В категории материалов: 1 Показано материалов: 1-1
Филипович Павло
Филипович Павло Петрович
народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на
Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській
Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту
медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на
юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За
дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим
виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при
університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від
1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті
(певний період — у Київському інституті народної освіти).
В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до
угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав
відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної
поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна
раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.
Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник
Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З
1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За
життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір»
(1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли
літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське
літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього
українського письменства» (1929).
Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою
піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували
означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до
пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.
5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж
дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС
Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у
контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його
справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений
Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П.
П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о
чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО
Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99
проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи №
1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому
судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й
захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П.
Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у
контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П.
Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з
конфіскацією майна».
На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був
етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі
постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і
доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а
на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній
загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без
будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута
«особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9
жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено
вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.
Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958
р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова
«особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р.
скасовані «за відсутністю складу злочину».