У таборі полонених
Ідуть в обіймах стогін і печаль,
Важкі думки і снів чудні міражі, —
Коли ж впаде цей камінь із плеча?
Про край страждань — хто серцеві
розкаже?
Кругом дроти і вартові стоять,
І ніч щораз на табір прилітає,
туди, де голод давить, як змія,
Де люди мруть, доведені докраю.
Горять вогні під дахами споруд,
Гурти брудних облич схиляються довкола.
Там кожен схожий на страшну мару,
Прийшов зігріти душу й тіло кволе.
Хто може думи їхні розказать?
Де взяти ваг, щоб сум тяжкий
ізважить?
Лиш дехто з нас повернеться назад,
А решта вмре під шаром бруду й сажі.