Вирiвнялась
Оленка, зробилась хороша, струнка. Була, правда, худощавенька,
блiденька трохи, та це не вадило їй; навпаки, робило такою чарiвною її,
так i нагадувало про щось духове в їй. А карi оченята її були такi
розумнi.
Почало серденько так уже биться у неї i щiчки так палать, як стане
вона про кохання читать. Читала вона про вчителя одного. Був теж
блiденький трохи, чорнявенький, задумливий був. Читав багато.
Докопувавсь до всього, що й життя, що й небо. Добрий був до всього
живого, — пам'ятав, що вiн чоловiк.
"От зiйтися б з таким, — думає Оленка було, - як би я покохала такого, пригорталась до його, думками дiлилась з ним!"
Єсть
у дяка вербiвського син, Грищенко Федiр. Учителює десь,
церковноучительську кончив. Учителював i тодi. Хлопець молодий,
нежонатий. Жив лiтом дома. Побажав познакомиться з нею, а тодi у
Вербiвцi тiльки й дiвчат iнтелiгентних було, що вона. Почав ходить до
Сергiя. Тiльки Оленка якась соромлива була. I до Сергiя не пiде було, як
у його вiн. Ходить було по садочку у себе та тiльки в садок Сергiїв, де
Грищенко, так позирає з-за соняшникiв. А там грядки у їх мiж садками й
мiж хатами.
— Ну, якi воно, - думає було, — тi мужчини, не брати, як Сергiй, i як воно з ними?"
А
то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть,
сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка,
столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй:
керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй
нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв
"Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як
пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть,
засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко,
чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
— Читаєте? — до Оленки.
Всмiхнулась.
— Читаю, - промовила так соромливенько.
— А читання рiч гарна, — Грищейко їй.
— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi... — та й не
доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась.
Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть
було лемент. А слова такi там були:
— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в
тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує...
— А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? — батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
— Яка яблунька гарна! - Встала та й iде за яблуньку.
— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
— Не ходи! - напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:
— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до
вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив.
Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церкві поклонів
не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав,
що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.
— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, - це од
невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. .
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий... про читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж... сидить бiля
хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала.
Та й Грищенко... хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так
осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла
Оленка на вигiн!
Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi
пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить,
таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi,
чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати.
А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном
долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в
поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь... синiють
гаї.
"Боже мiй! - думає Оленка. - Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цiєю".
Щось
забалакало ззаду. Оглянулась, - Сергiй i... Грищенко за нею iдуть.
Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка,
на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.
— А що, вас не
били у хатi тодi? — вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало
нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:
— Читав я в
газетi, — каже, — що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль
дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й
прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко,
мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець
отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
— Iнтересний, — каже, — з степурiвським дяком спектакль був учора у
нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн... —
Грищенко зареготiв, — i вiн чисто порвав.
— За вiщо? — всмiхнувся Сергiй.
— П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмiєш — не сiдай, а вiн... хе-хе!
"Карти
на умi в його!" — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий
повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того,
про якого я читала", - подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
— Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
— I то ж тiло величезне таке! А проте... потухне колись.
Грищенко:
— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вiтряк показав. — От якби
рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з
тополi перекидя.
"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" — подумала Оленка.
Довгенько
ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь,
розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. — Iнтересно,
— каже. Оленка бiльш мовчала.
"Хай... — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далi
одчиняться дверi менi... невже не зустрiну тодi його... любого, з
душею".
VIII
Палажка тим часом все частiш i
частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як її Оришка назвала
помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї була, так Їй i зробить
шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'є ногу
курчатi її, як пiде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї,
"ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним
Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у
Палажки.
— Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! — гримає на
Михайла. — Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав
їм, i то б же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.
"Справдi, — почав думать вiн, — нащо попустив? Хоча... батькове ж
слово... i не попускать не можна було... "Чти отця", — в писанiї
сказано. Це... це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого,
мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у
батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив
при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не
догодила йому, так... у якiй же я тут вині?! Підлизли пiд батька i все
тут".
Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись
почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не
спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж
сторчголов летять.
Лайка, сварка i в хатi й надворi.
"Бiднiсть— i зло через те, —
думає Оленка було. — Хай... — було розважає себе, — кончу вчення,
матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне
гризня".
Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, поїхала.
ІХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою -євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".
Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось.
Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село.
Виїхать з його, i станцiя зразу.
Розвиднялося саме. Осокори в садочку, неначе намальованi, стоять на побiлiлому небi, а водокачка стоїть сувора така.
Немає ще поїзда. Самi грузовi вагони збоку стоять. Свiтиться в
декiлькох вiкнах. Телеграфiст в одному сидить, куняє. А бiля кущiв
стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилику взявсь, походжає.
Надворi все свiтлiше стає.
— А дозвольте спитать вас...-- до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?
Панок:
— А тобi ж куди, на заробiтки кудись?
Всмiхнувся Михайло:
— Нi, дочку виглядаю з школи.
Зупинився панок: — Як то з школи? Пiдiйшов до його Михайло:
— Училася з панськими дiтьми.
Дивиться панок то на сiру
свиту Михайлову, то на зашкарублi чоботи йому. Всмiхається Михайло.
Походжає панок, Михайло й собi поруч з ним.
Прийшов поїзд, чмихає
стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присiнок
корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такi бiлi у неї,
манiсiнькi. Чубок такий кучерявенький з-пiд платочка визирає у неї. А на
щiчках i рум'янчик єсть. Виходить, всмiхається.
— Здрастуйте, тату!
Пiдбив Михайло сiнце їй на возi, ряденцем заслав, поїхали.
По
вигону сивiє роса, а там он за вербами так небо палає, — сонечко
сходить. Тополi в Гайдарях, неначе засоромились чого, почервонiли.
Гайдарi. Сюди й туди по садочках бiлiють хати; клунi, хлiви стоять понад
улицями. Череда ось iде. Чередник у свитi, в брилi: "Гей!"— помахує
костуром. Там он на майданчику бекають вiвцi. А птаство що по садках
виробляє, зустрiчає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає
такої. Та тут ось один, а там десь i другий. Жовна й собi виграє на
кленку. Пташка якась: цi-цi! у калинi. Нащо вже сорока, i та:
скри-ки-ки!
— Який же тут рай! — всмiхається Оленка. — Рай, справжнiй рай!.. А там... стiни. Глянь у вiкно: метушня, стукотня, дим.
Михайло:
— Так це ти, значить, учителькою будеш уже! Слава богу. От якби ще й у
хторокласнiй де, щоб жалування бiльше тобi: запомагать будеш i нам.
— I у второкласнiй можна менi,— Оленка йому. Помовчала, далi: — Менi так i казано. — Усмiхнулась. — В отця Полiєвкта я це була.
Як була, розказала.
А
на станцiї бiля того города, де живе отець Полiєвкт, Оленцi пересадка
була. Поїзда другого ждать довго, надворi пiвдня, вона корзиночку
швейцаровi поглядать оддала, а сама до його пiшла: наблюдатель над
щколами i знайомий до того,— спитать про мiсце його. Подзвонила.
Впустили її. Чиста кiмната, олива горить. Вийшов отець Полiєвкт, повний,
очi вузенькi, благословення їй дав, усмiхнувся — впiзнав Оленку; рiк
тому, як була у його вона з книжкою якоюсь i поклоном од завiдующого
школою. Сiв отець Полiєвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька,
стоїть перед ним та:
— Це вже я кiнчила, — так потихеньку до його.
Вiн:
— Ага... Що ж, трудно вчиться було?
— Нi, так...
Погомонiли трохи, далi Оленка:
— Я б вас прохала... як тепер пристроїться менi вчителькою?
Отець Полiєвкт, чого й ждала Оленка од його, що вiн же увiв її у науку у цю, усмiхнувсь та:
— Гаразд, гаразд, голубочко... Буду мать на увазi... Бога не забувать
тiльки треба, старших поважать... — Ранiш "ти" їй казав, тепер обминав
це слово.
Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батьковi, а в однокласнiй школi плата мала вчителям, вона:
— А чи й у второкласнiй можна менi?..
Помовчав Полiєвкт, далi:
— Кiнчила церковноучительську: мм... можна. Ось буде й мiсце гуляще в однiй.
— А як я взнаю про те, чи буде мiсце менi, чи нi?
— Напишу нехай через мiсяць отам... Звiдаюсь ще де з ким.
— Такий добрий... — Оленка до батька.
Їдуть.
Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стiни бiлi, покрiвля червона, а
рундучок зелений такий, виноградом диким порiс. Квiтничок перед домиком
тим, смужечками якимись, мережечками пiшов. Кущики зеленiють якiсь. Та
трояндою так i несе звiдтiля. А сад ззаду так i налiг на той домик.
"От, — думає Оленка, — буду вчителькою так у селi у второкласнiй;
житимуу хатi в такiй; квiтничок такий буде у мене, садочок, рояль,
книги, картини i... вiн, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру
навчать, до всього такого великого доходить будемо з ним".
Михайло:
— А євангелiя в оправi золотiй тут? — на корзинку показує.
Кивнула головою Оленка, всмiхається.
— Отож гляди її, з нею скрiзь буде хортуна тобi. В поле виїхали.
Сонечко вранiшнє золотеньке, червоненьке, уже так осяяло все. Видно: там
он i там гаї по долинах червонобокi пiшли. Там он рiчка блищить в
очеретi. А он десь церква бiлiє в селi. Чорнiють яри. Перепiлка, чуть,
десь у житi лящить. Жайворонок белькоче вгорi.
— Який же мир божий гарний! — скрикує Оленка.
Дорога
повилася й повилася житом, синiє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленiє
— пiшло. Вiтерець пахучий пiепотить у йому. Сокирки так голубiють в
гущавинi. А ось коноплi чорнiють, запахли. Горох по могилi послався.
Могила висока така.
"Могила... — замислилась Оленка. — Кого вона бачила? Татар
скуластих? лицарiв чубатих, козацьких? чи, може, аж скiфiв?.. Де все
дiлося те, що булр тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у
могилi тiй спить?.. Боже мiй, нащо той сон, такий вiчний, страшний,
коли життя таке гарне?!"
Сонечко вже височенько пiдбилось. Вже поминули й Гупалiвку з
цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вiтряки степурiвськi.
Степурiвка он збоку. А ось уже й гай: звiдтiль i звiдтiль на дорогу
налiг. Дорогi, рiднi мiсця! Там он, де якийсь кущик росте, колись
курiпочку зiгнала Оленка, ягiд шукала; а там, на пiдгiр'ячку, рвала
купало...
Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербiвський чоловiк, поганяє.
Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.
— Студент Кочурин, — батько Оленцi.
Чула
про Кочурiв Оленка. Савка, вiзник їх, розказував про їх батьковi в хатi
при їй. Пани вони, люди багатi, освiченi. Старий Кочура в земствi чимсь
єсть. А живуть вони недалеко од Вербiвки на хуторi.
"Що, якби познакомиться з ними?" — подумала Оленка.
Дачники в
їх часто бувають. Учитель з гiмназiї, Савка казав, часто буває:
нежонатий, на щоцi родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть,
Савка казав.
Поздоровкався Савка, проїхали.
"Боже мiй, — подумали, — невже
я не познайомлюся з ними?.. Люде вищої освiти! Таке єсть гарне пишуть
про їх. Рай, мабуть, з ними".
Ось уже й хатки у садочках.
Баштанець серед дороги ось дiтвора городить з пiсочку. Он у споришi
стовп бiлий стоїть, "Вербовка" чорнiє на дощечцi.
— Здрастуй, рiдне село!
Вилами улиця. В лiву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустрiч iде; Парася бiжить.
— Здрастуйте!
А
ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-пiд грушi, зеленiє садочок.
Над вигоном он берести скупчились, на хлiвцi напирають. Клунька пiд
кленом чорнiє.
— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. — Рожа он як зацвiла!
В хату ввiйшла: невеличка, стеля так низько, а стiнка напiльня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.
— Рiднесенька хата!
Мати самовар блящаний ухопила, наливає надворi;
Парася — школярка уже — угiллячка з печi дiстає, батько вигiряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.
Пройшлась
Оленка по хатi, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй
рiдне усе, — розiгналась до дядька Василя борозенкою через грядки.
I тут почалось.
— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервонiла Оленка, зупинилась.
— А вам що? — питає.
Мати:
— До сяких-таких не ходи!
— Ось киньте-бо це!
— Не йди, я тобi кажу!
— Та поки ж це буде? — махнула рукою Олейка, пiшла.
Мати:
— Та не дозволю ж я, — кричить, щоб моя дитина, що найук дiйшла отаких,
та до ворогiв моїх ходила! — Вхопiиш палюгу та трах, трах нею по шибках
у хатi своїй.
Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати, — там недалеко хата од хати і дверi напроти дверей.
— Що там таке? — обзивається.
— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!
— З ума зiйшла? — Оришка їй.
Палажка:
— Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь
люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з
булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в
садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив.