У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА
У Бога за дверми лежала сокира.
(А Бог тойді з Петром ходив
По світу та дива творив).
А кайзак нахирю
Та на тяжке лихо
Любенько та тихо
І вкрав ту сокиру.
Та й потяг подрбва
В зелену діброву;
Древину вибравши, та й цюк!
Як вирветься сокира з рук —
Пішла по лісу косовиця,
Аж страх, аж жаль було дивиться.
Дуби І всякі дерева
Великолітні, мов трава
В покоси стелеться, а з яру
Встає пожар, і диму хмара
Святеє сонце покрива.
І стала тьма, і од Уралу
Та до тингиза, до Аралу
Кипіла в озерах вода.
Палають села, города,
Ридають люди, виють звірі
І за Тоболом у Сибірі
В снігах ховаються. Сім літ
Сокира Божа ліс стинала,
І пожарище не вгасало.
І мерк за димом Божий світ.
На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло.
Пустиня циганом чорніла:
Де город був або село —
І головня уже не тліла,
І попіл вітром рознесло,
Билини навіть не осталось;
Тілько одним одно хиталось
Зелене дерево в степу.
Червоніє по пустині
Червона глина та печина,
Бур'ян колючий та будяк,
Та інде тирса з осокою
В яру чорніє під горою,
Та дикий інколи кайзак
Тихенько виїде на гору
На тім захилім верблюді.
Непевне діється тойді:
Мов степ до Бога заговорить,
Верблюд заплаче, і каймак
Понурить голову і гляне
На степ і на Кара—бутак.
Сингичагач кайзак вспом'яне,
Тихенько спуститься з гори
І згине в глиняній пустині...
Одним єдине при долині
В степу край дороги
Стоїть дерево високе,
Покинуте Богом.
Покинуте сокирою,
Огнем не палиме,
Шепочеться з долиною
О давній годині.
І кайзаки не минають
Дерева святого.
На долину заїжджають,
Дивуються з його,
І моляться, І жертвами
Дерево благають.
Щоб парості розпустило
У їх біднім краї.
В основу сюжету покладено легенду про «святе дерево» казахів «джанги-сагач»
А кайзак на хирю...— казах собі на біду
Тингиз (казах.) — море
Арал — Аральське море. (Приміт. Т Шевченка)
Кара—бутак — «невеличка річка». (Приміт. Т. Шевченка)
Сингичагач — «одно дерево». (Приміт. Т. Шевченка)