- 28 Октября 2011 - Блог - Zn0
» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4011

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 28 »
16:11
СТРАЧЕНЕ ЖИТТЯ



(Скорочено)

І

У селі Вербівці живе чоловік із жінкою, може, хто знає, Михайло Панасенко. Такий він із себе: височенький, сухорлявенький. Богомільний там він такий. Як зачув дзвін, так він і в церкві тобі. За парубоцтва служив у хазяїна грамотного, грамоти вивчивсь: читає Письмо Святе, житія. Жінка в його нижченька за його, тільки огрядніша якась. Палажкою звуть. Живуть страх не в миру! Гостра, невпокійна Палажка таки й ненавидить Михайла. Якийсь уже він поважний дуже: ні похихотіти з ним, ні попустувати. А сама нечепурна удалась. То колосків у полі після неї зостається багато, то бур'яну на грядках; хата часто не заметена в неї, на лаві наляпано.

— Чепурнішою бути треба! — іноді їй скаже Михайло.

— Кнюх поганий, монах! — вона зразу на його. Михайло:

— Безсовісна, гріх мій великий, скушеніє!.. Ото в його лайка така.

Вона йому — дулю або ухопить палюгу та палюгою його.

Так і живуть. А побрались,— кажи ти! Хоча так і брались вони... Палажка десь аж у якономії у Потіпаки служила, і зроду-звіку вони вперше побачились, як Михайло уже з паляницею до неї прийшов.

Ще любить стравки Палажка, а тут і їсти нічого: поля з півдесятинки всього; така люта усе.

II

Була у їх донька, Оленкою звали. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке: оце як Палажка що робить, пряде абощо, було, то Оленка торкає пальчиком роботу її та:

— А як воно це? А з чого воно?

Букварець купив їй Михайло, зробив їй указочку; прийде зима, єсть вільний час, Михайло:

— Ану, Оленко, грамоти вчитися, ану грамоти...

Оленка, таке манюсюсіньке, в сорочечці, чорнявенька, як і батько, пальчик у рот, сідає:

— Це «а», а це «б»,— читає за батьком.

А ранок, вечір настане, Михайло:

— Ану, Оленко, Возі молитися, ану Возі... Бозя папки дасть, здоров'ячка дасть.

Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втішненьке. Тільки часто плаче, було. Матері боїться, було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо у їх. Залізе за стіл, було, візьме савтир батьків абощо та й давай:

— Господи, помилуй, алілуя! — хоч там і не те стоїть, читає, та ще з протягом, як батько.

На вулицю до дітвори Оленка не ходить, було батько:

— Грішка, Оленко, на улицю: Бозя битиме. — Слухає.

А надокучить їй дома сидіти — до дідуся Гната, було, побіжить, батька Михайлового. Дідусь цей, як ще Оленка вчилась на ноги спинатися, жив при Михайлові, було, водить Оленку по хаті, а зараз — при Василеві, старшому синові, що поруч з Михайлом і живе, в одстроєній хаті. Не вжив у Михайла старий через Палажку, що й до його сувора була і добрим словом не обізветься ніколи, було. Бігає до дідуся Оленка, було. Дідусь, було, по головці погладить її, гостинчика дасть їй якого, яблучко абощо. З Сергійком подружила Оленка. А Серпіко — Василів хлопчик — трохи старшенький од неї. Дідусь, було, з кисличок дубових чорнило їм робить, соломинкою писати бублички вчить їх, було. Був грамотненький.

Підбільшала Оленка. Оддав Михайло в школу її. Страх охоча до вчення була! Одно вона нишпорить щось, одно вона вчиться собі.

Була вже у третій групі вона. Після Великодня їй малось вчення кінчати. І тут у піст яка несподіванка трапилась їй.

Їхав через Вербівку у школу второкласну, що єсть біля Вербівки у селі одному, наблюдатель єпархіальний над школами церковними, протоієрей Полієвкт Сохановський. Заїхав і у Вербівську церковноприходську школу, де вчилась Оленка. Спереду сиділа вона, така: в керсетині черкесиновій, платочку біленькому, бліденька, а дивиться так допитливо. Отець Платін, сільський батюшка, показав на неї отцю Полієвктові.

— Оце,— каже,— й вона, що вчиться на всі ці села найкраще.

Отець Полієвкт, товстенький, руденький:

— Ану, дівчинко, прочитай мені молитву Господню,— до неї.

Почервоніла Оленка, а проте не злякалась. Встала, прочитала йому. Похвалив, далі:

— А як, дівчинко, по-руському буде: «Хлеб наш насущный даждь нам днесь»?

Одрубала йому: так і так, каже. Спитав її ще про Адама щось, якусь задачку напам'ять задав, і це одрубала.

Він:

— Так. Тепер скажи мені, дівчинко, хочеш ще й далі вчитися?

Вона:

— Хо-о-чу,— так з протягом.

Отець Полієвкт:

— Гаразд. Підготовся ж ще за літо трохи, ходи ось до батюшки, а там ми одішлем тебе в більшу школу, ніж ця... на стипендію, що єсть на нашу єпархію: учитися на шкільний кошт, розумієш?

Так радісно всміхнулась Оленка, засоромилась та й оченята вниз поставила.

Ходила літом до батюшки. Він показував їй, як готовитися треба. Вона дітей йому поглядить, се, те, і така: читає, читає оце та:

— Коли б уже швидше одіслали мене в школу ту більшу,— до батюшки, було,— які воно книги там, і чому воно вчаться там?

Або мовчить-мовчить та й усміхнеться оце:

— А якою я,— каже,— буду тоді?

III

Під осінь одіслали Оленку і в школу у ту, аж у Великоросію десь. А школа та... второкласна, кажуть, та й церковноучительська там. В одному вони й домі, кажуть.

Присилає Оленка додому письмо незабаром. «Как я рада! — пише, по-руському, звісно, пише.— Прийомний екзамен здала! Татусю, мамусю!.. Вивчусь — знатиму й я вже тоді, як і вчитель. Тоді й мене настановлять учителькою. Книг, картин тоді накуплю, наставлю по вікнах квіток, питиму чай і вас напою. Та тепер уже мене і балакати по-панському учать і вбрання мені панське дали. Та зразу як приїхала я, то так тут і обступили мене, розглядають: у віщо вдіта, та як балакаю, слухають. Та я боюсь-боюсь, а вони: «Хахлушечка»,— кажуть. Та яка школа велика! Так луна по їй і іде! Та все у їй так і блищить: і поміст, і лутки. Та й церква в школі, і живем у школі, та все самі школярки, а школярів, як у Вербівській школі, й нема. Та в коридорі й гуляємо. А глянь у вікно, який город здоровий, страх!»

На літо, в кінці весни, приїжджає додому Оленка. Платтячко синеньке на їй, попередничок, ботики. А личко вимите, біле таке. Радіє, цілується, сюди-туди роздивляється. Побігла в садочок, до квіточок припадає, зазирає до кущиків. А знов убігла в хату, вхопила корзиночку, що привезла з собою, вийняла яєчко якесь золочене, сестричці, маленькій Парасі, дає.

— На Різдвяні святки це там,— каже,— ялинка була: свічечок-свічечок на ЇЙ,— каже,— та цяцьок.

Сахарцю дістала, дає:

— Наоставляла,— каже,— од пайки. Книжечку синеньку дістала, на стіл положила:

— «Тарас Бульба»,— каже,— шкільний подарок. Тетрадки повиймала, показує.

— Чистописання це,— каже,— а це ось диктовка...— Щебече. Тільки вже багато слів руських вживає, яких і не второпають батько й мати.

Побігла й до дядька Василя. Дідуся Гната не було вже тоді: помер минуле ще літо. Сходила до батюшки.

А діждала неділі — до церкви пішла. Почали гомоніти по селу:

— Так от,— кажуть,— щастя Михайлові: так тобі ні з сього ні з того у пани дочку уведе.

Всміхається Михайло. А Палажка, там хвастуха така, не чує вже й ніг під собою.

— Тепер ти, Оленко, не знайся з простими дівчатами. Дійдеш навук, заміж підеш за пана: хату з цегли поставим, залізом покриєм,— почала до Оленки. А до Михайла:

— Моя дочечка вчиться он де, а я в запасці буду ходить!.. Справ спідницю мені!

IX

Після Тройці приходить од Оленки одкритка, пише: «Кончила з нагородою — Євангелією в червоному бархаті, оправі золотій. Тоді-то за мною на станцію виїдьте».

Прийшов час і їхать. Запріг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли і в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його — і станція зразу.

Розвиднялось саме. Осокори в садочку, неначе намальовані, стоять на побілілому небі, а водокачка стоїть сувора така.

Немає ще поїзда. Самі грузові вагони збоку стоять. Світиться в декількох вікнах. Телеграфіст в одному сидить, куняє. А біля кущів стрижених хропе хтось на клунках. Десь панок у брилку взявсь, походжає. Надворі все світліше стає.

— А дозвольте спитать вас,— до панка до того Михайло,— чи швидко вже поїзд?

Панок:

— А тобі ж куди, на заробітки кудись? Всміхнувся Михайло:

— Ні, дочку з школи виглядаю, з навук. Зупинився панок:

— Як з навук? Як то з школи? Підійшов до його Михайло:

— Училася з панськими дітьми.

Дивиться панок то на сіру свиту Михайлову, то на зашкарублі чоботи йому. Всміхається Михайло. Походжає панок, Михайло й собі поруч з ним.

Прийшов поїзд, чмихає — стоїть. Настороживсь Михайло. Зирк! Висувається з зелених присінок корзиночка. Держить її панночка в голубому. Рученята такі білі у неї, манісінькі. Чубок такий кучерявенький з-під платочка визирає у неї. А на щічках і рум'янчик єсть. Виходить, всміхається.

— Здрастуйте, тату!

Підбив Михайло сінце їй на возі, ряденцем заслав, поїхали.

По вигону сивіє роса, а там он, за вербами, так небо палає, сонечко сходить. Тополі в Гайдарях, неначе посоромились чого, почервоніли. Гайдарі. Сюди й туди по садочках біліють хати; клуні, хліви стоять понад улицями. Череда ось іде. Молоко так уже пахне. Чередник у свиті, в брилі. «Гей!» — помахує костуром. Там он, на майданчику, бекають вівці. А птаство що по садках виробляє, зустрічає сонечко як! Соловейко, аж у вухах лящить, витинає такої. То тут ось один, а там десь і другий. Жовна й собі виграє на кленку. Птичка якась «ці-ці» у калині. Нащо вже сорока і та «скрики-ки!».

— Який же тут рай! — всміхається Оленка. — Рай, справжній рай!.. А там... стіни. Глянь у вікно: метушня, стукотня, дим.

Михайло:

— Так це ти, значить, учителькою будеш уже. Слава Богу! От якби ще й у хторокласній де, щоб жалування більше тобі: запомагать будеш і нам.

— І у второкласній можна мені,— Оленка йому. Помовчала, далі: — Мені так і казано. — Усміхнулась.— В отця Полієвкта я це була.— Як була, розказала.

А на станції біля того города, де живе отець Полієвкт, Оленці пересадка була. Поїзда другого ждать довго, надворі півдня, вона корзиночку швейцарові поглядіть оддала, а сама до його пішла: наблюдатель над школами і знакомий, до того — спитать про місце його. Подзвонила. Впустили її. Чиста кімната, олива горить. Вийшов отець Полієвкт, повний, очі вузенькі, благословення їй дав, усміхнувся — впізнав Оленку; рік тому, як була у його вона з книжкою якоюсь і поклоном од завідуючого школою. Сів отець Полієвкт. Оленка, така учтивенька, соромливенька, стоїть перед ним та:

— Це вже я кінчила,— так потихеньку до його. Він:

— Ага... Що ж, трудно вчиться було?

— Ні, так...

Погомоніли трохи, далі Оленка:

— Я б вас прохала... як тепер пристроїться мені вчителькою?

Отець Полієвкт, чого й ждала Оленка од його, що він же увів її у науку у цю, усміхнувсь та:

— Гаразд, гаразд, голубочка... Буду мать у виду...

Бога не забувать тільки треба, старших поважать...—

Раніш «ти» їй казав, тепер обминав це слово.

Не забула Оленка й про те, що їй доведеться запомагать батькові, а в однокласній школі плата мала вчителям, вона:

— А чи й у второкласній можна мені?..

Помовчав Полієвкт, далі:

— Кінчила церковноучительську: можна. Ось буде й місце гуляще в одній.

— А як я взнаю про те, чи буде місце мені, чи ні?

— Напишу нехай через місяць отам... Звідаюсь ще де з ким.

— Такий добрий...— Оленка до батька.

Їдуть. Ось якийсь домик визирає з-за тину. Стіни білі, покрівля червона, а рундучок зелений такий, виноградом диким поріс. Квітничок перед домиком тим, смужечками якимись, мережечками пішов. Кущики зеленіють якісь. Та трояндою так і несе звідтіля. А сад ззаду так і наліг на той домик.

«От,— думає Оленка,— буду вчителькою так у селі у второкласній; житиму в такій; квітничок такий буде у мене, садочок, рояль, книги, картини і... він, задумливий, милий, хороший. Будемо людей добру научать, до всього такого великого доходить будемо з ним».

Михайло:

— А Євангелія в оправі золотій тут? — на корзинку показує.

Кивнула головою Оленка, всміхається.

— Отож гляди її, з нею скрізь буде хортуна тобі.

В поле виїхали. Сонечко вранішнє золотеньке, червоненьке уже так осяяло все. Видно: там он і там гаї по долинах червонобокі пішли. Там он річка блищить в очереті. А он десь церква біліє в селі. Чорніють яри. Перепілка, чуть, десь у житі лящить. Жайворонок белькоче вгорі.

— Який же мир Божий гарний! — скрикує Оленка.

Дорога повилася й повилася житом, синіє. Жито молоденьке, блискуче, так зеленіє — пішло. Вітерець пахучий шепотить у йому. Сокирки так голубіють в гущавині. А ось коноплі чорніють, запахли. Горох по могилі послався. Могила висока така.

«Могила...— замислилась Оленка.— Кого вона бачила? Татар скуластих? лицарів чубатих козацьких? чи, може, аж скіфів?.. Де все ділося те, що було тут колись? Чи хоч сниться краса ця тому, хто, може, у могилі тій спить?.. Боже мій, нащо той сон, такий вічний, страшний, коли життя таке гарне?!»

Сонечко вже височенько підбилось. Вже поминули й Гупалівку з цегловою церквою, з очеретами густими. Ось уже й вітряки степурівські. Степурівка он збоку. А ось уже й гай: звідтіль і звідтіль на дорогу наліг. Дорогі, рідні місця! Там он, де якийсь кущик росте, колись куріпочку зігнала Оленка, ягід шукала; а там, на підгір'ячку, рвала купало...

Бричка ось їде навпроти, Савка Гнатюк, вербівський чоловік, поганяє. Хтось сидить за спиною в його, молодий, картуз — синя околиця.

— Студент Кочурин,— батько Оленці.

Чула про Кочурів Оленка. Савка, візник їх, розказував про їх батькові в хаті при їй. Пани вони, люди багаті, освічені. Старий Кочура у земстві чимсь єсть. А живуть вони недалеко од Вербівки на хуторі.

«Що, якби познайомиться з ними?» — подумала Оленка.

Дачники в їх часто бувають. Учитель з гімназії, Савка казав, часто буває: нежонатий, на щоці родинка. Дочка єсть у Кочури, студентка, Люсею звуть, Савка казав.

«От якби й собі на студентки!..— подумала Оленка.— Вчителювать буду й... готовиться».

Поздоровкався Савка, проїхали.

«Боже мій,— подумала,— невже я не познакомлюся з ними?.. Люди вищої освіти! Таке єсть гарне пишуть про їх. Рай, мабуть, з ними».

Ось уже й хатки у садочках. Баштанець серед дороги ось дітвора городить з пісочку. Он підсвинок хрюкає ходить. Он у спориші стовп білий стоїть, «Вербовка» чорніє на дощечці.

— Здрастуй, рідне село!

Вилами улиця. В ліву руч повернули. Ось уже... хто? Мати назустріч іде; Парася біжить.

— Здрастуйте!

А ось уже й тин. Хата старенька виглядає з-під груші, зеленіє садочок. Над вигоном он берести скупчились, на хлівці напирають. Клунька під кленом чорніє.

— А як повиростало усе! — скрикує Оленка. —

Рожа он як зацвіла!

В хату ввійшла: невеличка, стеля так низько, а стінка напільня так оддулась. А така вона, хатка ця, мила тепер.

— Ріднесенька хата!

Мати самовар бляшаний ухопила, наливає надворі; Парася — школярка уже — угіллячка з печі дістає, батько випряг конячку, чкурнув за булкою в лавку.

Пройшлась Оленка по хаті, пройшлась по садочку, так їй весело, любо, таке їй рідне усе,— розігналася до дядька Василя борозенкою через грядки.

І тут почалось.

— Куди ти? — мати од самовара до неї, так суворо. Почервоніла Оленка, зупинилась.

— А вам що? — питає. Мати:

— До сяких-таких не ходи!

— Ось киньте-бо це!

— Не йди, я тобі кажу!

— Та поки ж це буде? — Махнула рукою Оленка, пішла.

Мати:

— Та не дозволю ж я,— кричить,— щоб моя дитина, що навук дійшла отаких, та до ворогів моїх ходила! — Вхопила палюгу та трах, трах нею по шибках у хаті своїй.

Стала Оленка, дивиться. Вийшла дядина з хати,— там недалеко хата од хати і двері напроти дверей.

— Що там таке? — обзивається.

— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втішайся.

— З ума зійшла? — Оришка їй. Палажка:

— Ось тобі, о! — крутить дулі, дає Оришці. Якісь люди йшли вулицею, поставали навспинячки,

дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться став. Повісила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипів самовар, ніхто й чаю не пив.

XI

Пройшло вже більш місяця з того часу, як пообіщав отець Полієвкт написать Оленці про місце. Жде-жде Оленка, не чуть нічого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.

А то одного разу почула од Сергія вона, що сам чув десь, що отець Полієвкт, який завжди живе у губернському городі, зараз перебуває у батька свого, який живе в городі, що недалеко біля Вербівки,— невеличкий, повітовий. Батько його, сивий дідусь, заштатний батюшка, хворів дуже тоді, і він приїхав одвідать його. Стукнуло в голову Оленці: чи не піти це до його, нагадать про обі-щання йому? Вечоріло тоді вже, як вона цю звістку по-чула. Діждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сім верст до города.

Півдня. Прихожа Полієвктового батька. Оливою, галошами пахне. Сидять на лавці в прихожій: Грищенко у тужурці, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузці,— видно, теж до отця Полієвкта прийшли. Сіла Оленка й собі. У сусідній кімнаті чуть Полієвктів голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього,— каже комусь,— любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос,— велика річ, і ми, служителі Його, у проповідях наших і повинні дбать про неї.

«Милий отець Полієвкт,— думає Оленка,— про яке святе діло він дбає!»

А серце тільки тьох-тьох у неї: що то він про місце їй скаже?

Ось іде через прихожу у кімнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложіть отцю Полієвкту, що я хочу бачить його: Панасенкова, скажіть.— Пішла баба у двері, зачинилась, докладує.

— Так і Панасенкова тут? — чуть отця Полієвкта.— Пам'ятаю... там така...— почав до когось,— по успіванню у школі не було кращої за неї. Дякували мені, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита... Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всміхається.

«Значить, коли такою знаходиш мене,— думає,— подбаєш для мене. Ану, у якій же второкласній ти помістиш мене? У дівчачій, звісно. Ну й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськості, правди; буду їм книги гарні читать. Підійду до сії, до тії, всміхнуся до неї, візьму за щічку її... Боже! Як я їх буду кохать!» Аж встала Оленка, пройшлась по прихожій, так їй гарно зробилося.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полієвкта, молодий, високий, надів бриль, пішов собі. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою.

— Ідіть хто,— каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полієвкта. Двері зістались одхилені. Оленка стоїть біля комина, і їй видно: отець Полієвкт сидить за столом у рясі шовковій, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях і так облесливо підійшов під благословення до його.

«Яке ж низькопоклонство!» — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобіє! — почав Грищенко до отця Полієвкта.— Заставте за вас Бога молить: допоможіть мені перевестись у второкласну куди... прошеніє ось...— Вийняв похапцем з тужурки бомагу, підніс її отцю Полієвкту, стоїть, знітивсь перед ним, голову набік. «Яке ж і вниження»,— подумала Оленка. їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошеніє отець Полієвкт, далі:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стіл його.

Поцілував Грищенко ще раз отця Полієвкта у руку, вийшов, всміхається. Дивиться Оленка на його.

«Цуцик ти, цуцик,— думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч і начальство ж отець Полієвкт, а він же чоловік, як і ти. І невже не можна держать себе з ним простіш як? Ну, взять хоч і благословення, та без корчіння такого. Або... або й зовсім нащо здалося воно?.. Тепер же не школярі ми вже!»

Дійшла й до Оленки черга. Увіходить і справді не бере благословення. Сказала «здрастуйте» та й стоїть, усміхається. Полієвкт зворухнув рукою, повів по столу, та й нічого. Далі схитнув головою та:

— Розумна стала дуже,— про себе ніби, хоча почула і Оленка це, почервоніла, мовчить.

Він:

— Що завгодно? — так сухо до неї. Оленка:

— Ви обіщали місце мені, так... чи не чуть ще? Насупив брови отець Полієвкт:

— Не чуть.

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю... Можна проситься інше куди. Хто там

ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке підступило під горло Оленці, похнюпилась, пішла од його. На пішоході дожидав її Грищенко, щоб разом додому іти. Веселий такий.

— Ну, слава Богу,— почав до Оленки, йдучи,— прийняв прошеніє і «гаразд» сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласній вчителювати краще. Мій знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогодні його, такий у ґудзиках... форма нічого в городському. І в второкласній нічого: канти червоні, кокарда.

«І ти задоволений,— думає Оленка про Грищенка,— ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тільки балачки, а на ділі... хоч він і нікчемний, пустий, тільки ворон з тополі збивати, а аби цуцик... Де ж обіщання хоч?»

Толока. Будяки проти сонця так червоніють. Роззирає Грищенко сюди-туди, всміхається. Оленка нічого, повісила голову, йде.

«Так он воно що! — про Полієвкта думає.— Ось яка любов до ближнього!.. «Дбать у проповідях...», а в житті... слова одні... Значить, єсть тільки любов до честі од ближнього! І за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! І ви ще служителями Христовими вважаєте себе!»

Пригадалася Оленці тут притча про виноградарів, у якій хазяїн один послав слуг до виноградарів забрать ягоди, а виноградарі взяли і тих слуг повбивали.

«Убивці! — подумала.— Хто й служив би йому, ви й того уб'єте!»

Пригадалося їй і те, що нагорода у неї — Євангелія позолочена.

«Нащо ви хоч золотите її!» — подумала.

Другого дня і ранок ще, а в хаті гризня.

Мати на батька:

— Ноги мулять черевики позалатувані, нових треба!

А батько:

— Нащо керсет у глину вробила?.. Глядіть треба,коли брать нігде нічого.

Вона знов про огород йому.

«Чого ж тепер сподіваться мені? — думає Оленка.— Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклі серед гризні, вбожества?»

Вийшла з хати, стала на порозі.

«Та що ж робить-таки?» — думає.

Пішла в садочок, сіла на лавці, підперлась рукою.

«Хіба знов до Полієвкта піти? — думає.— Так... стоїть пак іти до такого?! — Проситься в іншу єпархію?.. Хоча... не такі пак і там Полієвкти! Хіба... в земську школу удариться?»

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земстві єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострічала, їдучи додому. Про Люсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панів, про яких десь у романі читала, згадала. Були освічені, багаті були. Людям, які працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

«А що, якби це до Кочур сходить? — думає.— Люди теж багаті, освічені, не попівської, звісно, освіти... і люди з знакомствами, звісно... А не краще пак чоловік освіченіший?.. Жить так бажається... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це мені, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тільки самій ніяково мов. Чи не пішов би й Сергій за товариша?

Прокралась до Сергія Оленка. Згодився Сергій піти, тим більше, що Кочурин студент ще був і знакомий йому. Ішов колись у Книшівку Сергій та од тічки собак оборонив його в полі, як він саме гуляв. З тих пір здоровкаються.

Порішили в неділю сходить до Кочури.

XII

Прийшла й неділя. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полієвкт їй на думці.

«Чого я піду,— думає,— коли представники церкви такі!»

— Безсовісна! — батько на неї.— Хіба ж можна не йти?.. Це Сергій усе тебе зводить з ума.

— Отож...— Палажка од печі.— Там не тільки Сергій не вірує в Бога, а сяка-така й мати його: у церкві вже хто його зна коли її й бачили.

А Оришка й справді тоді давненько вже в церкві була: ходить їй трудно було; мочила коноплі під холод раз та захолодила ноги, боліли. Палажка ж і сама раніш коли-не-коли бувала в церкві, а тепер, як стала Оленка «баришенькою», часто стала бувать. Увійде, запишається так, а візьме свічку, закопилить губу і аж на самий перед лізе ставить: дивіться, мов, люди, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пішов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комірки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надіть? Те й те приношене. А в шкільному синенькому, яке зараз на їй, і зовсім не личить іти: коротке, й литки вже видно. Голубе празникове мов найчистіше,— наділа: приношене-таки й ситцеве.

«Нічого,— думає,— до людей освічених іду: не подивують».

На вигоні ждав Сергій її, теж у ситцевій блузці, пішли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стерні. А ось гречка біліє — цвіте. Мед пахне-пахне, а бджоли тільки джж!.. Так гарно іти.

Балка ось. Хтось вибігає велосипедом із неї: біла сорочка, картуз білий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добігає...

— Здрастуйте! — до Сергія. Велосипед похитнувсь, і він зскочив. Почоломкався з Сергієм. Познакомив з ним і Оленку Сергій.

Він:

— Ху! Ухекався так... катаюся...— Вийняв з кишені платочок, утирає лоба.— Ху! Люблю побігать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? — до Сергія.

Сергій:

— А так... ходимо...— збрехав поки що.

— Засиділись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже,— Сергій йому.— Книг нема таких.— Помовчав.— У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдіть коли. У нас гарна книгарня. Чому ж?.. І погуляємо в нас. І ви...— звернувсь до Оленки студент.

Так радісно всміхнулась Оленка. Цього ж їй і треба. Почервоніла та й очі в землю.

— Не стісняйтесь,— студент їй,— я знаю про вас, де вчились і все, розказував Савка, як зострічались тоді, пам'ятаєте?

— А коли б же й справді до вас забрести? — Сергій до студента.

— Хоч і зараз ходімте.

Пішли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч іде. Так бадьоро йде. «Ану,— думає,— як привітають пани нас? Ті, про яких я читала, були такі добрі: і обласкають чоловіка й пригріють його. Звісно, люди освічені: про людськість знають уже і багаті: бідність не злить їх. А як я буду держать себе з ними? Як скажуть: «Не стісняйтесь, пожалуста, будьте, як дома...» — «Дякую»,— скажу. Подивлюсь на картини, книги, квітки, які у їх єсть. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... давно вже так грала».

— Що ж ви, учителювать думаєте? — студент до Оленки.

— Не знаю,— Оленка йому.

— Чого?

— Так... з батюшками не везе щось мені: обіцяють, потім одказують.

— Хо-хо! — зареготав студент.— Знали, з ким діло мать! — Всміхнувся.— Киньте попів. Інше де можна службу знайти.

Сергій:

— Вона хоче у земство.

— Так чого ж? Женщин тепер у земстві приймають. Конторщицею можна абощо.

Сергій:

— Трудно тільки попасти без знайомства туди. Помовчав студент, далі:

— Це можна встроїть,— мій батько вхожий туди. Оленка:

— Якби... де б працювать над чимсь корисним для людей. Я б учителювати бажала.

— У школу земську? Річ гарна, можна встроїть... зверніться до батька мого.

«Чом я раніш до людей цих не кинулась? — думає Оленка.— На попа якогось надіялась».

— І вам знаєте що? — студент до Оленки.— Як уже так бажаєте працювать над чимсь корисним для людей, то вам не вадило б поступить на курси медичні, як сестра моя, були б лікаркою... людей би визволяли од смерті.

Дивиться на студента Оленка. «Боже мій,— думає.— Яке ж велике діло людей визволять од смерті!» Помовчала, далі:

— А як же б поступить на ті курси мені?.. Трудно, мабуть!..

— Чого? Підготовиться можна... До Люсі, сестри моєї, зверніться, та скаже, як там...

Всміхнулась Оленка. «А справді,— думає,— звернуся до Люсі, може, готовиться буду. Тільки... жить за щось треба... А в мене... Ну, та невже не допоможуть люди мені в цім, не пристроять де-небудь, щоб була змога готовиться... А що, якби так?.. Скажу: бажаю, а коштів нема... А там на курсах вже ж як-небудь... На світі не без добрих людей». Позирнула на студента: такий гарний, чорнявий, худощавенькии трохи, і так гріє од його. І велосипед його такий хороший, і блуза, і все. «Єсть, єсть на світі добро»,— подумала. А серденько так забилося у неї, так забажалось коханнячка.

Увійшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленіє в йому! А дім такий білий, здоровий на підгір'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в воді. Гребля. Ворота помережані. З-за огорожі визирає акація. У хвіртку ввійшли. Волоські оріхи позвисали над стежку, квітки перед домом рябіють. А рояль так лунає в одчинені вікна. Ну й згуки ж, небесні згуки! Так і линуть у душу Оленці: хочеться їй плакать, сміяться, кохать, линуть до чогось святого, божественного... «Люди! — хочеться крикнуть.— Нащо зло на світі здалось?»

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленці боязко, радісно.

Поставив студент велосипеда на дворі, на балкон їх веде. Стіл довгий, довгий, а ласощів усяких!

— Здрастуйте! — Сергій та Оленка до панів, так соромливо. Стали на порозі, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець та й нічого.

— Снідаєте вже? — студент до панів.

— Еге,— хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий,— знають Сергій та Оленка його: у город часто через Вербівку їздить поз їх,— чвякає щось та:

— А то ж що за люди? — на Сергія та Оленку показує.

Студент:

— Та це... знакомі мої: учитель народний і... хоче у земство проситься,— показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонів студент, наче йому соромно стало, що привів знакомих таких, промовив «знакомтесь» та й пішов у покої.

Почервоніла й Оленка: «Та невже це так нас вітають! — подумала.— І студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщій. Слова одні... марні, пусті».

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щічки пухкенькі такі. Дає їй руку Сергій так невміло, несмілко; Оленка теж так саме за ним. Всміхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоці, обоє всміхаються. Ще дужче

почервоніла Оленка. Дійшли до старого Кочури, саме запихається грінкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! — Сергій до його.

Глянув, ткнув свої пальці їм, м'які та товсті. Дійшли до усатого з п'ятенцем на щоці, газету саме читає,— теж такої. «Познакомились» ще з панією якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальці так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка,— до Оленки всміхнулась.

Поставали далі під стіною обоє, стоять.

«Та невже це така інтелігенція,— думає Оленка, дивлячись на панів,— такі люди освічені... такі високо-мірні, байдужі?»

Рояль годі лунать. Входить якась панночка в коричневому, за нею й студент. Посідали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стакані студент, глянув на Сергія й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю?.. Сідайте.

Робить нічого. Сіли на порожні стільці. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять ті стакани порожні: рожева панночка усім наливає, а їм і ні.

— Люся! — студент до неї.— Налий он. Наливає Люся, всміхається.

— Я й забула,— каже.

Смакує Оленка той чай і без сахару, без нічого.

«Чого я пішла сюди?» — думає.

Усатий щось про Персію балакать почав. Голос його такий противний Оленці. А пики у всіх осоружні які. І таке все їй вороже, чуже: і банка з варенням, і зелений балкон, і білі двері, що йдуть у покої. А повітря так воняє панами.

Почали розходиться: усатий надвір з Люсею, студент у покої. Ті теж — хто куди. Зістались удвох Сергій та Оленка.

— Ходім звідціля! — до Сергія вона. Сергій:

— А про місце ж?.. Аж побіліла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать місця в таких ситих, байдужих... Стоїть пак діло мать з такими?

Сергій:

— Та хоч книжки...— Підійшов до дверей: — Павле Івановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки...— Сергій йому.

— Можна... Ось я папі скажу тільки.— Пішов. Виходить і папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать... Будьте ласкаві,— Сергій йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергієві, далі:

— Прийдете іншим разом коли або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко.— Пішов.

— І попрощаться ні з ким! — всміхнувся Сергій.

«І я пішла до їх!..— думає Оленка, йдучи дорогою.— Мала прохать їх!.. На віщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полієвкт, полізла... надіялась так, марила... Які ж жалібні мої мрії, надії!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вірить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!»

Сергій:

— Значить, так... Посилай прошеніє тепер за місцем сюди-туди...

— А, пішли вони, всі місця і люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з півдня вже звернуло. Душно. Вигін. Біля вітряка в холодочку сидять хлопці, дівчата. Данило, у синій жильотці, положив руку Ганні на шию, а шия у неї така у намисті. Петро, що колись з ним Оленка у школу ходила, схилився на Пріську. Такі веселі: співають, жартують.

«Щасливі! — думає Оленка про їх.— Співають собі, і до всяких інтелігентних, освічених, ситих, тупих їм діла нема. Що, якби це так і собі: жить дома, співать так у неділю, а в будень на вгороді чи в полі робить. Квіточки, сонечко... І все так просто, до природи так близько. Ніяких «освічених», ніякої інтелігенції тобі тупої, нікчемної... Пішла вона!..»

XIII

Почала Оленка й справді привчатися жити дома. Уперід матері до роботи хапається. Зриває, чистить квасолю; зрізує, вибиває соняшники; се, те робить. Та дарма. Почує гризню в хаті, кинеться їсти, та нічого,— сумна така зробиться.

А то сидить вона раз у садочку. Сергій в хаті у себе грає на скрипці. Двері одчинені в його, і чути Оленці гру ту. Слухає,— і так жалко їй. Пригадується їй рояль, на

якому вона вчилася грати; пригадується те, про віщо так недавно марила вона: він — милий, задумливий, книги, картини... Де ж воно це?

А раз увіходить у хату Оленка. Сидять на лаві у їй: батько і Яків Васюк, сусіда один.

Васюк:

— Треба оддати, пора вже,— до батька.

А батько позичав колись у його рублів скільки на лаття Оленці.

— Підождіть трохи,— проситься.— Ось Оленка заробить, оддам...— Повернувсь до Оленки: — Оце ж пам'ятай, дочко...

«Бідний батько,— подумала Оленка,— і він же не знає про діла мої! А що буде, як узнає?»

Думала, думала, послала просьбу в іншу єпархію за місцем-таки. Второкласної не згадує вже. «Хоч би у церковноприходській,— думає,— бути».

Палажка ж своє діло робила: за вгород Михайлові голову гризла та гризла. Остапчук теж. Де стріне його:

— А що,- як про вгород? — питає.

— Та так...— почухається Михайло,— не знаю.

— Подумай.

І Михайло вже усяк передумав.

А то в полудень якось увіходить Палажка з комірки:

— Сі та ті хазяйнували б тебе,— почала на його.—

Діжу на завтра вчиняти, а борошна нема, а ти... шукай борошна йди та город, що попустив, одбирай!

Жито ще тільки возили з поля тоді й нового борошна не було ще. Кінчив Михайло жильотку, що саме латав, надів її, взяв мішечок, вийшов з хати... Куди йти? Напозичався вже так, що й у вічі людям дивитися ніяково. Стоїть, на город Василів дивиться.

«Ні, таки справді одібрати те, що попустив,— думає.— Який кущ картоплі продав би з тієї смужечки, мовляла Палажка, і то б же яка це запомога була! А чи гріх який за одбирання, чи й за те, що на Василя треба казати «захопив», то... Остапчук же первий про це нагадував... Йому й гріх нехай. Та й хоч би й мені! То хіба тут такий уже гріх, що одмолити не можна його? Я ж вірую в Бога! Друга річ, у Бога не вірувати, як Сергій он: коли-не-коли ти в церкві побачиш його, а побачиш, то як пень він стоїть. А я ж таки... з усердям стою. І до святих знамуюсь, і все; і пости сповняю, говію разів скільки на год. А на Страсній неділі й озвару не їм. Дає Остапчук пораду, спасибі йому, так, значить, і бути. А дай до його сходжу, побалакаю та й борошна в його, може, візьму».

Балачка з Остапчуком про це вже була коротка у їх. Зіставалось тільки свідка знайти. Недалеко ходили по його. В Остапчука тоді саме був на роботі, дрова рубав, Омелько Бовкун. Омелька цього знають у селі як чоловіка, що легко його підмогоричити можна: любить випити, любить і збрехати. Сам невеличкий, ніс синій. Покликали в хату його.

— От що, Омельку,— почав Остапчук до його,— наш могорич ось з Михайлом тобі.

— Як саме?

— У брата Михайлового городу батьківського більш, ніж у Михайла, так... чи не посвідчив би ти в суді, що Василь, мов, сам захопив його стільки собі.

Подививсь-подививсь Омелько на Остапчука, на Михайла, всміхнувся, далі:

— А одвіту тут ніякого не буде мені?

— Ого-го! — зареготав Остапчук.— Якого одвіту?

— А що я не знаю іменно, як там... У холодну не вкинуть?

— Хто вкине? Василь? Мужик необразований? Що він тямить? Сердитий, і тільки; так нам наплювати на те. А як захопив? Скажем... мм... та нащо й здалося це: ми, судді, далі й допитувати не будем тебе, щоб і не спіткнути.

— Так чого ж? Можу.

Узявсь Остапчук і жалобу написати, бо й за це, думав, який день поробиться йому. А він бачив, як жалоби пишуться, не одна перебувала в руках. Тільки як йому ніколи тоді саме було, збирався їхать за медом у пасіку, а завтра неділя, то він сказав Михайлові:

— Завтра, гуляючи, я сам надійду до тебе, та в тебе й напишемо.

Взяв за одробіток Михайло борошна в його, пішов.

XIV

Прийшов Остапчук до Михайла в неділю.

— Трудне діло — позови,— почав до його.— Усе треба, щоб хтось руку тяг за тобою, давав стежку тобі та й написав жалобу гарно... чогось воно стоїть!

— Потрудіться, спасибі вам,— Михайло йому.— Я вже за це услугую.

— Да, да! Молотити послухаєш!

Сів Остапчук писати жалобу ту. Взяв на лутці чорнило Оленчине, перо, всміхається.

— Тільки знаєш що? — до Михайла каже.— Я напишу, а після мене ще й переписати треба комусь: я — суддя, і не гарно, щоб моя рука була на прошенії.

Знайшов Остапчук бомажку у себе в кишені, пише. Зліг Михайло на стіл:

— А хто ж це перепише? — питає у його.— Оленка хіба?

— Да, да! Вона ж согласна на позов на цей?

— За це вже й не знаю я.

А Палажка:

— Согласна не согласна — дитина рідна: перепише,— сидить на полу, всміхається.

— Да, да! — оскирнувсь Остапчук.— Дитина рідна: одних думок з батьком, з матір'ю бути должна...

Написав Остапчук, продививсь, далі:

— Ну, тепер і її, як її? Погукайте.

Оленка тоді саме в садочку була. Якась пташка щебетала на гіллячці, і вона сиділа, слухала; перед нею розгорнута книжка лежала.

Постукала мати у шибку, увійшла Оленка в хату.

— Здрастуйте! — кивнула до Остапчука головою. Він:

— Здрастуй! Тут ось чорновочка тобі, а перепиши сядь.

«Суддя, а такий неввічливий! — подумала Оленка,— на «ти»... Почервоніла.

Взяла чорновочку ту, дивиться в неї. Так-таки й написано: «Васьілій захопил огорода...» Знала, звісно, Оленка, що це неправда. Подивилась-подивилась та й положила на стіл її.

— Не буду я цього переписувати,— каже.

— Чому? — гукнула мати на неї.

— Тому що... зла не робіть! — та й іде до порога. Перебігла мати дорогу їй:

— Куди ти? — визвірилась.— Нащо ти вчилась ось стільки?

А Остапчук свариться пальцем на Оленку:

— Грішно так! — каже.— Грішно упорною бути. Ти

знаєш, що значить не слушаться матері-батька? ти... ти

вчила заповіді?

Оленка:

— Прошу не тикати на мене! — до Остапчука.

Всміхнувсь Остапчук:

— А хіба... з якого двора ти?

— Вчила заповіді? — почав і Михайло.— Повинуйся, в Писанії сказано.

— Чого вам треба від мене? — крикнула Оленка.

Мати:

— Ворогів жалко тобі? — Штовх, штовх у спину її: — Переписуй ото, того треба нам!

Побіліла Оленка, оступилась до полу та:

— За що ж... за що ж зневага така?

— Та стоїть пак тобі, ледащо, їсти давати, га? — хитає мати головою.

Розсердивсь і Михайло на неслухняність Оленчину.

— Ох-хо-хо! — зітхнув.— Скоромне у пісні дні... до церкви не виженеш.

Палажка до Остапчука:

— Сало у середу, в п'ятницю їсть,— на Оленку показує.— Єсть для борщу трохи,— бере, хліб маже ним.

Удавили сльози Оленку, не знає, що вже й робити. Взяла ту чорновку, перо, бомагу, сіла за стіл, переписує. Всміхається Остапчук.

— Вот так...— навчає її.— Що говорять тобі, слушати нада. І пости чтить нада, до церкви ходить, і... і всьо, потому: грішно. Через те Бог і дощу не дає, що тепер у його вірують так.

Переписала Оленка, кинула ручку, вийшла надвір. Так їй важко, досадно. Куди йти, що робити? Постояла трохи в садочку, на вигін пішла. Ходить.

«Зло, то є зло! — думає.— Хай уже хто, а то... батько наваживсь на таке діло низьке... богомільний такий... От і віра!»

Збоку в Оленки лежить кладовище, по підгір'ю так розіслалось і таке в дереві все.

«Лежать люди,— думає,— і байдуже їм зло».

Повернула до кладовища. Ровом обгороджене. Полинь, нехвороща стирчить на рові. Увійшла у ворота. Стерня вівсяна зразу на голій місцині, так жовтіє на сонці. Хрести, могили пішли в деревці невеличкому, видно — недавні. Далі вишник. Хрести, такі сірі, похмурі визирають із його. Один он, чорний, лежить у траві. А он запала могила, чорніє нора в бур'яні. Уявились Оленці череп, кістки того, що колись жив, а тепер там лежить.

«І це вінець життя такий! — думає.— Ціль його... нагорода за всі турботи, страждання?!»

Трохи убік берези біліють. Хрест білий, покрашений під однією стоїть. Прийшла до його Оленка. «Андрій Біланенко» — напис на йому. Так... Чула од Сергія Оленка: умираючи, бажав Андрій, щоб його поховали під березами, де рідко могили. Бажав і напис на хресті мати рідною мовою, сказав і який. Сергій йому й вирізав. Читає Оленка: «Вийшов на вчителя і... вічного упокою місце знайшов!»

«Так от місце! — думає.— І його ж не минеш. Що ж тоді всі ці місця, які од Полієвктів, од Кочур усяких залежать?! Яка ж нісенітниця — високомірство їх? Яке безглуздя запобігати ласки у їх!.. Шукати якоїсь запомоги у когось! Життя... яка нікчемна річ воно!»

Подивилась на берези Оленка: віття так порозвішували. Подивилась униз: видно, як кучері вишневі в'ються по кладовищу, до рову спускаються; як на рові купчаться липи і як село поринає в садах.

«У якому гарному місці Андрій спочиває»,— подумала.

За церквою видно кущ верб, такий рясний зеленіє. Уявилась Оленці річка, що там єсть. її очерет обступив, лепеха. Пригадались Оленці русалки, про яких десь казку читала вона, що жили так у воді.

«От якби шубовснути з тих верб,— думає,— зробитися русалкою, жити під водою в кришталевих покоях, а зійде місяченько — на вербах гойдатися».

Прийшла з кладовища Оленка. Сонечко було вже над заходом. Сергій і мати його груші саме в садку у себе збирали.

«Збирають,— думає Оленка, дивлячись на їх із грядок,— і не знають, що й я зробила їм зло: переписала бомагу таку».

Що б таке їм гарне зробити? Як би хоч обізватися до їх? Ступила до обніжка та:

— Дядино, Сергію, ви не сердитесь на мене? Зареготав Сергій:

— О! — каже.— Видумай ще що. А дядина:

— Хіба ти що винна? Почервоніла Оленка, й нічого.

XV

Почав уже батько й про місце в Оленки питати:

— Чого це тобі од отця Полієвкта не чути нічого й досі?

— Хай!..— махне рукою Оленка та й піде.

Усе вже вона, було, ходить похнюпившись: у садку, на вигоні, на кладовищі,— неначе шукає чого. А сердита зробилась! Заведуть у хаті гризню або посилає батько до церкви її — лютує, кидає все. А ранок, холод надворі — ходить боса біля хати й розхристана. Та день зійде, їсти і в рот іноді не візьме нічого.

А раз гірко-гірко якось до Сергія всміхнулась:

— А чого єсть люди — покінчають з життям? — питає у його.

Він:

— Хто його зна. Читав я, що через легкодухість усе: бояться життя.

Схитнула головою Оленка, помовчала, далі так схвильовано:

— А не бачити цілі, розуму в житті, страждати і боятися поквитуватися з безцільним стражданням, боятися смерті, скиглити, хапатись за поли життю, аби тільки жити, не знаючи, для чого і нащо,— не легкодухість хіба?

Зробилась бліда-бліда, з лиця спала, і попід очима сині смуги лягли.

А батько жде: ось-ось вийде од Полієвкта місце Оленці. Заробив грошенят трохи під хурою, набрав їй ситцю на плаття,— сам, вона й не казала йому. Дає їй:

— На,— каже,— ший, щоб було в чім їхати на місце.— А Оленка сама собі пошити плаття уміла вже.

Подивилась на ситець на той та й положила в скриньку його.

XVI

Прийшов час і суда за город. Тільки не так вийшло це діло, як малося буть. Остапчук гадав, звісно, що Василя, «мужика необразованого», легко обійти на суді буде можна і тим більше, що за «чорта рудого» судили його, і він мовчав. А мовчав він тоді, бо вважав себе винним; а тепер, як чув якось в окружному суді, був свідком за когось, як обороняються люди, так і собі тут почав. Почав зразу з того, що став требувати, щоб Остапчук не брав участі в розборі діла цього, бо як з ним, Василем, сам діло мав по суду.

А за «чорта рудого» цей же і суд дав йому щось більше тижня арешту. Дзвонили на Василя тепер, холодною його лякали, а він добився-таки, що Остапчук з-за столу вийшов.

А що казав Остапчук, що перебалакає з товаришами-суддями, так і зробив. Бо Василь і сам трохи зачув Остапчука з тої кімнати, де закусювали саме вони.

— Учити треба таких,— чулось звідтіль.— А то... ні за що тоді нашого брата будуть мати, всі чортами рудими зватимуть нас.

І от тепер свідка Бовкуна і справді допитувати не всиловались. Та Василь сам умішався сюди.

Суддя, що сидить посередині, червоний, у синій чумарці, спитав Бовкуна:

— Так ви знаєте: Василій захопил?

— Іменно так, захопив.

— Ну, більш нічого.

Василь аж з лавки підскочив.

— Як нічого? — почав до судді.— А чому ж... а спитайте його, як захопив я?

— Нас нічого вчити! — гримнув суддя на Василя.

— А чого ж ви так?.. Задзеленчав суддя у дзвінок:

— Мовчати! — крикнув.

— Та ні,— Василь йому.— Мене цим не залякаєте.

Я й далі двері найду.

Подививсь-подививсь суддя на його, прихиливсь до другого судді, що сидів праворуч, товстий, у чорній чумарці, та:

— Сльота така. Як ви думаєте?., до начальства ще може полізти.

— Еге,— той йому,— то й нам нагорить.

— Ну, харашо! — суддя до Василя, далі: — А не скажете, як, приміром, захопил Василій? — до Бовкуна.

— Та так... звісно...— Пом'яв-пом'яв Бовкун шапку в руках та й нічого.

Одказали Михайлові. Прийшов він додому.

— А що, як? — Палажка до його.

— Та як? Ніяк! Одказали.

Дивиться на його Палажка, витріщила очі, далі:

— Що ж ти робив там?! Тобі б же настоювати було,

прохати суддів... Та це ж яка радість ворогам! А, Боже мій!..

Похитала головою, плюнула та й пішла до Оленки, що сиділа в садочку, думала.

— Зазнавайся з панами! — почала на неї.

— Як зазнавайся?

— Так... Ти вчена: пани за тобою стоятимуть, до земського підеш: за вгород поклопочеш.

Почервоніла Оленка, мовчить.

— Чого ж мовчиш?

— Одчепіться!

Пішла Палажка в хату, знов: і сякий і такий,— почала кричати на Михайла.

Як по душі дере Оленці той крик. Встала, снує по садочку сюди-туди так швидко. Де б ділася, що б робила? Ходила-ходила, далі поза клунею та до Сергія пішла, не знає й чого.

Був у хаті Сергій, у шаховці рився чогось. На лаві сидів Грищенко.

— Поздоровте мене! — почав до Оленки Грищенко.— Таки не збрехав отець Полієвкт: у второ класну незабаром од'їжджаю.

«І ти од'їжджаєш! — подумала Оленка.— От який отой світ! — думає.— Світ честолюбства, низькопоклонства, нікчемності». Помовчала, далі:

— Заграй мені,— до Сергія.

Зачинив Сергій шаховку, оддав Грищенкові ноти якісь, узяв скрипку.

— Якої тобі, польки? — побренькав, грає.

Увіходить Василь, прийшов із суда, поставив ціпок, почоломкався з Грищенком, а на Оленку тільки нелюбо так глянув. Почервоніла Оленка. Пригадалася їй та бомага, що вона переписала на його.

«Взнав про це, мабуть»,— подумала.

А він і справді взнав. Знакомий писар у волості сказав йому, що Оленка прямо написала, що сам чув од Остапчука.

— От і вір їй! — здивувався Василь тоді,— що вона

добра до тебе: і ходить, і все.

Сів на полу тепер, їсть Оленку очима. Похнюпилась Оленка: «Яке ж таки я низьке діло піддержала!» —думає. Сергій:

— Може, козачка ще тобі?..

Мовчить Оленка: «І я не змогла не переписувати того,— думає.— Яка ж я ганчірка!»

— Ну, так як?..— почав Василь до Оленки.— Огорода з батьком та з матір'ю одбирати у мене! Що ти написала на мене? Побіліла Оленка. Подивилась-подивилась на Василя — і ні слова. Встала, пішла. Палажка саме з відром ішла з хати з своєї, побачила, звідкіль Оленка йде. А Оленка навпростець, борозенкою, прямо й іде, не крадеться вже.

— І сяка і така! — почала на неї.— Ти таки ходиш до їх!

— Та й клята ж!..— Оришка з грядок на Палажку.

— А ти? — Палажка до неї.— Ти он у Бога не віруєш, ти... до церкви не ходиш. Тобі церква не мати. Бог не отець!

Нікому нічого Оленка. Похилилася в садочок собі.

Заходило сонечко саме, золотило садочок, що жовтіти починав.— Літо вже наприкінці було. Стоїть Оленка та так дивиться на садочок, на сонечко.

Стемніло. В хату Оленка ввійшла, лампу на стіл узяла, скриньку біля столу на ослінці поставила. Взяла у їй ситцю сувійчик, що батько на плаття набрав. Парасі дала.

— На спідничку,— каже,— буде тобі.

Далі бере тетрадки шкільні, щоденники, подивиться, розірве та й кине до печі. Батько ввійшов.

— Нащо ти рвеш? — до неї.— Воно б же здалося на віщо.

— Не ваше діло! — Оленка йому.

Вийняла потім книги, шкільні подарки: «Тараса Бульбу», про рослини якусь, сіла, надписує Сергієві, Грищенкові по книзі. «На згадку»,— пише. Вийняла й Євангелію в оправі золотій: «Отцу Полиевкту Сохановскому,— надписала.— Оваго убо биша, оваго же убиша»,— додала з притчі про виноградарів. Взяла потім клаптик бомаги, пише: «На цьому світі, де зло, неправда, нікчемність панують, чомусь гарному, світлому немає місця. Прощайте». Взяла клаптик бомаги, пише: «А вам, батьку, мамо, ось що скажу: віра в Бога не в самому ходінні до церкви, не в обрядах самих... Поховайте мене, де Андрій, між березами. У домовину мені квіток накладіть».

Цедулки ці підопхнула під скатерть: книги поклала на покуті, скриньку під піл, на місце, поставила; а сама чепуриться давай: змилась, розчесалась, коси не заплітала, волос, як у русалок, зоставила. Внесла плаття голубе, празникове, давай убираться.

Мати коноплі біля комина мне.

— Куди ти? — питає у неї.

— На місце,— вона їй.

Батько маже хліба шматок часником та:

— Так тобі це й коня запрягати?

— Лягайте ще спати. Вбираюсь, щоб готовою бути тільки.

— А коли ж це ти приїдеш до нас? — всміхається мати.

— Побачите.

Убралась, пов'язала стьожкою червоною голову, на хату надивлятися давай. По долу костриця, під припічком купа сміття.

— Як у свинюшні, у хаті! — каже до матері.— Поприбирайте: може, люди незабаром будуть до вас.

Подивилась на Парасю, що спала вже, на матір, на батька... Забриніли сльози у неї. Так жалко.

«Що робити?» — думає. Стояла-стояла, далі прокинула подушку на ослоні та лаві,— ліжко її,— лягла. Обхопили думки її.

«Хіба... жить зоставатись? — думає.— Так... для чого ж і жити?..» Здумала про всі свої попередні мрії, надії, про Полієвкта, Кочур, про матір, батька, Остапчука, Грищенка...

«Де ж щось гарне, велике? — думає.— У мріях, надіях, у книгах!.. А в житті? Нікчемність, нісенітниця, зло... Стоїть пак турбуватися, корчитися, поринати у злі, в багнюці?.. Яка цього ціль? Кому це потрібне?.. Не краще пак спокій... вічний, тихий, хороший; спокій під деревцем, квіточками, травичкою?!»

У хаті було вже погашено. Встала Оленка. На полу, під стіною, лежить батько, чорніє; далі Парася, поз запічок мати.

— Прощайте! — прошепотіла. Вийшла з хати... навіки.

XVII

Знайшли Оленку під вербами у воді,— по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна, спокійна була.

Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од берез, під якими вона спочивати так бажала.

Через тиждень після смерті прийшла одповість з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце.

Тепер батько, мати, сестричка обсадили вічне місце її любисточком, барвіночком, вишеньками, кленочками. На хресті берестовому, невеличкому, прибили іконочку Матері Божої. Батько світить увечері в хаті, читає Псалтир за впокій; мати голосить.
Категория: 45 | Просмотров: 293 | Добавил: admin
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz