» Меню сайта

» Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4018

» Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

» Форма входа

Главная » 2011 » Октябрь » 28 »
16:08

Х

Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!

"Хоч устругнуть його трохи", — думає.

Подивилась до Василевої хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.

"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".

Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив — скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає.

— А, сякi-такi!.. — кричить.

Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.

— Що то ти робиш!— визвiривсь на Василя.

Василь:

— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.

Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає.

— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.

— А, так нiчого тобi!

Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.

— Рятуйте! — кричить Михайло.

Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.

— Що таке? — питає.

— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?

Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло.

Всмiхнувсь Остапчук та:

— Що ж? тут... нiчого такого. Почервонiв Василь:

— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.

Остапчук:

— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:

— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:

— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!

— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.

— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:

— Так i ти... i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука.

— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.

— А що ж?

Остапчук:

— Грубiян отакий... У город он лiзуть до його... До такого i слiд лiзти.

— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?

Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:

— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! — обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.

Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й... сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:

— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.

Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:

— Подарував старий йому трохи... пiдлiз.

— А документа ж нiякого в його нема од старого?

— Нема.

Стиснув Остапчук плечима.

— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.

Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:

— Порiвнять! От спасибi вам... дайте стежку в цiм... доказать сяким-таким!

Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!

— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.

Мовчить Михайло, в землю дивиться.

А Палажка:

— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.

Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.

— Еге, я добрий, звiсно... Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу... i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город... Добре?

— Не знаю... коли б... — Михайло почухавсь.

— Що "коли б"?

— Коли б грiха не було тут.

Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:

— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.

Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:

— Та це так, тiльки... обнiжок дiло менше, а це... батькове слово треба ламать i... на Василя— захопив ще треба казать. Та й... обнiжок не я й скопував ще.

Палажка:

— І тебе сi та тi й вигадували такого менi... — почала кричать на Михайла.

Зареготiв Остапчук.

— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв цiпок, пiшов.

Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:

— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:

— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?

— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.

— Кончила вчення, мiсця шукай!

"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"



XI

Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.

А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.

Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.

— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.

"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"

А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.

Ось iде через прихожу у кiмнату у ту баба якась в попереднику, на прислугу схожа.

Оленка до неї:

— Доложiть отцю Полiєвкту, що я хочу бачить його:

Панасенкова, скажiть.— Пiшла баба у дверi, зачинилась, докладує.

— Так i Панасенкова тут?— чуть отця Полiєвкта. — Пам'ятаю... там така... — почав до когось, — по науках у школi не було кращої за неї. Дякували менi, що таку ученицю знайшов. Там даровита, а працьовита!.. Може неабищо буть з неї.

Чує це Оленка, всмiхається.

"Значить, коли за таку маєш мене, — думає, — подбаєш для мене. Ану, у якiй же второкласнiй ти помiстиш мене? У дiвчачiй, звiсно. Ну, й працюватиму ж я! Буду вчениць своїх до думок глибоких привчать, до людськостi, правди; буду їм книги гарнi читать. Пiдiйду до сiї, до тiї, всмiхнуся до неї, вiзьму за щiчку її. Боже! Як я їх буду кохать!" — Аж устала Оленка, пройшлась по прихожiй, так їй гарно зробилось.

Вийшов якийсь батюшка од отця Полiєвкта, молодий, високий, надiв бриль, пiшов собi. Визирнула баба з дверей незабаром за батюшкою:

— Iдiть хто... — каже.

Схопивсь Грищенко, почимчикував до отця Полiєвкта. Дверi зiстались одхиленi, Оленка стоїть бiля комина i їй видно: отець Полiєвкт сидить за столом у рясi шовковiй, такий поважний, а Грищенко вклонився перед ним низенько так, склав руки на грудях i так облесливо пiдiйшов до його.

"Яке ж низькопоклонство!" — подумала Оленка.

— Ваше високопреподобiє! — почав Грищенко до отця Полiєвкта. — Заставте за вас бога молить: допоможiть менi перевестись у второкласну куди!.. Прошенiе ось... — Вийняв похапцем з тужурки бомагу, пiднiс її отцю Полiєвкту, стоїть, знiтивсь перед ним, голову набiк.

"Як же i принизився!" — подумала Оленка. Їй аж соромно стало.

Подививсь у те прошенiє отець Полiєвкт, далi:

— Гаразд, голубчику! — та й положив на стiл його.

Поцiлував Грищенко ще раз отця Полiєвкта в руку, вийшов, всмiхається. Дивиться Оленка на його.

"Цуцик ти, цуцик, — думає. — На двох лапках стаєш. До чого це воно? Хоч i начальство ж отець Полiєвкт, а вiн же чоловiк, як i ти. I невже простiш як не можна держать себе з ним? Ну, взять хоч i благословення, та без корчiння такого. Або... або й зовсiм нащо здалося воно?.. Тепер же не школярi ми вже!"

Дiйшла й до Оленки черга. Увiходить i справдi не бере благословення. Сказала "здрастуйте" та й стоїть, усмiхається. Полiєвкт зворухнув рукою, повiв по столу, та й нiчого. Далi схитнув головою та:

— Розумна стала дуже, — про себе нiби, хоча почула i Оленка це,почервонiла, мовчить.

Він.

— Що вгодно? — так сухо до неї.

Оленка:

— Ви обiщали мiсце менi, так,.. чи не чуть ще?

Насупив брови отець Полiєвкт: .

— Не чуть...

— А коли ж буде чуть?

— Не знаю... Можна проситься iнше куди. Хто там ще єсть до мене? — гукнув до дверей.

Щось важке-важке пiдступило пiд горло Оленцi. Похнюпилась, пiшла од його. На пiшохода дожидав її Грищенко, щоб рiазом додому йти. Веселий такий.

— Ну, слава богу, — почав до Оденки, йдучи, — прийняв прошеніє i "гаразд" сказав... Воно й не що, а все-таки у второкласнiй вчителювати краще. Мiй знакомий один у городському вчителює, бачив я сьогоднi йото, такий у гудзиках! Форма нiчого в городському. I в второкласшй нiчого: канти червонi, кокарда.

"І ти задоволений, — думає Оленка про Грищенка. — Ти, що так про форму мариш! Значить, про даровитих тiльки балачки, а на дiлi- хоч вiн i нiкчемний, пустий, тiльки ворон збивать з тупiль, а, — аби цуцик!.. Де ж обiцянка хоч?"

Толока. Будяки проти сонця так червонiютї". Роззирає Грищенко сюди-туди, всмiхається. Оленка нiчого, повiсила голову, йде.

"Так он воно що! — про Полiєвкта думає.— Ось яка любов до-ближнього!.. "Дбать у проповiдях"... а в життi... слова однi... Значить, єсть любов тiльки до честi од ближнього! I за неоддання її ви так одпихаєте од себе його! I ви ще служителями Христовими себе вважаєте!"

Пригадалася Оленцi тут притча про виноградарiв, у якiй хазяїн один послав слуг до виноградарiв забрать ягоди, а виноградарi взяли й тих слуг повбивали.

"Убивцi! — подумала. — Хто й служив би йому, ви й того уб'єте".

Пригадалося їй i те, що нагорода у неї — євангелiя позолочена.

"Нащо ви хоч золотите її!" — подумала.

Другого дняi і ранок ще, а в хатi гризня.

Мати на батька:

— Ноги муляють черевики позалатуванi, нових треба!

А батько:

— Нащо керсету у глину вробила? Глядiть треба, коли брать нiгде нiчого.

Вона знов про город йому.

"Чого ж тепер сподiваться менi? — думає Оленка. — Що робить? Гинуть... гинуть у цьому пеклi серед гризнi, вбожества?"

Вийшла з хати, стала на порозi.

"Та що ж робить-таки?"— думає.

Пiшла в садочок, сiла на лавцi, пiдоперлась рукою.

"Хiба знов до Полiєвкта пiти? — думає.-- Так... стоїть пак iти до такого?! Проситься в iншу єпархiю?.. Хоча... не такi пак i там Полiєвкти! Хiба,.. в земську школу вдариться?"

Здумала про земство Оленка, здумала й про Кочуру, який чимсь у земствi єсть, Савка казав. Пригадала студента його, якого зострiчала, їдучи додому. Про Лсю, дачника-вчителя, про яких Савка розказував, здумала. Про панiв, про яких десь у книзi читала, згадала. Були освiченi, багатi були. Людям, що працювать чи вчиться бажали, а не мали змоги, запомагали.

"А що, якби це до Кочур сходить? — думає. — Люде теж багатi, освiченi, не попiвської, звiсно, освiти. А не краще пак чоловiк освiченiший? i люде з знакомствами, звiсно. А жить так бажаеться... жить, працювать, робить щось таке гарне, велике... Невже б вони як-небудь не запомогли це менi, не пристроїли де абощо! Сходжу. Тiльки самiй нiяково мов. Чи не пiшов би й Сергiй за товариша?"

Прокралась до Сергiя Оленка.

Згодився Сергiй пiти, тим бiльше що Кочурин студент ще був i знакомий йому. Iшов колись у Книшiвку Сергiй та од тiчки собак оборонив його в полi, як вiн саме гуляв. З того часу здоровкаються.

Порiшили в недiлю сходить до Кочури.



XII

Прийшла й недiля. Ранок. Посилає батько до церкви Оленку, не йде. Полiєвкт їй на думцi.

"Чого я пiду, — думає, — коли служителi церкви такi!"

— Безсовiсна! — батько на неї. — Хiба ж можна до церкви не йти? Це Сергiй усе тебе зводить з ума!

— Отож... — Палажка од печi. — Там не тiльки Сергiй у бога не вiрує, а сяка-така й мати його: у церквi вже хто його зна коли її й бачили!

А Оришка й справдi тодi давненько вже в церквi була: ходить їй трудно було; мочила коноплi пiд холод раз та захолодила ноги, болiли. Палажка ж i сама ранiш коли-не-коли бувала в церквi, а тепер, як стала Оленка "баришенькою", часто стала бувать. Увiйде, запишається так, а вiзьме свiчку, закопилить губу та аж на самий перед лiзе ставить: дивiться, мов, люде, чия я мати.

Сонце вже височенько було. Батько до служби пiшов, Оленка до Кочури збираться давай. Внесла з комiрки плаття голубе, празникове, керсет плисовий. Що надiть? Те й те приношене. А в шкiльному синенькому, яке зараз на їй, i зовсiм не личить iти: коротке, й лiктi вже видно. Голубе празникове мов найчистiше, — надiла: приношене-таки й ситцеве.

"Нiчого, — думає, — до людей освiчених iду: не поди-йують".

На вигонi ждав Сергiй її, теж у ситцевiй блузцi, пiшли. Поле. Ось жито стоїть у копах. Скот пасеться в стернi. А ось гречка бiлiє-цвiте. Мед пахне-пахне, а бджоли тiльки джж!.. Так гарно йти.

Балка ось. Хтось вибiгає велосипедом iз неї: бiла сорочка, картуз бiлий, синя околиця. Хто? Студент Кочурин! Добiгає...

— Здрастуйте! - до Сергiя. Велосипед похитнувсь, i вiн зскочив. Почоломкався з Сергiєм. Познакомив з ним i Оленку Сергiй.

Вiн:

— Ху! Ухекався так... катаюсь... — Вийняв платок з кишенi, утирає лоба. - Ху! Люблю побiгать до чаю, краще питиметься. А ви ж це куди? - до Сергiя.

Сергiй:

— А так... ходимо... — збрехав поки що.

— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?

— Не дуже, - Сергiй йому. - Книг немає таких. — Помовчав. - У вас там не можна б розжиться якої коли?

— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви... — звернувсь до Оленки студент.

Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.

— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?

— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.

— Хоч i зараз ходiмте.

Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"... "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю... так бажається... так давно вже грала".

— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.

— Кончила.

— Розказував Савка... Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?

Помовчала Оленка, далi:

— Не знаю й що.

— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.

Всмiхнулась Оленка:

— Не знаю тiльки, де б працювать.

— Чого?

— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм... одказ.

— О! - зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.

— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?

— А чому ж? Хоча... знайомство єсть яке в вас?

— А якби до вашого батька звернуться?

— Звернiться. Познакомлю.

Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.

— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх.

Дивиться Оленка. "Боже мiй,-- думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?

— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.

"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi... От якби й справдi! Життя таке коротке... Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки... на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там... мiж людьми добрими... А як Люся? Вона така, мабуть, добра... от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все..."

Серденько так забилось у неї.

Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"

Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.

Так Оленцi боязко-радiсно.

Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!

-- Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.

Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.

— Снiдаєте вже? — студент до панiв.

— Еге, — хтось промовив.

А Кочура старий, лисий, здоровий, - знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:

— А то ж що за люде? - на Сергiя та Оленку показує.

Студент:

— Та це... знакомі мої: учитель народний i... хоче у земство проситься, - показав на Оленку.

— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.

Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.

Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент... так ласкаво балакав дорогою, а тут... чкурнув мерщiй. Слова однi... марнi, пустi".

Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.

Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.

— Здрастуйте! - Сергiй до його.

Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:

— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки

всмiхнулась.

Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.

"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi... вйсокомiрнi, байдужi?"

Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:

— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.

Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.

— Люся! — студент до неї. — Налий он.

Наливає Люся, всмiхається.

— Я й забула, — каже.

Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.

"Чого я пiшла сюди." — думає.

Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняе панами.

Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.

— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.

Сергiй:

— А про мiсце ж?..

Аж побiлiла Оленка:

— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?

Сергiй:

— Так хоч книжки... — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.

Виходить студент.

— Так книжки... — Сергiй йому.

— Можна... Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.

— Що таке? — питає.

— Байрона почитать... Будьте ласкавi, — Сергiй йому.

Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:

— Прийдете iншим разом коли, або... може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.

— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла... надiялась так, марила... Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"

Сергiй:

— Значить, так... Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди...

— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..

Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.

"Щасливi! — думає Оленка про їх. — Спiвають собi, i до всяких iнтелiгентних, освiчених, ситих, тупих їм дiла нема! Що, якби це так i собi. Жить дома, спiвать так у недiлю, а в будень на городi чи в полi робить... Квiточки, сонечко... I все так просто, до природи так близько. Нiяких "освiчених", нiякої iнтелiгенцiї тобi тупої, нiкчемної... Пiшла вона!.."
Категория: 44 | Просмотров: 318 | Добавил: admin
» Поиск

» Календарь
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31

» Архив записей

» Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz

  • » Поиск


    Copyright MyCorp © 2017
    Сделать бесплатный сайт с uCoz