Андрусяк Іван Михайлович — поет, прозаїк, літературний критик, перекладач.
Увійшов у літературу на початку 1990-х як учасник літературного угруповання «Нова деґенерація», до якого також входили Степан Процюк та Іван Ципердюк. Критика вважає його одним із чільних поетів покоління «дев'ятдесятників».
Прихильник герметичного поетичного дискурсу, творча еволюція - від неомодерністських, декадентських мотивів ранньої творчості до символічно-асоціативного письма «Часникового соку», витриманого в рамцях неомодерного світовідчуття, але класичної поетичної форми.
Виробив власну впізнавану поетичну манеру, базовану на метафоризмі («Андрусяк пише метафорою, якої нема» - Т. Девдюк, «Критика»), яку критика називала «плаваючою семантикою» (А. Дністровий, «Книжник-review»). Проза Івана Андрусяка характеризується як «густа» символічна метафорика з активним використанням діалектів. Тематично автор досліджує психологію людини в символічно-межових ситуаціях на матеріалі Гуцульщини 1940-50-х років.
Із 2000 р. активно виступає як літературний критик (часописи «Книжник-review», «Книжковий огляд», «Кур'єр Кривбасу», «Кальміюс», «Березіль», «Сучасність» та ін.), аналізуючи здебільше поезію й обстоюючи моральні принципи в літературі та розмежування «високого письменства» й «попси». Лауреат першої премії конкурсу видавництва «Смолоскип» (1995), літературних премій «Благовіст» (1996) та ім. Бориса Нечерди (2002). Член АУП. Живе і працює в Києві.
Поетичні збірки: «Депресивний синдром» (в кн.: Нова дегенерація. Івано-Франківськ: Перевал, 1992) «Отруєння голосом» (К.: Смолоскип, 1996) «Шарґа» (Львів: Лір-Артіль - Піраміда, 1999) «Повернення в Ґалапаґос» (Донецьк: Бібліотека часопису «Кальміюс», 2001) «Сад перелітний» (Львів: Кальварія, 2001 / серія «Ковчег») «Дерева і води» (Харків: Акта, 2002 / серія «Ars poetica») «Часниковий сік» (К.: Факт, 2004 / серія «Зона Овідія») «Храбуст» (Донецьк: Бібліотека часопису «Кальміюс», 2006)
Проза: Вургун (К.: Діокор, 2005, до книжки увійшли повість-метафора «Реставрація снігу», новела «Шарґа», роман-новела «Вургун»)
Переклади: Анжей Бурса. Усмішка горлом: вибрані вірші. Пер. з пол. І. Андрусяка (К.: Нова деґенерація, 1999) Едвард Естлін Каммінґс. Тюльпани й димарі: вибрані вірші. Пер. з англ. І. Андрусяка і К. Борисенко (Хмельницький-Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2004) Анна Політковська. Друга чеченська. Пер. з рос. І. Андрусяка (К.: Діокор, 2004) Марина і Сергій Дяченки. Дика енергія: роман. Пер. з рос. Лесі Ворониної та І. Андрусяка (Вінниця: Теза, 2006) Марина і Сергій Дяченки. Олена й Аспірин: роман. Пер. з рос. І. Андрусяка (Вінниця: Теза, 2006) Чарльз Діккенз. Різдвяна пісня в прозі. Пер. з англ. І. Андрусяка (у зб. «Різдвяні історії». К.: Школа, 2006).
Інші видання: Андрусяк І., Петренко Є. Блиск і злиденність української націонал-демократії: політологічне есе (К.: Смолоскип, 1999) Андрусяк І. Літпроцесія: рецензії, есеї, статті (Донецьк: Бібліотека часопису «Кальміюс», 2001) Мандрівник і риболов. Природа у творчості Володимира Свідзінського та Максима Рильського. Упорядник І. Андрусяк (К.: Факт, 2003 / серія «Текст плюс контекст») Сучасна українська література (кінця ХХ - початку XXI ст.): хрестоматія. Упорядкування, передмова, післямова, примітки І. Андрусяка (К.: Школа, 2006)
Емма Андієвська (1931) належить до так званої Нью-Йоркської групи (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський, П.Килина, Е.Андієвська, В.Вовк), хоча був такий час, коли вона заперечувала цю приналежність. У її творчому доробку 12 збірок поезії та 6 книг прози. На даний час вона більш захоплюється малярством, ніж літературною творчістю.
Члени Нью-Йоркської групи зрозуміли марність спроб звести літературу з соціальним життям суспільства і відмовились від цих спроб. Можна сміливо назвати їхню поезію асоціальною, асуспільною. Поезії Андієвської є яскравим прикладом цього. Напевне не останню роль відіграла у цьому доля українських діаспорних митців. Живучи в країні, яку сприймаєш лише як одне з багатьох можливих місць проживання, цілком природньо, що не переймаєшся її суспільним життям. А твоя батьківщина - це чужина, бо через її соціальний уклад там не знайшлося місця для тебе. Тому й обрали ці діаспорні поети шлях творення у своїх творах власної асоціальної дійсності.
В поезії Андієвської, як вже зазначалося, важко знайти соціальні мотиви. Вона витворює власний світ, відштовхуючись лише від своїх внутрішніх переживань. Як зазначає Тарас Возняк: " Натомість правдиве поетизування відбувається в ширших рамках - воно є креуванням світу/мови, а відповідно і о-мовлюванням світу, прирощуванням цього світу через творчий акт поета. І, ясна річ, не кожен поет, у посполитому розумінні слова, є таким поетом - поетом-креатором."(2.). Поетеса намагається вирватися з вже існуючого світу у світ, де потрібно все створювати наново:
Що, коли світу існування - вибрик
Нам ще не знаної терпкої порожнечі,
("Вігілії. Спокуси святого Антонія")
Світ ще не знаний, його ще потрібно пізнати , і поет є посередником у цьому пізнанні. Читач сприймає цей новий світ через сприйняття поета. Світосприйняття Андієвської дозволяє нам подивитися на звичні речі з несподіваної незвичної точки зору. У цьому й полягає завдання поета-креатора: відкрити читачеві інший світ, створити його для читача. На мій погляд, відкривання і творення у даному випадку є синонімічними.
Логіка Андієвської-поета часто не відповідає нашому поняттю логіки. Ця її алогічність і є спробою вирватися з буденної дійсності в уявний світ, де вона може створювати дійсність за своїми уявленнями.
Можливо, вічність - вхід в сліпучість кани,
В чарунки запаху і кольору цитрини…
Можливо, вічність тільки з іскри трунок,
Єдиний закрут хатки слимака?..
Можливо, вічність - небуття хамелеон,
Який з отруйних дивиться на нас ліан.
("Вігілії. Спокуси святого Антонія.")
У традиційному розумінні Вічність - це щось абстрактне, що не має ні початку, ні кінця, темрява, пустка. А тут раптом - іскри, слимак, хамелеон. У цих образах- порівняннях відображається суб'єктивне, особистісне світобачення. Саме до суб'єктивного, індивідуального світосприйняття пізніше звернуться українські поети 80-их.
Емма Андієвська живе і працює у Мюнхені, Німеччина. Проте її поезія має "глибинну "українськість"[1], незважаючи на те, що в її творах важко відшукати патріотичні мотиви. Вся її творчість глибинно українська, просякнута українськими реаліями, українськими мотивами, надзвичайно близькими українцям. І все це дуже природньо, дуже органічно.
Пів-оселедця, келишок, коньяк…
Суто український натюрморт з традиційною національною закускою.
Але її "українськість" проявляється не лише у сфері побуту, але й у сакральній сфері. Зокрема у ставленні до Бога як до чогось існуючого, але недосяжного і невловимого:
Я співаю про Тебе,
Воно ж береться гарбузовим цвітом, окапиною, деревом.
Ти поруч - увесь неоспіваний.
("Я співаю про тебе. Пісні без тексту")
Література:
1.Андієвська Емма. Поезії.
2.Возняк Тарас. "Небуття-хамелеон" в поезії Емми Андієвської.// Сучасність.1992 №5.
ЕММА АНДІЄВСЬКА Сучасна українська поезія. Поезія Емми Андієвської
Емма Андієвська (1931) належить до так званої Нью-Йоркської групи (Б.Бойчук, Б.Рубчак, Ю.Тарнавський, П.Килина, Е.Андієвська, В.Вовк), хоча був такий час, коли вона заперечувала цю приналежність. У її творчому доробку 12 збірок поезії та 6 книг прози. На даний час вона більш захоплюється малярством, ніж літературною творчістю.
Члени Нью-Йоркської групи зрозуміли марність спроб звести літературу з соціальним життям суспільства і відмовились від цих спроб. Можна сміливо назвати їхню поезію асоціальною, асуспільною. Поезії Андієвської є яскравим прикладом цього. Напевне не останню роль відіграла у цьому доля українських діаспорних митців. Живучи в країні, яку сприймаєш лише як одне з багатьох можливих місць проживання, цілком природньо, що не переймаєшся її суспільним життям. А твоя батьківщина - це чужина, бо через її соціальний уклад там не знайшлося місця для тебе. Тому й обрали ці діаспорні поети шлях творення у своїх творах власної асоціальної дійсності.
В поезії Андієвської, як вже зазначалося, важко знайти соціальні мотиви. Вона витворює власний світ, відштовхуючись лише від своїх внутрішніх переживань. Як зазначає Тарас Возняк: " Натомість правдиве поетизування відбувається в ширших рамках - воно є креуванням світу/мови, а відповідно і о-мовлюванням світу, прирощуванням цього світу через творчий акт поета. І, ясна річ, не кожен поет, у посполитому розумінні слова, є таким поетом - поетом-креатором."(2.). Поетеса намагається вирватися з вже існуючого світу у світ, де потрібно все створювати наново:
Що, коли світу існування - вибрик
Нам ще не знаної терпкої порожнечі,
("Вігілії. Спокуси святого Антонія")
Світ ще не знаний, його ще потрібно пізнати , і поет є посередником у цьому пізнанні. Читач сприймає цей новий світ через сприйняття поета. Світосприйняття Андієвської дозволяє нам подивитися на звичні речі з несподіваної незвичної точки зору. У цьому й полягає завдання поета-креатора: відкрити читачеві інший світ, створити його для читача. На мій погляд, відкривання і творення у даному випадку є синонімічними.
Логіка Андієвської-поета часто не відповідає нашому поняттю логіки. Ця її алогічність і є спробою вирватися з буденної дійсності в уявний світ, де вона може створювати дійсність за своїми уявленнями.
Можливо, вічність - вхід в сліпучість кани,
В чарунки запаху і кольору цитрини…
Можливо, вічність тільки з іскри трунок,
Єдиний закрут хатки слимака?..
Можливо, вічність - небуття хамелеон,
Який з отруйних дивиться на нас ліан.
("Вігілії. Спокуси святого Антонія.")
У традиційному розумінні Вічність - це щось абстрактне, що не має ні початку, ні кінця, темрява, пустка. А тут раптом - іскри, слимак, хамелеон. У цих образах- порівняннях відображається суб'єктивне, особистісне світобачення. Саме до суб'єктивного, індивідуального світосприйняття пізніше звернуться українські поети 80-их.
Емма Андієвська живе і працює у Мюнхені, Німеччина. Проте її поезія має "глибинну "українськість"[1], незважаючи на те, що в її творах важко відшукати патріотичні мотиви. Вся її творчість глибинно українська, просякнута українськими реаліями, українськими мотивами, надзвичайно близькими українцям. І все це дуже природньо, дуже органічно.
Пів-оселедця, келишок, коньяк…
Суто український натюрморт з традиційною національною закускою.
Але її "українськість" проявляється не лише у сфері побуту, але й у сакральній сфері. Зокрема у ставленні до Бога як до чогось існуючого, але недосяжного і невловимого:
Я співаю про Тебе,
Воно ж береться гарбузовим цвітом, окапиною, деревом.
Ти поруч - увесь неоспіваний.
("Я співаю про тебе. Пісні без тексту")
Література:
1.Андієвська Емма. Поезії.
2.Возняк Тарас. "Небуття-хамелеон" в поезії Емми Андієвської.// Сучасність.1992 №5.
Якось пастушок, погнавшись за козою, впав у провалля. Коли отямився, то побачив, що лежить на площі великого міста; кожен житель там будує свою вежу, яка весь час завалюється.
Пастушок хотів розпитати, що це за місто, але на його питання ніхто не відповідав. Лише один дідусь сказав, що тут живуть самі яяни, які визнають лише своє «я» і запитань інших не чують. А він почув питання тому, що чужинець, що його здолали немощі і він не може поправити свою вежу. Пастушок сказав, що охоче допоможе старому, аби йому дали щось поїсти. Дідусь розповів, що яянину ніхто не може догодити, бо тільки він сам усе найкраще знає й уміє.
Хлопчик поцікавився, чи є з цього міста вихід. Дід сказав, що є сім брам, через які можна вийти, сказавши слово «ти». Але жоден із яян не може його вимовити.
Тоді пастушок взав немічного дідуся собі на плечі й пішов до найближчої брами. Там вимовив чарівне слово й опинився серед знайомих скель. А за спиною в нього був не дід, а мішок із самоцвітами.
Коментар
Казкова історія про яян містить у собі прихований повчальний зміст: справжня людина не може жити лише власним «я», не помічаючи навколо інших, не дбаючи про них. І добро, зроблене людиною, завжди повертається до неї.
Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт. Й ледь – річище і тінь від тамариска. Світ – перекотиполе і полин,
Ліхтарня. Пристань. Водяна пила Півмісяця, що – помисли – на ряску (Тлін – чи неіснування гумореска?), І тиша у пітьмі, як ацитилен.
Як тяжко душу й розум – від оскоми. Як тісно між проходами вузькими. Між мурами, де память, як осуга.
Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього, Що досі – забуття і летаргію. Вбиваючи, смерть – воскришає й гоїть.
ВІГІЛІЇ XXXVIII
Крило метелика – айва, з якої – плед, Що тягнеться з народжень до народжень. У срібло вхід: шляхів стрімка мережа, Де боржники, які – в обхід – від сплат.
Крило метелика, гіркий і пізній плід, Що, не торкаючи, промінням ріже. Кути, які – на лабіринт вітражу, Що зберігає Пасіфаї блуд.
У лялечці сипке панікадило, Що оболонки тліну поскидало Й обвуглені перегортає сльози.
Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер, Розкрив метелик крила, як рояль. Душа ще зріє, й порожньо в раю.
ВІГІЛІЇ XXXIX
Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде, Без коліщат – у виміри обтічні. Вже безпредметним стало й нелетюче, Зник фюзеляж, висить шасі із вати,
Що барвами – подекуди – як осуд. Звільнився світ від кліток і утончень, Сплатив борги – і всю на вітер – здачу, Лиш де-не-де ще тліють мураведи.
Змінилася вага і перспектива. Все погустішало – на дві, на три октави, І кожен кадр, як у німому фільмі.
Відпало все настирливе й несхвальне, І решту – кіпоть – вимила гроза. Твердь, скинувши старий комбінезон, Ключами наближається з низин.
ВІГІЛІЇ XL
Ні світла, ані кроків на майдані. Ніч – наглухо – у володіння власні. Лише душа, як верховіття в лісі, – Все глибше й – далі – від тандит щоденних.
Не місяць – еліпс. Крапле белладонна. Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне. Позаду – проминальне і облесне. Єдиний дзвін, що бамка щогодини.
Все видовжилося й позатихало. І тільки серед обрисів похилих, На лінії, що ділить світле й темне,
Громаддя слуху – сторожке й невтомне. – У снах маячить, хоч ніхто не спить Як голос, віддалі. І нескінченна путь.
ВІГІЛЇЇ CVIII
На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить Передчуття, де – ледь земля прочахла. Всі маяки – ганчір’ям – у панчоху. Вже інше світло, хоч вогні – й не густо.
В обвід каналом – з кола – як чугайстер. Ще пам'ять-серп – зітхне і карк почуха Й не доторкаючися ні до чого, З ламкого плину – сугестій, -
Коня і вершника надвіює в гітару, Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить І кожний вимір – двічі, як папуга:
Життя – тривке. Та найтривкіший пагін, Що – шальки духа, де буття-хвалій, Проклавши шлях, на манівці звело.
ВІГІЛЇЇ СХІ
Навколо порожнеча, як нарзан. Все далі – ціль. І тяжча й тяжча ноша, Яку й не помічалося раніше. Вже й чути: Зуби – в серці – час-гризун.
Здитинів світ, склади без слів верзе, Всі береги і пристані минувши Й нічого не навчившись й не пізнавши Під місяцем, що, як кривавий зонд.
Намарне в спирт, мов ембріон, в минуле. Самі нулі – на місці сліз – в анналах. Й на плівці з'яв ще спалахами юрми:
Одні – скидають, інші – шиї – в ярма. Мигтить екран, і дійсність, як тепер. Та з боку смерть, що – листя, мов тапір.
Без шкіри - на вітрі Пустеля - колоратура З ацитиленовим кар`єром смерти. Щораз розпеченіші кола Нескінченної повивальні. На щаблях прискореного розпаду Самі бані, куби Й паралелепіпеди. Всесвіт - відірваний гудзик, Що знову - в сміттярку хаосу. Ні прихистку, ні слова, Ні калюжі питної води. Світанок. Вечір. Світанок. Твій подих фіалково-свинцевий. Твій подих ніжний і молочно-перлистий. Ти визначив початок і кінець, Тільки людина - сама невизначенність. Навіть далеких нащадків пустили за вітром. Всі джерела, краєвиди й пам`ять, Єдину годувальницю людства. Самі світові домовини. Але дух сіє далеко плакучіші зерна І в осередді розпаду. Чорнобиль, пустеля, чорнобиль. Вся країна - трупарня, Де ще живі мерці Вмголошують промови Про нешкідливість опромінення, Школярі, яким жити лише кілька днів, Влаштовують велосипедні перегони Землею, що дихає смертю. Жодних рік не вистачає на голосіння. Жодних океанів на біль та розпуку. Боже, за що так тяжко караєш? Цілий народ отак у домовину, Як голод у тридцять третьомк. Ніхто не голосить, ніхто не плаче. Готують нову трупарню.
Цвіркуни розтягують порожнечу З надпаленими краями. В ній сперечаються два крамарі, Присягаючись на жовтій дині, Як на святому письмі. В одязі з лободи Ходять збирачі податків (Скрізь митники і злодії). Іде збирач податків, Непідвладний тяжінню, Жує смужку олії й посвистує (Один його кашкет Важить пуд щирого золота) Навколо нього сізіфові міхи Видмухують коріння навиворіт. Іде збирач податків, Відділений від листка плівкою, Від якої відрубує усе живе. А те, що відійшло, Висить олив’яними печатками На папських буллах До народів, які вже не існують на мапах.