Їдучи на чужину
Незнаний світ за обрієм клекоче,
Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б'ється птахом серед ночі:
У край який життя своє нести?
І от у світ біжать в'юнкі дороги,
Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?
Чи рідний сад почує моє слово?
(Там не одна пролинула весна.)
Чи яблуко зірву я з яблунь знову,
Що вітами схилялись до віна?
Чи вийду ще з косою я на луки,
Чи рідне сонце в щоки припече?
І серце стогне, плаче від розпуки,
Хоч по виду сльоза й не потече.
Ніхто не зна, і долі не вгадають
Ні хіромант, ні циган-ворожбит,
Які шляхи щиріше привітають?
Де ждуть обійми щастя чи журби?
Та вірю я, що ще гукне нас мати...
(Той клич здригне, мов блискавка в імлі.)
Ну, хто ж тоді не схоче повертати
До в світі найсвятішої землі?!