Ах, як не хочеться листу з дерева падати, - вiн аж ніби кров'ю з печалi налився i закривавив лiси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає
клен, i тiльки берiзка, жовтаво-зелена й "раскудря-кудря-кудрява", - ген
там на узлiссi бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з
Левiтаном жде чи, може, Чайковського на симфонiю викликає.
Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм "кру-кру":
- "Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?" Вiдлiтаємо!
Золота осiнь…
От
в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на
всi прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i
посалив на рiпицю бiлий помпон.
Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак,
мастяться грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники,
вiдкидається набiк веселенький картузик-кепочка, а натомiсть
розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха…
Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх замiняють сало й ковбаса.
Незмiнною залишається стопка.
При
полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду
з човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже
добре оглядати обрiй; коли дивитись крiзь дно, - мiсцевiсть рельєфнiшає.
Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в
певному порядку на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте,
перевiряючи, чи нiчого не забули:
- Штани, значить є! Чоботи є!… Онучi, значите є!… Набої є!… Сало й ковбаса є!… Гм-гм… є… Чи не мало буде?
- Досить, досить! - поспiшає посемсйство…
- А де ж стопка?
- Та ось, за рюкзаком!
- Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще заранi виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
- Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!
- А рушницю ти взяв?
- Ай справдi, де ж це вона?
- Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась…
- Та хiба ж можна рушницею?!
- А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї… А то ж…
-
Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця
салом шпигувати, а то ж потiм зiпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох
зайцiв.
- На трьох?
- Ну, купуй на п'ять! Я бiльше як п'ять не стрiлятиму.
Поїхали…
II
Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i на засiдах.
З пiдйому можна полювати одному й колективом.
Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур'янами i "витоптуєш"
зайця, який, як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиває… Ви пiдходите до його
лiгвочка, заєць i вискакує…
Коли полюєте компанiєю, тобто
колективом, краще йти так званим "котлом", такою нiби дугою, щоб фланги
були спереду вiд центра. Заєць як вискочить, примiром, в центрi, то вже
йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.
- Як же краще, - спитаєте, - полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом.
Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.
Коли такi собаки є, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають зайця i "голосом" його гонять.
Ви стаєте на путi, де має бiгти заєць, і мажете по ньому на тiй путi.
Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi…
Ви уявляєте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем,
нiби якийсь оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний,
оркестр. Заливається флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас,
гуде баритон…
"Скiльки жару, скiльки страстi в голосах…"
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, - якi б були симфонiї!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобi груди, поломенiє в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш, мажеш…
На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiє… Виходите в великому дубленому кожусi. Хазяїн вас питає:
- Може б, i свитку ще надягли?
-
Нi, - кажете, - не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й
первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не
продме.
Лисiцю найвигiднiше полювати
взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та пухку-пухку ковдру i
задрiмає зимовим спокiйним сном.
Тодi шкурка в лисицi робиться
густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо, лисицю полюємо
виключно через її знамените хутро, що має наукову назву - горжетка.
Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй
його територiї - i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.
За
весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по
всiх вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
-
На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два
виводки. Поїду, - чотпри-п'ять лисичок тарарахну - от воно: тобi
горжетка. Це, як чотири! А як п'ять - то й менi горжетка.
Полювати лисиць, - одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться
стояти на гону довгенько, - лисиця йде великим колом, доки собаки її тим
колом обженуть, - замеознути можна.
Треба вам знати, що звiр, - коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, - робить коло: i заєць, i лисиця, i вовк.
Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки
його пiднято, - отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем
чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн,
оббiгши коло, повернеться до свого лiгва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, - знайте, що звiр іде до вас!
Стежте тодi пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!
Бах! - i нема нiчого…
Заєць робить невеличке коло, лисиця - бiльше, а вовк, - той iще бiльше.
Чекати iнодi доводиться довгенько, - отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
- Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он
яка чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, - а чорнобурка-очей
одiрвать не можна.
- Добре, добре! Трапиться, так гахну й
чорнобурку! Тiльки в нас на Українi чорнобурка трапляється дуже й луже
рiдкої Майже нiколи!
- Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!
- _ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
- А песцi там єсть?
- Єсть!
- Білі чи голубi?
- Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi
білIшають та голубiшають. Так як i курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi
- бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!
Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…
В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм
хутрi виходите ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте
до Срiблянського ярка, де:
- Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович - старий, досвiдчений мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:
- Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi мiльярди дiамантiв…
Докучай i Бандит - на смику.
Докучай iде спокiйно, вiн багато
лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i лисиць, i вовкiв, - його вже
нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле починає, - вiн то рвоне
вперед, то повернеться до вас i намагається, пiдстрибнувши, покласти
переднi лапи вам на груди, то знову - вперед.
Нервується Бандит…
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.
- Пусти,-мовляв,-дай побігать, дай натішиться!
Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!
Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
- Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.
Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду.
Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
- Гаразд!
- Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку
поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув'яжуться, - ну, тоді
битимемо, щоб собак звільнити!
- Добре!
У ліщині затишно-затишно…
Утоптується
навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може
вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап'явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…
-
Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій
мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої
лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне
пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика?
Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги…
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.
То - білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові
шишки та солодкі горішки…
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк».
То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…
Значить, єсть!
Легенький свист.
То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.
Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
- Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!
Три хвилини напруженої тиші… П'ять хвилин… Ще тиша…
Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:
- Гав!
Бандит
однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а
Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім -
спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…
Погнав, значить…
На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю…
Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба, «прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.
- Спокійно! - сам до себе.- Спокійно!
Перша горжетка на вас іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.
- Бах!-легкий стрибок і червоного нема,-самий тільки білий фон…
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить далі.
За ним Бандит.
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у ліщині по той бік яру.
Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.
На Йосипа Явдокимовича пішла.
- Пильнуй, старий!
Аж ось:
- Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.
- Бий, - кричу, - старий, удруге, щоб певнiше було!
- Крiпко лежить! - кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як мене просiть, написати не можу.
Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.
- Єсть?- питаю.
Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:
- Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен…
Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.
Я падаю в снiг…
А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:
- Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє…
Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через кущi бiгли…
Вам дома й кажуть:
- Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто тi рушницi вигадав?!
- Ладно, - ви собi думаєте, - ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай - знову за горжетками їздитимемо.
Був
такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх
спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки,
крiм базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих
плесах, по рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської…
…Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.
Само
собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що
стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не
можна правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак,
буханку, консерви, огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку…
Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли
човен тече…
Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так - чоловiка з п'ять, бо
дика качка любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi…
У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:
- Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
- Взяв!
- Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, - доведеться з "горлушка"!
"Горлушком", за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву "право руля".
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже
сковзнуло з вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало
вам останнiй золотий привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика
качка зривається шукати вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на
свiт благословлятись.
Звуться цi часи у мисливцiв "зорьками" - вечiрньою й ранковою…
В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч шум - свист качиних крил!
Ви i сюди - бах? I туди - бах! I отуди - бах!
Ах, незабутнi хвилини!
На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це
обов'язково… Запiзнення на вечiрню зорьку - це мисливський закон.
Виходячи ще з дому, - та що там виходячи! - ви ще напередоднi знаєте, шо
на вечiрню зорьку ви обов'язково не встигнете, от через це саме ви, в
день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось
забуваєте, i в час од'їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал,
чи до машини, на запитання знайомих "Куди?" - кидаєте: "Спiшу, щоб на
вечiрню зорьку спiзнитись", i галопом далi…
Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки
"повиключали мотори", почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну
зарядку з холодним обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови,
полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є
чи ожеред, чи копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й
розташовуєтесь… Ви розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте
горiлиць, дивитесь на чорно-синє глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте… А
вiдпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собi на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
-
Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не
вовтузитися, а зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же
покласти!
- Що, нема?
- Нема!
- А я взяв! Я поклав собi за
правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi прив'язую, щоб не забути.
По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
- Доведеться й
собi прив'язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої… Капризна це, я
вам скажу, штука, як з "горлушка"… Повiтря чисте, на широке диханiє
вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже "горлушко" бiля
"донушка".
Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.
Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi надзвичайнi випадки з мисливського життя.
Спiльна
для всiх мисливських оповiдань риса - це те, що всi вони - факти, що
все це насправдi було, що: "розкажу, то не повiрите, але це-факт!"
…Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в
чорно-синiй безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз
спускаючи, блiдне поволi Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься
чудесне мереживо з мисливських оповiдань…
I вiльно дихається, i легко дихається…
Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає…
Сусiда тяжко якось зiтхає…
- Про що думаєте, Iване Iвановичу?
- Про Америку! Яка все-таки технiка.
- А що таке?
- Кажуть, двоствольну стопку видумали!
I тихо… Поснули…
"Раннiм-рано та ранесенько", ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:
- Вставайте! Вставайте! Час уже!
- Г-г-г! М-м-м!
- Вставайте!
- М-м-м!
- Б-б-бах!
З криком: "Бомбьожка!" ви зриваєтесь i мчите.
- Куди? Куди?
- В бомбосховище!
- Тю на вас! То я в крижня гахнув!
- I промазав.
- Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…
Качка, як вiдомо, птах… Вона - лiтає…
Як її стрiляти?
Дуже просто: цiльтесь обов'язково в око. I бахкайте.
- Бах! - i в торбу. Бах! - i в торбу.
А
коли не повезе, тобто, коли бах-бах! - i повз торбу, не сумуйте,
старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось
iз мисливцiв кiлька качок, киньте:
- Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли
приїдете додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:
- Дорогi, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої качки…
Найперше й найголовнiше - обскубти качку.
Робити це краще в
себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр'я, одчинiть вiкна
й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i пiр'я вам
не заважає… I качка обскубана, i кабiнет - перина…
Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
- Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!
Дуже це смачно у мамiв виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
- Та це ж курка, а не качка! - ви авторитетно заявiть:
- Це - качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…
- А чому в неї горло перерiзане?
-
Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що
нацiляюсь, виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?!
Варiть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
- Як його їсти? Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте "Записки охотника" Iвана Сергiйовича Тургенєва. Прекрасна книжка!
Власне кажучи, щороку
"Вiдкриття полювання" буває двiчi: першого серпня на птицю, а першого
листопада на звiра, але якось уже - так утрадицiйнилося, що за урочисте,
коли хочете, свято серед мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли
пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви
знову маєте змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi
ресурси, не тiльки допомогти державi в м'ясозаготiвлях, а й задовольнити
себе як природознавця, природофiла й спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не
дрiбничка, а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як
ми з вами...
* * *
Вiдкриття...
Скiльки турбот,
хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i рушниця, i
набої, i одежа, i рюкзак, - одне слово, все, що потрiбно для серйозного,
добутливого полювання...
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:
-
Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як
випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора
приїздила звiдтам молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав,
що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що
нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
- Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!
- А навiщо вам багато
набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били. П'ять набоїв -
сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця: бiльш як
сто двадцять штук не пiднесете!
Завтра ви почуєте:
- Куди на вiдкриття?
- Думаю до Борисполя.
- До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!
- Як "на сухому"?!
-
Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не
чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди
чималенько табунiв, покружились трохи й усі на Носiвку! Чули про
Носiвку?!
- Чув.
- Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi
позбирались. Стихiйне нещастя: соняшники всi потолочили. А на луках
через гнiзда трава не виросла: гнiздо на гнiздi, травi нема де рости, -
не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi, коли вже їхати, то
тiльки в Носiвку!
- Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:
- Драстуйте! Готовi до вiдкриття?
- Готовий.
- На Яготин?
- Нi, на Носiвку!
- Тю! За жабами?!
- За якими жабами?
- Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на Яготин. От там качки...
I т. д. i т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та
хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над
озерами, що чують нiжний шелест очеретiв, що пам'ятають: "Тихше, тихше,
не диши, нас почують комишi...", яким крик бугая на болотi бринить в
їхнiх вухах, як козловське распроп'янiссiме ля в серцi тихомрiйної
блондинки, а загадковий тихий плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується
трепетними перебоями, i коли пiд вербою чи пiд копицею все вже
розказано i настає на хвильку тиша, - обов'язково ту тишу заколише
одностайне чарiвне:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою -
хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття полювання?!
...Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем...
На
зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про
знаменитого його гордона, - таких псiв тепер не буває! - який одного
разу став на стойку в густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що
нiякими свистками, нiякими гудками його не можна було зрушити з тої
стойки, довелося його залишити в лiсi, бо настала вже нiч, а обставини
змусили Iвана Петровича на другий день ранком виїхати з того мiста.
Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс, розшукав тi
кущi:
- Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою
лапою! От був собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси,
бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За
пiвгодини вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать:
решту обов'язково проп'є!
...Десь оддалiк дере деркач, б'є перепел, потiм усе затихає, сам
кудись провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває
хазяїнову решту.
Відкриття охоти
...А як поїдете ви з
Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше любить полювати
звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро Iванович -
гончатник... I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два мiсяцi
вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка,
вискочила на просiку "блiда-блiда, як стiнка!" "Чотирнадцять вовкiв
колись за нами з Флейтою гнались!"
- Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!
- Факт!
Спитайте Флейту! І обидва сiрi! ...Пилип Федорович розповiсть вам про
короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву
фантастичних вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви
дiзнаєтесь про зайця, який пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним
криком "н-н-няв!" вискочив аж на вершечок телеграфного стовпа, i як
переляканий бухгалтер кинув рушницю i, приказуючи "да воскреснеть бог",
бiг три кiлометри додому...
- А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля
телеграфного стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер...
-
Та й це ще не все! - додасть Пилип Федорович. - Одного разу ми
прикололи шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: "За що ви мене
вбили?!" та того зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього
короткозорого бухгалтера. - Вiн - бах! Заєць - беркиць! Пiдбiгає, а там
такий на записцi заячий докiр! Що смiху було!
...А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького
дiдуся, як вiн колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з
качками приходив.
- Як же це так?
- А так! Отам на плесi
завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в очеретi й заховаюсь.
Знаю-бо, що обов'язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих бити.
Коли так: бачу - пiдкрадається, пiдкрадається... Ббах! А я в очеретi як
закричу "Врятуйте!" Ну, вiн зразу драпала, бо, думає, убив когось чи
поранив! А я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому...
...Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур... Закахкало
спросоння криженя... Писнула очеретянка... Десь далеко прогув паровик...
Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді
вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже «одлучено» і коли
Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви
зараз не думаєте, і зав'язувалася вузлом на спині.
— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.
Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:
— Мамо! Моні!
— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за
ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар
поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От
цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,— вона мами не слухає! Жени! Жени!
Це були перші й найранніші кроки нашої освіти. Гуси — це був перший і
обов'язковий етап нашої освіти. Програма нашої освіти у нас на
селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі
життьових умов.
Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука — це гуси.
Пасти
гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх
до одного — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б,
курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у
чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти,
бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми
гусенят семеро,— крім того, що на вас буде побито нового-новісінького
віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню
ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були
штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній
підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося
громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної
вже кваліфікації, < а найголовніше — поважності.
Сказати:
— Аля! Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:
— Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня
почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи
вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї
гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди ря-а-а-а-ба? А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
«Володарем» над свинями ми були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти:
Телята.
Вівці.
Корови.
Коні...
Переступивши
на телячий курс, вже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати
цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого
села):
— Дядю, закурить нема?!
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі...
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне!? Уже на вулицю! Можна було матері відповісти:
— Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
—
Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш?
Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого...
Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».
Освіта в «технікумі» провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з «технікумом» хлопець
вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати,
тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко
розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на
полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами: Женить би вже лобуряку слід!
Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М'ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер як подивишся — і
семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети,
академії... Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
Кілька
популярних лекцій з українознавства спеціально для тих людей, що досі
ще цією справою не цікавилися, не цікавляться i не цікавитимуться...
Що таке Україна?
Україною зветься "искони русская земля. - Малая Русь, где все обильем дышет"...
Розляглася вона на просторах Харківської, Полтавської, Чернігівської губерень, Новоросії i Юго-Западного краю.
Це Велика Україна. Крім того, до України ще належать: Червона Русь,
потім Прикарпатська Русь, Угорська Русь i взагалі всіляка така
Під'яремна Русь.
От, значить, Мала Русь плюс Червона Русь плюс Угорська Русь плюс Прикарпатська Русь плюс Під'яремна Русь рівняється Україні.
Є ще на світі Біла Русь, Фінляндська Русь, Литовська Русь, Кавказька
Русь, Туркестанська Русь, Сибірська Русь, але ці до України не
належать.
Столиця України - Київ.
Виконує обов'язки "Матері городов руських".
Батька городов руських не знайдено, але він, безперечно, десь є.Утік своєчасно, наплодивши силу всіляких городенят.
Дядько
руських городів - Чернігів, вітчизна св. Федоська Углицького, що його
дуб i досі допомагав від зубного болю. Вживають того дуба так: одкусюють
од дуба обапола хворим зубом i їдять того обапола до цурки.
Кумувала в Києві Біла Церква, а бабувала Полтава. Житомир на
христини книші пік, а Вінниця самогон гнала. Головна річка на Україні -
Дніпро, що зветься ще "Руской славы колыбель ".
Населення на Вкраїні - малоросійські хохли.
3вуть їx солопіями. Вони всі в широких штанях. Балакають мужицькою мовою i співають малоросійських пісень з гопаком.
Мужицька мова тепер державна, i всі її повинні знати.
Вона дуже подібна до російської.
По-російському - трест i по-українському - трест. Синдикат - i
по-російському i по-українському - синдикат. Тантьєма - так само i
по-російському i по-українському.
Так що ризниці майже нема ніякої, i вивчитися тої мови для тих, кому я оце присвячую своє українознавство ,- не тяжко.
От тільки слово процент по-українському не процент, а відсоток. Але зміст його однаковісінький.
А там біржа, золото, червінці, банкноти, стерлінги, долари, це однаково i по-російському i по-українському.
Отже, не бійтесь українізації.
ІІ Для щирих українців
А це лекції для тих, що перецiкавлювалися, перецiкавлюються й перецiкавлюватимуться Україною.
Що є таке Україна?
Ненька-Україна - це держава від Біскайського моря i до пустелі Гобі або Шамо.
3аснувалася вона ще за 5000 років до створення автокефальним Богом світу.
Першу людину звали Остап (не Вишня, бо тоді ще прізвищ не було), а його жінку - Чорноброва Галя.
Під
час всесвітньої потопи Ковчега збудував не Ной, а гетьман Дорошенко, що
й урятував сім пар чистеньких українців, одну вишневу кісточку, з якої i
пішли на Вкраїні вишневі садки; Бровка, що дав потім цілу породу
щироукраїнських Рябкiв, Лискiв та Лапкiв; кілька мотків заполочі для
вишивання сорочок, шматок полотна, горщик для борщу, кишку для ковбаси,
булаву, клейноди й ноти до "Гиля, гиля, cipi гуси..."
Потім того вже на Україні жили Єгипетські фараони, Генріх
Наварський, династія Бурбонів, Римський Папа, Іван Калита. Все це були
українські гетьмани, що їх свого часу Іловайський затаїв.
Дніпро
на Україні найбільша річка, йде вона вiд Мiсiсiпi, через Гольфштром у
Синє море. Раніш по Дніпру плавали "Титаники", але треклятущi кацапи
випили Днiпро-Славуту, i він трохи ніби висох.
Але то дурниця: тую воду Дніпровую за допомогою Франції з кацапів ми видавимо.
Мова на Україні найкраща, небо найкраще, грунт найкращий, залізниця найкраща; народ найкультурніший.
На північ від України живуть треклятущi кацапи, що годуються виключно українцями.
На Сході поляки, дуже хороший, братній народ.
А далі вже йде
Європа, що чекає на українську культуру. Оце невеличкі замітки, що їх
нема в жодній історії України і які я хочу нагадати, щоб їх не забули.
Отоді
ж таки, як жила-була на світі Атлантiда, гонів із сотню за Атлантiдою,
трішки вбік, праворуч, була друга казкова країна, що мала чудернацьку
трохи назву Чукрен.. 3валась так та казкова кpaїнa через те, що її населення, люд, тобто, її Божий, завжди чухався.
Дитинча
маленьке, як тільки починало було спинатися на ноги i коли його чи
запитають про що-небудь,чи загадають що зробити, зразу воно лізе до
потилиці й починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки
дуба врiже... Через те й країна та звалася Чукрен...
Власне кажучи, перша
її назва була не "Чукрен", а "Чухрен", але згодом "хи" перейшло в "ки", а
правописна комiсiя той перехід "хи" на "ки" затвердила. Так назавжди й
залишилася назва тої країни "Чукрен". Жили там люди - чухраїнцi. Усе було вони чухаються та співають. До
спiвiв були вони великi мастаки. Співають було цілими
століттями.Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні i з
глибоким змістом, а потім, як уже було заведено "Всечухраїнський день
музики", почали співати "Корита" : Ой, корито, корито, Повне води налито. Там дiвчонки руки мили, А мальчики воду пили. Не хочу я чаю пить, Не хочу заваривать, Не хочу тiбе любить 3 тобой разгаварювать.
Співали вони так, що сусіди їхні, атлантiдяни оті самі, аж вікна було зачиняють: - Співають чухраїнці! От народ? А коли ж вони вже за індустріалізацію візьмуться?
А ті співають, а ті співають...
Перестануть, почухаються та знову:
Ти скажи мнє пачему, По какому случаю, Одного тiбє люблю,
А десяток мучаю.
Отак i жила та казкова країна "Чукрен".
І
якось вийшло так, що мала вона святкувати якесь дуже велике ювілейне
свято. Чи то десятиріччя якоїсь події, чи то ювілей якогось громадського
дуже важливого чинника одне слово, дуже велике мало відбутися свято.
Вирішили святкувати. От надіходить уже й свято, а чухраїнцi чухаються собі помаленьку.
Сусіди з боку нагадують:
- Не проґавте, хлопці!
А чухраiнцi їм:
- Нічого! Встигнемо з козами на торг.
Та й дочухалися до того, що перед самісіньким святом тик-мик, а святкувати нема з чим. Не підготувалися як слід... Що маєш робити?
Так вони що втнули? Хитрий народ був. Рік у їх мав 365 день, так вони взяли й ухвалили:
Через те, мовляв, що рік для нас дуже короткий, ухвалюємо, що з цього числа рік у нас має бути на тисячу днів. Щоб не дуже, значить, поспішати.
3радiли всі дуже...
А заслужена їхня артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:
Віють вітри, Віють буйні, Аж-аж-аж дерева гнуться. На тім, поки що, і кінчився "народний здвиг" з цього приводу.
"Чухраїнці", як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні "Чукрен".
Країна "Чукрен" була по той бік Атлантиди.
Назва - "чухраїнці" (і про це ми знаємо) - постала від того, що нарід той завжди чухався…
В цій моїй науковій праці ми спробуємо, за виконаними матеріалами, зазнайомити з характеристикою вищеназваного дивного народу.
Розділ І
Країна "Чукрен", як про те свідчать матеріали,
знайдені при розкопках гробниці чухраїнського царя
Передери-матнюріохора, розлягалася на чималім просторіні від біблійської
річки Сону до біблійської річки Дяну. Біля річки Дяну простягалося
пасмо так званих Кирпатих гір. Це - на заході…
Південь країни "Чукрен" обмивало море з водою синього кольору. Синім
те море зробилося дуже давно, ще тоді, коли найбільша в світі
катаклізма - бог одділив океани від землі. Тоді те море хотіло зробитися
океаном - надулося, посиніло, та так синім на ввесь свій вік і
залишилося.
В синє море текла найулюбленіша чухраїнцями річка Дмитро. А на
південному заході була велика річка Дсітро. Од цих річок і чухраїнці
прибрали назв: Наддмитрянців і Наддсітрянців. Наддмитрянці - це ті, що
жили над річкою Дмитром, а Наддсітрянці - над Дсітром.
Чухраїнців було чимало і щось понад тридцять мільйонів,- хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть…
Як запитають було їх:
- Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
- Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.
"Чукрен" була країна хліборобська. На ланах її на широких росли незнані тепер хліба: книші, паляниці, перепічки…
А найбільше чухраїнці любили на вгородах соняшники.
- Хороша,- казали вони,- рослина. Як зацвіте-зацвіте-зацвіте.
А
потім як і схилить і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так ніби він -
ти, а ти - ніби пан. Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.
Розділ II
Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси
настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в
мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед
чухраїнців, вгадає:
- Це - чухраїнець.
І ніколи не помилиться…
Його
(чухраїнця) постать, його рухи, вираз, сказать би, всього його корпуса -
все це так і випирає оті п'ять голівних рис його симпатичної вдачі.
Риси ці, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
1. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде!
5. Я так і знав.
Розглянемо поодинці всі ці п'ять характерних для чухраїнця рис.
Нагадаємо
тільки, що розкопані матеріали сильно потерпіли од тисячолітньої
давнини, а декотрі з них й понадривані так, ніби на цигарки, хоч
матеріали ті ні на книжки з сільського господарства, ні на газети не
подібні.
Одну з книжок, писану віршами, викопано разом із глечиком.
Академіки кажуть, що, очевидно, чухраїнці накривали глечики з молоком поезією: настільки в них була розвинена вже тоді культура.
Книжка
дуже попсована, вся в сметані. Сметана та взялася струпом. Хімічний
дослід того струпа виявив, що то - крейда. Як догадуються вчені, сметану
ту було накрито книжкою біля якогось великого міста.
Отже, дуже тяжко працювати над тими матеріалами. Через те
характеристика кожної національної чухраїнської риси може бути не зовсім
повна.
Ми зарані просимо нам те дарувати. Не ми в тому винні, а тисячоліття.
Вивчати науково кожну окрему рису ми, за браком часу й місця, навряд
чи зможемо. Доведеться обмежитись наведенням для кожної з них наочних
прикладів: так, ми гадаємо, буде й швидше, й для широкого загалу
зрозуміліше.
Якби ж знаття
Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець, а риса ця без чухраїнця - не риса.
Повстала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. Зліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
- Жінко! Жінко! Соломи! Соломи! Соломи!…
Геп!
- Не треба…
Це,
значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки він гепне, соломи на
те місце, де він гепне, підіслала. Не встигла жінка цього зробити. Тоді
виходить: "Не треба".
І от після цього й укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
- Якби ж знаття, де впадеш,- соломки б підіслав.
Або:
- Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого.
От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
- Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є
серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру
будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за
голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних
списів) та як зчепились полемізувати… Полемізували-полемізували, аж
дивляться - у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
- Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би.
Сильно тоді в них культура затрималася… Та й не дивно: з попроваленими головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирішили
якось вони театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали,
говорили; обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та
людина: не організувала театра, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
- Якби ж знаття…
І почали знову.
І не було жоднісінького чухраїнця без отого знаменитого:
- Якби ж знаття…
Якось-то воно буде. Я так і знав.
З цією головною рисою тісно з'єднані четверта й п'ята риси в чухраїнців, а саме: "якось-то воно буде" та "я так і знав".
Коли чухраїнці було починають якусь роботу, хоч би в якій галузі
їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи, може,
трохи прозорливіший зауважив:
- А чи так ви робите?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
- Таї Якось-то вже буде!
І починає робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
- Я так і знав!
- Що ви знали?
- Та що отак буде!
- Так навіщо ж ви робили?
- Якби ж знаття…
- Так ви ж кажете, що знали?
- Так я думав, що якось-то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповідали, сказав:
- Дивне якесь perpetuum mobile.
Забув. Спізнивсь.
Друга риса - "забув" і третя - "спізнивсь" характерні так само риси
для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
- Чому ви цього не зробили?
- І-і-і-ти! Забув! Дивись?!
Або:
- Чого ж ви не прийшли?
- Та засидівсь, глянув, дивлюсь - спізнивсь! Так я й той… облишив. Якось-то, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
Розділ III
Країну
"Чукрен" залила стихія разом із Атлантидою. Один чухраїнський поет,
грізної стихії перелякавшися, заліз на височенну вербу й чекав смерті.
Коли вода вже заливала його притулок, він продекламував журно:
Ой, поля, ви, поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А в цей момент пропливав повз ту вербу атлантидянин і, захлинаючись уже, промовив:
- І все по-дурному!
Післямова
Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи
головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само
по собі вилетіло:
"Новое время" повідомляє, що
Муссоліні дістав перед шлюбом принцеси Іоланди нагороду - цеп Анонціади,
що дає право на ранг "королевого кузена". Нагорода ця дається тільки за
дуже важливу національну заслугу.
З газет
Поволеньки-поволеньки, а вибивається-таки Муссоліні в люди. Був собі простим фашистом.
Бився
навкулачках, зав'язував тугими вузлами сорочки в купальщиків на березі
Тібру й реготався потім, за кущем сидячи, як який-небудь Пузіні чи
яка-небудь Пуповіні ніяк не могли в сорочку влізти.
Зробили за це десяцьким чи соцьким у фашистів.
Потім уже на політичну арену випустили.
Почав
вікна бити в редакціях соціалістичних газет, в кишені соціалістичних
діячів кізяків накидати, калоші їхні гвіздками до долівки прибивати.
Лідером фашистським зробили.
Тут уже почалася справжня державна робота.
Уже
не вікна в редакціях бив, а громити почав цілі редакції, бити почав
соціалістів та комуністів і різних парламентських депутатів. Уже цегла
не в моді, гатить Муссоліні з наганів та з браунінгів, а то й з
кулеметів. Цілі міста почав за кілька часу наскоками брати.
Дивляться - геній державний, та миттю в прем'єр-міністри.
Та де в прем'єр-міністри?! Просто в диктатори смальнув.
Уже, можна сказати, не проста державна робота, а геніальна почалася.
Робітників в баранячий ріжок, соціалістів по в'язницях, парламент по шапці, комуністів до стінки.
Дивись, миттю і цеп Анонціади, найвища нагорода.
Разом з тим і двоюрідний королів брат.
А там ще яку сотню комуністів розстріляє - рідним королевим братом буде.
І далі, й далі, й далі…
Соціалісти й комуністи не переводяться, значить, нагороди, як із мішка, сипатимуться.
Так і дойде до королевого пращура, чи що.
Але все оте родичання не дуже показна, по-моєму, штука.
От цеп - це штука хороша.
Може-таки, хоч на цьому, почесному, цепі та повіситься…
- Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика встрелити!
Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся-мисливця, як тільки дідусь брався за рушницю.
Дідусь гладив Павлика по голівці:
- Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький, підростеш, тоді й візьму…
Дідусь
дуже любив маленького Павлика і завжди йому розповідав про зайців, про
вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював.
А одного разу прийшов із лісу та й каже:
- Павлику, а я фазана бачив.
- Де ти, діду, фазана бачив?
- У нашому лісі!
- Якого фазана?
- Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку.
- Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою загинається?
-
З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого
Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.
- Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати!
Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже:
- Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів.
Маленькому Павликові так хотілося піти з дідом на фазанів, що він і вночі прокидався та все питав маму:
- Мамо! Чи скоро вже ранок?
- Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.
Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті, одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок…
- Дідусю, - крикнув Павлик, - а мене хіба не візьмеш?
- Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш, скільки за ніч снігу нападало!
Павло тепло одягся: і светр, і теплі рейтузи надів, і валянки, і шапку-ушанку…
- Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю, та й підемо! - каже до дідуся Павлик. А дід йому:
- Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше сьогодні для фазанів візьмемо. Ходімо!
Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку.
А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю. Невимолочених, із зерном,
Та серед великих снопів і кілька маленьких було - для Павлика.
- От з якими «рушницями» полюватимемо фазанів ми з тобою, Павлику!
Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба оберігати взимку
птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а й
всіляку птицю:
і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде сніг, не мають змоги знайти собі їжу…
Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і поклали снопики ячменю…
- Давай, Павлику, заховаємося отут, за ліщиною! Подивишся, який червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить.
І
справді, - тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось
заквоктало, залопотіло крильми, і чудесний червоний красунь фазан із
хвостом дугою підбіг до снопа і почав клювати зерно.
Дідусь обняв Павлика та й каже:
- Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй пташку, в лісі! Добре?