ХРИЗОНТ ВОСКРЕС!
· Мені досі не віриться,
що спочатку на землі був рай. Важко повірити і в те, що спершу було
Слово... Бо й досі мені здається, що все починалося з голоду. Якщо не в
світі, то, принаймні, в моєму селі. Привид голоду, що ховався вдень на
сільському цвинтарі, опівночі виповзав із братських могил, із глибин
людської пам’яті і блукав-бродив темними вулицями, терзаючи темними
кошмарами християнські душі.
Не знаю, може й хто боявся, але в нашій родині про
голодомор говорили відкрито, згадуючи й страшні, і трагікомічні випадки.
А історія про те, як один брюшок наївся грушок стала майже
хрестоматійною повчальною казкою, яку старші по сто разів переповідали і
мені, і моїм двоюрідним братам Петі й Колі. Розказували, буцімто один
сільський дядько, побачивши, що діти його з голоду пухнуть, вкрав у
колгоспі теля, зарізав, шкуру закопав на городі, а м’ясо посолив і
заховав у яму, яку вишпортав у хаті під полом. Ночами, щоб ніхто не
пронюхав, варили вони те м’ясо і відживали потроху. Але в селі, де вже й
жаби не квакали, собаки не гавкали, коти не нявкали, скоро м’ясо
пронюхали. Нагрянули активісти, уповноважені з міліцією. Шукають – не
знаходять. А в хаті – така бідність, такі, злидні, такий голод голодний!
Старші мовчать, чорні та темні, а найменший, рочків зо три, сидить на
полу, черевцем світить голим.
· – Що, брюшок – наївся грушок? – питає малого, за пупець знічев’я лоскочучи, уповноважений.
· – А не глюшок... А не глюшок, – регоче малий. – А мня-я-яса!
· – А де ж ти його взяв? – і далі собі грається з дитиною перевіряючий. – Га? Де ти його взяв?
· – А гондо! – показує дитя під піл.
Піл порубали, яму
розкопали, а всіх за контрреволюцію – в Сибір. Там вони усі – і брюшок,
що наївся грушок разом з ними – і згинули...
Та й у селі люди пропадали. Було таке, розказував татові дід Бандура, який у 33-му труповозом робив.
– От, – казав, – точно знаю, що Магдалининих дітей не відвозив до
ями, а десь їх не стало. А вже як саму Магдалину відвозив, призналася,
плачучи, що... гет навіт самому страшно вимовити... з’їла... І місце
показала за хатою, де кісточки їхні поховала....
Тато мені теж це місце показував... На тому страшному обійсті жили
уже інші люди можливо, й не знаючи, які нелюдські трагедії відбувалися
тут якихось двадцять років тому... А може, й знали, та не брали до
серця? Не лопнуло ж моє дитяче сердечко від цієї страшної інформації...
Лиш застукотіло, забилося, як спіймана пташка в котячих пазурах...
Тиждень я ходила сама не своя, а мама журилася, що це я за така дитина,
що то скаче, мов козеня, веселиться, а то тиняється, як несповна розуму,
і кричить уві сні, як з гарячки.
– Дитину наврочили. – Казали авторитетно мої баба Тетяна, сердиті на
маму за те, що та не вірила в забобони, а тільки – в Бога, і підкликали
мене:
– А йди-но, синку під піч.
Діставали з-за опічка
пляшку зі свяченою водою, на замовлення принесеною богомільною Юхимкою з
Мочульської церкви ще позаторішнього Водохреща, пхали мене під челюсті
печі, вмивали, втирали підтичкою, і, перехрестивши, відпускали з Богом.
Правду кажучи, мені відпускало. Після зняття вроків я згадувала про
нещасну Магдалину і її дітей лиш тоді, коли йшла попри її хату до лавки
або до тата в сільбуд. І хоча знову вночі кричала уві сні, але не так
голосно.
– Дитину злякали, – казали мої баба Тетяна вранці, йшли за свіжим
яйцем у курник, садили мене під єдиний у хаті образ і викачували
переляк, примовляючи, молитви шепочучи та качаючи по моїй голові, спині,
грудях, руках-ногах теплим яйцем. Осіняли мене хресним знаменням і
розбивали яйце у гранчастий стакан.
Мама на цю годину виходила з хати, щоб не бачити того ковдовства,
тож ми з бабою спокійно могли роздивитися, що ж то за біда така мені
спати не дає.
– Слава Богу, не на смерть, – казали баба, дрібно
хрестячись і лякаючи мене до смерті одним тільки словом смерть. – Бо
якби на смерть, то був би хрест чорний, або гріб. Не бійся, будеш жити.
А щоб нечиста сила не могла мене дістати, вчили різних приповідок,
приказок, замовлянь-відмовлянь, ритуалів усіляких... Якщо вірити моїм
бабі Тетяні, то й кроку не можна було ступити по землі, не те що добру
справу зробити, без молитви до Бога і всіляких заклинань проти лукавого.
Якби я зараз усе їхнє знаття описала, то вийшла б ціла енциклопедія
народних вірувань...
Мені після викачування яйцем також легше стало, а може, від бабиних
казок про те, що помутнілий білок, сколочений жовток вказували на
переляк, який мучив мене, а тепер сам з переляку втік на хащі-стращі, на
ліси дрімучі, на води текучі... Та щоби він більше не вернувся, не
палив дитину, як вогонь билину, баба Тетяна бризкали мене ще раз
свяченою водою, зав’язували на зап’ясті червону вовняну нитку – від
недобрих очей, наказуючи:
– Не лазь ніде сама. Бо ще жаба цицьки дасть чи блуд голову закрутить, як дідові Карнавці, хоч ти й грошей на церкву не збираєш.
Карнавкою
діда Григора прозвали давно, ще тоді, коли в селі була церква і він
ходив разом з березами на коляду по селу гроші на церкву збирати. Берези
(дяк, церковний староста і півчі) – з корогвами, а дід, як церковний
скарбник – з карнавкою. А відколи церкву розвалили, і церковна двадцятка
розбіглася, дід Карнавка продовжував щоколяди збирати гроші, але вже на
будівництво нового храму. Люди гроші давали, не питаючи, куди вони
йдуть. І так з року в рік, аж доки зразу після війни на діда Карнавку не
напав блуд, та затягнув у пропаще місце – в трясовину. Три дні шукали –
знайти не могли. Була б Карнавці жаба цицьки дала, якби не Каленів
Матрошка. Відтоді дід Карнавка перестав гроші збирати... А шкода, бо хоч
якась надія на нову церкву була...
А так зостався лише один блуд... Блудив блуд на тім боці річки, на
нічиїх долинах. Де той блуд підстерігає, під яким кущем чи вербою, точно
ніхто не знав, бо на різних людей він у різних місцях нападав. На моїх
бабу Тетяну, наприклад, раз напав навпроти нашої кладки. Ото ходять мої
баба по березі серед білого дня, ригозу й галацуци топчуть, а кладки не
можуть знайти, щоб на свою леваду перебратися. І так добре той блуд бабу
моїх прихопив, що вони забули навіть, що треба спинитися, згадати
Різдво, а тоді з-під ніг землі взяти та посипати голову, примовляючи: "
Іди, блуде, поза люде”. Він і піде собі в свої верболози. Але бабі моїм
геть світ закрутився... Коли ж чують Матрошка їх кличе:
– Тетяно, а що ви там шукаєте на тім боці?
· Баба – глип, а
кладка – перед самим носам! А буває, що Блуд і в річку тручає, або тягне
в трясовину, яких теж на нічиїх долинах тьма-тьмуща. Подейкували, що
багато людей у тих пропащих місцях у голодовку пропало... У війну там
нібито від німців партизани ховалися, нібито не лиш німцями, а й їхніми
вівчарками блуд крутив, наче дзиґами. А після війни – оце Карнавка
топився, а ще душ з десять просто блудили і якби не Матрошка...
· Тут мої баба враз вмовкають, замислюються, а далі й питають мене:
·
– А скажи-но мені, синку, що той Матрошка на тих долинах весь час
робить? І то вже не одна людина набеляла мені, буцім її Матрошка від
блуду спас... А чи ж не той самий Матрошка... Га? А що ти думаєш?.. Є ж
такі люди, що тумана вміють напускати... Як цигани. Зайде в хату,
напустить тумана, навіть образи поздіймає, складе у мішок, а ти ще й на
плечі йому своє добро завдаси, як та Харитина Саливонова...
· Доки баба Тетяна роздумують про те, що має Матрошка до блуду, я,
викачана від переляку, вже далеко. Кличу подружок Маріку, Мальвіну й
Катрю йти шукати в нічиїх долинах блуду. Біжимо стежкою до річки, трава –
вище голови, а над головою, в голубому небі – осокори листячком
тріпочуть на безвітрі. Тільки-но ми на кладку стали, як дід Матрошка –
навстріч із верболозів:
· – А ви що тут робити?! Чи не з блудом блудите?!
· Ми – у вереск і навтьоки! Щодуху стежкою нагору. Боже, як страшно й весело!
·
· А якоїсь у неділю тато сказав:
· – Ходімо до дядька Тьоми – приїхав Хризонт Білик, – сказав так, наче я знала того Хризонта й тільки чекала, коли він приїде.
Тато взяв мене за руку, і ми пішли стежкою до річки, через кладку, а
далі нічиїми долинами, ледь протоптаною стежечкою поміж круглими кущами
верболозу та вільхи, попід вербами, осокорами. Я все озиралася та блуду
остерігалася, аж доки ми не вийшли на прогін, а потім знову пішли
долинами, повз річечку, по обидва береги якої квітчастими хустками
простилалися доглянуті людські городи. І тато розказував страшну
історію, яка зовсім не в’язалася з довколишньою красою. Він розказував
про підлітка, свого товариша, з яким сидів за однією партою, який у
голодовку так був опух, що став схожим на скляного мерця, і дід Бандура,
який був призначений правлінням колгоспу їздити селом і збирати на
гарбу мертвих, завіз конаючого хлопчика на цвинтар, скинув разом з
іншими у яму, а сам поїхав за тими, які не вмістилися на гарбі, а
зосталися лежати попідтинню. Тато розказував, що в голодовку люди самі
виповзали з хат на вулицю, ніби спеціально, щоб дід Бандура їх, мертвих,
довго не шукав. Хлопчик теж виповз, але в надії, що хтось добрий буде
йти, змилосердиться, дасть кришку хлібця і порятує його від голодної
смерті. Але ніхто добрий не йшов. І милосердних не було. Вони або
повмирали вже, як його хатні, або ще доконували. Тільки дід Бандура
скрипів гарбою, коненят поганяв та гукав у порожнє небо, відганяючи від
себе страх:
– Гей, чи є хто живий?! Озовись!
Та ніхто не озивався. Ні
живі, ні мертві, що лежали попідтинню, опухлі від голоду, мов скляні, і
дивилися осклілими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне
небо – порожніми безбожними очима. І тільки в одних очах промайнув білим
крилом білий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрівши діда Бандуру, що
злазив із гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його
Янгол-хранитель...
Так воно, певно, й було... Бо тільки Божа сила могла витягти з
глибокої ями, привалену трупами, напівмертву дитину, в якій і тіла не
було – одне скло, а в нім – пучка духу. Тож, мабуть, янгол і подав
хлопчикові руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями і поповз полями, а
потім лісом – на Соболівку, і доповз до залізничної станції... І тільки
один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись із пекла,
яким була Україна, і добратися до Латвії, де він ожив, прижився і став
великим чоловіком. А оскільки ті, що зосталися в селі живі, думали, що
він – помер, і його поховали, то виходить, що Хризонт воскрес.
– Хризонт воскрес! Хризонт воскрес! Воістину воскрес! – дзвеніло у
моїй голові Великоднім благовістом, якого я насправді ніколи не чула у
селі, де вже й руїни церкви заросли чорнобиллям.
У хаті дядька
Тьоми ми застали інтелігентного, по-міському вбраного, вродливого пана.
Лиш-но ми переступили поріг, як чоловік встав, обняв тата і заплакав.
Досі бачу, як котяться із сивих очей сивого чоловіка сивим горохом
сльози...
БИТВА ЗА ХЛІБ
Так писали газети мого
дитинства. Та й сама, коли виросла і пішла працювати в районну газету,
писала не раз: "Битва за врожай”. Як за Сталінград. Що поробиш, така
була фронтова лексика. І такий світ, і така країна, і таке життя... Та й
досі нічого не змінилося: одні борються за пироги, і народ – за крихти
від них.
У п’ятому класі я написала до районної газети, в яку згодом,
закінчивши школу піду працювати, допис про голод. Усе, що чула від тата.
Але тоді ще про голод не можна було згадувати, тим паче, писати в
газеті... Тож цілком логічно, що допис не надрукували.
У шостому класі написала цілий твір на тему "Чому був голод?” Але
твору теж не надрукували, на татову думку, з тих самих політичних
міркувань.
Зате аж у сьомому класі, нарешті, надрукували мій
оптимістично-патріотичний вірш про маму-трудівницю, яка пече "на сонце
схожі паляниці”, а також гумореску про неробу Івана, який не ходить на
роботу, тому, що "в нього: друга група, та ще й тягне коло пупа, віспа,
коклюш, діабет... сто рецептів і дієт!”, зате вночі Іван "носить з поля
кукурудзу – й не болить спина від "грузу”! Врешті, Іван виявляється не
тільки тунеядцем, злодієм, а ще й спекулянтом, тому гумореска
закінчувалась страшно викривальною на ті часи фразою: "Раптом наш Іван
десь зник – у Тамбов повіз часник!” Отакий жах!
Вірш і гумореску, природно, в селі прочитали, дядька Івана, нашого
сусіду, впізнали, а мене викликали на районний з’їзд робсількорів у
Гайсин.
Тато не міг повірити, далі загордився мною і спеціально
виписав у колгоспі підводу, щоб відвезти в Соболівку, на станцію Дукля.
Далі поїздом до Гайсина, а в Гайсині – до редакції я мала добиратися
сама. Пригадую довгу дорогу до Дуклі. Ми виїхали зарання, вдосвіта, тож
їхали повільно, щоб набалакатися. Це, схоже, моя з татом перша доросла
розмова. Тоді тато й розповів мені ту трагікомічну історію про бабину
Тетянину битву за хліб.
Справді, у серіалі історій-жахів про голодомор, вона була
найщасливішою. Отож, весною 33-го, коли у селі уже було все з’їдено,
навіть коти з собаками і жаби з горобцями, коли навіть листя на липах
обшморгали, вискубли усі лопуцьки і випасли кропиву, а деякі, втративши
від голоду розум, почали їсти власних дітей, на буряковому полі за
Ладимиром, коло експропрійованого вітряка моїх баби Наталки й діда
Кирила члени правління колгоспу тоді ще "Незаможник” встановили котел і
стали варити баланду та роздавати її зі скибочкою чорного, як земля,
хліба тим, хто доповз чи рачки доліз, заохочуючи в такий спосіб трудовий
ентузіазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказівка
підгодовувати населення, бо в тутешніх правлінців на те ні клепки, ні
совісті не вистачило б, казав тато.
Відчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у двері, баба Тетяна
й собі взяли під одну пахву дві сапи, під другу – скелетик мого ще
теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисниці до смерті, і
почвалали до громадського котла – рятуватися. Стежка, що вела через Яр
на бурякову плантацію, була вкрита скляними тілами тих, кому не стачило
духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мій тато став
наливатися сивою водою. А баба знали, що це – кінець. Рідко хто із
осклянілих жив довше, як три дні. Але вони таки дійшли, щось там
сапали-пололи, за що отримали по тарілці баланди і по пайці разового
хліба. Тато від хліба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху –
ввечері, якщо всі доживуть, розділити між дідом Омельком, що вже
осклів, моїм татом малим та моєю тіткою Ганною, дівкою. Старші дядьки
мої, котрі на той час служили в Червоній Армії в Москві, здогадуючись
про голод в Україні із листів та чуток, надсилали, бувало, продуктові
посилки, але та поміч рідко доходила до села... Чи то її чекісти
перехоплювали, чи голодні поштарі, невідомо...
Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком січуть, та
придивляються – і придивилися: пайки, що гороїжились на столі – одна в
одну, рівненькі, тоненькі, і жодної серед них цілушечки, жодного
обрізочка! А тут і хліборізи, сусіди наші Марко Квасолька та Сидорко
Гопсасмик, щось під вітряком, експропрійованим у мого другого діда
Кирила, ховають...
Ага, думають мої баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого
додому провели, щоб по дорозі хтось не з’їв, бо й таке було, а самі
засіли в кущах ночі чекати. Лиш стемніло, аж тут і Квасолька з
Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моїх бабу у
засідці. Баба придивилися: так і є – на плечах клумаки біліють.
Достеменно з тими цілушками, яких на столі бракувало. Баба з пасії –
запаску з себе, очіпок – об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти –
відьма, за сапу та держаком-сапилном (де тільки вони силу взяли!) –
гайда гамселити по чім у темряві попадали. Ще й поухкують не своїм
голосом, як сова в дубині...
Від несподіваного нападу партійці клумаки погубили і – дьору! Лише
верболози тріскотіли. Доки перелякані активісти не отямились, баба –
запаску з очіпком на оберемок, клумаки – на плечі і – в другий бік.
Відвойовані
бабою у нічному бою цілушки врятували життя усій нашій родині, ближчим і
дальшим родичам, і навіть сусідам. Баба ті цілушки дрібно порізали,
висушили і роздавали по жменьці – смоктати... Чи не в пам’ять про це
цілушка в нашій хаті вважалася найсмачнішим, найлакомішим шматочком
святого хліба?
Тож коли сьогодні у церкві по службі Божій панотець ділить між
паствою білі окрушини свячених проскурок, я думаю про ті чорні хлібні
окрайки, відвойовані моїми бабою у людоморів, і згадую торби з сухарями:
цілушками і шкуринками, що роками сушилися на сільських печах ПРО
ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтіли по коморах, рятуючи моїх земляків від манії
страху перед чорним голодом.
А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА
Війна ввійшла у моє
життя не тільки страхом перед безруким листоношею і скрипучим протезом
безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом... А й тугою моєї мами
за братами-близнюками – Ахремом і Василем, які не повернулися з війни.
Вихована в аскетичній строгості бабою Наталкою, мама ніколи за ними не
плакала. Але ліпше було б, якби вона братів своїх раз гірко
відплакала–відридала, аніж так тужила усе життя, переливаючи розповідями
свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братів часто. Дуже часто. І
дуже детально, радіючи кожній веселій пригоді, яку вони разом, утрьох,
пережили в дитинстві: на ковзанці в левадах, на Маланки, як смаженю
смажили у скелку гасової лампи, як козачків вирізали з паперу...
Я слухала її розповіді, тяжкі, як стогін, зітхання, якими вона
раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, ніби чекала, доки пришерхне
роз’ятрена до крові рана її переполовиненої війною душі.
Тато ж
війну ненавидів, як і Сталіна. Пригадую, якось розгорнув на столі газету
"Правда”, підкликав мене і, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловіка,
гнівно сказав:
· – Запам’ятай це прізвище: Курчатов! Це він зробив атомну бомбу.
Якби той людожер Сталін не вмер, вони б розпочали третю світову!
·
– Тьома! Тобі мало?! – спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш
зітхнув гірко, але без каяття, і вийшов з хати, щоб не тривожити маму.
Здавалось би, вже давно відгула війна, і Сталіна вже не
було, вже на троні, як тато казав, сидів син Кузькіної мами,
кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще
більшим кріпосником, аніж попередні правителі, обклав селян податками,
ще й паспорти забрав), вже підросли, народжені після війни, діти, однак
люди й далі перебували в її силовому, ніби зачарованому колі... Війна
жила, творила про себе міфи і пісні, писала книжки, знімала фільми,
лізла з усіх сторін, гнітила невідворотністю, на яку ми всі просто-таки
були приречені. Ідеологія війни переростала у релігію мілітаризму – з
одного боку, а з іншого – страху й покори. Народ готовий був прийняти і
терпіти усе і всім – "тільки б не було війни”...
Війна не вилазила довгі роки і з нашої хати. Зійшовшись за чаркою,
тато з дядьками ділилися спогадами, але, Господи, такими різними й не
схожими, що, слухаючи їх, і хтось розумніший за мене, дитину,
засумнівався б, де правда, а де... як тато сказав: "КОМУ ВІЙНА, А КОМУ
МАТИ РІДНА”?..
Цю приказку почула від тата, вислухавши в черговий раз веселі
побрехеньки про війну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько
обманюють, що ті кавалерійські наскоки на винні погреби Будапешту і
Відня, безкінечні любовні романи з телефоністками, медсестрами,
романтичні зальоти з визволеними польками, мадярками і німкенями,
пиятики з американцями-союзниками на Ельбі і ще дива всілякі несусвітні
посеред кривавої війни – дядькові вигадки.
Але тато сказав, що все те – правда. Бо дядько служили і війну
пройшли в кавалерії, у таких собі гусарських радянських військах... Були
гусаром... А гусарам війна – як мати рідна...
Мої дядько Тьма й
справді були схожі на гусара: високий, стрункий, красивий поручик,
закоханий у жінок, вино і романтичні воєнні походи...
Що ж, правду кажуть: твоя доля – твій характер... О... той дідько,
що сидить в кожному, і править кожним, і витворяє з кожним таке-е-е...
Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого – святим, як баба
Наталка, третього – безтурботним, як дядько Тьома, четвертого –
правдоборцем, як мій тато, когось – Сталіним, а ще когось – сталіністом…
Шостого – Сивухою, а декого – просто Савкою... І кожному сталіну й
савці – доля роздає по картузу й шапці...
Але тато, хоч як ненавидів війну, дядькові не заздрив і не
засуджував за таке легковажне ставлення до неї. Не сердились і дядько
Олекса, котрим найбільше перепало на передовій... Бо, як там не є, а
дядько Тьома усе-таки воювали. А скільки було таких, як Сивуха, що війну
пересиділи в евакуації, або у штабах, не понюхавши й пороху, самі себе
нагороджували орденами й поверталися з війни з вагонами контрибуції...
Цих батько не любив, не міг їм, як і Сталіну, простити своїх ровесників,
селянських синів, скошених цілим поколінням під Яссами... Ту криваву
бойню під невеличким містечком в Румунії, куди Сталін кинув проти
озброєних до зубів фашистів тисячі необучених, безоружних українських
хлопців, одягнених у свитки і кобеняки, тато згадував, доки живий був...
Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох
не було навіть палиці... І вони побігли. В темінь. На явну смерть.
Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом
наближалися... наближалися, перетворюючись у прожектори танків...
Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під
ногами земля...
Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов
себе серед ночі. Лежав горілиць просто неба, в якому безгучно
спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла,
як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків
своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку... Встав і побачив
чуже поле, вкрите рідними свитками... По всьому полю лежали мертві його
ровесники і земляки... А він один стояв, живий, до божевілля живий і
одинокий. Ніби один на всім світі...
Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам
себе, контуженого не чув... Потім був полон, його кудись везли разом із
худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив
по-німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він
якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших,
розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем,
розвідником, кавалером двох орденів Слави... І жалів дуже, що не
зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим...
ДІТИ ВІЙНИ
Діти війни – термін, придуманий
на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або,
як тепер кажуть, Другою світовою війною... Як на мене, термін не дуже
вдалий... Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в
нашому селі їх було... аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки
чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни
наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці
вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я
про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку
Круцьову – теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили
пошепки або з намйоками.
Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку
перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.
–
То де ти її взяла, Марфино ( Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну
(Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші... – натякала
котрась в’їдлива на руді, як горохлянка, кучері Мальвіни (лляні коси
Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).
– А хто його знає, – відказувала неохоче німецька покритка. – Де взяла!.. Війна дала!
– Від нашого хоч чи від німця?.. – чіплялася ліниво котрась безпардонна.
–
А хто там знає! Було всяких... – відмахувалась, як від спасівських мух,
від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.
– Та й добре... Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова,
– заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали – кожна
про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.
– Мамо, а що, тітці Марфині теж цигани Мальвіну підкинули, як бабі Ліпі Катрю? – випитувала я, наслухавшись подібних бесід
–
Звідки ти все знаєш? – дивувалася мама, ніби сама не чула бабиних
Тетяниних байок, про те, як у наше село з царської армії повернулися два
рекрути: дід Омелько – з кресалом і Свирид Митрофанів з – кацапкою
Ліпою. З тих пір баба Тетяна й подружилися з Ліпою. І дружили все життя.
А коли Свирид умер, бездітна Ліпа зосталася зовсім одна. А щоб Ліпі
було коло кого віку доживати, мої баба Тетяна і придумали той фокус із
циганкою. Сталося це теж під час війни, коли мене ще не було. Цигани
тоді ховалися від німців по лісах, а часом (з голоду) заходили в села.
Катрина мама-циганка теж прибилася з Катрею до наших воріт, на яких її
чекали мої баба Тетяна. Баба з циганкою про щось пошепталися, кинули
щось їй у торбу та й вивели стежкою за городи. А над вечір на кутку –
крик, гам, новина: баба Ліпа у капусті дівчинку чорняву знайшла!
– Не цигани, а війна... – зітхала мама, певно, холонучи від страху,
що це ж і їй могла б та війна, не приведи Господи, кинути в пелену якусь
чорну Катрю чи руду Мальвіну замість мене. Мама розказувала, що Марко
Чапля, Толі Чаплі тато, який у війну був розвідником, себто не
розвідником, а розлученим чоловіком і старостою в селі, теж хотів маму в
Германію відправити, буцім за те, що вона заміж за нього не хотіла йти.
Але баба Наталка не дали маму ні заміж за Чаплю, ні в Германію. Баба
знали: сваритися з тим Чаплею – небезпечно, а ховатися чи тікати –
даремно: німці з собаками знайдуть і зловлять, ще й убити можуть. Тож
баба відважилися мамі моїй, найкращій дівці у селі, лице попекти –
чистотілом і кропивою. Поліцаї з німцями прийшли маму забирати, а вона
сидить – вся твар у вуграх, червона й опухла. Баба кажуть: тиф і чорна
віспа. Німці з переляку (дуже хвороб боялися) заґерґотіли і – з хати!
Мама дивиться у вікно: пішли людолови до Палажки за дівчатами. Однак та
Палажка й не думала дочок рятувати.
– Хай беруть, – казала, – хай хоч усіх заберуть німці, коли наші не беруть!
– Господь з вами, Палажко! Та то ж ворог, чужа сторона, – лякали Палажку сусіди, на що вона відказувала коротко:
– Скрізь є добрі люди: навіть серед ворога в чужій стороні! А що мені накажете робити, коли їх у мене аж цілий десяток?
Але німці забрали тільки три. Одна з Палажок, як називали Палажку з
дочками у селі, десь, бідна, безвісти пропала, друга – опинилася аж
нібито в Америці, кажуть, дуже добре живе, а Марфина, якій було
тринадцять, через кілька років після Побєди з лялькою в пелені додому
вернулася. Розказувала, із самої Німеччини пішки йшла, дитя годувала чим
Бог посилав і люди, жаліючи, давали, але в основному хліб із травою
жувала і запихала бідне дитя. Як воно вижило, один Бог знає.
– Мало мені своїх, так ти ще німченя принесла! Думала, хоч німці
розберуть, а чорта з два! Їх знову десять! – зустріла Палажка криком
дочку з лялькою в пелені. А як глянула у ту пелену та на ті скраклі,
гірші, як з Бухенвальду, то язик прикусила і повела у свій кагал. Бачачи
таке, дід Михтодь, в якого сина на війні вбило, змилостивився і взяв
Марфину з Мальвіною за своїх. Коло діда вони обидві й відчапали.
Хоча Мальвіна й Катря старші були, але так вийшло, що ми й гралися
разом, і в школу разом пішли. Знаючи усе про їхню тяжку воєнну судьбу, я
їх жаліла і давала списувати домашнє завдання. У школі познайомилась
ближче з Онилчиною Лєною, Вітьком і Мінькою. Лєну і Вітю, які жили на
виселках, далеко від села, ледь пригадую, а от Міньку, якому замалим не
відсікла голову сапою, добре пам’ятаю...
ГОЛОВОСІК
Сталося це десь у п’ятому чи
шостому класі, у вересні, на Головосіка. Мінька Домки Круцьової був
серед нас переростком, на років чотири старшим, вимахав на здоровенного
рудого дядька, але замість того, щоб учитися, гасав за дівчатами, хапав
їх за груденята та, загнавши в куток, м’яв, мов кіт мишу, гидко
нявкаючи. За це його і прозвали Котярою. Мене не чіпав, по-перше, тому,
що була найменша в класі літами і зростом, по-друге, відмінниця. А малих
та ще й відмінниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу,
а точніше до п’ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став
чіплятися, просто проходу не давав... Від сорому перед учителями й огиди
до рудого, аж кислого Міньки, я хотіла втопитися у ставку, бо
встидалася татові поскаржитися. Справді, мені було легше втопитися, ніж
розказати татові про ті сороміцькі зазіхання Котяри. Від розпачу я
просто нетямилась. Тільки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно
підтягуючи свої сині шаровари, в яких ходив літо й зиму, та ласо на мене
облизуючись, як я втрачала розум від бажання убити свого мучителя. У
нахабній поведінці, у самому вигляді рудого, рябого від ластовиння,
вічно оскаленого Міньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про
Мінчине походження, я грішним ділом навіть почала думати, що то фашисти
спеціально знаходили таких вредних жінок, як Домка, підкидали їм таких
дурнуватих дітей, як Котяра, щоб вони мучили чесних піонерів, сіяли
розбрат, ненависть і... війну між людьми.
Одне слово, я рік жила у стані війни з фашизмом, можливо, як ніхто з
моїх ровесників, розуміючи, що сподвигло на подвиги Зою
Космодем’янську, Лялю Убийвовк і героїв-краснодонців.
А Котяра усе нахабнів, ніби навмисно спокушаючи мене, як казали мої тітка Вера, на великий і страшний гріх...
Але того пам’ятного вересневого дня я почувалася спокійно: першим
уроком була праця, на яку Котяра ніколи не приходив. Отож, вибравши у
шкільній майстерні собі замашненьку сапку, я побігла слідом за
однокласниками, яких мій улюблений учитель Іван Матвійович повів сапати
клумби біля школи. І раптом неждано-негадано з-за кущів вискочив,
рикаючи та облизуючись, Котяра і... кинувся на мене…
…Більше я нічого не пам’ятаю. Точніше, пам’ятаю тільки свист сапи,
що летить повз голову Котяри, залишаючи на його рябій від ластовиння
щоці довгу червону риску. І – тишу, довгу, глуху, темну.
...Опритомніла,
як мій тато під Яссами, лежачи горілиць на сирій землі. Тільки у
темному небі наді мною висіли не спалахи трасуючих ракет, а перелякані
тремтячі обличчя дітей і бліде, як місяць уповні, лице Івана
Матвійовича.
Звістка про те, що я хотіла вбити Котяру, вмент облетіла школу,
село, долетіла до сільради.. Мене, напівпритомну від шоку, відвели в
учительську, і послали прибиральницю за татом у клуб. Тато прийшов,
подивився на мене, як на чужу, і довго про щось говорив з директором,
своїм другом. Усі були налякані, бокували від мене, ніби я й досі
розмахувала сапою. Потім прибігла мама. Теж дивилася з таким жахом, наче
в мене роги виросли, та все хапалися за голову: це ж – тюрма!
Моя мама найбільше у світі боялася тюрми. Але до тюрми не дійшло.
Домка Круцьова не дала міліцію викликати, злякалася, що її саму
посадять. Прийдуть у хату допитувати постраждалого Міньку, знайдуть
самогонний апарат у коморі, чи дерть, яку вона на короварні крала, і
посадять.
Отже, розійшлися з миром. Але на мене Домка довго косувала, навіть
після того, як оформила Міньку в інтернат чи школу механізації, не можу
сказати точно, але більше я його не бачила – ні в школі, ні в селі... А
це зовсім не давно, вважай, через сто років, побачила на екрані
телевізора серед народних депутатів... Стояв за спиною одного з
високодостойних лідерів – чи то як соратник, чи як охоронець, не
відаю... А може й не він, а хтось дуже схожий... але так уже дуже
схожий, що рука моя мимоволі потягнулася за сапою...
ВИГНАННЯ З РАЮ
Бог врятував мене від тюрми,
але не від ганьби. Щось зі мною після замаху сапою на Котяру, почалося
таке коїтись... Чи то світ перевернувся чи іншим боком до мене
повернувся, бо я стала помічати те, про що раніше й не здогадувалась. А
часом мені взагалі починало здаватися, ніби мене взяли і вигнали
бозна-куди із мого рідного села, де я все і всіх знала й розуміла, де
мені було, хоча й не зовсім, але все ж таки затишно і надійно. А тут
раптом – усе навпаки! Шкереберть і сторч головою! От іду я собі тітчиною
Лідиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую – кукурудза тріщить,
видно, якась корова забігла. Я туди, корову вигнати, а там... тітка
Ліда, дядькова Іванова жінка, а коло неї... зовсім не дядько Іван, а
сусід дядько Семен – і... чогось без штанів! Той голий дядьків зад і
товсті сліпучо-білі стегна тітки Ліди до сих пір мені ввижаються! Та це
ще не все! Лиш-но я стрілою вилетіла з кукурудзи на дядькову Микитину
леваду, як... наткнулася на тітку Марфину, Мальвінину маму, і Микиту
Рудого – під копичкою отави... А Боже! Вилетіла в Яр, слава Богу, на
самому вершку, на кручі, на тлі синього-синього неба – мама з палюгою,
за худобою стежить, щоб у шкоду не полізла. А я, не худоба, а в шкоду
знову вскочила: у шаливі, просто перед моїм носом, дембільзований солдат
Сірожа Бурмаків мою товаришку Катрю Ліпину колошматить, та так, що та
аж вищить, але солодко, як мед лиже!
Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє
сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи,
дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці – святому
для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про
Колобка, а "Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й "Страсті-мордасті”
Горького... Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім
того, що світ ділиться на два світи: дитячий – невинний, світлий,
простий і зрозумілий, і дорослий – у якому коїться чорті що! А, може, то
проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після
смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо
інакше, чого б то стільки всього... несосвітенного навалилося на мою
бідну голівоньку? От і зараз, не встигла я череду замість мами розігнати
по хатах, як женеться за мною Настка:
– Гайда, – каже, – на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує,
коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку,
Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!
Побігли. Щодуху, щоб не
пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама
рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в
річку не струтив.
Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття
дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала – в хаті плач. Мама
плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й
Галя вже велика... і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з
дітьми заходити ...
А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?
Та
найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила,
щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав "чорний
ворон”... А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все – на мою бідну
голову!
І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем,
важких, гріховних, темних... Врешті, від дурості дорослих, які не можуть
собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим
життям...
І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи
освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику
говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене
мусить її викинути! Але – чому? І тут я згадала – чому... Недавно ми
перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку
обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею... Тому
Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила,
тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила... Куди, до яких
дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її – безполєзно,
як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували.
А може, і в врятували б, якби не я... Авжеж, якби не я! Тепер я
розумію, чому мама мене боїться!... Ой, Боже-Боже, чого я така
нещаслива... Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..
Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а
купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев,
що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила... не під ті,
що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що – на смерть...
І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло... Луче б мені мама не
розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової
гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я... Один Бог
бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій
ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати
дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну
пляму довкола дерева... пляму на своїй совісті...
А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку...
Через
тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя... аж до
смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася
плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати,
що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а
тому дуже строго наказали:
– Ну всьо! Не плач!
... Моїм батькам не таланило з
дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в
кінці війни, – вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван
зостався. Після Івана – Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна
сестричка... І то через мене...
Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб
мене не встидалася і... Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно,
страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину...
Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.
|