ЛИСИЧКА-КУМА
Був собі Вовчик-братик і Лисичка-сестричка. І
задумали вони взятися чесно працювати. Винайшли собі нивку поля і
змовилися посадити на ній картоплю. Вранці-рано вибралися обоє до роботи
— ямки робити та картоплю садити. Дома поснідали, що у них було, а щоб
опівдні не бігати додому, взяли відразу з собою обід і полуденок: глечик
меду і кошик паляниць. Поклали страву між корчі, а самі взялися до
роботи.
Копають, копають, та Лисиці швидко наскучила чесна праця. Нібито
копає, а сама думає, як би то вихопитися та в корчі медку полизати. Ось у
недалекому болоті поміж тростиною загукав Гук на все горло:
— Гуп-гуп-гуп!
— Зараз, зараз, сватоньку! — скрикнула Лисичка, немовбито її кликано. І вже кинула мотику та й збирається йти.
— А куди ти, Лисичко? — питає Вовчик-братик.
— Хіба не чуєш, сват Гук мене кличе.
— Та чого?
— Ми ще з ним учора балакали: бачиш, він мене просить за куму.
— Га, коли так, то йди, тільки не барися.
— Я хутко повернусь! — мовила Лисичка. — Копай собі свій загонець, я тебе здожену.
Побігла Лисичка в корчі, зараз до горщика, попоїла добряче меду,
закусила паляницею, все чистенько позав'язувала, облизалася та й іде до
Вовчика, спишна водячи хвостом, — звичайно, кума.
— А що, вже прийшла? — питає Вовчик.
— Та вже, — мовить Лисичка.
— А що там народилося?
— Хлопчик.
— А як же його назвали?
— Початочок.
— Ото ім'я! Я ще не чув такого, — мовив Вовчик.
Лисичка нічого не мовила, але взялася пильно до роботи.
Може, так
минула година, а може, й дві, — знов Лисичці захотілося медку полизати.
І ледве Гук з болота загукав, а вона на весь голос кричить:
— Зараз, сватуню, зараз!
— А то що, Лисичко? — питає Вовчик.
— Та бачиш, там друге дитинятко у свата народилося, ще раз за куму просить.
— Ну, що, коли просить, то йди, тільки не барися.
—
Я хутко, Вовчику! — мовила Лисичка та й шмиг у корч. Зараз до
горнятка, наїлася добре меду, паляницею закусила, так що з їх спільного
полуденка мало що й залишилося, та й вертається до Вовчика.
— О, ти вже тут!
— Та вже.
— А що ж там народилося?
— Та дівчинка.
— А як її назвали?
— Серединка.
— Ото! Я ще й не чував такої назви, — дивувався Вовчик.
— У Гуків, Вовчику, все такі незвичайні назви дають. На те вони голосні птахи.
Попрацювали вони з годину, і знов Лисичці запах дуже медок. Ледве тільки Гук загукав із тростини, а вона кричить:
— Іду, сватоньку, йду!
— Ти куди йдеш, Лисичко?
— Хіба не чуєш, що сват іще раз за куму просить? — мовила Лисичка.
— Що за диво, що він тебе так часто за куму просить? — мовив Вовчик.
— Бо мене дуже любить, Вовчику.
— Ну, то йди ж, та не барися, треба роботу кінчити.
— Я зараз тут буду, Вовчику. Роби, не бійся, я своє зроблю.
Побігла Лисичка до корча, виїла решту меду з горщика, схрупала решту паляниць, усе поперевертала та й іде до Вовчика.
— А що, вже прийшла?
— Та вже.
— А що там народилося? — питає Вовчик.
— Хлопчик.
— А як же його назвали?
— Остаточок.
— Ну, що ж, нехай здоров росте.
Копали так, копали, аж ось уже й полудень. Вовчик давно зголоднів,
та все якось соромиться признатися, а далі кинув мотику та й каже:
— Ну, на тепер досить. Чи не пора обідати?
— Певно, що пора, Вовчику-братику, — мовить Лисичка, а сама нібито копає, пильнує роботи.
— А ти ж не голодна?
— Та ні, Вовчику, іди ти сам та пообідай, мене там погостили.
Пішов
Вовчик у корчі, дивиться, ого! Горщик порожній, аж вилизаний від меду,
кошик перевернений, і паляниць ані кришки нема! Аж тепер зрозумів, куди
це Лисичка-сестричка так часто ходила! Аж тепер йому вияснилося, які-то
вона своїм похресникам чудернацькі назви давала!
— А, так ти така, погана Лисице! — скрикнув Вовчик. — Хочеш мене
роботою і голодом на смерть заморити, а сама всю страву пожерла! Чекай
же! Я тебе за те саму розірву і на обід згамкаю!
Почула Лисиця
Вовчиків крик, побачила, який він біжить злосливий та недобрий, і не
чекала довго. Накивала п'ятами до лісу, а в лісі шусть у першу нору, яку
надибала під корінням старого дуба. Думала, що сховається зовсім, але
Вовчик таки встиг побачити кінчик її хвоста, як Лисичка втягала його до
нори. Прибіг та й кричить:
— Ага, ти тут? Вилізай мені зараз! Не сховаєшся від мене!
Та Лисичка не дурна. Сидить у норі, ані пари з рота.
— Не обзиваєшся? Добре! Чекай лише, я тебе досягну.
Скочив
Вовк, виломив довгу клюку, застромив у нору та шпортає. Думка була
вхопити Лисичку за ногу та й витягти на світ білий. І оглянутись не
встигла Лисичка, а клюка хап її за ногу. Нора тісна, і Вовк, почувши, що
щось зачепив, потяг клюку що є сили. От Лисичка, хоч і як їй мурашки
поза плечима бігали, почала реготатися та й кричати:
— Ото дурний! Зачепив за дубовий корінь, та й тягне! Думає, що мене за ногу вхопив. Тягни, дурню, тягни!
Почувши це, Вовк відпустив Лисиччину ногу та й почав знов шпортати клюкою, поки не зачепив справді за дубовий корінь.
— Ай, ай, ай! Моя ніженька! — закричала Лисичка, а дурний Вовк з
радості як почав тягти, поки сам не змучився і клюки не зламав. Тоді
плюнув і пішов геть, і зарікся з Лисичкою більше не мати ніякої спілки.