Коли дітей вивели після сну на прогулянку, всі вони заспішили до басейну, який виблискував проти сонечка перед входом у дитсадок. Під вечір вода в басейні нагрілася, як чай, і вихователька дозволила побовтатись уній скільки кому заманеться. Володя взяв прутика, прив'язав до нього нитку з папірцем на кінці — і вийшла чудова вудочка. Володя схотів закинути вудочку і побачив бджілку. Бджілка перебирала лапками. Крильця намокли, і вона не могла злетіти. Володя підставив їй прутика, але зморена бджілка не мала сили вибратися на нього. Тоді Володя взяв її на долоню. — Що ти робиш? Вона ж ужалить! — загукали діти. Але бджілка була зовсім смирна. Почувши під лапками опору, вона розправила крильця. А коли вони підсохли, махнула ними і зникла в повітрі. Хлопчикові було радісно, що врятував бджілку. Наступного дня в дитячому садку давали до чаю мед. «Певне, й моя бджілка його носила», — подумав Володя, і мед видався йому смачним, як ніколи.
Є люди, від яких віє надзвичайною життєвою енергією, — поруч із ними відчуваєш красу життя. Саме до таких належить член Національної спілки письменників Віра Артамонова. Життєвий шлях Віри Климівни, як багатьох людей покоління 1930-х років, був наповнений нелегким дитинством, складною юністю, у яку увірвалася війна... Народилася письменниця 31 серпня 1925 року м. Лебедині Сумської області в родині службовця. Під час Вітчизняної війни навчалася в медичному інституті та працювала в госпіталі. Віра Климівна — учасник Великої Вітчизняної війни, старший лейтенант медичної служби, нагороджена п'ятьма медалями. Після війни Віра Артамонова працювала медсестрою, відтак завідувала лікарською дільницею в селі Юрківка на Черкащині, була головним лікарем, завідувачкою міськвідділу охорони здоров'я Олександрії, головним лікарем 2-ї поліклініки Печерського району Києва, працювала в головному управлінні МОЗ України. Загалом 43 роки трудового стажу... Письменницьку діяльність розпочала в 1961 році, друкувалась у республіканських газетах та журналах. Окремими виданнями вийшли збірки поезій: «Суцвіття», «Травневий дощ», «Так велить весна», «Непочата вода», «Просто осінь», «Скликаю спогади на віче», «Лицарі і мадонни», «Вітрами знедолена скрипка», «Коли на серці цвіт». Мала щасливу, але коротку сімейну долю з чоловіком Олександром Миколайовичем, має двох синів та трьох онуків. Зараз вона вдова, на пенсії, але побачити її можна на всіх святах міста — чи у Спілці письменників, чи в Раді ветеранів Великої Вітчизняної війни, чи в жіночому клубі Сумського земляцтва. Віра Артамонова веде активне громадське життя. Заступник Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни в Національній спілці письменників України, активістка Ради жінок України, понад десять років веде шефську і виховну роботу в школі-ліцеї «Лідер» Печерського району Києва. У Сумському земляцтві — член жіночого клубу. Володар Пам'ятної відзнаки Сумського міського голови. Творча біографія Віри Климівни увійшла в численні видання — енциклопедію жінок України, антологію дитячої літератури «Дивоцвіт», біографічний довідник громадської організації «Сумське земляцтво в Києві», у Книгу ветеранів Великої Вітчизняної війни України до 60-річчя Перемоги, в Антологію української поезії. Віра Артамонова має 6 наукових праць з медицини. А її життєвий девіз розкривається в її віршах: Я радію і сміюся, Красі дивного світу молюся... Основна тема творчості Віри Артамонової — материнство, доля дружини. Поетеса глибоко розкриває тему фронтового життя, професії лікаря. У віршах цієї тендітної та мужньої жінки звучить гімн природі, обережне ставлення до найвідвертіших почуттів людини. Вона оспівує весну — час, коли все пробуджується і дає надію, закликає до романтики: Під снігом мліє голуба дорога, Масна рілля, що вдячна орачу. Стоять берези, я між ними строго, Узявши світ на душу, помовчу. Віра Климівна — автор багатьох книжок для дітей: «Колючий м'ячик», «Малий», «Сонечко сказало правду», «Повітряний змій»
Літературна група "Бу-Ба-Бу" (бурлеск, балаган, буфонада) було створенао в квітні 1985 року як відгук на події того часу й більшою мірою як опозиція існуючій офіціозній літературі. Її засновниками стали троє молодих поетів (на той час їм було по 24-25 років): Ю.Андрухович із Івано-Франківська, В.Неборак зі Львова та О.Ірванець із Рівного. До цього вони вже друкувалися в періодиці, й у кожного були власні, але дуже схожі погляди на шляхи подальшого розвитку української поезії. І ці погляди знайшли відображення в творчості бубабістів.
Оглядаючи поетичну творчість групи "Бу-Ба-Бу" з позицій початку XXIст., можна відзначити в ній такі особливості.
Збагачення тематики й проблематики. Так, об'єднуючою для них стає тема міста. Найбільш цілісний характер вона має в Ю.Андруховича. Усі його збірки ("Небо і площі", "Середмістя", "Екзотичні птахи і рослини") прагнуть одухотворити повсякденний побут, оживити старий, порослий мохом камінь, прочитати на його гранях життєпис предків. У таких віршах як "Фортечний провулок", "Замок", "Вулиця Єреванська", "Ринок", "Бібліотека" та подібних поет не просто оспівує місто та його елементи, а розкриває їхню сутність, показує їхній зв'язок із людиною. В.Неборак, звертаючись до урбаністичної тематики, дуже часто наповнює її філософськими роздумами про сутність і сенс життя, про місце людини у світі великого індустріального міста, про щастя й зміст людського існування, про примхливість людської долі.
У своїх віршах бубабісти порушують і проблему патріотизму та псевдопатріотизму (О.Ірванець "Любіть!.."), розмірковують над завданням поезії й поета (О.Ірванець "Поезію приймаю як професію", "У тихій хаті…"), торкаються теми злочинності (Ю. Андрухович "Кримінальні сонети", "Мафія", "Павло Мацапура, злочинець").
Розширення меж поетичного мовлення шляхом залучення сучасної лексики, просторіч, вульгаризмів.
[…] Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш)
(Ю.Андрухович "Ніжність") [1, c.47]
Урізноманітнення строфіки (від звичайних катренів до строфоїдів та сонетоїдів).
Реформування ритміки за допомогою "апунктуації" (відсутність розділових знаків, що, у свою чергу, залучає читача до співпраці).
Використання прийомів постмодернізму (стилізація, ремінісценція, медитативність, метафоричність) і неоавангардизму (бурлеск, карнавалізм, епатажність) у поєднанні з традиціями народнопісенної творчості та української класики.
Аналіз доробку Ю.Андруховича, В.Неборака та О.Ірванця свідчить, що група внесла значні зміни в сучасну українську поезію і стала гідним прикладом для послідовників. Її поява сприяла демократизації літературного процесу, що проявилося, зокрема, у виникненні пізніше численних літературних угруповань, а також викликала ажіотаж серед літераторів старшого покоління, критиків, літературознавців.
Андрухович Ю., Ірванець О., Неборак В. Бу-Ба-Бу: Т.в.о./…/ри.— Львів, 1995.— 225 с.
Образ у літературі постмодернізму (на матеріалі ПРОЗИ Юрія Андруховича)
Філософські концепції постструктуралізму породили у літературі нові підходи до сприйняття твору. Поява гасел «Смерть автора», «Текст перед вами і породжує власні смисли» абсолютизують свободу читача і вимагають нових методів аналізу, особливо постмодерністських текстів, в яких немає ні цілісності сюжету, образу, ні смислової однозначності. Цими питаннями займалися філософи Фуко, Дерріда, Барт. Одне з ключових понять в їх концепціях — «деконструкція», розкладання елементів з метою декодування, причому без мети звести до спільного знаменника. Лише множинність інтерпретацій частково компенсує релятивізм смислів. Згідно з Деррідою, завдання деконструкції ще й «у виявленні внутрішніх суперечностей тексту», прихованих не лише від наївного читача, але і від самого автора «залишкових смислів…». /3, с.18/.
Концепція «децентрації суб'єкта» (Лакан) ще в межах структуралізму, а потім і постструктуралізму «стала однією з найбільш впливових моделей уявлень про людину не як «індивід», тобто цілісний, нероздільний суб'єкт, а як про «дивід» — фрагментарно, розірвано… людину». /2, с.77/. Тут повною мірою реалізується думка Гессе, висловлена у «Степовому вовкові»: «Я», навіть найнаївніше, — це не єдність, а багатоскладовий світ».
Подібні тенденції ввійшли в українську літературу разом з постмодерном. Так, у романі Ю. Андруховича «Перверзія» думка про амбівалентність людини унаочнюється посередництвом образу Стаха Перфецького. Логіка така: у кожній новій ситуації використовується інше ім'я, а значить, підкреслюється, що на авансцену виходить нове «я» головного героя. Але ім'я — це ще й шанс для мовної гри автора і для вибудовування метасмислів. Спробуємо проілюструвати.
Стаха Перфецького, який читає «феєричну» і разом з тим «загерметизовану» лекцію, звати в цій ситуації Йона Риб /1, с.15/. Перше слово викликає асоціацію з Книгою Йона, а якщо друге розглядати як символ риби за Юнгом, маємо цілком яскравий образ науковця-містика.
Сом Рахманський — ім'я «оновленого і просвітленого» Стаха після медитацій у монастирі. /1, с.17/. Начебто все просто: змінити словотворчий засіб — маємо «рахманний», тобто спокійний, повільний, а повільний, звичайно ж, як сом. Коло замкнулося. Сом Рахманський. До того ж існує застаріле «рахман» — житель містичної місцевості, правовірний християнин. Все працює на одну версію. Але для жителів селища Рахман (Східна Україна) відкривається ще один шлях прочитання імені.
Бімбер Бібамус — тут важливу роль відіграє саме звуковий знак імені: веселий, смішний, недоладний. Так звати Стаха-гуляку. Ім'я і ситуація взаємодоповнюють одне одного, провокують читача вступати в гру чи то з автором, чи то з текстом.
Не всі імена Стаха розвинуті у творі однаковою мірою, але кожне — знак. А щоб не виникло ілюзій щодо універсальності подібного підходу до характеристики образу, наступний хід автора: «А всього імен було 40 і жодне з них не було справжнім, бо справжнього не знав ніхто, навіть він сам». /1, с.145/. Значить, результати інтерпретації — відносні.
Отже, можна говорити про різні рівні «зчитування» смислів: на рівні ситуації, на рівні імені («зчитування» інформації, закодованої автором і асоціації, породжені текстом).
Остання містифікація у «Перверзії» на цю тему — заповіт головного героя. Ось початок: «Я, Стах Перфецький, власник сорока імен та інших сумнівних властивостей як духовного, так і матеріального кшталту…». Так і напрошується аналогія — сорок святих. Та мова не про це. В заповіті він роздає всі 40 імен, крім одного, — Стах Перфецький, — «яке залишаю для себе з причин есхатологічних» /1 с 275/. Це дотепне зауваження ставить під сумнів попередні розвідки: можливо, перед лицем Всесвіту людина таки має центр, має цілісність? Постмодернізм — «примружений усміх», тож хто може бути в чомусь серйозно впевнений?
Андрухович Ю. Перверзія.— Львів, 1999.— 209 с.
Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: Эволюция научного мифа.— М., 1988.— 255 с.
Скоропанова И. С. Русская постмодернистская литература.— М., 2000.— 608 с.
Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому з чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку. їх завжди будуть бентежити недосяжні зорі, тихий сімейний затишок — не для них.
Він живе у кімнатці на горищі, де дме вітер і холодно. Але для нього найвище щастя — «окраєць нічного неба піймати у фокус лінзи» й поолинути думкою до зірок, намагаючись вичитати в них людську долю. Інколи він сумнівається, впадає у розпач, вирішує жити «як усі», не марити зірками. Та, мабуть, він не зрадить ні себе, ні свого неба в зірках — своєї мрії.
Віг міг би бути звичайною людиною, займатися якимось звичним ремеслом — виготовляти корита, пасти худобу. І його б шанували, хвалили. Але він — казкар, творець, зайда. Проте йому раді, його кличуть за стіл і слухають «земних історій вічний рух», бо слово в його устах — чарівне. Він уміє так освідчитися коханій, що стає «світ як плід» у них «надвоє».
Слова: Юрій Андрухович Обробка слів, переклад: Мертвий півень
Агов мої маленькі
чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ
туди, де кров з любов'ю
черленяться,
де пристрастей і пропастей
сувій...
Я — ваш отець, тож будьте мені
вірні!
(які невірні рими в голові!),
але коли до серця входять вірші
прекрасні, наче крила голубів,
які тоді надії!..
Отож — на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
З риторик і поетик академій —
гайда на площу, як на дно ріки!
Підслухані у вирі цілоденнім,
ті рими — вчителям наперекір
(у вчителів, здається, перекір)!
Або в поля, як на зелену прощу
читати вірші травам і вітрам!..
І постарайтесь, я вас дуже .
прошу,
щоб явір тихі сльози витирав,
щоб небо, нахилившись,
наслухало,
щоб завше був натхненний
соловій...
Хвалу воздавши часові зухвалу,
звірят і пастухів
благословіть!..
Отож — на світ, за діло,
чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята!
Коментар
«Спудеї» — це студенти академій у давнину. Часто на канікулах вони мандрували містами й селами, співали пісень, розказували вірші (які часто самі й складали), щоб прогодувати себе, а також показати свою поетичну вправність, У пісні — звернення спудея до своїх творів (пісень), які складалися з любов'ю, про любов, часто з добрим почуттям гумору. Вірші просяться на волю, і треба, щоб вони зворушували серця людей, щоб від них і «явір тихі сльози витирав», і небо слухало, і соловей співав.
ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ - поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві (1991). Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису "Перевал" (1991 - 1995). Співредактор часопису тексту і візії "Четвер" (1991 - 1996). Творчий доробок А. формально можна поділити на два головні річища: поетичне і прозове. Поетичний дебют А. відбувся в першій половині 80-х рр., і завершився виходом у світ збірки "Небо і площі" (1985), загалом прихильно зустрінутої критикою. Того ж таки року А. разом із В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу (скорочення від "бурлеск - балаган - буфонада"), значення якої для кожного з трьох її учасників з роками змінювалося - від чогось на кшталт "внутрішнього таємного ордена" до "прикладної квазіфілософії життя". Проте друга поетична збірка А. ("Середмістя", 1989) носить швидше не "бубабістський", а "елегійно-класицистичний" характер. Уповні "балаганно-ярмарковою" можна вважати натомість третю збірку - "Екзотичні птахи і рослини" (1991, перевидання "Екзотичні птахи і рослини з додатком "Індія" - 1997, 2002), яка волею автора мала б носити підзаголовок "Колекція потвор". Поетичне річище А. вичерпується десь наприкінці 1990 р. і завершується друкованими поза збірками циклами "Листи в Україну" ("Четвер", №4) та "Індія" ("Сучасність", 1994, №5). Домінантою поетичної картини А. в усі періоди його творчості видається напружене шукання "духовної вертикалі буття", суттєво занижене тенденцією до примирення "вертикального з горизонтальним". Звідси - стале поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства і заміна "ліричного героя" щоразу новою "маскою". З прозових творів А. найперше був опублікований цикл оповідань "Зліва, де серце" ("Прапор", 1989) - майже фактографія служби автора у війську, своєрідна "захалявна книжечка", що поставала під час чергувань у вартівні. 1991 р. з'являється друком параісторичне оповідання "Самійло з Немирова, прекрасний розбишака" ("Перевал", №1), що ніби заповідає характерні для подальшої прози А. риси: схильність до гри з текстом і з читачем, містифікаторство (зрештою, достатньо прозоре), колажність, еротизм, любов до маґічного і надзвичайного. Романи "Рекреації" (1992, перевидання - 1997 і 1998), "Московіада" (1993, перевидання - 1997 і 2000) та "Перверзія" (1996, пеервидання - 1997, 1999, 2000, 2002) при бажанні можна розглядати як трилогію: героєм (антигероєм?) кожного з них є поет-богема, що опиняється в самому епіцентрі фатальних перетворень "фізики в метафізику" і навпаки. Усі романи являють собою доволі відчутну жанрово-стилістичну суміш (сповідь, "чорний реалізм", трилер, ґотика, сатира), час розвитку дії в них вельми обмежений і сконденсований: одна ніч у "Рекреаціях", один день у "Московіаді", п'ять днів і ночей у "Перверзії". Есеїстика А. виникає внаслідок його частих подорожей до інших країн і поступово складається в майбутню "книгу спостережень" над нинішніми особливостями європейського культурно-історичного ландшафту. Перший варіант такої книги - "Дезорієнтація на місцевості" (1999). Разом із польським письменником Анджеєм Стасюком видав книгу "Моя Європа: Два есеї про найдивнішу частину світу" (польське видання - 2000, українське - 2001, німецьке - 2003 р.) - текст, написаний до цієї книжки А., носить назву "Центрально-східна ревізія" і являє собою спробу гранично відвертого осмислення свого власного "часу і місця". Твори А. перекладено і видано у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США (окремими книжками), Швеції, Австрії, Болгарії, Хорватії, Білорусії, Литві, Словаччині (окремими публікаціями). Серед ряду літературних нагород - Премія ім. Гердера (Фонд Альфреда Тьопфера, Гамбурґ, Німеччина) за 2000 р.