Цілую посмішку твою, Як дощ траву, Як вітер листя. Ідеш… Розгублено стою — Усі стежки мої зійшлися. Усі дороги мої — тут, Усі світи мої — біліють. А ти — ідеш… На тебе ждуть. Я зупиняти не посмію. Ну що ж? Іди! Нехай щастить! А я — поплачу, посумую, Я — не ловлю щасливу мить, Я тільки посмішку Цілую…
Цей добрий світ у житньому колоссі, Ніщо його не зможе погасить: Шовкові трави — то моє волосся, Моїм словам — на вітрі голосить. Роса на квітці — то моя сльозина. А темна нічка — то моя печаль. Високе небо — не бездонність синя; То сині очі вихлюпали жаль За добрим світом В житньому колоссі…
Цей день як день: без радості й печалі. Лиш на калині облітає листя. Та я осінньо про свій жаль не мовлю, Щоби ніхто зі мною не журився. Нема думкам спокійного причалу, Є вечорові сутінки і тіні… Минулим дням "прощайте” не казала, Вони і так — мов листя на калині. Я навіть зором не втішаю віти, Мовляв, радійте — кетяги зостались. Тепер я знаю, що минає літо, Де все цвіло, де все мені збувалось.
Так, як було, Так буде вічно: Щоразу день чекає ночі. Уперта гордість чоловіча Коритись ніжності не хоче. Та дні дощами переплачуть, Снігами смуток пересіють. І знов од радісних побачень Земля у травні заясніє. Лише під осінь, Лиш під осінь Холодні ночі засумують. І на моїх сріблястих косах Твої зіниці заночують… В любові часто зорі лічать. А ми несем любов, як горе: У тебе — гордість чоловіча, У мене — ніжна непокора.
Сплетіть мені колисочку Для моєї тиші. Нехай долю нерозумну Я в ній приколишу. Колисочка вербовая, Ой люленьки-люлі… Забарилась любов моя На вечірні гулі. Колисочка, колисочка, Вервечки шовкові, Я лозиночкою сохну Від тої любові…
Спілі полуниці на старих могилах, Їх блакитні ранки росами обмили. Спілі полуниці найсолодші в липні: Від них руки пахнуть, губенята липнуть. Коли є шматочок хліба із ячменю Та ягід червоних назбираєш жменю, То сніданок буде і вечеря сита, То і сам, як ранок, зацвітеш до світу. На одних могилах — довговічні плити, А на інших — квіти і хрести надбиті. Тільки там, де сонце, де нема каміння, Над рясним пучечком нагинали спини. І тоді щасливо мати нам казала: — Мабуть, серце добре ця людина мала. — Я купую доні полуниці спілі, Вимиваю доні рученята білі. І моє дитинство стежить із куточка: Ягідки солодкі на черствім шматочку…
Сонце і небо — для радості. Світ цей — для щастя людини. Осені хмурості, Весен принадності — Все нам навіки єдине. Все нам даровано, Все — для любові, Все поспішає назватися. В кожному слові Звуки шовкові — Тільки умій дослухатися! Листя — міняється… Сльози — втираються… Страшно хвилину прогавити. Довге життя нам Хутко минається — Смертю його не поправити. Тихі слова — не для розмови. Сумніви віри не зрушили. Серце — лише для любові. Ми і страждати примусили.