«За що мене, як росла я, Люде не любили? За що мене, як виросла, Молодую вбили? За що вони тепер мене В палатах вітають, Царівною називають,
Очей не спускають З мого цвіту? Дивуються, Не знають, де діти! Скажи мені, мій братику, Королевий Цвіте!» «Я не знаю, моя сестро». І Цвіт королевий Схилив свою головоньку Червоно-рожеву До білого пониклого
Личенька Лілеї. І заплакала Лілея Росою-сльозою... Заплакала і сказала: «Брате мій, з тобою Ми давно вже кохаємось, А я й не сказала, Як була я людиною, Як я мордувалась.
Моя мати... чого вона,
Вона все журилась І на мене, на дитину, Дивилась, дивилась І плакала. Я не знаю, Мій брате єдиний! Хто їй лихо заподіяв? Я була дитина, Я гралася, забавлялась, А вона все в'яла Та нашого злого пана
Кляла-проклинала. Та й умерла... А мене пан Взяв догодувати. Я виросла, викохалась У білих палатах. Я не знала, що байстря я, Що його дитина. Пан поїхав десь далеко, А мене покинув. І прокляли його люде,
Будинок спалили... А мене, не знаю за що, Убити — не вбили, Тілько мої довгі коси Остригли, накрили Острижену ганчіркою. Та ще й реготались. Жиди навіть нечистії На мене плювали. Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі. Молодого, короткого Не дали дожити Люде віку. Я умерла Зимою під тином, А весною процвіла я Цвітом при долині, Цвітом білим, як сніг, білим! Аж гай звеселила. Зимою люде... боже мій!
В хату не пустили. А весною, мов на диво, На мене дивились. А дівчата заквітчались І почали звати Лілеєю-снігоцвітом; І я процвітати Стала в гаї, і в теплиці, І в білих палатах. Скажи ж мені, мій братику,
Королевий Цвіте: Нащо мене бог поставив Цвітом на сім світі? Щоб людей я веселила, Тих самих, що вбили Мене й матір?.. Милосердий, Святий боже, милий!» І заплакала Лілея, А Цвіт королевий Схилив свою головоньку
Червоно-рожеву На білеє пониклеє Личенько Лілеї.
І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камінь
Розбивають серце наше І співають амінь, Амінь всьому веселому Од нині до віка. І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли... А багато в моїй хаті Лиха наробили.
Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі; Що молились з козаками В турецькій неволі
І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали... Поки не підкрались Злії літа та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, -
Жаль великий, брати мої! Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті! Тяжке лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється.
От де лихо! От де серце Разом розірветься! Отаке-то злеє лихо Й зо мною спіткалось: Сердце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили... А літа тихенько крались І сльози сушили,
Сльози щирої любові, І я прозрівати Став потроху... Доглядаюсь, - Бодай не казати! Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії... І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою -
І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то! Що хочете, То те і робіте; Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи, - однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться... І я серцем
До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! Літа мої, Тяжкії три літа! До кого ви прихилитесь,
Мої злії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати... А я піду четвертий год Новий зустрічати. Добридень же, новий годе, В торішній свитині! Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом
Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись
22 грудня 1845 В'юнища
ТРИ ЛІТА | Просмотров:504 | Добавил:admin | Дата:02.04.2011