| » Статистика |
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0 |
|
В разделе материалов: 6
Показано материалов: 1-6 |
|
Журба
Ну, хто збагне мою журбу в цю мить,
Коли в душі усе мені щемить,
Коли журба слідом за мною ходить?
Я ж сам один. На всі кімнати сам.
Я чую вже, як день мій погаса
Й кигиче серце чайкою в негоду.
А за вікном — все цвітом залило:
Все в білому — і яблуні, і груші.
Гуде бджола під соняшним крилом,
Але журби ніщо вже не заглушить.
Журба |
Просмотров: 509 |
Добавил: admin |
Дата: 07.04.2011
|
Тривога
Поїзд до Сіднея в'ється по долині
Між горби зелені і густі гаї,
А у мене в серці б'є тривога нині —
Все про нашу молодь, про батьків її.
Маєм «патріотів» (грім би їх ударив!),
Але де їх діти, мова їхня де?
Розбрелися діти по чужих «кошарах»,
відцуралось мови зілля молоде.
Ви зайдіть у табір, табір молодечий,
Там вже наша мова майже не бринить...
І лягає смуток тягарем на плечі,
Бо ростуть, як покруч, дочки і сини.
Занедбали мову рідної дитини...
Хто ж це перед словом рідним завинив?
Той, кому у серці вмерла Україна,
Той, чию вже душу вкрили бур'яни.
Потонули в добрах, де вже їм про мову,
За яку вмирали прадіди і діди...
Не неси ж до хати знайдену підкову,
Бо хто мову загубить — той добра не жди!
Тривога |
Просмотров: 441 |
Добавил: admin |
Дата: 07.04.2011
|
Їдучи на чужину
Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б'ється птахом серед ночі:
У край який життя своє нести?
І от у світ біжать в'юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?
Чи рідний сад почує моє слово?
(Там не одна пролинула весна.)
Чи яблуко зірву я з яблунь знову,
Що вітами схилялись до віна?
Чи вийду ще з косою я на луки,
Чи рідне сонце в щоки припече?
І серце стогне, плаче від розпуки,
Хоч по виду сльоза й не потече.
Ніхто не зна, і долі не вгадають
Ні хіромант, ні циган-ворожбит,
Які шляхи щиріше привітають?
Де ждуть обійми щастя чи журби?
Та вірю я, що ще гукне нас мати...
(Той клич здригне, мов блискавка в імлі.)
Ну, хто ж тоді не схоче повертати
До в світі найсвятішої землі?!
|
У таборі полонених
Ідуть в обіймах стогін і печаль,
Важкі думки і снів чудні міражі, —
Коли ж впаде цей камінь із плеча?
Про край страждань — хто серцеві
розкаже?
Кругом дроти і вартові стоять,
І ніч щораз на табір прилітає,
туди, де голод давить, як змія,
Де люди мруть, доведені докраю.
Горять вогні під дахами споруд,
Гурти брудних облич схиляються довкола.
Там кожен схожий на страшну мару,
Прийшов зігріти душу й тіло кволе.
Хто може думи їхні розказать?
Де взяти ваг, щоб сум тяжкий
ізважить?
Лиш дехто з нас повернеться назад,
А решта вмре під шаром бруду й сажі.
|
|
|
|