А потім вони пили шампанське. Із старовинних
кришталевих чар. Шипучий кислуватий напій не дуже смакував Ясочці, а
тому вона заїдала його шоколадними цукерками "Вечірній Київ”, п’яніла і
сміялася, коли Микита Платонович цілував їй пальчики, а вона гладила
його ніжно по м’якому ріденькому пушку на жовтому тім’ячку.
Як малу дитину. Жалість до Микити Платоновича, такого доброго,
розумного і такого хворого і самотнього, робила Ясочку старшою і
мудрішою. От і зараз Ясочка сміялася, а в
голову лізли всілякі
невеселі думки, як от: чого це така несправедливість буває, як тільки
людина людяна, совісна ще й здібна – так бідована або стара? А якесь і
на людину не схоже, отаке залудовате, дурноверхе ще й самошедше, як
тюремник Шківа, так воно –молоде й здорове? Боже, яка
несправедливість!..
– Подай рученьку, моє серденько... Та й полетимо... може
востаннє... – сказав Микита Платонович. І вони полетіли... І крізь
примружені повіки вона бачила, як пропливають внизу темні кучугури
лісів, срібні від роси луги по берегах рік і річечок, блискучих у
місячному сяйві, як атласні стрічки... Далі пішло одне море, від краю до
краю, по його синьому безмежжі блискотіли білі іскри, пробігали
баранчиками хвилі, сірими бурунами шторми, гойдалися качечками
кораблі... Ясочка від страху міцніше склепила повіки і відчула босими
ногами гарячу, як черінь, твердь. А роззирнувшись, побачила не схожу ні
на що місцину, точніше, схожу на картину: долину – не долину, сад – не
сад, гори – не гори... Тут стояли, сиділи, лежали люди, зовсім голі й
одягнені, тварини і птахи, кожен зайнятий своїм, кожен ніби сам по собі,
а водночас чимось невидимим тісно поєднані...
– Це що – рай?! – спитала Ясочка, бо й справді місцина мало була схожа на рай.
– Ні, це не рай. Це Таїті Поля Гогена, точніше, спроба
великого бунтаря і неприкаяного пілігрима знайти відповідь на вічні
запитання: "Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?” В пошуках
абсолюту краси і причин людської деградації художник об’їздив увесь
світ. Бідував і поневірявся, і тільки перед смертю, у 55 неповних років,
розгадав загадку, себто зрозумів, що відповідь проста, як все у Бога:
удосконалюй себе стражданнями за прекрасним... І Бог тобі подарує рай.
– Я хотіла б тут жити, – сказала Ясочка.
– Ну что, хорошо тебе было с ним? Или плохо? Плохо! Гадко!
Старый, вонючий казел, больной, мерзкий доходяга, он приставал... Да? Он
приставал, говори!
За спогадами вона не помітила, коли зайшов
красунчик-слідчий. І не зрозуміла, до кого він звертається. Навіть
озирнулася. Але в камері були тільки вони двоє. І більше нікого. Але про
кого він питає, хто мав до неї приставати? І де? Хіба лікарі... Вона
зовсім розгубилася, невинно кліпаючи очима, і це ще більше розлютило
красеня. Звіріючи, він зірвався з-за столу, притиснув її до стіни, хтиво
лоскочучи подихом вухо, сичав:
– Ну, покажи, что он с тобой делал? Как целовал твои
ноги... чавкая, повизгивая, как старый пес... И тогда ты не видержала
и... схватив... с ненавистью... со всей злостью...
І
вона раптом зрозуміла, про що він! І про кого – зрозуміла. Задихаючись
від перегару, яким дихав на неї цей мерзотник, від кінського його поту і
псячого духу розпаленої хіті, від огиди до цього спотвореного підлістю
вродливого обличчя, від обиди, страшної, смертної, від горя, що
звалилося на її бідну голову, від приниження і любові до Микити
Платоновича, якого хотів спаскудити цей молодий покидьок... – вона
скинулася всім тілом, ударила коліном у відстовбурчений пах красунчика і
вчепилась нігтями йому в горло. Від болю того зігнуло у три погибелі і,
падаючи, він потягнув за собою і її, безсилий перед її ненавистю, перед
її великою образою на весь білий світ. Перед її невинністю перед цим
світом...
А потім Ясочку били. Той бридкий, смердючий
красунчик так хрипів, що почула охорона. Вони відірвали Ясочку від
посинілого мучителя, кинули під стіну і стали бити. Як тоді, коли вона
повернулася з вокзалу... Але тоді били кийками, а тепер, не
церемонячись, – ногами. Найбільше ввихалася Маріка. Аж захекалась.
– Сука, – хрипів слідчий, розтираючи бурячкову шию, – хіщніца, я тєбя згною...
Пожізнєнная
каталажка... По мордє только не біть! Ладно, хватіт! -- нарешті
зупинив розпалених охоронців. – А то нєкого будет судить... Віділі?! Она
же, мразь, только что свой почерк показала, ммєтод, как мужіков
давіть! Наконєц. Два мєсяца, дрянь ета, хіщніца грязная, дурочку
невінную строіла, і, наконец, не видєржала – раскололась. Как устріца!
Убєрітє єйо!
І Ясочку поволокли коридором і шпурнули, як мішок з половою, у камеру.
– Мать моя родіна... – вжахнувся прокурений голос Елеонори. –
Во што оні, дєвка, тєбя прєвратілі?.. Сволочі... Трєбуй, штоб отвєзлі в
больницу...
Але Ясочка нічого не вимагала, і її нікуди не
відправляли. Раз на день приходив ще похмуріший за Маріку лікар,
прикладав до спини вухо, слухав, як клекотіли в її грудях відбиті
печінки, зітхав, тикав до рота якусь таблетку і йшов собі. Ясочка
ковтала таблетку і біль у тілі трохи стихав. Вона засинала. Спочатку, а
далі ніби провалювалася у чорну, моторошну яму, натоптану кошмарами...
Потім її всі забули. Навіть Елеонору кудись перевели. Лиш їсти
приносили. І так тягнулося безконечно довго. День змінювався ніччю і
навпаки. Маленьке ґратчасте віконечко то сіріло, то біліло, то синіло,
то чорніло... Часом за ним сяяло сонечко, але частіше пролітав сніжок,
або висів пасмурний туман. Ясочка не могла ні про що думати, ані
згадувати, ніби їй і в голові все відбили. Тільки дивилася у вікно,
сидячи на койці. Частіше так і спала. Обхопивши руками коліна. І чекала
Микиту Платоновича. І він приходив. Не часто, але приходив. Часом такий,
як був, марненький і дуже сумний. Дивився на неї безпомічно, як дитина,
і дуже тоскно, ніби питав, хто його в останню дорогу проведе. Але
частіше приходив набагато молодшим, як насправді був, веселим, гарно
вдягненим, як пани на картинах імпресіоністів. Ніби з неба спускався і,
знімаючи капелюха, дивувався:
– Панно Ядзуню, що ви робите в цьому казематі, королево
моя? Я ж вас у Парижі чекаю... А ви ще тут. Літак на Париж о
тринадцятій... Але не переживайте, полетимо, коли схочемо. Ми ж можемо
летіти, коли схочемо. Тим паче, що я уже віддав цьому світові
жорстокому усе, що мав, крім вас, моя Мотронько... Тож нас уже нічого
тут не тримає. Хіба людський поговір...
І кожного разу Ясочка щасливо зітхала, радіючи, що,
нарешті, все скінчилося, як страшний сон... Але не могла зрушити з
місця і не мала сили сказати про це. Тож не дочекавшись її, Микита
Платонович смутнів і, не прощаючись, тихо виходив.
Вона боялася, що її приведуть до красунчика,
але на зустріч піднялася коротко стрижена дівчина, майже ровесниця, і
сказала, ніби давній подрузі:
– Не бійся, я твоя
захисниця. Мені про тебе розповіла Настя, знаєш яка – з вашого
тераріуму. Вона працює в одному юридичному журналі. Учора я
зустрічалася з уповноваженим з прав людини, а щойно – з твоєю мамою, і
ми радились, як тобі допомогти. Але – з твоєю допомогою. Розумієш?
Тільки ти можеш собі допомогти. Розказати все, як було. Учися себе
захищати. Те, що ти мовчиш, погано. Ти шкодиш собі. Дуже. Я розумію: у
тебе стрес... шок... Важка депресія. Але ти повинна перебороти це.
Знайти в собі сили перебороти це. Чуєш? А тому мусиш мені все
розповісти, інакше понесеш покару за чужу вину. А так не має бути. Має
торжествувати справедливість і закон. Тому я тут. Ти мене розумієш?
Вона розуміла, але не знала з чого почати. А тому спитала:
– З чого почати?
Захисниця, втішена, що вона нарешті заговорила і то цілком
осмислено, і боячись злякати її необачним словом чи жестом, майже
благально прошепотіла: – З чого хочеш...
– Тоді я почну з кінця...
– Будь-ласка, будь-ласка...
– З п’ятниці. Тоді була п’ятниця... Чи навіть субота...
Прокинувшись Ясочка здивувалась, побачивши, що на дворі уже
давно білий день, і Микита Платонович здоровісінький, ніби не вмирав
позавчора і не пив шампанського вчора, сидить на своєму високому
стільчику перед мольбертом і щось там малює.
– А от і наш сплюшок-капелюшок! Що, баришня, загуляли
вчора з гусарами? – пожартував, побачивши кислу і набулькатілу, як
вчорашнє шампанське, Ясочку. – Освіжайтеся, снідайте і – до праці. А я
тим часом нанесу останній марафет на ваше божественне личко, моя
Мотронько!
Ясочка капризно закопилила губоньку:
– Я не Мотря, а – Ясочка...
– Ой, ви ж моя ясочко, єдина і не зрівняна, а ходіть-но сюди
та погляньте на цю юну богиню, на цю Венеру, народжену не з піни
морської, а із сонячного проміння виткану... – і повернув до неї
мольберт, з якого на Ясочку справді сипонуло сонячним солом’яним
сяєвом, а серед того сяєва побачила вона справді, мов із проміння
зіткану золотоволосу, золотооку красуню у ясно-жовтій блузці. – Дівчина в
золотавому... Золота дівчина... я ще не придумав вам ім’я...
– Га-а-арно, – сподобалася сама собі Ясочка. – Я й не думала, що так гарно вийде...
– А воно вийшло! Моя Ясочко, ви навіть не уявляєте, що це
найкращий жіночий портрет усіх часів і народів. Він стане
хрестоматійним. Як Гогенівське, пригадуєте, "Золото їхніх тіл”... Ви теж
– моя золота таїтянка... Репродукціями ваших портретів буде обклеєний
увесь світ... Тільки дав би Бог сили та продовжив дні...
– Таке скажете... У нас в селі кажуть, що Бог дає віка
доти, доки людина має що робити на цій землі. А ви маєте... – Як стара,
сказала Ясочка, аж Микита Платонович видивився на неї.
– Ради Бога, не дивись на мене так зашугано! Розправ
плечі, підніми голову. Он твої ровесники на Майдан вийшли – революцію
роблять! Нову державу виборюють, а ти за себе не можеш постояти! Так що
давай, розправляй крильця!
– І полетимо в Париж... Ні, луче на Таїті... Звісно,
на Таїті... – ніби порадившись із кимсь невидимим, сказала задумливо
дівчина.
Захисниця стривожено видивилася на чудну підопічну:
– Обов’язково... полетимо...
Після сніданку (бутерброд із сиром і молоком) Ясочка знов
повеселіла і вже сама зі знанням справи вмостилася на дивані, "прийняла
позу”, притиснувши до грудей оберемок вологих (цілу ніч у ванні
освіжалися) білосніжних троянд.
– Розумниця! – похвалив Микита Платонович! Як ви,
королево моя, все швидко схоплюєте!.. Нічого! Ось станете студенткою...
До речі, сьогодні до мене обіцяв прийти той чоловік, що вами
клопочеться...
– А можна, після сеансу я збігаю на Дніпро? Покупаюсь...
Микита Платонович враз посмутнів, але зразу ж отямився:
– Та звичайно! Чого вам тут із двома дідами нидіти...
Звичайно, ідіть на пляж, погуляйте, а то ви й так цілий тиждень, як у
тюрмі...
Щаслива Ясочка змилася на Дніпро ще до приходу
старого друга, який мав її в інститут влаштовувати. Тай нотаріус, що
збирався завітати під вечір, не дуже її цікавив. А от від радості, що
нарешті стане студенткою, хотілося літати.
–Уявляєш, – лепетатиме лютій, аж зеленій після сварки з
Мусою Аллі, – Микита Платонович готовий продати все своє багатство,
аби лиш я вчилася!
– Во жизнь! – скаже їй Алла, ще більше зеленіючи. – Одного вона і в хвіст і в
гриву трахає, а другому тече щастям і багатством у руки, хоч той і пальцем не кивне...
– А пізно ввечері, прощаючись, докине похмуро: – Бережи свого Микиту, бо не
все коту масниця...
А тоді обніме, ніби прощаючись...
– Так що вона тобі сказала, та подруга? Вона
нікому не дзвонила? Дзвонила. Кілька разів, але ти не чули кому? Отож
ви попрощалися, сіли в метро і роз’їхались? І це було о котрій годині?
Десь в одинадцять? А опів на дванадцяту схожий на Мусу чоловік вискочив
із темного під’їзду. Із сумкою?.. А потім ніби машина від’їхала... Але
ти точно не пам’ятаєш... Пам’ятаєш тільки, що двері були відчинені... І
ти зайшла. Думала, що ще не пішли гості, або щойно пішли і Микита
Платонович не встиг зачинити двері... Але в хаті був страшний рейвах,
вірніше – пустка... голі стіни... порожні полиці і серванти. А на
підлозі у майстерні...
Микита Платонович лежав долілиць, притулившися
лицем до портрета "золотої дівчини”. І вона все зрозуміла. Боже: вона
все зрозуміла! І жах, дикий жах, як вихор відірвав її від землі, і
викинув на вулицю. Вона бігла, не тямлячись, не знаючи куди. Від неї
кидалися врозтіч пізні перехожі, сторонились злякано пасажири в метро...
У темному вікні вагона вона бачила своє розпірхане, перелякане
відображення, але нічого не могла вдіяти: жах, відчай гнав її далі, як
скажений пес... "Станція метро Вокзальна” – пролунало над головою і вона
вискочила і погнала до виходу, перескакуючи через сходинки
ескалатора... Потім бігла поряд із поїздом, який то підтакував: втек-ти,
втек-ти, втек-ти... то питав: ку-ди, ку-ди?.. Справді – куди?! Та світ
за очі! Геть! Геть з цього страшного, як ліс опівночі, міста! Так-так,
так-так, – піджухував поїзд. І раптом зупинився. І Ясочка зупинилася. А
тоді кинулась до каси... І тільки коло каси зрозуміла, що в неї нема ні
грошей, ні документів... Але не це... не це вжахнуло її! А думка, що він
зараз сам... сам... може ще живий... лежить у розтрощеній хаті... може
кличе її... а вона... як остання падлюка, хоче втекти від нього,
нещасного, покаліченого... Ноги підкосилися і вона сповзла ганчіркою по
стіні... Двоє міліціонерів, що перемовлялися неподалік, знічев’я
помахуючи кийками, повернули до неї голови, і рушили... Але вона не
стала їх дочікуватись. Наскакуючи на людей, кинулась на вулицю, а далі –
у метро...
... Коли вони прийшли, Ясочка сиділа навпочіпки коло Микити Платоновича і гладила його по голові.
– Ти повинна все це, слово у слово, повторити слідчому. Ти чуєш?
Ясочка здригнулася.
– Не бійся – іншому!
Того покидька вже нема. Тепер – жінка. Та, що в лікарню приходила. Вона
теж хоче тобі добра... Домовились?
Маленьке заґратоване віконечко заступила темно-фіолетова грозова туча.
– Невже весна? – здивувалася і гірко, безпросвітно
затужила-затужила за Микитою Платоновичем, наче він був їй і татом, і
мамою, і цілим білим світом, і їй захотілось до зойку-лементу назад, у
той четвер, коли...
...вони пили
шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Булькастий кислуватий
напій... І Ясочка раділа, що все скінчилося, і нарешті вони поїдуть у
Париж, геть від усього цього, що звалилося на них неждано-негадано, і
так несправедливо... І вони говорили про це...
Тримаючи Ясочку за руку,
захисниця щось говорила про права людини... дискримінацію жінок...
правовий нігілізм, судові безчинства, знущання над в’язнями... про
міжнародні організації, які хочуть, нарешті, покінчити з усім цим
"бєспрєдєлом”... І, взагалі, Ядвіга не повинна впадати у відчай, бо
навіть у найгіршому випадку вони подаватимуть на апеляцію... Врешті...
доб’ються амністії...
Незнайомі слова застрявали у мозку, як осколки
розбитого дзеркала, і не було Микити Платоновича, щоб повисмикував їх з
голови, пояснивши, що й до чого... І Ясочка ще більше затужила за ним,
гірше, як за мамою рідною. І щоб не заголосити, витягнула шийку,
закинула голову і завмерла, як пташка, що вдавилася зеренцем. Але
все-таки тонесеньке голосіння ледь чутно виривалося з її змученої душі, і
вона захиталася на ньому, як рибонька на волосіні.
А коли посиніле-почорніле віконце знову побіліло, прийшла Маріка і сказала:
– Виходь! На суд!
А потім двоє міліціонерів заводили її попід руки у холодну
залізну машину-будку, кудись везли, потім виводили і привели у велику
кімнату, де вже були люди, і посадили в клітку, де вже була Алла. Ясочка
і зраділа, і здивувалася, і хотіла заговорити, але не знала, як, бо
Алла, схиливши низько голову, плакала. Прямо перед кліткою за столом,
боком до Ясочки сиділа захисниця, а через стіл – дівчина, схожа на
Настю-журналістку з їхнього тераріуму. Вони обидві заклопотано
перемовлялися, часто повторюючи: "... дискримінація... порушення
прав... вердикт... апеляція...” – та по черзі підбадьорливо усміхалися
Ясочці. Потім захисниця встала, підійшла до клітки і лагідно попросила:
– Я тебе прошу говорити все, як було.
Та Ясочка й головою не встигла кивнути, як хтось тихо покликав її.
Пошукала очима Микиту Платоновича: бо іноді бувало, що він, розважаючи
її, розмовляв різними голосами. Тим більше, що знала: він має бути тут.
Не міг же він її покинути напризволяще, на поталу... у цій клітці...
Але то була мама. Вона плакала, витираючи очі кінчиком хустки. Ясочка
усміхнулась мамі підбадьорливо, як їй – захисниця. Але мама не
підбадьорилась, а навпаки, аж залилась тихими слізьми. Ясочка знову
пошукала очима Микиту Платоновича і, не знайшовши, затужила-затужила за
ним, одна серед свого великого горя, як у бурю серед моря...
Тут відчинилися ще одні двері, справа, хтось сказав: –
Встати! Суд іде! – І Суд зайшов: три вродливих молодих жінки в чорних
мантіях. І четвертий чоловік, прокурор, як представила його та, що в
центрі, певно, головна суддя. А слідом, Ясочка аж стенулась із радості,
зайшов Микита Платонович і сів поряд із Судом. Ясочка вдячно
усміхнулася, хоч знала: він не міг не прийти. Не міг покинути її ... на
такому позорищі... у цій клітці, наче якусь нещасну мавпу... І Ясочка
помахала Микиті Платоновичу рукою. Але він приклав пальця до вуст,
показуючи, щоб сиділа тихо. І Ясочка притихла, бо вже й головна суддя на
неї грізно зиркнула, розпочинаючи суд. Пояснивши всім, чого вони тут
зібралися, суддя стала питати чи є всі свідки і, по одному
начитуючи, викликати їх до трибуни в центрі кімнати.
Першою вийшла Настя і, поклявшись свідчити правдиво,
сказала, що вона знає обох тільки з найкращого боку: "Ядвіга – проста,
але добре вихована, чесна дівчина, яких зараз рідко зустрінеш. А пан
Джамалія – відомий художник і колекціонер, теж людина дуже порядна. Про
нього я навіть збиралася робити матеріал... Але, на жаль... пізно”.
– Чому ж пізно? – не погодився Микита Платонович. –
Навпаки, самий раз сказати добре, не упереджене житейською суєтою,
слово...
Але Настя не почула, бо, сівши на своє
місце, уважно слухала маму, яка теж вийшла і, схлипуючи, стала
розказувати, як не хотіла відпускати Ясочку з дому та ще з Аллою. Більше
вона нічого не знає, але знає, що її дитина не винна.
За мамою виступала сусідка, та сама, що вже раз
розказувала красунчику, що по ночах із квартири художника доносилися
страшні жіночі крики, ніби там когось різали, і співи. А може, звідкись
інше, може, з телевізора, бо художник був усе життя чоловіком
культурним, жив тихо, скритно, не без того, щоб хто зайшов до нього, але
компаній не водив, жінок – теж не пам’ятає, щоб бачила... Раніше часто
десь їздив, тоді в нього жила старша жінка, казала, що сестра, а
останнім часом, видать, дуже хворів, бо рідко з хати виходив, а як
виходив, то ледве ногами переставляв і дуже задихався. Коли з’явилася ця
дівчина – не помітила, видать, недавно. А коли спитала, якось
передибавши Микиту Платоновича, який він саме з квартири кудись виходив,
хто це в нього живе, то сказав, що племінниця по сестрі Катерині чи
Василині... Племінниця так племінниця... І слава Богу, що поміч є, а то
все переживала, бо хоч і сусід, але ж – жива людина. І хороша. Ніколи не
сварились... Бо ж усі знають, що сусіди всякі бувають, і такі, що не
приведи Господи... Але ще одне вона забула, це те, що того дня, як це
сталося, до сусіда якийсь чоловік приходив. Під вечір... Лиця вона не
бачила, лиш плечі і потилицю... Але те, що це був чоловік пожилий,
інтелігентний, було видно і ззаду...
Після сусідки суддя, та що в центрі, запросила з
коридору якогось потерпілого свідка. А зайшов Домагаров. Побачивши
красунчика, Ясочка зіщулилась. Але він і не глянув на неї, а став перед
трибуною показувати усім шию і розказувати, як нібито Ясочка його
душила. "Що він таке каже?” – здивувалась Ясочка і безпорадно
озирнулася на Микиту Платоновича, але він, приставивши пальця до вуст,
показав їй мовчати.
– Це ж треба було так дістати цього янгола, щоб вона... –
схопилася з місця захисниця. – Ви... ви змушували її до неправдивого
зізнання!
– Протестую! – перебив строго прокурор.
– Приймаю протест! – ще суворіше сказала суддя, і,
спрямувавши крижаний погляд на клітку з Ясочкою, додала: – Не забувайте,
пані адвокат, що ваш підзахисний янгол звинувачується у тяжких
злочинах: замахові на вбивство з метою заволодіння чужим майном у змові
з групою співучасників та посяганні на життя посадової особи –
слідчого... оперуповноваженого...
– Ось її почерк... цієї хижачки, – відчувши підтримку,
красунчик знову завертів шиєю, як гусак. – Я молодий – викрутився. А
старику менше повезло...
– А я таких гнав би з
міліції у три гусячі шиї, – обурився Микита Платонович, а суддя
спохмурнівши, сказала красунчику: – Спасибі, можете йти.
І тут де не взялася стара лікарка, що навідувала Микиту Платоновича, і відкрила зібраний у курячу гузку рот:
– Хижачка! Слідчий правий: вона – хижачка! Я надивилася на
таких!.. Вони, ці сільські дівахи, так і рискають так і рискають по
Києву! Так і вишукують наївних старичків!
– Сідайте! – холодно наказала суддя і назвала Аллине прізвище.
Алла втерла сльози і, плутаючись та шморгаючи розпухлим
носом, почала довго й нудно розповідати про всеньке коротеньке життя
Ясочки в Києві, а про своє – ні слова. А далі призналася, що справді
розказала Мусі (справжнього імені не знає), який спитав про Ясочку: "хто
ця дівчина”, – що живе Ясочка у багатого сусіда, в якого хата завалена
всякими вєщами, ну цим ... як його... антикваріатом. І, видко, дорогим,
дуже цінним, коли, як похвалилася Ясочка, за один чайник можна цілий
місяць жити.
Вона винувато глянула на Микиту
Платоновича, соромлячись своєї балакучості, але він зневажливо махнувши
на Аллу рукою, показав на годинник:
– Літак Таїті-Париж о тринадцятій... Якраз встигаємо.
І вона вдячно усміхнулася і притиснула до грудей кулачки, благаючи повними сліз очима швидше тікати звідси...
– Оце і все, що я сказала Мусі, – плуталась Алла. – Просто так
вибовтала. Бо не знала, як його задобрити, того контуженого чечена, бо
він погрожував і вимагав грошей. Нє, не було стосунків з ним. Просто він
кришує дівчат приїжджих, зразу помагає, а потім ставить на Окружну і
доїть, ну, вимагає... бабки... Де він, не знаю. І не знаю, чи це він
зробив...
Ясочка згадала контуженого Мусу, чорного і злого, і
подивувалася, що він такого зробив, щоб аж Аллу разом із нею посадили у
клітку? Подивилася на Микиту Платоновича... і похолола: він уже не сидів
за столом поряд із Судом, а лежав посеред зали, як тоді, притулившись
лицем до її портрета. Він умирав... Умирав на очах у всіх, але всім
було байдуже! Вони ніби не бачили, як він лежить, умираючи на підлозі,
зайняті своєю пустою суперечкою невідомо про що... Наче всім пороблено,
наче їх посліплено! Сидять і не бачать! І Бог не бачить! А її зачинили,
наче навмисно, наче навмисно зачинили, щоб нічим не помогла, щоб він
умер і все почалось спочатку. Цей жах, ці страждання і ця страшна, як
прірва, одинокість... це безлюддя при людях... І Ясочка, охоплена
відчаєм, як полум’я, кинулась відчиняти клітку, але клітка не
відчинялася. І тоді Ясочка, вчепившись у ґрати, щосили затрясла ними,
благаючи:
– Не вмирай! Боже! Я прошу тебе – тільки не вмирай! Божжже...
Люди в залі заметушились, мама заголосила, хтось закричав: – Міліцію!
– На вас не міліції, на вас – Суду Божого треба! – сказав
Микита Платонович (мов нічого не сталося, мов не вмирав щойно долі),
випускаючи Ясочку на волю. Але люди не чули його. За метушнею і
криками ніхто не помітив, як вони з Микитою Платоновичем, взявшись за
руки, проходили крізь них, мов крізь густий колючий чагарник,
розгойданий бурею. Навіть мама дивилася на Ясочку, мов на скляну, та
все побивалася тяжко:
– Убили... дитиночку вбили... вра-ча... – і не чула, як Ясочка її кличе йти з ними.
– Єдиний рятунок від недосконалості світу – створити свій,
ідеальний, світ, –дивлячись на ту шуру-буру, сказав Микита Платонович. –
І жити там!
– Куди ми йдемо? – запитала Вона.
– Туди, звідки прийшли, – відповів Він.
– А що це було? Боже, що це було?— стривожилась Вона, справді, не розуміючи, що це з ними було.
– Це було – життя... Просто – життя, – сумовито зітхнув
Він, ніжно стинувши її руку, і вони вийшли на квітучу, як садки весною, і
сліпучу, як сніги у дитинстві, вулицю.
"А це що?!
Невже Париж?.. Чи Таїті?!. Так скоро?..” – зраділа Вона, але Він лишень
таємниче усміхнувся і, приклавши палець до вуст, наказав їй мовчати.
Орлівка-Вінниця-Київ.
2005 р.
|