Богдан-Ігор Антонич народився на Лемківщині 5 жовтня 1909 року в родині священика. Його рідне село Новиця нині розташоване на території Польщі. Ось як він згадував про своє дитинство і про те, що стало поштовхом до творчості: «Малим хлопчиком вибіг я у темну ніч, оточену мороком холодних мовчазних лісів, і з острахом підвів очі до таємничого неба, яке, уявлялося мені, було пришпилене горючими цвяхами зір до безмежного простору вічності. Я відчував, як серце холоне, наповняється містичним передчуттям осягнення якоїсь правічної таїни буття людини і природи». У єдиного сина доволі заможних людей життя могло скластися цілком безжурно і благополучно, якби не війна. Родина Антоничів змушена була тікати з рідного села, бо воно опинилося на теренах воєнних дій. Хто знає, можливо, доля біженців залишила маленькому Богданові назавжди ту самотність, про яку згадує його гімназійний учитель Лев Гец: «У класі Антонич нічим спеціально не відрізнявся, але не був таким веселим, як його товариші». Мотиви і образи з його останньої книжки «Ротації», напевне, пов'язані з тими враженнями, які викарбував у дитячій душі похмурий Відень — столиця Австро-Угорщини. Ольга Олійник, наречена Антонича, згадує: «Оповідав мені про те, як мандрував вулицями Відня, орієнтуючись тільки за кіновими фоторекламами, які дуже докладно пам 'ятав. А щоб не потрапити під колеси авт, увесь час ішов хідником попід самими мурами». У 1919 році брат матері поета, Олександр Волошинович, був засуджений до смерті за те, що домагався приєднання галицької Лемківщини до Чехослоначчини. Знову родина Антоничів тікає в Новиці, тепер уже від переслідування польської жандармерії. Деякий час Антоничі з десятилітнім Богданом жили на Пряшівщині. Повернувшись до Новиці, вони вели життя, подібне до існування багатьох західноукраїнських священицьких родин. Важко сказати, як і хто саме виховував майбутнього поета. Ольга Олійник розповідає про няньку, яка читала напам'ять малому Антоничеві поезії Шевченка, оповідала казки, співала колискової. Різні хвороби нападали на хирлявого від природи сина Антоничів, і він не ходив до початкової школи, а готувався у приватної вчительки складати іспити до гімназії. Прийшовши до гімназії в Сяноці (1920 р.), побачив, що панівною мовою там є польська, якої він добре не знав, і завжди тягнувся до україномовного гурту, хоча української теж не знав, бо був лемком і розмовляв лемківською говіркою. Вчився Антонич добре. Професори ставили його учням за приклад. Його колишній професор Л. Гец згадував: «Не пам 'ятаю, щоб колись на щось не дав відповіді. Все тихий, скромний. На перерві сидів спокійно і читав. Його усмішка була якоюсь милою, чарівною, що не можна було не любити». У роки навчання Антонич захоплювався музикою і не лише любив грати на скрипці, а й пробував сам компонувати музичні твори. Один його марш грала вся гімназія. Почав писати вірші ще дитиною, продовжував писати їх у гімназії, але польською мовою, зважаючи на польське оточення. З 1928 по 1933 рік Антонич навчається у Львівському університеті на філологічному, чи, як тоді говорили, на філософському факультеті. Спочатку послуговувався лемківською говіркою, але потім наполегливо почав вивчати українську літературну мову, самотужки опановуючи її лексику, образність та стилістику. Гурток україністів часто заслуховує його філологічні студії. Перед університетськими друзями виступає Антонич і з читанням своїх поезій. У 1931 році виходить перша книжка поета «Привітання життя», яка привернула до нього увагу львівської літературної громадськості. Одночасно з «Привітанням життя» він готував книжку релігійної лірики під назвою «Велика гармонія». Закінчення університету збіглося в Антонича з видатною подією п його житті — виходом у світ його другої збірки «Три перстені». Ця книжка поставила Антонича в перший ряд західноукраїнських письменників. Після закінчення університету (1934 року він здобуває ступінь магістра філософії з відзнакою і починає готуватися до докторату) Антонич зайнявся виключно літературною працею, з якої й жив. Розповідають, що він побоювався вчителювання. Говорив: «Як піду на практику, а потім на посаду, то вже нічого не напишу». Піп знав, що польська влада робила все, щоб перетворити життя українського вчителя на пекло. Ще в університеті він зіткнувся з болючою несправедливістю: його за рекомендацією професора Гертнера мали послати вчитися до Болгарії (Антонич-студент спеціалізувався у славістиці). Але керівники університету пошкодували державних коштів для цієї мети лише тому, що він українець. За чотири роки (1933—1937) Антонич написав ще три книжки, але тільки одна з них, «Книга Лева», вийшла за його життя, у 1936 році. Дві інші — «Зелена євангелія» і «Ротації» — посмертні видання, датовані 1937 роком. На цей час припадає робота Антонича над оперною драмою «Довбуш», над численними статтями, над романом «На тому березі», який, на жаль, так і не був закінчений. 6 липня 1937 року Антонич помер. Він захворів на апендицит і після вдалої операції вже мав намір виписуватися з лікарні додому. Але одразу друга важка недуга — запалення легенів — підкосила його навіки. Сонячного липневого дня сумна процесія відпроваджувала його львівськими вулицями на Яніпський цвинтар. Смерть передчасно забрала поета, - містом творчості якого було оспівування життя. За життя Антонич здобув славу одного з найкращих поетів. І Після смерті він був на якийсь час усунений з історії української літератури. Виданням і впорядкуванням його творів зайнялися друзі. Антонич став легендою Львова й улюбленим поетом українців наприкінці XX століття.
Борис Антоненко-Давидович Вірність материнському заповіту (за повістю Б. Антоненка-Давидовича «Слово матері»)
Борис Антоненко-Давидович до шести років зростав у російськомовному середовищі, адже батько працював у Брянську машиністом. Та саме родина дала йому національний характер: бабуся Олександра вчила онука берегти пам'ять про свій рід, плекала любов до рідної мови, виховувала в ньому почуття національної гідності. Повість «Слово матері» письменник присвятив своїй родині. Образи цього твору багато в чому схожі на його батьків, головний герой Іван Сметана — на самого автора, характери інших героїв він брав з охтирської дійсності, не міняючи навіть справжніх прізвищ. Родинні стосунки впливали на формування характеру героя твору Івана Сметани. Його батьки були гармонійною парою, а стосунки між ними ґрунтувалися на дотриманні споконвічних українських традицій. Батько був роботящий, любив і шанував працю, добре знався на ковальській справі. Його руки були «шкарубкі від молота й усякого заліза». Поряд з ним — мати, «яку батько взяв із бідного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорікала, коли випадали нестатки, і не питалася, коли в хаті заводилася яка зайва копійчина... Ніколи вона ні в чому не перечила батькові...», «вона не пропускала жодної суботи та неділі, щоб не піти на службу Божу». Мати не тільки ходила в церкву, а й жила за Божими заповідями: була доброю, делікатною, завжди допомагала людям. Батько Івана був письменним і мріяв, щоб його єдиний син учився в гімназії. Неписьменна мати боялася відпускати сина в місто, але не стала перечити чоловіку. І ось юний гімназист приїздить додому на канікули і, намагаючись вразити матір своєю вченістю, звертається до неньки перекрученою суржиковою мовою. Жінка була вражена, приголомшена. «Матері аж рогач випав з рук. Вона схопилася рукою за щоку й широко розплющеними, переляканими очима дивилася на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гімназичну форму дорогий дитячий образ її сина... Мати так гірко заплакала, ніби втратила сина назавжди». Іван був розумною, доброю дитиною. Сльози матері вразили хлопчика, і він пообіцяв неньці, що більше ніколи не буде такого робити. Демонстрація своєї «культурності» матері і її реакція на це стали для хлопця добрим уроком на майбутнє. Мати простила сина, але не забула цього випадку. Навіть у свій передсмертний час вона наказувала синові не знатися з багатими, горнутися до простих, роботящих людей. З часом материнський наказ призабувся: хлопець познайомився і подружився із членами аристократичної сім'ї Кузьміних-Караваєвих, допомагав однокласнику Анемподисту вчитися, закохався у його сестру Мері. Земський начальник міста Микола Миколайович Кузьмін-Караваєв вважав себе лібералом, поблажливо дивився на дружбу своїх дітей із сином коваля. Але дуже скоро перед Іваном розкрилася справжня сутність цих людей, коли він став свідком того, як пани поставилися до простої селянки, матері покоївки Зіни. Сцена, що розігралася між матір'ю наймички і панами, зневага можновладців до народу, серед якого вони живуть, відкрила очі Іванові не лише на сім'ю Кузьміних-Караваєвих, а й на всіх панів-шовіністів. Він раптом зрозумів, що перед ним були два різні світи, які ніколи не зможуть порозумітися. Між ними була така глибока прірва, яку годі переступити, а хлопець чомусь опинився на боці, де зневажали його народ, глузували з його рідної мови. З його очей ніби спала полуда, і він побачив усю ницість панів-лібералів. Постать селянки, що згорбившись йшла панським подвір'ям, раптом нагадала йому матір, і ніби здалеку Іван почув неньчин наказ: «З панами не водись, з багатими не знайся». Ось у цей переломний момент Іван гостро відчув, якого він роду, чий він син і яким мудрим був материнський заповіт. Хлопець кинувся за селянкою, а коли Анемподист хотів його спинити, Іван голосно крикнув: «Я не можу бути там, де зневажають мій народ». Звичайно, події твору «Слово матері» відбувалися дуже давно, але й зараз залишаються актуальними слова літературознавця і письменника Бориса Тимошенка, які він написав про цю повість: «Як же вона потрібна здезорієнтованій нашій молоді, аби вчилася вірності рідній землі, рідному народові, його духовним здобуткам».
Осіннє листя опада, Гірке прощання. І котиться сльоза... Ешелони на фронт ідуть, У димовиння туди везуть. А я все жду тебе, жду... Вже виросли сини и онуки, А я все жду...