Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (святого Димитрія Ростовського), Григорія Квітку-Основ’яненка, Тараса Шевченка, НілаХасевича, Олексу Довбуша. – К.: Грані-Т, 2008 / Серія «Життя видатних дітей»
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
У часи мого дитинства радянська серія «Життя видатних людей», яка регулярно виходила у видавництві «Молода гвардія», була предметом особливої гордості й уваги. У шкільній бібліотеці я в першу чергу вишукувала ці томики зі смолоскипом на корінці і все задавалася питанням: а в чому секрет їхньої популярності? Як прожити життя, щоб залишити помітний слід у пам’яті й серцях нащадків? Зрештою – видатними народжуються чи стають?
Схоже, подібні питання зацікавили й київське видавництво «Грані-Т», яке кілька років тому заснувало серію «Життя видатних дітей». Щоправда, щоб не переобтяжувати юних читачів подробицями дитячих біографій відомих людей (а, може, побоюючись, що сучасні читачі великі фоліанти просто не читатимуть), ідеологи серії під однією палітуркою поєднали п’ять-шість героїв, беручи за основу один-два яскравих моменти біографії, а все решта подаючи в короткому резюме під рубрикою «Що було потім» або «Історія людини в історії людства». Зрештою, такий формат має теж своє виправдання: якщо коротенька новелка з життя героя зацікавить читача, візьме, як то кажуть, за живе, – то цей читач не заспокоїться, доки не розкопає про героя більше інформації. Головне, щоб сам автор (а до участі в серії запрошені провідні сучасні письменники) любив своїх героїв, а ще вмів сам дивуватися і дивувати інших.
Мені пощастило, що знайомство із серією «Життя видатних дітей» я розпочала із книги Івана Андрусяка (кореспондента «Народного слова» – ред.), яка зовсім недавно побачила світ. Своїми героями Іван обрав досить непростих і непересічних особистостей, за яких досі ніхто не наважувався братись у силу їхньої «невідомості» або занадто сильної «відомості», до якої важко щось додати своє. Судіть самі: митрополит Дмитро Туптало (св. Димитрій Ростовський) – блискучий український письменник і проповідник барокової доби, чиї «Четьї Мінеї» до появи Шевченкового «Кобзаря» були найпопулярнішою українською книжкою; засновник нової української прози Григорій Квітка-Основ’яненко; геніальний Тарас Шевченко, який для багатьох є просто синонімом слова Україна; унікальний художник Ніл Хасевич, який проміняв усесвітню славу на бункери УПА; нарешті леґендарний опришок Олекса Довбуш. Здається, що можна про них сказати особливого? Але Йванові це вдається: для кожного свого героя він підбирає особливу форму – новела-розмисел, шкіци, оповідання, новела, кіноказка; свій неповторний стиль оповіді. Але безперечним є одне, що поєднує замальовки з життя окремих людей в загальний текст, – це величезна симпатія, з якою автор ставиться до своїх персонажів. Зрештою, сам Іван Андрусяк цього не приховує, пояснюючи в передмові вибір саме цих особистостей тим, що «ці люди мали на мене неабиякий уплив і своїм прикладом, своєю долею, своєю діяльністю чи творчістю багато чого мене навчили».
Ця симпатія, ця велика любов, що відсвічується в кожному слові, захоплює з перших рядків, затягує в круговерть, наче Мочище з дитинства Ніла Хасевича, – і не відпускає до останньої сторінки. І ти вже, забувши хто ти і який день на календарі, їдеш, перемагаючи біль, на коні чи кидаєшся на захист перепелів, що заплуталися в сильці, разом із Данилком Тупталенком, якому судилося стати Димитрієм Ростовським; бачиш звуки у кольорах, як Грицько Квітка; разом із Тарасом Шевченком тремтиш перед печерою, боячись викриття, а потім зганяєш увесь свій біль та образу на п’яному як чіп дякові, котрий пропив його три рублі; линеш подумки в минуле із леґендарним художником Бей-Зотом (псевдоХасевича), який у криївці різьбить черговий дереворит-листівку. Все це виписано настільки яскраво, образно і по-своєму смачно, що враження від прочитаного ще кілька днів кубляться в душі, породжуючи багато запитань, на які не терпиться якнайшвидше знайти відповіді в інших, можливо, навіть дорослих книжках.
А до чого тут гуцульські таємниці, запитаєте ви? Відповідь на це є в самісінькому кінці книжки, яку, безперечно, варто прочитати не лише дітям. Там ви знайдете згадку про те, як старий дідо-гуцул оповідає онукові про те, як треба шукати Довбушеві скарби: «І щось малому нашепче – а що саме, то лише ми, гуцули, й знаємо. Та нікому не скажемо, бо тоді поз’їжджаються до нас у Карпати з усього світу дивні люди та й будуть нам гори перекопувати. А воно нам треба?!».
У своїх новелках Іван Андрусяк дає лише натяки на ті незміряні багатства, які ховаються в людській душі. А от як побачити їх і в собі, і в інших – кожен має зробити це сам, без сторонніх підказок. Бо лише так в серці народиться велика Таємниця, без якої людина ніколи не стане Людиною.
Звичайно, добре, що з'являються збірники літературно-критичних матеріалів, головним предметом розгляду яких є літературні 90-і. Чим більше суб'єктивних прочитань, тим ближче до витворення об'єктивно-реальної картини. "Літпроцесію" Івана Андрусяка, одного із чільних представників покоління дев'яностих (а за анотацією із Іванової поетичної збірки "Сад перелітний": "цей талант - чи не єдина гарантія для покоління і для вчених мужів" - цю сумнівну анотаційну крайність залишаємо на совісті редактора збірки Ігоря Римарука), у цьому контексті треба сприймати позитивно. В жодному разі не перебільшувати значення її появи, зрештою, сам Андрусяк говорить про це у передньому олові: "ця книжка не претендує на концептуальність, охопність, вичерпність, ані взагалі на що-небудь подібне. Вона - всього лише результат моєї кількохрічної співпраці з низкою періодичних видань в якості рецензента". Однак, применшувати цієї книжки теж не можна, виходячи із бажання окремих літературних кіл зробити з Івана (він скромно не відпирається) постфактум лідера покоління дев'яностих чи навіть більше - зробити з нього єдине виправдання існування покоління дев'яностих. Знаючи твердий Іванів характер, впевнений, що "важку шапку Мономаха" він не тільки витримає, але й прибавить...
Тепер щодо самої книжки. Вона поділена на чотири розділи. У першому знаходимо відгуки Андрусяка на твори літераторів його покоління (В. Махно, Т. Девдюк, М. Кіяновська, А. Бондар, Н. Федорак, С. Процюк, С. Жадан, О. Соловей та ін.); другий розділ - відгуки на твори літераторів старшого покоління, чиї книги з'явилися у 90-х: (Ю. Покальчук, Г. Штонь, Г. Гусейнов, В. Яворівський, В. Яворський, Є. Кононенко, Т. Федюк, Л. Герасимчук); третій розділ - відгуки на книги літературознавчого характер (Л. Ушкалов, М. Коцюбинська, Л. Курбас, Ю. Луцький); четвертий - твори письменників, яких можна занести до набутків класичних (В. Гомбрович, Л. Полтава, Р. Іваничук, Б. Олійник, В. Голобородько, Т. Мельничук).
Закономірним є те, ще найбільшим є розділ, присвячений літераторам з покоління 90-х. Він міг бути ще більший, бо цей розділ є, як жоден з інших, найбільш вибраним. Сюди І. Андрусяк міг би включити свої ранні (й непогані) рецензії на збірки Т. Девдюка, С. Процюка, Р. Скиби, В. Неборака (надрукована у "Слово й Час" під псевдонімом Олексій Регеза) та ін.
Однак у цьому розділі Андрусяк вибирав відгуки не тільки за принципом "кращий-гірший", але й враховуючи кон'юнктуру тих літературних кіл, з яких він би не хотів "випасти". Я не говорю про такі критичні матеріали, як "Обіцянка чи погроза?" чи "Князювання навиворіт". Роман Трифонов чи Ірина Л. (до речі, у "Молодій нації", ч. 12 за І999 р., Андрусяк не рахувався з етичними міркуваннями й назвав прізвище івано-франківської поетки Ірини Лембрик) - це ті постаті, на яких Андрусяк міг показати свою літературну принциповість. Тоді як Андрій Бондар, Ростислав Мельників чи Анатолій Дністровий - принцип кон'юнктурної дружби зобов'язує - у Андрусяка постаті майже "знакові", хоча рівень їхніх творів не надто вищий за попередніх. Крім того, у матеріалі про А. Бондаря Андрусяк займається свідомою чи несвідомою профанацією читача. Він вказує, що згаданий матеріал передрукований із "Молодої нації", 1999, ч. І2. Це значить, що матеріал передруковано без змін, без пізніших поправок і доповнень. Стосується моя заувага одного абзацу, який процитую за книгою Андрусяка й першоджерелом. У Андрусяка: "А розмова про покоління дев'яностих таки назріла - і не лише на рівні епатажних журналістських оглядів Михайла Бриниха, дебільних "умозаключеній" графомана Єшкілєва, менторських повчань закостенілого в спілчанському соцреалізмі (чи нацреалізмі - яка в дідька різниця) Євгена Барана, але й в контексті пильного, хоч і не позбавленого епатажу, "відстежування дійства", як це вдається хіба Ігореві Бондарю-Терещенку, а головне - на рівні серйозного наукового дискурсу, де наразі поза конкуренцією статті Ірини Старовойт і Анни Білої" (с.І9). У "Молодій нації": "Щоправда, якщо ви мені покажете критика, здатного говорити про нову поезію хоч би на такому ж рівні, на якому написані ці тексти, то я здивуюсь не менше. Хіба що Євген Баран, але все одно він місцями занадто заангажований, і йому досі не вдається вийти за межі рецензії. А розмова про покоління дев'яностих назріла не лише на рівні епатажних журналістських оглядів Михайла Бриниха, а й на рівні літературознавчому" (с.34).
Автор має право змінювати оцінку під впливом тих чи інших чинників (об'єктивного чи суб'єктивного характеру), але не має права вводити в оману читача. Хоча І. Андрусяк не літературознавець, а його знання класичної української літератури, як у багатьох яскравих творчих особистостей, доволі поверхове. Інакше б він перевірив, що цитата, яку він взяв за основу розмови про щоденники В. Гомбровича звучить у І. Франка так: "...не люблю її // 3 надмірної любови" (вірш "Сідоглавому"), в Андрусяка: "з великої...".
Так само і щодо претензій, що літературні дев'яності не здобулися на літературознавче прочитання. На моє глибоке переконання літературознавчий розгляд можливий, коли предмет дослідження завершений, певною мірою статичний. Дисертаційне ж дослідження І. Старовойт звичайно має певний науковий інтерес, але воно з розряду необов'язкових. Наступні дослідники літератури 90-х мало що візьмуть із цієї роботи, крім окремого фактажу, і то досить суб'єктивно підібраного. Щодо статей Анни Білої, то її метода хибує на те, що вона з однаковим науковим підходом розглядає як оригінальні літературні з'яви, так і вторинні (епігонські). Хоча, звичайно, у Білої літературознавчий інструментарій значно глибший і цінніший.
Такі моменти потрібно знати і розуміти відповідальність перед інформацією, якою ти заповнюєш культурний простір. Нехай я буду нудним "ментором", але це своєрідна "табличка множення" для початкуючого літературознавця.
Один із недоліків багатьох рецензентів (не уникав цього недоліку і я) - відсутність аналізу з розставлянням акцентів (позитивного чи негативного плану). У Андрусяка важко зрозуміти позитиви творчого методу того чи іншого автора (Ю. Покальчука чи Г. Штоня, В. Яворівського чи В. Яворського та ін.), бо принцип Андрусякової оцінки - журналістський, досить часто епатажний (той самий, що і в Бриниха, якого Андрусяк критикує). Огляд літературознавчих праць у Андрусяка не витримує критики: він дилетантський, а тому необов'язковий. Єдиний позитив - у популяризації справді якісних літературознавчих робіт. Тут би Андрусякові здався досвід "махрового графомана" Єшкілєва, якого він так не любить. Андрусяк допускається найприкрішої помилки рецензента (сиріч початківця-літературознавця): якщо той чи інший автор не вписується в кон'юнктуру його літературного простору, він по-чапаєвськи "рубає голови", не думаючи, що й досвід опонента може бути позитивним, принаймні мати раціональне зерно.
Цікаві й обґрунтовані оцінки знаходимо в Андрусяка при розгляді творів Леоніда Полтави, Романа Іваничука, Бориса Олійника, Василя Голобородька, Тараса Мельничука. Останні два есеї про Т. Мельничука сповнені внутрішньої любови і поваги до цієї геніально-трагічної постаті. Якби цей принцип зберігався І. Андрусяком у всіх матеріалах книги, виграла б не тільки сама книга, але й читач. Бо останній сьогодні найменше потребує псевдолітературних дріб'язкових протистоянь, а неупередженої, талановитої інтерпретації й популяризації творів української літератури. А що такі є, свідчить, попри всі крайності поцінування, книга І. Андрусяка "Літпроцесія".
Андрусяк Іван ДОРОСЛІ КАПОСТІ ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ - Іван Андрусяк про дитячу літературу
У моїй практиці видавничого редактора була ціла низка епізодів, у реальність яких годі й повірити. Направду, якби це не траплялося на моїх очах, а просто хтось би мені про нього розказував, то я б іще сто разів подумав, чи мене, бува, не розігрують… Бо вся справа в тому, що працюю я майже винятково з текстами для дітей – а це справа напрочуд тонка, сюди з ломом не попреш і лобом стінку не проламаєш. Нашкодити тут дуже просто, а ось виправити шкоду не завжди вдається й через покоління… Одного разу у видавництво «Грані-Т», де я зараз працюю, принесла свій рукопис молода невідома авторка. Ясна річ, це зовсім не дивина – останнім часом «творча юнь» напрочуд активна, мало не щотижня ми отримуємо нові рукописи, і це прекрасно, бо нерідко молоді люди, які ще й з власного дитинства не вповні вийшли, значно краще розуміють, чим живе сучасна дитина і як її по-справжньому зацікавити. Прикладів довго шукати не треба: Тетяна Щербаченко з її веселою і по-доброму «шкідницькою» розповіддю про те, «Як Даринка світ рятувала»; Галина Павлишин, яка своєю «Унікальною картоплиною» довела, що жанр інтелектуальної казки для сучасних дітей актуальний як ніколи, а персонажами дитячого тексту можуть бути щонайхимерніші, ба навіть відверто парадоксальні речі й предмети, які нас оточують; Інна Волосевич, яка зуміла оповісти «Про хлопчика» не просто хвацько, а направду злободенно, зіткнувши свого героя з цілою низкою викликів, з якими щодня, виходячи з дому, стикаються сучасні маленькі хлопчики; Катерина Паньо, яка відправила маленького Лулуку в пошуках «Сонечка для мами Лу» в дивовижний світ химерій і алегорій… Направду, балачки про те, що повною мірою сучасної української літератури для дітей немає, суттєво перебільшені! Проте нині я хочу розповісти не про ці книжки (які, певен, подарують неабияку насолоду вам і вашим дітям), а про рукопис, який НІКОЛИ не побачить світу в нашому видавництві. І не лише в нашому, а й у жодному іншому порядному видавництві, де ще не всі втратили голову від довколишнього ґламуру, яким відверто зомбують нас екрани телевізорів, усеможлива реклама і шпальти модних видань. Однак проблема в тому, що порядних дитячих видавництв насправді в нас дуже небагато – особисто мені пальців двох рук цілком вистачить для того, аби їх перелічити. Тому я не можу й близько ґарантувати, що одного разу ви не придбаєте для своєї дитини барвисто оформлену гарненьку книжечку, в якій вестиметься спершу доволі мила й приємна розповідь про… …маленьку чарівну дівчинку-метелика, яка пурхає собі у своїх наївних «дитсадківских» справах із квіточки на квіточку, ласує солоденьким нектаром, милується своїм відображенням у крапельці води, – одне слово, розчулює. Такий собі метелик-моделька, яким направду щиро милуєшся – точнісінько так само, як щасливі батьки милуються своєю трьох-п’ятилітньою донечкою, яка в білесенькому бальному платтячку танцює на новорічному «балу» в дитячому садочку… Якщо ви не бачили очі таких батьків, то ви, їй-Богу, багато втратили в своєму житті! А якщо досі не пережили це самі, то мусите обов’язково пережити – бо тоді втратите ще більше! Одне слово, все в тому рукописі було прекрасне – та лише доти, доки перед оцією милою дівчинкою-метеликом не постали перші «житейські» проблеми. Зокрема, така: чи етично їй виходити на сцену повністю роздягненою, чи краще буде трішки прикритися?! …Що було далі в тому рукописі, – себто, з якими ще проблемами стикалася бідолашна метеликова героїня, – я не знаю. Бо далі я оце просто не читав – не було сенсу! Бодай тому, що в моїй практиці роботи видавничого редактора бувало всяке. Навіть таке бувало, що один добре відомий «дорослий» письменник, пробуючи свої сили в дитячій літературі, змушував маленьку героїню… засунути два пальчики в розетку, аби потрапити в дивовижний електричний світ і погратися з дивовижними електричними звірятками! Ну, але там це принаймні можна було виправити без шкоди для здоров’я не лише героїні, а й читачів. Дурість, якою б вона не була, до виправлення надається. А ось психіка – ні. Якщо авторка на психічному рівні допускає вихід на сцену своєї маленької героїні (незважаючи на те, метелик вона, чи ворона, чи шматок кізяка, чи що завгодно) голою – то це означає ніщо інше, як те, що вона допускає подібне і стосовно… власної дитини? Чи, може, одне залишається для себе, а інше випускається на «публіку, яка схаває все»? Ну, ви вже збагнули, до чого я веду – старенького дядечка Фройда мало хто читав, але всі про нього начувані краще за психоаналітиків. Та й борделі треба кимось поповнювати – аякже, бізнес! Так що це майже ідеальна річ: виховувати майбутніх працівниць «будинків під червоними ліхтарями» ще змалечку – від першої, так би мовити, книжечки… …Останнім часом у середовищі письменників, критиків і видавців чимало розмов про те, що нам конче потрібна у всіх сенсах сучасна дитяча література. Себто, така, яка зображає не старосвітський, з його неодмінними «зайчиками-білочками», а нинішній, постіндустріальний триб життя. Не перечу – потрібна. Але якщо ця література заводитиме наших дітей у «дбайливо» розставлені на кожному кроці пастки цього сучасного трибу – то краще б її не було. «Зайчики з білочками» вічні – принаймні вони нікому ще не зламали життя…
Іван Андрусяк. Латання німбів. Івано-Франківськ: Тіповіт, 2008. – 254 с.
Радість, яку дарує розумна книжка, можна порівняти хіба тільки з великою всепоглинаючою насолодою слухати улюблену музику. Можливо, саме тому підсвідомо й виникають літературно-музичні паралелі. Наприклад, літературознавчі розвідки Володимира Базилевського асоціюються зі симфоніями – масштабне, епічне, багатошарове мислення образами, аналогіями, базис традиції й реконструкція канону. Критичні статті Євгена Барана – це імпровізації, що йдуть від безпосереднього враження, вони емоційні, безпосередньо-настроєві. Рецензії Івана Андрусяка нагадують мені сонатини (sonatina - італ. - маленька соната). Трохи спеціальної інформації, аби можна було зрозуміти, що й до чого. Соната є досконалою формою класичної музики, яка має усталені параметри, що гарантують найповнішу й найточнішу подачу індивідуальної інформації творця (наразі, композитора): експозиція, тобто вступ-виклад основних тем, розробка – детальний розвиток-аналіз заявлених тем і реприза-кода, тобто синтезуючий висновок. Наразі, сонатина як форма зберігає основні материнські ознаки. Книга Івана Андрусяка – збірник рецензій на поетичні й прозові твори українських письменників, переважно, сучасників. Лаконічна за обсягом, кожна стаття чітко тримає форму, яка видається авторові найбільш вигідною для оприлюднення своїх оціночних і узагальнюючих роздумів. Візьму для прикладу найбільш яскраву розвідку, яка, власне, і спонукала мене назвати доробок критика сонатинами: «Крізь флюїди Перунових ватяних товщ» (Спроба текстуального прочитання «Екстатичного накликання стихії» Сергія Пантюка). Ну, з Богом, як то кажуть! Експозиція – короткий виклад принципіальної позиції критика щодо поета: «…одна з культових фігур на українському поетичному небосхилі….виразно індивідуальний поетичний голос…потуга творити енергетично насичені тексти…». Направду сказати, ці слова є банальним заспівом, адже про інших (не культових, без виразно індивідуального поетичного голосу) Іван Андрусяк переважно не пише. Більш посутнім видається продовження, де тексти поета означені, з одного боку, як приклади традиційного віршування, а з другого – як виразно постмодерні: «мають ознаки обидвох цих стильових домінант, а водночас не вкладаються в рамки жодної з них ( підкреслення моє – Т. Д.) Для «затравки» критик вибирає, на його думку, знаковий текст заявленої збірки і цитує вірш повністю. Я ж наведу першу й останню строфи: «Ваші верби воліють плакати // Щирий щезник забув про жарти. // Вовком важче, ніж вовкулаком, // Але мушу. Ви того варті…// Я багато осяг. Я прозрів. І отож // Недаремно цей камінь гризу. // Крізь флюїди перунових ватяних товщ // Кличу дощ. Накликаю грозу». Отже, основні теми розвитку заявлені досить чітко, і разом із тим – проблематично. Друга частина рецензії – розробка, де власне й відбувається найцікавіша дія – «препарування» тексту, тобто найдетальніший аналіз. Для початку критик підкреслює головне: «виразне розчленування тексту на три частини є пріоритетним для класичної риторики», знаходить у тексті специфічні архетипи заявленого жанру – «містичного накликання-замовляння, похідного від шаманських ритуалів». Характерно, що критик використовує майже ті самі терміни, якими користується музикознавці: композиція, інтонація, евфонія, ритміка, ритмомелодика, повтор, рефрен тощо. Але не забуває, що досліджується літературний твір, тому зустрічаємо незаперечну й приховану алітерацію, виразний чіткий асонанс, « фонетичні повтори й протиставлення.., що виводять нас на значно глобальніший… рівень текстової символіки», улюблений автором-критиком термін – семантику. Головну роль у стилістиці «відіграють евфонічні повтори, що водночас є семантичними протиставленнями: вовком – вовкулаком, на стіні – на струні, вихідні – відхідні, вилив – випив – поквилив, не дано вам помститись – не дано вам родити і т. д.». Розробка, як і належить, набирає необхідного темпу (знову музичний термін)! Іванові Андрусякові в рамцях традиційної критики стає затісно і він малює ритмомелодичний графік, аби читач побачив «скелет» (подібно до тої риби на обкладинці книги) вірша – візуальне втілення основної тези вступу – єдності протилежностей. Кульмінацією звучить - «Тут маємо стихії вогню й води – у взаємодії: вода гасить вогонь, а вогонь випаровує воду. Протиставлення сягає апогею, але в тім то й справа, що саме з цього апогею води і вогню народжується…гроза. Накликання діє!». Воістину, апогею досягає й рецензія! Основний висновок розробкового аналізу збігається з заявленою парадигмою експозиції – «характерне нагнітання елементів безсвідомого…має докорінно протилежний ефект: перша частина тексту є емотивно-екстатичною, «шаманською», а друга натомість її повтором на рівні логічному, усвідомленому». Напряг поступово спадає – критик не оминає питання відносності своїх висновків і знаходить аргументи ( в тому ж таки вірші), що мали б їх (попередні висновки) заперечувати. Нібито несподівано виникають «ненормативний у контексті ритуалу верлібр…/ побутово-приповідковий скепсис…/ звичайна розмовна мова», що мають означати вихід із трансу шамана( поета? критика?). Кода рецензії, як усе геніальне, проста й зрозуміла: «…Як бачимо, коло замкнулося. Стихійний шаманізм і класична впорядкованість, із яких ми починали нашу розмову, знову знайшли одне одного. Ось лише висновки з цього робіть уже самі…». Саме так і зроблю! Перше – книга «Латання німбів» викликає довіру вже тим, що її автор Іван Андрусяк є блискучим поетом, тобто абсолютно чітко знає зсередини, про що пише. Друге – книга читається як захоплюючий авантюрний роман, але не тільки. Повторю те, з чого почала цю статтю: неабияка насолода йти « слід у слід» за автором, спостерігати, а ще ліпше – відчувати, як музику, красу процесу думання таланту вкупі з розумом!