Обгортає Палажка
на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить
гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй:
так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", — думає.
Подивилась до Василевої
хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її,
нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя
бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його,
рiвець прогортає.
"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого
дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив —
скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ,
давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових
загортає.
— А, сякi-такi!.. — кричить.
Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
— Що то ти робиш!— визвiривсь на Василя.
Василь:
— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.
Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля
обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн
те знає.
— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.
— А, так нiчого тобi!
Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.
— Рятуйте! — кричить Михайло.
Виходить
з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий,
поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й
вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
— Що таке? — питає.
— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?
Подививсь
Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за
його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла
тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до
себе, i пообiщав Михайло.
Всмiхнувсь Остапчук та:
— Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:
— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.
Остапчук:
— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:
— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук
на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до
лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
— Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука.
— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.
— А що ж?
Остапчук:
— Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти.
— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?
Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! —
обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш:
процентуюсь.
Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й
Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у
городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно
одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять
та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки
так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так
образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i
робив йому! Пiдняв голову:
— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
— Подарував старий йому трохи... пiдлiз.
— А документа ж нiякого в його нема од старого?
— Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
— Дивуюсь, — каже,
— тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд:
нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу
порiвнять нашi частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
— Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким!
Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:—
Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько,
чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив
стiльки города собi.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
— Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. —
Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло
вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями
можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?
— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.
— Що "коли б"?
— Коли б грiха не було тут.
Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.
Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
— Та це так, тiльки...
обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя—
захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще.
Палажка:
— І тебе сi та тi й вигадували такого менi... — почала кричать на Михайла.
Зареготiв Остапчук.
— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв цiпок, пiшов.
Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:
— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:
— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.
— Кончила вчення, мiсця шукай!
"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю
грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому
батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"
XI
Пройшло
вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать
Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув?
Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець
Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у
батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, —
невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка,
слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову
Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi
вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась,
чкурнула. А там усього сiм верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять
на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще
хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла
Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так
повагом з кимсь.
— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас
наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у
проповiдях наших повиннi дбать про неї.
А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.
Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.
Оленка до неї:
— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:
Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.
— Так i Панасенкова тут?— чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там
така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї.
Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!..
Може неабищо буть з неї.
Чує це Оленка, всмiхається.
"Значить, коли за таку маєш мене,
— думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш
мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до
думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi
читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її.
Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй,
так їй гарно зробилось.
Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв
бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:
— Iдiть хто... — каже.
Схопивсь
Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi,
Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у
рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько
так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.
"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.
— Ваше
високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас
бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе
ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту,
стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.
"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.
Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:
— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.
Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його.
"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно?
Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже
простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення,
та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер
же не школярi ми вже!"
Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення.
Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув
рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:
— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить.
Він.
— Що вгодно? — так сухо до неї.
Оленка:
— Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?
Насупив брови отець Полiєвкт: .
— Не чуть...
— А коли ж буде чуть?
— Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.
Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од
його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий
такий.
— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв
прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй
вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я
сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в
второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.
"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про
форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i
нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж
обiцянка хоч?"
Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.
"Так
он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!..
"Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов
тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе
його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"
Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один
послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих
слуг повбивали.
"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".
Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.
"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.
Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.
Мати на батька:
— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!
А батько:
— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.
Вона знов про город йому.
"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"
Вийшла з хати, стала на порозi.
"Та що ж робить-таки?"— думає.
Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.
"Хiба
знов до Полiєвкта пiти? — думає.-- Так... стоїть пак iти до такого?!
Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,..
в земську школу вдариться?"
Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у
земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала,
їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував,
здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були
освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали
змоги, запомагали.
"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi,
освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк
освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться...
жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони
як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки
самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"
Прокралась до Сергiя Оленка.
Згодився Сергiй пiти, тим бiльше
що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку
Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того
часу здоровкаються.
Порiшили в недiлю сходить до Кочури.
XII
Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.
"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"
— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!
— Отож... — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а
сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!
А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй
трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли.
Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала
Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а
вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить:
дивiться, мов, люде, чия я мати.
Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури
збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет
плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке
зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе
празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.
"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не поди-йують".
На
вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито
стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед
пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.
— Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.
Вiн:
— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з
кишенi, утирає лоба. - Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви
ж це куди? - до Сергiя.
Сергiй:
— А так... ходимо... — збрехав поки що.
— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?
— Не дуже, - Сергiй йому. - Книг немає таких. — Помовчав. - У вас там не можна б розжиться якої коли?
— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.
— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?
— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.
— Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде,
Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають
пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й
розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi:
бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не
стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть,
квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так
бажається... так давно вже грала".
— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.
— Кончила.
— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далi:
— Не знаю й що.
— Як! Знання свої в життi прикладайте.
Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та
якби стали видатним чим. Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
— Не знаю тiльки, де б працювать.
— Чого?
— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.
— О! - зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?
— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?
— А якби до вашого батька звернуться?
— Звернiться. Познакомлю.
Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.
— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на
курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям
страждання, визволять од смертi їх.
Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- думає. — Яке ж велике дiло полегчать
людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б
поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?
— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.
"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так:
учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й
справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне,
велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там...
мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от
подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний,
чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий
хороший, i блуза, i все..."
Серденько так забилось у неї.
Увiйшли у яр величезний
якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на
пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi.
Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У
хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом
рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi
згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться.
"Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!
-- Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.
— Снiдаєте вже? — студент до панiв.
— Еге, — хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:
— А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показує.
Студент:
— Та це... знакомі мої: учитель народний i... хоче у земство проситься, - показав на Оленку.
— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.
Почервонiла
й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент... так
ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi,
пустi".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.
Дає
їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним.
Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим,
п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла
до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.
— Здрастуйте! - Сергiй до його.
Глянув, ткнув свої пальцi
їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме
читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою,
мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:
— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.
"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й
студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент,
глянув на Сергiя й Оленку та:
— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два
стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi:
рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.
— Люся! — студент до неї. — Налий он.
Наливає Люся, всмiхається.
— Я й забула, — каже.
Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
"Чого я пiшла сюди." — думає.
Усатий
щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А
пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з
варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря
так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.
Сергiй:
— А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?
Сергiй:
— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.
Виходить студент.
— Так книжки... — Сергiй йому.
— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.
— Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.
— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. —
думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж
я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила...
Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить,
шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергiй:
— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...
— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять
до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в
холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку
Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка
в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.
"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких
iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i
собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi
робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько.
Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла
вона!.."