Не встиг Юрій провести тоскним поглядом
покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці
туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток».
Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному»
костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.
– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати –
нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина,
тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! –
накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.
Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька,
вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і
щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими
бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно
кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів
невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою
ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім
божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він
притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він
згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі»,
добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці
на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих,
душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого
покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той
багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого
Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей
розважали!
– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло,
якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту,
що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А?
Смотри мне! А то...
– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав,
по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре
подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.
Крутелик, видно
було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився.
Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі
напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом
треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність –
хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на
кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він,
Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з
попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без
криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і
проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де
зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато,
скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом
покараних... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше,
що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих
церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально
возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.
– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки
тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха»,
прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як
сільська баба, у попівські казки!
– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику,
спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав
ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки
людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко
усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через
свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але
даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і
керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він
бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!
По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна
тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із
бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»
–
Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать
твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь –
медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так
вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные
четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки.
Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок
кормить в этой западне...
Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби
вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не
жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і
рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і
він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.
«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову
повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і
миролюбно запропонував бандюзі:
– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.
– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.
– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…
–
Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА»
тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на
кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння,
браток.
Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього…
щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як
дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна
морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут
не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому
завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву
зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..
– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував
Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я
не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі –
зливається з нею.
– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш
до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?
«Боже,
що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» –
затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від
цього кримінального слуги самого Сатани.
Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні
трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все
зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею,
Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха
подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…
За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко
підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на
кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.
Однак замість того,
щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися,
гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті
під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!
– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.
Взагалі,
парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним
кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом
від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався
собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів...
– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудотворної, яку
тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп,
яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця
Георгія:
– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...
–
Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на
церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче
дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно
було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного
серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний
чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався,
скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!
Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного
вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо,
виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз.
А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей
кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку
в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.
Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд
з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним
відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на
п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він
згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена
неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою,
вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи
не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто
не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.
Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про
осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено
ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу,
купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а
бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння –
озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим
мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття,
кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе
ті розкішні вінки та гірлянди…
«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця
Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові
вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко
розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від
нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими
п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть
попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але
їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і
обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…
Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!
Якась
незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу
парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених
навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у
храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді...
світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його,
насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс
Богородиці.
– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій,
ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові
і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти,
щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і
ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили,
що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то
вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони
вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає,
як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім
вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?!
Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше
радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до
храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.
У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не
впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які,
здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.
Та
найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не
зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза
ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив
у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками
того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено,
ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він
справив на настоятеля і віруючих.
Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим
часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки
поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим
рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з
крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену
купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як
наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян,
настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та
різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії,
позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга
Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко
з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала
проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно,
більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж
довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері
чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це
з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось
стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про
пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім
довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі
витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив
би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те
пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього
закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь
системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним... якого вважав
порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку
Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового
«авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний!
Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого
вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови,
життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій
людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення
якоїсь... чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А
те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки –
чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про
чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її
чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже
всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів...
Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві
смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав:
вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим.
Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку
рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до
Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній
бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку
такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо
усьому людству!
Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна
не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і
побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в
якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній
квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина –
теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю
не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть
Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його
рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової
Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї
матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в
чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в
порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у
місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед
переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в
чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба
покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...
За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні
обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній
невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід
Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости.
Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і
квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на
розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські
врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і
людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…
Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на
болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу,
дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і
подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий
лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали
Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому
селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер.
Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість
місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна
із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон
сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою
насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.
Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик,
зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом
лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні
очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу,
церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до
замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського
священика... теж гріховними, бо язичеськими.
Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних
бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя
Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю
християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість
тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з
християнською вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і
могутнього тінистого дуба.
Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у
тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками,
вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь
християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші
пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися
не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи
їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична
християнська віра не змогла відмовитись від духотворного
дохристиянського багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І
це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в
нього імен і ликів.
Але, Боже, який жаль, що тисячоліття переживши, зникає ця краса, як
ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями
колись благословенних, а нині зганьблених людиною, країв, співуча
говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні
дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу.
Сьогоднішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя
Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє,
коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах
гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль
нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці
і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді,
Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...
Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали
Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого
правнуки наробили, що й самі не раді!..
Розкладаючи на клиросі
аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для
кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків,
виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга
Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі
незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків:
старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко...
Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що
їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих
розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна
Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще
є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в
школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона,
Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село...
Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і
викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті
давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих
бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя,
«водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх
померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намагалася
поминати "Дідів”, як було колись: приготувала дев’ять страв, насипала
по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому
обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели
вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті
вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що
зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він
тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто –
як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про
свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося,
тріпотить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом
вийдуть і скажуть: відповідайте!»
І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед
іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків
цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга
Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на
рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.
Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе
пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не
відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським
дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і
пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи.
Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
«Де
він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у
школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би
такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» –
дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би
недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і
віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли
він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала
часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після
Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з
оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»
Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці
після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті
слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой,
царські врата, іконостас, образи, клирос...
Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі
півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною
дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих
парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор
отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на
сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян
їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс,
але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив
ближче і опинився перед самим престолом.
Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у
святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій
попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного,
затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті.
Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший…
Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…
...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця
Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її
влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали
сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий
хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...
– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми
маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку
Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в
нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що
були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній
від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не
відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і
помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю
землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера,
захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх
війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в
останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з
Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті
страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ
здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми
учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони
боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і
людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що
вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі
розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство,
війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він
спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і
незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім,
вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі,
нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло.
Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний
біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв
його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у
ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо
висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і
сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло
не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до
Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А
заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми
так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі:
від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи
щохвилі закони Божі.
Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і
лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух
незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища
пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви,
молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ
тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких
зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і
сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й
мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і
прийняти їх до воїнства небесного.
Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю
славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців
війська гетьмана Богдана Хмельницького.
Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:
– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже
послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл
на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…
Миряни,
завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але
отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм
«тихим» усміхом, почав казання:
– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко
від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад
триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою
свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не
вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула
Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських
спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть
Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри,
прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і
дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.
А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся
генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками,
який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося
багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них
дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих
жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед
тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки
сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту,
але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького
у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики
доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком
була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога
двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній
війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага
польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті
чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню,
сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим
вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг
«замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував
облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо
він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського
хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором
передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.
Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку
виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й
кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ,
вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало
українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян,
загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір
з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф,
який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки
поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма
дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої
зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла
відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася
перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу
провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.
Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував
завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці
серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти
великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль.
Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом
трьох годин»...
Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну
паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для
незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з
ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи,
що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні
він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.
– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в
ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але
сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого
українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі
Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про
те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.
Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це
саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину
того кривавого світанку...
Схід сонця застав козаків по коліна в
болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві
Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо,
згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були
звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем
рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До
розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки
українського козацтва?
І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли,
задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не
смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі,
стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою
покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста
відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на
оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу
– рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим
стилем), під Конотопом над військами російського царя.
Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати
історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких
була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення
Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з
нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654
року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну
Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито
стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію,
яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати
їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час
московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше
втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового
гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким
великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на
Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений
був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати
Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до
«держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого
князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою –
«Велике Князівства Руське».
Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і
політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва
посилює репресії щодо України. А 16 квітня 1959 360-тисячна російська
армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч,
яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4
тисячі козаків та місцевих жителів.
Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли
гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.
29
червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки
Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали
громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь
Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити
противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими
козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і
московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо
загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих
берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою
знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість
разів армією загребущого сусіда.
Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить,
проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів
бойової звитяги?
«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою
Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь
на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим
святенництвом їх розум у темінь невідання?».
Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом
чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він
продовжив:
– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося
в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не
стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною
цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського
суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили
ту ж таки нашу вистраждану незалежність.
– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною
мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко
ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в
сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що
отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну
державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль,
певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку
вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу.
Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між
двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної
голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...
Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на
якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть
назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали
батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва
козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання
коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні
кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження
історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то
спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що
й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже,
торжествувала!
Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда
Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу
Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали!
Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних
оченятах Оксаниного «інопланетянина»…
Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля,
однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити
проповідь:
– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки
визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а
надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки
Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених
народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний
поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі.
Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька
церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих
представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як
своєї.
Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо
мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави,
до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів,
неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах
братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої
Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути
гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне
одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили,
і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших,
згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір
Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби
пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав
Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж
свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих,
хто зберіг її для нас…
– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя,
Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо
Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..
… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..
– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.
Малиновим дзвоном-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.
Отець
Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після
Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився
крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у
промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю,
спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки
очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля,
а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра
кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші,
наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим
якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким
захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні
поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним
середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами!
Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев,
драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо,
по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів
великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що
вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані,
що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному
визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до
світу і всесвіту…
Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу,
дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами
вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і
постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити.
Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших
хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття
народних обрядів, звичаїв з християнськими.
На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у
безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній
маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній
фізик-ядерник, ані як теперішній церковнослужитель… Тай чи треба?
ПІД ОМОФОРОМ
Якби хто того суботнього вечора на передодні
Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну
картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим
сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й
гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі
чаклував біля невеличкого багаття...
...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у
солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга
Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи
вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той,
взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.
«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».
Хлопчик
справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те
ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому
серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під
рясними зорями.
– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.
– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.
– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.
–
А як прізвище вашого чоловіка? – несподівано запитав отець Георгій,
не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело
потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали,
працював на ЧАЕС?
– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись,
правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула
до себе внучку.
– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця
Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося
червоними плямами.
– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя,
нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись
ту, маю щось казати».
– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя
Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо
отець Георгій по якійсь хвилі.
– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не
звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що
зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами
лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й
регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело
заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись,
риба.
– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!
– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.
– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм
єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з
цілющого зілля отцем Георгієм, чай.
Та вже за півгодини
зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою
ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не
давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов.
Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить
сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на
острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій
Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство
Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».
І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї
ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно
голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в
пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою
зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.
Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке
погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому,
схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!
Сердитий
на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних
розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих
світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло
аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому
медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев
солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи,
здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у
сонні трави...
Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
БИТВА
Мимоволі
отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною
запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив
заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на
болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не
побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна
темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму
розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув
вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах
брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі
парафіяни.
Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не
втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи
голосниці:
– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?
І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища
Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби
висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли,
тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму.
Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний
ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук
дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за
шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:
– До церкви! Усі – до церкви!
І перелякані на смерть люди,
заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця
Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного
варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко
догоряла на свічнику біля престолу.
Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика
через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у
темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм,
обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався
розпачливий лемент сердешної Оксани:
– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!
– Дитина у храмі!
Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти
жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де
Поліщук?
Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але
вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив,
як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі.
Почув приглушений буревієм крик-стогін:
– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!
І
тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину:
вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою
втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що
теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий
Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над
самим болотом.
Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду,
кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала
поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а
з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою,
що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду
блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря
так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя,
стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба
махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче
вмиті, чисті і високі зорі.
Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з
пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав
про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й
самому собі, якби не свідки.
Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли
вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці
чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не
змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед
чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її
руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!
За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним
лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман
клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з
небес величне свято Трійці.
Треба було готуватися до Священної Літургії.
НЕОПАЛИМА КУПИНА
Священна
Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче
Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти
божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до
пастви:
– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв
Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них
Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти
проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось
подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця
Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі
Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій
Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на
Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства,
лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з
негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді.
Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа
Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про
пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи
зневаженими...
– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.
Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився,
скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний
браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих
чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним
шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у
круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…
– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.
Завершивши
Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за
яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх
послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого
аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та
берези з осиками...
Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені
оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним
поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони.
Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.
«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до
Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По
лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І,
може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи
здалося?..
Пора було розходитись по домівках. Попрощавшись із
парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть
розчулений.
– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій,
сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять,
висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом
перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж,
сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав
Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч
ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в
щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і
за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна
душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала
більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства,
що там, на Небі, стоїть в обороні України…
І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув
серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і
батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила
свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще
страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.
– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.
– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.
Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка,
не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей
ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз
запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:
– Спаси Бог.
– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.
«І
заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і
гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», –
чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля
КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.
– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.
–
Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з
південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець
Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед
сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:
– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте
стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.
…
А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем,
переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх –
внучка вчительки на пенсії – Леся.
– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав
на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка
лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть!
Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і…
повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.
Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:
– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!
І
збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець
Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши,
як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до
церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи
сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав,
навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно
бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але
– чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим
випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю
землю і його душу? Невже, Господи?
В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось
уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим
місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова
хмара... І все зрозумів: битва триває!
З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала
кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче
мамин голос:
– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:
«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»
Скажи:
–
Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від
гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І
прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде
високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і
божища – усі минуться!
– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!
– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?
–
Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за
потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке,
чого вони ще не чули?!
– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене,
не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте
говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас
промовлятиме».
Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було
Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він
готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного
образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною
рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не
питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими
церковними банями Київ.
«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину
квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого
посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого
Георгія, у тому світі, з якого він втік?
Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті,
діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні
події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру,
ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а
деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не
приснилась, а була насправді!
Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з
полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув
туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський
«майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині
густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у
верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у
багну!
«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на
острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій
і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку
постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому
було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв
маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний
храм.
– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.
– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.
Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.
–
Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така
біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи,
що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів,
чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала
під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...
А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла
второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей
так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь
в’язалися в логічний ряд...
… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну
ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька.
Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайомого, немічного,
причинного чоловіка, як блискавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні
травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті,
величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом
його, шестилітнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у
його враженому радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну
ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до
грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і
багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею,
до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і
повторити майже дослівно те, про що він колись благав:
– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.
І
все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого.
Бо нема нічого більшого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо
врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей
під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс
ображеним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу,
казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав
те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько –
безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка,
божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не
могла пробачити татові те незрозуміле, несподіване викрадення його,
малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред малярійного
болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої,
звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої
радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.
...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька
з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого
хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:
–
Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А
тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся
довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не
зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого
Сина життя для мого сина, мого хлопчика...
І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але
хлопчик бачив, як непрохані батькові сльози котилися росою по його
сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.
Жаль до
батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не
розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за
брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі
кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...
Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село
переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через
Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:
– Я тут вийду! Трохи пройдусь.
Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс
знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом
автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.
Раптом
з боку болота вітерець доніс приглушене вовче виття. Юрій здригнувся:
він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за
ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових
дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і
Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції,
ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз
церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як
колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь
великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в
Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння
непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть
навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії,
дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом
прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А
як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали,
ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за
радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла
Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на
священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ
якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у
перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку
думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом
запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі
заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ
сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли
тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили.
Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою
силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт
водяної лілії...
І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а
були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що
після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди
державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито
попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим
настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть,
начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим.
Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на
болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано
на їхніх очах замироточивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного
образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть –
нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.
Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до
чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів
сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула
життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам
собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові,
і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з
маминого переказу людських пліток про попа вимальовувався приємний
образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а,
може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.
Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по
дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і
попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді,
Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам
проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...
Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс
вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки.
Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися
загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля
Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би
бути...».
– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований
не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього...
діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке
дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як
давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на
іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану
оповідь про свого кривдника:
– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той
дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала:
«Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і
сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», –
сказав. І з того дня я тут. А він – там…
– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді,
чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся
зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя,
побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у
цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…
Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що
вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу
вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?
– Чи варто
було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи
варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець
Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні,
перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному
сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед
людьми.
ПРОРОЦТВО ВОЛХВА
– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я
давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті,
прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді
багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не
пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою
мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово,
від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…
Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув
гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав,
далі заговорив через силу:
– Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:
– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь? Как
это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на
КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми
святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот
сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить,
пока приедет милиция...
Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б
пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції,
і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На
жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными
сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної
інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних
реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо,
підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік
колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати
«бдительности» Дятла на власній шкурі.
Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат
фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний
теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи
поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був
упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і
«доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління
безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость».
Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив
якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо
чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і
відправити з Богом подалі від біди.
Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у
таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу
ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці,
по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом
благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому
виду.
«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний,
придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь
невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного
Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з
цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…
Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:
–
Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька
хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і
сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити.
Реактор може не витримати… Може статися непоправне.
Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні!
Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно
підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким
ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»
Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.
–
Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто –
посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно,
відчувши сум’яття душевні Бунчужного.
– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.
–
Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене
послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і
передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити
зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ
день і позначений буде числом ЧОТИРИ».
– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на
увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися
його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка,
але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити...
Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще
вищому начальству.
– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже
впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою
його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не
доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його
розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої
уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!
– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.
–
Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так
щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна
розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала
цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду?
Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з
цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.
І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді,
звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про
«утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його
підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?
– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?
–
А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я
сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця.
Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона
любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона
молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій
омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... –
чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого
контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна
відвернути. І це – у ваших можливостях.
– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!
– Я ж сказав: Мати Божа!
– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..
– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.
– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.
–
Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала
до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві
написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила...
кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...
– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого
начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому
не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до
Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив
всі експерименти, чи що вам там примарилось!
– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум
тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто
глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.
«Чорт
задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе
Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос
іронічно уточнив:
– А мій, значся, готовий!
– Так! І не покрився лепрою
зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і
висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До
всього – ще й мужня людина...
– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня
Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там
відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині,
далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас...
людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не
задумувалися?
– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний
чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно
сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні.
Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали
зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не
чуєте Його?
– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до
співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя
Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів
учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи,
підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив
виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував
завершити цю нікому не потрібну дискусію:
– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті
двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше –
що маю робити?
– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!
– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!
– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати
сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він
навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в
напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити
зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро
розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.
– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви,
в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно,
спасибі за попередження, мені – пора.
– Зачекайте. Ще одне:
Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової
земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної
залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно
голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу…
хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.
– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава
гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що
все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з
космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака,
певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах,
та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум,
бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини
науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не
хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих
самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши
заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу
і... несподівано для самого себе сердито порадив:
– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви.
Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом
закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова.
Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону.
Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим
посланником», підколов:
– Що? Чортів із пекла викликаєш?
– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!
Бунчужний
оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє
дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов
спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.
– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний,
відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного
того... не в себе.
– То-то же и оно, что не в себе! Ану,
подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он
диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним
якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся,
разберутся: в себе – не в себе? А если действительно он – больной,
пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри
мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і
«собственной бдительностью», «втер носа» вічному своєму супернику
Дятлов.
Тож Бунчужному, присоромленому цілком слушними аргументами
зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:
– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!
–
То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало
ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою –
«смерть шпионам».
АРМАГЕДДОН
– Значить, той дивний посланець був Вашим
батьком... – зітхнув отець Георгій. – Мені соромно, мені, повірте, дуже
прикро за себе колишнього... І прошу прощення.... хоча – яке прощення!
Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрості Учителя...
Воістину путі Господні несповідимі... Чи ж думав той черствий, уражений
гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик –
богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника?
Ви чуєте мене, Юрію?
Юрій не відповів. Ходив у задумі церковним подвір’ям, не знаючи,
що... думати. Почуте про батька не те щоби здивувало – прибило його,
перемішало в душі почуття, в голові – думки. З одного боку, хлопець був
радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого – лякала
його справді, як виявилось, вибраність... Вищими Силами... Бо, коли
сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне
запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на
плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче – про
ймовірність аварії? Невже тато справді був... контактером із Космосом. У
що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим – цей містичний поворот
подій і... обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково
нещасних через свою совісність, людську порядність – чоловіків: батька і
колишнього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС.
За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив
його сиротою при живому батькові, однак в тій же мірі завинив перед
ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті
тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами, І, врешті, сам
Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали
батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб
втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де
вигадка, а де й справжня брехня – бідний Юрій не міг розібратися.
Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:
– А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?
– Були такі версії – про інопланетян. Але це – абсурд. Цю плітку
пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за
власну халатність, безвідповідальність і безграмотність – на космічні
сили, тим паче на Бога.... Хоча... у ті часи комуністичні відкрито
звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі,
атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим
ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак… Однак, якась
інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному,
здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після
сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть
не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що
означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу,
відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що
чорнобильська трагедія – це остання битва...
Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його
спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій
він сидів, навіть трава – зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі,
забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою
реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому
енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І... десятиповерховий мат...
…Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної
ночі... Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла
перелякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в
екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.
– Що таке?! Що сталося?! – зіпала побілілими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?!
– Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!
– А-а... А я думала – щось із мамою... – дружина позіхнула, заспокоїла:
– Та не нервуй так... Що це – з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?
Він
очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій
реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою.
Але ж вона – сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!
– Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там
же, – кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що
клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, – заховано
тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там – Армагеддон...
– Гаразд, заспокойся, – підняла Таня руки у білих крилах ажурних
рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба
миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше – коли її намагалися
повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.
– Але якби там справді був... цей твій… – як істинний
комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово
«Армагеддон», – то мені б уже давно подзвонили.
І демонстративно спокійно пішла додивлятися свої райдужні сни.
Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко
каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною...
тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись – «Армагеддон», слово –
«ідеологія», а може, «партія»...
– Як ми вірили тим... тому… – буде хлипати ще вчора незворушний
секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно,
маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого
демократа-реформатора Михайла Горбачова.
Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після
того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ
СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був
переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні
вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником
самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на
ту вдачу «лідерсько–вождистську», на її непохитну переконаність у
власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті
минулого століття, не зовсім було затишно удвох... Але тепер не було
такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку
колись кохав...
Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгія завжди
при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в
холод... Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і
народу – в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж
йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову
навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам
науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами
електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими
піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили
самі собі... саркофаг…
Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що
час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими
парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що
споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та
ще й у животворящому серці України, звідки починаються усі її ріки –
наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, – було не просто
безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але
чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави
заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з
усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які
стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на
тисячоліття, – безпечне і вигідне? Кому – вигідне?! Господи, врозуми!
Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні,
приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй,
Господи!».
– Щось трапилось? Вам погано? – стривожився Юрій, помітивши, що з
попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то
завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на
плацу, бурмочучи молитви.
– Ні-ні! Нічого не сталося... Просто згадалася... Згадалася ніч з
25-го на 26-е квітня... Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що
це... не жарт, і не розіграш... Дятлов не вмів жартувати... В нього
взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири,
як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за
лічені хвилини: гнав машину, як божевільний. Насторожило безлюддя на
території. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля
четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку – метушня-біготня. Яка
здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно.
Беззвучно під’їжджали пожежні машини, беззвучно віддавали команди
військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по
стінах зі шлангів тугі водяні струмені, солдати, яких невідомо хто
невідь-звідки вже встиг пригнати на місце аварії, беззвучно згрібали
руками розкидані вибухом уламки залізобетону й арматури... І я
вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які
згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але
вже… Апокаліпсис…
Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед
очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його,
Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників,
працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів
захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які
знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден
із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь»
пекельного реактора, не виживе...
Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з
нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний,
звичайний білий день…
І день настав – і перший, і другий, і
третій і шостий, але як один – схожий на останній день Помпеїв, а чи
світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під
грифом – «секретно»...
– Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні найбільше шокувало? – ніби
опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. – А те, що за межею атомної
станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло
звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на
першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх
рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і
сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива
атомна війна... Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову
евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи...
Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки
аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще
ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла
порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським працівникам не
панікувати і до останнього залишатися на зараженій території,
демонструючи народові цілковиту безпеку оскаженілого «мирного атома».
Безумці... Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього
страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але,
як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили... Винних не знайшлось...
– Але ви не відповіли на моє запитання...– нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.
– Ах так... звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?
– Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?
–
Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак,
перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило
розуму... Не знаю про інопланетян... Що ж стосується колись мудрого і
вченого інженера, бундючного фізика-атомника Георгія Бунчужного, а
нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що
Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше...
інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні
храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів... Того страшного
чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас...
І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.
Якби
хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на
болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед
Богом. Бо поки що це зоставалося таємницею і для нього самого.
Таємницею, покритою пеленою безуму.
...Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді
годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство,
схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами
жовтуватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри,
запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть
нутрощі, навіть кістки – пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної
муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на
колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом
крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і
заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:
– Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому...
–
Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він
помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до
дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! – відповідав Тані
терпляче один і той же чоловічий голос.
А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів,
зайшли в палату двоє молодих, схожих на студентів-практикантів, юнаків.
Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли
попід руки і... майже понесли – спочатку коридором, лунким, довгим і
ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду,
сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою
стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку
і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та
не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї,
мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у
смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився
над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:
– Он бачиш – світло? Йди туди. Там – благодать.
– Боже,
спаси! – заридав–заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний,
зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне
безмов’я.
Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій
трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік?
десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли,
здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина
ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала
соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав,
щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні
тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну
соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у
багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так – до
безкінечності... Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись
настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано.
Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і
розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його
закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:
– Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі...
Коли
Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на
підлозі якоїсь майже порожньої, якщо не рахувати високого столика
посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з
потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів
пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка
зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що
зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку
полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна
палаючого будинку у чисту прохолодну річку.
«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють
душі грішників? – подумав. – Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».
Боячись
поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю
обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки,
тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував
піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І
цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний,
але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання – вижити, жити!
Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув
неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з
невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго
лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по
голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому.
Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на
капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де
зустрічаються у глухих селах Полісся... Злегка піднявся на лікоть, далі
сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона... на теж крихітному
острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого,
страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами
верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось
незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо... Відкриття
засмутило, однак згадка про Робінзона втішила – значить, він не зовсім
втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого
дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив... І зрозуміє –
куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І
при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум
лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок,
і... втому, від якої хочеться просто спати.
Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у
гарну погоду – просто неба на траві, в негоду – в церкві на підлозі,
крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову
провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він
потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь
паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний –
світ. Проте – для чого він сюди потрапив і дякуючи кому – знову ж таки
не міг ані пригадати, ані уявити.
І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме
– голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний
живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У
звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною
оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!
Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно
ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з
плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка:
«єдиний вихід не вмерти остаточно – почати… пастися. Так, пастися! Слава
Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній – їж не хочу».
Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»:
скубав листя трави, шпортав корінчики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу
тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але
його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом
чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На
ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався
спритно.
А якось вночі його розбудив страшний кошмар – приснилося, що став
вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий
людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із
середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних
мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний
зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не
зосталося людського, крім плоті.
І тоді його охопив відчай... На щастя, не страх, а – відчай. Бо саме
відчай шукає дорогу до... Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному
про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам – відступив. І душа
чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на
високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на
них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими
словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби
повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і
повернутися до людей.
Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних
старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично
відчув чийсь... погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо,
ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало... Радий був стріти навіть
убивцю, злодія, каторжника, аби лише – людину!
Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей,
усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що
можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з
ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так... пильно дивився,
виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край
трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при
березі побачив відбитки величезних вовчих лап...
Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто
дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як... побачив... очі! Він
упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері...
Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали,
уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким
одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.
– Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і
обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! – заспокоював
маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими
своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З
іконостасу дивилася на нього очима його матері – Матір Божа! І він все
зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не
самотній...
А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:
–
Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і
пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей?
Чекай. Вони вже в дорозі.
...Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах,
пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах
листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й
людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки
прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою,
назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як
церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу
правити.
Оскільки то була свята правда, жінки радо повірили, не звернувши
уваги, що батюшка облачений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний
лікарняний халат, пішли слідом за ним помолитися у церкві, яку мали
досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на
прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і
вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з
іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж
виїжджали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під
Вінницю, але там не прижилися, бо там – степ, а вони виросли в лісі,
звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити,
бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився – там і
віка мусить доживати...
Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі,
вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс,
грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись,
бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже
мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков
мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі
виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і
хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими
городами та господарством...
Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за
дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег,
злякалися не на жарт: як же ж це вони... двічі перейшли Криваве болото,
те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно... непрохідне?! І з
подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише
халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но
вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою
вражений.
Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а –
шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним
сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як – двічі! –
перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!
І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі
фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й
цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги
кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений
браконьєрами дикий вепр! А тепер – от! Стоїть! Як людина – стоїть! І
стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося?
Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от
стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що
казати?! Але – мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих
людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою
дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі
останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то
пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка...
І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати
мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна,
звів його руки до неба і промовив його голосом:
– Господи, спаси
і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда,
Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!
Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше
розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної
нагоди, аби порснути в різні боки – від цього болота, на якому бозна-що
водиться, а тепер ще й завівся божевільний піп, який спочатку водить
їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога
напоумити його!
Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпнулися тікати, самозваний піп
піднявся з колін, і як нормальний розповів жінкам, не вдаючись у
подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті
наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це
Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходитимуть на
Службу Божу.
Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заусміхались і, дрібно
перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий
день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов
відважно – слід у слід за самозваним священиком – багну, зачудовано
обдивився церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба
Божого Георгія на рукопокладення у Київ, як той зрозумів, до самого
Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було
запрошено, з якоїсь нагоди зібрався весь священний клір на чолі із
Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки
велична урочистість прийому, я те, що його, самозваного «козацького»
попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними:
здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких
тоді, після розвалу СРСР, ставало послушниками у відроджених
монастирях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли
Бунчужний представився «колишнім заступником головного енергетика
сумнозвісної Чорнобильської атомної електростанції», в митрополичих
покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію
Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного
енергетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у
старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що
відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що
зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в
сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося... щось схоже
на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді
дивовижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і
біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну – про грішника,
врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та
й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.
– Без Господнього чуда, – делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.
–
Так ви мені… вірите? – спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на
патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для
нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку
настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як
доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і
довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і
страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо –
почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій
Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди
прийде його паства, що й сталося – прийшли жінки і він, один лиш Бог
відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ... Ось і вся його
історія, точніше – те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог
знає.
Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили
Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом,
бо їм треба про щось порадитись.
Зоставшись на одинці з Богом у
малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від
сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то
випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося
подивитися на знамениті фрески великого російського художника
Васнецова...
На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества
не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква – як церква,
фрески – як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше
перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена
вечеря.
Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі
успішний кар’єрист Георгій Бунчужний, що прийде такий день і час, коли
йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС)
доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і
тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і
князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..
Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа
Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький
сан був простим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.
...Повернувся
Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком,
обдарованим прихильністю Владики, священицьким одягом, церковними
книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та
найголовніше – незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне
простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані
обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського
попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в
нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник – сам Творець», але
практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з
київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.
Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його
храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть
проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не
могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх
наставників не турбував, а вони – його. Люди ж місцеві, бозна-як і
звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на
справжнього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до
церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.
Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно
людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала
танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець
Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь.
Зосталося дванадцятеро. Як апостолів... хоча майже всі його апостоли,
крім старого Петра Поліщука, жінки...
Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про
Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи
його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами,
довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи
вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…
– Дуже люди нашіє стали мерти, – журилася перед Різдвом Ліда
Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну
межу...
– Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє... Ой, казали ж мої
баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці
пити, овоч із зіємлі їсти... І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть
бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди... От були старіє
люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила
Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива...
Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди – не
тільки і не просто його паства. Вони – його родина, його журба і
радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й
прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від
світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли,
розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.
Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми
дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та
на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам
своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де,
звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися
рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей перетворили його з
ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього
оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед
місцевими посадниками, писав запити і звернення в різні інстанції,
управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи
і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили
автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла
вони самі собі давали раду.
– О-о, той вічний клопіт – Оксанин виводок... Майже щороку маю
радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої
неділі, коли обвінчаю котрусь із них... На жаль, у цих краях так давно,
принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися... хіба що
зразу після Другої світової війни... Отож мрію про вінчання, веселе,
урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як
писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога
на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не
забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним,
глухих, болотистих пущ, – зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про
самого себе.
Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби
козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так
безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з
Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб
не поранити і так зраненого життям отця Георгія.
ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА
– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька
поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським
звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів...
Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... –
першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію
по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при
такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком,
ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На
спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці,
який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в
школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко
«Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і
давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей
бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою,
Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати
Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви
бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте…
А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув,
посмутнів, задумався.
Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:
–
Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо
час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким
молодим і уважним співбесідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте!
Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені
здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про
те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами
стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?
– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що
назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де
причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак –
гарчання.
Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши,
мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він
продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:
– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку
звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у
сімнадцятому столітті, після битви під Берестечком ліс був
перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та
мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на
поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога
іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові
жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники.
Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на
некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно,
що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну
трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави,
пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя,
перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на
Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та
все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські
назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки,
легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда
до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і
ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…
Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ятства, якими затяжними і
нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і
революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову
згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами,
обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної
пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та
величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім
місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала
легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися
пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти –
люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не
бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів,
зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим
заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним
вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські
сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин
земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.
У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з
невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста
свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та
завадила їм аварія на ЧАЕС.
Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто
за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно,
просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних
хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи.
Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви
воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та
пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове
котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а
більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір
були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку
лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і
байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу
свою, тому й не копичать тлінного.
Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі
і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й
відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний
ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від
смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами
щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з
лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої
гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю
своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані
лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не
встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого,
перекинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина
– кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але
завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом
побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже
застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля
провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А
стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.
З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито
спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла
християнську віру.
Є й іще одна версія легенди: нібито цю
капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий
древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела
стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в
Коростені – історичному Іскоростені?
Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне
з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено
зітхнув:
– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…
– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас
ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи,
може, вам надокучили мої казки?
– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…
– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді…
як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і
чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до
болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота
спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю
православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови
Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож
даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку,
показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову,
молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ,
особливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І
таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні,
мохи-вільшаники, мочарі-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними
піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.
Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у
досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких,
осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика.
Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім…
Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було
їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних
військ – з німцями, і партизан – з оунівцями, і оунівців з партизанами
– з німцями...
– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…
–
Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи
Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував
цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу,
зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна
легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських
меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені
торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі...
Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували,
проковтнувши кілька бульдозерів і «бобик» головного меліоратора
Української Радянської Соціалістичної Республіки разом із планом його
осушення.
– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.
– Може й
справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе
легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ
нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже
важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо
інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла
від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом
тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І
коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала
впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до
чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію,
батька?
– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.
– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…
Знову
запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про
одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і
місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на
болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого
лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.
– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по
хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із
грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів,
насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на
Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію,
познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати.
– Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і
родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим
був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю
Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва
тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид
полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…
– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто
вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його
називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом.
Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато
казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського,
здається, Ігоря, тікати з полону…
– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я
вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є
ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо
потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба
до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з
вами Утреню пропустили.
Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві,
задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так
бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.
Отець
Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке
у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим.
Хоча знав, що тої кривавості трясовині надають водорості-хамелеони,
які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під
вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо
тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Кривавому
болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби стирав з них червоний
відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:
– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!
Наразі
з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось
когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і
заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з
п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки
і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила
і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім
сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше
в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши
таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову
вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.
ЯНГОЛ-МУТАНТ
Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу,
пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота,
на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима
поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій
глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і,
як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке
моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського
храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним
випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі
ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а
віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому
жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся
нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок
земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала
за підрясник, за палицю, спокушала страхом посковзнутися на слизькій
купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча
двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на
берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те,
що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і
найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на
підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у
могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! –
одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами
стезя.
Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала
рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих
оболонках туману тонку і високу постать свого панотця, парафіяни
поштиво закивали головами, стримано заусміхалися, шикуючись один за
одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за
пастором у підступну багну.
Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з
прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби
всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале
порівняння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята
десять-двадцять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови
Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн
ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.
Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове
допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою.
А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за
яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися.
Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні
панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.
Однак придивившись пильніше, отець Георгій помітив, що сьогодні
пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на
пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що постачала йому книжки з
історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій
сукенці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили
її схожою на тоненьку берізку.
– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила
вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця,
студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся
Українка!
Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не
потупилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою
шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого
священичого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким
чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності,
вихованої радянським режимом, був інший погляд, у прямому і в
переносному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності!
Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих
нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч,
виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом!
Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж,
дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в
обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний
чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на
Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш,
грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську
ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже
Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…
Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого
гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І
болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце
попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не
встигли вони до Чорнобильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята
партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні
можливості мирного атому.
Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і
неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так
бездарно промарнотратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о,
як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки
своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а
розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому
світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому,
не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від
генетичних мутацій і духовних деформацій!
Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю
пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним
перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув,
як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:
«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».
Але
на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула.
Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як
він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила
на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм
численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь
не щороку, спитав:
– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.
Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське:
одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби…
приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись
світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...
І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика:
Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то
пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими
спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам
засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого
вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради
бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні
гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського
Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими
об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть
радянські військові бази, космодроми та атомні станції».
«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати
наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От
кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні
«недоработки» та головотяпство!».
Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії
теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам,
провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді
засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліптичну ніч, у квітневому небі
над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні
українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на
четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто
там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…
Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок,
спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці,
попросив маму:
– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде
безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок –
ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка
надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.
Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги!
Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало
не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули
на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на
територіях, уражених радіацією, жінки народжуватимуть мутантів. Він не
хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність
мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку…
повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи
Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному
образу і подобі.
І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не
споживає, як скаржилась Оксана, крім підсолодженої цукром води, лісових
ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть
обурився:
– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай
врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих
ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!
– Та він нічого більше не хоче! – виправдовувалася перелякана жінка.
По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі
недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж
по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці
виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й
того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими
мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок
Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В
тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в
обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито
розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно
захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно –
сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!
Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що
давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як
людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:
– Сестро, не народжуйте більше!
Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…
І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив
рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі
до Неба, попросив подумки:
«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні
поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на
землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти,
народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу?
Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний,
Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».
Наразі відчув легке поколювання в руку, якою притискав до грудей
дитину. Ніби від електричного струму низької напруги... Скосив погляд
на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними
очищами, в глибині яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.
І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:
– Отче, він світиться вночі!
Здалося,
в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому,
аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно
стиснутий у ниточку ротик.
– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все
наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо...
Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче,
потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої
неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:
– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!
– Він, отче,
не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на
мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.
Тоді він,
грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань,
посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею,
зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам
переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді розмовляє очима!
Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний
зв’язок... О! От і зараз...
Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина…
ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується
заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...
Жалість до
Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які
мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не
ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може
зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері
це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».
Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець
Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь
поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його
лікували... електро...
От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!
– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.
Отець
Георгій вдячно усміхнувся, і знову відчув легке, як від батарейки,
поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє
вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в
пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в
якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі,
скаржилась Оксана, і світла нема?!
Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних
розрадників, які бозна-якими вовчими стежками, приплутувався час від
часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти
електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у
найближчий пункт прийому металевого брухту…
Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж
зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми
печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів
від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині,
яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом
смерті не віддасть її на поталу людському осуду…
Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала
під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на
стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у
слід за своїм поводирем. Не менш зосередженим і уважним був і сам
пастор, відповідальний перед Богом за життя цих людей, яким він
потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і
поріднений Храмом, до якого вона веде.
Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь...
Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого
себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка
душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже
безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх
тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких
гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить
просити Бога за їхнє здравіє...
Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях!
Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця
сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на
помилування, на благодать Божу…
Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли
сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла
за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли
отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і
так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона,
котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом,
і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а
ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть
під час сповіді.
– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець
Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими
керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники
наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.
– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з
депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка
риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити
гріх справедливого гніву.
І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її
чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для
самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він
не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд,
виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про
волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як
оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого
мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого,
який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...
Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій
Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик
тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від
посягань преісподні хресним знаменням.
Не встиг Юрій провести тоскним поглядом
покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці
туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток».
Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному»
костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.
– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати –
нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина,
тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! –
накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.
Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька,
вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і
щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими
бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно
кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів
невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою
ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім
божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він
притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він
згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі»,
добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці
на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих,
душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого
покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той
багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого
Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей
розважали!
– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло,
якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту,
що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А?
Смотри мне! А то...
– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав,
по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре
подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.
Крутелик, видно
було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився.
Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі
напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом
треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність –
хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на
кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він,
Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з
попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без
криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і
проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де
зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато,
скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом
покараних... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше,
що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих
церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально
возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.
– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки
тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха»,
прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як
сільська баба, у попівські казки!
– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику,
спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав
ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки
людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко
усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через
свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але
даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і
керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він
бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!
По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна
тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із
бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»
–
Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать
твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь –
медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так
вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные
четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки.
Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок
кормить в этой западне...
Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби
вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не
жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і
рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і
він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.
«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову
повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і
миролюбно запропонував бандюзі:
– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.
– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.
– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…
–
Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА»
тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на
кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння,
браток.
Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього…
щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як
дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна
морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут
не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому
завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву
зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..
– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував
Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я
не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі –
зливається з нею.
– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш
до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?
«Боже,
що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» –
затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від
цього кримінального слуги самого Сатани.
Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні
трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все
зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею,
Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха
подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…
За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко
підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на
кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.
Однак замість того,
щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися,
гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті
під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!
– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.
Взагалі,
парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним
кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом
від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався
собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів...
– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудотворної, яку
тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп,
яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця
Георгія:
– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...
–
Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на
церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче
дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно
було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного
серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний
чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався,
скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!
Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного
вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо,
виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз.
А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей
кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку
в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.
Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд
з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним
відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на
п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він
згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена
неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою,
вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи
не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто
не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.
Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про
осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено
ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу,
купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а
бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння –
озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим
мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття,
кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе
ті розкішні вінки та гірлянди…
«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця
Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові
вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко
розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від
нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими
п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть
попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але
їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і
обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…
Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!
Якась
незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу
парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених
навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у
храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді...
світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його,
насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс
Богородиці.
– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій,
ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові
і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти,
щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і
ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили,
що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то
вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони
вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає,
як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім
вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?!
Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше
радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до
храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.
У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не
впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які,
здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.
Та
найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не
зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза
ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив
у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками
того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено,
ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він
справив на настоятеля і віруючих.
Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим
часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки
поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим
рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з
крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену
купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як
наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян,
настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та
різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії,
позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга
Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко
з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала
проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно,
більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж
довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері
чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це
з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось
стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про
пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім
довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі
витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив
би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те
пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього
закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь
системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним... якого вважав
порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку
Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового
«авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний!
Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого
вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови,
життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій
людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення
якоїсь... чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А
те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки –
чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про
чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її
чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже
всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів...
Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві
смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав:
вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим.
Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку
рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до
Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній
бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку
такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо
усьому людству!
Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна
не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і
побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в
якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній
квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина –
теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю
не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть
Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його
рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової
Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї
матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в
чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в
порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у
місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед
переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в
чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба
покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...
За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні
обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній
невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід
Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости.
Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і
квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на
розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські
врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і
людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…
Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на
болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу,
дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і
подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий
лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали
Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому
селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер.
Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість
місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна
із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон
сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою
насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.
Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик,
зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом
лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні
очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу,
церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до
замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського
священика... теж гріховними, бо язичеськими.
Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних
бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя
Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю
християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість
тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з
християнською вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і
могутнього тінистого дуба.
Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у
тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками,
вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь
християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші
пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися
не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи
їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична
християнська віра не змогла відмовитись від духотворного
дохристиянського багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І
це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в
нього імен і ликів.
Але, Боже, який жаль, що тисячоліття переживши, зникає ця краса, як
ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями
колись благословенних, а нині зганьблених людиною, країв, співуча
говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні
дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу.
Сьогоднішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя
Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє,
коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах
гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль
нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці
і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді,
Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...
Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали
Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого
правнуки наробили, що й самі не раді!..
Розкладаючи на клиросі
аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для
кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків,
виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга
Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі
незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків:
старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко...
Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що
їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих
розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна
Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще
є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в
школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона,
Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село...
Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і
викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті
давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих
бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя,
«водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх
померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намагалася
поминати "Дідів”, як було колись: приготувала дев’ять страв, насипала
по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому
обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели
вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті
вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що
зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він
тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто –
як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про
свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося,
тріпотить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом
вийдуть і скажуть: відповідайте!»
І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед
іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків
цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга
Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на
рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.
Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе
пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не
відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським
дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і
пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи.
Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
ЛІТІЯ
Ще рано бити в тулумбас
й скликати ворогів на тризну,
бо сходить Божа благодать на мій народ,
і на Вітчизну...
«Де
він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у
школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би
такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» –
дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би
недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і
віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли
він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала
часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після
Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з
оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»
Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці
після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті
слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой,
царські врата, іконостас, образи, клирос...
Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі
півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною
дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих
парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор
отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на
сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян
їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс,
але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив
ближче і опинився перед самим престолом.
Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у
святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій
попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного,
затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті.
Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший…
Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…
...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця
Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її
влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали
сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий
хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...
– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми
маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку
Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в
нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що
були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній
від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не
відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і
помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю
землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера,
захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх
війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в
останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з
Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті
страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ
здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми
учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони
боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і
людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що
вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі
розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство,
війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він
спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і
незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім,
вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі,
нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло.
Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний
біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв
його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у
ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо
висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і
сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло
не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до
Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А
заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми
так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі:
від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи
щохвилі закони Божі.
Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і
лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух
незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища
пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви,
молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ
тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких
зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і
сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й
мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і
прийняти їх до воїнства небесного.
Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю
славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців
війська гетьмана Богдана Хмельницького.
Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:
– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже
послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл
на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…
Миряни,
завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але
отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм
«тихим» усміхом, почав казання:
– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко
від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад
триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою
свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не
вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула
Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських
спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть
Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри,
прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і
дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.
А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся
генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками,
який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося
багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них
дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих
жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед
тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки
сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту,
але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького
у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики
доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком
була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога
двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній
війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага
польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті
чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню,
сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим
вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг
«замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував
облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо
він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського
хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором
передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.
Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку
виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й
кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ,
вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало
українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян,
загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір
з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф,
який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки
поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма
дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої
зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла
відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася
перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу
провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.
Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував
завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці
серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти
великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль.
Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом
трьох годин»...
Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну
паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для
незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з
ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи,
що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні
він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.
– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в
ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але
сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого
українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі
Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про
те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.
Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це
саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину
того кривавого світанку...
Схід сонця застав козаків по коліна в
болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві
Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо,
згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були
звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем
рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До
розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки
українського козацтва?
І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли,
задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не
смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі,
стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою
покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста
відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на
оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу
– рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим
стилем), під Конотопом над військами російського царя.
Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати
історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких
була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення
Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з
нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654
року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну
Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито
стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію,
яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати
їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час
московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше
втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового
гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким
великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на
Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений
був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати
Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до
«держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого
князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою –
«Велике Князівства Руське».
Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і
політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва
посилює репресії щодо України. А 16 квітня 1959 360-тисячна російська
армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч,
яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4
тисячі козаків та місцевих жителів.
Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли
гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.
29
червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки
Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали
громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь
Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити
противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими
козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і
московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо
загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих
берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою
знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість
разів армією загребущого сусіда.
Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить,
проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів
бойової звитяги?
«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою
Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь
на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим
святенництвом їх розум у темінь невідання?».
Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом
чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він
продовжив:
– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося
в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не
стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною
цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського
суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили
ту ж таки нашу вистраждану незалежність.
– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною
мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко
ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в
сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що
отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну
державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль,
певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку
вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу.
Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між
двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної
голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...
Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на
якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть
назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали
батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва
козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання
коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні
кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження
історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то
спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що
й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже,
торжествувала!
Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда
Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу
Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали!
Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних
оченятах Оксаниного «інопланетянина»…
Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля,
однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити
проповідь:
– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки
визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а
надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки
Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених
народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний
поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі.
Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька
церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих
представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як
своєї.
Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо
мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави,
до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів,
неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах
братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої
Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути
гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне
одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили,
і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших,
згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір
Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби
пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав
Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж
свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих,
хто зберіг її для нас…
– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя,
Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо
Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..
… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..
– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.
Малиновим дзвоном-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.
Отець
Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після
Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився
крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у
промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю,
спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки
очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля,
а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра
кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші,
наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим
якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким
захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні
поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним
середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами!
Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев,
драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо,
по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів
великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що
вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані,
що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному
визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до
світу і всесвіту…
Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу,
дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами
вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і
постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити.
Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших
хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття
народних обрядів, звичаїв з християнськими.
На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у
безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній
маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній
фізик-ядерник, ані як теперішній церковнослужитель… Тай чи треба?
Якби хто того суботнього вечора на передодні
Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну
картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим
сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й
гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі
чаклував біля невеличкого багаття...
...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у
солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга
Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи
вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той,
взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.
«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».
Хлопчик
справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те
ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому
серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під
рясними зорями.
– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.
– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.
– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.
–
А як прізвище вашого чоловіка? – несподівано запитав отець Георгій,
не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело
потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали,
працював на ЧАЕС?
– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись,
правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула
до себе внучку.
– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця
Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося
червоними плямами.
– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя,
нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись
ту, маю щось казати».
– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя
Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо
отець Георгій по якійсь хвилі.
– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не
звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що
зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами
лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й
регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело
заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись,
риба.
– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!
– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.
– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм
єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з
цілющого зілля отцем Георгієм, чай.
Та вже за півгодини
зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою
ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не
давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов.
Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить
сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на
острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій
Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство
Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».
І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї
ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно
голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в
пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою
зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.
Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке
погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому,
схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!
Сердитий
на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних
розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих
світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло
аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому
медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев
солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи,
здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у
сонні трави...
Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.
БИТВА
Мимоволі
отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною
запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив
заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на
болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не
побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна
темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму
розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув
вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах
брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі
парафіяни.
Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не
втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи
голосниці:
– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?
І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища
Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби
висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли,
тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму.
Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний
ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук
дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за
шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:
– До церкви! Усі – до церкви!
І перелякані на смерть люди,
заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця
Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного
варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко
догоряла на свічнику біля престолу.
Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика
через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у
темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм,
обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався
розпачливий лемент сердешної Оксани:
– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!
– Дитина у храмі!
Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти
жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де
Поліщук?
Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але
вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив,
як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі.
Почув приглушений буревієм крик-стогін:
– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!
І
тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину:
вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою
втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що
теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий
Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над
самим болотом.
Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду,
кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала
поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а
з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою,
що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду
блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря
так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя,
стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба
махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче
вмиті, чисті і високі зорі.
Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з
пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав
про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й
самому собі, якби не свідки.
Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли
вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці
чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не
змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед
чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її
руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!
За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним
лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман
клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з
небес величне свято Трійці.
Треба було готуватися до Священної Літургії.
НЕОПАЛИМА КУПИНА
Священна
Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче
Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти
божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до
пастви:
– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв
Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них
Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти
проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось
подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця
Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі
Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій
Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на
Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства,
лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з
негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді.
Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа
Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про
пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи
зневаженими...
– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.
Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився,
скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний
браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих
чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним
шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у
круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…
– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.
Завершивши
Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за
яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх
послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого
аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та
берези з осиками...
Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені
оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним
поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони.
Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.
«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до
Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По
лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І,
може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи
здалося?..
Пора було розходитись по домівках. Попрощавшись із
парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть
розчулений.
– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій,
сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять,
висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом
перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж,
сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав
Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч
ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в
щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і
за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна
душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала
більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства,
що там, на Небі, стоїть в обороні України…
І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув
серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і
батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила
свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще
страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.
– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.
– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.
Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка,
не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей
ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз
запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:
– Спаси Бог.
– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.
«І
заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і
гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», –
чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля
КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.
– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.
–
Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з
південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець
Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед
сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:
– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте
стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.
…
А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем,
переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх –
внучка вчительки на пенсії – Леся.
– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав
на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка
лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть!
Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і…
повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.
Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:
– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!
І
збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець
Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши,
як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до
церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи
сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав,
навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно
бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але
– чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим
випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю
землю і його душу? Невже, Господи?
В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось
уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим
місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова
хмара... І все зрозумів: битва триває!
З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала
кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче
мамин голос:
– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:
«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»
Скажи:
–
Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від
гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І
прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде
високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і
божища – усі минуться!
– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!
– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?
–
Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за
потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке,
чого вони ще не чули?!
– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене,
не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте
говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас
промовлятиме».
Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було
Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він
готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного
образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною
рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не
питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими
церковними банями Київ.
«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину
квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого
посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого
Георгія, у тому світі, з якого він втік?
Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті,
діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні
події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру,
ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а
деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не
приснилась, а була насправді!
Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з
полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув
туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський
«майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині
густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у
верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у
багну!
«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на
острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій
і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку
постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому
було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв
маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний
храм.
– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.
– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.