В одному колгоспi, одного району, одної областi трапилася страшна пригода…
У нiч пiд Новий рiк щось украло в тому колгоспi сторожа!
Був сторож, i як язиком його злизало.
У тому колгоспi по штату всього тiльки 18 сторожiв…
Не вiсiмдесят, а всього тiльки вiсiмнадцять.
Сторожi мiж собою живуть тихо, мирно, у згодi та злагодi.
Вони собi сторожують, сонце собi крутиться, трудоднi собi йдуть…
Щоб коли-небудь виникла серед них, серед сторожiв, якась там сварка, - то боже борони!
Хiба
як у пiдкидного грають, та хтось не ту масть пiдкине. Але це буває дуже
рiдко, бо грають вони у пiдкидного так, що й у карти вже не дивляться, -
такi спецiалiсти: дiйшли вже до того, що без карт грають, а так - на
мигах.
Отже, й сваритися нема причин.
Буває iнодi, що стерегти нема чого, - так i з цього становища виходять: стережуть тодi один одного, щоб прогулiв не було.
Одне слово, - хорошi сторожi, квалiфiкованi i з чималим стажем.
Троє з них уже в похилiм вiцi, старенькi, а решта - нiчого, у
доброму ще здоров'ї, i як не грають пiд коморою у пiдкидного, тодi
борються-"навхрест" або "пiд силки", а як боротись не хочеться, тодi
йдуть на товарно-молочну ферму:
- Ану, хто бугая пiднiме?
Бугай у тому колгоспi-симентал,
красунь-бугай, Цезар називається, 918 кiлограмiв на вагу, але характером
плохий, сумирний, дається пiднiмати, тiльки стогне.
Одному не вдалося ще пiдняти, а вдвох уже пiднiмають.
Тiльки крекчуть, як пiднiмають.
Оленка Кленова, найкраща в колгоспi ланкова i найгострiша на язик комсомолка, кинула якось на засiданнi правлiння:
-
Та ви б нашим сторожам футбольного м'яча купили! Вони потренуються та
"Кубка СРСР" нам виграють! Досить уже їм бугая пiднiмати!
Сторожi образились та на Оленку:
- Ти не дуже базiкай! Що ми сторожi, то нiчого, та не забувай, що я тесть, а я свекор, а я дядько, а я кум! Прикуси язика!
I так за дiвчину взялися, що якби не парторг iз комсоргом, то, дивись би, й той… i ланку б одiбрали!
А так, взагалi, що раз кажемо, сторожi дуже добрi й дуже квалiфiкованi, просто таки незамiнимi.
I от одного з них пiд Новий рiк щось узяло й ухопило.
Дiло було, - розповiдають, - так.
Пiд
Новий рiк сторожi вийшли на роботу вже пiсля зустрiчi Нового року, бо
нiхто до 12-ої години в колгоспi не спав, отже боятися не було чого, та й
злодiї у цю нiч теж Новий рiк зустрiчають, так що можна не хвилюватися.
Зустрiли Новий рiк i вийшли сторожувати.
Цю нiч не грали в
пiдкидного, не боролися та й бугая не пiднiмали, бо було важкувато.
Походили, покалатали в калаталки, поприходили додому та й полягали
спати.
І от другого дня дружина одного з сторожів зчинила ґвалт:
- Нема чоловiка!
Сюди-туди - нема! Уже й вечiр - нема!
Подзвонили до району, викликали з мiлiцiї собаку-шукача Трефа, а воно
тої ночi йшов снiг, слiди поприкидало. Треф побiгав по дворах, пiдбiг до
колгоспної комори, нюхнув і прянув до стогу колгоспного сiна, пiдбiг до
стогу i почав одгрiбати сiно. Грiб, грiб i вигрiб свинячий окiст. Всi
тiльки:
- Тю!
А комiрник потихеньку:
- Здох би ти йому! Де ти на мою голову взявся? Оленка, що тут була, приснула:
- Дивись! I колоте, а в сiно заривається! Сказано, свиня!
- То воно з морозу, - посмiхнувся мiлiцiонер.
II
Крадiжка в колгоспi сторожа справила на всiх гнiтюче враження.
Дружина весь час плаче, родичi й сусiди сумують.
Сторожi ходять хмарою:
- Не вберегли!
Скликали
екстрене засiдання правлiння, де ухвалили подвоїти штат колгоспних
сторожiв, щоб один штат сторожував колгоспне добро, а другий штат, щоб
сторожував перший штат.
- Чи могло таке трапитись? - запитали ми в свого знайомого мудрого колгоспника.
- Скiльки в колгоспi сторожiв? - вiн запитав.
- Вiсiмнадцять!
- Могло бути! - подумавши трохи, сказав мудрий колгоспник. - Могло вкрасти: є кого красти!
- А що робити, щоб у колгоспi сторожiв не крали?
- Єдний спосiб - вибрати на колгосп одного доброго сторожа! - посовiтував мудрий колгоспник. - Голову колгоспу!
- Що ж йому сторожувати? - ми до нього.
- Колгоспнi трудоднi! - твердо заявив мудрий колгоспник. - Нiхто тодi в нього сторожа не вкраде!
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали: «Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!»
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою, і були на нашій землі пани поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а тепер, значить, кілометрів три з гаком.
На хуторі було з десяток хатів, а навкруги - ліс, де росли високі ялинки, розложисті клени і могутні, у три-чотири обхвати дуби…
А
ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад
хутором по узліссю, то аж до охтирського шляху прослалася, а потім
повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку, і аж до самісінького
Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи
було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю: і
соняхи, і гарбузці, і горіхи…
Лускаємо було, лускаємо ті соняхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:
- Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з
матір'ю п'ятірко: найстаршенька сестриця Парася, а під нею був я, а
після мене знайшовся в капусті братик Івасик, а після Івасика лелека
приніс сестричку Пистинку - потім іще, не пам'ятаю вже де, знайшлися дві
сеструні.
Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.
А пізніше приносили нам братиків і сестричок і лелеки, і в капусті їх знаходили, і з колодязя витягали.
Дванадцятко всього в батька з матір'ю було нас братиків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вгороді під калиновим кущем ізнайшла.
Ох і плаксива була Орися, і перед тим, як заголосити, скривиться, було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказувала:
- Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися - лікар, завідує в районі родильним домом, діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили.
II
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з
церковноприходським «вчилищем», і зростали хуторяни здебільше
неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового «письменства» годі було
прилучитися, - дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло, - до болю! - щоб ми, їхні діти,
вивчилися читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої
солдатчини, то й того не було кому вичитати, - загорталося того листа в
біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки, або
дяка, чи до «сидєльця» в марнопольці:
- Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька
в селі була дуже старенька й кволенька, - їй з листами соромилися
надокучати, отже, вичитували листи дяк із «сидєльцем» - і складали до
своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі, і
в зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди!
Пішки - це півлиха, найбільше лихо, не переборене для більшості батьків,
- чоботи!
- От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де ж тих чобіт узяти?
Парасі
чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих шкарбанів
перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем
вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, біля каганця та все: «А-а-а», «Би-би-би»…
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «А-а-а», «Би-би-би»… Аж доки, було, мати:
- Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
- А чоботи?!
Де ж тих чобіт насправлятися?! - бідкалися мати, бо батька ми вдома
бачили коли-не-коли, - він наймитував у панській економії, був біля
панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з
матір'ю міркували, де взяти для мене чоботи до школи ходити. Так-таки
вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею
ходитимемо до школи по черзі - один день вона, а один день я.
Почав, отже, ходити і я до школи.
Вчила нас доброї душі
старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена
бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все - кахи! кахи! Усе
кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагідна.
Як закрутить, було,
взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить,
було, додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні
насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками, біля груби на підлозі
рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як
пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, - як вогкі, накаже насухо
повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку
постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
- Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає…
А вранці побудить нас і поснідати дасть.
І коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили
ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну - дуже! І любили, і слухали
її, бо мати було і Парасі, і мені завжди наказували:
- Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися треба!
Ой,
як давно це було, а й досі в нас старі люди. згадують чудесної душі
людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди
квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про неї.
Училися ми…
III
Вже третю зиму ходив я до школи.
Парася походила до школи тільки дві зими'і на тому закінчила свою
освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків і сестричок, і матері
самій годі було з такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня
після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і
звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в
третій групі:
- От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я
проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх
зошитах те, шо я вам диктуватиму! Вийміть зошити!
- І в книжечку не дивитися? - залунало з усіх парт.
- Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися
писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова
напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг
списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю… Майте на увазі, що навесні
будуть для вас випускні іспити (як ми називали - «здаменти»), а на
іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
- «По полю ехала с господами
коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За коляской бежала
и лаяла собачка испанской породы».
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.
Почала
вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать,
удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з
собачкою «испанской породы» не витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх
перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже просто впала в
крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…
- Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися…
-
Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: «…За коляской
бежала и лаялася собачка из панской породы»… Де ви чули, що є на світі
собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися? Порода
«испанская», єсть таке государство - Іспанія, а собаки не лаються, а
«лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? - запитала вона мене.
- Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака
в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня
лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них
і теж лаються…
- А воно, бач, і не так! - засміялася Марія Андріївна. - Та в тебе
ще й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба!
Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
- Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!.
Коли
заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив
носом, - отак: круть-круть-круть! - i сказав своїй жiнцi Салимонiї
Пилипiвнi Дилдi:
- Гуртове - чортове!
Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.
Ну,
що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд
чесного радянського громадянина вимагається, - одноосiбник у нас всi
громадськi права має.
Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини, що колективна,
артiльна праця кориснiша, вигiднiша, - ну, й хай собi хазяйнує окремо, -
колись зрозумiє, де лiпше, - чи в артiлi, чи в одноосiбному
господарствi.
Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, - вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:
- А мо' воно ненадовго?
Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.
Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:
-
Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно
не на "недовго", - як думав Дилда, - а зовсiм навпаки - назавжди.
От одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна
Дилда (дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить
Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
- Салимонько!
- Га?
- Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
- Мо' сирiвцю внести?
- Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
- Мо' десь засвербiло?
- Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! - аж скрикнув Тимiш Iванович Дiiлда. - Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!
Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.
-
Ой! - ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до
печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка,
ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм
ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю,
сiла сама в почви та тодi ще раз:
- Ой!
Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
- Салимонько, сядь!
- Я вже сидю!
Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.
Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.
Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.
Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
- Стелись!
Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати… Не спалося.
Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:
- I чого ти не спиш, Тимочко?
- Думаю!
- По що ж ти, Тимочко, думаєш?
- Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.
Час iшов.
Колгоспи росли, розросталися.
Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв…
Та восени, було, до таких колгоспникiв, - у кого - ой, трудоднiв! -
пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:
- Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! - гукав до хазяїна шофер. - Печи пироги та розпишись у квитанцiї!
- Ой, хай тобi щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!
- Допомогти можна!
- А на пироги забiгай, будь ласка!
- I забiгти можна!
Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, - сильно дуже почали болiти.
До непритомiї просто!
Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. - Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
-
Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як
тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, - воно як штриконе, -
криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам
- паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, -
штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба
Волосиха, - а вона баба тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже
мужеська болiсть!
Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, - брало отут - пiд грудьми:
-
Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить - гвалт! В
очах у мене нiби курка зозуляста - ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби
й розпливлося… А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм
пiшло-пiшло-пiшло, - звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, - а вона баба
тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.
Сильно дуже хворiли Дилди - i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, - чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю…
Довго тривала така у Дилдiв хвороба.
Щороку трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз
тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять…
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х РОКІВ XX СТ. ПРОЗА ОСТАП ВИШНЯ
Бенгальський тигр
Полювати на тигра треба їхати в Бенгалію, тому що саме там водяться
найбільші тигри — 2,5-3 метри, й хвіст до метра. Тому, якщо одбити
тільки хвоста, то й це вже не абищо. На Бенгалію з Києва тре ба їхати
через Мотовилівку, Васильків і Фастів. Потім брати на Жмеринку до Одеси,
а там на Дарданелли, через Суецькии канал — і вже Індія. Спитати
«Брамапутру». Тільки завчіть це слово, а то один переплутав, питав-питав
«Путрамабру», та й повернувся додому без тигра.
Треба мати на увазі, що перед полюванням на тигра треба знищити всіх
кобр і всіх гримучих змій, щоб не вкусили, перехворіти на тропічну
малярію, а тоді вже полювати. Хліба брати лише на дорогу, бо там на
кожному кроці росте хлібне дерево з плодами на зразок наших книшів.
Тигра полюють, щоб знищити цього страшного звіра, який нападає на
тварин та людей. А ще заради величезної смугастої пухнастої шкури та
кігтів, з яких роблять чудодійний порошок, що посилює в людині
хоробрість.
Є кілька способів полювання на тигра. Наприклад, взяти аркуш дикту
(фанери, картону) й молоток. Коли тигр на вас кинеться, підставте дикт,
його кігті в ньому проб'ють дірки й зав'язнуть. Тоді молотком загинайте
їх — і тигр ваш.
Дуже поширений спосіб полювання на тигра із слоном. Так роблять
індуські раджі та англійські лорди. Вантажать на слона курені зі
слонової кістки, туди ж різні наїдки та напої. Почувши вигуки
загонщиків, стріляють, неважливо, що, може, попадуть і в якого тубільця.
Зате на стіні вдома висітиме розкішна шкіра тигра із золотою табличкою —
де й коли забитий лордом цей звір.
Непоганий спосіб і такий, коли викопати яму на стежці до водопою,
замаскувати її. Тигр упаде, тоді його треба лоскотати (тигри дуже
бояться лоскоту, через те й ревниві), поки не буде готовий.
Можна
скористатися й іншим шляхом. Тренуватися ретельно їй навчитися швидко
бігати. Потім знайти тигра й бігти, коли він за вами поженеться. Бігти
до галявини й не проґавити той момент коли він посковзнеться й упаде.
Отоді він — ваш.
Ловитва на тигра, як бачимо, небезпечна й клопітна. Та і їхати
далеко. То будемо сподіватися, що ми з часом наблизимося до Бенгалії, а
вона до нас, бо клімат, як кажуть географи, міняється. Отоді й
пополюємо, знаючи заздалегідь усі способи ловів на тигра.
Коментар
Крізь смішну
й трохи химерну оповідь про способи полювання на бенгальського тигра у
гуморесці проглядаються й гострі пазурики сатири, спрямовані проти
тогочасних суспільно-громадських та політичних вад. Наприклад, про
способи розподілу та купівлі на базарі хлібних карток, про стосунки
колонізаторів і «тубільців» і т. ін. Бурхлива фантазія та гумор автора
спрямовані, очевидно, не лише на розважання читача, ай на посилення його
уваги до важливих суспільних, світових проблем.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х РОКІВ XX СТ. ПРОЗА ОСТАП ВИШНЯ
Як варити і їсти суп із дикої качки
Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі батолітніх
спостережень і наукових досліджень визначив, що дикі качки, крім базару,
водяться ще по лугових озерцях та наших річках-колисках, по тихих
плесах. Словом, ви поїхали на ті самі озерця, на очерети й плеса. «Само
бою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, о
стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без яко-не можна
правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку,
консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць стопку... Стопка
береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен
тече...»
Ідете компанією, бо качка любить іти в колективну каструлю.
Обов'язково хтось згадає, що забув удома стопку. Качки літають на
вечірній і вранішній зорьці. На вечірню зорьку, за мисливським законом,
ви спізнюєтеся. Але нічого. Біля річки обов'язково є очерет або копиця
сіна. Стелите плащ, лягаєте, і тут починається найцікавіший момент
качачого полювання. Це коли старі, досвідчені мисливці починають
розповідати про різні надзвичайні випадки. «Спільна для всіх мисливських
оповідань риса — це те, що всі вони — факти, що все це насправді було,
що: «Розкажу, то не повірите, але це факт!»
І вільно дихається, і легко. Поволі голос оповідача затихає. Сусіда
якось тяжко зітхає, а коли його запитують, чому, розмірковує, що в
Америці яку все ж таки техніку придумали — двоствольну стопку! Вранці —
бах! бах! Качку стріляйте в око, а як не поцілите, нічого. Йтимете з
полювання повз базар або купите качку в більш вдалого мисливця.
Головне — обскубти дику качку. Краще це робити у своєму кабінеті.
Коли домашні скажуть, що то не качка, а курка, авторитетно являйте, що
то тепер такі качки пішли, яровизовані.
Поївши суп, зварений дружиною чи мамою, лягайте на канап і й читайте «Записки охотника» І. С. Тургенєва. Прекрасна книжка
Коментар
Твір Остапа
Вишні сповнений гумору й іронічних натяків на мисливські звички. Але
відчувається велика любов автора до прекрасної нашої природи. Так, він
мисливець, але найпривабливіша частина «качачого полювання» для нього —
це цікаві розповіді досвідчених то баришів, мисливські побрехеньки та
примовки. А суп можна зварити й з курки, купленої на базарі.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х РОКІВ XX СТ. ПРОЗА ОСТАП ВИШНЯ
Сом
За славним містом Енськом на Харківщині тече річка Оскіл, що впадає у
Північний Донець. її заплава розбивається на кілька рукавів, зарослих
густими очеретами, верболозом, соковитою травою. І скрізь сила-силенна
озеречок, вкритих густою зеленою ряскою, [лататтям, лілеями. Пливуть,
бувало, на човні дівчата, уквітчавшись (тими білими лілеями, й тихо
пісню співають.
Чарівна річка Оскіл! А скільки там диких качок! Як сядете на
човна-довбанку й попливете тихо єриком, то неодмінно побачите
чирятку-маму з чиряточками, що, мов мишенята, шмигають, болотяних
курочок, лисок, крижнів, широконосок. Гуляють качатка, |у теплій воді
купаються...
Якраз проти радгоспу річище в Оскола широченьке, вода чиста-чиста.
Дід Панько розповідав, що там така глибочінь — і дна не дістанеш. Але
купатися там не можна, закрутить, завертить — і немає чоловіка. Живуть
там величезні соми. Якось дід Панько сидів із паном на березі. Пливе
великий табун панських гусей. Раптом один гусак як закричить. Залопотів
крилами і зник під водою, а на тому місці щось як ляпне по воді, ніби
чорною лопатою. Сом!
Вирішили дід із паном впіймати того клятого сома. Коваль зробив
спеціального гака, насадили туди, як приманку, підсмажену гуску,
прив'язали налигачами до осокора й закинули вночі в річку. Сидять,
дрімають, слухають пісню, що її Христя про пана виспівує. Пан ніби не
чує, налигача в руці тримає. Раптом як смиконе! І потягло! Пан вірьовку
тримає, а дід — пана. Панько кричить, щоб від пускав, адже налигач все
одно до дерева прив'язаний, а пан вирішив поводити сома, щоб стомився.
Довго водили, поки й витягли рибину — пудів на п'ять! Розчинили — а там
таке, що й поперелякувалися. Справа в тому, що в пана пропав мисливський
собака Джой. Де тільки пан його не розшукував, листи писав — немає. А
Джой любив у річці купатися. От сом його й ковтнув, усередині нього
знайшли хвоста й шерсть собаки. Дід Панько сказав панові, що його Джой
знайшовся. На питання пана, де ж він, Панько відповів, що пан сам його
з'їв із сомом. Було тоді всім від пана, але й панові було гикавки та
нудоти.
Коли діда питали, чи він не бре-бре, той відповідав, що навіть у
книжці відомого письменника Сабанєєва описано, як в Уфимській губернії
сом проковтнув ведмедя. Соми — вони такі, й катера б про ковтнули, та
шуму бояться.
Сом — дуже сильна риба, могутня. Якось один дуже завзятий рибалка
розповів, що вудив він на. Дніпрі. Раптом повз нього проти води промчав
човен — і без мотора. Потім став на місці, закру тився, а з нього
почувся одчайдушний крик про допомогу. Рибалка підплив ближче, а там —
дідок переляканий. Однією рукою в човна вчепився, а друга у воду звисає —
заплуталася у волосіні. Тільки рибалка хотів допомогти, а сом як рвоне —
так і домчав два човни де сусіднього села. Коли втомився, то рибалкам
вдалося зачепитися за кущ і зупинитися. Витягли сома, а той завбільшки з
човен. Ледь руку дідові не перерізав.
Сом — риба осідла, живе в якійсь ковбані. Найкраще ловиться літніми
ночами. Інколи в його череві можна знайти й холодну закуску, наприклад,
копчену ковбасу, шпроти й т. ін.
Інтересна риба сом!
Коментар
З великим замилуванням описує Остап Вишня природу — річку Ос-кіл,
диких каченят. Розповідає з гумором неймовірні бувальщини про сомів,
їхні звички, про пригоди, що трапляються з рибалками. І хоч у цих
пригодах чимало, м'яко кажучи, перебільшень, це не заважає читачеві
весело сміятися й дивуватися багатству та красі нашої рідної природи.
Сом | Просмотров:527 | Добавил:drakor | Дата:12.04.2011
Стислий виклад твору
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х РОКІВ XX СТ. ПРОЗА ОСТАП ВИШНЯ
Отак і пишу
Часто письменників питають, як вони пишуть. Герой-оповідач на це часто
відповідає жартома: «А так пишу: беру папір, беру олівця, сідаю собі та й
пишу собі...» Навряд чи можна, на його думку, навчити когось писати
художні твори, а от навчитися можна.
Працювати в газетах почав пізно, коли було вже йому тридцять з гаком
літ. Тепер у молоді й семилітки, й десятилітки, й технікуми, й
університети та академії — не знаєш, за що й ухопитися. Раніше було
«легше» — закінчив дві, три, а найбільше чотири зими освіти — й хапайся
за батіжок.
Вчилися тоді лише російською мовою, українських шкіл за царських
часів не було зовсім. Героєві-оповідачу довелося фельдшерувати з одним
дуже освіченим лікарем, який і допоміг йому у вивченні української мови,
й до літератури заохотив. Він же порадив і до газети написати, але той
його перший допис викинули в кошик.
Пішов у Харкові до газети «Вісті ВУЦВК», запитав роботи «будь
якої», мотивуючи тим, що знав добре українську мову (а таких знавців у
той час було обмаль!). Почав працювати перекладачем. «Вдачі... змалку
був не сказать, щоб дуже сумної, а зовсім навпаки: по молодості сміялося
весело й розложисто». Якось перекладав закордонну телеграму, що здалася
смішною. Взяв та й написав до неї фейлетони (не любив цього слова, тому
вигадав своє, «усмішка»), віддав заввідділом. Та прочитала й
розреготалася, а потім редактор звелів надрукувати в газеті.
Так і працював то за редактора, то за секретаря, то за коректора.
Якось написав усмішку «для внутрішнього вжитку» про справи редакційні.
«Сміху було, хоч лопатами вигортай!» Усі почали вмовляти писати. Тож і
почав писати. «Іноді виходило, іноді не виходило... Згодом почало
частіше «виходити», ніж «не виходити». Почалося частіше братися за
Гоголя, за Щедріна і за Чехова... Читав, думав: «Чому смішно? Звідки
сміх?» Дістав словники, збірники приказок... і т. д. і т. ін. І
прислухався. Прислухався і в трамваях, і на базарах, і по ярмарках, і по
поїздах — чому сміються, чого так весело?.. І записував.
Тепер, коли є інститут літератури, факультет журналістики, молоді
легше буде починати. А тоді доводилося до всього доходити навпомацки.
Різні
письменники пишуть по-різному — одні одразу, інші багато разів
переписують, доопрацьовують — хто як, кожен має свою манеру й більший до
чогось талант — чи до повістей та романів, чи до віршів, чи до сатири й
гумору.
Наприклад, свою знамениту «Зенітку» Остап Вишня цілком вигадав. Йому
«хотілося в ті далекі, грізні часи написати щось дуже веселе, ... щоб
люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялись... Одночасно
щоб... гумореска відігравала й певну, сказать би, мобілізаційну,
підбадьорюючу роль».
Героями «Зенітки» він зробив двох дідів — діда Свирида та його кума,
адже «з ворогом воював увесь наш народ, що мав силу держати в руках як
не гвинтівку, то бодай вила».
«Приклад війни діда Свирида з його
бабою Лукеркою» навів тому, що це смішно. Довго радився з товаришами,
боячись когось образити, перевіряв, чи смішно, читаючи твір своїй рідні.
Інколи якийсь газетний факт із життя може підштовхнути до написання
фейлетона, наприклад, вісімнадцять сторожів-родичів у одному з
колгоспів, закритий на величезний замок сільський клуб і т. ін.
«Але,
розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його, бути
серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в колгоспи, на
фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам та гумористам це ще
потрібніше, ніж комусь іншому. Письменникова зброя — мова, слово. Веселу
гумореску, фейлетона, гостру (сатиру не можна написати спокійною,
холодною, хай навіть і найлітературнішою мовою. У сатирика та гумориста
мова має бути жива, |гостра, дотепна, наближена до мови, якою розмовляє
народ. Отож п доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з
фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін.».
Коментар
В
усмішці «Отак і пишу» Остап Вишня з притаманним йому гумором та
самоіронією ділиться секретами своєї майстерності: він старанно вивчав
сатирично-гумористичні твори класиків, спостерігав за життям, записував
цікаві вислови, народні прислів'я та \анекдоти. Найголовнішим для себе
письменник вважав підтримати (трудовий народ, підбадьорити його, вказати
на хиби й недоліки, але \при цьому — з любов'ю та повагою до людини.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА 20-30-х РОКІВ XX СТ. ПРОЗА ОСТАП ВИШНЯ
Моя автобіографія
Письменник не мав жодного сумніву, що він таки народився, хоч
мати років з десяти казала синові, що його «витягли з колодязя, коли
напували корову Оришку». Ця подія відбулася 1 листопада (за старим
стилем) 1889 року в містечку Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині. А
насправді він народився на хуторі Чечві, поблизу Груня, в маєтку
поміщиків фон Рот, де працював батько.
Умови для його зростання й розвитку були непогані, бо поруч завжди
була мама, годувала його, а він собі їв, спав і ріс помаленьку. Один
дідусь, швець, жив у Лебедині, другий, хлібороб, — у Груні. У батьків
було аж сімнадцятеро дітей, «бо вміли вони молитись милосердному».
Одного разу батько, побачивши, що синок сидів на підлозі і розвозив
калюжу руками, сказав жартома, що той писатиме. І це віщування із часом
справдилось. Письменниками так просто не стають. їх завжди супроводжують
якісь незвичайні явища, події, а якщо цього у житті не трапляється, то
не буває й письменника.
Утім, головну роль у становленні майбутнього письменника відіграє
усе ж таки природа — картоплі, коноплі, бур'яни. Саме вони навівали на
дитину різні думки. Сидить собі хлопець у городі, колупає ямку,
підриваючи картоплі, і думає, думає...
Ріс нервовим, вразливим змалку. «Як покаже, було, батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь».
А
ось одна подія запам'яталася на все життя: «Упав я дуже з коня. Летів
верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я —
лясь! Здорово впав. Лежав, .мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо
три після того хворів».
Тільки тоді зрозумів, що, мабуть, потрібний він літературі, якщо в такий момент не вбився.
Пізніше
здали хлопця до школи, та не простої, а «Міністерства народного
просвещенія». Учив старенький учитель Іван Максимович, білий-білий, як
бувають хати перед Зеленими Святами. Учи і' сумлінно, інколи
застосовуючи лінійку, що ходила по руках школярів. Може, саме ця лінійка
й виробляла літературний стиль майбутнього письменника. «Вона перша
пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи
писав би я взагалі, коли 6 не було Івана Максимовича, а в Івана
Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?»
Саме тоді почала розвиватися в автора-оповідача «класова
свідомість», і хоч за наказом батька він цілував пані ручку, та потім
толочив їй квіткові клумби, тобто поводився, «як чистий лейборист». А
коли пані починала кричати на хлопця, він ховався під веранду та й
шепотів: «Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу...»
До школи пішов рано, коли не було ще й шести років. Як закінчив
навчання, батько повіз до Зінькова у міську двокласну школу. Хлопець
закінчив її 1903 року, зі свідоцтвом, яке дозволяло «бути
поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи
що) розряду». Але працювати було ще рано, бо виповнилося тільки
тринадцять років.
Повернувся додому, а батько сказав, що доведеться знов його вчити, а
в сім'ї було вже дванадцятеро дітей. Мати повезла сина до Києва у
військово-фельдшерську школу, адже батько, як колишній солдат, мав право
в ту школу дітей віддавати на «казьонний кошт».
Вперше потрапивши до Києва, Павло йшов, роззявивши рота, бо все йому
було цікаво. Закінчивши школу, став фельдшером. А потім було нецікаве
життя. Служив, учився. Вступив до університету.
Найбільше
враження на нього справила книга «Катехіаис» Філарета. її треба було не
просто читати, а знати напам'ять. Дуже любив книжки з м'якими
палітурками: «їх і рвали легше, і не так боляче вони б'ються, як мати,
було, побачить. Не любив «Руського паломника», що його років двадцять
підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться, було, мати, так у
мене душа аж у п'ятах. А решта книг читалася нічого собі».
У 1919 році почав писати в газетах, підписуючись псевдонімом Павло
Грунський. Перші матеріали — фейлетони. 1921 року працював у газеті
«Вісті» перекладачем. Перекладаючи, зрозумів, що треба цю справу кинути і
стати письменником: «Он скільки письменників різних є, а я ще не
письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема,
бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».
Зробився Остапом Вишнею та й почав писати...
Коментар
З
гумором, легкою іронією пише Остап Вишня про себе. Добрим словом згадує
своїх батьків і вчителя, що «літературний стиль І виробляв» йому, про
своє захоплення книгами. Можна було тільки уявити собі, яким було життя в
такій багатодітній бідній родині, найбільшим багатством якої була
безмежна любов батьків та їхня турбота. Недаремно в сім'ї виріс ще один,
крім Остапа Вишні, письменник — гуморист Василь Чечвянський (був потім
незаслужено репресований і страчений). Свій шлях до літератури
письменник жартома обґрунтовує подіями з дитинства, хоч у цьому він і
мав рацію — очевидно, від батька передалося йому чудове почуття гумору,
світлий оптимізм, а від матері — ліризм, поетичне світовідчуття, яке
особливо виявилося в його нарисах та в «Мисливських усмішках».