– Хавать будеш? – знову спитав її хриплий,
прокурений, як у базарної алкоголічки Нюрки, голос. – І правільно...
Лучше с голоду сдохнуть, чем ето жрать! Один чай і то – тьху! Як бичья
моча!.. Вони самі етіх стяк не п’ют, сссуки... П’ют кофе бразільский із
коньяком. За наш счот! А нас – за скотов дєржат! "Ето тєбє нє Амєріка!” –
ти слишала, что ета стерва говорит, ета чухонка надзіратєльніца? Она
права! Ето там нашіх ворюг ікрой кормят у тєлєвізора!.. А нас тут –
перевосс-пітивают! Ти такоє слишала?! Воспітатєльніца нашлась, мать
твою! Я – чєловєк грамотний, газети читаю... Я свої права знаю і только
жду, когда отсюда вийду... Ані єщо постоят у мєня перед європєйськім
судом за іздівательства над невиннимі людьми! Но всьо-таки, випий чаю,
він хоч гарячий, кишки попариш.
Чаю Ясочка не вміла пити, бо в них
дома ніколи його зранку не пили – пили парне молоко. Тож снідала
морозивом, а обідала тим, що привезе у своїй "тачанці” Семенівна, яка
невтомно курсувала по базару, вигукуючи: "Борщ! Вареники! Пироги! Кому
борщ, вареники, пироги!”
Базарне життя починало подобатись Ясочці. Найважче було рано і
ввечері – розпакуй-запакуй, а далі робота – не бий лежачого: стій собі,
стережи лахи, продавай, дивись на покупців і слухай веселі балачки
реалізаторів. Недавно, коли розпаковували нову партію товару, що прийшла
з Німеччини, подружки по палатці повиловлювали з того мотлоху такі
класні фірмові речі!.. Ще кращі, як ті, що висять у вітринах дорогих
столичних магазинів. Одягнули Ясочку з ніг до голови, що й Алла не
впізнала. Ясочка все те спершу попрала-погладила і тепер – як нова
копійка.
– Долар! – поправила Алла. – Навіть цілих сто!
Отож викинула
Ясочка бідного Микиту Платоновича з голови з усім його музеєм, зате
Микита Платонович, як виявилося згодом, не викинув Ясочку із своєї душі.
Якось через тиждень він підчікував її, сидячи на лавочці біля темного
під’їзду. Було пізненько і Ясочка аж злякалася, почувши:
– Панно Ядвіго! Чи це ви? Та ж я до вас, до вас, дівчино!
Коли приступилася ближче і побачила Микиту Платонович, трохи
розгубилася: обіцяла ж йому подумати... Микита Платонович і собі – про
те ж саме.
– Чого ж це ви не заходите? Роботи багато чи забули старого?.. – почав здалеку.
–
Авжеж, роботи багато... колись зайду, – збрехнула Ясочка і спробувала
шаснути в під’їзд. Але хитрий Микита Платонович зупинив її проханням:
– Чи не допомогли б ви мені піднести сумку до ліфта?
"Ой
Божечку! Він що, з цею торбою зранку мене чекає?” – вжахнулася,
здогадавшись про хитрощі старого мудра жіноча душа наївної Ясочки. А
одвічне жіноче милосердя завернуло її від дверей, взяло торбу, не таку
вже й важку: хлібеня, пакет молока, якісь помідори, – і понесло до
ліфта. Ззаду катуляв, важко дихаючи, Микита Платонович.
– Шо ти панікуєш? Закрой пасть! – зашикав хтось, важко
дихаючи. – Нічого не случилось. Просто – отключилась. Тебе, страшіліще,
іспугалась. Так шо сиди й мовчи, дура! А то в гордом одіночествє всю
жізнь провєдьош! Разаралась, как варона...
Двері грюкнули. Стало тихо. Тіло здавалося невагомим, тільки важка
голова тягнула додолу. Розклепила мов склеєні повіки: неохайна жінка
сиділа на своїй койці, не зводячи з неї стривожених очей.
–
Ожила? Слава Богу, а то мені лиш не хватало, щоб тебе на мене повісили,
як дохлу собаку. Ще скажуть, гади, задушила. В припадкє тоски за жизнью
чєловєчєской... Ладно, лади! Більше я тебе ні про що не питаю. Мені
свого – во! По зав’язку! Я, бля, восєм лєт, от звонка до звонка отпахала
на зонє... Всю нєзавісімость! І чьо, ти думаєш? Через передок! Взяла,
мразь, на себя всю вину, всю -- за хахаля-директора! Как главний
бухгалтер! Тогда ворочали – все! Кому нє лєнь! Державу разворовалі! А я
попалась! Вєрнєє – наехалі і затрюмілі. Свої ж... Но я тоже харошая
блядь! Поетому баб – нє-на-ві-жу! І сєбя – в пєрвую очєредь! Так што
будєм знакоми – Елєонора Едуардовна! По фаміліі – ґавно! Хотя еще восєм
лєт тому назад я била пані Вєсєловськая! А тепер я – мадам ґавно. І мнє,
как рецедівісткє, за то, шо я украла бутилку водкі в маґазінє -
препаяют ещьо леть пять. І послє етого – мне уже свободушки нє
видать... Тє, коториє разворовалі державу – на свободє! І будут на
свободє. Всєгда! А я буду – в тю-ря-гє гнить, потому, што я – ґє!
Неохайна жінка сердито вмовкла, але слова її ще довго висіли важкою
чорною градовою тучею під сірою стелею, готові от-от обвалитися і
засипати їх обох жорстким мокрим гравієм. Вони гнітили, вичавлювали з
тіла останні сили, а з голови – останній розум. Щоб не збожеволіти,
вона стала думати про літо, яке залишилося за цими залізними дверима,
про довірливу дівчинку, що теж залишилась назавжди у сонячному літі, яке
не вернеться…
Після роботи, трохи половивши ґав на Хрещатику, Ясочці,
правду кажучи, не дуже хотілося вертатися у свій "гадючник", як казала
Алла; або палату № 6, як називала їхню квартиру № 46 Ліля-артистка з
Херсону, що начебто пробилася в модельний бізнес і тепер вишиває на
подіумах; чи тераріум, як підсмішкувалася найрозумніша з дівчат –
Настя-журналістка, що вже теж наче знайшла роботу в якійсь, казала,
престижній газеті, де добре платять, і от-от піде. А може, вже й
пішла... Їхній "гадючник”, як перевалочний пункт. Дівчата, які
приїжджають з областей у Київ, довго в тому циганському таборі не
затримуються. Поживуть-поживуть, придивляться, опіряться, знайдуть
роботу кращу чи багатенького буратіна і тікають з цеї, як вони кажуть,
довбаної діри, з цього клопівника. Зостаються лиш ті, що на будівництві
ішачать. Вони хоч і непогано заробляють, але, як каже Алла, лоханки і
бички, тіпа, безнадьожні в плані развітія. Однак Ясочці, навпаки,
дівчата-будівельниці найбільше з усіх співмешканок подобаються. Вони хоч
не красуні і не дуже грамотні чи просунуті, як дехто, зате добрі. З
ними легко і просто. Не насміхаються, коли щось не те зморозиш. Не
копилять ґембу, не міряють презирливо з ніг до голови ватерпасом тільки
за те, що тебе ніхто на тачці додому не підвозить. А не підвозить лиш
тому, що Ясочка не сідає, як вони, до першого, хто гукне...
Одно слово, Ясочці зовсім не хотілося повертатися у палату номер
сорок шість, бо хоч дівки розбігалися вечорами хто куди, але ж опівночі
вони верталися! Збуджені, часом п’яненькі, зчиняли рейвах, гармидер,
сікались одна до одної. Ну зовсім мішіґіни, як любить лаятись Маріка
Горбатючка, що живе одна, як вовк, на своїх Бережках – найдальшому кутку
їхнього села. Ясно, що згадуючи таке, Ясочці зовсім не хотілося
вертатися в той тераріум. Отож, несамохіть ноги несли її поверхом вище, а
руки мимоволі дзвонили у двері Микити Платоновича.
Він чекав її. А на столі у кухні серед стародавніх глечиків і
горшків – чекала скромна вечеря: бутерброди і кава. Повечерявши, Ясочка
змітала пухкою мітелочкою пил із експонатів-антикваріатів, як величав
свої ікони-портрети, шаблі-кинджали і черепки всілякі Микита Платонович,
а він розповідав історію кожного. Ясочці було цікаво слухати, бо кожна
історія була схожа на казку.
– А це, що це за чортисько? – питала Ясочка, і Микита Платонович, щасливий, що його слухають, охоче відповідав:
– Це, панно Ядзуню, дідько з Карпат, обрядова маска... Там з ним гуцули "Маланку водять”. Чули про Маланку?
– Ще б не чула! Та ж сама водила, правда, ще в школі. Бо тепер, не
знаю, як у Карпатах, а у нас точно вже нема кому водити: одні старі
баби лишилися, які не знаю, чи й кутю варять на святий вечір... Бо й
мама цих свят сумнівалася, тож півкутка наскликала до нас на кутю. А
цей... дідько?
– Цей – ритуальна африканська маска з чорного, ебенового, дерева...
Привіз я її із Зімбабве... ще... ого! Тоді ще вас і на світі не було...
– Звідки? – хотіла перепитати Ясочка, але посоромилась
своєї безграмотності, бо й так Микита Платонович нема-нема та й каже:
– Вам, панно Ядзуню, вчитися треба.
– Нема звідки, – зітхала
сумно Ясочка. – Тепер, щоб вчитися, треба гроші мати. А в моїх тата з
мамою нема. Хіба сама зароблю. Я того й у Київ приїхала.
– То на
юридичні й інші модні факультети грошей треба. А на такий як
мистецтвознавчий, наприклад, не треба. Там потрібен тільки талант –
відчувати мистецтво. Якщо хочете, я поговорю з керівництвом інституту,
вони мені не відмовлять.
– Не знаю... Я подумаю, – казала Ясочка на прощання і йшла сумна спати у свій гадючник.
–
Ой, що тут думати, – кривила ґембу Алла, збираючись на свою нічну
зміну. – Ти знаєш, яка в них зарплата, в тих мистец... ццтво... знавців?
П’ять років голову сушити, щоб від зарплати здохнути? Я тобі кажу, що
робити, але ж ти не понімаєш...
І розчинялась у нічній темені, вертячи, як хазяйка секонд-хенду, блискучим шкіряним задком.
–
Мала, кажуть, зарплата... в тих мистецтвознавців, – несміливо
заперечувала Микиті Платоновичу Ясочка на другий день, коли він знову
починав бесіду про навчання. – Алла каже, що й без навчання сьогодні
можна заробити непогано...
– Перепрошую, панно Ядзуню, але Ваша Алла – повія з Окружної! Не
думаю ж, щоби вас приваблювала така професія! – гнівався звично
лагідний і чемний Микита Платонович.
– А що це – повія з Окружної? – не розуміла Ясочка.
– Дитя моє! Ви не знаєте що таке – повія з Окружної? –
ледь не плакав від тупості Ясочки, як їй здавалося, Микита Платонович. І
Ясочка була готова провалитися від своєї тупості крізь землю. І треба ж
її було бовкнути таке... але ж вона не зовсім дурна, щось таки розуміє у
цьому світі!
Однак даремно Ясочка встидалася своєї невченості.
Микита Платонович після цієї розмови дивився на неї з таким
замилуванням, щоб не сказати закохано, що Ясочку в жар кидало. А якось
пізно ввечері, коли Ясочка, позмітавши пил із експонатів та наслухавшись
про них казок, зібралася у свій гадючник-тераріум, Микита Платонович
запропонував перейти до нього жити. "То вам не товариство”, – сказав,
маючи на увазі дівчат з квартири номер сорок шість, а найбільше Аллу,
яку на дух чогось не переносив.
– Але – де? Тут же місця нема? – розгубилась Ясочка.
– Є! Ради вас, панно Ядзуню, готовий викинути за вікно
найцінніші свої скарби. Бо ж ви, моя сердечне коханая, наймильшая,
найлюбезнішая Мотронько, найбільший мій скарб безцінний... "Бодай того
Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами
помститися, тілько ти мені руки зв’язала”... Читали листи Івана Мазепи
до Мотрі Кочубеївни?
– Ні, – спантеличилась Ясочка. – А він теж був художником?
Микита Платонович глянув на Ясочку так, ніби вперше бачив, і журно зітхнув:
– Ой, ні! Був Іван Мазепа славним, хоч і нещасливим
гетьманом України, з трагічною і... незбагненною, як і в його країни,
долею... – і спохватившись, усміхнувся: – Та не лякайтеся так, ще
прочитаєте. Ви все прочитаєте... З вашою чистою душею, з вашою світлою
голівкою ми ще покажемо, на що ми здатні... Чи не так? – аж
розчервонівся від гордості за Ясочку Микита Платонович. – То
перебираєтесь?
– Не знаю, – відповіла розгублено Ясочка, – треба подумати...
– Що тут думати! – аж підскочила з досади на притолочену
Ясочку Алла. – Що тут думати, ти, Мотре дурна?! Переходь! Уже! Доки дід
не роздумав! Знаєш скільки ґерлів з нашого гадючника підповзали під
цього старого куркуля? Отож бо! Жодної не впустив, старий лис. А тебе
запрошує! Іди! І згоджуйся на все, щоб лиш хаза лишилася тобі... як...
старий того... ґиґне.
– Я боюсь, – призналась Ясочка, задумуючись над своїм
майбутнім із Микитою Платоновичем. – А як справді помре? Він такий
старий і слабий... Я боюся мерців.
– Та не бійся – не
вмре, хоч... нічого страшного... Усьо-усьо! Не буду. Ва-ау, які ми
нєжниє і порядочниє, аж протівно!
І розлючена Алла, вилетіла з квартири, як вихор, і так
швидко розтала у нічній темені, що Ясочка не встигла розпитати її, що це
значить – повія з Окружної.
Після цієї ночі Алла
справді, як розтала. Пропала десь. Ні слуху ні духу. На третій день
Ясочка зажурилася, що робити? Може її мамі написати, чи своїй
подзвонити.
– Не треба! – заборонили дівчата, які добре знали Аллу. –
І не переживай – таке з нею буває. Мабуть, десь робота підвернулася...
Яка-яка?! Виростеш, дізнаєшся.
Так у тривозі минув цілий тиждень, а шалапутна Алла не з’являлася.
А вранці забрали Елеонору. Знаючи, що скоро
прийдуть по неї, вона встала, і хоч тим щаслива, що ніхто не дивиться,
сходила до вітру. Їй припікало ще з досвітку, але вона боялася
сварливої Елеонори і тяжко терпіла. На душі зовсім полегшало, коли
сполоснула лице прохолодною водою з-під крана і пригладила мокрими
долонями розпатлану голову. Ну, от, вона готова. Хоч – на смерть... Хай
приходять... Тільки б усе це скоріше закінчилось... Готова вмерти хоч
уже, але ж вони не дають – ні жити ні померти! Позабирали усе, навіть
золотий тонюсінький ланцюжок, ніби на ньому можна повіситись... Навіть
шпильки для волосся, ніби ними можна заколотися... І мучать-мучать... Що
він хоче знати, що випитує, отой... гидко вродливий?
При згадці про злого красеня Домагарова вона
зіщулилась у малесеньку горошинку і тихенько заскімлила. Допити втомили
її, виснажили, і тепер вона боялася не так свого мучителя, як його
знущань, і цей страх був єдиним живим почуттям у її майже мертвій
душі.
Прийшла похмура Маріка, і знову повела її довгим глухим
коридором до глухої, як увесь світ, кімнатки, де на неї чекав Домагаров.
– Ну що, подумала? Усе згадала? Як прийшла... Сама чи
кликав? Запрошував, умовляв? – спитав наче лагідно, а насправді
стримуючи лють.
Минув тиждень – Алла не з’являлася.
Наляканій пропажею Ясочці було одиноко й незатишно у велелюдному
тераріумі – палаті № 46, а коли стало зовсім нестерпно, зібрала Ясочка
валізу і прийшла до Микити Платоновича.
Микита Платонович, хоч і запрошував, та не
сподівався, що вона прийде, тому так розгубився, що й не знав, що
сказати. Хоч від радості аж засвітився весь.
– Алла пропала! – пояснила просто і печально свій прихід Ясочка. – Вже тиждень, як нема...
– Не переживайте, знайдеться! Таке не пропадає, –
відповів точнісінько, як дівчата, на тривогу Ясочки Микита Платонович і
притьмом повів у маленьку кімнату, точнісінько таку, в якій жили вони з
Аллою, де й справді не було вже жодного горшка чи статуї, тільки диван,
стіл, крісло, а по стінах – рушники та картини: пишні квіти і розкішні
краєвиди.
– Ой, як у саду! – сплеснула руками Ясочка.
– Ну як? Подобається? – спитав, зазираючи Ясочці у вічі Микита
Платонович. – Це я для вас старався, панно. Щоб ви жили, як у квітучому
саду... А ви вмієте вишивати рушники?
– Як не вміти – у селі та ще сидячи зимою в хаті?.. Одна
розрада – рушники! Але кому то треба, в нас тих рушників – стін не
вистарчає! – згадала Ясочка своє вишивання щозими. Всі її ровесники
вже після восьмого класу пороз’їжджались хто-куди, а вона все...
вишивала: вранці до школи, де у класах по десяткові їх сиділо, а ввечері
– за обичайкою, бо в бібліотеці ще в п’ятому класі всі книжки
прочитала, і з тих пір жодної нової туди не прийшло. "Нема грошей”, –
казала бібліотекарка, що вже й забула, коли зарплату одержувала... Але,
слава Богу, того вже не буде... Все вже позаду: і вишивання, і школа, і
село… А попереду… Та хто його знає, що там попереду?!.
А потім вони вечеряли при свічках, що хоч і
гарно було, але й тривожно, бо при свічках Микола Платонович здавався ще
старшим і жовтішим, як святі на іконах. Удень і при світлі він ще не
так виглядав хворобливо, а при свічках!.. Як мрець! Проте Ясочка не
могла того йому сказати, щоб не обидити. Тому намагалася не дивитися на
Микиту Платоновича і не згадувати Аллині слова про те, що йому три
чисниці до смерті, бо їй тоді хоч світ за очі тікай... А куди?
– А куди моя панна хоче втекти? – Раптом спитав, ніби
прочитавши її думки, Микита Платонович. Ясочка аж сахнулася: чи це їй
причулося, чи дід чарівник? А Микита Платонович усміхається та перепитує
зовсім буденно: – Я про те, чи бувала панна Ядвіга десь крім села й
Києва?
– Ще в сусідніх селах Соболівці та Орлівці, в Теплику, і у Вінниці два рази – на екскурсії...
– Не густо... А хочете кудись... чкурнути?
– А куди?
– Куди хочете! Та хоча б в Іспанію, до мого давнього друга, старого чудила
Сальватора.
– Від чудила – до чудила... – подумала Ясочка, а вголос спитала: – А коли?
– Та хоч би й вже! Літак на Мадрид – через три хвилини. Але заплющте очі, щоб не страшно було летіти.
– А ми що – на помелі полетимо? – зрозумівши, що то гра, засміялась Ясочка.
– Авжеж! Тільки дайте мені свою руку, щоб вас вітром не віднесло в інший бік... Ну що – готові?
– Авжеж! – і Ясочка, міцно заплющивши очі, щосили стиснула
холодну, тонку руку Микити Платоновича. І раптом її немов і справді
відірвало від крісла, підхопило вітром і понесло-понесло...
– Тільки не відкривайте очей! – гукнув наче здалеку Микита Платонович. – Доки я не скажу!
Ясочка засміялася, підставляючи свіжому вітру обличчя. І тут Микита Платонович шепнув:
– Уже можна...
Ясочка відчула під ногами землю, відкрила очі і не повірила: вони з
Микитою Платоновичем стояли посеред дивного дикого саду, де водночас
цвіли і плодоносили покручені дерева-дивовижі, розливаючи в тремкому
гарячому повітрі дратівливі пахощі, височіли чудернацькі замки і
скульптури, блукали чудні триногі жирафи, клаповухі слони і ще якісь
невидані людо-звірі і квітко-птахи, а між тими чудовиськами походжав
діловито, як ветеринар Мартин по колгоспній фермі, якийсь старий дивак,
одягнений, наче клоун, і, смішно вибалушивши очі, ворушив, як тарган,
підкрученими дротяними вусами.
– Де ми? – Ясочка злякано вчепилась у рукав Микити Платоновича. Але той тільки тихенько засміявся:
– Не бійтеся. У задзеркаллі краси. У того самого старого
чудила Сальватора Далі, котрий усе своє життя земне намагався довести
відносність людських уявлень про такі поняття, як "краса і огидність”,
тобто ствердити істину, що у Бога нема прекрасного чи бридкого, адже
яким прекрасним може бути, на нашу думку, бридке! І яким відворотним –
здавалося б, красиве! А всі думали, що він епатує і куражиться...
Однак, схоже, ми невчасно з візитом... Точніше, ми нахабно вдерлися у
святая святих – найвищу мить натхнення... Безсмертний безумець – у
полоні фантазії! А це небезпечно! Можемо назавжди залишитись у цьому
саду якимсь деформованим мутантом його буйної уяви. Тож доки засліплений
екстазом дивогляд не помітив нас, заплющуймо очі і гайда звідси – назад
до Києва!
– Так, з мене хватить! Хай беруть на
експертизу! Може, вона бембнута, а я мучуся тут із нею! – пожалівся
похмурій Маріці зневірений до решти красень.
– Я вам
кажу, що треба робити... Зразу признається. А ви ще не опитний...
жалісний... – буркнула Маріка і боляче штурхнула під ребро замашним, як у
крепкого чолов’яги, кулачиськом. – Виходь! Якби моя воля, ти б у мене
скоро заговорила... Як миленька!
У палаті вже була Елеонора – ще розпатланіша і наче побита.
–
Дралась! – гордо тріпнула головою і порадила: – Слушай, королева
секунд-хенд, леді бомж! Ти з ними не шути. Я другоє дєло – стріляний
воробєй. А ти – калісь, то єсть, говори, що попало, що на губу полізе, а
то мандоліну відіб’ють!
– Хай відбивають, – відповіла подумки, лягла на тапчан
обличчям до стіни і почала рахувати до тисячі, щоб не чути прокуреного
Елеонориного голосу, або заснути...
Проспавши
до полудня, бо мала суботній вихідний, Ясочка прокинулась із відчуттям
приємних перемін. У залиту сонцем кімнату крізь шпарини у дверях
просочувалися запахи свіжої фарби і веселеньке мугикання. Накинувши
халатик, пішла на те мугикання і... оторопіла: у кімнаті-майстерні, біля
розчиненого навстіж вікна, на високому стільчику, сидів незнайомий
молодцюватий, осяяний сонцем чоловік і щось малював, мугикаючи, на
дошці. Помітивши Ясочку, сяйнув білими зубами:
– Наше вітання панні Ядзуні! Як спалося?!
По голосу Ясочка впізнала Микиту Платоновича. Але не ворухнулася, не
вірячи ані очам, ані вухам своїм. От така чудасія! То сон чудний, то...
Де й дівся немічний щупленький дідок...
– Питаю, як спалося, красна панно? – засміявся помолоділий за ніч Микита Платонович.
– Спасибі, може бути, – відповіла Ясочка, як у них в селі відповідають, і собі спитала: – А ви що робите?
– Ґрунт. Я роблю ґрунт, – молодо засміявся Микита
Платонович. І, відхилившись від мольберта, показав Ясочці, що несміло
підійшла ближче, помальований у жовтий колір шматок кропив’яного мішка,
натягнутий на дошці, як на квадратній обичайці.
– А що це буде? – поцікавилась Ясочка.
–
Ясочка буде. Наша панночка Ядз-з-зу-уня... – продзумів, наче той джміль,
зайнятий малюванням Микита Платонович. І враз, окинувши її уважним,
гострим поглядом, серйозно додав: – Я хочу намалювати ваш портрет, люба
панно Ядвіго.
– А нащо портрет малювати, як можна сфотографуватися? –
здивувалася Ясочка, оговтуючись від перемін з Микитою Платоновичем.
Микита Платонович щиро розсміявся:
– Дитя ХХІ століття!.. Издержки цивилизации... Чи міг почути
таке від своїх таїтянок безсмертний Гоген? Або великий Рембрандт від
своєї Саскії? Чи й навіть ваш вчорашній знайомий – чудило Сальватор від
хитрої, як змія, Ґали? Ні-ко-ли! Бо таке міг почути від своєї Музи
тільки я – давно і безповоротно забутий усіма постреаліст Микита
Джамалія.
Ясочка слухала і нічого не розуміла, хіба те, що так багато чого не знає і не розуміє в цьому світі.
– Ідіть перекусіть щось – там я приготував, та й будемо позувати.
– Я не хочу їсти, – сказала Ясочка, якій справді нічого
вже не хотілось через той сон дивний із чудилом Сальватором, і те, що з
Микитою Платоновичем коїться... Хотіла запитати, чи й справді вони
літали в ночі кудись, чи то їй просто приснилося. Але не посміла. Тому
лиш сказала:
– Я – потім...
– Бачу,
мою Музу теж підхопила висока хвиля натхнення... Тож, прошу, станьте
навпроти сонця, поверніть голівку... трохи замрії... погляд – у синю
даль... Ах, який погляд... який божественний погляд!.. Усміхніться...
Отак і – замріть, як прекрасна грецька статуя... А щоб вам не було
скучно, я розкажу сьогодні про того, про кого ви ніколи не чули...
Рафаеля і його муз – його мадонн... І про оголену Маху...
Ясочка зашарілася: вона й справді ніколи не чула про
Рафаеля і його мадонн, як і про якусь голу маху – хтозна, що то таке...
Інші імена просто вилетіли в Ясочки з голови... А звідки їй було чути?
Від вічно зайнятих роботою на городах сільських вчителів? Чи від мами,
яка, коли й дивилася телевізор, то серіали, і то – п’яте через десяте?
Чи від тата – теж не великого розуму, бо якби був великого, то не пив
би, як швець.
Але скоро невеселі спогади про рідне село перебив Микита Платонович:
–
Щось ви запечалились, моя панночко! А на полотні маєте постати не
хмарною, а сонячною. Може, звернемося до вчорашньої психотерапії?
Заплющимо оченята і-і-і-і... полетимо в Італію, у вічний Рим
п’ятсотлітньої давності! Ви побачите...
– Та що там бачити! – згадавши вчорашній сад чудовиськ,
запротивилась Ясочка. -- Он Світлана, ну жінка з нашого гадючника, три
роки була в тій Італії на заробітках, каже, що нема там що бачити! Каже,
Рим – одні розвалини, а у Венеції такі ті канали брудні та засмічені,
як у нас тротуари!
Микита Платонович від тих слів мало із свого високого стільчика не впав, а далі й каже:
–
Люба панно, люди бачать те, що хочуть бачити! Точніше, що їм дано
бачити. Звісно, в міру їхньої культури. Хоча, чи тій бідній Світлані,
тій нещасній остарбайтерці, що горбатилась по вельможних хоромах, було
до живопису італійського Ренесансу?.. Нічого, от знайдеться багатий
покупець, продамо ми тоді гамузом увесь цей антикваріат разом із
шедеврами Микити Джамалії і справді поїдемо до Італії. Як люди. І покажу
я вам, сердечне коханая Мотронько, кожен дорогий моєму серцю куточок,
кожну фреску, кожен барельєф... І побачите ви справжню Італію! А якщо
вам та Світлана відбила охоту до Італії, то майнемо в Париж! Просто на
Монмартр! І довго-довго будемо дивитися, ні, не на Ейфелеву вежу, а на
вершину людської геніальності – полотна експресіоністів... Між іншим,
рейс на Париж о тринадцятій... За три хвилини... Варто тільки заплющити
очі...
– Та ви що? – злякалася Ясочка, подумавши, що Микита Платонович здогадується про її сон. – Куди ж ви поїдете... такі... хворі?
–
Отож бо... – зітхнув, посмутнівши Микита Платонович. – А тому-то поки
що, як матимете бажання, погортаємо он ті томища: "Мистецтво
італійського Відродження”, "Французькі імпресіоністи”, "Рембрант”,
"Бойчукісти”... – і задоволено глянувши на полотно, додав: – Що ж,
перший сеанс пройшов плідно. Спасибі, панночко, "моє серденько, мій
цвіте рожаной”...
І почав злазити зі свого стільчика, знову перетворюючись на немічного діда.
|