Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної частини Батькiвщини нашої - Радянського Союзу.
Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.
Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi лося.
Зiбралися
мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали
того лося, оточили, - до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на
мисливцiв i мукає…
Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi заблукалася.
У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але про це трохи згодом.
Лось зветься ще "сохатим".
Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те,
щось колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг
запрягали, то лосi тягали тiльки соху.
Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну.
Отже, заполювати лося - не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi
доброї гов'ядини (чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i
роги.
А роги в лося величезнi та розложистi - гребiнцiв iз них можна наробити, ну, може, не вагон, а таки чималенько.
Полювати лося - рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися
розповiсти про спосiб цього полювання, хоч на Українi лосi й не
плодяться.
А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло,
як, примiром, завiдувати продбазою чи продкрамницею, та й подасться у
пiвнiчнi лiсовi простори:
- Подамся, - мовляв, - на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками забезпечу.
Для таких оце й пишеться.
Що треба для охоти на лося?
Перш
за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна
й просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими
кулями. Шротом лося не звалиш.
Обов'язково - лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг
вiзьметься "настом", тобто вкриється такою собi, нiби крижаною,
скоринкою. Лижi тодi не провалюються в снiг, а легко пливуть поверх
снiгу, - тiєю скоринкою-настом.
Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого часу.
Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п'ятдесят лосятини.
- Пудiв з п'ять солi!
За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.
Та оце, мабуть, i все.
Зрозумiло, звичайно, що одягатись
треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла бiлизна, теплий костюм, а на
ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв витримають такий похiд.
Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:
- До побачення! Вирушаю на лося!
З тим, значить, вантажитесь у
вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський край, можна й у
Вологодську або Кiровську область.
До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться, вони на периферiї.
Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого, безкрайого лiсу,
Висiли.
Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль, харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?
Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти змайструвати вузько-довгi саночки!
Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!
Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело i прудко вибiгайте в лiс…
I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.
Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди…
Тут
уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського
духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду…
Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають, свiжiшають…
Пильно вдивляйтеся вперед!
I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi розложистi роги, важко мчить "сохатий".
Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.
Ви - за ним.
Лось
бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по
черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж
на лижах, а вiн - босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не
винайдено.
То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з
цього в розпуку не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами,
бо перемога все'дно буде ваша!
А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на тисячi кiлометрiв!!
Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки
глухар, пищить рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було
(мiмiкрiя!), шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше
пригортається з остраху до своєї лапи в барлозi ведмiдь.
А навкруги казковi шати - снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а
пеньки стоять з височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов
зустрiчають вас старовиннi бояри у фантастичних володiннях царя
Берендея.
Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас:
- Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр'ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка, i сiль…
Идет он густою тайгою,
Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо
людина - є людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi
втому, але ж, я гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо
слiди його все глибшi, все важчi.
Пiдбадьорiться, - ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як
перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все частiше вiн його
хапає. Тому доказ - довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.
Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху, бiльше енергiї!
Вже недовго…
Днiв через п'ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а тяжко йде, ступає.
За два-три днi вiн од вас не далi як на п'ятсот метрiв!
Натиснiть, голубе, натиснiть!
Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.
Лежить!
Ви пiдбiгаєте на лижах до нього і падаєте на звiра.
Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте.
Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.
Отак звiр i ви лежите днiв зо два!
Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху!
Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай стомлену морду!
- Стрiлятимеш чи рiзатимеш? - питає.
- Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi…
- Ну, що ж, - каже лось, - не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
- Та полеж, - кажете ви, - вiдпочину й застрелю!
- Нi, побiжу, - я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, - ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляєте.
Лось - мертвий, а ви поки що живий.
Тодi
вже бiлуйте, солiть м'ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю,
визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає - ну, тут уже бал i все таке iнше.
Святкуєте, доки не з'їсте всiєї солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, - грузiть солонину на санки й додому.
Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з страшними рогами:
- Забери, - каже, - будь ласка! Трофей же який!
- А чого, - питаю, - ти сам не пишаєшся з такого трофею?
-
Та куди ж я його приткну? У передпокої - в хату не ввiйдеш, в кабiнетi -
теж нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я
доплачу!
- Що, може, на вальдшнепiв
поїдемо? - запитав я свого вiрного товариша по охотi. - Воно хоч i
пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, - та, проте, може, ще ж
якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув вiн
за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.
- Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я - ворог весняної охоти!
- Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
- От тому, що краса, я й ворог!
I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
А потiм питає:
- Ти молодим коли-небудь був?
- Здається, - кажу, - був! Та й що з того?
-
Було й менi, - вiн каже, - колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi
очi, як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила,
як пiти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була
краща, як весна. Такої постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i
такого погляду, - от заприсягаюся тобi! - нi в кого в свiтi не було! Мої
очi i мої кучерi, i все, що в грудях моїх билося й горiло, було для
Галi, а Галин погляд був для мене.
- У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, - сказав я Галi.
- А я чекатиму. У клунi, - зашарiлася-зашарiлася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з грудей тодi в мене:
Коли б уже вечiр,
Та й повечорiло…
I довго батюшка тої
суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi поралися, i
мати - все щось товчуться, все товчуться… I чого, - ти менi скажи, - в
отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими, що
всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки
полягали i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої
кучерi розчесав, як же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм
плечi, як пiр'їночка. I пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза
садком. Панський тодi той садок був. Липами весь обсаджений. Великими,
великими липами. I був тодi мiсяць май. I липове листя ледь-ледь тiльки
розтулилося, обгорнуло вiти i потихесеньку-потихесеньку шепотить. А
мiсяць на липи ковшами золото сипле. I цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I
солов'ї, а солов'ї!! Щось неймовiрне! Особливо менi врiзався втямки
один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь недалечко вiд
нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi яєчка. Вiн
благав її:
Люби! Люби! Люби!
Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!
На хвильку зупинився i знову: "Люби! Люби! Люби!"
I
кожне оте його "люби!", кожне його "цiлуй!", вилiтаючи з гарячих
солов'їних грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком
квiтчали трепетне серце його коханої, що грiла пiд кущем майбутнiх
солов'яток своїх.
I йшов я, пам'ятаю, через леваду… Вузесенька, вузесенька стежечка
понад струмком. Струмок iз камiнчиками грається: пiдбiжить, плюсне на
камiнчик, блисне смiхом i побiжить далi. А над левадою - нiжнi-нiжнi
шати з золотого серпанку, прозорi-прозорi, як Галинi очi, - прозорi, аж
до неба од зеленої на левадi трави золотi шати. А далi верби стоять,
стоять - анi шелесть! - думу думають. За вербами Галин город, а з городу
до двору перелаз… І от я на перелазi. Став. Серце тьох-тьох-тьох!
…Коли це хтось як тьохне мене билом межи в'язи, так я тiльки - ой!
- До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!
Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.
Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.
Я плакав. Плакав не з болю - нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.
Давно це було…
А
й тепер, коли iнодi умовляють мене поїхати на весняне полювання, i я
стану де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i
хотiння, i прохання - та де прохання, - молiння! - коли на такий крик
мчить зачарований селезень i каменем падає в воду, - прекрасний, як
казка, в своєму весняному вбраннi, як писанка, всiма кольорами
розмальований, - я завмираю. Отакий я бiг левадою до Галi…
I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на
озерi, я бачу себе на перелазi i… опускаю рушницю! Нi, друже мiй,
навеснi я не полюю.
Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все…
Вальдшнеп, або лiсовий кулик, - благородна птиця, трохи менша як наш
голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i
довгими ногами. Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджується, а
тiльки перелiтає: навеснi, коли мандрує на пiвнiч, на мiсця свого
гнiздування, i восени, коли повертається у вирiй.
Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з'являється у нас на
Українi вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.
Отодi їх i полюють.
Полюють з лягавими собаками i на "тязi"…
Тяга - це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенєв сказав:
- "Ви знаєте, що значить стояти на тязi?"
Отже, на тязi можна стояти.
Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на стiльцi, i на столi ми стоїмо.
Так - тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга - це зовсiм навпаки.
Тяга - це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтає, "тягне" - з одного мiсця на друге. Вранцi й увечерi.
Буває це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй
сутiнi миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует
вальдшнепа.
I ви його стрiляєте.
Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися.
Осiнь…
Лiс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба
пишне своє вбрання скидати, пiдставляти свої вiти дощам холодним,
хуртовинам снiговим.
Листя з суму жовтiє, а деяке з туги кривавиться.
Ось падає кленовий лист, - умер вiн, одiрвався з рiдної йому галузки i падає.
Вiн не падає сторч на землю - нi.
Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих собратiв своїх…
Вiн кружляє на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.
Ой, як не хочеться йому тлiти!
Останнiм конвульсiйним рухом вiн поривається вгору, до свiтла, до сонця, що так пестило його, так голубило…
Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист на землю i затихає…
Навеснi
на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме,
хапатиме жилками своїми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою
умиватиметься.
Щоб потiм умерти…
Старе одживає, нове - народжується.
- Хор! хор! хор! - чуєте ви вальдшнеповi "позивнi".
- Б-б-бах!
- Ну що? - кричить вам з другого кiнця балки приятель. - Пудель?
- Пудель! - одповiдаєте ви.
- Я так i знав! - iронiзує приятель.
А ви собi думаєте:
- Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!
З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.
З хорошим, певна рiч, собакою.
Стойка… Пiль!… Бббах!… i т. д., i т. iн.
А менi здається, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як про те розповiдати.
-
Ральф мiй… Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь - вiн уже
потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне… Я за ним… Уже й Iрпiнь проминули,
а вiн тягне… Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне…
- Слухай, - перебиває один iз гостей, - давай вип'ємо та закусимо, потiм уже хай вiн далi тягне…
Ведмiдь у нас на
Вкраїнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через те не так
уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.
Були б ведмедi, - довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати,
бо нашi охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь - звiр
великий і реве: може перелякати.
Один мiй приятель, дуже
пристрасний охотник, коли ми, пам'ятаю, колись дiстали таку телеграму аж
iз Вологодської областi - "Назнали й обклали аж три ведмежих барлоги
зггг приїздiть негайно…" - довго вдивлявся у ту телеграму й каже:
- Ти як знаєш, а я не поїду… Я - на бекасика люблю, бекасик - пташка
сумирнепька, - вона не реве i скальпiв iз людини не здiймає. А ведмiдь -
воно дуже велике й дуже буре, а снiгу там багато: не втечеш! Не поїду
я!
А бiлi - тi у полярних морях та океанах, i далеко до них їхати, i холодно.
Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя - то вже така для
нього честь i така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Ви ж самi подумайте: по-перше - прекрасна ведмежа шинка i знамените ведмеже м'ясо, а по-друге - ведмежа шкура…
Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабiнетi
перед канапою.. Ви сидите на канапi, а перед вами приятелi сидять.
Ви їм кажете:
- Оцього ведмедя сам убив!
Приятелi вашi, як i взагалi в таких випадках усі приятелi, подивляться один на одного i обов'язково котрийсь iз них кахикне.
Не звертайте на це "кахи" нiякої уваги й розкажiть їм, як ви
спочатку, коли ведмiдь вискочив iз барлоги, вдарили його жаканiвською
кулею, але тiльки поранили, а вiн, розлючений, як стрибоне до вас, а ви
не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у снiг i взяли лютого
звiра на рогатину, i як у вас рогатина - трiсь! - а ви хапаєте другу
рогатину i прямо ведмедевi в груди! Аж тут друга рогатина - трiсь! Ви
тодi-за третю! Звiр уже дихає прямiсiнько вам в обличчя… Третя рогатина…
Але тут дружина:
- Жалуйте, товаришi, до столу! Чайку поп'ємо! А коли ви вийдете з кабiнету, ваш найближчий друг каже вашiй дружинi:
-
Спасибi, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловiковi й за
четверту рогатину хвататись! Чого тiльки не перетерпить людина за
правду?!
II
Добрий мiй знайомий, тов. С., хоч сам вiн і не мисливець, розповiв менi дуже iнтересний спосiб полювати ведмедя.
Сам
я нiколи до того про такий спосiб здобути ведмеже хутро й цiлу торбу
ведмежого м'яса не чув, але спосiб цей, на мою думку, вартий всiлякої
уваги, тим паче, що вiн зовсiм безпечний, i мисливець у всякiм разi тут
своїм життям не ризикує.
Виявляється, що дорослi ведмедi дуже пристраснi математики.
Ви
назнаєте мiсце, де ведмiдь полює, чи просто годується, берете великий
аркуш дикту, пишете на тому диктовi великими лiтерами таку математичну
формулу: 2Х2=5
Написавши цю формулу, берете молоток i цвяхом прибиваєте до ясенка
чи до дуба на тiй стежцi, де ведмедь подорожує. Прибивати треба не дуже
високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмiдь ту математичну формулу
побачив.
Прибивати краще опiвднi, коли ведмiдь одпочиває. А як вийде вiн увечерi полювати, щоб вiн її вже уздрiв.
Прибили.
Зразу
ж бiжiть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного
мiсця. Тiльки ж не пiд'їздiть до нього близько, заховайте коня з
пiдводою десь у ярку чи за скиртою соломи, а самi бiжiть у лiс, вилазьте
поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.
Ось iде ведмiдь.
Трiщить лiщина, падають з неї галузки, i взагалi шум.
Ви не бiйтесь i спокiйно собi чекайте.
Наткнувся,
нарештi, ведмiдь на дикт з математичною формулою. Досвiдченi в такiм на
ведмедя полюваннi люди розповiдають, що, коли вiн побачить 2Х2 =5, з
ним починає коїтись щось неймовiрне.
Вiн то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них
пiдступить, протирає лапою очi, дивиться, дивиться i, пересвiдчившись,
що таки справдi написано 2Х2 =5, хватається лапами за голову й починає
ту голову ламати.
Ламає, ламає, ламає… Ви сидите - i нiчичирк! Аж ось голова ведмежа трiскає й ламається.
Ви злазите з дуба, пiдходите до ведмедя, - а вiн уже мертвий, упокоївся з поламки голови над невiрною математичною формулою.
Ви бiжiть по пiдводу, пiд'їздiть, навалюйте ведмедя на гарбу,
урочисто везiть додому. Дехто з мисливцiв, щоб не видати секрету цього
способу полювання на ведмедя, потiм б'є його кинджалом у серце.
-
Наткнувся, - мовляв, - у лiсi на ведмедя, вiн на мене накинувся, я не
розгубився, схопився з ним у страшному герцi, - i звалив його ударом
кинджала прямо в серце! Ось, дивiться!
I покаже ще й кинджал у ведмежiй кровi.
А по-нашому - це
нечесно: як здобув, так i розповiдай! Завжди додержуйся стародавньої
охотницької традицiї: говори завжди правду, i тiльки правду!
Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевiряв, але всi, хто його знає, кажуть, що вiн дуже добутливий.
Спробуйте, товаришi охотники!
Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро - коштовна рiч.
Та й м'ясо не дешеве.
ІІІ
Ще
був один непоганий спосiб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи
можна його здiйснити, бо грунтовно змiнилося на нашiй Батькiвщинi життя.
Як знаємо за старих, дореволюцiйних часiв цигани-мандрiвники ходили
по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених i навчених рiзним
нехитрим штукам ведмедiв:
- А покажи, Миша, як п'яний дядько з корчми йде!
- А покажи, Миша, як п'яна баба танцює!
Миша показує, бо в Мишi в нiздрях залiзне кiльце, i як його за те кiльце сiпають, Мишi дуже боляче…
Тепер
цигани ведмедiв у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах
господарюють та талановито грають на сценi свого циганського театру в
Москвi - "Ромен".
Так от i трапилася така охотницька за старих часiв пригода.
Але хай за мене про неї розповiсть учасник тої пригоди, хай розповiсть так, як вiн менi колись розповiдав…
…"У вереснi мiсяцi дiло було, якраз на другу пречисту.
- Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем
вальдшнепiв бiля Кленової. А в Кленовiй на другу пречисту величезний
щороку ярмарок з'їздивси. Як iшли ми через Кленову, бачили пiд слободою
чималенький циганський табiр з кiньми, возами, ведмедями й дiтьми.
Ведмедiв було два, - i чималеньких. Ярмарок нас не цiкавив, бо виїхали
ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару
вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр зiйшлися
перекусити. Сiли на узлiссi - трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й
сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович
"Зiбралися всi бурлаки" двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович
було як потрапезує, то спiває, спiває, аж заливається. Проспiвали вже й
"Зiбралися" i "Реве та стогне" i "Гиля-гиля". Пiд "Кину кужiль на
полицю, сама пiду на вулицю" Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й
потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотiв пiд
"Кучерява Катерина чiплялася до Мартина" вдруге навприсядки вдарити. Не
вдарив -упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами. Витяг вальдшнепа
з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:
- Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти мед-вед-мед-мiдь?! А потiм як iсхопиться:
Я вже докладно не дуже й пам'ятаю, та й тодi воно менi не дуже
затямилося, що саме було. Пам'ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь
мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам'ятаю, тягне, я
когось за щось, пам'ятаю, тягну.