Чотири найулюбленіших слова на господарському фронті. Чотири наймодніших слова нашої доби. І всі на «у»...
І от ці чотири «у» ростуть і вниз, і вгору, скрізь розростаються,
вкорінюються, «як тропічні маки», хочуть покрити все народне
господарство. Коли дивишся здалеку на економічні бази, то здається, ніби
бачиш не їх, а лише одні «у».
Отже, розберемось, що означають ці слова.
Усипка — поняття розумове, духовне. Це дуже тонка штука, що
пролазить через найменші пори. Бували випадки, коли усипка проходила
крізь залізо. Борошно або цукор, приміром, може «усипатися» з залізного
чи крицевого герметично закритого посуду... Хоч розірвися, а на певний
відсоток висиплеться...
Коли усипка переборщить сама себе, тоді вона переходить в засипку.
Остання нікому не подобається, тому не слід про неї й говорити. Тепер
перехід усипки в засипку відбувається не часто.
«Усипка любить сипкі речі».
«Утечка — походить від дієслова «тікать». Тікать — дієслово, що
стосується виключно живих речей. А тут воно само собі зраджує і
характеризує виключно неживі, та до того ще й рідкі речі: олію, нафту,
гас, бензин, спирт...
Важко собі уявити, щоб такі речі тікали, але це насправді буває.
Вони «тікають» зі складів, баз, що потім і «собаками не наздоженеш».
Нафта зникає навіть із вагонів на залізницях. Була, вагон зупинився,
поїхав, приїхав до станції, а ЇЇ нема: втекла.
Наступне слово — усушка. Походить від дієслова «усихати». Усихають
майже завжди найсухіші речі: мануфактура, шкіра, суха садовина, городина
і таке інше. Коли усушка ретельно береться за оті сухі речі й висмоктує
з них останні соки, вогкі речі починають розбухати.
«Коли ж усушка переходить у пошесть, тоді можуть усихати цілі
галузі народного господарства, цілі країни, а розбухає тільки невеликий
гурт населення».
«Утруска — що це таке — чорт його знає. Очевидно, чи хтось когось,
чи хтось щось утрушує. Чи щось само втрушується... напевно невідомо».
А що ж треба з цими словами робити? Якщо дотримуватися теорії «клин клином», то мабуть, ось що:
1) трусонути;
2) всипати так, щоб важко було не тільки щодо «утечки», а й «уходки»;
3) посадити на усушку.
Автор зауважує, однак, що це справа теоретиків. Він же — практик.
— Атож. У соприкосновенії з ворогом був, — от і навчився».
Дідусь розповідає, що од нього троє ворогів загинуло. Ось як це було.
Фашисти підходили до села, де залишилося лише кілька старих бабів, а
дід Свирид був за річкою у партизанах. Він варив їм Їсти, кози пас.
Одного разу дід пішов подивитись, що там фашисти роблять у нього в хаті.
Човном перебрався через річку і «висадився десантом у себе ж таки в
березі», «замаскувався і сидю, в хаті, бачу, світло горить, гомонять,
чую, дехто співати зривається».
Дід Свирид вирішив почекати, поки вороги заснуть. Аж ось на ґанок
вийшло троє: двоє фашистів, а третій — Панько Нужник — староста, батько
його колись крамничку в селі держав.
Усі троє пішли у хлів спати на сіні, бо в хаті було душно. Дід
почув, що вони вже заснули, стали хропіти, узяв вила—трійчата і почав
бити фашистів. Вони кричать:
— Вас іст дас? А Нужник:
— О рятуйте! Хтось із землі з зенітки б'є!
Дід подумав: «Ага, ...сукини ви сини, уже мої вила вам за зенітку здаються, почекайте, ще не те буде».
Зробивши свою справу, дід знову перебрався на другий беріег. Пізніше чув, що фашисти і староста за три дні померли.
Дід Свирид Не пам'ятав, скільки йому років: сімдесят дев'ять чи
вісімдесят дев'ять. Тепло й з гумором згадував свою бабу Лукерку, «яка б
сама на дивізію з рогачем пішла».
Від самого тільки голосу Лукерки дід міг впустити сокиру з рук.
«Як на теперішню техніку, так чиста тобі «катюша». Я з нею так
напрактикувався, що ніяка війна мені ані під шапку. Наступати на
Лукерку, щоправда, я не наступав, більше одбивав атаки, а воюватися
доводилось мало не щодня».
Якось дід Свирид із кумом добре випили. Аж тут повернулись із церкви Лукерка.
— Держись,— кажу,— куме, битва буде! Якщо поодинці, будемо биті.
Давай згуртуємось у військове соєдінєніє, бо інакше — розгром. Перемеле
живу силу й техніку!
Але дід з кумом припустилися тактичної помилки — не поховали
рогачів. Лукерка схопилася за рогача — і на них, а вони відійшли на
«зарані підготовані позиції — в погрібник». Сиділи там, в «окруженії»,
аж поки кум не вирішив прориватися до своєї Христі на пироги.
Кум перехрестився, рвонув і таки пробився «в розположеніє своєї
Христі». А дід Свирид просидів у погрібнику аж до вечора, поки Лукерка
не сказала, щоб ішов їсти галушки, бо зовсім охляне. «Бойова булгі
покійниця!»
Одного разу Лукерка тіснила обох аж до водяного рубежа, до річки. А
вони, не вміючи плавати, стояли так, щоб рогачем не дістало. Лукерка й
каже:
— Мокнете?! Мокніть, іродові душі, я з вас конопель натіпаю! Тому
після такої «практики» дід вже нічого не боявся. Шкодував тільки, що
кума немає. Той і льотчиком хорошим був.
Якось полізли дід із кумом трусити кислиці. Трусять, а Лукерка
збирає. Вирішили чоловіки перекурити, аж тут Лукерка як гримне на них:
— Знову за люльки!
Обидва «як стій з кислиці у піке». Кум приземлився, щоправда
скапотував, а Свирид з піке — в штопор, із штопора не вийшов і,
протаранивши Лукерці спідницю, врізався в землю. «За півгодини тільки
очунявся, кліпнув очима, дивлюсь: ліворуч стоїть кум, аварію зачухує,
праворуч Лукерка з цеберкою води. Ворухнувсь — рулі повороту ні в руках,
ні в ногах не дей-ствують, кабіна й увесь фюзеляж мокрі—мокрісінькі...»
Врятувала Свирида жінчина спідниця: якби не вона, угруз би був у
землю по самісінький руль глибини. А Лукерка ще й глузує з них: «Ех,
льотчики,— каже,— молодчики!»
Коли прийшли свої, дід демобілізувався. Став робити пищики дітям у
дитячий садок і виглядати колгоспну череду з евакуації. «Треба випасати,
треба відбудовувати»,— сказав дід і дуже жалкував за кумом. Він запитав
співрозмовників:
Письменник не має жодного сумніву, що він таки народився, хоч мати
років з десять казала синові, що його «витягли з колодязя, коли напували
корову Оришку». Ця подія відбулась 1 листопада (за ст. ст.) 1889 року, в
містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині. Але насправді він
народився на хуторі Чечві, поблизу Груні в маєткові поміщиків фон Рот,
де працював батько.
Умови для розвитку були непогані, бо мама була поруч малого сина, годувала його, а він їв, спав і ріс собі помаленьку.
Один дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, у Груні.
У батьків було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись
милосердному». Одного разу батько сказав про сина, що той писатиме, і це
віщування з часом справдилось. Письменниками так просто не стають. їх
завжди супроводжують якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті
не буває, то не буває й письменника.
Втім головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє
все ж таки природа — картопля, коноплі, бур'яни. Саме вона навівала на
дитину різні думки, а дитина сиділа собі і думала, думала. Все це
відбувалося на городі, у картоплі, де хлопець сидів і колупав ямку,
підриваючи картоплю.
Хлопчик ріс нервовим, вразливим змалку.
«Як покаже, було, батько череска, або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
З раннього дитинства добре запам'яталась авторові одна подія:
«Упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з—за могили як
вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з
годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів».
Тоді він зрозумів що, мабуть, потрібний для літератури, якщо в
такий момент не вбився. Ось так проминули перші роки дитинства. Пізніше
хлопця віддали до школи — не простої, а «Міністерства народного
просвещенія». Вчив старенький учитель Іван Максимович, білий, як бувають
хати перед зеленими святами. Вчив сумлінно, інколи застосовуючи
лінійку, що ходила по школярських руках. Може, ця лінійка виробляла
літературний стиль письменника.
«Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише
автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана
Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в
книжку зазирати?»
Саме тоді почала розвиватися у автора «класова свідомість», і хоч
за наказом батька він цілував пані ручку, та потім толочив їй квіткові
клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А коли пані починала
кричати на хлопця, він ховався під веранду та й шепотів: «Пожди,
експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов дуже рано, не було й шести років. Коли скінчив
школу, батько ,повіз сина в Зіньків у міську двокласну школу. Цю школу
закінчив 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути
поштово—телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи
що) розряду». Але працювати: було ще рано, бо хлопцеві виповнилося лише
тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а
в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у
військово--фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав
право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Вперше попавши до Києва, автор йшов, роззявивши рота, бо все йому
було цікаво. Закінчив школу, став фельдшером. А потім було нецікаве
життя. Служив, вчився. Згодом вступив до університету.
Найбільше враження на автора справила книга «Катехізис» Філарета.
її треба було не просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з
м'якими палітурками:
«Їх і рвати легше, і не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить.
Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала
мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у мене душа
аж у п'ятах.
А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло Грунський. Перші матеріали — фейлетони.
1921 року працював в газеті «Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і стати письменником:
«Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник.
Кваліфікації,— думаю собі,— в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю,
що я, — думаю собі,— робитиму».
Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як
талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало у пласти
народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові.
Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась
великим поняттям «народ», про що він полишив щирі свідчення у своїх
щоденникових записах.
«Який би я був щасливий, — занотував письменник 15 травня 1949 р. в
щоденнику, — якби своїми творами зміг викликати усмішку, хорошу, теплу
усмішку, у народу! Ви уявляєте собі: народ радісно усміхнувся! Але як це
трудно!»
Неодноразово, особливо на схилі літ, Остап Вишня з великою
сердечністю говорив про суспільне покликання письменника, про вірність
мистецтва правді життя, про любов і повагу до людини праці. Органічність
цих роздумів митець підтвердив своєю художньою творчістю.
Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада 1889
р. на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на
Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній
селянській сім'ї. Він закінчив початкову, потім двокласну школу в
Зінькові, згодом продовжив навчання в Києві, у військово-фельдшерській
школі, після закінчення якої (1907 р.) працював фельдшером — спочатку в
армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних
залізниць. Та, як згадував письменник, він не збирався присвятити себе
медицині — тож, працюючи в лікарні, старанно «налягав» на самоосвіту,
склав екстерном екзамен за гімназію і в 1917 р. вступив до Київського
університету; однак скоро залишив навчання і присвятив себе
журналістській і літературній праці.
Для формування і становлення письменницького таланту Остапа Вишні
неабияке значення мали певні біографічні чинники. Дитинство гумориста,
як уже згадувалося, пройшло на Полтавщині, де особливо відчувались любов
і шана до славетних земляків-класиків І. П. Котляревського й М. В.
Гоголя (творами останнього майбутній письменник захоплювався вже у
шкільні роки); змалечку пізнавав Павло Губенко всі премудрості
селянського буття, навіч бачив яскраві типи людей праці, захоплювався
їхньою соковитою мовою, в якій часто озивалася дотепність народного
гумору.
Робота у пресі стала своєрідним продовженням, уже на вищому рівні,
громадянської зрілості, цієї щоденної школи життя, що її сумлінний і
спостережливий літератор проходив зі справді винятковою невтомністю.
Молодому журналістові і письменникові Остапові Вишні вистачало життєвих
спостережень і комічних барв — саме тому він мало не щодня міг виступати
на сторінках «Вістей», «Селянської правди» та інших видань з усмішками,
фейлетонами чи й просто з лаконічними ущипливими відгуками на ту чи ту
конкретну подію. Його слово користувалося незвичайною популярністю.
Виходять одна за одною і збірки усмішок письменника — «Діли
небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Реп'яшки», «Вишневі
усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і
хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села» (1926), «Вишневі
усмішки кооперативні» (1927), «Ну й народ», «Вишневі усмішки закордонні»
(1930); двома виданнями, 1928 і 1930 рр. вийшло зібрання «вишневих
усмішок» (самобутній гумористичний жанр) у чотирьох томах тощо. Загалом
же протягом десяти років українською мовою (якщо брати до уваги і
численні перевидання) з'явилося близько ста книжок вишнівської сатири і
гумору, твори гумориста друкуються в перекладах російською та іншими
мовами братніх народів Радянської країни, тираж їх досягав, як на той
час, колосальної цифри...
У 1934 р. видатний гуморист був незаконно репресований і зміг
повернутись до літературної праці лише в 1944 р. Першим твором, що
знаменував повернення письменника, стала «Зенітка», опублікована в
газеті «Радянська Україна» 26 лютого 1944 р., — вона обійшла всі фронти,
часто читалася по радіо, викликаючи теплу усмішку в бійців і
трудівників тилу та додаючи їм віри в близьку перемогу над ворогом. Як і
раніше, О. Вишня всім серцем сприймає турботи і клопоти народні —
економічні, політичні, морально-виховні, культурно-мистецькі, що сповна
засвідчують його книжки усмішок «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949),
«Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі
ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та інші.
Гуморист працює над перекладами творів російської та світової
класики— М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі,
Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди, російських радянських письменників.
О. Вишня провадив і велику громадську роботу. Він брав участь у
діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організації та
редагуванні, разом з В. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний
перець» (1922) і продовжив працю в цьому ж журналі, коли 1927р. було
поновлено його видання. Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки
письменників України та у Всесоюзному оргкомітеті, що здійснювали
підготовку до створення республіканської та союзної письменницьких
організацій.
Після Великої Вітчизняної війни О. Вишня — член редколегії журналу
«Перець» і один з найактивніших його співробітників, член правління
Спілки письменників України, інших громадських організацій республіки,
учасник численних зустрічей із читачами.
До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.) він віддавав талант і натхнення своїм читачам.