Блог - Zn0

» Меню сайта

» Наш опрос

» Статистика

Онлайн всего: 1

Гостей: 1

Пользователей: 0

» Форма входа

Розворушив лікарняну білизну, мацнув по бинтах, і на нього пахнуло цілою громадою ліків, а цим обернуло до раптової свідомості того, що з ним скоїлося за останні дні. Відчув, як чоло роситься краплями поту, як той піт ураз покотився лицем, і тут уже ціле тіло його впало в гарячку. Іванові привиділося, ніби саме тепер од нього щось покотилося в безодню, а він уже не той Іван Іванович Каламар, яким був місяць, півроку, рік тому, що він уже ніколи не буде тим чоловіком, якого всі люди знали в Забережі.
Знесилений свідомістю, опустився на ліжко й зненацька побрів шукати той найщасливіший день, який тепер мав принести йому бодай маленьку крихту розради і потіхи. Бо згадав: саме тоді, коли після операції гірко-прегірко ридав ридма і бив головою в покрайницю ліжка, біля нього довго-довго сидів лікар у білому. Про що тоді не говорив, усе забулося, кудись зникло, тільки в пам'яті лишилися слова: «Коли вам, Іване Івановичу, буде дуже, дуже гірко на серці і тяжко на голові, шукайте найщасливіший день у вашому житті і думайте про нього!»
Очима байдуже повів по нічній палаті, мигнув по місяцем освітленій навпроти лікарняного вікна глухій і сліпій стіні, тут же заплющив повіки, аби датися в сподівану і бажану мандрівку забуття.
...Довго блукав схилами над весняною, літньою, осінньою Забережжю то з вівцями, то з коровами, з сопілкою, потім з косою, коли був ще легінем; він уже відчув музик тої пори, коли крався од батька на вечірні забави, та найщасливішого дня в житті поки не знаходив.
Каламар знову і знову брів на Красний грунь першої весни, що прийшла після тих М'ясниць, коли оженився. Він уявою знову й знову палив весняні ватри, перекопував паленища, разом з молодою жінкою Марійкою висівав ячмінь та овес, бачив, як його дружина поралася увечері коло вогнища, готуючи страву. Чув м'яку руку жінки, що пахла гірським полем і лісовим вітром, коли лежав лицем на її руці в колибі далеко-далеко од села. З грунів їм світили вогники, хаща притишено шепотіла радісно-таємничу казку, лукаво з неба підморгували зорі, заздрісне і ревниво хмурився весняними дощами обмитий вилицюватий місяць.
Іван тепер уже думав, що саме дні на Краснім групі тої весни, як ярювали собі двоє, були найщасливіші у його житті. Та раптово і негадано підступно виринав у пам'яті той вечір, коли Марійка настигла у скрині його любаску. І він уже бачив обімлілу жінку серед хати, бачив, як дрижить вона вся в раптовій пропасниці... Потім уже бачив небогу Марійку в лікарні, коли ниділа на сухоти. І нічого на світі білому в хворобі їй не помагало — що не чинив, яких ліків не добував, які поради не приймав. Одні казали барсучим жиром лікуватися, інші — свіжу овечу жентицю пити, хтось посилав до ворожок, а хтось мав надію на чорнокнижника, що проживав десь у далекому селі і ніби вмів не тільки бісів відчитувати, а й знався на всіляких зелах, що од різних недуг рятували.
Неборак Іван Каламар хотів було датися до лікаря з немічною жінкою, та сама вона, небога, впала колодою впоперек дороги, як тільки почула, що для цього треба продати тільну телицю; Теличку сама виходила від дійка, пасла по толоках, чекала од неї першого молока — як тут було дивитися, як тут було годитися, що купці мають таку повести з двору? Та й сподівалася, що молочко буде попивати, корівці молодій тішитися, а це уже само по собі стане для неї цілющим ліком...
Тільки навернулися думки Івана про те, як хворіла жінка, тільки став перед ним той березневий день, коли Марійка лежала в труні під деревами в тому саду, що починав випукувати ніжним зеленим листом, як його наскрізь пройняло болем і всі прожиті з Марійкою щасливі дні кудись поділися.
— Чекай, чекай! — Каламар долонею плеснув себе по холодному чолу й дався в мандрівку за тим найщасливішим днем у своє дитинство. Він увесь плив на дивному кораблі з туго напнутими блакитними вітрилами до того, що колись так його розсмішило й розвеселило.
І почало снуватися:

«Не пам'ятаю, в якому класі народної школи — третьому або четвертому — я вчився, коли у сусідського хлопця занеміг батько. Хлопець двічі на тиждень ходив аж за друге село по воду з мінерального джерела, тому не бував у школі. Одної неділі він сказав мені, що при дорозі знайшов золотий камінь. Я спитав, чи не можна би на той камінь подивитися, а він відповів: «Чого ні?» І я тут уже готовий був рушати в дорогу, щоб золотий камінь прихопити в торбу й принести додому. Та сам, без дозволу батька, датися в дорогу через чуже село не смів. Розповів про все батькові. Він тихо слухав, слухав, а потім:
— Коли, синку, правда, що золотий камінь при дорозі валяється, коли його ніхто ще не прибрав собі, іди й принеси його нам. Будемо багаті!
Я вибрався з села.
Сусідський хлопець знав, де лежав той золотий камінь, а я терпляче вичікував, коли вже до нього прийдемо. Правду казати, я журився, що нам каменем треба буде ділитися — захоче і побратим собі половину золота. Та як я здивувався, коли товариш пообіцяв, що камінь зможу взяти собі увесь — йому досить буде нести батькові і пляшок з мінеральною водою. Я вже наперед думав, які будемо багаті, коли золото продамо панам. Я найбільше хотів, аби мій батько купив коні. Я хотів, щоб коні у нас були сірі, з великими чорними яблуками, як ті, що на лісництві. Мені вже навіть причувався рясний дзвін бубонців-горішків, дзвоників на шлеях-ошийниках у коней, я в уяві бачив себе то на возі, то на санях... Отак, солодко роздумуючи і поганяючи коней, я й не помітив, коли сусідський Петрик став край дороги й показав мені громадку каміння. Я не зрозумів, про що раптом слово, скільки те каміння коштує, бо в уяві золото виблискувало сонцем.
— Що показуєш мені?
— Золоту плиту!
Голодними очима я дивився, а де справжнє золою, чи не ховається, бува, од мене, чому Петрик його видить, а я нічого не бачу.
— Де золото? — спитав я зачудовано. А він:
— Еге, там!.. — показав рукою й одразу рушіїв з дороги до чорної купки. Я не барився — й за ним собі. А він нахилився до громадки каміння, зняв плиту й подав мені. Розгублено я підніс камінь до очей саме тоді, коли знову з-за хмар виглянуло сонце — день був похмурий, сонце на небі то зникало, то з'являлося. Тільки промені впали на камінь, коли він увесь лускою дрібно засвітився, заграв, ніби палахнув іскрами, паче малими вогниками. Я все ще не розумів, а де золото. Тоді побратим сам узяв камінь до руки й крутнув ним протії сонця так, що той іскринками аж в очах засвітився, мене засліпив.
— Те, що в плиті горить, і є золото! Що не горигь — пуста плита! — Петрик тут знову подав камінь мені. Я ураз не відав, що з ним чинити, — класти в торбу чи кидати па громадку, золото мені не таким гадалося. І ми нечекано-негадано ураз обидва собі розсміялися. Сміялися довго і гак щиро, що аж сльози потекли з наших очей.
— Знаєш що? — сказав я Петрикові. — Камінь цей понесу няньові, аби не думав, ніби його ми золотом тільки дурили!..
— Бери в торбу й несім!.. — мій товариш згодився.
— Е, ні! — я тоді йому сказав. — Ми золото залишимо тут, а коли вже будемо повертатися од мінеральної води назад, тоді його собі й заберемо.
І ми знову розсміялися, бо Петрик стояв на тім, аби золотий камінь заховати до вільшаника, а я заспокоював його, щоб не журився,— ховати золото нікуди не треба, його ніхто не візьме!
Камінь з іскринками ми так і залишили на сонці коло іншого каміння в ярку за селом, а самі пішли набрати з криниці тої мінеральної води, що в недузі помагала Петриковому батькові. Коли вже поверталися назад, я золотого каменя в торбу кинув, аби мав що батькові показати.
Дорога була довга, і в Забереж ми повернулися пізно. Дома няньо каменем обернув у руці вже тоді, коли горіла в хаті лампа. Я чекав, що з каменя висиплються іскри на світлі, як сипалися на сонці, а камінь натомість тільки дрібною лускою сліпо блимотів і гас.
— Він, няньку, тільки на сонці блищить! — я скрушався здивовано і розгублено, шукав виправдання для припасеного золота.
— Золото, синку, завжди і всюди блищить! А ця плита коло золота і близько не лежала! — спокійно батько сказав і камінь поклав на припічок, додавши: — Не біда! Буде на чому ножі гострити! Вдатний камінчик!..
— На золоті ножі точити? — я тут розсміявся на диво батькові.
— Іди, іди вечеряй та лягай спати, бо нині ти за золотом добре находився!.. — Батько показав стіл, на якому лежала холодна страва.
...Тої ночі мені приснилися великі сірі коні у великих чорних яблуках. Я сидів на санях коло батька, а коні неслися широким полем, як лютий вихор. Гриви розвівалися чорною хмарою, копита поблискували на сонці, дзвінки заливалися рясним сміхом. Батько дав мені віжки й батіг у руку, я на коней вйокнув, хвацько хвисьнув кербачем повітря так, що аж стрільнуло. Коні полетіли ще бистріше, я був щасливий...»
— Ото, певно, і був мій найщасливіший у цілому житті день! — голосно промовив Іван Каламар і глянув по нічній палаті, а чи когось не розбудив зі сну. Ні. Всі спали. А може, хтось не спав, тільки вдавав, ніби не чує голосних нічних роздумів Каламаря, що уже мандрував шукати нових щасливих днів. Перебирав в закамарках пам'яті, наче вивуджував щось із самої глибини, де поховалося багато вже давно приспаного і забутого.
Морщив лоба, сутулив плечі й, здається, взагалі нездатний до роздумів, тепер думав, думав, думав. Він в одну мить уже бачив перед собою Петра Ясенову, того самого, що так щиро, по-доброму говорив, коли він, Іван Каламар, зло кепкував над старим. Ясенова зараз стояв у гаптованій білим шовком святковій сорочці, в білих ногавицях домашньої роботи, гладко причесаний. До сходу сонця старий щось шептав собі. А потім з вікна упала золота латка променів, освітила Ясенову, й він вчинився якимось дивним, не по-земному урочистим.
— У нього, певно, було багато щасливих днів! — промовив Каламар, тепер уже думаючи про діда Петра.
— У нього був щасливий і той день, коли вовкам у лісі грав, а себе од погибелі обороняв.
— У нього був щасливий і той день, коли я над ним сміявся, а він давав мені з свого добра!..
Тут Каламар думав. а чого це старий не хотів брати скрипку в руки, щоб грати йому, голові есесте, побратимам, коли ті прийшли до лікарні в Забережі з півлітрою, печеним, вареним і смаженим... Вмить уявляв собі діда при грі на скрипці. Й тепер старий стояв велетнем, бо струни оживали і йому підкорялися, все довкола починало старого слухати, усе добрим і слухняним ставало, робилося сумирним і податливим...
«Мала кара за гріх малий, велика — за великий!» — Каламар шептав і дивився на ту половину ліжка, де мала тепер лежати його нога.
— Що за такий великий гріх я скоїв, аби на мене падала така люта і страшна кара? — питав себе Іван Каламар і чув, як тепер усього пробирає пекучим болем особистого невдоволення. Уже годі було мандрувати за щасливими днями в минулу молодість, бо йому раптом пригадалася осінь, коли сам по Забережі ходив народним дружинником — жандарми завчасно понесли ноги, радянське військо було вже геть-геть далеко — гнало фашистів, у селі порядкувала народна влада з головою комітету. А він, Каламар, у добровільній народній дружині мав перше слово.
— То були дні!.. Івана Івановича всі боялися! — непомітно чваньковито протягнув Каламар. Тепер бачив себе, як походжав селом з рушницею у гурті тих колишніх четарів і десятників, що служили у Масарика і Бенеша війську. Ураз запахло йому смачними гуляшами і котлетами — їх по-ангельському готувала куховарка Регіна для дружинників у будинку колишньої жандармської казарми з реквізованих бичків і кабанців од тих, що тримали заодно з чужинцем.
— От була житуха! — погладив себе по череву Каламар, дарма що воно од нещасного випадку по дорозі геть пониділо і майже до хребта прилипло.— Боявся за шкуру, паскудник! Виносив з пивниць паленки палені, вина давні. Але аби 'м так жив, що ми звідти не все випотрошили! Там іще мусило щось бути... Та все одно у цього ми попаслися!.. — пригадував Каламар корчмаря Дудуряка в той час, коли од нього цілими ящиками та бочечками приносили на казарму дружинникам безплатне питво для масного даремного їдла.
— Боже праведний! От була жит-туха! — знову промовив Каламар і погладив собі черево.— До якого ґазди я тоді не зайшов, усюди мені честь віддавали! На стіл — паленка, сало, ковбаса, квашена капустиця! Їж, роте, пий, роте, веселися, Іване Івановичу!.. Один тільки голова не давав нам на всі широкі ворота розживатися! Нашого брата круто гальмами брав на поворотах!.. Та він, неборак, це все знав! — мурмонів Іван Каламар і вже пригадував той ранній ранок, коли з побратимом Шуреляком прибрів на край села до вдовиці Піковихи.
Два багнети були настовбурчені, діти на печі за димар поховалися, жінка стояла серед хати і так стрічала гостей. Та гостини їм не треба було. Вони тоді прийшли по швейну машинку, що її дістала за роки служби у пана піднотаря Піковишина донька Параска. Як мати не просила, як не молила машину не забирати, забрали, та й усе! Бо, як казали, донька служила у «фашиського пана», тому й зароблена машина для шиття у них — «фашиська».
— А може, цей день у мене був щасливий? — спитав себе Іван. Та відразу задумався, бо уже чув слова Піковихи:
«Майте святого бога при собі, Іване! Ви — свій чоловік! Дитина машинку замозолила у панів гірко, а ви її забираєте?»
«Забираємо тому, бо машинка фашиська!»
«Як фашиська, у господа праведного, коли дівка не за спання з панами її дістала, а за чесну роботу горбом і мозолем?» Давня свара у хаті Піковихи на вигоні за селом була немов учора, і вже тут Каламар бачив Шуреляка, коли той виносив конфісковане з комори, коли цупив попід хату.
«А бодай вас взяло у сині скали! А бодай вас не принесло й на судний день!.. А бодай ви не мали радості з того, з чого найбільше сподіваєтеся! А бодай вас возили на візку без рук і без ніг!» — чув тепер висипані тоді заклинання вдовиці. І Каламар у цю хвилину, мабуть уперше, почав важити і міряти: ні, і той день не міг бути щасливим у його житті.
— А врешті, Іване Івановичу, могло в селі обійтися і без народної дружини. Ніхто не палив, не грабував, не перестрічав по дорогах уночі. Забереж жила миром і спокоєм, — шептав хворий собі на докір і тікав од думок про ті тижні і місяці, коли начальникував у народній дружині одразу по визволенню села.
— А може, були щасливі ті мої дні, коли я став служебником?.. Коли начальникував у Забережі на пункті «Заготсіно»? — вже говорив з собою Іван і бачив, як перед двором зі стогами недалеко залізничної станції цілою валкого шикуються господарі — хто здачу привіз кіньми, хто волами, хто коником, хто у супрязі, а хто приніс па хребті — бач, йому всього кілограми приходяться до розрахунку з державою.
Вагар сіно важить, Іван Іванович приймає урядові зобов'язання, карлюками робить у них позначки, виписує квитанції, щоб бухгалтер копійки нарахував. І тут щось ворухнулося, заскімлило в серці. Каламар-бо пригадав Андрія Майора з сусіднього села — ґазда привіз сіно в здачу волами. І як навилки клалися на вагу, так з одного вивалилася величезна каменюка.
— Ага, ти совєцькоє государство захотів обдурити? Ти хочеш, аби государственний скот камінь їв?.. Ти хочеш, аби я через тебе в тюрмі зогнив? — гаркнув тоді я на ґазду так, що той підскочив у страху, потім шептав мені: «Та я, прошу вас, пане прийомщик, і сам не знаю, як той проклятий камінь до сіна трапив!..»
— Не знаєш? — я знову голосно на нього. — А Сибір знаєш де? — А Майор неборак аж дрижить... Отоді мені перший раз у житті в очі сказали «пане». Конєшно, воно таке на людях приймати ніби і не годилося, зате як приємно було!.. Спокутував Майор провину: ще й моїй коровці туго набите рядно ставки приніс! Отоді я служив! — пришіптував Каламар у тихому лікарняному приміщенні, пригадуючи сільські служби, сходинки вгору, зигзаги і повороти, що до них трапляв сам, що несподівано трапляли на нього вони.
— Із чого воно почалося? — питав себе Іван Каламар, приплющуючи повіки. Якусь хвилину він уже ні про що, ні про кого не думав й опинився в порожньому просторі, що собою був так схожий до небуття. — Чи не з того?.. Чи не з того... — моторошно ялозив у пам'яті проникливими догадками й уже переносився з палати районної лікарні до великої зали районного Будинку культури. — Так, так! То було тої ранньої весни, коли в Забережі мали попереорювати межі! — гарячкове зашептав Іван Каламар і широко розплющив повіки, вдивляючись у темну стелю. Раптом розсміявся сам над собою, бо вже бачив себе на трибуні тої самої великої зали районного Будинку культури з писаними листами паперу. З тих самих листів не просто голосно читав, а вимучував і такі слова, що їх тоді ніяк не розумів. І знову розсміявся, бо питав себе тепер: — А як-то я довго не міг догадатися, що то є підкуркульник?.. Гм? — мугикнув Іван Каламар, важко гірку слину ковтнув і дихнув так глибоко, неначе в ньому щось урвалось. Його ніздрі тепер розширилися, бо він вдихав не просто настояне ліками повітря палати, він тепер уже ласував випарами буфету, куди його після виступу в перерві запросив один з тих, що за столом президії сиділи.
Сухорлявий товариш тонкими пальцями мнув-м'якшив білу цигарку, питав його, Івана Каламаря, що той вип'є. А він, Іван Каламар, відкараскувався, сам тягнувся до кишені, щоб пригостити доброзичливця, але той його вхопив за руку й показав буфетниці два розчепірені пальці. Мерщій на столику колихнулася в двох келихах горілка й біліло збитою пінявою в бокалах свіже, пахуче пиво.
— Арьол! — сухорлявий мене плеснув по плечу, а я покірно оглядався, чи бачить хтось із Забережі.
Після цього моя повела вгору! Вгору і вгору! Орел літав! І вже в Забережі нічого не діялося без орла! Діляночка під хату? Іван Іванович! Недоїмки по здачі? Іван Іванович! Позичка? Іван Іванович! Старосту на весілля? Іван Іванович! «Драстуйте, Іване Івановичу!», «Яка ваша думка, Іване Івановичу?», «Поможіть, порадьте, скажіть своє слово!..», «Іване Івановичу, щось маю вам сказати!..» Тепер задоволене поводив головою ліворуч і праворуч Каламар, пригадуючи служби та пости, що їх у Забережі виконував і займав протягом літ...
— Боже! Але той орел літав усе нижче й нижче! — Каламар вигукнув раптом, спохмурнів увесь, бо здумав, як його люди спершу сахалися, а потім уже обходили стороною. Вдовиця Піковиха Каламаря ніби і не знала од тої днини, в яку поніс з хати машинку; минав Судима після того, коли його протримали цілу добу в льоху сільради одної весни в час державної позички; крізь зуби з ним здоровкався Баганич відтоді, як велів з садиби відрізати для дитячого садка кусень землі — на ньому поставили висячі гойдалки, наземні качалки. Серце кров'ю стікало, коли Баганич проходив мимо колишньої нивки, на якій квітли колись соняхи, шуміло бадилля кукурудзи... Певно, при зустрічах чинився, що його не видить і Дудуряків син Максим за кривди старому батькові — забути їх не міг.
«То вам, Іване Івановичу, все авансом давалося!» — потоплениками виринули в пам'яті слова Івана Стаха. І вже тінями тяглися за ним, куди не збочував, як від тих слів не ховався. Тут Каламар думав, як дехто з односельців уже не тільки обходив його стороною, але і в очі важився на сміх.
Одного разу, коли у свято наказав людям садити на сільському майдані дерева, довкола майдану городити пліт, старий Мацола відрубав, що робити у свято не йде, бо святого бога боїться. «Не бійтеся, рожном вас чорти пробивати не будуть! Ваш гріх я беру на свою душу і на свого бога!» — потішав я старого, а той: «Ти, синку, мій гріх на свого бога не візьмеш, бо ти ніякого бога не маєш!»—відповів мені Мацола. «Раз ніякого, то ніякокого» — сказав я дідові. А що думаєте? Він робити прийшов, на мене, правда, косився, а собі під ніс мурмонів отченаші та богородиці... Боявся мене, бо знав, що маю велику силу і над ним...
— Мала кара за гріх малий, велика — за великий! — знову мучений безсонням шептав Іван Каламар слова Петра Ясенови. Йому стало моторошно, коли уявою побачив, як небіжчика-скрипаля кладуть на довжелезні носилки зеленого кольору, як мертвого виносять з палати. Каламаря обілляло холодним страхом, коли вечорові сутіні тихо лягали на голий матрац ліжка — на нім ще годину тому витягався на увесь зріст і білів бородою-куделею Ясенова. Іван готовий був тоді волати о поміч, коли на стіні побачив осиротілу скрипку — ніщо, ніщо йому не говорило так про смерть, як навіки покинута одинока скрипка.
Він уже думав, а чого старий ту скрипку приніс з собою до шпиталю, раптом поміркував, а що забрав би з собою він, Іван Каламар, до лікарні, аби йому тут було легше, аби чув коло себе весь час чиюсь присутність. Довго нишпорив по закамарках пам'яті і догадок, ні на що вартісне не міг натрапити, поки знову не згадав оту плиту з золотавою лускою. «О! Її! Саме її собі я взяв би до шпиталю, аби вона мені нагадувала той сміх веселий, коли няньо повів: добрий камінець, буде на чому ножика поточити!»
Каламар трішки-трішки забавився й знову думав про скрипку Петра Ясенови, про те, що більше важить і коштує, — плита чи скрипка. Тут довго не міг дібрати ладу, поки нарешті не стиснув губи й заздрісне не промовив:
— Вона була його богом!..— По лікарняній палаті пішло гомоном, і він чув, як тіло наскрізь протинає тремтливий біль. Сягнув рукою до пальців здорової ноги — була холодна-холодна.
Склепив повіки, щоб заснути, втекти од настирливо докучливих думок. Та марно, бо вони йому не давали спокою, бо напливали все нові, нові. Він шукав уже, а де його скрипка, що по нім залишиться й нагадає так, як нагадує Петра Ясенову. Думав, де ті сади, що їх насадив, будинки, що їх побудував, дороги, що їх проклав, сини, що їх виростив і виплекав. Садів у квіту не бачив, будинків не знав. Дороги перед ним не стелилися, а сини над ним не стояли... Він чув, як щось велике прокотилося на шалених бистринах повз нього, як відбувалося немилосердне спустошення, коли щось чинив і не думав, що чинить, коли говорив про людей і не думав, що говорить, коли звертався до людей і не важив, що і як каже їм...
«А бодай ви на гладкій дорозі ноги поломили! А бодай вас свята земличка і по смерті не приймала!» — тепер чув ті страшні прокльони вдовиці Піковихи, що кидала на голови їм, коли з Шуреляком вже були в кінці городу.
— Мамо, люба моя! Мамко!.. — вигукнув раптом Іван Каламар і вхопився за голову у тій розпуці, коли вже усе здасться далеким, далеким і загубленим. — Я над тою небогою сміявся тоді! Яким я дерев'яним, кам'яним був! Вона плакала, а я сміявся!.. Я сміявся, а вона плакала!.. — повторяв і похитував головою Іван Каламар, чіпко стискаючи її між двома дебелими долонищами.
— Ха-ха-ха! — несамовито розсміявся раптом, і ніхто би вже збагнути не міг, з чого Іван Каламар сміється, впиваючись очима в пітьму лікарняної палати.
— А хіба кожен на землі не мусить мати свого бога?.. Малого, великого... — Ніби Іван Іванович уже не просто говорив, а щось витверджував, доводив, когось невідомого і далекого запитував.
— А де мій бог? Де мій бог? — голосно гукнув і опустив здорову ногу з окрайниці.
Тиша нічної палати ніби кепкувала над ним — ніхто не прокинувся, ніхто не зайшов з коридора. Усе, здається, в лікарні помовкло, поснуло, вимерло. Один тільки Іван Іванович Каламар сидів на ліжку, застигаючи ногою з покрайниці до самої долівки. Йому тепер було дивно не по собі, обмацував здорову праву ногу й тримав долоню на незвичайно гарячому лівому цурпалку вище коліна.
— У мене вже ніколи не буде ніжки... Буде залізо... Буде кусень дерева!.. Буде скрип...— шептав Каламар. Затулив чіпко зуби й почув, як скрип сухо рубонув по його цілому тілу од самої голови до ніг.
— Ні, ні!.. Я дістану пенсію! Я заробив собі її... Я заслужив собі її... — потішав себе Іван Каламар, ніби тепер уже хапався за невідому досі рятівну жердку по дорозі на життєву кладку, що її мусив — хотів чи не хотів — перейти над бездонною пропастю.
— Ні! Ні! Ми ще себе покажемо! Ми ще пропали не зовсім! — знову гукнув у просторінь нічної палати, вдивляючись у сутінок.
Хвильку уже ні про що не думаючи, сягнув до сусідського ліжка за милицею — либонь, хотів спробувати, а як то воно на одній нозі буде ходитися.
Тільки торкнувся дерев'яної роздвоєної палиці з твердим поперечком під плече, тільки ткнувся незграбно стопити крок на одній нозі, коли ураз збагнув, що більше ніколи йому не дихнути повітрям трав і ялин па Красному груні, не бачити далеких обріїв з полонини, не брати до рук ані коси, ані вил, щоб кинути сіно до оборогу, не йти йому більше перед санками з сіном у білу зимову пору з гори, більше не ступати по ріллі за плугом з твердо затиснутими чепігами в руках, — Іван упав і зойкнув:
— Де мій бог?
І заридав...

Двоїста музика
На довгій дубовій колоді під високим тином всілися рядочком діти.
Їх широкополі капелюхи на штахетинах стирчать опудалами лякати ворон чи безцеремонних цвіріньчливих горобців, бо діди на честь свого побратима — старого Каламаря — оголили голови, аби і цим поділити сум та жаль, що упав на обійстя.
— А ви, куме, не знаєте, чому неборака Івана привезли з шпиталю не до тої світлиці, яку собі сам поставив, а положили його в родинне гніздо? — Іван Сопун озвався до Федора Коциби, коли той на колоді ліворуч туго набивав піпу-череп'янку тютюном-зеленцем.
— Гм...— мугикнув Коциба. Стулив губи й помовчав. Потім хитнув головою, повів очима до хати під покорюженою дощами і літами ветхою буковою дранкою.
— То, куме, так по природі і має бути: де чоловік уздрів світ, звідки чоловік пішов топтати — бодай святилася — зелену землицю, звідти його мають понести і в сирий гріб! — Коциба говорив тепер повагом, наче міряв кожне слово, а зігнутий в колінці його вказівний палець вгортав тютюн до пропеченої ватрами, просмаленої самосадами піпи твердо і з тим смаком, коли курцеві уже чується тютюновий дим найсолодшим у світі за всі і всілякі ласощі.
— То, свате, мертвому вже все одно, звідки на цвинтар його понесуть до ями — з родинного гнізда ци з-під плота...—махнув рукою Гриць Даниляк — колись із старим Каламарем на пару водив бокори по Тересві, відбував військову службу в гусарах за цісаря по фронтах, тому, певно, і прийшов на садибу Каламарів, щоб взяти і собі з побратимового смутку.
— Ей, брате! Такого уже не кажіть! Бо я вам правди не дам! Чоловік — не тварина! Еге, давно ще й для загиблої худобини було марговище! Там її, сараку, закопували... Коли чоловік іде в останню дорогу з родинного гнізда, а не звідки-будь, то... як би вам і казати... — Коциба запнувся, стулив губи і потер чоло долонею. Далі вийняв з татки-шкірянки на боці вогонь — урвав кусник огнива в сушеного, вареного трута, прищепив його пучком пальця до кременя й по ньому кресалом чиркнув зо тричі так, що віхтями сипонулися іскри. Потягнувся тоненький димок, і запахло паленим. Старий махнув огнивом у повітрі, поклав вогонь до люльки, смачно чмокнув до себе з піпи й пахнув їдкою сизою хмаркою. Доки старий Коциба викрешував вогню, і думка прийшла, чим має відповісіи Дапилякові:
— То, побратиме, коли світ білий засвітиться чоловікові дниною на тім місці, на якім до нього прийде і темна ніч, є таке, якби дорога починалася і кінчалася, якби ранок був і вечір був, весна була і зима була!..
— Е, то ви, Федоре, бесіду собі не забудьте, щось у дуже далекі і круті дебрі зайшли! — встряв раптом Сопун. — Я думаю, коли ще жива старшина, а діти помирають, старшині не так гірко, як в останню дорогу діти ідуть через ті пороги, через які, небожатка, цабали маленькими на чотирьох, які переступали у золоченому вінку, коли женилися або віддавалися... — Сопун говорив глибоким грудним голосом тою бесідою, що скидалася чимось на м'який і протяжний спів у горах. Та дідове швидко зійшлися на тім, що нещасливі батьки, які ховали дітей. І ніхто на заперечення не сказав жодного слова, коли Яків Фанага прорік:
— Я волів би тричі помирати сам, аби 'м не мав тільки один раз ховати сина!..
Дідове на цих словах помовкли, бо кожен пам'ятав день перед зеленими святами, коли з лісу привезли забитого колодою Данила — сина Фанаги. Розмова всіх пригнітила, а казати правду — у дідів на довгій життєвій путі було чимало й гіркого, а воно на дворі з мерцем не лишень споминалося, а й відлунювало пекучим болем. Мало-помалу дідове переходили до інших бесід, а Петро Тюх видався таки собі добрим мудрецем, бо зітхнув:
— Що кому, чесні людкове, написано у книзі, того він мусить зажити — воно його має найти, — ні під землю, ні під воду не заховається! — промовив Тюх гречно і статечно, а всі розуміли — слово мовиться про Івана Каламаря, що у батьківській хаті на двох складених докупи столах лежав мерцем.
— То маєте правду, Петре! Кожному, коли приходить на світ, пишеться у книгу, яку буде мати дорогу і рукомесло, які гаразди його стрітять, а біди знайдуть, якої долі буде — щасливої чи нещасної... Ще і смерть йому приписана така, яку собі заслужить... Але я вам кажу по свому дурному розуму: чоловік мав кожен день, всяк час думати і гадати сам, що він несе з собою, що у нього в голові і серці, що він залишить по собі? Бо ще такого не було, аби звікував та на цуратки зносився на цій землі — кожному приходить кінець... І в цьому одному є велика справедливість... — вдався мудрувати Фанага так, наче і він ніяк не хотів відводити бесіду з тої доріжки-стежечки, по якій од початку пішла.
— Правду маєте! Бо вчинене добре і лихе чоловік залишав по собі людям! Нікому іншому! — згодився Тюх, і тут уже дідове од давньої хати Каламарів пішли згадками в давні літа. Вони спершу поминали колишніх господарів, що любили сади й по собі залишили не одну яблуню і грушу, поминали майстрів, що на усякім ділі добре зналися. Й так слово по слову перевелися до тої бесіди, в якій про старостів села повідалося. Давно забуте, понесене прудким плином скороминущих літ, зринало в пам'яті й оживало, а з ним молоділи і самі діди. І кожен уже повідав щось своє, здається, іншим невідоме. Або ж відоме і зовсім мало, й від цього діди багатіли ураз. Прийшов до пам'яті прадавній староста Григір Смик — сам любив сади й добре знався на них. За його служби до села з-за тридев'яти земель навесні привозили всілякі саджанці, люди купували їх і сади собі заводили. Уже мало в селі хто пам'ятає Смика, а посаджені за нього сади навесні квітнуть, восени пахнуть яблуками, і в них сам Смик живий!.. Ще й на могилі дав собі яблуню посадити.
Федір Коциба нагадав про Юрка Бучину. Старостував Бучина геть-геть давно і попри те, що умів ладити з панами — великим податком село не обкладали, — був тихий і спокійний, любив дороги й мости. Саме при ньому через Тересву ліг міст із заліза й бетону — аж до Праги Бучина їздив, у самого президента клопотав... При ньому було поставлено також довговічні містки по присілках. Відтоді вже не бувало повеней, які рушили б їх... Не помітили діди, як їх купка обросла цілою громадою, як уже ними повідалося про Андрія Граба. Коли цей служив громаді, у селі побудували велику школу і кооперативу. До цього школа була у ветхому церковному будинку і чотирьох селянських хатах. Кооперативна крамарня будувалася, щоб збити ціни по лихварях, та й щоб громада мала зиск з торгівлі, не самі тільки зайди.
Отак кожен з давніх сільських вожаків дістав своє. І найбільше гіркого сміху та огуди було, як повелося про Дмитра Сука і Федора Дудру. Бо всі тут зійшлися на тім, — ніхто перечити не смів і не міг, — що в селі нічого доброго Сук по собі не залишив. Хіба п'ятьох копильців-байстрюків. А Федір Дудра видався таким гірким п'яничкою, що, неборак, пропив не тільки кооперативу, а й одної зимової ночі по дорозі від Зельманової корчми сам трапив до замету, тут заснув і закачанів.
Хтось із слухаючих кинув, що Дудра взагалі був не чоловік, а «барахло», при цьому хтось голосно засміявся. Інші мовчали й думали. Тому, либонь, сміх один здався тут таким легким і недоречним.
— Ей, дайте собі покій! Досить було старостам! Були люди, а була і нічужка! Нема села без болота, а лісу без терня! — рукою махнув Андрій Сопун і повернувся до Коциби:
— Кажіть, Федоре, чому піпу кресалом палите, а не сіркачем? Куриво май смачне ци копійчину за сіркач шкодуєте?
— Чому палю огнивом?.. Копійку не шкодую! Палю тому, бо сіркач мене злим сопухом душить, а кресалом чиркнув — та й готово!
Дивним видався доказ Коциби про перевагу криці і кременя над сірником для дідів і тих, що їх тепер обступили. Та ніхто не промовив і слова. Бо саме в цю хвилину надворі показався Іван Стах. Високий, зсутулений, він ступав важко, мов на плечах ніс тягар не по силі. Від дощатих воріт доріжкою Стах пішов прямо до хати, що тепер дивилася на широкий білий світ відчиненими вузенькими вікнами, блимотіла сліпим пломінцем свічки-вощанки, мурмоніла дідом Ребричкою — дочитував останні псалми царя і пророка Давида. Хата Каламарів пахла канупером, м'ятою, чабриком та іншими верховинськими зелами, що ними був прибраний та обкладений Іван Іванович у довгій труні з білих ялинових дощок.
Діди поволі піднімалися з колоди, кректіли, випростовуючи засиджені кості.
Стах переступив високий поріг з сіней до кімнати. Тут на довгій лаві сиділи скрушені бабки, жмуточками тримаючи коло носа мароян, буждерево і васильок. Під столом на давно закинутій іржавій лопаті попелом сіріли дотлілі жарини, над головою Івана по останній сторінці псалтиря нипав невисокий, непоказний, в раменах згорблений од літ, що лягли важкою ношею, дід Федір Ребричка. Він не звів голови од псалтиря, коли старий Іван Стах опинився над мерцем із складеними пальці між пальці руками.
«Ув-ва-а!.. Ув-ва-а-а» — почув умить Іван Стах голос немовляти, побачив, як бризнула в кадці вода, коли до неї занурив хрещеника. Дихнуло ще запахом ладану і свічок, а потім уже бачив Іванкову маму в білій вишиваній сорочці, гаптованій шовком і мережаній дрібною стрічкою, в квітчастій спідниці серед лук і нив з хлопчиком за ручечку тоді, коли сам вів громаду полями для благословення і освячення посівів. А тут йому поле уже запахло зелом і колосом, плодом і проростанням трав, небо засвітило високим сонцем і далеким-далеким овидом. А потім усе зникло, бо перед Іваном Стахом умить став високий, дебелий, по-злому впертий і непоміркований при слові Іван Каламар у ту великодню п'ятницю зовсім недавно, здається — вчора...
— Іванку, Іванку!.. А що ти мені казав?.. — промовив Стах і погладив Івана Каламаря по холодному лицю.
На дверях діди розступилися, бо входив дяк — невисокий, недолугий в плечах Панас Скорух з молитовною книгою...

— Благословен бог наш!.. — прорік Іван Стах таким молитовним голосом, наче у ньому щось безнадійно і назавжди урвалося.
Скорух затараторив скоромовкою «святий боже», «отче-наш», далі ціла громада жінок, дідів спершу строкате й незібране, потім вирівнюючи, більш злагоджено й злагоджено заспівала:
— Со духи праведних скончавшихся душу раба твоєго, спасе, упокій, сохраняя ю во блаженній жизні, яже у тебе, человіколюбче!..
Тропар ворохобне заметався по кімнаті, забився по кутках, відтак крізь відчинені вікна бентежно вирвався надвір, закрутився між зеленими деревами саду й поплив усе далі, никнучи і нидіючії в далекому просторі.
Коло самої печі при вході у переповненій людом кімнаті стояв без межі та краю одинокий старий Каламар. Якби високі гори посунулися і привалили його, було би йому легше. Побіліле волосся на голові збите й покуйовджене, глибоко посаджені очі покаламутніли і виблякли, лице сполотніло. Він дивився в той кут кімнати, де правилася похоронна треба, і тепер нічого з молитов не чув, нікого з присутніх не бачив.
Кобись не пив, мене не бив,
Я би тя любила,
Та на кожну неділицю
Кучерики вила!

Ой та кучерики вила,
Кучері чесала,
Кучерики пригортала,
В личко цілувала! —
зринула пісня-коломийка за тим весільним столом, де сидів жених — Іван у золоченому барвінку, де сиділи сватове та кумове, де гостилася уся Каламарева родинка — близька і далека. Пісню співало зігріте музикою і паленкою жіноцтво тонко, доладне й душевно, а тут вривався у спів завзятий парубоцький голос владно і дужо:
Ой та ми ся та любили,
Та ми ся не знали?
Того дуба ізрубали,
Де ми ночували…
Старий Каламар при цьому співі уже бачив тільки свого сина Івана, що за столом стояв з великою зеленою пляшкою в руці й тягнувся до своїх побратимів-парубків, аби налити кожному на прощання з парубоцтвом своїм. Гості випили гуртом, потім музики вдарили по струнах, і жених перший вибирався з-за столу до танку.
Каламар сахнувся ближче до порога й сперся плечем на одвірок, бо з жахом подумав: на цих столах пригощалися кумове тоді, коли малого синка нарекли Іванком, на них лежав великий весільний коровай молодої з барвінковими вінками молодих, на них воском стікала свічка тепер...
Думав, що легше було би йому, коли міг би собі заплакати.
А сльози як заклялися — не текли...

Блиснула на сонці мідь.
Запізнілі хлопці шикувалися громадкою під тупий приглушений стукіт молотка, що ним прибивали віко труни.
Надривно, незлагоджено, то з хрипотом, то з натужним писком, подули самодіяльні труби.
Марш колихнувся на габах зелених весняних хвиль довколишніх садів і лук, а коли до нього впало запопадливе і розміряне гупотіння бубна, на церковній вежі бомкнув похоронний дзвін. З двора Каламарів челядь рушила повільно за устеленою верховинськими барвистими ковдрами вантажною машиною. Звисаючі борти чомусь нагадували збиті крила велетенської птахи, що тепер уже не ширяла в повітрі, а безпорадно волокла ними по землі.
Натовп дробився громадками. Уже ніхто не співав, не молився, бо Іван Іванович плив на мелодії мідних труб, на тремтячому гомоні церковного дзвона, що хвилями котився до самих гір, далі відкочувався знову, глухо перелунював між горбами, не долинаючи до високого і далекого Красного груня.
— Та, кажете, вуйку Федоре, що до Іванової ноги імився бронт? — Андрій Сопун озвався до Федора Коциби, що йшов мимо.
— Імилася до ноги трутизна... Тричі рубали ногу неборакові. А коли вже дійшли до самого клуба, трутизна перенеслася до серця... Мусив, сарака, помирати... — стулив губи Федір Коциба й на «все пропало» похитував головою.
— А кажуть, що до серця тому, бо ліва... Коби права — з недуги вийшов би...
— Не вийшов би! — знову рукою махнув Коциба. Хвильку Сопун ішов мовчки, у голові щось важив, а потім:
—.Коби права — вижив би... Бо права — дальше від серця.
— Не вижив би!
— Гм... А чому? — ніяк не міг заспокоїтися Іван Сопун.
— Бо діло не тільки в нозі. Трутизна з'їла всього Івана, і віку йому вже не було. На фронті, еге, відорве ногу, та й чоловік, сарака, вижне. А тут упав з лесипеда, вдарився й загибель собі знайшов...
— Коби чоловік знав, де впаде, простелив би собі... — значуще, наївно, так нічого і не дібравши, промовив Сопун.
— Коби знав... — усього кинув стільки, ніби од примусу, на доважок Федір Коциба. Далі уже йшли мовчки.
Коли процесія вибралася на цвинтар, сонце золотим вершником вмощувалося до сідловини Делуца.
Над розритою пісною землею промовляв голова есесте так, що селяни вперше могли справді задуматися, яка то незвичайна людина в Забережі пішла з життя. Діди похитували головами, зажурено морщили чола, а жінки тут-там схлипували і притуляли до уст жмутки пов'ялого і порев'ялого васильку та марояну тоді, коли гори не дихали вітриком і було тихо, тихо…

Знову курликали журавлі...
Ранковий осінній вітрик куйовдив і пелехатив ялини на межі довкола цвинтаря. Старий Каламар піднімався схилом угору. Під пахою лівої білів тесаними брусками цупкий дубовий хрест. Правою тримав на плечі рискаль. За ним повільно чвалав Федір Ребричка. Ніс саджанця черешні-трилітки — крислатої, з довгими, за літо відрослими тучними гонами.
Ребричка тепер думав, як напровесні — було це, здається, перед самим Великоднем — Іван у чайній примушував його пити паленку, продавати від старої міх картоплі, знімати гачі... Оберталося в голові сказати усе Каламареві про його сина. Та так і промовчав. Либонь, тому, що нагорнулася інша думка: ба, де поховали в Тячеві Іванову ногу?.. А потім спало на гадку, що іще сьогодні мусить прочитати акафіста богородиці над пачкою солі. Авдотя Лісникова принесла для молитви ще вчора з ремством — босоркані цілком забрали від корови молоко...
Як сватове вибралися на широку долину, постояли мить, передихнули. А потім поволі побрели до Іванової могили. За літо черлена пісна земля влежалася й осіла, фарбований суриком стовпець вицвів і взявся лускою.
— Еге, свате, дивіться!.. Пирій проростає на всякій бідній землі! — Ребричка ткнув ногою в зелені парості, що стрілками пробилися по краєчках могили.
— Той, свате, проросте!.. Той не боїться ні спеки, ні вітру. А сльоту любить, — звів голову од викопаної ямки старий Каламар, тільки що припасувавши хреста коло стовпця з обмитим йменням на табличці бляшаній. «Тепер її може обмивати!» — подумав і задивився на ремено з глибоко випеченими розжареною крицею літерами синового ймення так, наче тепер уже в цьому була вся його вічність...

З полонини дуло вітриком.
На землю поволі стелився жовтіючий лист.
Федір Ребричка довкола черешеньки втоптував порозкопуваний грунт.
Кру, кру... кру... кру, кру... — раптом показався з півночі на південь журавлиний ключ.
Кру, кру... — лягало уривчасте на чагарі по обочинах, никло в далеких нетрях, падало, німіло й знову озивалося.
Старий Каламар поволі звів очі на довгу мережку в синьому небі й дивився, дивився, спершись на рискаль.
— А вони, Федоре, еге, свій закон добре знають! Бо пригріє весна — знову над нашими горами полетять...
Ребричка став і собі, задивившись на журавлиний ключ.
— А кажіть, Іване! Хто їх навчав цього розуму? Хто їм дорогу показує туди і назад? Хто їм знати дає, коли треба відлітати, а коли треба прилітати?..
— Природа, свате!.. На землі ще й камінь свій закон має!..
Дідове стояли, стояли.
Журавлі відпливали все далі, далі, ниділи на обрії, що сам починав тонути у вечоровій млі.

1965 р.

Категория: 14 | Просмотров: 872 | Добавил: admin | Дата: 11.04.2011

Северин Наливайко

ДІЄВІ ОСОБИ:

Пані Оборська, вдова по магнатові.
Касильда, її годованка, сирота.
Михаль, старий дворецький в Оборських.
Ігнотус, єзуїт.
Наливайко Северин, гетьман козацький.
Орішевський, колишній гетьман королівський.
Лобода Грицько, гетьман запорозький.
Кремпський, ватажок шляхетської голоти.
Мазепа, полковник.
Мамай, отаман-кобзар.
Гуменицький Охрім, сотник у Лободи.
Дрига, піп-розстрига, Ігнотусів шпіон.
Семен, наймит у Наливайка на хуторі.
Пазина, нянька в гаремі, потім кастелянша в Оборських.
Одаліска в гаремі.
Хотина, кабашниця.
Джура в Лободи.

Дівчата, козаки, вістовці, невольники, невольниці, запорожці, шляхта, голота, турки, кварцяники.

Діється наприкінці XVI століття.

________________________________
ДІЯ ПЕРША Гарем - великий орієнтальний покій киліїмського баші. Просто, на підлозі, на килимах та на подушках, сидять по-турецькому в мальовничім безладді наливайківці й визволені невольники. Біля вхідних дверей, у півзігнутих поставах - тремтять з ляку турецькі достойники, ліворуч од них, біля дверей в інші покої,- група невольниць. На авансцені з правого боку - Наливайко, Орішевський і Мамай. Знадвору чути приглушену ясину бенкетуючої козацької голоти.

Наливайко
(Молодий козацький гетьман - увесь рух і порив, сміючись, підносить угору кубка).

Гей, браття любі, браття милі,-
Козаки мої нетяги,
Голото бідная!
Чом засмутились, зажурилися?
Чи ж ми із вами та не добре дбали,
Що грубі мури високії руйнували,
Що лютого пана башу на горло карали,
А бідного невольника
З неволі турецької-бусурменської
На волю вольную випускали?..
(Схопившись на бистрі ноги).
Чи ж подобенство, браття мої милі,
Не радіти нам, не сміятися,
Заздалегоди живота смертю засмучатися?
Пиймо ж, гуляймо,
Ні на що не вважаймо!..
(Ходить поміж козаками з кубком і п'є з кожним, розрадуваний, розпромінений).

Орішевський
(закоханими очима слідкує за ним).
Яка краса! Яка урода! Боги
Одвіку кращого ще не створили.

Мамай

Орел з степів широких, чорнокрилець,
І чи тверезий я, чи то в хмелю -
Ладна із уст моїх летіти пісня
Йому на славу, далебі! А кобза
Сама дзвінкими струнами рокоче.
(Перебирає на струнах кобзи).

Наливайко
(до козаків і невольників).

А чом же в вас порожні кубки?
(До турків).
Гей ви, панство турецькеє бородате!
Чи очі димом козацьким вам повиїдало,
Що ви не бачите порожніх дзбанів
У бідного невольника та козака?

Кількоро з достойників кидаються наливати мед до дзбанів.

Добре і вірно вам досі служили
Біднії невольники в неволі,
Щастя-долі не знали.
Лише в кайданах на білім тілі
Гострої тернини, червоної таволги
од вас заживали.
Послужіть же й ви тепер їм щиро:
Низенько ся вклоняйте,
Повні кубки медами наливайте
І випивати благайте!..

Загальний регіг і жарти.

А ви, бідні невольниці бусурменськії,
Чом смутні сидите, невеселі
Чи за башою ваше серце тужить?
Ох-ох, немає вже його й не буде:
Чортам десь в пеклі вірну службу служить.

Сміх.

А ви любенько-гарненько
Послужіть тепера бідному нетязі-козакові
Хоч піснею веселою до меду.
Агов, Мамаю! вдар у струни золотії,-
Най величають нас невольниці смутнії!
(Вертається на своє місце, а Мамай переходить до невольниць).
Орішевський
(обнімає й цілує його).

Мій лицарю прекрасний, промінистий!
Твоя краса невольниць засліпила,
Тож зачаровані, й мовчать в нестямі.

Наливайко (сміється).

Моя краса?... То най же звеличають
Її вони, а то мені здається,
Що за башою лютим ронять сльози...

Хор невольниць

Ой гули, гули два голуби впарі -
Голубонько сивий, голубка маленька:
Ой, як мені любо, моя сизокрила,
Кохати, тулитись тобі до серденька!

Гей, як з чорних хмар, з-за синього моря
Злетіли-упали лихі яструбоньки,-
Розбили навіки коханнячко щире,
Загинуть в неволі сиві голубоньки.

Ой то не орел з широкого степу
Шугає-гуляє в киліїмськім полі, -
Летить Наливайко на воронім коні,
Летить визволяти з тяжкої неволі!

Всі
(Піднімаючи кубки).

Гаразд! Гаразд! живе най Наливайко!
Живе най Северин, гетьман козацький!

Наливайко
(до невольниць).

Гай-гай! сумнеє ваше величання!
Так темними ночами по степах
Нас величали часом сіроманці,
Коли вчували труп. То, може, й ви
Голосите гучную славу нам,
В самих же труп баші перед очима?...
Ачей же у баші проклятого,
В невіри-бусурменина
Ви краще дбали
І не таких йому сумних пісень співали?
Чи так, браття-нетяги,
Лицарство моє голоколіннеє?...

Голоси

- А певне, що так!
- Але ж баша - то пан!...

Наливайко (сміється).

Ну, що?! Зате йому тепер співають
Веселої десь гурії в раю.
А ми усе від нього перебрали,
Тож в спадок нам лишилися й пісні,
Яких йому невольниці співали,
Коли, вернувшися з степів широких,
В гаремі спочивав од крові він
Та, під пестливу пісеньку невольниць,
Тихенько засинав в обіймах ніжних,
Не чуючи, як той невольник плаче,
І стогне, і кайданами дзвенить
У нього по льохах його глибоких,
Кляне життя і свій страшний талан...
(Схопившись на бистрі ноги, грізний, як кара).
Прокляття! Чом одна лиш голова
В мерзенного?.. Ну, та нехай поки що!..
(Кидає страшний погляд на турків, які ще нижче
хилять голови, тремтячи з жаху).
Кривавий бенкет не скінчився ще...
Я покажу залізні вам кайдани!
Я покажу вам і гірку неволю!..
(Проводить рукою по чолі).
Та що це я - сп'янів?.. Про що я пак?..

Орішевський (посміхаючись).

А сядь-но краще, любий побратиме,
Й вогнем свого ти серця не жартуй
На бенкеті веселім: на людей
Поглянь, небоже,- геть усі принишкли,
Мов сподіваються, що вдарить грім
На буйні голови.

Наливайко (посміхнувшись).

Ти маєш правду:
Мішать вино міцне не треба з кров'ю.
А то сп'янієш так, що й розум стратиш.
Ану... котра із вас баші співала
І танцями його пестила очі,-
Виходь, співай, танцюй, немов баша,
А не голота дивиться на тебе!
А ми - до кубків, браття,- пий, гуляй!
З гуртка невольниць виходить наперед покою одна з одалісок і стає до танцю; друга в гургі приграє їй на лютні й співає.

Мамай
(з бандурою переходить на своє місце).

Геть, грибе,- най хтось інший сяде!

Наливайко (до нього).

Глянь,
Старий, та губу затули рукою,
А то заслиниш!

Мамай
(глянувши на одаліску).

Пху! чортяче зілля!

Сміх.

Коли ти Наливайко, то налий
У кубок мій порожній - буде краще,
Ніж бабу голую на посміх ставить.

Наливайко

Ат, відчепись! Мовчи, дивись і слухай!

Мамай

Дивися сам, та не осліпни!
(Наливає й п'є)

Наливайко (до одаліски).
Ну!

Невольниця з лютнею
(співає; одаліска під її пісню танцює).

На пишний сад спустилась ніч,
Закрився місяць мов чадрою.
О мій башо! мене поклич,-
Цю ніч не спатимем з тобою...
Ах ніч, ця ніч
Вся повна чар і млості!
Ах, мліє в них
І місяць в високості!
Твої уста - червона грань,
Що притаїлася у горні
О мій башо! ув очі глянь -
Ах, очі-діаманти чорні!..
Ах ніч, ця ніч! -
Несуть нас щастя хвилі.
Ах, мрії-сни
Ясні, рожевокрилі!
Візьми мене, цілуй, стискай!
Огнем палючим кров буяє...
О мій башо! З тобою рай -
Жагою серденько співає!
Ах ніч, ця ніч
Цілунки і стискання...
Ах, най хоч смерть
В цю ніч - в цю ніч кохання!..
(Докінчивши танець, одаліска мішається в гурті неволь-ниць).

Наливайко

А що, братове,- га? А правда ж, красно?
Баша, як бачите, не дурень був
І мав, псявіра, смак не кепський,- правда?

Мамай

А пху! мов салом хтось намазав губи!
Отрута й гріх!

Наливайко (регоче).

Ти глянь на козаків:
Принишкли всі, забули й про меди,
А груди дихають, як міх ковальський,
І очі, як в вовків, огнем палають...
Не оден з них по праці боєвій
Солодкою отрутою упився б...
Гай-гай, мої брати, нетяги любі!
Не для баші самого Бог родив
Це зілля приворотне,- чом же й вам
Хоч ніч одну по-панському не збавить?
Як пак співала тут туркеня та?..
Ах ніч, ця ніч -
Цілунки і стискання...
Гуляй, брати, а потім вибирай,
Кому яка найбільше в око впала!

Козаки

Гаразд!.. Спасибі, славний наш гетьмане!

Між невольницями переполох і замішання: вони злякано тиснуться одна до одної.

Пазина
(вискакує з гурту невольниць на середину, од гніву несамовита).

Що? що?! То визволитель ти такий?...
Від одного собаки визволивши нас,
Ти хочеш кинуть псам своїм, ще гіршим?
Паскуднику! чи ти ж спитав - кого?..
Туркеня, кажеш ти, перед тобою,
Затисши в серці свій несвітський жах,
На втіху вам світила грішним тілом!
Туркеня, га?.. А ти ж спитав, поганцю,
Звідкіль узяв баша туркеню тую?..
(Біжить до гурту невольниць, хапає одаліску
за руки й силоміць виводить наперед).
Іди, дурна! скажи поганцям цим,
Яка туркеня ти!

Мамай

Оце дак баба!..
Гей, Северине, стережись! Очей
Пильнуй, бо видере тобі, бігме,
Із лоба. їх, люциперова теща!

Пазина (до Мамая).

А щоб тобі язик усох, старий
Собако! Сам люципер ти!..
(До Наливайка).
Чого ж
Мовчиш, гетьмане славний? Розпитай!..

Наливайко
(зніяковівши, до Орішевського).

Прийти до пам'яті негоден я...
Лайками ошелешила мене,
Немовби громом, клята баба... Як ти
На це?

Орішевський (посміхаючись).

Що ж... Має правду, а від правди
Козак не сміє ухилятись.

Наливайко (до одаліски).
Ти
Звідкіль, дівчино красна?

Одаліска (тремтячи)

Я... з Волині...
Отця духовного донька я...

Наливайко
(кинувшись на місці).

Що?!
То не туркеня ти?.. А як попала
Баші у лаби до гарему,- га?
З татарським ясирем?
Одаліска
О, так, мій пане!

Наливайко

А де ж навчилася ти танців красних?

Пазина

Та вже ж не в батька з ненькою - це певно!
А ти ще тих спитай. Нас цілий гурт
В баші самого лиш. А скільки ще
По інших турках по багатих! От
Хоч би і в тих, що там коло дверей
Стоять, дрижать, і шибениці ждуть.
Ти гнізда їх пустив за димом всі,
Але про тих, що в гніздах, у неволі,
В гаремах ниділи роками, ти
Забув, гетьмане славний...

Наливайко (спалахнувши).
Я забув?!
Зважай на те, що плещеш безсоромно!
Хіба не я цих визволив з неволі?
(Показує на невольників).

Пазина

О, так,- про лобуряк ти не забув
Таких, як сам. А нас, жінок, за що
Ти маєш, га?.. За іграшку чи ні?..
Хто козакам, безличнику, хотів
Допіру нас віддати на поталу?..

Мамай
Та ти заткнеш сьогодні писка, бабо?
Всю бесіду перепсувала нам,
Чортяча коцюба!

Пазина
Чого гарчиш,
П'янюго осоружний!.. Ти гадаєш,
Що я не знаю, хто ти? Знаю добре!
Та й хто не знає Мамая п'яницю,
Здобичника старого!..

Мамай (ошелешений).

Пху, чортице!..
Та хто ж ти й звідкіля мене ти знаєш?

Пазина
Хто я?.. Скажу, не бійсь,- не потаю,
Але держись, бо скрутишся від болю,
Коли не всю ще душу утопив
Ув оковитій ти... Ба ні, не всю...
Хоча і стерво ти останнє...

Мамай (одвернувшись).
Пху!..

Пазина

...Але пісень коштовну таємницю
Господь тобі, безличнику, одкрив
Занадто щедро, й зрозумієш ти,
Хто я...

Наливайко (як зачарований).

І справді, хто, старенька, ти?

Пазина

Допіру тут хвалився ти, гетьмане,
Й казав, що вітер степовий єси.
І правду мовив ти: як буревій,
Як ураган, з пустель злетів ти раптом
Туди, де правду нашу степову
Хижацька сила і сваволя топче.
Тим славен ти єси, могутній орле,
Від Килії й до славної Варшави,
Від грізного Дніпра й до Семиграду,
Хоч час суворий ще не посріблив
Прелчшних кучерів над думним чолом.
Так, вітер ти... орел ти чорнокрилець
І горе яструбам, на котрих впало
Твоє зненацька око винозоре...

Наливайко (нетерпляче).

Але хто ти?..
(До Орішевського).
Це загадка якась.

Пазина

Ти вітер степу, дух його страшний,
А я... його я серце, мій гетьмане...
Я серце те, що від князів іще
Без краю сходить кров'ю през незгоду
І през нерозум ваш...

Голоси

- Чуднії речі!..
- Хто вона, й до чого мова ця?..
- Вона причинна!...- Навіжена баба!..
Наливайко робить знак, і всі стихають.

Пазина

Що? що?! Причинна я?.. Я навіжена?
Авжеж, що так!.. Віками сходить кров'ю
І розум зберегти - над силу це
І Прометеєві самому.
(Втирає сльозу. Наливайко й Орішевський
перезираються здивовано).

Орішевський

Хто ти?
Шляхетського високого якогось
Ти роду полонянка?

Пазина

Хто сказав?..
Минулося... Зосталося лиш серце -
Розбите серце степу, й квилить-плаче
За дітьми, мов та чайка степова.

Орішевський

А де ж твої, шановна пані, діти?

Пазина (оспало).

Мої?.. Й твої... і їхні...
(Показує на всіх).
...діти степу...
Одні орлами вільними, як ви,
Шугають попід хмарами на здобич...
Другії стогнуть тяжко в полоні,
А треті... там, на півночі, в неволі,
В ярмі магнатськім у панів вельможних
Працюють на ріллі на ріднім полі -
Вже не своїм... Гниють живцем на буртах
Салітряних по рідних по степах -
Теж не своїх, а панських... Інші знов
Печуться вік по броварнях, гуральнях,
По панських палацах торгують честю
Й за лакомство нещасне продають
Сумління батьківське і помагають
Панам кувать кайдани на братів...
Минають дні... ще безліч буде їх -
І вільний степ під панською п'ятою,
Мов гаддям, закиишить рабами всюди...
А вітер степовий розмає буйно,
Превесело над степом панський прапор,
Крутитиме ретельно вітряки
І зерно золоте панам на хліб
Молотиме, щоб жили у розкошах...
Ти чуєш, вітре степовий,- ти чуєш,
Яка тебе спіткає доля?..

Орішевський (набік).

Диво!
Це піфія якась...

Наливайко
(не зводить з неї зачарованого погляду).

А що ж чинити?

Пазина

Чинити що?.. Мене питаєш ти?
Мене, що розгубила по степах
Дітей своїх і кров'ю ізійшла?..
Ночами довгими страшні ці роки
Неволі бусурменської я все
Лиш думала про те, чинити що,
А вигадала що? - Анічогісько!..
Ти - вітер степу, волю любиш ти
Над все, і світу бачив десь чимало,
Але... щоб знать, куди свій справить чин,
Єдиною тобі бракує до всього,
Що маєш їй, мій лицарю завзятий...
Веселий ти тепер і безтурботний,
Тому й не знаєш, що чинити тра.
Це знає той, кому раз в серце вп'ється
Гадюкою глибокий, гострий жаль!..
(Натхненно).
І ти цього зазнаєш, мій гетьмане!
Так мусить бути,- чуєш?... І я скажу:
Іще не сяде сонечко сьогодні,
Як ти вже знатимеш, чинити що!..
(Зникає у гурті невольниць).

Наливайко
(немов спросоння).

Не сяде сонечко сьогодні...
(Озирається).

Таж
Воно надвечір вже і незабаром
За гори скотиться далекі...

Мамай
(брязнувши в струни).

Ат,
Дурне! Балакала стара до смерті
Та все чорт батька знає що! Ось глянь,
Як засмутила відьма всіх! Ану,
За мною, товариство підтягай!..
Хор козаків

Ой не п'ється оковита,
Огидли меди,-
Болить моя головонька
З якоїсь біди.
Ой вре море, вре,
Хвилоньками грає,
Козакові-нетяжищу
Спокою немає.
Та де ж вона узялася,
Козацька біда?
Чи не тая то в запасці
Вдова молода?
Ой вре море, вре,
Шумом закипає,
Козакові-нетяжищу
Щось серденько крає.
А у вдови чорні очі,
Подивиться - край:
Хоч женися, хоч вдавися,
Хоч так пропадай!
Ой вре море, вре,
Хмара наступає,
Козакові-нетяжищу
Рятунку немає.

Наливайко
(знову веселий, розпромінений).

Ох і спасибі ж вам, браття любі,
Козаки мої нетяги,
Що піснею веселою своєю
Смертельную ви тугу одігнали,
Свого гетьмана розважали!..
Гей ти, бабо-бранко,
Чи проста селянко,
Чи вельможна шляхтянко,-
Того не знати,
Як на ймення тебе звати!
Гетьманським словом своїм присягаюсь
Доти сердечного спокою не знати,
Доки всіх вас бідних невольників
З неволі турецької,
Віри бусурменської
Та не верну до рідного краю
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!..
Най буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж друззями,
Поміж лицарями,
Поміж добрими людьми!

Голоси

- Амінь! - Нехай живе здоров
- Гетьман козацький Северин!

Турки розносять меди. Бенкет точиться далі.

Наливайко (до Орішевського).

А ти чого, мій любий побратиме,
Замисливсь так?

Орішевський

Із голови не йдуть
Старої бранки мудрі речі.

Мамай

Мудрі?..
Жіноче слово - шум на хвилях моря:
Затоко море, хвилі полягли,
І шум - немов той лизень ізлизав.
Правдиве ж, мудре слово - в глибині,
В душі людській таїться аж на дні.

Орішевський

Немало десь таїлось їх - тих слів -
І в неї у душі на дні глибокім,-
Щоб зворушить ту темную безодню,
Була потрібна буря аж така,
Яку навіяв вітер степовий...
Промовила безодня... Але як!..
Не раз, не два безсонними ночами
Й моя від дум таких тяжіла голова
На правду нашу й волю степову
З усіх боків вовками зазіхають
Несито хижаки: татари, турки,
Магнати лядські, а із ними й наші
Перевертні вельможні...

Наливайко (весело).

Ат, дурне!..
Чи я, із діда-прадіда козак,
Не бив цю панську ледач смертним боєм,
Коли на нашу правду зазіхала?

Орішевський

Це так... Їх бив Підкова, бив їх Шах,
Немало їх Косяинський Криштоф товк,
Товчеш і ти, мій лицарю одважний,-
А врешті що?.. З Волині до Лубень,
До Поля Дикого - чиї усюди
Безкраї займища в степах козачих?

Наливайко

Най бавляться,- тож на папері лиш
Король роздав панам чужі степи...
Простягне ж руку хтось - дістане одсіч.

Орішевський

Гай-гай! літаєш ти верхами, брате,
Своєю думкою - правдивий вітер.
Ти глибше глянь: в магнатів на папері
Лиш степові безлюднії пустелі,
А землі ті, що людом закишіли,
Давно пишають замками навколо,
Колись же вільний люд - у них в ярмі.

Наливайко

Ярмо там, брате, тягне той, хто хоче,
А хто не хоче - той у мене ось -
(Показує на козаків).
Або на Запорожжі в Лободи.

Орішевський

А землі ж як, загарбані панами?

Наливайко

Ого! землі неміряної безкрай:
Іди, сідай, де серце забажало,
Де уподобала душа,- навкруг
Усе твоє...

Орішевський

Аж поки прийде пан
І запряже тебе в ярмо, а землю
Собі загарбає. То що тоді?

Наливайко

А те, що чиним ми!

Орішевський

А чом же ви
Того та не вчинили там, нетяги,
Де вже осілися пани магнати?

Наливайко

Та кинь ти про панів! Кажу ж тобі:
На світі місця всім доволі є.
Чи так кажу, мої братове любі?
Нехай живуть, та нас не зачіпають,
Бо хто з нас, братця,
Буде сміяться,
Того... най начувається, ледащо!

Голоси

- Ого! тому не з медом буде!
- Як туркам цим!..

Орішевський (зітхнувши).
Ох-ох! дивлюсь на тебе я, гетьмане,
Мій лицарю над лицарями всіми,-
До бідної голоти серцем молодечим
Ти припадаєш щиро й не лукаво:
Такий лиш ти один,- нема другого.
І в серці я своїм плекав надію,
Що ти збагнеш трагедію степів
Широких, вільних... у своїм безвіллі,
Що кликнеш клич до бідної голоти
Від моря Чорного аж до Литви,
І силу ту страшну відважно кинеш
На гордую Варшаву й дальній Краків,
І в корні підотнеш другую силу,
Що так поволеньки, але потужно
Бере в міцні обійми вільний степ,
А підотнувши, з правди степової -
З козацької голоти створиш ти
Державний лад без пана і без хлопа,
Й такий міцний, щоб вже не лиш магнати,
А й сам люципер зуби поламав.

Наливайко

Гай-гай, мій брате,- в хмари залетів ти!
Чи буде з того нам користь яка,
Чи ні, а короля ми роздратуєм.
Навіщо це?.. Його пресвітла милость
Гуляти нам степами не боронить
І навіть стації дає, а волі
Нам не уймає: хоч - сиди без діла,
А хоч - іди на бусурмена смертним боєм,
А то й на неслухняного магната.

Орішевський (хитає головою).

Так, так... Вже бачу я, що передчасно
Свою з тобою мову розпочав,
І правду баба та казала тут,
Що втілити ідею той здолає,
Хто тугою глибокою її спочатку
Із серця перев'є й покропить ревно
Пекучими сльозами
(Спускає голову на груди).

Наливайко (обіймає його).
Кинь журбу,
Старий мій побратиме,- чи ж козак
Не пан над серцем власним і душею?
А думи геть! Живи, поки живеться,
І мислями вперед не залітай.
(Цілує його).

Мамай

То відьма їх накракала стара.
Ану, брати, до танцю, хто охочий,-
Гонім до дідька лисого той сум!
(Б'є по струнах. Дехто з козаків пускається
в танець).
Небога Хотина
Нетягу любила:
Ой цілуй же мене,
Ой милуй же мене,
Шкарбанюжище старий,
Трясця мамі твоїй!
Ой рад би кохати,
Рад би цілувати,-
Заказав мені піп,
Щоб халяви не пік,
А щоб постив, і говів,
І м'ясива не їв.

Під час танцю в дверях з'являється обідраний змучений вістовець і щось питає в турків: вони показують на Наливайка.

Наливайко
(з дитячою втіхою, нічого не помічаючи, ляпає в долоні).

Ану, шпаркіш, шпаркіш! Нехай земля
Палає під ногами!
(До Орішевського).
Та розважся ж,
Не псуй нам бенкету суворим видом!

Орішевський мовчки показує на вістовця, який бистро пробирається крізь танцюристів до гетьмана.

Мамай

В небоги ж Хотини -
Що грудей, що спини:
І сюди позирни,
І туди повер...

Помітивши вістовця, раптово вриває. Танець припиняється. Загальна увага.

Наливайко
(до вістовця здивовано, хоч сміх ще промінить вид його).

Семен?!

Вістовець (важко дихаючи).

Це я... це я, гетьмане мій...
Летів до тебе тиждень без перепочинку...

Наливайко

Що сталося?..

Вістовець

На хутір наш напав
Пан Калиновський з уграми своїми:
Забрав усе, зайняв грунти, а батька
Твого старого вбив...

Голоси

- Прокляття!..

Наливайко (спазматично шепоче)

Що?!
(Раптово тигром стрибає до вістовця й хапає
його за горло).
Ти брешеш, проклятий!!!

Орішевський і Мамай кидаються й розводять їх.

Як?! Батька вбив?!
Стривайте... що ж це?.. Грім небесний... кара?
За що ж... за що?.. Один у мене батько...
За що ж найтяжча кара ця?.. за що?!

Орішевський

Бач, сталося... Але ти заспокойся,
Мій брате...

Наливайко (опритомнюючи поволі).

Заспокоїтись?.. мені?!
Так, заспокоюсь я, але не тут,
А там!..
(Махає рукою на північ. Озирається по всіх
і опановує себе).
Даруй, Семене, я не хтів...

Вістовець

Нічого, мій гетьмане: лихо те,
Що я приніс, і мертвого запалить.

Наливайко

Спасибі, брате!..
(Хапається за голову).
Тату... тату мій,
Єдиний, дорогий!..
(Падає на місце, де сидів перед цим і гірко ридає).
А я... а я...
Тут бенкетую... Гріх і кара разом...
(Підводить голову).
О, проклятий магнате!..
(Схопившись на бистрі ноги).
Ні, стривай!..
Не ронить Наливайко сліз дарма...
Мої нетяги любі...

Козаки

- Ми з тобою,
Гетьмане любий наш!..- Хоч і на пекло,
Не то, що на магнатів!..

Наливайко

Так... спасибі!..
На коні ж, любі!..
(Хоче йти).

Орішевський

Постривай... А з цими
Як буде?
(Показує на невольників).

Наливайко (махнувши рукою).

Ти зостанься тут... Чини
Що хочеш з ними...
(Погляд його падає на турків).
А оцих... оцих
Панів поганих бусурменських - всіх
На шибеницю,- теж магнати!..

Орішевський

Добре,
Все буде зроблено.

Турки (падають навколішки, благаючи).

О, змилосердься!..

Наливайко (показує на невольників).

Благайте їх, а не мене! Мене
Благатимуть панове інші. Годі!
На коні, браття!
(Бистро виходить. За ним Мамай і козаки).

Пазина (підводиться, розрадувана).

Сталося нарешті:
Жаданий вдарив грім, і степ страшний
На ворога повіє ураганом!..

ДІЯ ДРУГА

Велика їдальня в магнатському домі Оборських. Стіни увішано оленячими рогами, зброєю тощо. В передній стіні- вхідні двері; в лівій двері в інші покої; в правій - двоє великих вікон. Ліворуч - великий комин, праворуч - величезний креденець. Вечір. Полум'я з комину осяває темну фігуру Пазини, що сидить, спершись ліктями в коліна й підперши руками голову, перед комином. По підняттю завіси, по павзі, входить старий дворецький Михаль з свічкою в руках.

Михаль
(помітивши Пазину, піднімає свічку й оглядає Пазинину постать).
Пазино, ти?..

Пазина
(буркнувши, не рухаючись).

Та бачиш же.

Михаль
(ставить свічку на столі, підставляє стільця,
збираючись засвітити свічки в мелюзині
з позлотистих оленячих рогів, що спускається над столом в стелі).

Вже час
Світити: пані наказала вже
Зібратись швачкам...

Пазина
(випростуючись).

Постривай... Послав?

Михаль
(озирнувшись на двері до покоїв),

Авжеж... Вже досі там.

Пазина

Спасибі. Але...
Слуга той... певний?.. Може, він...

Михаль
(сміється).
Вони,
Голубонько, тепера певні всі:
Відколи став під Баром Наливайко,
По два, по три зникає їх із двору
Щодня... чи пак щоночі. Лихо в тім
Лише, що вже назад і не чекай
Його з конем.

Пазина
(заспокоєна, знов схиляється в задумі).

Та байдуже мені,
Аби листа гетьманові до рук
Подав.

Михаль
(лізе на стільця й засвічує свічку).

Подасть, не бійсь. Чи певна ж ти
В тому, що написала?

Пазина

Тобто?

Михаль (тихо).

В тім,
Що у панянці нашій ти дочку
Свою пізнала.

Пазина

Не турбуйсь - пізнала.

Михаль

Та як?

Пазина

На лівім рамені малі
Два знаки є у неї змалку ще:
Колись об пліт поранилась була.
А друге, що покійний пан Оборський,-
Сама ж про те розповідає пані,-
Вертаючись з невдалої погоні
За ординським чамбулом, підобрав
Дитя за нашим хутором у лісі.
А третє ще: вона у батька вся.

Михаль (злазить з стільця).

Та чом же не признаєшся до неї?

Пазина

Не час іще... Стару вона так любить,
Як матір рідну... А крім того, й те,
Що з неї зроблено тут католичку...

Михаль

Ну, й дочекаєшся, поки побравшись
З коронним гетьманом Жолкєвським, панна
Чкурне звідсіль аж до Варшави.

Пазина (б'є кулаком по коліні).

Ні,
Цього не станеться!

Михаль

Чому?

Пазина

Коли ж
Це станеться, то я скажу тоді,
Що Наливайко - це останній дурень.
Ти розумієш?

Михаль

Так!.. Я розумію:
Піймавши пташку в руки, Северин
Тим самим і Жолкєвського до рук
Любенько прибере... Ха-ха-ха! Мудро!
А ти - з дочкою будеш...

Пазина

Ти не знаєш,
Чого чернець отой прибув із Бару?

Михаль

Чому не знаю? Знаю. Пані каже,
Що він вінчати буде молодих,
А я гадаю: носом він почув,
Що в Бар ось-ось ускочить Наливайко,
І піп заздалегідь утік сюди.

Пазина

Можливо, й це... Але тут ще щось єсть.
Щось до Касильди горнеться він дуже...
Не знаєш: він раніш її не бачив?

Михаль

Як пак не бачив! Це ж її навчитель
Ще із Варшави...

Пазина

Так?.. Хм... ну, цей навчить!
(Дослухається).
Іде хтось...

Михаль
(відставляє стільця до стіни).

Мабуть, пані та дівчата.
Ну, я піду... Пазино, на добраніч!..
(Іде до вхідних дверей).

Оборська
(входить; за нею кілька челядок із шитвом
у руках).

Це ти, Михалю?.. Постривай... Ну, що
Там чути в тебе?

Михаль (вклоняючись)

Втішного нічого,
Ясновельможна пані. У дворі,
Як тільки з військом рушили до Бару
Лабендзі, лицарі преславні...

Оборська (зітхнувши).

Ох,
Мої зяті кохані!..

Михаль

Челядь клята
Один по одному зникають з двору...

Оборська

Куди ж вони?

Михаль

Хіба про це хто скаже!
Нікуди більш - до Наливайка в табір.

Оборська (в гніві).

Невдячні пси! За панські добродійства,
За те, що з ласки ми їм даємо
Для кожного і працю, і поживу,
Вони при всякій нагоді ладні
Лайдацьку руку зняти на панів...
Перекажи, Михалю, там в дворі,
Що милосердя тим, хто втік, не буде,
Що їх назад в кайданах приведуть...
Для того ж, щоб була наука іншим,
Утікачам звелю я повтинати
Носи і вуха,- чув?

Михаль (вклоняється).

Перекажу,
Ясновельможна пані. Вже немало
І так їх є, безвухих та безносих,
Але не каються. Ну, що ж, нехай
Іще побачать панську ласку, дурні!

Оборська

Авжеж, авжеж... Іди й пильнуй там добре.

Михаль, вклонившись, виходить.

А ви чого ж це стоїте?.. Сідайте
І за роботу!..

Дівчата сідають і починають шити, мережити, гаптувати.

Ох, не в добрий час
Розпочали ми справу з шлюбом цим!..
(Сідає й починає щось шити).

Пазина (не рухаючись).

Так нагло степ загомонів...

Оборська

Де нагло!..
Часу не мало вже сплило відтоді,
Як Калиновського спалив дощенту
Харциз той проклятий, що звуть його
Гетьманом Наливайком. Всі у них,
Хто лиш збере ватагу розбишак,
Гетьманами себе взивають...

Пазина

Звичай
У них такий.

Оборська

Ох-ох... Пан Калиновський
Утік собі здоров аж до Варшави,
А Наливайко розгромив під Луцьком
Панів, які йому не завинили,
А з'їхались на рочки судові,
І добра їх пожакував... А далі,
Як тигрус, кинувся уже на всіх:
Побив Семашків, Потія, Терлецьких
Під Пинськом, бивсь в Копилові, під Слуцьком
І опинився в Могилеві... Звідти
Загрожував, що виб'є панство впень,
Зруйнує геть Варшаву й навіть Краків,
Не боячись ні короля, ні Бога...
Князь Радзивілл прогнав його звідтіль -
Погнав сюди, на лихо наше й згубу,
А сам вернувся до Литви. Щоправда,
Король наш найясніший вже послав
Одкликати з Семигороду військо
Кварцяне і коронного гетьмана
Жолкєвського, що незабаром стане
Моїм, вже третім, зятем... Ось-ось-ось
Прибути має з військом, та чи встигне?
Харциз уже націлився на Бар.
Коли зяті мої не оборонять
Від нього міста - край тоді всьому...

Входить Касильда. Пазина, почувши її ходу, випростовується
на стільці й далі не зводить з неї очей.

Касильда
(почувши останні слова, підходить до пані
Оборської й, ніжно обіймаючи її, притуляється
личком до її обличчя).

Спокою, мамо-серденько, спокою!
Заступниця у нас Святая Діва:
Ми під її пречистим омофором,
І жадне лихо не спаде на нас.
(Сідає коло Оборської).

Оборська

Спасибі, серденько... але - вже впало!..
(В безсиллі спускає руки з шитвом).
Несила, ні... І руки - мов чужі,
А в голові - татарська веремія,
І тріщать від дум лихих, тривожних скроні
Ах, Наливайко той... ті гультяї!
Немає впину їм. Мов духи степу,
Злучившися в один нестримний буревій,
Вони метуть усе, що на путі
Своїй зустрінуть. Де пройшли вони -
Руїна там і чорнії пожари.

Челядки непомітно перезираються, посміхаючись.

Касильда
(в задумі).

Так, так... Страшне воно, те степове
Лицарство... подих степу той могутній...
І славен буде вічно той, хто спинить
І хто навік його розвіє...

Оборська (обурено).

Що?!
Чи не гультяйство степове зовеш
Лицарством ти,- оте ледаче бидло -
Броварників та винників дурних,
Що на здобичництво лихе, хижацьке
Зміняли тиху працю на панів,
Своїх добродіїв і милостивців?..
Чи орди будників страшні і чорні
В лицарство славне ти пошила, доню?

Касильда

Але ж там Наливайко Северин
І Лобода Грицько з січовиками,
А лицарів таких не густо, кажуть,
І в цілій Речі Посполитій навіть...

Оборська (сплеснувши руками).

О, Єзус-Маріє!.. Та звідкіля
Про це ти знаєш? Хто тобі сказав?

Касильда

О, мамочко, не треба хвилюватись,
Бо хто ж про це не відає?.. Вся челядь
У нас самих про це лише шепоче...

Челядки знову перезираються й ще нижче спускають голови над роботою.

Оборська (злякано).

О, Боже мій! Я так і прочувала...
(Схаменувшись).
Дівчата, геть ідіть... лишіть роботу:
Вже досить на сьогодні... Та глядіть -
Дурниць не переказуйте там всяких
Поміж собою й другими також!..

Дівчата лишають шитво, вклоняються й виходять.

Ох, небезпечна річ розмови ці
Й таємні шепоти поміж цим бидлом.
У мене вже і серце не на місці...
(Бере роботу).
Як тільки чутка піде десь про те
Страшке гультяйство степове,- дивись
І в дворищі вже іншим духом віє,
А хлопи кляті дивляться на тебе
Вовками з хмизу... Дяка Господеві,
Що хоч зятів потужних маю близько,
А то б не бачити ні послухання,
Ні жодного одбутку з харцизяк.
Самим до плуга стати довелось би
І попрощатися з усім навіки!
Забуть медову й іншую данину,
І поволовщину, й уходи рибні,
І покуховщину, й торгове мито,-
Та це ж і світові прийшов би край,
Коли б та пан гербований позбувся
Слухнянства хлопського!..
(До Касильди).
А ти - лицарство...
Харцизтво це, сваволя степова,
А Наливайко твій... та й Лобода
Здобичники і гайдабури - от що!

Касильда (посміхаючись).

Чому ж вони мої?

Оборська
А як же ні?
Адже ж твоє до них так лине серце -
До лицарів отих, степовиків...

Касильда (сміється).

Чому і ні? Всі кажуть: Наливайко -
Шляхетний красень, лицар і з гонором,
Ще молодий, високої освіти,
А брат його - духовником у князя
Острозького...

В дверях до покоїв стає непомітно фігура Ігнотуса й дослухається до розмови.

Оборська

Жартуєш, доню, ти,
Чи кажеш це поважно - я не знаю...
Але тобі тепер, як нареченій
Коронного гетьмана, не годиться
Такі думки в своїй голівці мати,
Тим паче ще й при людях говорити.

Касильда (переставши сміятись).

Даруй, мамунцю, я дурна, негарна...
Не мене іноді немов находить...
А що - сама того гаразд не знаю...
Тих розбишак ненавиджу всім серцем
За те, що віру католицьку нашу
Безбожно топчуть, слуг її святих,
Її святині топлять у крові
І димом геть пускають в небуття.
Ненавиджу я їх і проклинаю,
Але... позбутися не в силі чарів,
Які цей гомін степу навіває...
Не маю сил позбутися тривоги...

Оборська

Та що ж тут дивного, моя дитино,
В самої в мене серце не на місці...

Касильда
Не те, мамунцю, ні... Я не боюсь...
Страху не маю я... Моя тривога -
Це туга мов якась за тим, чого
Не маю я, а мають доста ті
Відважні демони степів безкраїх,
Той Наливайко-красень, Лобода...

Оборська

Не розумію я... Не хвора ти?..
Як очі й лиця в тебе запалали...

Пазина
(не зводячи з неї очей).

Вона, вона... Прокинувся в ній степ..

Касильда

Яка могутня й красна сила ця!
І вабить рівною із нею стати
І кинутись у бій... чи попліч з нею -
На всіх і все, чи вдарити на неї
І розтрощити впень, пустить за вітром
Або, як дикого коня, впіймати,
Приговтати й любенько осідлати...

Оборська

Лицарське діло, доню, це. А нам,
Жінкам, довліє їм допомогти
Молитвою пречистій Панні Діві.
Не зглянешся, як ось до нас прибуде
Гетьман коронний...

Ігнотус
(показує на освітлені далекою пожежею вікна,
чого присутні за розмовою досі не зауважили).

Кара Божа, кара!..

Всі злякано підводяться й дивляться в напрямку вікон.

Оборська (з жахом).

Спізнивсь гетьман... це ж місто Бар горить...
Зяті мої, зяті!..
(Закриває лице руками й падає в крісло).

Категория: 13 | Просмотров: 594 | Добавил: admin | Дата: 10.04.2011

Касильда
(стоїть, як зачарована, не зводячи очей з пожежі).

Краса... Огневий вітер із степів...

Пазина (тихо).

Так, доню,- вітер степовий гукає...

Касильда
(бистро обертається й пильно дивиться на неї).

Чи то мені почулося, Пазино?..

Пазина (отямившись).

Про що ти, ясна панно, я не знаю?..

Оборська

Що сталося із ними там?.. Чого
Ви мовчите усі?..

Касильда

О, мамо!
Ми ж певного нічого ще не знаєм...
(Нахиляється над нею й обіймає її).
Спокою, ненечко, спокою: Діва
Пречиста нам заступниця міцна.

Михаль (вбігає).

Ясновельможна пані, там вістовець
Примчав конем з-під Бару від панів
Лабендзів...

Оборська (схопившись).

Чом же ти його не пустиш?!

Михаль обертається й відчиняє вхідні двері, закликаючи кивом голови вістовця. В ту ж мить переступає поріг змучений, скривавлений, вістовець з перев'язаним чолом.

Ах, жах який!..
(Знову падає в крісло).
Що сталось там?..

Вістовець (вклонившись).

Мене послав вельможний пан Лабендзя
Переказать ясновельможній пані,
Що з Бару мусіли ми вийти геть
Під тиском Наливайка й Лободи
Й засіли в балці при Кривім Шляху:
Від перебіжчика довідавсь пан,
Що Наливайко й Лобода вночі
Хотять сюди навідатись з малим
Загоном, полишивши решту в Барі
З голотою мійською жакувати
Мійських багатирів. Вельможний пан
Благають всіх нічого не боятись,
Бо за короткий час обох гетьманів
Сюди на хутір приведуть в кайданах...
(Знесилений хитнувся. Михаль підтримує його).
Не можу більш... зійшов увесь я кров'ю...

Оборська

Михалю, одведи його, бідаху,
До челяді... допоможи йому...
Пазино, йди і ти туди: доглянь,
Щоб помочі дали!..

Михаль, вістовець і Пазина виходять.

Ох, чує серце,
Що не скінчиться це добром!..

Важко опускається в крісло. Касильда нервово ходить по покою,зупиняючись часом перед вікнами. Ігнотус нерухомо, з дерев'яним обличчям стоїть, спершись об одвірок і слідкуючи за нею очима.

Оборська (в розпуці).
Ах!..
Чого ж ви мовчите? . Касильдо, доню...
Пречесний отче...

Касильда (зупинившись).

Ах, що можу я?..

Оборська

Утіхи слово хоч єдине, доню!..

Касильда

Чим можу я - слаба, нікчемна панна -
Утішити когось в цей час страшний,
Коли єдина втіха тут - це меч?..
А чи ж рукам моїм слабим і ніжним
Держати меч важкий і битись ним,
Коли вправляли їх лише до голки,
А серце - до молитви і покори?..
Що ж можу я, тендітна панна?..

Ігнотус (суворо).

Все!

Оборська злякано, Касильда здивовано озирається на нього.

Коли святая віра і отчизна
В страшній, смертельній небезпеці,- хто
На чатах мусить стати в обороні? -
Без винятку - усі! Мужі - най здіймуть
Свій гострий меч і жертвують життя...

Касильда

Так, правда це... Але жінки, жінки?..

Ігнотус

Жінки на це страшнішу зброю мають!

Касильда (пристрасно).

Яку ж... яку?.

Ігнотус

Красу!

Касильда

Не розумію...

Ігнотус

Бо вже забули заповіт святий:
Забули подвиг красної Юдити,
Забули жертву мрійної Естирі,
Забули і лукавий чар Даліли!..
Для рідної отчизни і народу
Вони красу свою дали в офіру
Й боролись нею, як мужі мечем!

Оборська

Не розумію я, пречесний отче...
Невже Касильда мусіла б зріктись
Блискучого малженства і харцизам
Пренепорочную красу віддати
Та ще напередодні майже шлюбу?

Ігнотус

Чи не про те ж і я глаголю?..
Вже над безоднею отчизна й віра
Святая католицька - ви ж усі
Марноту маєте в своїх думках.

Оборська (обурено).

Яка ж марнота це, пречесний отче?..
Невже марнотою ти шлюб зовеш?..
Пробач мені, пречесний отче... я
Її виховувала не в черниці -
Нема до цього в неї покликання,
А затя кращого, як пан гетьман
Жолкєвський...

Ігнотус (палко).

Де ж він, де?.. Чому не йде
На ворогів з мечем своїм потужним?..
Чи певні ви, що він іще живий,
Що з турками в бою під Семиградом
Не ліг кістьми, як падають герої
Та вірнії сини отчизни й віри?

Оборська
(з ляку махає руками).

Най Бог боронить!.. Що це, отче, ти,
Заздалегідь життя, його ховаєш
І накликаєш долю нам страшну!..
(Простягає руки до Касильди).
Моя дитино бідна...

Касильда стоїть нерухомо, мов зачарована, й чекаюче дивиться на ченця.

Ігнотус (грізно).

Той не бідний,
Кому на долю випало отчизну
І віру врятувати в день страшний.
Це доля не страшна, як кажеш ти,
Бо там...
(Піднімає палець угору).
на небесах за подвиг цей
Вготовано небесну нагороду,
Що більша над усі земні безмірно,
А щастя райське те дає Господь
Лиш вибранцям своїм...

Касильда (в пориві).

Та як же, як
Великий подвиг цей вчинити маю?..

Оборська
(безпорадно опускає руки).

О, Діво пресвята! спаси й помилуй!..

Ігнотус

Їх два - як два люципери із пекла -
З'єднавшись в дику і потужну силу,
Із краю в край літають ураганом,
Під ноги топчуть віру і отчизну,
А дику чернь усюди піднімають
На вірних їм панів і короля.
Моя прекрасна доню, сам Господь,
Красу тобі осяйну дарувавши,
Обрав тебе сосудом грізним кари
За всі диявольські ті вчинки їх...
Спізнатися ти мусиш з кимсь із них -
Чи з Наливайком то, чи з Лободою -
І серце звіря підкорить красою:
Коли ти зачаруєш одного,
То другий з ревнощів уб'є другого,
І сила їх потужна розпадеться...

Оборська (спліскує руками).

О Господи!..

Касильда
(рухом руки зупиняє її обурення).

Готова, отче, я,
Але... гетьманові вже подала
Своє я слово...

Ігнотус (урочисто).

Власть мені надав
Святий отець на римському престолі
Ці присяги в'язати й розрішать...

Оборська (гнівно схопившись).

Цього не станеться ніколи, отче!..
Чому не інший хтось, але вона,
Моя Касильда дорога, в офіру
Якимсь дияволам...

Михаль (входить).

Вістовець там
До чесного отця аж із Варшави.

Оборська

Пусти сюди!..
Михаль виходить Вона сідає, вся в гніві

Ігнотус
(ледве втримує радість).

Якісь важливі вісті.
(Йде назустріч вістовцеві).

Дрига
(одягнений посполитим, входить із передпокою,
не зачиняючи за собою дверей, вклоняється й підходить
благословитись до Ігнотуса).

Най бендзе похвальони Єзус Кристус!

Всі

Амінь!

Ігнотус

Кажи, які там вісті маєш?

Дрига

За десять миль звідціль кварцяне військо...

Оборська

О, дяка Діві пресвятій - рятунок!

Дрига

Із паном Калиновським на чолі...

Оборська

Як з Калиновським?! А гетьман коронний
Жолкєвський?..
Дрига

Під Семигородом ліг
В бою із турками...

Оборська

Свята Маріє!..
(Падає в крісло. Касильда нахиляється над нею).

Накрякав чорний крук...

Касильда

Спокою, мамо...

Дрига
(передає Ігнотусові папери).

Оце від кардинала із Варшави.

Ігнотус

Гаразд... Іди, чекай в передпокої.
Чого ж стоїш?

Дрига

Коли ввійшов на хутір,
То чув важку здалека тупотняву:
Боюсь, що наливайківці із Бару...

Оборська (схопившись).

О, ні, зяті мої кохані це
Вертаються, побивши харцизяк.
Лабендзі це...

Голос Наливайка (з передпокою);

"Стривай, стара, не квапся!"

В передпокої тупотнява й брязкіт зброї. Дрига, почувши
Наливайків голос, непомітно зникає до покоїв.

Ігнотус

Вони... Це наливайківці із Бару...

Підходить до жінок, Оборська стоїть, як непритомна, втопивши безумний погляд до входу. Ігнотус шепоче щось на вухо Касильді. Вона киває головою й зводить очі горі, ніби зовучи на поміч силу небесну. Тим часом до покою входять по одному - Наливайко, Лобода, Орішевський, Мамай і Гуменицький.
Позад них, у дверях, скупилися дівчата-челядки з Михалем і П а з и н о ю попереду.

Наливайко
(вклонившись і знявши шлика).

Добривечір, ясновельможна пані!
Гостей ти, чую, ждала не таких,
Як ми, нетяги, а весільних. Бачу,
Що вже й попа до шлюбу поєднала...

Оборська
(ледве чутно з перестраху),

Ви ж хто?..

Наливайко

Ми від зятів твоїх тобі
Уклін низенький привезли...

Оборська (з жахом).

А де ж...
А де ж вони?..

Наливайко

Ох-ох, пречесна вдово!
Заснули сном спокійним у яру,
А вклала спати їх козацька шабля,
Покрила ліжником темненька нічка,
Козацькі сурми грали колискову
На вічний спокій лицарям Лабендзям...
Оборська безумно скрикує й падає, як мертва, на килим. Михаль і дівчата кидаються до неї, беруть на руки й виносять до покоїв, Касильда хотіла також кинутись, перестрашена за життя її, але Ігнотус, взявши за руку її, суворо й владно зупиняє, зробивши знак лишитись на місці. Пазина виступила наперед, але за челяддю не пішла, занепокоєна душевним станом Касильди.

Мамай

Чого вона?.. Немов і не пила,
А упилася...

Гуменицький (посміхнувшись).

Бесіда козацька
Жінкам п'янкіш бува за оковиту.

Касильда
(опритомнівши, впадає в страшний гнів).

Ти - кат! ти - душогуб!..
(Стискає кулаки).

Наливайко
(любуючи з неї й посміхаючись, до Пазиш).

Яка!.. Орлиця!..
Не панна, а козак!..

Орішевський

Образа це,
Прекрасна панно... не для нас, але
Для лицарів хоробрих, для Лабендзів:
Лягли не від катівської руки,
А в чесному бою із козаком
Таким, як Наливайко Северин,
Це ж, панно, честь і неабияка:
За це історія прославить їх
І славу їм задзвонять кобзарі.

Під час цієї рацеї Ігнотус ізнову щось шепоче на вухо Касильді.
Касяльда (опанувавши себе).

Чого ж ви хочете?.. чого прийшли?..

Наливайко

Про твій ми шлюб прочули, ясна панно...
Летіли вихорем, щоб...

Касильда

Ви спізнились:
Коронного гетьмана вже нема
На світі - він поліг під Семиградом
В бою із турками.

Козаки здивовано перезираються, потім, ніби зрозумівши, в чім річ, посміхаються.

Наливайко
(вдаючи, що поняв віри, поважно).

Велика шкода,
Що прислужилися йому не ми.
Дозволь же, ясна панно, нам, нетягам,
Своє тобі принести спочуття
В сердечній втраті.
(Вклоняється).
Люди не лихі ми,
Хоч нас пани вельможнії не люблять,
І винагородити втрату цю
Вважатимем за честь.

Касильда

Не розумію,
Про що, гетьмане, кажеш ти...

Наливайко

Про те,
О, ясна панно, що нам жаль великий
Не помогти в твоїй тяжкій утраті:
На місце нареченого твого
Я стану залюбки, коли твоя
На теє буде ласка й згода, й шлюб
Відбудеться негайно, а тим паче,
Що в тебе й піп уже напоготові...

Мамай
(ошелешений несподіванкою, до Гуменицького).

Та він сказивсь, чи що?!

Гуменицький

Мовчи та диш!

Наливайко
(до Ігнотуса).

Унита ти?

Ігнотус

Я?.. Хм... так.

Наливайко

Ну, от і добре:
Із панною звінчаєш нас, а потім
Тебе за унію твою повісять
Мої нетяги.

Касильда
(затремтівши).

Жах який!..

Ігнотус (тихо їй).

Мужайся,-
Од слів до діла ще далеко.

Наливайко

Ну?..

Лобода (до Наливайка).

Сгривай-но, брате... Як казать по правді,
То панна ця мені також припала
До серця й до душі. Чому ж не я,
А ти із нею візьмеш шлюб?

Наливайко (сміється).

Хто?.. ти?!
В свічадо глянь, старий, на сивий волос.
Чи одружитись для других бажаєш?

Сміх.

Лобода (спалахнувши).

Чому ж старий?.. В чуприні сивий волос
Не ганьба козакові: сивина -
Це розуму ознака. Серця ж палу
Ніхто й ніде не міряв сивиною.
А опріч того ще - так хочу я,
Щоб панна красна ця була моєю!

Наливайко (спалахнувши).

Хотіти мало ще, гетьмане славний,
А треба взяти!
(Б'є рукою по шаблі).

Лобода (хапається за шаблю).

Треба, то й візьму,
Хоч би і через труп твій довелось
Переступити!..

Мамай (гнівно).

Сто чортів у пельку!
Цього ще не бувало, щоб за бабу
Гетьмани перегризлись!

Гуменицький

Гарне діло!
Кварцяне військо на карку, вони ж
За дівку панську б'ються...
Орішевський (виходить наперед).

Постривайте,
Мої панове, лицарі відважні!
На думку на мою, ця зрада зайва...

Мамай

Хе!.. Ще б пак!

Гуменицьккй

Усьому козацтву сором!

Орішевський

Я розумію вас обох: блискуча
Краса ясної панни засліпила б
Усякого на вашім місці....

Мамай

Що?!

Орішевський
(махнувши на нього рукою).

Лиш не тебе, Мамаю, не тебе...
І всяк радий би невимовне був
Дружиною красу такую мати.
Але ж ви - лицарі, мої панове,
Й повинні знати добре, що в цім ділі
Належить першість ув обранні тій,
Чиє ви серце хочете скорити.
Тому най панна скаже нам сама,
На кого з вас впаде сердечний вибір.

Наливайко

Так, згода.

Лобода понуро мовчить.

Орішевський (до Касильди).

Слово ваше, ясна панно.

Касильда (погірдливо).

Ви що?.. Глузуєте?! Ви на торзі чи де?..
Щоб я, гербована шляхтянка...

Наливайко
(хапаючись за шаблю).

Як?!

Касильда

...Та віддалася за ворога отчизни
І віри католицької святої?..
Цього не буде!..

Наливайко (виймає шаблю).

Так?! То пропади ж...

Пазина висне йому на руці й разом з Орішевським
здержує його.

Ігнотус (простягає руки).

Панове лицарі, спокою прошу.
(Одводить Касильду набік і щось шепоче їй).

Наливайко
(відступивши набік, ховає шаблю; до Пазини
напівголосно).

Така вона у тебе?.. Католичка,
Та ще й запекла... Най же дідько лисий
Ожениться із ляшкою, не я...

Касильда
(ламле руки, благаюче).

Ах, не тепер!.. Нехай... Лиш не сьогодні...

Орішевський
(до гетьманів).
Оскільки зрозумів я, красна панна
Цілком не відкида освідчин ваших,
Хоробрі лицарі: вона лише
Вагається - й це зрозуміла річ,-
Кому із двох своє віддати серце,
І на роздумування просить часу.
Понеже так воно і мусить бути,
Я раю вам, хоробрії гетьмани,
Її вволити волю й дати їй...
Ну, скільки?.. Днів за три-чотири в нас
На черзі бій з кварцяним військом... Отже,
Даємо їй два дні. Чи згодні ви?
Позавтрьому, у цей приблизно час,
Ми і весілля одгуляєм тут:
Свої бояри в нас, свої й музики,
А шлюбну сальву битимуть гармати
Кварцяникам назустріч. Так чи ні?

Мамай

А щоб ти скис! Це вигадав на диво!

Гумеіницький

Такого ще весілля не бувало,
Відколи й світ стоїть!..

Наливайко (байдужо).

Як так, то й так.

Лобода (по задумі).

Дотепно вигадав... Най буде так...
Але щоб часом не втекла куниця
З цим чорним лисом.
(Киває на ченця).
Ти, Охріме-брате,
У панськім дворищі цім розташуй
Свою козацьку сотню, й най пильнують,
Як ока власного. В одвіті - ти!..

Гуменицький

Гаразд, мій батьку, не втече!
Орішевський (до гетьманів).

Ну, що ж,-
Нам час назад, до Бару.
(До Касильди).
На добраніч,-
Даруйте нам турбацію цю, панно,
І най Морфей рожеві сни навіє
Тому, кого сполохали ми тяжко.

Всі вклоняються й виходять.

Мамай
(виходячи, чухає потилицю).

З женячкою розмордувало їх! -
А тут же оковитої й медів
І всякого добра...

Гуменицький
(сміючись, підштовхує його ліктем).

Ще маєм час...

Виходять. Пазина за ними. Касильда закриває очі, хитається й падає непритомно на руки ченця.

Ігнотус
(міцно тримає її, пригорнувши до грудей і втопивши
в неї жагучий погляд).

Яка краса!.. Німію перед нею.
І цю красу хотів Жолкєвський взяти?
Е, ні вона моя, і вирву я
Із пазурів самого чорта,
Не то, що у Жолкєвського...
А дурні Ці дикі в помочі мені до цього
Любенько стануть... Ти стомилась, пташко?
Поблідли лиця як... але уста
Немов благають поцілунку...
(Жагучо впивається їй в уста довгим поцілунком).

Дрига
(висовує голову з лівих дверей і лякливо озирає покій;
побачивши ченця з Касильдою на руках, лукаво посміхається).
Кхе!..
(Ховається за двері).

Ігнотус
(почувши кашель, здригається й озирається).

Хто тут?..
(Кладе Касильду на канапу. Входить Д р и г а).
Це ти?.. Гаразд... Іди, спочинь
З дороги: завтра знов потрібен будеш
(Кидає йому капшука з грішми).
А це візьми і - аніже нікому!

Дрига хапає гроші і, кланяючись та задкуючи, виходить геть.

ДІЯ ТРЕТЯ

Ясний весняний ранок. Наливайківський табір у степу. Ліворуч - великий, відкритий до глядачів, намет таборової канцелярії з столом посередині й скамницями довкола столу. На другім плані - наладовані військовою всячиною вози. В перспективі - місто Бар. Між возами вештається найрізноманітніший люд: шляхта, міщани, козаки, могильники, будники, броварі, кравці, шевці, ткачі кушніри тощо - всі, кому тісно було жити під паном або глитаєм-господарем. Під возами, в холодку й посеред сцени, сидять купками й пиячать ті, в кого ще не все пропито. Від гурту до гурту ходить козацька кабашниця. Хотина; за нею наймит возить барилко з оковитою й націджує кому скільки треба - чи то в пляшку, чи в тикві, чи в глечик, чи в боклажок. Хотина одбирає гроші чи застави за горілку.

Голос (із 1-ої групи).

Пху, чорт!.. Ізнов у тикві ані краплі!
А вже й заставити нема чого.
Хіба штани?.. Але ж самі дірки,-
Бо ті, що з пана здер, пропив ще вчора...

Сміх.

Голос (із 2-ої групи).

А ти вклонись Хотині й попрохай
Гарненько,- наборг дасть.

Хотина

А чорта з два!

Голос (із 1-ої групи).

Не дасть, ледащо!
(До своїх "горілчаних братів").
В кого з вас, брати,
Ще єсть одежа, чоботи - рятуй!

2-й голос (із тої ж групи).

Та де! не бачиш сам, що босі всі
І грішним тілом світять.

Голос (із 1-ої групи).

От напасть!
І на якого дідька нас гетьман
Із міста раптом вивів аж у степ?
Та в місті ж ще лишилося добра
Усякого, хоч греблі ним гати!

Голос (із 3-ої групи).

Хіба в міщан та у попів, а в панства
З маєтків їх лишились димарі
Та чорні слупи: маєш хіть - повисни
Хоч на найвищому!

Мамай

Коли гетьман
Із Бару вивів нас сюди, то певне
Не з розуму дурного. Чи забув ти,
Що завтра маємо вітати з честю
Кварцяників з Жолкєвським на чолі.
Чи ти б хотів, щоб в пастці нас застукав
Гетьман коронний...

Голос (із 1-ої групи).

От лиха година!
Розмордувало їх невчасно так...
А тут же саме випити охота!
Мамай

Стривай,- червоної нап'єшся завтра!

Голос (із 1-ої групи).

Хотино, гей! пащеко ти несита!
Повір у борг: чим хочеш присягаюсь,
Що завтра ввечері віддам в заставу
Штани з Жолкєвського самого!..Браття,
Вже наперед кажу: цур не ділитись!
Штани з коронного гетьмана я
Здеру, а іншим зась до них.

Голоси (регочучи).

- Бери,
Здоров! - Та не ускоч, гляди, в матню,
Бо з неї шлях один: до чорта в пекло!

Регіт.

Мамай (перехиляє боклажок),

Рятуйте!.. Пробі!..

Голоси (злякано)

Що таке, Мамзю?!

Мамай (піднімає боклага).

Ось гляньте - порожнісінький!.. А я ж
Іще й не похмеливсь...

Голоси

Застав штани!

Мамай

Не можу, братчики: небавом рада
Гетьманська, а ви ж знаєте, що й я
На ній болячка не з останніх, тож
Без них до радного не пустять кола...
(Б'є себе по лобі).
А гей ти, надовбню оден!.. А кобза!..
(Здіймає з плечей кобзу).
Хотино, гей! ану лиш націди
За кобзу в боклажок...

Голоси (обурено).

- Чи ти сказивсь?!
Чи вже останній розум свій пропив?..
- Нащо ж кому без кобзи здався ти?..
- А ми, нетяги, без Мамая?.. Тільки
І людського в нас, може, небораків,
Що пісня Мамаєва голосна!..
- Ану, кабашнице, несита пелько,
Налий йому!

Хотина

А хто платити буде?

Голоси

А щоб ти скисла, ненажеро клята!
- Скидаймось браття, в кого ще дзвенить
в кишені!..

Декотрі витягають гроші й платять Хотині.

Наймит
(бере боклажок; до Хотини).

Повен наливати?

Хотина (лічить гроші).

Повен.
Мамай

Ох, і спасибі ж вам, мої брати,
Що не дали живцем од спраги вмерти!
Як тільки бій скінчиться із ляхами,
Частую всіх на радощах, а поки -
(бере боклажок)
За вас за всіх і за козацьку славу!
(Перехиляє боклажок і п'є нахильці з нього).

Голоси

- Е, ні! до бою ще далеко, серце,-
А ти утни якоїсь нам на кобзі,
Врятованій із пазурів кабацьких!..
- Авжеж, авжеж! - А за тобою й ми!..

Мамай
(одірвавшись од боклажка).

Ффу!.. Мов на світ наново народився...
То тільки й плати, кажете, що пісня?
(Бере бандуру).
Ох, кобзонько моя співучеструнна!
Не раз нетягу рятувала ти
Від смутку клятого та від жури,-
Ой, врятувала ще раз ти від смерті,
Від наглої напасниці...
(Перебирає на струнах).
- Дзвони ж,
Гучніш дзвони препишну славу всім:
Степам безкраїм, вольній волі їхній
І славному козацтву-побратимству!..
(Б'є по струнах).
Ой із степу, степу широкого
Та не буйні вітри повівали,
Гей, повівали!

Хор

Розходилась-розгулялась бідная голота,
Бідная голота з батьком Наливаєм.

Мамай

Ой із-за лісу, лісу зеленого
Та не чорні хмари насували,
Гей, насували!

Хор

Насували-налітали славні козаченьки,
Славні козаченьки в гості до вельможних.

Мамай

Де ж те панство, панство гербоване,
Що з голоти гордо так сміялось,
Гей, так сміялось?

Хор

Положили-повкладали спати в чистім полі,
Спати в чистім полі, в полі на роздоллі!

Скінчивши пісню, Мамай знову перехиляє боклажок і п'є нахильці.

Голос Дриги
(з правого боку).

Ой гоп, рики-чики,
Куплю, мила, черевики!
А ти, любко, кохай,
А ти, серце, пригортай,
Та стривай -
Не тікай!
(Виходить на сцену, пританцьовуючи; він у підраній попівській рясі).
Я милую поцілую,
Ще дві парі подарую,-
А ти, любко, кохай,
А ти, серце, пригортай,
Та стривай -
Не тікай!

Вибухи гомеричного реготу. Дрига зупиняється й
посоловілими очима оглядає пияків.

Голоси
- Оце дак піп! - Якої уджигнув!..
- Розбий, Мамаю, кобзу: не складеш
І ти дотепніш!..

Дрига (йде до гурту).

Братіки мої!
Мої возлюбленії чада й вівці!
Воістину сей день, єго же... той...
(Угледівши Мамая).
Мамаю!.. й ти між нами?..

Голоси

- Звідкіля?..
- Яким це вітром принесло тебе?..
- Де пропадав з самого Могилева?..

Дрига (похитуючись).

Вразі мої возсташа... Литвинам
У руці впав бих... Мало не повис був
На древі, та Господняя десниця,
Як древле Ілію, на колесниці
Огневій восхитила мя з їх рук
І аж до вас, о чада, принесла...

Регіт.

Голоси

- А де ж вона? - Продав десь, певне, й коні
- І колесницю тую, та й напивсь!

Дрига

Воістину... Великая спокуса.-
Не воздержахся аз... продав... єй-єй...
Ось і дінари

(Виймає жменю грошей).

Голоси

- Ого-го!..-Частуй же,
Велебний отче, всіх! - А то у нас
Ні колесниць, ні коней...- Вже й хламиди
Хотині всі давно позаставляли!..

Дрига (до Хотини).

А де ж спокусниця?.. Ти тут?.. Бери!
(Дає їй гроші).
На всі усім!..

До наймита підходять хто з чим, дістають горілку, й пиятика точиться далі.

Аз немощен і слаб...
Спочину, як Господь у семий день...
(Похитуючись, ніби ненароком точиться до намету і вкладається під ним на землі).

Мамай

Хоч і проноза клятий піп, а добрий,-
Тож за здоров'я чесного отця!..

Хотина (дивиться вправо).

Либонь, гетьман із старшиною йдуть?..
(До наймита).
Агов! ходімо звідціля!
(Зникають з наймитом ліворуч).

Голоси

- Гетьман!..
То що? Нехай... ми всі гетьмани тут!..
- Гетьман твій змовився з панами й нас
Із Бару вивів аж у степ...

Мамай (грізно).

Ану,
Занишкни, дурноверхий!.. Чи тебе
Питати мав?

Голос

Не вадило б і в нас
Позичить розуму для справ таких!

Мамай

Та де ж він в тебе? Ти ж давно його
Кабашниці заставив за горілку,
А рештки в оковитій утопив.
Отож мовчи та диш!..

Голоси

Авжеж, мовчи,
Бо в Северина шабля гостра, ти ж
Дрючка не маєш навіть - все пропив!..
- Та ось і він...

З правого боку виходять Наливайко, Орішевський, Кремпський і Мазепа.

- Здоров будь, наш гетьмане! -
- Живе най Наливайко! - Віват! віват!..

Наливайко

Спасибі вам, мої нетяги любі!..
Гай-гай! то ви й не висихали, бачу,
А нині ж рада військова,- забули?

Голоси

- Та де забули пак! Чекаєм ради...
- П'ємо ж, щоб вивітрити хміль вчорашній
І свіжу голову на раді мати

Сміх.

Наливайко

Гаразд! та пийте й далі, скільки влізе,
А ніч - на сон, щоб свіжі і бадьорі
Були на ранок. Не ячіте лиш,
Щоб раді старшини не перешкодить.
Мамаю, й ти гуляєш, любий друже?
Мамай

Козак-душа, гетьмане славний, щира:
Коли не п'є, то воші б'є, а все
Про діло про лицарське добре дбає.

Наливайко (сміється).

В гуморі, бачу, добрім ти, то ж зовсім
Ще глузду в оковитій не втопив,
Тому бери свою ти златострунну
Й на раду з нами до намету.

Мамай (чухає потилицю).

Зараз...
Допити тра.
(Допиває з боклажка).

Наливайко
(побачивши заснулого попа).

А це... чиї це мощі?

Голоси (регочучи).

- То піп, гетьмане, Дрига упокоївсь!..

Наливайко

Таж ми його, либонь, десь загубили -
Під Могилевим ще, чи що?

Голоси

- Прибув,
Він каже, на вогнистій колесниці,
Як Ілія на небо!..

Орішевський (сміється).

Так?.. А впав,
Як та його хламида, і лежить.

Наливайко
Най спочиває з праведними. Прошу!..

Старшина йде до намету. Мамай бере кобзу й теж за ними.
В наметі сідають колом столу.

Голоси (притишено).

- Ходімо, браття, геть ізвідціля,
А то котрийсь не вдержиться й почне
Тут зіпати із перепою.- Гайда!..

Сцена на другому плані хутко пустіє. Дрига, помітивши це, підводить голову, озирається й починає підслухувати те, що говориться в наметі.

Наливайко

Мене дивує те, що досі ще
На раду не прибув гетьман Грицько.
А час би вже й почати, поки ще
Мої нетяги не перепились,
Бо з п'яними яка вже рада!

Кремпський

Шкоди
Великої не буде з того справі,
Якщо обійдеться й без них: твоє,
Гетьмане, слово перше в справі цій,
А чернь і старшина повинні слухать.

Мазепа

Полковник я і карність військову
Над всякі ради ставлю: наказав -
І всякий писка затули, хоч як
Не до вподоби той наказ.

Кремпський

Авжеж!
Їй що, голоті тій? Аби принада
Була, то битимуться, як леви:
Не раз, не двічі довели вже це.
Принади ж тої - золота, срібла,
Саєтів, сукон, зброї, коней тощо
У табори в Жолковського задосить,-
Не менш, як в тих, яких під Луцьком ми
Так потовкли і табор зжакували.

Наливайко

Це так... Але... не все в принаді тій...
Є щось іще, мої братії... Воно
Найледачішого з голоти тої
Із гайдабури в лицаря оберне,
Як обернуло нас уже давно
У месники, а потім, по звитязі,
Оберне в будівничі і творці.
Це та святая зненависть до пана
Й палка любов до волі степової
І до козацької людської правди.

Орішевський
(здивовано-врадувано).

Що чую я?.. О, жити варто ще,
Коли такі думки почути можна
Та ще й із наміром твердим у чин
Їх обернути.

Наливайко (сміється).

Побратиме мій,
Твої поради не пішли на вітер,
Хоч вітром звався я. Твою науку,
Її незмірну глибину збагнув я
І ввесь у ній поринув щирим серцем.

Кремпський

Чому не зрадиш нам, іетьмане славний,
Своєї тайни?.. З тобою попліч
Відколи вже ми ходимо в боях,
Гадаючи, що лиш лицарську справу
Сумлінно чинимо по змозі всяк.
Та бачу я, що в голові твоїй
Якась висока дума зріє.

Наливайко (занепокоєно).
Так...
Скажу я все... скажу на раді всім,
Щоб дух голоти буйно розпалити,
Щоб та козацька правда степова,
Що жевріє в душі десь непомітно,
Пожежею страшною спалахнула
І ворога змела...
(Виходить із намету й роззирається на всі боки. Дрига вдає, що спить).
Але чому
Нема і досі Лободи?.. Мене
Вже непокоїть це...

Мамай

Це справді той...
А чи не баба замішалась тут
В козацьку справу?.. Недарма ж було
Розмордувало вас тоді з цією
Панянкою... Ну, десь ото й пасе
Грицько, щоб ти, гетьмане, не одбив...

Наливайко

Та най бере її собі з гуздром,-
Не до панянок нам...

Мамай

Чому ж тоді
За шаблю ви хапалися, її
Не поділивший?

Наливайко (сміється)

Гарна ж збіса дівка,
Хоч хто запалиться... Лицарський жарт.

Мамай

Тобі, бач, жарт, гетьман же запорозький
Не в жарт розласивсь...

Мазепа

Непевне, щось
І справді... А проте в січовиків
Правдива карність не в пошані здавна.

Кремпський

О, прийде ще: занадто вже багатий
Той табор у коронного гетьмана,
Щоб січовик одмовився нагоди
Його пожакувати.

Наливайко

Правда це,
Але час раду починати вже:
Ще маємо багацько справ без неї.

Орішевський

То й починай,- тим часом він над'їде.

Наливайко

Мамаю, друже, йди й звели сурмити
До ради військової.

Мамай виходить і зникає за наметом.

Сподіваюсь,
Що ви готові всі до неї?

Мазепа

Так,
Свій полк привів сюди я до схід сонця.
Боюся лиш, щоб козаки мої
Та не впились з голотою твоєю.

Орішевський (сміється).

Козак не віл: не вип'є більш відра.

Кремпський

Й моя десь шляхта голопуза тут.
Вона б і випила, та катма за що,
А кунтушів з гонору не проп'є.

За сценою голосний звук сурми. Поволі сцена залюднюється.
Старшина сидить поки що в наметі, перекидаючись тихими увагами.

Мамай (вертається).

Гей, попе! час вставати: службу Божу
Проспиш, ледащо!..

Категория: 13 | Просмотров: 723 | Добавил: admin | Дата: 10.04.2011

В натовпі регіт і кпини.

Голос І

Най! Хто, кажуть, спить,
Той не грішить.

Голос II

А примостивсь вигідно
У холодку!

Голос III

Це Дрига?! Де він взявся?

Голос І

На колесниці вогняній, казав,
Прибув з-під Могилева...

Дрига
(вдає, що прокинувся, позіхає, протирає очі,
потім озирається).

Де ж це я?..
Невже із вами, братіки мої?
(Підводиться).

З намету виходять Наливайко, Орішевський, Кремпський, Мазепа.

Вигуки
- Гей, віват! віват! віват! - Най живе
Гетьман наш Наливайко Северин!
- Най живе здорова старшина!..

Мамай
(викочує барило з-за намету й ставить його перед Наливайком).

Ставай сюди: тебе видніше буде!

Наливайко (стає на барило).

Мої брати! мої нетяги любі
І ви, шляхетство чесне й козаки!
До вас моє недовге щире слово...
Отверзти прошу вас серця і душі
Йому назустріч, зважити його
Холодним розумом нелицемірно
І, якщо мудрим здасться вам,
То приязно приняти до викону...

Вигуки

- Кажи! - Ми слухаєм тебе, гетьмане!..

Наливайко

Спасибі, браття, вам!..
(По хвилевій надумі).
Назавтра бій!
Страшний, останній бій з кварцяним військом
Самого короля... Щаслива доля -
Я певний в тім - пошле звитягу нам,
Бо вся душа, все серце наше в тім,
Щоб ворога перемогти лихого.
Або на полі смерті полягти...

Всі

- Веди, гетьмане наш!..- Веди у бій!..
- Ксьондзам, панам магнатам смерть
проклятим!

Наливайко
(простягає руку - все стихає).
Так, друзі, так,- ксьондзам, магнатам смерть!
А нам - звитяга. А чому? - Тому,
Що позад нас нема нічого - пустка:
Нічого ми не стратим, наложивши
Своєю головою у бою,
А перемігши - завоюєм все
І над усім свою поставим правду,
Обідрану магнатами лихими
І споневірену ксьондзом лукавим,
Що носить хрест на грудях, а в душі
Страшну, диявольську плекає думку...

Вигуки

- На палі їх, скажених!..- Смерть їм, смерть!

Наливайко

Та сильна ще козацька наша правда,
Та правда, що плекалася степами
Й буйновітром на ворога літала,-
Жива вона і житиме вовіки!.
(До старшини).
Хотіли знати ви, мої брати,
Той таємничий скарб душі моєї,
Високу думу ту, що міць страшну
Влила мені у груди й запалила
До боротьби. Її одкрию вам,
її одкрию тут усім братам,
Бо лиш про них плекав її таємно.
(До всіх).
Назавтра бій, страшний, останній бій...
Впадем могутніми орлами степу
Ми на потугу тую королівську
І знищимо упень,- це зважив я
І певен перемоги... Останній бій...
Напишем ми угоду з королем
На віки вічнії мечем козацьким,
І волі вольної нова зоря
Велично, пишно зійде над степами
Й покличе всіх до творчого життя
Так, так, голото бідная моя! -
Творити будем ми своє життя,
В підвалину поставим нашу правду,
І запишає рідная земля -
Від Прип'яті і аж до Криму вольна -
Веселими містами, хуторами
І селами - без хлопа і магната,
Де всі за одного й один за всіх,
А разом - вольний і міцний народ!
Ви чуєте, брати? - не гайдабури,
Здобичники, голота, а - народ,
Що ходить не у панському ярмі,
А сам свою величну долю творить
І одсіч дать здолає хижакам,
Котрі схотять його в лабети взяти.
Скажіть же ви мені, мої брати,-
Скажіть сердечно, щиро, без лукавства:
Хіба не варт за це й умерти,
Щоб кров'ю то скроплена велична дума
Зросла хижацтву лютому на страх,
А з бидла панського, з рабів нікчемних,
То цебто з нас, створила на степах
Великий, сильний, радісний народ,
Що створить сам свою велику долю?..

Всі

- Веди нас всіх до перемоги! - Віват!..
- Поляжем всі або здобудем волю!.

Орішевський (втирає сльози).

Я знав... я знав... Не марне сподівавсь...

Мазепа (розчулено).

Мої орли тобі до послуг, брате:
Будь певен,- жоден з них в бою не схибить.

Кремпський

То це твоя таємна дума, брате?..
Я в захваті!
(Б'є шапкою об землю).
Най чорт поб'є нас всіх,
Коли з моєї шляхти хоч один
Свою поверне ворогові спину!

Мамай (чухає потилицю).
Ех-ех, гетьмане! перелив я трохи,
А то на радощах хіба таку
Тобі на славу склав би пісню... Ех!..

Наливайко (розпромінений).

Спасибі, браття, вам за щире слово!..
Але...
(Озирається довкола, промінь щастя на виду
обертається в хмарку тривоги).

...де Лобода? де запорожці?..

Всі тепер тільки звертають увагу на відсутність запорозького гетьмана й січовиків. Глухий гомін здивування та обурення.

Це хто там? Пропустіть сюди старого!...

Крізь натовп з правого боку продирається Михаль.

Михаль
(ледве дихаючи, стає перед Наливайком).

До тебе я, гетьмане...

Наливайко (нахмурившись).

Хто єси?..
Десь бачив ніби я тебе, старий...

Михаль

Так, так... мене ти бачив позавчора
В Шершнях... Дворецький я в панів Оборських...
Ох-ох... старий вже дуже став і ледве
Сюди дошкандибав...

Наливайко

Що сталось там?
Кажи хутчій!..
Михаль

Усі порозбігались...
Вся челядь...
Наливайко

Як?! А де ж січовики?..

Михаль

Опівночі приїхав Лобода...
Ксьондза, Пазину й панночку Касильду
Звелів посадовити на вози...
Ввесь дім і двір пожакував... мене ж
Замкнув із панією у покої...
Вона нездужала... вже вмерла з ляку...
Самі ж десь зникли уночі... Насилу
З покою видряпавсь вікном до ранку
Й оце прибіг, щоб сповістить тебе,
Гетьмане...

Наливайко (грізно).

Та куди ж вони, куди?!

Михаль

Січовики казали поміж себе,
Що звелено на Брацлав путь держати...

Наливайко (як безумний).

А як же ж бій?.. Без нього ж все загине...
Де ж правда?.. Присягався ж він... Чи це
І є та правда січова, що все
Лиш сіяла між нас розбрат і зраду
З давніх-давен?.. Раби... раби, раби...

(Падає непритомний на руки старшині).

ДІЯ ЧЕТВЕРТА У замку в Білій Церкві. Просто - вхідні двері, праворуч - до інших покоїв, ліворуч - два вікна. Посередині - великий довгий стіл. В простінку, між вікнами, - налой з розп'яттям.

Касильда
(що клячила перед розп'яттям у молитві, підводиться).

Немов тягар з натружених рамен,
Печаль тяжку зняла Святая Діва
З душі знебулої... А чи надовго ж?

Ігнотус
(стоїть збоку; ввесь час, поки вона молилася, дивився він на неї жадібними очима; коли ж вона підвелась і звернулася до нього, зір його потух і обличчя закам'яніло).

Із всіх дівчат, що земський рай скрашають,
Господь обрав тебе, прекрасна доню,
Щоб гідрі навісній нести загибель...

Касильда (ламле руки).

Ах, падоньку!.. і знову ти про це,
Пречесний отче...

Ігнотус (твердо)

Так, і паки, й паки!

Касильда

Не можу ж я,- ти зрозумій мене! -
Не можу я віддати на поталу
Себе якійсь потворі дикій, п'яній...

Ігнотус

Офіри цеї в тебе вимагають
Святая церква і Річ Посполита.

Каспльда

А серце!.. Ах, я не люблю його...
Огидний він мені... Це ж мука, мука...
Ігнотус

Щоб визволити рід людський,
Христос Прийняв страшні терпіння на хресті...
(Показує рукою на розп'яття).
Чи хто із нас достойніший за нього?..

Касильда
(в розпуці падає перед ним навколішки).

О, змилосердься!.. Я ж люблю другого...
І ніч, і день - чи сплю я, чи не сплю -
Той образ лицаря перед очима...
Йому лиш одному себе віддам
Навіки я...

Ігнотус (грізно).

Жолкєвському?.. Марнота!..

Касильда

Нема ж його?..

Ігнотус

Кому ж, як не йому?!

Касильда

Тобі признаюсь я, о чесний отче...
Тобі спокутую свій гріх тяжкий...

Ігнотус
(впивається в неї палаючими очима).

Кажи ж, кажи хутчій...

Касильда

Єдиний раз
З'явився він тоді... із цим... в Шершнях,
Як Божий грім... Мов тая блискавиця,
Красою очі засліпив мої
І нею серце підкорив дівоче,
Що ще кохання грішного не знало...
Ах, гріх який!.. Даруй мені, даруй
Цей гріх, пречесний отче...

Ігнотус
(ледве втримуючи, радість).

Наливайко?!

Касильда
(спустивши голову й закривши обличчя руками, тихо).

Так, він... Краси такої ще не бачив
Ніколи світ,- чи ж дивно, що слабе
Дівоче серце вразила вона
Й його і думи всі гріхом повила?..

Ігнотус (підводить їі).

Устань!.. Воістину це Божий перст.
Там, де краса любов собою творить,
Гріха нема, моя прекрасна доню.
Мені оцим признанням ти своїм
Надіями новими окрилила
Зневірену уже тобою душу...

Касильда (радісно).

То це не гріх?..

Ігнотус

Кажу ж: там, де любов,
Нема гріха... Про щастя про твоє
Із тим, кого ти любиш, я подбаю.

Касильда

Невже його побачу знов я?

Ігнотус

Не тільки це... Він буде твій.

Кастильда

О, щастя!
(Припадає устами до його руки. Він цілує її в голову).

Пазина
(входить і з підозрінням давиться на них).

Прибув там той, що до Шершнів колись
З вістями од коронного гетьмана
Вночі приїхав був. Пустить чи ні?
В передпокої жде він...

Ігнотус

Постривай!..
Ти панну до покою одведи,
А я з ним сам...

Пазина й Касильда виходять дверима праворуч. Ігнотус бистро йде до вхідних дверей і відчиняє їх, пропускаючи
до покою Дригу.

Це ти?! Звідкіль узявсь
І де так довго пробував, ледащо?..
Ти був в Шершнях?

Дрига

Так, чесний отче, був.

Ігнотус

Кажи, що сталось там по нас.

Дрига

Стара,
Як тільки вирушили ви, померла,
А слуги всі розбіглись, хто куди...

Ігнотус
(молитовно складає руки й зводить очі горі).

Най в царство прийме Бог її своє!..
Тепера менше перешкод... А ти
Про це нікому аніже!.. Коли
Тебе спитає ненароком панна,
Кажи, що все гаразд... стара здорова...

Дрига
Гаразд, скажу...

Ігнотус

А Наливайко де?

Дрига

Дізнавшися, що зрадив Лобода,
Він вельми лютував і наздогін
За ним з усім пустився військом,
З кварцяниками бою не прийнявши.
Пожакувавши Брацлав по дорозі,
Сюди, у Білу Церкву справив він
Свою потугу. Мусить бути близько.

Ігнотус (потираючи руки).

Так, так... Усе гаразд іде... Нехай
Вовків цих двоє степових один
Одному поперегризають горла,
А тічки їх розпудить по степах
Гетьман коронний... хе-хе-хе!.. Про це
Подбаю я... О, так,- я вже подбаю,
Й побачимо, зухвалий Наливаю,
Хто скорше з нас повисне на гілляці,
Котру мені ти призначав в Шершнях!..
В коронного ти був?

Дрига

Аякже,- був...
Про все йому докладно розповів...
Розгнівавсь вельми він...

Ігнотус (сміється).

Розгнівавсь?.. Ще б пак!
Такая пташка пурхнула з-під носа
В Жолкєвського самого, ха-ха-ха!..
Дрига

Не гаючися, він з кварцяним військом
Пустивсь за Наливайком наздогін,
Але... гетьман козацький, мов той вітер,
І не важким кварцяникам догнати
Його у чистім полі, і коли б
Йому не трапивсь по дорозі Брацлав,
То й я сюди не встиг би із звістками.
Ось від Жолкєвського листа привіз
Тобі, пречесний отче.
(Виймає з-за пазухи листа).

Ігнотус
(дослухаючись до гомону в передпокої, бере листа).

Йдуть сюди...
Ходімо звідсіля: в своїм покої
Я дам доручення нові...
Зникають дверима праворуч.
З передпокою по хвилі входять
Лобода й Гуменицький. Лобода напідпитку.

Лобода
(зупинившись біля порога, важко зітхає й озирається по покою: не помітивши нікого, скаженіє).

Нема
Нікого знов!..
(Підходить до столу й важко сідає. Раптом - б'є кулаком по столі й гукає).
Агей!, чи є хто там?..
Як тільки я сюди в покій - всі врозтіч...
(Зриває з голови шлика й кидає ним об підлогу).
А сто дияволів!.. Та хто я їм?
Чума? Червивий пес?! Охріме! чуєш?-
Чи вже не запорозький я гетьман?..

Гуменицький
(поштиво стоїть біля порога, тримаючи
в руках шлика).

Хто сміє навіть думати таке?!

Лобода
Хто сміє?.. Та вони ж... Той ксьондз дурний
І тая панна...

Входить Пазина.

Де вона? Ти чуєш?!

Пазина

Про неї ти, гетьмане?.. Спочиває
Вона. Ввесь час молилася й стомилась.
Розгнівалась, твій крик почувши...

Лобода (тихше).

Справді?.
Ну, от... Вони цураються мене,
А я ще й винен...
(Схиляє голову).
Спочиває, кажеш?..
Ну, що ж чинити?.. Най... Сідай, Охріме.
А ти чогось нам випить принеси...

Пазина виходить вхідними дверима.

Гуменицький (сідає край столу).

Дивлюсь на тебе я, гетьмане славний,
І жаль гіркий козацьке серце тисне:
Назустріч їм всім серцем линеш ти,
Вони ж тебе у вічі зневажають

Лобода (похиливши голову).

Так, так... всім серцем, друже... А вони?

Гуменицький

Чи варто ж нам було заради цього
З гетьманом Северином розійтись,
Наразивши його на небезпеку?

Лобода

Ах, не нагадуй!..
Гуменицький

Між січовиками
Відтоді ремство не вгаває вже:
На тебе, мій гетьмане, нарікають,
Що товариство зрадив ти ганебно,
Не по-лицарському, заради баби
І добрами кварцяників не дав
Козацтву поділитися по бою...

Лобода

Мовчи, мовчи! Направлю разом все,
Нехай лиш прийде Наливайко... Де він?
Не чув нічого ти?

Гуменицький

Чому не чув?..
Жолкєвський Бар зайняв, а Наливайко
З Мазепю і Кремпським порядкують
Уже у Брацлаві: з кварцяним військом
Він бою не прийняв тоді без нас...

Пазина вносить великий дзбан меду й ставить на стіл;
із креденця дістає кухлі.

Пазина (наливаючи).

Не знаєте, де Северин?

Лобода

Тобі
Навіщо знати це?

Пазина

Навіщо, кажеш?..
На те...
(Озирнувшись і знизивши голос).
...що до ксьондза прибув допіру
Його вістовець, шпиг... Іще в Шершнях
Я бачила його. Тоді навмисне
Про смерть Жолкєвського в Семигороді
Приніс він вісті, а Жолкєвський той
Живісінький... Ніяк я не збагну,
Що витіває з ним наш ксьондз понурий.
На Северина щось, мені здається...

Лобода (п'є).

А хоч би й так - тобі до того що?

Пазина (блиснувши очима).

Мені?.. А те, що і тобі, гетьмане!

Лобода (наливає).

Ти це до чого?

Пазина

А до того я,
Що як загине Наливайко, й вам
Тоді кінець.

Лобода (регоче).

Оце дак утяла!..
Чому ж, чому?

Пазина (піднесено).

Тому, що в Наливайка
На плечах голова, а в голові тій
Велика дума зріє...

Лобода

Хо-хо-хо!..
А в нас?..

Пазина

А в вас усюди безголов'я.
На себе глянь, гетьмане: хто єси?
Які посіли голову твою думки?
В той час, як ти лише про дівку дбаєш,
Душа десь Наливайкова горить
В огні розпуки, що не довелось
Через твоє свавільство й наглу зраду
Святого діла доконать...

Лобода

А ти
Звідкіль це знаєш?.

Пазина

У своїх спитай
Січовиків, коли не тямиш сам
За дівкою в зальотах та...

Лобода (б'є кулаком по столу).

Мовчи!..
Гетьман твій Наливайко хто? - Щеня!
Гетьманом хто його зробив? - Голота -
Обідрана, нікчемна та свавільна!..
Гетьман правдивий - я! І сам король,
Наш найясніший пан, моє обрання
Рукою власною ствердив в Варшаві,
Тому й з потугою його не буду
Я битися...

Пазина

Та ж досі бився й ти?

Лобода

Бо сам собі я пан: захочу - б'юсь,
А ні - то ні. Чи, може, Наливайко
Мені розказувати буде? Дзуськи!
Не дамсь я верховодити нікому!..
"Велика дума зріє"... Зрою добре,
Яка то дума зріє! Хоче він,
Побивши Польщу і її панів,
Владарем дужим сісти нам на шию
Аж від Литви і по Дніпро та море...
Нема дурних!..
(П'є).

Пазина

Що ваша шия варт,
Коли народ увесь шукає долі
І панськії кайдани розриває!

Лобода

Народ?.. Ця чернь свавільна і дурна?..
Ніколи ще такого не бувало,
Щоб чернь сама свою творила долю...

Пазина

Як не було, то буде

Лобода

Чи не він,
Твій Наливайко, допоможе їй?

Пазина

А певне, що не ти!

Лобода
(б'є кулаком по столу).

Якого ж дідька
Від мене хоче він?

Пазина

Якого дідька?..
Того, що й від усіх, хто не з панами
Гнобить народ, а чесно б'ється з ними
За щасну долю черні тої...

Лобода
(саркастично сміється).

Знаю,
Голубко, добре я, за що він б'ється,
Твій Северин! За владу б'ється він,
За кралю ту, що видер я у нього
З-під носа... щоб, побравшися із нею,
Зробитися гетьманом на всю губу!..
Але не буде так! -Ти чуєш, бабо?
З твоєю панною візьму шлюб я...
В цю ж мить, хоча для цього довелось би
Її зв'язати!.. Де той піп?.. Давай
Його сюди!..

Козак-вістовець (входить).

Добривечір!..

Гуменицький

Чого
Тобі?.. Чи сталось що?

Козак-вістовець

Під Білу Церкву
З потугою своєю Наливайко
Прибув допіру...

Гуменицький (схопившись).

Що?! Ти бачив сам?

Козак-вістовець

Так, сам я бачив. Там йому назустріч
Сливе уся залога наша вийшла:
Братаються, цілуються, вітають...

Гуменицький (до Лободи).

Казав же я...

Лобода (похмуро).

Куди ж вони простують -
У Білу Церкву? в місто?..

Козак-вістовець

Ні, вони
Великим табором розташувались
В урочищі, що зветься Гострий Камень.

Лобода
Скачи туди, Охріме. і дізнайся
Про все, що треба,- розумієш?.. Миттю!

Гуменицький і козак вийшли.

Пазина (радісно).

Із степу вітер знов, і не тобі
Змагатись з ним, гетьмане запорозький!

Лобода
(прибитий несподіванкою).

Мовчи, стара!.. Поклич попа сюди,
А панну приготуй до шлюбу...

Пазина

Що?!
Чи часу іншого тобі на це
Не буде вже?..

Лобода
(оскаженіло стукає кулаком об стіл).

Роби, що я сказав!..
Патякаєш...

Пазина виходить.

Ігнотус (входить по хвилі).

До послуг я, гетьмане.

Лобода

Це ти?.. Гаразд... Звінчаєш зараз нас
Із панною Касильдою.

Ігнотус (здивований)
Вона
Вже згоду подала?

Лобода (схопившись).

Начхать хотів
На вашу згоду я! І ти й вона -
Мої ви бранці: схочу - шлюб візьму
Із нею, схочу - вас обох повісять!...
Чи ти гадав, лукавий єзуїто,
Що для Жолкєвського її плекаю?..

Ігнотус

Оскільки знаю я і чув од неї
Вона Жолкєвського не любить...

Лобода

Так?..
Тим ліпше... Що ж тоді на перешкоді?

Ігнотус
(ледве втримуючи ненависть і злобу).

Боюсь гетьмане, я, що Наливайко
Красою серце підкорив її...

Лобода (хитнувшись).

Що?.. що?!

Ігнотус

А втім - спитай її саму.

Касильда
(входить; за нею Пазина).

Прийшла тобі сказати я, гетьмане,
Що марні заходи твої про шлюб:
Його не буде...

Лобода (тупнувши ногою).

Буде!!

Касильда

Ні, не буде!
Ще не родивсь на світ той піп дурний,
Що нас вінчати мав би із тобою...

Лобода

А з ким же? з ким?.. З гетьманом Наливайком?

Касильда

О, так! Коли б він тільки захотів,
За ним піду хоч в пекло я.

Пазина (вражена, набік).

Що чую?!
О, дякую тобі, Всесильний...

Лобода
(ледве втримуючи себе)

Так?
Це новина!.. Не так давно щось інше
Із уст твоїх я чув, коли в Шершнях
Обом ти гарбуза нам піднесла

Касильда

Дурна була... не знала ще його,
Лиш бачила його блискучу вроду.

Лобода

Коли ж це розуму набралась ти
Й від кого? Ти не бачила ж його
Відтоді?

Касильда

О, красу такую досить
Єдиний раз узріти, щоб навіки
Дівочим серцем їй заприсягти.

Лобода (до Ігнотуса).

Ти чуєш, попе?
Ігнотус

Чую.

Лобода (злобно-іронічно).

І що ж на це?

Ігнотус
(складає руки, як до молитви, й здіймає очі горі).

Його свята на теє воля...

Лобода (оскаженіло).

Що?!
Моя тут воля - чуєш? - не його!..
Тому негайно приготуйсь до шлюбу,-
А теревені правити мені
Уже насточортіло з вами!.. Чув?

Касильда (погірдливо).

Ще не родився той, хто силоміць
Мене до шлюбу...

Лобода
(хапається за шаблю, несамовито).

Що?! То краще вмри!

Кидається до Касильди. Пазина з криком стає йому на дорозі.

Пазина

Сказився ти?! Очуняйсь, навіжений!
Проспися перше...

Лобода (грізно).

Бабо, одійди!!

Вхідними дверима входять Наливайко, Мамай і Орішевський.
Мамай
(угледівши сцену, регоче).

Ось гляньте: він з бабами тут воює!
А ми гадали - без роботи десь
Марнує час гетьман наш запорозький...

Касильда
(горнеться злякано до Пазини).

Це він... це Наливайко!..

Лобода
(відразу остовпів од несподіванки; отямившись, кидається на Мамая з шаблею).

Смієш ти,
Козацький ледарю!

Мамай
(регочучи, обороняється бандурою).

Тю-тю на тебе!
Ти не сказився часом, Грицьку?..

Наливайко(стає між ними).

Стій!
Не битися з тобою ми прийшли
Мій брате...

Лобода
(отямившись, ховає шаблю в піхви й
відходить до столу).

Дідько брат тобі, не я!..

Наливайко
Пройшла на тебе злість у наших душах,
І ми, як і колись, до тебе, Грицьку,
Приходимо з любов'ю, як до брата
Й товариша в боях...

Лобода понуро мовчить, одвернувшись.

Забули ми
Про те, що ти вчинив тоді, коли
На терезах із панською була
Козацька наша доля, наша правда.
Але... вона і досі там, мій брате,
І ти лише, з'єднавшися і з нами,
В козацький бік нагнеш ті терези.
Тому й прийшли тебе прохати ми,
Щоб разом з нами став до бою ти
З кварцяним військом: не сьогодні-завтра
Жолкєвський з ним прибуде...

Касильда (до ксьондза).

Що?! Жолкєвський?..

Ігнотус робить їй знак мовчати.

Лобода
(раптом повертається).

Лукавий лисе!.. й хочеш ти, щоб я
Поняв тобі у тому віри легко,
Що ти прийшов сюди заради правди
Козацької?
(Показує на Касильду).
А чи не це вона,
Принадна "правда" та, що привела
Тебе сюди з потугою твоєю?..
(Регоче. Між наливайківцями рух обурення).

Мамай

Голодній курці хліб на думці!

Орішевський

Ну-у!..
Наливайко

Не розумію я, мій друже любий...
Невже гадаєш ти, що на якусь
Панянку красну проміняю я
Своїх нетяг щасливу долю?

Лобода (злорадо до Касильди).

Чула?

Касильда (до Пазиш).

Мій Боженьку! для нього я - якась.

Наливайко
(ввесь захоплений своєю думкою).

Не нині - завтра буде тут Жолкєвський
З кварцяним і магнатським військом.
Всі ми палаємо одним бажанням бою
Останнього із ним. Його побивши,
Обернемо внівець Річ Посполиту,
Її магнатство та ксьондзів, і станем
Навіки вольними у себе всі,
Щоб долі власної панами бути
Й свою козацьку правду утвердити
Аж до Дніпра й до моря од Литви...
Але... без тебе й Війська Низового
Програєм справу ми, тому й прийшли
Ми знов чолом тобі, гетьмане, бити,
Щоб разом нам на ворога ударить,
Його побити й тим козацьку правду
В степах безкраїх наших утвердить...

Лобода

А Наливайка одного над всіми
Обрати за державця... Чи брешу,
Ти скажеш?.. Знаю я твої думки...

Наливайко

Ах... це тебе лякає, брате мій?..
Візьми ж, візьми її, ту владу, ти
Хоробрий, славний, мудрий лицар ти:
Під проводом твоїм я буду битись
Звичайним козаком. Гетьманські я
Свої клейноди без жалю до ніг
Тобі складаю, й сам тебе благаю
Уклінно я: не кидай нас, гетьмане...
(Припадає на одно коліно й простягає до нього руки).
Касильда (зневажливо).

О!.. Фе, яка ганьба...

Мамай

Оце дак так!
Оце вже дожилися!.. Пропадай
Усе!.. Кому я складатиму тепер
Свої пісні?.. І кобзу геть до дідька!..
(Зриває з плеча кобзу й хоче вдарити нею об поміст).

Орішевський
(хапає його за руку).

Спокою, брате мій, спокою!.. Тихо!..

Лобода
(повертається до них).

Стривай, старий,- твоя ще кобза здасться.

Підходить до Наливайка й підводить його.
Даруй мені, мій брате, що вчинив
З тобою я не по-лицарськи в Барі:
Цей чорт ув образі ксьондза святого
Лукавими речами звів мене
На манівці...
(Показує на Ігнотуса).
Тепер я бачу інше:
Лицарській щирості твоїй, мій брате,
Поняв я віри й разом із тобою
З потугою своєю усією
До бою стану, хоч і зараз...

Мамай
(знову перекидає кобзу через плече).
Так!
Спасибі, Грицю!

Лобода (до Наливайка).

Ось рука і слово
Лицарське!
(Обнімаються й цілуються).
Наливайко

Дякую тобі, мій брате!
Нової віри влив в мою ти душу:
В єднанні силу ми знайдем велику
І діла славного тепер напевне
Вже доконаємо... Попа ж цього
Іще тоді хотів я на гілляку...

Лобода

О, це від нього не втече! І я,
Як ти колись, скажу:
(до Ігнотуса).
Як тільки бій
Скінчиться - з панною звінчаєш нас,
А потім я тебе звелю повісить!..
(До гостей).
А вас, панове, прошу я ласкаво
Одвідати весілля...
(Вклоняється).

Мамай

Знов весілля?!
Тобі десь дуже, Грицьку, засвербіло:
Гляди, щоб не пошивсь у дурні! Глянь -
Якою дихає бідою он
Та молода твоя...

Лобода (сміється).

О, це байдуже!
Мисливець у куниці не питає,
Чи з лука дасть вона себе застрелить.

Касильда стоїть, уся схвильована, поблідла; хоче щось сказати, але Ігнотус робить їй знак мовчати. Увагу присутніх звернено на Гуменицького.

Гуменицький
(входить і, помітивши, що нічого страшного не сталося
між гетьманами, задоволено вітається до гостей).

До згоди, бачу, ви прийшли, брати,
І серцем радуюсь своїм, тим паче,
Що буря насуває... Час не жде...

Лобода

А що хіба? Дістав якісь ти вісті?

Гуменицький

Вернулися допіру наші чати:
Із табору Жолкєвського ляшків
П'ятьох з собою привезли, піймавши
Їх кінних миль за кілька десь од міста.
За звичаєм, язик їм розв'язали:
Надвечір завтра сам гетьман коронний
Прибуде в гості.

Лобода

Ов?! Чого так борзо?

Гумєницький

Велика сила, кажуть, в нього.

Наливайко

Так,
Це правда.

Лобода

Що ж, нехай! На те і сила,
Щоб з нею битися Як так, то й так!
А поки що гостей я дорогих
До столу прошу випити на згоду
Та покріпитися з дороги.

Мамай

Добре!
Розумне слово...

Лобода (сміється).

Вина тут, меди
Такі, яких не має і коронний...

Мамай

Та не дражни хоч, а звели подати!..
(Сідає за стіл).

Лобода

Пазино! панно! це вже ваша справа...

Пазина виходить. Касильда кидає на всіх погірдливий погляд і виходить дверима до інших покоїв.

Мамай (услід їй).

Ого!.. А не казав тобі я, Грицьку,
Що молода твоя бідою диха!

Орішевський (сідає).

Нічого, не привчилася іще
Гетьманшою в господі врядувати.

Лобода
(до Наливайка, що стоїть осторонь, тихо розмовляючи з Гуменицьким).

А ти?..

Наливайко сідає.

Сідай, Охріме!

Гуменицький сідає.
А з тобою,
Пречесний отче, я й не знаю вже,
Чинити що. На людях, кажуть, ви
Ніколи не п'єте, а тільки нишком,
Що навіть дух святий того не бачив,
Тому й не кличу я тебе до гурту:
Іди до келії своєї, там
Замкнись і пий собі аж досхочу,
Та тільки... утекти, гляди, не пробуй,
Бо я знайду тебе і під землею!..

Ігнотус гасить блиски зненависті в очах; смиренно здіймає погляд горі, зітхає й виходить дверима праворуч.

ДІЯ П'ЯТА Середина просторої землянки в урочищі Солонині під Лубнами за Сулою. Обстанова проста, але все чисто, чепурно, затишно: помітна жіноча присутність. Просто - вхідні двері, ліворуч двері до спочивальні. Знадвору вряди-годи чути гарматні стріли.

Касильда
(глибоко схвильована, ходить по хаті позираючи вгору - в темряву вікон).

Як довго він не йде... Боюся я,
Щоб наливайківцям та ненароком
Не трапив він у пазурі...

Пазина
(готує вечерю на столі).

Та хто?

Касильда

Отець святий прибути мав сюди
Цієї ночі до гетьмана....

Пазина (здивовано).

Як?!
І знов той ксьондз?.. Що має тут чинити?
Касильда

А ти ж гадала як? Що я забула
Образу Наливайкрву?.. О, ні!
Таких образ гербована шляхтянка
Нікому не дарує. Час прийшов,-
Тепер вже я із нього насміюсь!

Пазина (стривожено).
Та як?.. І звідки ксьондз отой прибуде?

Касильда

О, встигнеш ще дізнатися ти!
Чи, може, ти гадала, що дарма
Ганебний шлюб взяла у Білій Церкві
Оборського донька з медведем диким?..
О, ні! ні, не дарма... Таких речей
Дарма ніхто не чинить... Я діждусь,
Що Наливайко твій, цей гордий лицар,
Дістане по заслузі - і вже скоро -
За те, що меч зухвалий зняв на нас,
На віру нашу й на Річ Посполиту!..

Пазина (злякано).

Касильдо, схаменись! Що ти верзеш?..
Хіба твій муж не б'ється попліч з ним?..

Касильда (регоче).

Мій муж?! Тобі його дарую я!..
Коли пішла на ложе шлюбне з ним,
Коли красу свою, ясну, як сонце,
Я вергла в бруд самохіть, то вже знала,
Навіщо це роблю. І як раділа
Тоді я, як гетьман коронний наш
Обох твоїх гетьманів погромив
В урочищі тім... Гострий Камінь... Нині ж
З усіх, як єсть, боків він оточив
їх тут кварцяним військом в Солониці,
І виходу нема нікуди їм,
Цим лицарям степів безкраїх, буйних,-
О, ні, нема!..
Чути стук у двері. Касильда біжить до дверей.

Це він... напевне він...

Відчиняє двері. Входить Ігнотус, перебраний за козака.

Ігнотус (вклонившись).

Най бендзе похвальони Єзус-Кристус!
Касильда
(здивована спочатку, потім пізнавши голос).

Амінь... Пазино, йди і розшукай
Гетьмана... мужа і поклич сюди.

Пазина кидає на єзуїта погляд, повний зненависті, й виходить. Касильда кидається Ігнотусові на шию.

Пречесний отче! ти нарешті тут...
Стомилася душею й серцем я,
Тебе чекаючи...

Ігнотус

Думками все
З тобою був, моя кохана...
(Жагуче пригортає її й довгим поцілунком
впивається в уста).

Касильда
(визволяється з обіймів і показує на вікна).

Вікна!..
Там варта... обережніш треба...
(Проводить рукою по чолі).
Стій!..
Про що пак я хотіла... Так... про справу...
Як наша справа? Йди сюди, до столу
І розкажи...

Ігнотус сідає за сіл.

Коронного ти бачив?
Ігнотус

Усе гаразд, аби лиш твій медвідь
В останнюю хвилину та не зрадив...

Касильда (см'ється).

А я навіщо?.. О, спокійний будь,
Мій любий отче, я без тебе теж
Часу не марнувала тут... Не так
Зненавистю палає серце в мене,
Щоб я забуть могла, кому й для чого
Красу свою втоптала у багно,
Не гнівайся на мене, любий отче,
Але у любощах сама себе
Я переважила: свого медведя
Отрутою кохання напувала,
Аж поки він в ногах моїх звивався,
Як вірний пес...

Ігнотус

А з Наливайком він
Ще гарний досі?

Касильда

Ха-ха-ха! Його
Ненавидить наперехід.

Ігнотус

Що ж сталось?

Касильда
(по хвилі піднесеної задуми).

Що сталося?.. Багато і... нічого...
Сказати мушу знов, що Наливайко -
Це не людина, ні! Це демон степу,
Чарівний демон, вітер, грім, це - сила,
Опертись котрій не здола ніхто...
(Посміхнувшись задумливо).
Крім мене, отче... Так... крім мене...
(Знову поважно).
Огневим словом він своїм збудив
П'яниць запеклих, боягузів, псів
І лицарів створив - та ще яких! -
З сміття цього. Ця дикая орда
Без захвату й піднесення не стріне
Свойого Бога, де б він не з'явився.
Мазепа навіть, Кремпський, Орішевський
На нього моляться, а запорожці
Його лиш слухають, а не медведя
Мого... Медвідь це знає і лютує,
А я... в огонь олії підливаю...
(Регоче).
Тож і кажу тобі, мій любий отче:
Ріллю зорала я, а ти посій,
Якщо приніс добірного насіння...

Ігнотус
(сміється й б'є себе в груди).

О, так,- приніс!

Касильда (радісно).

Гаразд... Цієї ночі
Хоробрий демон наш, як чула я,
Лаштується Жолкєвському завдати
Всім табором своїм удар останній
І або розтрощити військо польське
Упень, або пробитися на волю
Із табору, із колії смерті...

Ігнотус (злякано схопившись).

Що?!
Це правда?

Касильда

Так. Але поспів ти вчасно.
(Дослухається).
Спокою, отче... Сядь,- ходу я чую:
Це він, це мій медвідь, і ми його
Зуміємо умовити в ту ж мить.

Входить Лобода й зупиняється на порозі, здивовано оглядаючи гостя.

Лобода (насупившись).

Добривечір!

Касильда (йде йому назустріч)

Не пізнаєш, мій любий?..
Це ж він... святий отець, що нас вінчав
І змогу дав мені, дурній, знайти
У тебе, мій коханий, ясне щастя.
(Обнімає й цілує його).

Лобода (прояснівши).

Ніколи б не пізнав...
(Іде до столу й цілує ксьондзові руку).
Давно прибув?
Чи добрі вісті маєш?
(Сідає).

Ігнотус

Так, добрі...

Касильда

Стривайте...
(Наливає кубки).
Покріпіться перш, тоді
Й про справи ліпше буде розмовляти.

Лобода (бере кубка).

Розумне слово, серце. Прошу, отче!..
(П'ють і вечеряють).

Касильда (до Лободи).

Чи вірити тому, мій любий Грицю,
Що цеї ночі вдарить Наливайко
Із табору на військо королівське?

Лобода (посміхнувшись).

Та ніби так... Вмовлялися ж удвох.

Касильда (вдає обурену).

Виходить, правда й те, що по звитязі
Його козацтво обере гетьманом -
Над всіми одного, а ти і інші
Лиш за підручних будете у нього!

Лобода (перестає їсти).
Тобі ж про цеє хто казав?

Касильда

Всі кажуть,
Лиш ти один не знаєш, бачу я.

Лобода (насупившись).

Дурне верзуть!

Касильда

Ох, не кажи, гетьмане!
Коли до цього прийде, то кого ж,
Як не улюбленця свого, голота -
Та й запорожці - вкриють бунчуками...

Лобода (гнівно).

Дурне!..
(До ксьондза).
Кажи, які звістки приніс!
Чи годиться коронний на умови?..

Ігнотус
(виймає з-за пазухи папери).

Ось договір: читай і підпиши!

Лобода бере й читає про себе.

Тобі, гетьмане, й старшині, а також
І Війську Запорозькому коронний
Опрощення дає за все минуле
І грамоту від короля ясного,
Яка потверджує твоє гетьманство
Не лиш над запорожцями, але
Над всім козацтвом степовим. За це,
Не гаючись, ти маєш відчинити
Ворота в табір ваш, щоб наше військо
Впустити і приборкати навік
Зухвалого гультяйського гетьмана
І всіх прибічників його.

Лобода
(встає й ходить ло хаті, схвильований).

Так, так...
Умови добрі, що казать, але...
Козацтво не подякує мені

Ігнотус

Тобі тепер крулевська ласка буде
І нагородою за те, що вчиниш,
І охороною від гультяїв.
А прийде час - коронного клейноди
Перебереш і станеш можновладцем
Таким, як і Жолкєвський. Отже, зважся,-
Чи, може, ти волієш у багні
З голотою і далі пробувати?
То залишайсь... Але тоді навіщо
Занапащаєш ти з собою разом
Її, гербовану шляхтянку родом,
А вродою - на світі найяснішу?..
Невже вважаєш ти, що цей курінь,
Брудний - красі ясній такій оздоба?..
Ти гвалтом взяв в коронного її,
Тож мусиш дати їй все, як і коронний!..
Гетьмане запорозький! не забудь,
Що все одно поб'є коронний вас
Раніше чи пізніш, і стратиш ти
Не лиш її, а і життя своє...

Лобода (зупинившіїся, рішуче).

Так, правда... Смерті не боюся я,
Але тебе, позбутися, кохана,
Не маю сили...
(Підходить до столу. Касильда подає каламар і перо).
Най же буде те,
Що Бог призначив!
(Бере перо й підписує).
Віддаюсь цілком
На ласку й милость короля й під зверхність
Коронного гетьмана.
Будь що буде!
Ігнотус (ховає папір).
Не станеться лихого, вір мені:
Себе врятує лиш і запорожців.

Касильда
(склавши руки, як до молитви, підносить очі горі).

Нарешті сталося... Пречиста Діво,
Побожно дякую тобі за те,
Що в час тяжкий на поміч ти прийшла
Урятувати віру і отчизну!..
(Обнімає Лободу).
Й тобі, коханий мій, моя подяка
За те, що не забув ти і про мене!..

Ігнотус

Не гаймося ж, гетьмане, час не жде,
І північ недалеко вже, коли
Свій замір виконати ви хотіли...

Лобода

Так, так... вже час... ходімо.
(До Касильди).
Я вернусь
За хвильку, серце, захистить тебе,
Коли почнеться завірюха.

Касильда

Добре,
Чекатиму тебе.

Ігнотус і Лобода виходять.

Гей, джуро!.. Де ти?..

Джура (входить із сіней).

Я тут, вельможна пані.

Касильда

Де Пазила?

Джура

Не знаю, пані,- не вернулась ще.

Касильда

Це дивно... Прибери зо столу все!
(Ходить у глибокій задумі по кімнаті.
Джура прибирає зо столу).
Чиюсь я чую тупотняву... Хто там
У пізній час такий?..

Джура (прибирає рештки).

Пазина, мабуть...

Касильда (дослухаючись).

Ні, ні... це не вона... Дізнайся вийди!..

Стук у двері.

Хто там?

Джура відчиняє двері і впускає Наливайка, Орішевського, Мазепу, Кремпського й Мамая, сам знов іде до столу.

Наливайко

Пробач, вельможна, що ми пізно так:
Як бачу, ви з гетьманом по вечері...
(Сміється).
Ну, та дарма! Добривечір у хату!..
А де ж - не бачу я - гетьман наш славний?

Касильда
(страшенно схвильована, але намагається
затамувати це усмішкою).

Добривечір! Хоч і нема гетьмана -
Господаря,- проте гостей вітаю
Й до столу всіх ласкаво прошу. Джуро!
Подай нам меду доброго.

Гості сідають до столу. Джура виходить і за хвильку вертається з великим дзбаном меду, подає кубки й виходить.

Наливайко

Спасибі,
Прекрасна господине, за гостинність.
А все ж таки хотіли б знати ми,
Де сам гетьман: нараду маєм з ним.

Касильда (наливає кубки).

Спокою, лицарю,- ще маєм час,-
А то помислити я можу справді,
Що нудишся в моїм ти товаристві,
Як і колись знудився в Білій Церкві.

Наливайко (посміхаючись).

О, як помислити вельможна пані
Могла таке!.. А чи ж не добре дбали
Тоді на тім бучнім весіллі ми,
Танцюючи й впиваючись червоним
Під сальви із гармат ворожих?..
(Далі з цікавістю стежить за її незвичайним
настроєм).

Касильда
(усміхом покриває ледве триману ненависть).

Правда,-
Забула про страшне своє весілля...
(Підносить кубка).
За що ж тепера будем пити ми?

Всі з кубками підводяться.

Орішевський

За пані красної здоров'я п'єм!

Всі (Крім Наливайка).

О, віват! віват! віват!

Касильда (до Наливайка).

А гетьман?..
Своєю думкою в степах десь, певне,
Витає лицар? Тісно в Солониці
В коронного гетьмана під замком?

Наливайко (ніба прокинувшись).

О, я з братами вкупі завше... Віват!

Мамай (нетерпляче).

Та не марудь! - від спраги я конаю...

П'ють, сміючись, і знов сідають.

Касильда (наливає знов).

Оповідав мені коханий муж,
Що, ночі цеї ще, лицарство славне
Останні з ворогом рахунка звірить...

Наливайко
(перезирнувшись з товаришами).

Не втримався...

Мамай

От проклятий бабій!

Касильда (ніби не чула).

То чом би нам не випить за звитягу!
(Підіймає кубка).

Мазепа
(підводиться, до Касильди).

За це я радо вип'ю ще, але...
(До Наливайка).
Мене, гетьмане мій, тривожить те,
Що замір наш відомий не лиш нам.
Де ж карність, так потрібна в справах цих!
Дивуюсь я...

Кремпський

І я також.

Орішевський

Даруйте,
Мої панове! Я також, як ви,
Здивований, але велить звичайність
Нам перше кубки спорожнить...

Мамай

Авжеж!
А потім вже й про справи військові
Нараду розпочати.
(Підносить кубка вгору).
За звитягу ж!

П'ють. Касильда, одпивши трохи, відходить з усмішкою набік.

Кремпський

Нема що радитись, коли гетьмана
У час призначений чомусь нема.
У хвилю цю лишати військо годі,
Тому кажу: останню раду най
Відбудуть тут гетьмани славні...

Мазепа

Авжеж!
А ми повинні буть при війську.

Наливайко (встає.)

Гаразд, ідіть: в свій час подам я гасло,
Як і умовилися ми. А я
Вже сам з Грицьком пораджуся востаннє.

Мамай (чухає потилицю).

Розмордувало вас!.. А тут же мед! -
Боїшся проковтнути язика...
(Бистро наливає кубка й п'є).

Наливайко

Червоного нап'єшся незабаром,
А потім видно буде!..

Всі
(вклоняються господині; до Наливайка).

Будь здоров,
Та не забудь, що північ наступає.
(Виходять).

Наливайко (їм услід).

О, не турбуйтеся!..

Павза.

Касильда
(почуває себе ніяково й хвилюється).

Ну, що ж, гетьмане,
Наш лицарю преславний,- вип'єш ще?
(Підходить до столу й наливає).

Наливайко (з усмішкою).

Чому і ні, але... чому ж собі
Не наливаєш ти, прекрасна пані?

Касильда (наливає й собі).

Гетьман у добрім гуморі, я бачу,
Десь доброго чогось собі чекає
Від бою цеї ночі?

Наливайко

Так, чекаю.

Касильда
Останнім разом в Білій Церкві
Гетьман, здається, теж веселий був,
Хоч доброго нічого там не сталось.

Наливайко (глузливо).

Не сталося?.. А шлюб з гетьманом твій,
Вельможна пані!

Касильда (спалахнувши).

Шлюб? Глузуєш ти?..

Наливайко (спокійно).

Крий Боже! І чому вельможна пані
Гадає, що це глум?..

Касильда
(тамуючи хвилювання).

То прошу ж пити...
(Торкає своїм кубком Наливайкового й надпиває).
Скажи мені, гетьмане Наливаю,
За що ти так зненавидів мене?

Наливайко (похлинувшись).

Оце, най Бог боронить! Хто сказав
Тобі, вельможна пані, цю дурницю?..
Зненавидів... За що?

Касильда

Тебе питаю.

Наливайко

Я ворогів ненавиджу й тому
Їх б'ю, аби доскочив.
Ти ж, вельможна...

Касильда
(не спускаючи з нього очей).

Відтоді, як побачила тебе,
Спокою я не знала...

Наливайко(здивовано).

Та чому?!

Касильда

Чому?.. Сама не знаю досі я...
Здавалось тоді, що із тобою
Вийшла в життя моє марудне радість.
Що в темряві шляхетського життя -
Нудного й сірого в своїй пишноті -
Зійшло мені давно бажане сонце,
Що і мене покликав бучний степ,
Як лицарів своїх, як і тебе,
До втіх, іще не знаних і чужих
Гербованій пишноті. Серцем всім
До тебе линула, гетьмане красний,
І годна все була тобі віддать
Лише за те, щоб з вами бути...

Наливайко (вражений).

Ти?!

Касильда

Здавалося так іноді, кажу...
Чому ж не п'єш, мій лицарю прекрасний?.
Це не отрута - ні, це добрий мед...
(Торкає його кубка. П'ють).
Хоч іноді бувало і таке,
Що годна я була не лиш отрути,
Але й тортур тяжких тобі завдати...

Наливайко (вражений).

Мені?! Та за що ж?

Касильда (наливає).

Вип'єм ще, гетьмане!

П'ють.

Відтоді ще, як вітром степовим -
Яка краса! яка краса! - упав
Ти несподівано зненацька так
На замок Калиновського й його
Пустив за димом і пожакував...

Наливайко (нахмурившись).

Вітця мого убив магнат скажений...

Касильда

...Відтоді ще, як на магнатство наше
Повіяв жахом ти неждано з степу,
Я стежила твій шлях аж до Литви -
Кривавий, грізний шлях... В душі моїй
Прокинулась гербована шляхтянка,
Відчула я, що ворог ти страшний,
Перед котрим тремтять Річ Посполита
І віра прадідівська католицька,
Перед святим отцем, якого знаєш
І ти, перед животворящим крижем
Заприсяглася гордим серцем я.
Помститися... Але... коли тебе
В Шершнях побачила я вперше - враз
Розвіялась моя знанависть димом,
І хоч огнем ти спалахнув тоді
Ворожим і страшним, але від того
Іще гарнішим став... Моя зненависть
Поволі обернулась у кохання...
Так. Так... Не смійся, а випий краще ще...
І я з тобою...
П'ють.

У рожевих снах,
У мріях легкокрилих вже літала
Я поруч із тобою по степах
Безкраїх, пишних вороним конем
І радість буйну сонцю посилала,
А хмарам грізним - виклик свій до бою...
Так марила я в самотині,
Й величні приписи отця святого
Такими вбогими мені здавались...
Обмарена, й не зчулась пишна панна,
Як в Білій Церкві раптом опинилась,
Медведем диким пірвана вночі...
Але і там я бачила щоночі
Рожеві сни про лицаря свого,
Аж поки сам увіч з'явився він
І - ганьба! - клякнувши перед медведем,
Мене йому спокійно на поталу
Віддав зневажливо, немов якусь...
Якусь... так він - мій лицар,- так сказав...
І зненависть уся вогнем пекельним
В моєму серці спалахнула знов!
Перед отцем святим на чеснім древі
Животворящого святого крижа
Заприсяглась помститись я за все -
За віру, за отчизну і за себе...
Тож вип'єм кубок передсмертний цей...

Рух здивування в Наливайка.

...За мрії і потоптані тобою
Життя мого найкращі ніжні квіти!..
Ат... все загибло, все!.. А винен - ти!
(Бере кубка, торкає ним Наливайкового й п'є).

Наливайко

Чому ж тоді, як кликав я тебе
До шлюбу, ти...

Касильда
(гордо випростуючись).

Ти гвалтом взять мене
Хотів! - мене - гербовану шляхтянку!..

Наливайко

Коли б була ти нею, пані й справді,
То знай: я з вами там не говорив би,
А просто - те гніздо панів Оборських
Пустив би був за димом, як і всі,
В яких жили гербовані оті...

Касильда (здивовано).
Не розумію я...

Наливайко

Але я знав
Ще перед тим, що ти хоч і шляхтянка,
Та не гербована...

Касильда (тупнувши ногою).

Як смієш ти!..
Оборського магната я дочка,
І хто...

Наливайко

Ти не Оборського дочка!

Касильда (вжахнувшись).

Як ні?! Чия ж, гадаєш ти?..

Наливайко

Русинка! -
В тобі дочку свою стара Пазина
Давно уже пізнала й... пожаліла
Зо сну магнатського збудить тебе...
Чи ти гадаєш, що дарма стара
З тобою всюди йде, немов рабиня?..
О, ні! Пазина не з таких! Пазина -
Орлиця, любить степ і нашу правду
Й ненавидить магнатство, як і ми!

Касильда (гнівно).

Це вигадка!.. І як могла пізнати те,
Чого немає справді?.. Коли ж так,
Чого в Оборських опинилась я?!

Наливайко

На лівім рамені два легких шрами
З дитинства маєш ти...

Касильда
(вражена загортає рукав до плеча).

Так, так... два шрами...

Наливайко

Була мала і зранилась об пліт.
Твій батько - з діда-прадіда козак,
На службі ж в короля здобув шляхетство.
Поліг в бою з татарами, а матір
Взяли татари у ясир і туркам
У Килію за няньку продали...

Касильда
(приголомшена, тихо сідає).

Стривай... то як же це?.. Русинка я?..
А ті ж... Оборські...

Наливайко

Тож старий Оборський
На спів на ту руїну, й підібрав
Тебе у лісі, й виховав у себе,
Я рідную дочку...

Касильда (мов несамовита).

Й вона мовчала...

Наливайко

Кажу ж, із мрій гербованих тебе
Збудити не хотіла...

Касильда

...і на поталу
Ляхам гербованим мене лишила...

Наливайко

Вони - такі ляхи, як ми з тобою,
Оборські ті, Жолкєвські, Калиновські!
Герби ж на них - тавро лихої зради
Народу рідного...

Касильда

Так, так... І я
Їм помагала... Ах, тепер я знаю,
Чому душа моя завжди до вас
Летіла у степи з магнатських замків
І часто у розкошах, як в льоху
Глибокому, нудилася в сльозах...
Тепер я знаю... Пізно... пізно вже...
(Схопившись раптом).
Боржій... боржій тікай звідціль, гетьмане,
Мій лицарю нещасний...
(Хапає його за рукав).

Наливайко
(підвівшись, здивовано).

Та чого
Тікати маю я?

Касильда (благаюче).

Тікай!.. З ксьондзом
Отим і Лободою продала
Я табір ваш ляхам... Хотіла цим
Помститись над тобою за зневагу...
Десь досі Лобода одкрив ворота
Кварцяникам...

Наливайко (гостро вражений).

Прокляття!..
(Хапає в скамниці шлика. Знадвору чути гомін бою й крики).

Касильда
(безсильно опускається на стілець).

Пізно вже...
(Схиляє голову на груди).

Наливайко
О, ні... не пізно ще!.. Ще я живий -
І горе зраді!..

Біжить до дверей, але в цю хвилину двері широко розчиняються й наливайківці вводять побитого, скривавленого Лободу, тримаючи його за руки й підганяючи стусанами. За ними входить Пазина й стає мовчки осторонь. Касильда з ляком схопилася й дивиться на несподіваних гостей поширеними з ляку очима.

Наливайківці
(вимахуючи руками й перебиваючи один одного).

- То так про нас гетьмани наші дбають!..
- Ляхам на палі продаєте, кляті!..
- Не буде так! загинете із нами!..

Наливайко
(тупнувши ногою, грізно).

Що?! Губу затуліть!.. Що сталось?..
Наливайківці
(відступивши до дверей).

- Не знаєш ти? То поспитай його!..
- Ворота відчинив ляхам, падлюка!
- Ляхи у таборі, а ти не знаєш?..
- На чорта нам такі, як ви, гетьмани!
- Один ляхам нас продає, а другий
Не зна нічого!..

Наливайко
(висмикує з-за пояса пістоля й стріляє в Лободу).
Так умри ж, собако!

Лобода (важко подає).

Касильдо... смерть... Простіть, брати... простіть!
(Вмирає).

Касильда

Ах, жах...
(Кидається на шию Пазині).
О, мамо, мамо!
Пазина обнімає її й здивовано позирає на Наливайка.

Наливайко (до Пазини).

Я сказав...

Знадвору виразніш чути гомін бою.

Наливайківці

- На двір! - До бою! - Смерть ляхам!

Наливайко

Це я сказав їй, хто вона. Прощай!
Пропало все - вже бачу я, тому
Згадай у молитвах своїх мене,
Як жива будеш. Я ж іду і ляжу
З брагами поруч в чеснім бої...

Пазина

Йди,
Іди боржій,- тебе потрібно там,-
І най Господь тебе боронить, любий!..

Наливайко йде до дверей.

Касильда
(простягає до нього руки).

Не йди!.. тебе уб'ють... Зостанься тут:
Вблагаю я коронного...

Наливайко
(почувши в сінях грюкіт, відступає од дверей).

Вже пізно...

Входить Дрига й веде за собою кварцяників.

Дрига

Ось він... це Наливайко...

Кварцяники ціляться в Наливайка з мушкетів.

Наливайко (здивовано).

Попе, ти?!

Дрига
(ніяково кашлянувши).

Еге ж... воістину єсм аз...

Наливайко (регоче).

Продав?..

Дрига

Еге ж... кхи... яко Юда древле... той...
За тридцять...
Наливайко

Так?..
(до Пазини)

І з ними мріяв я
Козацьку правду боронити, дурень!..
Тож пропади, нікчемне падло, й ти!

(Бистро вихоплює шаблю й перед отетерілими кварцяниками пронизує нею попа. Він падає в корчах).

Візьми - поки що непотрібна вже!

(Передає шаблю старшому. Той приймає її й дає знак воякам. Вони оточують гетьмана довкола).

Прощай, Пазино! Не привів Господь
Святого діла доконати нам,
Та не журись: іще не раз із степу
Повіє буйний вітер на магнатів,
Не одного ще бідная голота
Гетьмана вродить Наливайка - їм
На страх і на загибель!.. Прощавай!..

Його виводять, Касильда падає непритомна.

Пазина
(стоїть, закам'янівши на місці і дивлячись йому услід, шепоче побілілими устами).

Не одного... Але... коли?.. коли?..
(Нахиляється над донькою).

Ужгород
Вересень 1928

Категория: 13 | Просмотров: 730 | Добавил: admin | Дата: 10.04.2011

ДМИТРО БІЛОУС

ДИВО КАЛИНОВЕ

Як прислів’я чудове,
йде від роду до роду,
що народ - зодчий мови,
мова – зодчий народу.

ВОГНИЩЕ РОДИННЕ

На світі білому єдине,
як і дніпрова течія,
домашнє вогнище родинне,
оселя наша і сім'я.

Ми відтоді початки лічим,
як муж з камінням і паліччям
за звіром кидався вдогонь,
а жінка берегла вогонь,

вогонь, що предки розкладали,
здобутий ними від тертя;
пожитки різні, причандали,
що перейшли з первобуття.

Й слова житейські необхідні,
що проростали, як зерня,
вогнем освячені і рідні:
горнутись, горниця, горня.

Хоч їх походження і різне —
немає в цьому дивини.
Та дух вітчизни, материзни
несуть і досі нам вони.

Слова, що доти їх не знали,
первісні трепетні слова,
що зігрівали і єднали, —
і мова врунилась жива.

В щасливі і в тяжкі години —
куди б нам не стелився шлях
не гасне вогнище родинне,
в людських запалене серцях.

З ОДНОГО ДЖЕРЕЛА

Де вам, друзі, траплялось,
щоб од міста, села
три ріки розливалось
з одного джерела?

Що не річка, то мова
прагне, рине у світ
од безсмертного Слова,
що про княжий похід.

Що не річка, то мова
з-понад волзьких степів:
це російська чудова —
гусел радісний спів.

Що не річка, то мова
з-над Славути-Дніпра:
українська чудова —
кобзи сонячна гра.

Що не річка, то мова,
де шипшини корал:
білоруська чудова —
ніжний видзвін цимбал.

Від Русі розливалось
три могутніх ріки.
І тепер побратались
на віки, на віки.

НАЙДОРОЖЧЕ

Синів і дочок багатьох народів
я зустрічав, які перетинали
гірські й морські кордони і на подив
багато бачили, багато знали.

Я їх питав із щирою душею:
— Яку ви любите найбільше мову? —
І всі відповідали: — Ту, що нею
співала рідна мати колискову.

А ВІДГАДАЙТЕ-НО: ЩО Я ТАКЕ?

Загадка

А відгадайте-но: що я таке?
Всі хочуть, як народиться дитина,
щоб я було красиве і дзвінке,
бо носить все життя мене людина.

(Ім’я)

ВІЧНО ЖИВА

А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим стаючи на прю,
що брав її у пазуристі лапи.

Несла устами відданих синів
мужицьку правду, ту, що є колюча,
сміялася з ненависних панів,
що їхня правда на всі боки гнуча.

Плюндрованій, не надавали прав,
немов на звіра, об'являли лови.
Орел впивався в душу, тіло рвав —
він був безмозкий, хоч і двоголовий.

Заборонити дереву рости,
ширяти вольній птиці у блакиті,
живій ріці між берегів плисти,"
ходити сонцю по своїй орбіті?

Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?

О як хотіла, прагла воля зла,
щоб ти була лиш суржик мішанина:
щоб вічно недорікою була
на втіху скалозуба-міщанина!

Хай давню жуйку міщанин жує,--
воскрели, піднеслися духом люди.
Бо є в народу Жовтень, Ленін є,
і рідна мова є і вічно буде!

ВЕСЕЛКОВИЙ РОЗМАЙ

Порипують роменським шляхом гарби,
Сулою тихо хлюпають човни.
І плине люд з своїм нехитрим скарбом
на ярмарок у наші Курмани.

Вози на вигоні. Стирчать голоблі.
Корови й коні поблизу осель.
Горшки і хомути. Мішки картоплі.
І крутиться весела карусель.

А нам, малим, усе цікаве вдвічі:
хто звідкіля прибув до Курманів.
Вусатий дядько — з Ракової Січі,
той — з Білої Берези, той — з Тернів.

Хтось приміряє теплі рукавиці,
когось приваблює садовина.
— А ви звідкіль? — З Погожої Криниці,
ті — з Білопілля, ті — з Лебедина.

І назви в юнім серці зазвучали,
як щось казкове, дивне, чарівне,
немов далекі зоряні причали,
кудись манили, кликали мене...

Хто так назвав ті селища навколо?
Хто оспівав діброви і лани?
У небі місяць — як млинове коло,
а на землі — Климентові Млини...

Красо моя ти, Сумщино, Сумщино,
куди не кинь — барвистих слів розмай:
Ромен, Боромля, Липова Долина,
Березів Яр, Лука, Зелений Гай...

Так зберігає мова калинова
на гронах дивних свіжості росу,
щоб у майбутнє музикою слова
нести душі народної красу.

З ОДНІЄЇ МИ РОДИНИ

Загадка

З однієї ми родини
від Андрія до Ярини.
Як по одному, самі,
ми буваємо німі,
хоч і маєм різні назви
й добре знаєте всіх нас ви.
Певним станемо рядком –
заговоримо ладком.
Ми – писемності основа.
А без нас ніхто ні слова!

Що це таке?

(Літери абетки)

ДУХМЯНИЙ ДИВОСВІТ

У спеку й дощ – без паніки –
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми влітку в мандри йдем.

Гудінням бджіл озвучений
духмяний дивосвіт:
і паничі тут кручені,
і королевий цвіт.

А хто розбризкав схилами
під гомінке цвірінь
цю жовту цвіть на килими,
цю золоту яскрінь?

Лист голий із росинками,
холодний, а на споді –
покритий волосинками
і теплий. То в народі

і стали мати-й-мачуха
ці квіти називати:
холодний верх – то ”мачуха”,
а теплий спід – то "мати”.

Спочинемо у тіні ми:
ось прямо біля ніг
із вузликами синіми
стоїть петрів батіг.

Та зовсім то не вузлики,
не плетив торочки, —
то неба сині кусники,
блакитні квіточки.

Всі назви ми записуєм
(а дощик — мов крізь сито).
Залитий парк мелісою —
немов меди розлито.

Уже до дому близько ми,
все рідне навкруги.
А нас дощу і блискавки
періщать батоги.

У спеку й дощ — без паніки
і ясним гожим днем
з учителем ботаніки
ми з подорожі йдем.

З КОСИ БУЗЬКО ЛЕТІВ НА БАЛКУ

Каламбур

З коси бузько летів на балку
(косар косу там брав на брус),
і сів бузько в дворі на балку,
на довгий дерев'яний брус.

РІДНЕ СЛОВО

Ти постаєш в ясній обнові,
як пісня, линеш, рідне слово.
Ти наше диво калинове,
кохана материнська мово!

Несеш барвінь гарячу, яру
в небесну синь пташиним граєм
і, спивши там від сонця жару,
зеленим дихаєш розмаєм.

Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове.
Хай квітне, пломенить червоно
в сім'ї великій, вольній, новій.

КЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

Тарасик набігавсь,
примчав із двора.
Уже й за уроки
сідати пора.

Ось віршика вивчив,
задачі зробив.
В щоденник заглянув
тривогу забив.

Гласить неодмінний
шкільний записник:
«Принести до школи
клумачний словник».

Завдання у класі
він сам записав.
А що за словник то —
і досі не взнав.

Прибіг до бабусі,
що прала рушник:
— А що таке, — каже,
клумачний словник?

— Клумачний? — бабуся
на те хлопчаку. —
Та, мабуть, що носять
його в клумаку!

Сестричка сміється,
швидка на язик:
— Сам, — каже, — доклумай,
який це словник!

Та це вам не шахи,
це вам не лото:
кого не спитає —
не знає ніхто.

Спитав у сусіда —
вже дещо нове:
— В нас, — каже, — в будинку
письменник живе.

По радіо мову
веде про слова.
Слова — це перлини,
це дивні дива!

Піди ти до нього —
у нього книжки.
Він знає й розкаже
про всі словники.

Ну що ж, як розради
немає ніде,
в квартиру поета
Тарасик іде.

Ось дзвонить, заходить:
— Будь ласка, — гука, —
клумачного дайте
мені словника!

Поет усміхнувся:
— Ти просиш дарма:
клумачного, — каже,
в природі нема.

Клумачний... То, мабуть,
почулось... Пробач,
бо той, хто тлумачить,
той зветься — тлумач.

Буває, що слово
відоме давно,
а знає не кожен,
що значить воно.

І тут у пригоді
стає визначник
скарбів наших мовних —
тлумачний словник.

Тарасику, світла
твоя голова,
Ану, зустрічав ти,
наприклад, слова:

красуля, красоля?
Словник розгорни —
і зразу побачиш,
що значать вони:

красуля —красуня,
красоля — цвіток.
І тут же: краснуха —
хвороба діток.

Оце ж і тлумачний
словник! Зрозумів?
А є словники ще —
походження слів.

Любити життя —
звідси йде життєлюб.
А шлюб — від слюбитися
слюб — отже й шлюб!

Вивчатимеш мову:
слова — в голові,
любов до них — в серці,
в самому єстві.

— Слова в голові? —
розсміявся хлопчак. —
То, значить, для слів
не потрібний клумак!

Радіє письменник
з тямкого дружка:
— Як любиш, наука
тобі не важка.

Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І їх за плечима,
тих знань, не носить.

— Спасибі! — Тарасик
додому побіг.
І ледве, зраділий,
ступив за поріг:

— Доклумав! — гукає
сестричці своїй.
А потім біжить
до бабусі мерщій.

Примчавши на кухню,
червоний, як мак:
— Бабусю, — кричить, —
не підходить клумак!

Ціннюща в людини
до знань ненасить.
І знань за плечима, —
гука, — не носить!

І ТАК І НАВПАКИ

Загадка

У нім — три літери, та ба —
іде на ньому молотьба.
А прочитай з кінця — і вмить
почне тобі мишей ловить.

(Тік і кіт)

ІЗ ПРАДАВНЬОГО КОРІННЯ

Що не мова — чудо, диво.
Чув, наприклад, ти оці
назви — як звучать красиво
білоруські місяці?

Перший — cтyдзень, другий — люты,
третій місяць — сакавік,
а четвертий — красавік...
Скільки ніжності в них чути!

Місяці в болгар і нині
всі зовуться по-латині:
януарі, февруарі,
март, апріл, але другарі

назви знають ще й народні,
що живуть і по сьогодні.

Січень в них — великий Січко,
лютий — менший Січка брат,
і тому малий він Січко,
хоч зима й не йде на спад.

Березіль же — баба Марта...
І живий тут кожен місяць:
той ріку скував не жартом,
той чобітьми глину місить.

Все підмітили народи, —
календар життя, природи!
Дивовижно йдуть у парі
і январь і януарі!

Все красиве, все погідне
у сплетінні запозичень,
і близьке всім нам, і рідне —
січень — студжень, Січко — січень.

Чуєш? Наче нив подзвіння,
щойно вистигне колосся...
Із прадавнього коріння
проросло, переплелося...

ДОРОФЕЙ

Де я вперше чув російську мову?
На Роменщині, в глухім селі.
В пам'яті моїй зринає знову
спогад про дитинство на Сулі.

З тих років двадцятих бачу й досі:
коли голод гнав до нас людей,
жив у тітки нашої Ходосі
хлопець з Волги, звався Дорофей.

В латаній до нас приходив свиті,
грався з нами, за м'ячем гасав.
В нього очі — як волошки в житі,-
мов про нього Головко писав.

В хаті нас не двійко і не трійко,
не як з рукавички — як з мішка.
В тітки ж за Сулою Дорофійко
ріс коло ще меншого Мишка.

Якось він зайшов до нас у хату
(а було тоді йому літ шість),
до макітерки метнулась мати,
пиріжка дає, а він не їсть, —

взяв за пазуху, картуз на брови:
— Это я Мишутке понесу... —
Так спізнав я і чарівність мови,
і російської душі красу.

ЧИ ТО ЗЛІВА, ЧИ ТО СПРАВА

Загадка

Є слова — ну й цікаво!
Є слова — просто диво!
Прочитаймо їх з вами:
чи то зліва направо,
чи то справа наліво —
означають те саме.
Ось дивіться: корок, біб,
око, Кирик, зараз, піп...
Є ще й інші на умі,
та назвіть ви їх самі.

ГОВОРИ, ЯШКО, ІЩЕ РОЗКАЗУЙ!

Як була після війни розруха,
дядько Білик взяв торбину: що ж,
поки що прощай, ріка Ревуха! —
та й подався із синком за Сож.

Взяв він хліба й солі на дорогу
(бо дорога довга і важка).
Добре, що з собою на підмогу
підхопив кмітливого Яшка.

Тесля там робив хліви, сараї,
поправляв на зиму реманент.
А Яшко, як це в майстрів буває,
щось тесав та подавав струмент.

Од хлоп'ят почув він про героїв,
про відвагу їхню на війні.
І незчувся, як слова засвоїв,
білоруську мову і пісні.

І за кілька місяців по тому
(непомітно літній час зрина)
повернулися вони додому,
заробили бульби і зерна.

І Яшко став дітям говорити
все, що чув за Сожем від хлоп'ят.
Обступають хлопця наші діти,
розглядають з голови до п'ят.

Полонить Яшко, чарує навіть
дзвінко-ніжним білоруським «дзє».
Оголошує, чита напам'ять —
Янка Купала:
«А хто там ідзє?»

Білоруська мова — наче казка, —
вперше чують Таня, Коля, Гриць:
— Говори, Яшко!
— Ды калі ласка,
буду і чытаць і гаварыць...

І вони ізнов то біля хати,
то біля Ревухи бережка
сходяться гуртом, щоб розпитати,
щоб послухать Білика Яшка.

Де Яшко з'являється — одразу
неодмінний хвостик дітвори:
— Говори, Яшко, іще розказуй!
— Говори, будь ласка, говори!

НА КОЖНІМ КРОЦІ

В житті робив ти свій перший крок,
сьогодні в школу йдеш на урок.

А що ідеш ти, то робиш кроки, —
отак і вийдеш у світ широкий.

І раптом думка поміж думок:
а що за слово цей самий крок?

Тут щось цікаве таїтись може,
бо й слово кроква на нього схоже!

Та слово, друже, знань вимага,
в болгарській мові є крак [1] — нога.

А в білоруській є слово крочыць, [2] —
уже й не треба мізки морочить.

А як відкрились нам крок і крок, —
тоді звідкіль же російське шаг?

Згадай тут відстань, ту, на яку ти
ногою можеш вперед сягнути —

один раз ступиш — один і сяг,
а сяг прадавнє дало нам — шаг.

Отож і справді кінець мороці.
А що потрібно на кожнім кроці?

На кожнім кроці — знання, знання,
інакше йтимеш ти навмання.

СОБІНОВ СПІВАЄ

Собінов приїхав на гастролі.
Золотий сезон. Найкращі ролі.
Собінов співає на Вкраїні
ув «Онєгіні» і в «Лоенгріні».
Собінов співає в «Майській ночі».
Тисячі послухати охочі.

Наша опера заледве набирає сили,
й раптом — світове імення в ній оголосили.

Жовтню — перший лиш десяток. Ще зіяють рани,
ті, що нашому народу завдали тирани,

як була на рідну мову люта заборона,
як жорстоко її царська тиснула корона.

А сьогодні море звуків плещеться безкрає:
в українському театрі Собінов співає.

Але що це? Ярославець, корінний волжанин,
українською співає. Знак любові й шани.

Для волжанина, напевне, нелегка то праця —
кожне виплекати слово, знати, не збиваться!

Сотні слухать Лоенгріна, й Ленського охочі,
і Левка у «Майській ночі» слухать до півночі...

Грім овацій. Свіжі квіти. Захват по виставі.
Коло нього і артисти, й глядачі цікаві.

— Ви пробачте нам, — аж сяють молоді дівчата, —
а по-українськи важко ролі вам вивчати?

Він, симпатію відчувши в їхньому нестримі,
лиш очима усміхнувся, ще в костюмі й гримі:

— Може, декому і важко, та признатись мушу,
легко все мені красиве западає в душу.

У Москві я Заньковецьку бачив на гастролях,
українських корифеїв у найкращих ролях.

В юні роки з ними навіть виступав укупі,
у Сад омського Миколи в українській трупі...

В нашім мовнім багатоголоссі
Собінов хвилює нас і досі.
Золота сторінка не зів'яне.
То хіба ж могли тоді кияни,
як і харків'яни, й одесити,
на руках артиста не носити!

КЛАСНА ЗАГАДКА

Іще одна загадочка для вас:
прикметник означа найвищий клас,
споріднений з іменником співзвучним.
Лиш Й на К в кінці змініть — і враз
ви познайомитесь з маленьким учнем,
який не ходить ще і в другий клас...
Як почнете цей вірш читать спочатку,
то знайдете ви натяк на відгадку.

Який прикметник і
який іменник?

(Першокласний і першокласник)

ЗАГАДКА ДИТИНСТВА

Враження дитинства – ясновесні!
Слів краса! Звідкіль іде вона?
Наче загадки якісь чудесні:
рідна мова – дивна дивина!

Вперше у житті штанці крамні
хлопцеві придбали у Ромні.
Лиш надів – усі йому: -- Митянчик,
ти – як янчик!

-- Що за янчик? – хтось спитав. І сивий
батько наш поважно відповів:
-- Так говорять, коли хтось красивий,
так ми чули од своїх батьків...

я цікавивсь цього слова змістом,
в словниках шукав його стократ...
Та в Чехословаччині туристом
побував і розказав мій брат:

— Знаєш, хто наш Янчик благородний?
Як не здогадались ми? Це ж той
люблений словак, герой народний,
справді красень, Яношик-герой!

Я зрадів: усе — в єдинім слові,
все в іменні! Отже сумнів пріч.
Яношик! Але в розмовній мові —
Яншик, Янчик — ось у чому річ!

Слово пломенить червоним маком
(над легендою не владний час!).
Як його передали словаки?
Як воно долинуло до нас?

СЛОВО ЦЕ – СТАРОВИННА БУДОВА

Загадка

Слово це — старовинна будова
з гостряками мурованих веж.
Щойно зміниш ти наголос слова
цим одразу будову замкнеш.

Що це за слово?

(замок, замок)

ГУСИ

Професора Баженова [3] уроки
усе життя я буду пам'ятать.
Байки Крилова повторяли, поки
не навчимося правильно читать.

Професор нас вимовою чіткою
подивувать нагоди не минав:
— Читайте так: «Лозиною гнучкою
на продаж селянин гусей до міста гнав».
Читаючи, ви уявіть картину:
гусей, і селянина, і лозину.

І я згадав, як дядько Єлисей
наймав підпасичів гонить гусей:
ледь світ в Ромен погнать і дотемна
за двадцять верст вернутися з Ромна.
За те, що віджене гусей Марійка,
дивися, й набіжить якась копійка.
Але «гел-гел» для старшої сестрички
не раз слізьми кінчалося з незвички.

Згадав я на занятті той маршрут
і вже забув, чого сиджу я тут.
Професор бачить: — Митю Білоусе,
куди твої помандрували гуси? —
Певніше я спираюся на парту
від теплого професорського жарту.
А він киває — повторять за ним:
«Таж наші предки врятували Рим!»

Проказую рядок, але на думці
ізнов сестра, окраєць хліба в сумці...
І вже через гусей тих на траві
Ромен і Рим змішались в голові...
Не знаю я, чи справді від навали
спасли ті гуси Стародавній Рим,
а нас від злиднів трохи рятували,
коли я був малим...

ЧУДЕСНІ БАРВИ

Які чудесні барви у нашій рідній мові,
які відтінки різні від Сейму аж по Сян!
У Києві говорять інакше, ніж у Львові, —
і чорногуз, і бусол, лелека і боцян...

Так наче називаєш різновиди лелек ти,
а це лиш різні назви, синонімічний ряд.
А є ще риси мови, що звуться діалекти:
це говори місцеві на дещо інший лад.

На Київщині (в Літках) взуття зовуть обувка,
а огірок звичайний в Чернігові — гурок,
а кошик на Поліссі (в Іванкові) — кошувка,
і назви, і вимова різняться що не крок.

Раз якось на базарі професор із столиці
заговорив із дідом, що ягоди привіз:
— То, значить, на Поліссі вродили полуниці?
Я бачу, ви з-над Снові, із хутора Рогіз.

Дід витріщає очі — і як це може бути?
— То ви з Рогозу родом? Мо, інженер? Поет?
— Та ні, я просто знаю, як де говорять люди:
прислухуюсь до мови — і в цьому весь секрет.

СЛОВО ЦЕ ПРОСТЕ -- НЕ ДИВОВИНА

Загадка

Слово це просте — не дивовина
(зустрічаєм мало не щодня),
організму складова частина
і періодичне видання.

В цьому слові тільки й заковики:
другий склад наголоси – і вмент
означать почне воно великий
клавішний музичний інструмент.

Що це за слово?

(Орган, орган)

МИХАЙЛО СВЄТЛОВ ЧИТАЄ РУДАНСЬКОГО

Ні, їй-право, дивне сяйво є навколо слова!
Українську мову в Ялті чув я від Светлова:
про Руданського Степана принагідне мовив,
і полинув на Вкраїну вітру ніжний повів.

Ми з будинку йшли до моря смуглі, загорілі —
Луговськой, Светлов і тут же — Вікстрем, Нонешвілі.
Говорили, що Руданський лікував тут хворих
і ходив по цих завулках і по цих ось горах.

— Да, — сказав Светлов, — Руданский — и поэт и личность. —
I додав по-українськи:— Співомовки — вічність!
Як там здорово у нього, — осміхнувсь грайливо, —
про торговців співомовка... я зіб'юсь, можливо:

«Зайшов мужик до крамниці,
а пани сміються:
— Тут не дьоготь, тільки дурні
одні продаються.

А мужик їм: — Тож нівроку
добре торгувалось,
щойно два вас таких гарних
на продаж зосталось...»

Бистрі скутери по морю мчали повним ходом,
а Светлов стояв високий, схожий з Дон Кіхотом.
Повідав нам співомовки з сатиричним вістрям,
всі сміялись, особливо Нонешвілі й Вікстрем.

НЕВМИРУЩИЙ РУШНИЧОК

На декаду в Ташкент з України
прилетіли і старші майстри,
і з молодшої їхньої зміни
два поети: обидва — Дмитри.

Заповняють картки в готелі,
аж підходить дівча:— Я — Зухра, —
усміхаються очі веселі
до гостей з-над Славути-Дніпра.

У руках записна в неї книжка:
— Хочу, — каже, — в концерті для вас
заспівати «Рушник» Малишка, —
підкажіть українські слова.

Переглянулись два поети
(щойно в світ «Рушничок» злетів):
сяк-так знають перші куплети,
а з останнього — кілька слів.

Та не знати свого — це ж сором,
і не скажеш про це Зухрі.
Що ж, згадаєм, мовляв, відтворим,
як звучить у нас на Дніпрі.

А воно, знайоме до болю,
в голові не все ожива.
Що робить? Дали собі волю —
повставляли свої слова.

І чудово Зухра проспівала,
заворожена зала була:
«Рідна мати моя, ти ночей не доспала
і водила мене у поля край села...»

Прозвучав «Рушничок», нівроку!
«Біс! — кричать узбеки. — Ура!»
Але якось через півроку
прибула на Вкраїну Зухра.

Виступає вона з концертом,
пісню в нашій столиці співа.
Із узбецьким легким акцентом
вимовля українські слова.

Та цікаво, що буде далі:
тут найвищі ноти бери,
бо Малишко сидить у залі, —
це помітили два Дмитри.

Пісня стелиться, пісня лине,
та чи автору це не в гнів:
слів Малишкових — дві третини,
а третина — слова Дмитрів.

— Видно, сплутали щось узбеки? —
настороживсь поет. — Що таке? —
Щось незвичне, немов далеке,
але серцеві все ж близьке!

А Дмитри підвелися знишка
(поряд ложа їх — бенуар),
поглядають в партер на Малишка, —
аплодує Зухрі пісняр.

Та кому на серце не ляже?
І Малишко просяяв:— Біс!
Я не знав, що «Рушник» мій, —каже, -
варіантами вже обріс!

ЗЛИТКИ ЗОЛОТІ

Чи ти задумувавсь, відкіль оті
у нашій мові злитки золоті?
Як намистини, диво калинове —
частини мови!

Який співець, поет, який письменник
уперше слово вигадав — іменник?
Іменник! Він узяв собі на плечі
велике діло — визначати речі, —
ім'я, найменування і наймення:
робота. Біль. І радість. І натхнення.

Ну а візьмімо назву — дієслово,
само підказує, що діє слово!
Ще й прикладу на нього не навів,
а вже до півдесятка дієслів!

Прикметник дасть іменнику — предмету
якусь його ознаку чи прикмету.

Числівник може визначить тобі
число речей, порядок при лічбі.

А поспитай звичайного займенника,
за кого він у мові? За іменника!

(Хоч може цей наш скромний посередник
замінювать числівник і прикметник.)

Прислівник звик, незмінюваний в мові,
ознаки різні виражать при слові.

Сполучник каже: скромну роль я маю,
але слова я в мові сполучаю.

І частка мовить: слово я службове,
але людині чесно я служу.
І, будьте певні, в інтересах мови
і так і ні де треба я скажу.

А вигук може пролунать, як дзвін,
у мові, мабуть, найщиріший він!

«Ура! — гукнеш ти друзям неодмінно. —
Сьогодні з мови я дістав «відмінно»!»

Частини мови! Назви наче й звичні,
полюбиш їх — красиві, поетичні!

«Відмінно» заслужив ти. Знав — чудово.
Це за любов найвища з нагород.

Хто ж так назвав оці частини мови?
Назвали вчені.
Й підхопив народ!

ПРО ДАВНІЙ ПРЕДМЕТ

Загадка

Цей іменник означа предмет
для зрізання злаків і трави.
Прочитаєш ззаду наперед —
будь-що тисни ним чи сік дави.
Який це іменник?

(Серп, прес)

ЛІНИВОМУ НЕ РОЗГАДАТЬ НІКОЛИ

Загадка

Лінивому не розгадать ніколи,
кмітливому на відповідь — хвилина.
А буде наша загадка така:
три букви, означають те, що й поле.
Додай знак м'якшення — і вже тварина
з родини оленів, струнка й прудка.

Що це таке?

(Лан і лань)

ЦЕ Ж ЯК ВІРШ!

Є ще люди сонні, наче сови,
а глухі до слова — це найгірш.
Ти до рідної прислухайсь мови,
прокажи відмінки — це ж як вірш!

Називний питає: хто ти? що ти?
Хоче він про наслідки роботи
і про тебе чути лиш похвали,
щоб тебе як приклад називали.

Родовий доскіпує свого —
хоче знати він: кого? чого?
І про тебе знать, якого роду,
що немає роду переводу.

Все давальний дасть — не жаль йому,
але хоче знать: кому? чому?
Знать про тебе, гожого на вроду,
що даєш і ти свому народу?

У знахідного свої потреби:
він — кого? і що? — питає в тебе.
І кого всі ми за друзів маєм,
і що друзі роблять нам навзаєм?

А орудний хоче знать: ким? Чим?
У труді орудуй разом з ним.
Хоче знать: що здатний ти утнути?
Чим ти сильний? Ким ти хочеш бути?

А місцевий — де? В якому місці?
Хоче знати — у селі чи в місті?
Кличний закликає всіх навколо:
гей, Іване, Петре чи Миколо,
ви не будьте сонні та байдужі —
у житті нема нічого згірш.

Рідна мова! В ній слова — як ружі,
а самі відмінки — наче вірш.

НА УРОЦІ МАТЕМАТИКИ

Він до класу зайшов неквапливо,
крейду взяв і, немов чарівник,
вивів числа на дошці красиво:
— Ось вам ділене, частка, дільник.

Заспівало нам слово доданок,
мов дударик заграв на дуду;
а дільник — як щільник із дуплянок,
що дідусь нам зібрав у саду.

Частка, множник, добуток, остача —
квітів жмутик, і бджілка гуде;
оживають слова — і задача
веселіше до розв'язку йде.

Зачаровані мовним розмаєм,
що росою спадає з розгіль,
ми в учителя щиро питаєм:
— А від кіль це буяння? Відкіль?

— Від землі слова рідного соки, —
усміхнувсь він, скінчивши урок, —
Це — поезії небо високе,
що людину зове до зірок.

ВІН ПІСЛЯ РЕЧЕННЯ, ЦИТАТИ

Загадка

Він після речення, цитати
вмостився, схожий на гачок.
Всіх нас примушує питати,
а сам ні пари з уст — мовчок.

Що це таке?

(Знак запитання)

МУДРИЙ ПОРАДНИК

Загадка

Завжди можу стати в пригоді,
моїх вам порад не злічить.
І кажуть про мене в народі:
«Мовчить, а сто дурнів навчить».

Що це таке?

(Книга)

ДІЄ СЛОВО!

Бистрі очі, вмілі руки,
рухи точні, як слова.
Вияв радості і муки —
слова, мови плоть жива.

Де леміш і чересло —
розрослось колосся,
сиве жито поросло —
слово розцвілося!

Де сокири звуки чисті,
пилки виспіви прості,
тирси розсипи злотисті,
мови злитки золоті.

Де позначило тесло
біг коліс, полоззя,
де цвілося ремесло —
слово розцвілося!

Стружок кучері русяві,
сиві вуса конопель,
на Дніпрі, Сулі, Росаві -
не за тридев'ять земель.

Де загонило весло
в сіть йорша, лосося,
змислі слово проросло –
слово розцвілося!

Далі – лопать замість весел
і машина замість рук,
від старих простих ремесел –
в царство мудрості наук.

Щоб ракету понесло
в зоряне міжгроззя.
Де безмежне зір число –
слово розцвілося!

Категория: 12 | Просмотров: 968 | Добавил: drakor | Дата: 09.04.2011

І ЯКБИ МОЯ БАБУСЯ ВСТАЛИ

— Любі діти, хто з вас тему візьме, —
каже вчитель, — тема не важка:
розказати про неологізми
на занятті мовного гуртка.

І знічев'я глянув на Марійку
(знали всі відмінниці ім'я).
Але Людочка, що мала з мови трійку,
руку підняла: — Давайте я...

Як це сталось — досі невідомо:
доказать запраглося в ту мить.
Та злякалась, розгубилась дома:
«Вийду... що я буду говорить?»

У дворі Тарасика зустріла:
— Що робити? — А Тарасик їй:
— Дам посібник. З мовознавства. Діло? —
Шмиг додому — і несе мерщій.

Люда дома книжку розгорнула —
ой, якраз цікава є стаття:
різних слів сучасне і минуле,
як слова народжує життя.

Низку слів докинула їй мама,
що з'явилися не так давно:
холодильник, кінопанорама,
телевізор, стереокіно...

І коли гурток зібрався знову —
інша справа! — Люда на гуртку
повела свою нехитру мову,
що й малим і старшим до смаку:

— Я читала, — повідає Люда
стишеній цікавій дітворі, —
що слова так само, як і люди,
молоді бувають і старі.

Кожен з нас неологізми знає:
це нові слова. Вони кругом.
А в старих їх словниках немає,
мотобол, фломастер, космодром.

А якісь слова обов'язково
тільки змінює життя живе.
То й буває, що відоме слово,
але значення його — нове.

В нашем побуті така новинка
для старих людей звучить невклад:
каблуки – шпильки, вид мебли – стінка,
а портфель квадратний – дипломат.

і якби моя бабуся встали,
здивувались теж би, що двірник –
не людина, як вони вважали,
а на склі машини очисник!

Учні тепло, дружно засміялись
і незчулись, як настав кінець.
Люда щиро: -- Ой, я так боялась! –
А Марійка: -- Що ти? Молодець!

Вчитель каже: -- Клас тебе заслухавсь, --
Кращого й чекати я не міг. –
Люда ж знов: -- Це не моя заслуга, --
це мени Тарасик допоміг!

ПЕРШЕ – СНІП ПО ОБМОЛОТІ

Шарада

Перше — сніп по обмолоті
на покрівлю хати,
друге — жінка, ще точніше -
материна мати.

А коли в одному слові
поєднаєш те і те —
буде квітка, що весною
жовтим цвітом зацвіте.

Що це таке?

(Кульбаба)

ЯК ЦАР ПОВЕЛІВ

Доводилось чути мені:
«Навіщо ті коми дурні? —
Казав п'ятикласник-хлопчак. —
Зі слів зрозуміло і так!»
На це я казав у одвіт:
є притча старезна, як світ,
переказ про вирок царя,
коли привели бунтаря.,
Слузі він диктує в ту мить:
«Карати не можна простить».
Той пише, як цар повелів,
а коми не ставить між слів.
І ось на майдані для страт —
бунтар у кайданах. І кат,
що мав за царя відомстить.
«Карати, не можна простить»,-
слуга об'явля рішенець.
Аж руку підносить мудрець
(усі шанували його):
— Не так прочитав ти, слуго. -
Бо встиг зазирнуть тайкомл,
що коми у тексті нема.
Взяв вирок, поправив умить:
«Карати не можна, простить».
Побачив, що кома змогла?
Така колись притча була!

МОЖЛИВОСТІ ПРЕФІКСА

Загадка

Префікса можливості безмежні.
Пари слів, що змістом протилежні,
префікс може в значеннях зрівняти.
Але що там довго мізкувати?
Префікса до слів додаймо з вами —
різні стануть означать те саме;

Що це за префікс?

Напів… (напівправда – напівбрехня, напівсвітлий – напівтемний, напівсолодкий – напівгіркий і т.п.)

ВЕСЕЛЕ СЛОВО

Добре слово настрій, дух підносить;
забувати, друже мій, не варто,
що для настрою і жарту досить
просто теплого людського жарту.

Як народ веселе слово творить?
Ось по кризі йде дідок бровастий,
зустрічає дядька і говорить:
— Де б оце його отут упасти?

Дядько теж боїться посковзнутись,
але йти йому уже певніше.
Не минув нагоди усміхнутись:
— Та вже падайте, де вам зручніше...

І обидва розсміялись гучно:
ковзанку пройшли благополучно.

Ось улітку (квіти на газонах),
сміючись, біжать дівчата юні,
будівельниці в комбінезонах,
крейдою оббризкані красуні.

І за мить уже шпаркі дівчата
вносять козли крізь скляні дверини.
Й тут же Мотря, дівчина завзята,
блиснула очима в бік Марини:

— Як би це розбити шибок зо три?
Ти заходь, Марино, звідсіля ось... —
А Марина їй: — Та бачиш, Мотре,
я ж оце й сама вже націляюсь.

І обидві розсміялись гучно:
козли пронесли благополучно...

Ти звертав увагу, друже милий,
що таке в житті веселе слово?
Гумор надає людині сили,
коли в серці сяє веселкове.

СКОРО ВЖЕ КАНІКУЛИ

Нам гулять, звичайно, ніколи,
в школі все для нас цікаве.
Але скоро вже канікули —
нас нові чекають справи.

Жовтень каже: — Дощ я висію
й чисте небо вам готове!
Ми ж на свята у Киргизію
і — в похід на Алатоо...

Землю білою нам дратвою
Дід Мороз прошив на славу.
В ці ж канікули ми в Латвію
гайнемо на Даугаву!

Травень каже: — Повзеленюю
буйним зіллям кожну хату.
Ми ж на свята — у Вірменію,
до підніжжя Арарату!

По дощах земля стужавіє —
здійсним літні мри давні:
в червні їдемо в Молдавію,
до Дністра, в зелені плавні!

А з Молдавії у Грузію
нам дорога недалека.
З усіма своїми друзями
ми знайомі ще з Артека.

Про кіно, було, там споримо
чи про книжку, що читаєм.
Вам цікаво, як говоримо,
коли мов усіх не знаєм?

Хто грузинською, марійською...
Коли ж разом братнім клубом
всі говоримо російською,
бо її, як рідну, любим.

Нам гулять, звичайно, ніколи,
в школі все для нас цікаве.
Але скоро вже канікули —
нас нові чекають справи.

ДВІ КРАЇНИ

Шарада

До умови шаради простої
тут ми Африку мусимо вставити;
в ній до назви країни жаркої
Бо попереду мусим добавити —
й принесуть нам у кліматі зміну
дивовижні словесні химери ці,
і потрапим ми в іншу країну,
що вже буде в Південній Америці.

Які це країни?

(Лівія й Болівія)

ПРИЧАРОВАНА

Раїсі Карагезян [4]

Сквером жінка миловидна
йде зі школи з дітками:
східний тип (з обличчя видно),
порівнялись швидко ми.

Усміхається: — Так пряжить
тижнями останніми,
що мої малята кажуть —
наче в Єревані ми!

Взагалі ми з Зангезура
свій вірменський рід ведем.
В нас, як каже ваш Сосюра,
щастя зоряний едем.

Що не слово, то такою
мовою співучою!
Ідемо попід густою
липою квітучою.

— Як, — питаю, — ви, вірменка,
нашу мову вивчили?
— А читаючи Шевченка!
Мабуть, це пришвидшило!

«Кобзаря» читала в вузі,
час у ночі крадучи.
«Стажувалася» в бабусі
у селі Безрадичі.

Як співали молодички
«Продай, милий, сиві бички»,
часом підпрягалася, —
від душі сміялася...

— Що ж найперше стало вабить?
б ж якась основина?
— Українська пісня, мабуть, —
нею причарована!

АББАС І МИКОЛА [5]

Два гарні поети відомі у нас —
киянин Микола й бакинець Аббас.

Як з'їдуться разом ці двоє братів,
подовгу смакують красу рідних слів.

Миколу хвилює розмова жива,
Аббаса питає про їхні слова:

— Чечек у вас — квітка, як чічка у нас.
— І кюль у нас — квітка, — говорить Аббас.

— То й наша кульбаба іде звідсіля?
— Так, — каже Аббас, — луки й вам звеселя.

Микола русалок згадав на Дніпрі.
— Цікаво: русалка у вас — су пері!

— Тут, бачиш, два слова, бо су — це. вода,
а з неї русалка — пері — вигляда.

Жартує Аббас, бо русалок не раз
стрічав у Шевченкових творах Аббас.

Смакують, до суті доходять самі.
Микола напам'ять чита Насімі.

Рядків переклали не сотню, не дві, —
це чічки духмяні, це квіти живі!

Киянин Микола й бакинець Аббас
прозорістю слів милувались не раз:

— Ах, чудо-слова: чи Десна, чи Басань!
— А ваші дива: Сумгаїт, Ленкорань!

Аббасові сниться безмежжя Дніпра,
Миколі завжди — білопінна Кура.

Тому про них друзі говорять у нас:
бакинець Микола-й киянин Аббас.

СТАЮТЬ У ПРИГОДІ

Загадка

Коли твір якийсь готую,
різні речення пишу,
щось, буває, я цитую,
мову вводячи чужу.
Але, любий мій читачу,
як для вас її позначу?
Тут уже не допоможуть
ані коми, ні крапки,
у пригоді стати можуть —
здогадались ви?

(Лапки)

МАЛЕНЬКІ ПОСЕСТРИ

Оляночка після школи
гостює в Литві у Агне.
І радісно, як ніколи,
зелена їм рута пахне.

Ось Агне біжить на ґанок
стрічати погожий ранок,
а там застає Олянку
і каже: — Доброго ранку!

— Лабас рітас! — Олянка їй.
Давай умиватись мерщій.
Воркують собі дівчатка,
завжди нерозлучні, в парі.

У Агне — сині очатка,
в Олянки — очиці карі.
Беруть газету в кіоску
(на вулиці повно люду):

— Я буду вивчать литовську!
— А я — українську буду!
Злетів шпачок на полянку,
примчав на траву, на попас.

— Он шпак! — зраділа Олянка.
І Агне зраділа: — Шпокас!

А ген ріка недалеко.
І Агне: — Он гандрас бродить!
Олянка: — А в нас — лелека!
Не схожі слова, виходить.

Олянка хотіла б нині
буть з Агне в Києві в парі.
У Агне — очата сині,
в Олянки — очиці карі.

Вже й вечір. А рута пахне.
Та ніч насуває з-над плес.
— Добраніч! — говорить Агне.
Олянка: — Лабос нактьєс!

ПІДПРИЄМСТВО І ЗАТОКА

Загадка

Двоскладове наше слово —
підприємство промислове,
а знак м'якшення додай —
буде вже частина річки
чи затока невеличка.

Що за слово? Відгадай.

Власне, два тут слова (з різним
наголосом навіть).
Хочеш — підкажу тобі я:

це -

(завод і заводь)

СІМ'Я

Ти чув таке: сім'я — держави ланка?
Я розкажу, яка в нас є сім'я:
Дід — українець, баба — росіянка,
онук — туркмен. (І їхній родич — я.)

Ніде не приймуть хлопця за чужого;
куди не киньте — скрізь його рідня.
І Київ свій для нього, і Чарджоу [6],
і він про всіх турбується щодня.

Чорнявий хлопчик: в маму а чи в тата?
Батьки ж бо — українка і туркмен.
Яка ця хата мовами багата,
ще й славна розмаїтістю імен.

Олекса — діда звали. Баба — Люся.
Батьки — Рахман і Ольга, син — Мурад.
І мови — тата, мами і бабусі —
звучать, як спів, і їм хлопчина рад.

А якщо мама хоче супу з гречки,
бабуся — щі, а татко любить плов?

Тоді пораду проти суперечки
дає їм Котляревський знов і знов:

«Де згода в сімействі,
де мир і тишина,
щасливі там люди,
блаженна сторона...»

Тоді всміхаються батьки і діти,
як всі щасливі люди на землі.

В оселі їх витають заповіти
Шевченка, Пушкіна й Махтумкулі.

СЛОВЕЧКО ПІДВЕЛО

Яка чудесна кожна мова!
Але слова мотай на вус.
Як не уважний ти до слова,
то може трапитись конфуз.

Бо є омоніми міжмовні,
відомі вченим з давнини:
слова однакові назовні,
та різні значенням вони.

І дуже легко помилиться —
суцільні рифи навкруги:
болгарське булка — молодиця,
вонявка в Чехії — духи,
а білоруське бульба — й зроду
картопля... Он які діла!

Та розкажу я вам пригоду,
яка в Молдавії була.

До піонерського будинку
край мальовничого села
у табір праці й відпочинку
юнь з України прибула.

Знайомляться загони, класи:
гука вожатий і своїм,
і гостям теж: — Интр-ац-ла-каса!
що значить: «Просим вас у дім!»

Наш хлопець, до дурнички ласий,
Не знав, що каса в них — це дім.
— Ще й не робив, а вже до каси! —
гукнув, пожвавившись: — Ходім!

Нічого дивного немає,
що збоку смішно всім було.
Подумати — і то ж буває:
отак словечко підвело!

ДО ПОЕЗІЇ ЛЮБОВ

Є на київській околиці
восьмирічка в Крюківщйні.
Знаєш, чим відома школа ця
всій великій Батьківщині?

Слідопитами завзятими
(йдуть на пошук знов і знов).
Їхні будні робить святами
до поезії любов.

А музей! Хлоп'я з указкою
вірш читає... Ряд портретів...
Гомонить живою казкою
біля школи Сад поетів.

Почуття ж бо стільки теплого
в них до воїна-співця!
В пам'ять кожного полеглого
посадили деревця.

У поезію закохана
дітвора розкаже радо
про Герасименка й Когана,
Чумаченка і Отраду.

Ось рядочки безіменнії —
ким написані? Коли?
Щоб узнать — в Москві, в Вірменії
слідопити побули.

Що читаємо, що бачимо,
затамовуючи подих, —
все зусиллями дитячими
в літніх зібрано походах.

Кожне з них душею чулою
як перлин, тих слів шука
до обірваного кулею
поетичного рядка.

Рюкзачок — їх амуніція,
більш нічого в них немає.
Але кажуть, що й міліція
на шляхах їм козиряє.

МАЛЕНЬКА, МЕНША ВІД МАЧИНИ

Загадка

Маленька, менша від мачини,
ні з ким не стану на борню.
А при читанні, коли треба,
й людини мову зупиню.

Що це таке?

(Крапка)

ВОНИ ДЛЯ РЕЧЕННЯ БАГАТО ВАЖАТЬ

Загадка

Вони для речення багато важать:
турботливо обнімуть, як дружки,
і вставлені слова й цитату вкажуть,
Давайте ж назовем їх. Це —

(Дужки)

ЧИ ВАЖКО РОЗГАДАТЬ?

Як розгадать, звідкіль походить слово,
що дивиться на тебе загадково?

Таких птахів стрічали-бо не раз ви,
що зробули звукоподібні назви:

у росіян кукушка, знана птиця
в болгар її сестриця – кукувіца.

А півень – кокот у слов’ян справіку
(бо й ко-ко-ко, -- не тільки ку-ку-рі-ку!)

В прадавній Індії: куккутас – когут,
а схоже у Литві: кукутіс – одуд!

А одуд у болгар за збігом дивним
зоветься жартома… циганським півнем…

А якщо назви не звукоподібні?
Зусилля додаткові тут потрібні.

Буває слово: вдаєтесь до нього —
не промовляє спершу вам нічого.

А назва не звичайна, не безлика, —
у ній прихована краса велика, —

над назви островів, архіпелагів, —
як місто-сад Алма-Ата в казахів.

Для них не тільки милі звуки в слові,
а Батько Яблук це в казахській мові.

А чом болгарське місто зветься Враца?
До нього вхід — між скель ворітця — вратца.

А в нас село — чом зветься Ніжиловичі?
Колись жили мисливці — мужі ловчі!

Та щоб збагнути слова суть чудесну,
теж треба вергати руду словесну.

Як роблять це невтомні і натхненні
талановиті мовознавці-вчені.

ЗЛИТА Х ХВОСТКОМ ЦЯ КРАПКА

Загадка

Злита з хвостиком ця крапка,
невелика, власне, лапка.
Робить паузу, всім знайома.
Як вона зоветься?

(Кома)

ШЕНІ ЧІРИМЕ [7]

Р. Чілачаві

Слів грузинських, де я виріс,
не учили ми.
Але чув я чудо-вираз —
шені чіриме.

Чий високий дух, як гори, —
тим відмірено
брать чуже на себе горе —
шені чіриме.

Лихо в друга чи в сусіди
висне гирями: —
«Най мені твої всі біди —
шені чіриме».

Чий широкий дух, як море, —
тим відмірено
брать чуже на себе горе —
шені чіриме.

Біль словами гасять люди
щемно-щирими.
Хай наш вік щасливим буде —
шені чіриме!

А ХТО Я?

Загадка

Я такий же, як знак розділовий,
і відомий шкільній дітворі.
Та в словах української мови
я пишусь не внизу, а вгорі.
Спробуй лиш написати ім'я —
зразу стану потрібним і я.

(Апостроф)

ВИПАДКОВА НАЗВА

— Ти знаєш, друже, що може слово
з напів'ясного нам джерела
предмету назву дать випадково,
і назва влипне, як там була!

Тарасик слухав мене, завмерши,
уже до бесід зі мною звик. —
Коли англійці ступили вперше
до австралійців на материк
і там уздріли якусь тварину —
сумчасте диво на двох ногах —
подивувались якусь хвилину,
аж гульк — тубілець іде на шлях.

Англієць якось йому зненацька:
— Що за тварина ця чудернацька? —
Та слів англійських не чувши й близько,
знизав плечима той: — Кенгуру!
(що означає по-австралійськи
«не розумію», «не розберу»).

Отак і стало це кенгурисько
відоме в світі як кенгуру.
Все, бачиш, сталось тут випадково,
а не зітреш ти його нічим:
для австралійців і рідне слово,
але як назва — немов вітчим.

ПРО ПІВНЯ

Чом півень, як співа, очей не одкриває?
Тому, що він по пам'яті співає!

(Французький жарт)

— Але ж удень співає рать співоча,
а півень і вночі — як потороча!

(Репліки цікавого хлопця)

Красень півень по подвір'ю ходить.
А про нього ви хіба не вчили,
що з тропічних джунглів він походить,
де курей уперше приручили?

Любленець індійського народу,
знаний там цей красень гребенястий,
як провісник сонячного сходу,
вічний символ радості і щастя.

Де індійська голуба Малакка
чи південний інший осередок —
правив за будильник цей співака,
красеня сьогоднішнього предок.

А для нас диковина велика:
спить собі співун під дахом дому
й раптом — леле — як закукуріка!
А секрет, мій друже, ось у чому:

екваторіальні дні і ночі
в різні пори дивовижно рівні:
в час той самий — хочеш чи не хочеш
засинали й прокидались півні.

Сонця схід завжди о шостій ранку,
захід же — увечері о шостій.
У години ці й вели співанку
когутові предки пишнохвості.

Тож кричать півні вночі й понині
без ніяких примх і забаганок,
бо в цей час на їхній батьківщині
саме починається світанок.

ТРІШЕЧКИ НАПРУГИ

Загадка

Нумо трішечки напруги,
ось вам і подробиці:
перше тут — предмет, а друге
що з предметом робиться.

Як би речення словами
не були заклечані,
досить легко ми їх з вами
визначимо в реченні.

Хто вони?

(Підмет і присудок)

ЩЕ ПРО СПІВУНА

— Це ви так розповіли про півня, —
чи не він — улюблений ваш птах?
Бляшані його фігурки дивні
і мені стрічались на дахах!

(З розмови з Тарасиком)

Справді, півень — птиця, що єдина
має від годинника ключі,
що й спросоння нам, котра година,
сповіщає завжди уночі.

Взять індика, що в дворі калдика,
павича красуня-хвастуна, —
не замінять белькотом і криком
нам нічного часу вістуна...

Предок нашого словечка голос —
слово gal, а вже від нього шлях
і до півня — по-латині gallus, —
адже й справді голосистий птах!

ЖАХЛИВА ПЛУТАНИЦЯ

Тарасик, як метелик,
пропурхав до півдня.
Оце б дивитись «телик»,
та є ще завдання.

І власні назви спішно
на завтра вчити став:

— «...наприклад, Рим, Рубіжна,
Гаїті, Кокчетав...»

І все це вчити мусим...
Нащо воно мені? —
Повів тут батько вусом:
— Ні, — каже, — синку, ні.

До назв усі ми звикли,
дорослі і малі.
А уяви, що зникли
всі назви на землі.

Задумали ми нині
у Харків чи Москву,
чи на своїй машині
в мандрівку світову.

Мчимо в шаленім леті,
а вздовж усіх шляхів
ні назв на всій планеті,
ані вказівників.

Машини, мотоцикли,
автобуси довкіл.
А власні назви зникли —
країн, і міст, і сіл.

Кругом шляхи безмежні,
по рейках мчить експрес.
Летять швидкі й пожежні
куди? Нема адрес.

З-за рубежу прибулець
шука Алма-Ати —
ні назви міст, ні вулиць —
куди йому іти?

Летить туристська група,
у неї повно скарг:
не зна, де Гваделупа,
а де Мадагаскар.

Жахлива плутаниця.
А бач, до цього зла
така собі дрібниця,
як назва, довела!

НАЗВА РІКИ

Загадка

До країни знань ішов мандрівник
і зустрів цікаві складники:
поєднались префікс і числівник
і зробились назвою ріки.

Яка це назва?

(Прип’ять)

МАМУТ

Іще в добу льодовикову
людина зустрічалась з ним.
Коли ж із ним спіткалась знову,
він був лиш рештком викопним.

Не взнаєш, хоч кричи ти пробі,
як звавсь цей велет за життя,
бо назва мамут у Європі —
пізніших років набуття.

Та що за слово? Ні в німецькій,
ані в французькій, ані в грецькій,
ані в слов'янських основних
немає з ним зв'язків прямих.

І їдуть вчені поліглоти
в Сибір, у царство холодів — -
у краї вічної мерзлоти
шукати мамута слідів.

Дерзай, хапайсь за кожну вістку,
збирай по капельці, питай:
це ж з мамута слонову кістку
відсіль вивозили в Китай.

Це ж тут легенд про нього повно
з льодовикової пори —
про зріст його, про довгу вовну
й загнуті бивні догори.

Що ходить він попід землею,
такий великий, як гора.
Надміру ж вирине із глею —
ковтне повітря й помира.

Тож уявлявся він народам,
що з Півночі вели свій рід,
як велетенський від природи
невиданий підземний кріт.

Підземний кріт? Шукавши ниті
(як знаємо з книжок тепер),
про це в минулому столітті
дізнавсь російський вчений Бер [8].

Хоча радіти годі, мабуть,
але задуматися слід:
є у естонців слово maamutt,
що й означа — підземний кріт!

Естонія й Сибір... Можливо,
це дивно вам: де Крим, де Рим?
Та все сприймається, як диво,
з прадавнім звірем викопним!

ДІЄСЛОВО, НЕ В'ЯЖЕТЬСЯ З РУХОМ

Загадка

Дієслово, не в'яжеться з рухом.
Його змісту не знать просто сором:
як без префікса — сприйметься слухом,
а як з префіксом — сприйметься зором.

Яке це дієслово?

(Казати, показати)

ТЛУМАЧНИЙ СЛОВНИК

Я радий, що ти, Тарасику,
так підріс і так зміцнів,
що читаєш нашу класику
і сьогоднішніх співців.

Мов стрибком ловця обачного
ти за роги взяв бика.
А давно питав «клумачного»
у бабусі словника?

Нині клунком не врятуєшся,
бо словник важенний — страх!
той, що ним ти користуєшся —
в одинадцяти томах.

Букви золотом відтиснено:
кожне слово — золотник.
Між братів-народів визнано
український наш словник.

Мово, ти — відкрита часові,
мужня, ніжна і дзвінка;
муки, помисли Тарасові,
серце Лесі і Франка.

Скільки сонця полудневого
у Тичининській добі!
Скільки сяєва Вишневого,
співу Рильського в тобі!

Я радий, що ти, Тарасику,
так підріс і так зміцнів,
що читаєш братню класику
і сьогоднішніх співців.

Бо гордиться Батьківщиною
кожен сущий в ній язик.
Дух братерства, дружбу щирую
прославляє наш словник.

Не пусті красиві видива,
не словес примхлива гра.
В ньому сталь аустенітова [9],
поклик Тронки Гончара.

Нe реклам вогні неонові —
спів у серці й на устах.
А рядки — як шви Патонові
в наших зоряних мостах!

ЩО ЗА ЗНАК - СТРУНКИЙ, МОВ СПИС?

Загадка

Що за знак — стрункий, мов спис,
він над крапкою завис,
спонука до поклику.

Хто ж бо він?

(Знак оклику)

ЩОБ ДУЖЧЕ СВІТОМ ДОРОЖИТЬ

В. Пепі

Путі-дороги перехресні
верстали прадіди й діди
і назви нам земні й небесні
лишили в мові назавжди.

Ті — крем'яні лани орали,
ті — полювали дичину,
а ті — по сіль дорогу знали
у Крим або в Галичину.

Ось відкіля з земними збіги
в космічних назвах без кінця;
сузір'я там — Граблі, Чепіги,
Візничого, Орла й Стрільця!

Котрийсь поет із предків наших,
що гречку сіяли в полях
і їздили по сіль на мажах,
у небі взнав Чумацький Шлях.

О ця туманна світла смуга
в безмісячну прозору ніч!
І щем, і радість в ній, і туга,
і вічна загадка сторіч…

А ген – накат в имлистих бликах –
мов припорошений узвіз. –
І сім отих зірок великих
в народі звуть – Великий Віз.

Сіяє в будні він і в свята
й несе цю назву недарма:
чотири зірки – коліщата,
три – війя – дишло до ярма.

А що за зірочка-мигачка
біля середньої блищить?
Маленька зірка – то Собачка
за возом назирці біжить.

Женеться, злюще, дзявулисте,
біжить притьмом, не попуска –
сирицю хоче перегризти,
що кріпить дишель до візка.

Спинити дума колісницю
завзятий цуцик-бігунець:
коли перегризе сирицю —
настане світові кінець...

Та ми говоримо усюди,
що треба вічно в мирі жить.
А цю легенду склали люди,
щоб дужче світом дорожить!

ЗАГАДКА З РОЗГАДКОЮ

Акростих

Розтина блакить, гостроголова,
Аж до зір готова досягти;
Космонавтики вона основа,
Екіпаж споряджено — лети!..
Тут, у вірші, й відповідь готова,
А тобі — лишається знайти.

ПЛАСКІ, ЛЕДЬ ВИГНУТІ ПРЕДМЕТИ

Загадка-жарт

Пласкі, ледь вигнуті предмети
стоять укупі кружкома.
Про них стосовно до кебети
говорять люди жартома.

Коли це тара, то нічого:
уставиш, як відсутні й дві.
Але сміються з тих, у кого
нема одної в голові.

Що це таке?

(Клепки)

ЩО ЗНАЧИТЬ СЛОВО «ЗНАЧИТЬ»?

Федько, розумна голова,
а робить все недбало.
Крізь зуби цідить він слова,
говорить як попало.

Як тільки двоє-троє слів —
одразу: значить, значить.
І вже не раз таке він плів,
що важко розтлумачить.

Вже стільки з ним було розмов
старання друзів марні.
Федько вживає знов і знов
слова паразитарні.

Раз на запитання просте —
що значить слово «значить»? —
сказав: це, значить, значить те,
що слово «значить» значить!

Потішив він своїх дружків
(ой Федя бідолашний!).
Сміявся з ними й брат федьків,
армієць учорашній.

Хоч трохи й сором за Федька,
та як з халепи вийти?
Заводить мову здалека:
— І хлопець не дурний ти.

Та ба! вчепивсь в одне слівце
не контролюєш мови.
А що по суті значить це?
Лінивство розумове!

ЯКИЙ ЦЕ СПОСІБ І ЯКИЙ НАРОД?

Загадка

Подумай, не ломися без пуття
в незамкнуті самими нами двері.
Звичайне слово — спосіб відбиття
малюнків, літер, знаків на папері.
Читатимеш назад — скажу зарані —
уже постане представник народу,
який живе в Туреччині, в Ірані,
на території Близького Сходу
(подекуди і в нас на Закавказзі).

Відгадуй. Не здавайсь ні в якім разі.

(Друк і курд)

ХЛІБ І СЛОВО

У стінах храмів і колиб
сіяє нам святково,
як сонце, випечений хліб
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,
як сонце незагасне,
і свій духмяний хліб ясний,
і рідне слово красне.

Бо як запахне людям хліб,
їм тихо дзвонить колос,
і золотом сіяє сніп
під жайворона голос.

І, мабуть, тому кожну мить
бешкетнику-харцизі
їх слово батьківське звучить
як заповідь у книзі,

цей сплав чудесний, золотий
з ядристих зерен літер:
«Не кидай хліба, він — святий,
не кидай слів на вітер!»

НА ПРОСТОРІ

Загадка

Як станеш на просторі ти,
скажи, що це за диво:
і видно край, але дійти
до нього неможливо.

(Обрій)

КРУГЛА КУЛЯ

Загадка

Кругла куля непроста,
голуба, велика:
без будинків там міста,
без води там ріки;
без людей і без землі
і шляхи, і гори,
і моря, і взагалі
всі земні простори.

Що це таке?

(Глобус)

КОЛИ ЗАБУВ ТИ РІДНУ МОВУ

Коли забув ти рідну мову —
яка б та мова не була —
ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла.

Коли в дорогу ти збирався,
казала мати, як прощавсь,
щоб і чужого научався,,
й свого ніколи не цуравсь.

Ти ж повернувсь душею бідний,
не просто розгубив слова,
немов якийсь Іван безрідний,
Іван, непомнящий родства.

Не раді родичі обновам.
Чи ти об'ївся блекоти,
що не своїм, не рідним словом
із матір'ю говориш ти?

Ти втратив корінь і основу,
ти обчухрав себе дотла,
бо ти зневажив рідну мову,
ту, що земля тобі дала,

ту, що не вбили царські трони,
ту, що пройшла крізь бурі всі,
крізь глузи й дикі заборони
й постала нам у всій красі.

Сяйних перлин тобі не шкода,
адже, набувши вищих прав,
те, що дала сама природа,
ти добровільно занедбав.

В пальті строкатім, як афіша,
крикливі модні кеди взув.
А мати? Де ще є рідніша
за рідну, котру ти забув?

Для тебе й Київ — напіврідний,
і Мінськ піврідний, і Москва...
Бо хто ти є? Іван безрідний,
Іван, не помнящий родства!

ВІДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО

Загадка

Відгадай обов'язково
назву цього міста:
невелике буде слово
випечене з тіста.

Яке це місто?

(Калач)

ДИВНЕ РОЗМАЇТТЯ

Друже милий, ти помітив
до краси людську любов?
Скільки є на світі квітів —
стільки є на світі мов.

Холоди чи хмари грізні —
розцвіли в погожі дні
квіти різні, ранні й пізні,
восени і навесні —

і червоні, як троянди,
і рожеві, як піон,
і зелені, як лаванди,
і фіалкові, як сон.

Так і мови: ті, мов квіти,
що буяють між осель,
інші — ті, що рвуть граніти
ломикаменем між скель.

На душі в людини свято:
як чудово, що вони
різні всі, що їх багато,
квітів сонця і весни.

У барвистім розмаїтті
мови — дивна дивина.
Порожніш було б на світі -
зникла б навіть хоч одна.

Дуже сильна — ти помітив?
до краси людська любов.
Скільки є на світі квітів —
стільки є на світі мов.

ПРО ВІЩО МОВА?

Загадка

До мене можна з річки доплисти,
мене дівчина може заплести,
дід як знаряддя — на плечі нести.

"К” спереду відкинеш — полечу,
почуєш тільки як я задзижчу.

Що за слово?

(Коса, оса)

І СТАЛА... ЦИФРОЮ

Загадка

Летіла птиця на морозі,
над хатами зимовим днем;
згубила літеру в дорозі
і стала... цифрою з нулем.

Що це таке?

(Сорока, 40)

ЯК ОДНА СІМ'Я

Брат з кордону прибув!
І на цілих п'ять днів!
Як Тарасик почув —
за Митька порадів:

стереже рубежі!
І питає Тарас:
— Як же там, розкажи,
на заставі у вас?

— В нас кордон на замку,
щоб ніхто не проліз.
А бійцю впам'ятку
прикордонний девіз:

прикордонник ніде
не попустить. Не жди!
Там, де олень пройде,
й він повинен пройти.

Якщо тільки гряде
небезпека якась —
прикордонник пройде
там, де й оленю зась.

Щирий голос Митька
повен палу, вогню:
— А вже дружба яка —
видно навіть з меню!

Сибіряк подає
то пельмені, то щі.
А полтавець своє —
українські борщі.

А грузин підоспів —
шашлики йому всмак!
Син казахських степів
подає беш-бармак.

Ми — зіркі сторожі.
Ми — пильнуєм довкруж.
Не порушить межі
ані миша, ні вуж.

Перебіжчиків там
ми ловили не раз:
І Петро, і Рустам,
І Расул, і Реваз,

І Грицько, й Ованес,
І Хамід, і Ахмад.
І лазутчик, як пес —
власній шкурі не рад!

Глядь — уже й повели
(знов ворожий провал!):
«Ну не хлопці — орли!—
каже наш генерал. —

Насторожі весь час:
не з якихсь там роззяв.
Глянеш — кожного з вас
у сини б собі взяв!»

НА ГОРІ ТАРАСОВІЙ

На гілках зелені брості,
в небі хмари бязеві.
Біля пам'ятника гості
на горі Тарасовій.

А гостей же так багато
в цій порі весновій:
всенародне світле свято
«В сім'ї вольній, новій».

Не Дніпра рокочуть хвилі -
сплески океанові:
то співають на могилі
«Заповіт» у Каневі.

То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами.

Росіянин: как бушует
старый Днепр под кручей...
білорус: каб было чутна
як грыміць грымучы...

А високий італієць
тягне басовито:

che si оda il muggito
del fiume stizzito. [10]

А болгарин з чистим серцем
слов'янина-брата:

да се виждат, да се чува,
как реве реката...

Ти, індійцю із Калькутти,
їхав так далеко ти.
І твоєї мови чути
переливні клекоти.

Вслухайсь, друже із Тулузи,
у слова пророка ти...
І звучать в словах француза
переливні рокоти.

В морі музики – по вінця –
щемні підголоски там
тануть в серці українця
невимовним лоскотом.

Бо зринає в тім хоралі
сиротя невкутане
і кобзар на Кос-Аралі,
муштра і шпіцрутени.

Наче грім хмарину вразив
зблисками грозовими –
"Заповіт” гримить Тарасів
всього світу мовами:

"Поховайте та всавайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров’ю
волю окропіте”…

Грім травневою порою –
то слова Боянові
над Чернечою горою
в предковічнім Каневі.

ПРО ЧОЛОВІКА Й ДІЖКУ

Загадка

Словечко це – не загадка-підніжка,
а не вгадаєте, мабуть, повік:
читаєш наперед – велика діжка,
назад читаєш – бідний чоловік.

Що це таке?

(Кадіб і бідак)

ДИВО КАЛИНОВЕ

Солов'ї на калині,
на ялині зозуля.
Через гори й долини
лине пісня з Посулля.

Мова в ній калинова,
древа сонячна гілка,
серця тиха розмова,
калинова сопілка.

І мости калинові
до братів до народів,
в сім'ї вольній і новій
всьому світу на подив.

І на кручах дніпрових
травня повінь зелена.
На мостах калинових
калинові знамена.

Категория: 12 | Просмотров: 934 | Добавил: drakor | Дата: 09.04.2011

ДМИТРО БІЛОУС

ЧАРИ БАРВІНКОВІ (ЗБІРКА)

Не кидають народи
порожніх слів на вітер.
Слова Павла Тичини
ввічу мені стоять:
«О скільки у природи
немудро-мудрих літер,
о скільки у людини
невміння прочитать!»

БАРВІНКОВИЙ ЦВІТ

Барвінку, зимолюбку, всезелен,
з-під снігу соки п'єш земні жаждиво.
Ти на землі цвітеш, як гобелен,
як наша мова — незбагненне диво.

Зазеленів і цвітом засинів
на рідних долах матері Вкраїни,
як доля її дочок і синів,
що в ній, як і в тобі, є щось нетлінне.

Під сонцем ти являєш торжество
й під снігом, видиво вічнозелене,
як мови української єство —
є в ній, як і в тобі, щось незнищенне.

З калиною твій переплівся шлях,
з калиною твій цвіт блакитний виник:
немов калина — дівчина в піснях,
і хлопець у піснях — немов барвінок.

На рідну землю дивним сплетом ліг,
барвінку наш, барвіночку хрещатий.
Ти сплетом ліг, як плетиво доріг,
єдиний, як Дніпро і як Хрещатик.

СВІТЛИЙ ХРАМ

Акростих-загадка

Шумливий плац, майдан а чи глухий
провулок,
Коли стоїть вона, рідніші нам;
Освячена трудом, завжди кипить, як вулик, —
Ласкавий і суворий світлий храм:
Адже писались тут і перша буква й нулик!

Хто вона?

Не відгадав? Притих? Відгадка майже поруч:
підкаже акростих - у загадці ліворуч!

ЧАРІВНИЙ РОЗМАЙ

Загадка

Не бачили, щоб жовкнув він,
зелений і взимі,
улітку рясно стелеться
низенько по землі;
цупкі зелені хрещики
на кінчику стебла,
і синій цвіт, і цілий світ,
і океан тепла.

Хто він?

(Барвінок)

НЕЗЛИМ ТИХИМ СЛОВОМ

Я.Г.

Портрет Шевченка в затишній залі
На рушничкові — калини цвіт.
Старий учитель гуртківцям юним
розповідає про «Заповіт»:

— В Переяславі зродилось
днем тяжким зимовим:
«Не забудьте пом'янути
незлим тихим словом...»

Але чом казав Шевченко,
нерозлучний з лихом,
щоб його згадали словом
і незлим, і тихим?..

— Незлим, — каже вчитель сивий, —
це в нас від природи,
це від совісті людської,
від людської вроди.

Бо народ наш український
звіку незлобивий:
завжди хоче, щоб при ньому
й інший був щасливий.

Таж і в пісні: «Ой гай, мати,
ой гай зелененький,
десь поїхав з України
козак молоденький.

Од'їжджавши, шапку знявши,
низенько вклонився:
«Ой прощайте, слобожани,
може, з ким сварився!»

Завмерли учні й дзвінка не чули,
мов заніміли в затишній залі.
Тарас дивився на них з портрета,
а вчитель сивий провадив далі:

— А чом Шевченко, що знався з лихом,
просив згадати ще й словом тихим?
Тому що тихо росте калина,
тому що тихо росте дитина,
радіє мати над нею тихо
і тихо плаче, як прийде лихо.

І тихе, й світле людське бажання:
в похід виходить — щоб до світання;
іти в дорогу в час миру й згоди
на ясні зорі, на тихі води.

БАРВІНКОВЕ МІСТО

Чому зовуть Барвінкове
це слобожанське місто,
що на ріці Сухий Торець
збудоване воно?
Цю назву міста інколи
пояснюють двоїсто,
хоч справжня назва, істинна,
цікавить нас давно.

На місці Слободи воно —
Барвінкової Стінки,
й хоч заснував колись його
козак на ім'я Шпак,
та, кажуть, що навколо там
росли рясні барвінки,
то й місто це барвінкове
назвали саме так.

А є ще друга версія —
цікава теж сторінка;
леліє також нам вона
барвінком у росі, —
що козаки отамана
славетного Барвінка
побудували місто це
у всій його красі.

ПРОТИ РОЖНА ПЕРТИ,
ЛІЗТИ НА РОЖЕН

«Проти рожна перти,
проти хвиль плисти»...

А скажи одверто,
розумієш ти
ці Франкові мислі,
знані нам здавен,
і народний вислів
лізти па рожен?

Кожен мовний чинник
завдає турбот:
як і звідки виник
дивний цей зворот?

Від мужів мисливих
ці слова ідуть;
у анналах сивих
знайдеш ти їх суть.

Я скажу при слові
сам рожен відкіль:
так в праруській мові
звався гострий кіл.

На ведмедя ловчі,
йшовши напролом,
захищались ловко
гострим цим колом.

Ошалілий, лютий,
пер несамохіть
і, рожном зітнутий,
загибав ведмідь...

Зрозумів тепер ти
знане нам здавен
проти рожна, перти,
лізти па рожен?

НАВМИСНА МОРОКА

Загадка

Я вам нею натякаю,
нею думать спонукаю,
щоб кмітливий врахував,
що я нею приховав,
вас морочачи навмисне,
і тоді відгадка зблисне.

Що це таке?

(Загадка)

ЩО ПІДКАЗУЄ ЛТАВА

Де прадід коней вів на попас,
бо там росла хрумка отава,
старий засвідчує літопис
поселення, що зветься Лтава.

Була тут, кажуть, неглибока
у степовому кураї
у Ворскли річечка-притока,
що звали Лтавою її.

Тепер калюжка лиш в канаві,
але історія цікава,
бо від поселення «по Лтаві»
і місто назване — Полтава.

У ДВОХ РОЛЯХ

Загадка

Звичайна, друзі, загадка для вас;
вгадайте, про яке словечко мова:
простий числівник це і водночас
це — наказовий спосіб дієслова.

То яке ж це слово?

(Три)

ЧАРИ БАРВІНКОВІ

Умові — чари барвінкові,
аж сяють барви веселкові —
разки, вінки словосполучень,
прислів'їв, висловів і фраз —
і знаєш їх, вживав не раз,
але береш, як вічний учень,
і слухаєш рядки пісенні,
а бачиш все, немов на сцені:

«Несе Галя воду,
коромисло гнеться.
За нею Іванко,
як барвінок в'ється».

Умові — чари барвінкові:
печаль і радість в ріднім слові.
Із ним і в пеклі ти і в раї.
І просто серце завмирає.

ТИ - ФІЛОЛОГ

Чи знаєш ти, що ти — філолог,
дитя кмітливе і шпарке?
Сюди до рими слово полог.
Ану скажи, що це таке?

А в тебе вже очиці грають,
ти кажеш: — Полог — те, що ним
завішують чи покривають
(шовковим, плисовим, лляним).

То, певно, ти таки філолог,
дитя цікаве і шпарке.
Сюди до рими слово Молох.
Ану скажи, що це таке?

Ти кажеш: — Молох — річ не мила,
бо нам нагадує про смерть;
це — символ, це жорстока сила,
що вимага багато жертв.

То, бачу, ти таки філолог,
дитя допитливе, шпарке.
Сюди до рими слово сполох.
Ану скажи, що це таке?

Ти мовиш гідно, як колега:
— А сполох — це переполох,
тривога, переляк, бентега,
що охопила багатьох.

Що ж, молодець! Ти любиш слово
і щиро прагнеш знань дійти.
І слово квітне барвінкове,
коли любов'ю сяєш ти.

Тлумачиш назви свого краю,
гір і долин, річок і нив.
Яке я слово не спитаю,
а ти його вже й пояснив.

Філолог ти. Це кожен бачить,
і кожен скаже без вагань.
Бо філологія — це й значить
любов до слова і до знань!

Я ТВОРЮ НОВІ СЛОВА

Загадка

В слові знаєш де я є?
Після кореня.
А призначення моє —
словотворення.

Я творю нові слова
або форми слова,
щоб красива і жива
розквітала мова…

Хто я?

(Суфікс)

ГЕОМЕТРИЧНО-БОТАНІЧНА
ЗАГАДКА

Цей термін з геометрії ми знаєм:
на коло схожа замкнута крива.
А справа лиш наліво прочитаєм -
стан яблука, коли ласун зрива.

Що це таке?

(Еліпс - спіле)

КОЖНУ ЛІТЕРУ ЦІНИ

Кожну літеру ціни,
бо немає їй ціни.

Ось відома в давнину
дудочка — сопілка:
виймеш літеру одну —
і вже буде спілка...

Сварка йде така, що ну! -
перепалка (бійка):
зміниш літеру одну —
мирна перепілка.

Зміниш літеру одну
у словечку бійка -
і вже — леле — на сосну
мчить звірятко білка.

Більше прикладів не дам,
помізкуй — придумай сам.

ЗАЙМЕННИКИ – ПСУВАЧІ

Загадка - жарт

Якщо до жарту ви готові,
назвіть, кмітливі дітлахи,
ті два займенники у мові,
що можуть зіпсувать шляхи.

Які це займенники?

(Я - ми)

РИБАЛЬСЬКА СІТКА

Шарада

Із двох складів я даю іменник
(в твоїй правиці розгадки нитка):
склад перший — частка, другий —
прийменник,
а разом буде рибальська сітка.

Який це іменник?

(Не - від)

НІ ПУХУ НІ ПЕРА

Коли ви на екзамен
виходите з двора —
вам зичить голос мамин:
«Ні пуху ні пера!»

І все оте — і усміх,
і мамині слова —
надією на успіх
у серці ожива.

Та зичення все ж дивне:
хто так бажав? Кому?
Не ствердне, позитивне,
а навпаки. Чому?

Ловець колись на звіра
а чи на птаха йшов,
близькі ж боялись щиро
зурочити улов.

Тож зичучи ловцеві
удачі і добра,
казали молодцеві:
«Ні пуху ні пера!»

Та цей дотепний вислів
ще й досі не відмер
і не лише мисливців
стосується тепер.

Отож у цьому сенсі,
бажаючи добра,
я всім кажу від серця:
ні пуху ні пера!

ЛЕГКО ЧИ ВАЖКО?

Загадка

З землі й дитя мене підніме,
хоч я не палиця й не м'яч,
але — о диво — через хату
не перекине і силач.

Вгадай: легке я чи важке?
І взагалі — що я таке?

(Пташине перо)

ПРО ДЯДЬКА І БУЗИНУ

Хоч роботи завжди тьму-
тьмущу мав наш тато,
та встигав на всі «чому»
нам відповідати.

А вже вмів тлумачить нам
швидко все на подив:
чи вигадував те сам,
чи з книжок виводив?

Як не міг щось пояснить
чи було не варто,
то задумувавсь на мить
і вдававсь до жарту.

Раз питає менший брат:
— Що таке платформа?
— Це великий, — каже, — плат
і вели-и-ка форма!

Ще про дядька й бузину
якось ми спитали.
— О, про це в старовину, —
каже, — повідали.

Хлопець був такий, Лаврін,
з'їздить в город мріяв.
З'їздив раз до дядька він
з матір'ю у Київ.

Як жили в селі вони,
то, було, не зрідка
пирогами з бузини
пригощала тітка.

Цього ж разу, як на гріх,
рідна тьотя мила
бузиняниками їх
і не пригостила.

А Лаврусь їх полюбляв,
то й питає в мами,
чом це обійшла, мовляв,
тітка пирогами.

Мати каже: — То не зле,
й сподіватись годі:
дядько в городі, але
бузина в городі!

І від цього Лавруся
і від його мами
Україна знає вся,
й знаємо ми з вами —

як від чого часом щось
надто вже далеко,
хтось чогось не дотогось,
що й збагнуть нелегко,

кажуть: от так дивина,
ну вже й невпопадько:
на городі бузина,
а в Києві дядько!

ЩО ЗА ДІД У БАБИНІЙ СПІДНИЦІ

Загадка

Хоч росте вона і на городі,
є про неї загадка в народі:
«Стоїть дід над водою
із чорною бородою».
Хоч не він це, а вона
і зоветься

(Бузина)

ЛІТАЄ ПОПІД НЕБЕСАМИ

Загадка

Хто літає попід небесами,
що відомий він людині кожній?
Названий точнісінько так само,
як і ваш звичайний подорожній.

Хто він?

(Супутник)

СЕ ЛЕВ, А НЕ СОБАКА

Ой як було нам ловко
подовгу слухать тата,
про приказки, примовки,
і в будні і на свята!

Питаємо: — А звідки:
«Се лев, а не собака?"
— Це, — каже, — з оповідки
про 'дного неборака.

Художнику Мартину
(був гордість він місцева)
замовили картину —
намалювати лева.

Намалював нівроку.
О, звірина страшлива!
А хтось поглянув збоку:
«Та в нього ж кінська грива!»

Переробив — та наче
потрібна знову правка:
у морді щось собаче —
ось візьме і загавка.

Пащеку він поправив,
так хвіст — немов ломака.
То підпис і поставив:
«Се лев, а не собака».

Й тепер як щось не схоже
хтось виставить публічно,
всі бачать, що негоже, —
сприймають іронічно.

Мовляв, щоб розпізнати,
що втнув якийсь чудака,
слід, кажуть, підписати:
«Се лев, а не собака»!

КАМПАНІЯ І КОМПАНІЯ

Запитала Надя на уроці мови:
— Юрію Петровичу, чом це так бува:
як пишу кампанія — правите на о ви,
а пишу компанія - правите на а?

Осміхнувсь учитель і сказав Надії:
— Придивись, подумай, — різні це слова:
мовиться про заходи чи воєнні дії —
пишеться кампанія — з літерою а.

А коли це група, де зібрались люди
на пікнік, на гулі чи на торжество —
написання слова зовсім інше буде —
пишеться компанія — з літерою о.

Аж Данило раптом піднімає руку,
мав завжди за муку цю складну науку:
— А якби полегшить, — пропонує Даня, —
та ввести єдине слів цих написання?

— Ні, це неможливо, — вчитель відповів. —
Ці слова від різних, від латинських слів.

Перше з них кампанія — не збагнеш ніколи -
йде від слова campus, по-латині поле,
тобто битва в полі, де ведуть вогонь, —
це й було первісне значення його.

Друге з них — компанія — теж цікаве слово.
І його стлумачимо не бездоказово.
І воно з латині, зазирнімо вглиб:
corn — прийменник разом, ну, a panis — хліб.

Звичні словотвори, все у тому ж дусі,
бо в розмовній мові виникли з потреби.
Первісне компанія означало: друзі,
що хліб-сіль звичайно ділять поміж себе.

Всім це зрозуміло? — Всім, — гукають діти.
— Що ж, — радіє вчитель, — це великий плюс.
І Надія каже: — Як не зрозуміти?
Ну, принаймні, — каже, — більш не помилюсь.

БЕЗ'ЯЗИКИЙ БУХКАЛО

Загадка

Що воно — хто запита:
всередині — пустота.
Без'язикий і без вух,
тільки й чути бух та бух!

Що це таке?

(Бубон)

І ЗНАЙДЕТЕ ОБОВ'ЯЗКОВО

Коли спонукає нас мовник
досліджувать слово живе,
то ніби розвідницький човник
по мовному морю пливе.

— Ось, — каже, — новеньке вам слово,
шукайте коріння, зерно —
і знайдете обов'язково,
від чого походить воно.

Словечко це — панірувати:
семантику [1] має яку?
А Людочка: — Це коли мати
обвалює рибу в муку.

— І рибу, й битки, — каже Даня.
А вчитель: — Близькі до мети.
Але тут конкретне завдання —
походження слова знайти.

— Я думаю, — каже Надія, —
що панірували пани.
А що була панська це дія,
то й слово лишили вони.

— Шукайте подібних утворень, —
учитель втручається знов. —
Згадайте, де ще такий корінь,
знайомі перегуки мов.

А Надя: — Та як не згадати?
Ми знаєм подібні склади:
ком-пані-я, пані-рувати, —
так ось веде нитка куди!

— Та це ж від латинського panis!
аж скрикнув Вакуленко Гліб. —
Це справді знайома нам даність,
бо panis — ми знаєм — це хліб!

В ЗЕМЛЮ ЗАКИДАЛОСЯ,
ПІД СОНЦЕМ ГОЙДАЛОСЯ,

Загадка

В землю закидалося,
під сонцем гойдалося,
в печі гартувалося,
запашним виймалося,
нам з вами дісталося.

Що це таке?

(Хліб)

БРАТИ НОГИ НА ПЛЕЧІ

В літню пору медову
у шкільному саду
я розмову про мову
з дітворою веду.

«От, — кажу я малеча —
мовний вираз візьміть —
брати ноги на плечі,
як його розуміть?»

Стихли всі з настороги,
і хитринки в очах:
«Як це можна, щоб ноги
та були на плечах?»

Оля згадує вечір:
«В нас гімнастка одна
брала ноги на плечі —
майстер спорту вона!»

«Добре, приклад чудовий, —
я втручаюсь на мить, —
вислів нашої мови
тут буквально звучить.

А стосовно до втечі?
Всі ж ви чули, мабуть:
кажуть — ноги на плечі —
споминай, як зовуть!»

Гриць задумався трохи:
«Е-е, немає дурних:
то на плечі не ноги,
а взуття, що на них!»

Бачив діда він змалку:
у путі припече —
черевики на палку —
і завдасть на плече.

Коментуємо жваво
цей дотепний зворот.
Прислухайтесь: цікаво,
як говорить народ!

ПІДКЛАСТИ СВИНЮ

Я вашу увагу на хвильку спиню:
хто знає, озвіться, будь ласка,
де вислів узявся підкласти свиню?

— Скажу, — лине голос Тараска. —
Я чув, що немовби за давніх часів
справляли якісь іменини
й такому, що тільки телятину їв,
підклали в тарілку свинини...

— Ти, бачу, Тараску, на здогад мастак,
фантазія — річ непогана,
Та, кажуть, пригощений був неборак
із почту татарського хана.

То ж вірні Коранові люди були,
твердим своїм східним канонам.
І їсти свинини вони не могли —
не велено їхнім законом.

А вже як посунув на нас бусурман —
ми знали його всі слабини:
якщо був загарбник із магометан —
вояки не їли свинини.

Тож східне своє диктували меню,
але наш народ не корився.
Щоб їм насолить — підкладали свиню, —
так, певно, й зворот утворився.

НЕ НА ТЕ РЯТУВАЛИ ДІДИ

Спонукав нас імперський Прокруст [2]
до невірності рідному слову.
В українця зринає із уст:
«Я, ты знаешь, забыл свою мову!»

Як цього зрозуміть молодця,
що не здатен свого розкумекать,
коли навіть заблудла вівця
не забуде по-своєму мекать?

Нашу мову в час горя-біди,
не одної тяжкої навали,
не на те рятували діди,
щоб онуки її забували.

ЗАЛЕЖНО ВІД НАГОЛОСУ

Загадка

Вгадайте словечко — ми будемо раді:
два склади (подумайте, майте терпіння).
Як наголос зробим на першому складі,
то буде синонім до слова насіння.

Умова не стане для вас на заваді,
бо в значенні зміна можлива єдина:
як наголос зробим на другому складі,
то буде синонім до слова родина.

Яке ж це слово?

(Сім'я)

КАЛЕНДАРНЕ СЛОВО

Загадка

Слово є календарне в мові,
є три звуки у цьому слові.

Варто перший лиш звук змінити —
вже напій ми зможемо пити.

Зміним другий — покаже клешні
й поповзе у води тутешні

Зміним третій звук для забави —
буде вже синонім канави.

Не потрапте туди в пітьмі…
Дальші зміни робіть самі

Назвіть основне слово
І похідні від нього.

(Рік, сік,рак,рів)

ПОДУМАЙ ТРІШКИ

Загадка

Це слово — упряж для тварини
(впрягай і мчи навперегони).
Заміниш звук — і вже знаряддя
для нападу чи оборони.

З заміною і без заміни
це слово знали й наші предки.
Його початок нам підкаже
десята літера абетки.

Яке це слово?

(Збруя, зброя)

СМІЯТИСЯ НА КУТНІ

— Ану, — питає вчитель, —
дослідники майбутні!
Що означає вираз —
сміятися на кутні!

Гриць каже: — Кутня — цвинтар
(це скрізь — місця покутні).
Сміятись там — і значить
сміятися на кутні.

А Федь: — Про смерть говорить
цей вираз, досить грубий,
бо в черепі, звичайно,
видніють кутні зуби.

— Ану, — питає вчитель, —
хто ще як розуміє?—
Засумнівались учні,
ніхто сказать не сміє.

— Тут, — каже вчитель, — треба
різницю в лицях бачить,
коли сміються люди
і коли люди плачуть.

По-різному в людини
видніються крізь губи
при сміхові — передні,
при плачі — кутні зуби.

Самі ж гримаси схожі,
нема чого й балакать.
Сміятися на кутні —
це й означає плакать.

ПОВТОРИ РАЗІВ ТРИ

Скоромовка-жарт

Повтори разів три:
Памір, Армавір,
Гібралтар, Гвадалквівір…
Чи досягнеш ти Ла-Маншу,
язика не поламавши?

НЕМА КОЛИ

Підслухана розмова

З Козина веде козу
Стара бабця у Плюти.
— Сідай, бабо, підвезу!
— Нема часу. Треба йти.

НАЗВ У НЬОГО Є АЖ ДВІ

Загадка-головоломка

Назв у нього є аж дві —
є на -ок і -ях.
Ходить він на голові
й разом — на ногах.

Знайте ще, якщо у вас
вгадувать є потяг:
голий він та водночас
також і в чоботях.

Хто він?

(Гвіздок, він же цвях у чоботі)

ЗАГАДКА З ПІДКАЗКОЮ

Додумайсь, хто вона, й простеж —
у неї особливість є:
що більше з неї ти береш,
то більшою вона стає.

А підказати можу я:
шукай слівце на букву я.

То хто ж вона?

(Яма)
ХОДИКИ

(З мого дитинства)

Ні книг, ні періодики.
Одноманітні дні
І тільки вірні ходики
працюють на стіні

Ох, працьовиті ходики —
як вічні ходаки!
Хто стука в хату: «Хто та-кий?
питають.— Хто-та-кий?»

Ланцюг тоненький з гиркою.
«Цок-цок... а цить-а-цить!»
Підтягнеш гирку — тиркає
і маятник не спить.

Загашуємо ґнотика
в мигтливім сліпуні
Лягаєм спать, а ходики
працюють на стіні

Ідуть ледь-ледь попереду,
і я в досвітній змрок
спішу погнати череду
під їхні цок та цок.

ВИДНО ПАНА ПО ХАЛЯВАХ

Безліч висловів цікавих
чуємо ми всюди.
Видко папа по халявах —
дотепують люди.

Я з дитинства чув цей вираз.
Де набрав він сили?
Та дізнався, коли виріс,
що колись носили

різні чоботи — біднота
й ті, що при мамоні:
бідні — чорні, а панота —
жовті та червоні...

Зносять пришви кольорові
шляхтичі проворні —
їхні служки гонорові
підшивають чорні

І доношують пістряве
(бачать всі сторонні):
пришви чорні, а халяви
жовті та червоні

При смішному перекрої
взуванки тієї
«висвічалися» герої —
служки та лакеї.

У недоносках пістрявих
козиряли всюди.
«Видно пана по халявах!» —
говорили люди.

ПРОҐАВИШ — HE НАДОЛУЖИШ

Загадка

Усі ми рівні перед ним —
і світлі, й темні, й русі
Коли й на місці на однім,
то все одно ми в русі

А він спішить, а він летить,
бо вічності він служить.
Якщо проґавити хоч мить,
то вже не надолужить.

Хто він?

(Час)

СИДІР

Колись єгипетська богиня
Ісіда вздріла дітлахів,
що пасли скот на луговині
і вже не їли кілька днів.

Вона ж — богиня материнства,
із серцем, повним доброти;
отож в пориві доброчинства
взялася їм допомогти.

І в той же самий літній ранок
послала з неба, із-за хмар,
голодним пастушкам сніданок,
свій ісідор — Ісіди дар.

Через Ісідин цей дарунок,
який одержали малі,
вже сидором пастушній клунок
назвали люди взагалі.

Ісідин дар розвіяв вітер —
по всьому світу прогуло;
і слово Ісідор, Ісідор
і на людину перейшло.

І другові чи однодворцю
сказати можем ти і я:
«Сидорку, Сидоре, Сидорцю!» —
назвати звично на ім'я.

Та можемо про дар Ісіди
почуть і в іншому ряду,
коли знайомі чи сусіди
женуть на пашу череду.

Й тепер: із двору вирушає
пастух, а мати: — Сину мій,
а сидора ти взяв? — гукає
(про торбу і про їжу в ній).

ПІД СТОЛОМ І ПІД ЛІЖКОМ

Загадка

Ану, хто вони? Поодинці й гуртом
і з цим поквитайтесь «горішком»:
як їсти сідаю — вони під столом,
а сплю — спочивають під ліжком.

(Черевики, чоботи, сандалі і т.п.)

СОБАКУ НА ЦЬОМУ З'ЇВ

Спритний парубійко в поле йшов косити,
біг за ним собака. Раптом чоловік
їде з поля возом:
— Парубче, куди ти?
— Йду косити жито: день годує рік.

Тут же виявляє вдачу парубочу:
— Прийми воза, дядьку, а то перескочу.

— А що то у тебе, парубче, в торбині?
— Пироги.
— А чом їх так багато там?
Жартувати й далі до смаку хлопчині:
— Як не з'їм — собаці решту я віддам...

Добре наробившись, в пору вечорову,
йде хлопчина з поля, косу — на плече.
Раптом зустрічає чоловіка знову,
що сидить край двору й мотуза суче.

— Звідки йдеш? — гукає дядько
парубчині.
Той скривився, наче з кислого щавлю.
— З косовиці, — каже (жарти інші нині), —
прийми, дядьку, мотуз: не переступлю...
— Що, вдалося, може, хоч півниви втнути?
— Цілу ниву, дядьку!
— Та не може бути!

— А де пироги ті?
— Геть усі поїв.
— А собака де твій?
— І собаку з'їв…

Отже, справа, друзі, у сумлінні й силі
Ось чому нам кажуть про майстрів-трудяк:
він, мовляв, «собаку з'їв у цьому ділі»,
тобто має досвід, знає, що і як!

НЕ МИНАЙТЕ АНІ ТИТЛИ

Лине дзвоном величаво
Шевченкова мова:
прочитайте тую славу
од слова до слова.
Не минайте ані титли,
ніже тії коми...

А що значить слово титла,
з «Кобзаря» знайоме?

В давніх мовах над словами
стяжечка умовна
(це тоді, як не дається
їхня форма повна).

Є чимало слів таких,
наведу окремі з них:

Бог, Апостол, благодати,
честь, молитва, небеси,
благочестя, милість, мати,
дух, дута. Господь, спaси….

Не прості перлини мовні
позначала титла, —
ні, слова значущі, повні
святості і світла.

Тож Тарас і вчив нас мати
вдачу нелукаву,
як святе письмо, читати
нашу давню славу.

ГОЛОДНИЙ І СИТИЙ

Загадка

Тобі відгадку підкажу,
як долю визначиш мою:
коли голодний, то лежу,
коли ж наїмся, то стою.

Хто ж я?

(Мішок)

ЛЕСЯ

Слово, чому ти не твердая криця…
Леся Українка

Я бачу: кущисті ласкавці,
і Леся, гортензії садячи,
на хвильку присіла на лавці —
їй пишеться в рідному Гадячі

О слово із сяйвом лелітки,
помножуйся в силі сторицею:
ти стало пелюсткою квітки,
а треба — незламною крицею...

Подумав про неї, тендітну:
з якою зрівнять поетесою,
щоб лагідно й ніжно, як рідну,
народ називав просто Лесею?

Палала прозірлива жінка,
і сяяли барви палітри,
щоб слово дзвінке Українка
писалось з великої літери.

ЯКИЙ КОШИК У КУЩІ?

Загадка

На цей раз буде загадка простою:
берем звичайне слово з двох складів —
зелений кущ, який цвіте весною,
назад читаєм — кошик для грибів.

Що це за слово?

(Бузок, козуб)

ЗАЙМЕННИКИ — ЧИСТУНИ

Загадка-жарт

А хто з вас, діти, відгадає,
як будь-хто, перш ніж їстиме,
трьома займенниками має
зробити руки чистими?

(Має ви-ми-ти)

НІ КОЛА НІ ДВОРА

— А чому, — Тарасик запитав, —
про людей говорять інші люди:
той кілком поперек горла став;
той кілком стирчить, мовляв, усюди.

Тим хоч кіл на голові теши,
впертості й колом із них не вибить...
— А подумай, друже, й сам скажи...
— Хтозна, — побоявсь Тарасик схибить.

— Розумієш, в нашім словнику
ці звороти, мабуть, найдавніші:
хтось там як сорока на кілку,
той кілком поперек горла й інші

Мова нам підказує сама:
вдумайся, чому говорять зроду —
ні кола ані двора нема?
Відповідь — у побуті народу.

Лиш господар діставав наділ,
ще не маючи ніяких статків,
зразу забивав у землю кіл,
той кілок — початок всіх початків.

Стали тим колом і взагалі
звати поселенці учорашні
кожну смужку орної землі,
кіллями розмічену в два сажні...

І тепер нам ясно все цілком.
Отже, друже, пошуки не марні
Бачимо, чом вирази з кілком
в нашій мові й досі популярні

КРАЇНА І … ТВАРИНА

Загадка

В країни букву Я з боків відкину, —
й помітить зміну враз дитина кожна:
країна перетвориться в тварину,
що нам на ній і покататись можна.

Що це таке?

(Я – поні - я)

ВІН Є У КОЖНОГО

Загадка

У всіх він є, ось подивись—
старе, мале чи юне.
Та кепсько, коли хтось кудись
його без діла суне.

Що це таке?

(Ніс)

ЗАРУБАЙ НА НОСІ

Гриць катався на льоду,
не спитавшись мами,
та й потрапив у біду:
шурхнув з ковзанами.

Мамин гнів хлоп'я мале
пам'ятає й досі:
«Бить не битиму, але
зарубай на носі!»

Дивно це було сприймать
хлопцеві малому:
«Як? На носі зарубать?
Ще й собі самому?»

Може, нині смішно вам
в теплім дружнім колі
Гриць тепер сміється й сам, —
Гриць давно вже в школі

В літгурток він став ходить
і знайшов розгадку:
ніс походить від носить
в даному випадку!

Бо носили в правіки
за собою всюди
палички і дощечки
неписьменні люди.

І як ми в записники
все заносим з вами,
так вони — на дощечки,
звані в них носами.

Отже вираз виник там,
а зберігся й досі
Це, читачу, й ти затям,
зарубай на носі!

СЕСТРИВЕЧІР, ДОБРИЧКИ!

(З пастуших жартів)

На вигинах Сули, де більше паші,
розкошували наші корівки;
березняківські череди і наші
розходились по березі ріки.

До нас підходять їхні пастушки,
а ми їм жарту кидаєм пучок:
— Сестривечір, добрички,
чи не телячили ви наших бачичок?

— Телячили, — всміхаються, — телячили:
задрали лози та побігли в хвіст! —
Від старших знали, що ці жарти значили,
і розуміли їх нехитрий зміст...

ДУРНЕ, ЯК…

Загадка

Маленьким тішило мене:
на вигоні собі ґуля.
А то, бувало, як чкурне,
що ждати хтозна й відкіля...
На несвідомого: дурне, —
говорять люди, — як

(Теля)

ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ

Кажу: зелена вулиця. Ну й що ж?
Усі ми добре знаєм, що це значить.
Але колись ішла по тілу дрож,
як хто «зелену вулицю» побачить.

Зелена вулиця сто літ назад,
коли ще час і смутен був, і скрутен,
це — дві стіни муштрованих солдат,
де в кожного зелений був шпіцрутен.

Між двох рядів по «вулиці» такій
здіймалися шпіцрутени-лозини:
засуджені проходили по ній,
тяжкі удари падали на спини.

І не один солдат від них помер,
і не один страждав і тяжко хворів.
А от зелена вулиця тепер —
в путі ланцюг зелених світлофорів.

Зелена вулиця! Як підоспів —
будь ласка, їдь, дається повна змога;
у переноснім значенні цих слів —
широка, вільна і пряма дорога.

СВІТ БАБУСИНИХ КАЗОК

На Сулі прозорі хвилі,
як бурштинові
Панський сад росте на схилі
в Костянтинові.

А в саду тім, кажуть, вітка
на ялиці є,
там на вітці висить клітка
із жар-птицею.

Краде білка там горіхи
з саду панського.
А для хлопця стільки втіхи
для селянського!

А горіхи, цю привабу,
кращу жемчуга,
й нам, було, приносить баба
Тимошенчиха.

А казкам які ми раді
тим, бабусиним,
що від них і взимку в хаті
як у вусі нам,

як веде про Йвана мову
про царевича,
про Телесика чи Бову
Королевича.

Наче мишки, тихо-тихо
всі сиділи ми;
як добро змагало лихо —
так раділи ми.

За вікном плелася сітка
сніговицею.
Цілу ніч нам сниться клітка
із жар-птицею...

ЄДИНЕ СЛОВО

Загадка

Хто захоче відгадати — хай не дуже поспіша:
в мові це єдине слово, де апостроф після Ш.
Коли, друже, ти одразу розгадать не знаєш як,
зосередься — розгадаєш: слово це просте

(Миш'як)

СТАНЕ ВІН
ПРИВАБЛИВОЮ РІЧЧЮ

Загадка

Вказівний простий займенник цей
повтори в жіночім роді двічі —
й стане він привабливою річчю,
забавкою для малих дітей.

Що це?

(Цяця)

ЩО ЗА СПЛЮХА?

Загадка

Не з заліза, не з дерева
ця пухкенька сплюха:
є у неї два черева
і чотири вуха.

Що це таке?

(Подушка)

КОЛЯДНИК

Є колядочка у Гриця:
«Коляд-коляд-колядиця!»

Мати хусткою зав'яже —
тільки носик вигляда.
Хоч мороз «Дошкулю» каже,
так на те ж і коляда!

Гриць завбільшечки з мізинець,
але справжній колядинець.

Колядує, як годиться:
«Коляд-коляд-колядиця!

Дайте, дядьку, пиріг,
покладу собі у міх!

А не дасте пирога,
візьму бика за рога

та виведу на поріг
та викручу правий ріг!»

Ось до іншого йде двору,
напуска ману сувору:
«Дядьку, дайте ковбасу,
а то хату рознесу!»

А дорослі тьоті й дяді
цим колядкам дуже раді.

І дають то те, то се,
і в торбинці Гриць несе,

мов господар із базару,
сливи, груші для узвару

й гарбузці аж золотисті,
й трохи кроликам вівса,
й пироги пухкі, пашисті,
й над усім цим — ковбаса!

Сам завбільшечки з мізинець,
коляд-коляд-колядинець.

МЕРТВА ХВАТКА

Цей зворот, як довели
мовники-дбайливці,
свого часу занесли
в лексику мисливці

Бо порода є собак:
іклами своїми
жертву вхопить — і ніяк
пащі не розніме.

Не одному вже ловцю
пси в пригоді стали,
і мисливці хватку цю
мертвою назвали.

А від того й повелось
(тут і слів розгадка):
чіпко взявся ти за щось —
кажуть: мертва хватка!

МОГИЛИ СИВІ ПОВІДАЮТЬ

Як ти густо, краю милий,
полином віків пропах.
і які лиш не бродили
племена по цих степах.

Волелюбні осередки
осідали вздовж Сули,
де за волю славні предки
в славних битвах полягли.

Хвиля часу — неугавна.
Що ж нам каже сивий міф?
В наших землях з пра-прадавна
кімерієць жив і скіф.

Скіф потиснув кімерійця,
скіфа витіснив сармат.
Ще в віках пильніш порийся —
гот сармата тис назад.

Готу гун завдав удару,
гуна витіснив авар,
печеніг потис авара, —
безліч сутичок і чвар.

Гримнув половець з літами —
відступив і печеніг.
Січі знов гримлять степами,
за набігом знов набіг.

Між світань і перехмарин,
вздовж степів, доріг курних
сунув турок і татарин,
і козак ставав на них.

Так сіклись на смерть затято,
що мішались кров і пил.
Тому й досі так багато
по степах стоїть могил.

Але наш ти, краю милий,
мріє наш чумацький шлях,
наші предківські могили
на безмежних цих степах.

БАТУРИН

Ви бували в Батурин!,
у містечку славнім,
відомому з гетьманщини
походженням давнім?

На берегах на Сеймових
гетьмани гриміли.
Ржали коні козацькії
і шаблі дзвеніли.

Яке ж його походження?
Подекуди йдеться,
ніби місто засноване
як польська фортеця.

А потім хтось додумався
(хитрий і не дурень),
ніби йменням Баторія [3]
названо Батурин.

Та раніш він заснований,
ніж Стефан Баторій
мав будь-яке відношення
до цих територій.

Грала наша тут музика,
і кобза, й бандура.
А назва йде від давнього
словечка батура.

А батура в цім випадку
означа: фортеця.
Ось відкіля походження
ниточка снується!

ЯК РОЗКЛАСТИ ГОРІХИ?

Головоломка

Ой, допоможи мені, Насте,
сорок п'ять горіхів розкласти,
що доспіли в цей понеділок,
розкладать на дев'ять тарілок.
І ніяких в обліку збігів:
в кожній — різна кількість горіхів!

Як воно виходить?

(1,2,3,4,5,6,7,8,9)

Я – ПОНЯТТЯ,
З ЧОТИРЬОХ ЛІТЕР

Загадка

Я — поняття. З чотирьох я літер.
Кожен мене знає.
Писне миша чи застогне вітер —
вже мене й немає.

Хто я?

(Тиша)

СВЯТІ ГОРИ

О.Гончару

Як Дінцеві личать ці зелені брами,
що людину кличуть у священні храми!

Святогірськ: раїни чи сокори тут?
Диво України цей донецький кут!

Рай земний та й годі. Врода неймовірна.
Тут сама природа — проповідь Нагірна.

Місць таких пригожих не буває двох.
В час навал ворожих уберіг сам Бог.

Звідає той муку, звідає той горе,
хто підніме руку на Святії Гори.

ЩО ЗНАЧИТЬ
"КОНИКА ПАСТИ"?

Я люблю задушевні
молодих матерів перемови,
вболівання їх кревні,
їх заледве надломлені брови,
як почнуть розмовлять —
все про діток,
про своїх немовлят,
малоліток:

— Моя Лідка, Уляно,
почала дибулять так рано...

— А Миколка мій, Насте,
почав уже коника пасти...

Кожен знає, яке маля,
коли вперше ніжками дибуля.
А що значить коника пасти!
Як? До чого його прикласти?

«Та це ж просто, — матуся каже,
усміхнувшись очима ясними, —
як дитя на животик ляже
і голівку підніме».

Піднімали так само голови
пастушки, лежачи на осонні,
щоб видно було навколо,
де пасуться їх коні

Ось відкіль цей походить вираз!
Бо хотілось, щоб хлопчик виріс,
бо хотіла в нім бачити ненька
чумаченька чи козаченька.

Цілувала волосся пушок:
— Ах ти ж мій пастушок!

Категория: 11 | Просмотров: 961 | Добавил: drakor | Дата: 09.04.2011

ДМИТРО БІЛОУС

ЧАРИ БАРВІНКОВІ (ЗБІРКА)

Просмотров: 964 | Добавил: drakor | Дата: 09.04.2011

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

Чи знаєм ми наші обряди і звичаї,
чи їх не затьмили канони чужі?
Пригадую: скільки краси таємничої
у Щедрому вечорі — святі душі…

І скільки пориву в розміренім цокоті
копит за вікном, у розгоні саней...
А в хаті наш батько сідає на покуті,
і ми за столом, ціла купа дітей.

Між батьком і нами — кутя і крученики,
шкварки й холодці, — все аж очі вбира,
яєчня, ковбаси, в макітрі — вареники,
коржів, пирогів отакенна гора!

І як наша мати зуміла настачити?
Ось батько з-за тих пирогів до рідні
(навмисне пригнувшись): — Чи ви мене
бачите? —
А ми в один голос: — Не бачимо! Ні...

— Видать, — каже батько, — були не
ледачими».
Помолимо ж Бога та вдарим чолом,
щоб ви мене, діти, й на той рік не бачили,
як сядемо знов за святковим столом.

Вертаюсь до мови тії чарівничої
і щиро бажаю, щоб вічно жили
такі дорогі родові наші звичаї
і гнулися в нас від достатку столи.

ПО САМУ ЗАВ'ЯЗКУ

Цікаві вирази народні
Ось каже чоловік один:
«В провулок напхано сьогодні
по саму зав'язку машин».

А другий каже, що у нього
по саму зав'язку турбот.
Звідкіль тут зав'язка? У кого
дізнатись учням про зворот?

— Так, певно, говорити стали, —
сказав Олесеві дружок, —
тому що зерно насипали
по саму зав'язку в мішок.

Та ось питають на уроці —
що скаже вчитель про слівце?
— Е, народилося в сорочці, —
всміхнувся він, — словечко це.

У давнину, коли в людини
ще ґудзики не повелись,
була в сорочці чи кофтині
на шиї зав'язка колись.

Коли ж по горло хтось наївся —
«по саму зав'язку», — казав.
Отак цей вираз і прижився:
народ сказав, як зав'язав.

СПОГАД

Мене спинила біла піна гречки,
легка і запашна, неначе збита
крильми веселих бджіл.
А недалечке
долина, вся духмяністю налита.

Де я читав таке? Та ще ж у школі!
Це ж Коцюбинський! Літ спливло немало.
Тепер іду: лунає пісня в полі,
і все це наяву мені постало.

Це ж «Intermezzo»!
Що той грім і туча?
П'єш трунок цей — і серце знову юне.
І арфа долами дзвенить співуча,
і вітерець перебирає струни...

ШИРОКА НАТУРА

Варить юшку в казані
дужий козарлюга.
В ложку взяв: смачна чи ні
із-під вусів дмуха.

Ось із вогнища дістав
гілочку-кривульку,
жар-вуглинку відламав,
затоптав у люльку.

Ще в огонь хотів дровець
підікласти трохи,
та штанами — хай їм грець!
зачепив триноги.

Леле! Вже обідать зась,
вже не буде діла:
добра юшка розлилась,
тільки зашипіла.

Він обличчя поверта,
в степ сердито кида:
— От проклята тіснота —
й повернутись ніде!

ВІН І ВОНА

Загадка

Ану відгадайте, друзі, що це значить:
він завжди за нею в небесах простує.
Його кожен чує, та ніхто не бачить,
її кожен бачить, та ніхто не чує.

Що це таке?

(Грім і блискавка)

ПОГОВОРИЛИ

Жарт

— Здоров будь, весельчак,
як живеться, мій друже?

— Та не так, щоб і так,
і не дуже, щоб дуже.

— А що мозок сушить
чи журиться та плакать?

— Е, та що говорить,
як нема що й балакать!

УКРАЇНСЬКІ ПРИКМЕТИ

1 ПРОГНОЗУВАЛИ ДОСТЕМЕННО

Сьогодні добре знають люди,
яка погода завтра буде,
бо теле- й радіопрогноз
підкаже — спека чи мороз.

В старі ж часи — і це знаменно
діди й бабусі наперед
прогнозували достеменно
погоду з безлічі прикмет:

як місяць гострий — на негоду,
як рівний — на ясну блакить,
щербатий — то відомо зроду,
що незабаром задощить.

Якщо дізнатися належить,
така погода чи така —
старе й мале уважно стежить
за виглядом молодика:

якщо з рогами він крутими,
то знай — невдовзі дощ ітиме;
з положистими заяснів —
чекати слід погожих днів.

Що це не примха, не зухвалість
дізнався я ще в юні дні:
ставалось, як прогнозувалось,
на подив людям і мені

На колос, на рясні стеблини,
на тиху нехворощ і хвощ
сьогодні промінь сонця лине,
а завтра йде краплистий дощ.

2. ДИВИСЯ, МИТЮ, ПРИМІЧАЙ

Мене у ліс водила мати:
—Хіба не диво цей Шамрай? [4]
В нім стільки можна прочитати —
дивися, Митю, примічай.

— Рослини, — каже, — не прогледять
ані жари, ні бур, ні гроз.
І про погоду попередять —
умій лише читать прогноз.

Он папороть побіля хмизу:
а підійди поглянь лишень —
як листя скручене донизу —
на сонячний, погожий день.

А рівне, випростане листя —
готуйся, друже, хоч-не-хоч —
біжи вкривай сінце в обійсті,
бо неодмінно буде дощ.

Як дурманять акацій квіти
й над ними в'ються комарі —
погожий день тобі не світить:
то вже негода на порі...

Давно матусі вже немає.
А я прибув. Стою в Шамраї,
де папороть. Біля куща.
Без парасоля, без плаща.

А листя випростане, рівне
поміж зеленої трави.
І з неба зирить око гнівне
з-під хмари, наче з-під брови.

Висять прозорим малахітом
гілки акації вгорі
І над пахким жовтавим цвітом
роями в'ються комарі

Шамрай. Дерев зелена брама.
Біжу, бо про негоду в нім
мене попереджає мама
рослин барометром живим.

3. РОСЯНИСТИЙ ПЕРЕСПІВ

Старші люди мовили мені,
що коли з листочка навесні
можна спити росяні краплини,
незабаром соловей прилине.

Я щодня шукав росу на листі,
обдивлявся я квітки барвисті
Як заграло сонце у росині,
соловей озвався на калині.

І щодня між листом росянистим
витинав колінця навесні,
розсипались росяним намистом
срібних звуків розсипи рясні

А ячмінь же колос викидає —
соловейка голос покидає.
Справді, ледь з'явивсь ячмінний колос —
соловейка враз покинув голос.

ПЕРЕМОВИНИ ДЯДЬКІВ

Змалку я любив село,
де дядьки на всьому знаються.
І цікаво нам було,
як вони перемовляються.

Хто яких вживає слів,
як у речення їх зв'язує.
Ось розмову двох дядьків
третій дядько переказує:

«Хто тобі, — ка', — молотив?»
Ка': «Семен Пацула з Миною...»
«Скільки ти, — ка', — заплатив?»
Ка': «Три пуди з половиною...»

Замість «каже» — просто «ка'»:
Курманівська [5] мовна з'явинка -
колоритна, слобідська,
як у Квітки-Основ'яненка!

БІЛА ВОРОНА

Не в шовках-оксамиті
в тридцять третьому році, -
в білій маминій свиті
я сидів на уроці

Відчували судому
у нетопленій школі
Якось біг я додому
поміж верби й тополі

І почув тої миті
з двору діда Софрона:
«Не щастить цьому Миті:
він — як біла ворона!»

Буду ту одежину,
кляту«білу ворону»,
ідіому невинну
пам'ятати до скону.

В пору ту світанкову
не сягала уява,
звідкіля в нашу мову
залетіла та ґава.

Нині знаю я, звідки:
між усякої тварі,
хоч буває це зрідка,
білі є екземпляри.

Білий крук чи лисиця —
їм бракує пігментів.
В світі їх — одиниці
між усіх континентів.

Тому скрізь по країнах,
без межі і кордону —
скрізь на різко відмінних
кажуть: біла ворона!

ЩО ЗА ПТАХ?

Загадка - жарт

Любі юнко і юначе,
що за птах то пролетів,
що про нього кажуть, наче
важить сорок він пудів?

Що за птах?

(Сорокопуд)

ВАША СУПУТНИЦЯ

Загадка

Лечу від краю і до краю,
чарую дивними словами.
Я вас на крилах підіймаю
або сумую разом з вами.

Хто я?

(Пісня)

Я АНІ СКРИПКА, АНІ БАС

Загадка

Я ані скрипка, ані бас,
сама із деревини,
та звеселю й спечалю вас,
коли мій спів полине.
З моїх складів неважко скласти
словечка сопка й спілка.
Отож назвіть мене, будь ласка.

Зовуся я

(Сопілка)

ПЕРЕТВОРЮЮСЬ НА ОЧАХ

Загадка

Я іменник і вживаюсь тільки в множині, -
а закінчення ви, друзі, замініть мені —
стану травкою, що сохла у погожі дні,
і вживатимусь відтоді тільки в однині.

Який я іменник?

(Сіни, сіно)

РІДНЕ

Лелека щось вицокує,
з'явившись на Сулі
«Стоїть гора високая... —
співають у селі —

Край берега, у затишку,
прив'язані човни;
а три верби схилилися,
мов журяться вони...»

До сліз щемлива пісенька
хвилює раз у раз:
усе таке самісіньке
край берега у нас.

Все, як у пісні Глібова, —
гора, човни, гаї...
Часом не на Сулі, бува,
написано її?

Та хай не цьому лугові
судився цей мотив,
хай Глібов пісню Бугові
чи Снову присвятив -

летять птахи із вирію,
на крила налягли.
А я пейзаж примірюю
до рідної Сули.

ВДЯЧНІ СЛОВА

Дитячі роки. Перші кроки.
Зелений вигін і Сула.
І тільки сядеш за уроки,
а тут матуся посила:

— Піди, спасибі тобі, Митю,
води відерце принеси. —
Я йшов. Але побіг би миттю
ще до схід сонця, до роси.

Бо каже мама щонайм'якше
(книжками ж, бачить, зайнятий).
А коли вас так просять — як же
вам після цього не піти?

Хоч був «і молоде, й зелене»,
а все як слід робить хотів.
І вже тепер в душі у мене
до мами стільки вдячних слів.

Бо лиш вона, лиш рідна мати
могла не мати й крихти зла;
уміла словом спонукати —
й робота легшою була.

СЛОВА ПОКЛИЧНІ - ПРОСИ
Й ВЕЛИЧНІ

В джерелах слова — душі криниця,
а рідна мова — як чарівниця.

Звичайний приклад візьму навмисне,
краса ж така в нім, що серце стисне.

Дивися — в кличнім простім відмінку:
«Ой не стелися, зелен барвінку...»

Одвертий кличний — немов дитинний,
музичний, зичний та ще й гостинний.

Вживеш ти усно чи на папері —
мов у світлицю відчиниш двері.

Звертання щире, душевне, щедре —
Василю, Павле, Іване, Петре!

І так сердечно, і так ласкаво —
Наталю, Лесю а чи Любаво!

До зборів, сходки відкрито й радо —
чи товариство а чи громадо!

А найсвятіше душа приємле —
моя Вкраїно, кохана земле,

ти, сивий Дніпре, і ти, Дунаю, —
миліших серцю звертань не знаю.

ЗАГАДКА З ГЕОГРАФІЇ

Жарт

Щоб Федя в географії кохався,
пізнав у ній безмежжя чар і див
і щоб у школі з ліньками не знався,
Олесь йому загадку спорудив:

— Чи ти країну в Африці узнаєш,
в якій ріка Оранжева тече?
Назад країни назву прочитаєш —
тебе за ліньки сором обпече...

Федько по карті йде, мов крізь болото,
одразу видно: в джунглях новосел.
Олесь йому: — Таж он вона — Лесото!
Федько назад читає: — От — осел!

ЗВЕРТАННЯ

Скільки є в нас, любі друзі,
для звертання ніжних слів —
і до тата, й до матусі,
до бабусь і дідусів!

І татусю, й мамцю, й нене,
і дідусю, й бабцю теж, —
миле, ніжне, сокровенне —
як ще краще назовеш?

А Федько звертання творить
так, що душу виверта:
замість «мамо» — «ма» говорить,
замість «тату» каже «та»!

В школі Беллу — «Бе» гукає,
а Меланю кличе «Me»!
Леле! Школу оглашае
белькотіння лиш саме.

Учня він імення знає,
та не встигне підійти,
як за ґудзика хапає
і вигукує: — Ей ти!

Дома: — Ба-а! — кричить бабусі.
(Ліньки повністю назвать).
Як ви думаєте, друзі,
що йому на це сказать?

Мабуть, треба щось кумекать,
бо інакше мимохіть
будем тільки бекать-мекать
там, де треба говорить!

НАЙДЕШЕВШЕ Й НАЙДОРОЖЧЕ

Загадка

Скажеш так чи надішлеш поштою —
я від того нічим не змінюся.
Я людині нічого не коштую,
але високо нею цінюся.

Що це таке?

(Слово вдячності)

ВІДГАДАЙ ОБОВ'ЯЗКОВО,
ЯК ЛІТЕРА МІНЯЄ СЛОВО

Метаграма

Всього чотири літери у слові,
а зміст його міняють початкові:
З ґ- буде чорна птиця дика,
з п — інша, горда і велика,
з к — вже напій пахучий буде,
що для гостей готують люди;
з л — виріб, дошка з стояками,
де спочиваємо ми з вами,
також вибій, на шахтах знаний,
і вивержень потік вулканний.
Коли ж там С поставлю я,
то буде вже людське ім'я.

Які це слова?

(Ґава, пава, кава, лава, Сава)

ЯКІ МИ РОДИЧІ?

Каламбур

— Іване, кажуть, родичі ми з вами.
Чи так? Скажи, будь ласка.

— Аякже! Ваша мама нашій мамі
двоюрідна Параска.

ЦІКАВ Є СЛОВО

Загадка

Хто слово цікаве мені наведе?
Нехай обізветься кмітлива душа.
В цім слові — подвоєна літера Д
і в ньому ж — подвоєна літера Ш.

(Піддашшя)

103

ПОКАТАВШИСЬ, ПОПОЇЖ

Загадка

Я частина колеса: можеш добре мчати
лиш у воза запрягай коня.
Переставиш наголос — буду означати
споживання їжі серед дня.

Хто я?

(Обід)

ПОМІЖ ДОБРИХ ЛЮДЕЙ

Чи ви звертали увагу на це —
на Україні то явище примітне:
вітаються люди й сказать слівце
прагнуть якесь привітне?

Мати каже сусідові на межі,
щоб засвітився на добрім слові:
— Здорові були та Боже вам поможи!
— Спасибі Будьте і ви здорові!

А батько в чийсь двір заходить зі мною
(сюдою з Загреблі пряма дорога),
аж тут і господар трясе бородою,
курей годує коло порога.

— Здрастуйте! — батько йому.— Як
поживаєте?
— Живемо, — каже дід, — біді наперекір.
— А ви нам ноги не поперебиваєте,
що ми йдемо оце через ваш двір?

Дід провів рукою по бороді рудій,
відчувши якийсь приплив теплоти:
— Та якщо й переб'єм, то хіба по одній,
щоб і другий раз ви могли пройти.

І ми йдемо. І так світло на душі
І щось лоскотливе напливає у груди.
І так приємно, що ми тут не чужі,
і що навколо хороші люди.

ЧИМ БАГАТІ, ТИМ І РАДІ.

Тітка Оришка жила в Курманах,
щоліта білила убогу хатину.
Вікна хатини дивились на шлях.
Червоні ружі виглядали з-за тину,
щоб і цвітно, і привітно.

Хто здалека їде повз них —
біля колодязя спинить підводу.
Брязне відрами й цепом візник —
набирає студену воду.

Наче в казці, одчиниться хижка —
й до журавля при колодязі
вийде тітка Оришка
в чепурненькому одязі.

Дядько — на воза, поправив мішок
і на волів: соб, цабе!
А Оришка: — Візьміть хоч пиріжок. —
(Щоб не подумали, що село скупе).

Чим багаті, тим і раді...

Їде з Ромна бородань на Брід —
біля колодязя спинить підводу.
Брязне цепом і відрами дід —
набирає студену воду.

Наче в казці, одчиниться хижка —
й до журавля при колодязі
вийде тітка Оришка
в чепурненькому одязі

Дід сіда на віз, бере батіжок,
шкапа останнє сінце скубе.
А Оришка: — Візьміть хоч грушок. —
(Щоб не подумали, що село скупе).

Чим багаті, тим і раді..

Щира й весела, докине слівця,
щоб враження в кожного мандрівця
від Курманів найкраще було,
бо дуже любила рідне село.

НА БАЗАРІ

Йдемо з матусею на Спаса —
гуде Коровинський базар…
Мед, масло, гарбузи, меляса
і яблука, немов янтар...

Ось дід Оверко,
знайомий дід.
І груш цеберко
біля воріт.

І каже: — Ледве придибуляв, —
за поперек схопившись, кривиться.
Кива на груші мені: мовляв,
бери, яка на тебе дивиться.

Ось дядько Федір, наш родич — сват
(у нас був тиждень тому назад).

Стоїть, як завше,
жує мундштук,
грушки розклавши
по десять штук.

Ціни ніколи не попустив би.
Підходим, а він збентежено глядь.
— Я, — каже, — вас би і пригостив би,
та не хоцця десятка розбивать.

А тітка Настя торби збирає,
струснула крихти для горобців.
— Попродавала, нічо' й немає,
візьми, Митюшко, хоч гарбузців...

— Спасибі, тьотю... Ой, не треба!
Купили ми кавун — «як жар».—
Світило ясне сонце з неба,
стихав Коровинський базар.

ЛЮДСЬКА ВДАЧА

Загадка

Про яку, вгадайте, йдеться людську вдачу:
зроду не збіднієш з нею, далебі.
Бо за тую вдачу матимеш віддачу:
що роздав ти людям — вернеться тобі.

Яка це риса вдачі?

(Щедрість)

БЕЗ ЗУБІВ ГРИЗЕ

Загадка

У тварин не буває,
навіть і в шимпанзе.
Хоч зубів і не має,
а людину гризе.

Що це таке?

(Совість, сумління)

ОСОБЛИВА НІЧ

Загадка

Що за піч у Гаврила —
і пахтіла, і курила,
а нічого не зварила.

Що це таке?

(Кузня)

КУЗНЯ

Д. Молякевичу

Дмитро Панасович, поет,
жартун непересічний,
відкрив мені один секрет,
секрет — філологічний.

Заговорив він про слова:
— Є вчені, добре знані,
а от слова й для них, бува,
з походження — туманні

Ось слово «кузня». Фасмер, Даль [6],
дають близьке — кузнець, коваль,
кузенний, кузниця й т.д.,
а де вони взялися? Де?

Яке походження прапра —
«кузенного» словечка? —
Уважно слухаю Дмитра:
куди веде вервечка?

Бесідник мій усе це враз
спромігся пояснити:
— Ви знаєте, в селі у нас
словечко є кузити.

Коли пронизливо свистить
поземка в сивий грудень
чи в горно дмуть: «О, вже кузить!
Кузить!» — говорять люди.

Для тих, хто знає цей вітрець,
уже не таємниця,
чом коваля зовуть кузнець,
а горно звуть — кузниця.

У мовознавців ми й на мить
не відбираєм кусня.
Та справді: чи не від кузить
походить слово кузил?

БІЛИМ ПОЛЕМ Я ІДУ

Загадка

Я тонкий, твердий, та знаний всюди,
білим полем я охоче йду.
Що ти думаєш — очима люди
визначають по моїм сліду.

Хто я?

(Олівець)

ЯКА НАЗВА?

Загадка-жарт

Двічі повторив Панько Вареник
український вказівний займенник
і здивовано гукнув до друга:
«Це ж так зветься африканська муха!»

Яка назва цієї мухи?

(Цеце)

МІСЦИНА НАД ЯРОМ

Загадка

Тож бувають у мові дива!
Це слівце інтригує недаром:
на шість літер — апострофів два,
означає місцину над яром.

Яке це слово?

(Над'яр'я)

ЗАГАДКОВІ ІМЕНИНИ

Шість десятків років має чоловік,
загадку маленьку загадав для нас:
не проґавив жодних іменин за вік,
та в житті їх справив лиш п'ятнадцять раз.

Може б, друзі, з вас хто потрудився
та й сказав, коли він народився?

(29 лютого)

З ОДНИНИ У МНОЖИНУ

Загадка

Вживаюся я тільки в однині —
коротке слово з невеселим змістом.
Додайте літеру — і в множині
одразу стану слобожанським містом.

Який я іменник?

(Сум, Суми)

СЛАВУТНІ МІСЦЯ

Над назвою задумавсь я,
ще в юності почутою:
звідкіль таке Дніпра ім'я?
Чом зветься він Славутою?

Читаю, стежу, та, на жаль,
все таїною вкутане.
Аж натрапляю: пише Даль,
що слово є славутина,

що значило в старі часи,
в народнім давнім звичаї
кут неповторної краси,
природи мальовничої.

А хвилі сивий Дніпр несе,
де зелень кучерявиться.
Славутне справді тут усе,
бо все красою славиться.

А де ще є гаї, луги,
як на святій Хмельниччині?
Горині тихі береги,
яр-зіллям закосичені.

А це хіба не дивина,
в зелений бір укутана:

Славута-місто вирина,
що звалося Славутина.

Вбирай красу, твори добро,
милуйся рястом, рутою —
й збагнеш, чому зовуть Дніпро
Славутичем, Славутою.

ЩЕ ПРО НАЗВИ

...Немає мудріших,
ніж народ, учителів.

М. Рильський

Здавна, за царя Гороха,
словом круглим, як горох,
ув оселі край порога
сипав жвавий скоморох:

— Чули? Обухів
торбу набухав,
а Київ — виїв...

А народ же як пристебне —
слово влучне і шпарке
вічно житиме, дотепне,
чи солодке, чи гірке.

Мова дідова не змеркла,
перейшла до внука:
«Славен город Біла Церква,
ще славніш Прилука...»

Одному Золотоноша
на всі сто хороша.
А для іншого Тараща
у сто разів краща.

Я люблю цю перепалку —
чув про неї змалку:
«Ой хвалився Яготин —
Ніжин мені побратим».

А до нього славний Ніжин:
«Я красою не обижен.
У степу стоїть Ромен,
та й той мені не ровен».

Від Обухова до Ічні —
жарти, дотепи зустрічні
Від Красилова до Варви —
все нові квітчасті барви:

мак, любисток і ласкавець —
не будяк і не осот —
бо найкращий мовознавець
мудрий рідний наш народ.

ПОЩАСТИЛО

Пісенька-жарт

У неділю нашій Варі
пощастило на базарі

Для курей золотокоса
підкупила гречки й проса.

А для себе — босоніжки,
стало легше тюпать пішки.

Легко серцю молодому,
йде співаючи додому:

«Трошки гречки, трошки проса,
трошки взута, трошки боса».

БІЖИТЬ БЕЗ НІГ

Загадка

Біжить без ніг в ярки, в рови,
без рук, а має рукави.
Я відгадав уже, а ви?

Що це таке?

(Річка)

СИРОТА ДО НАРОДЖЕННЯ

Загадка

А відгадайте, що за дивовина
в умові загадки незвичні дані:
іще не народилася дитина,
а вже у мачухи на вихованні

Що воно?

(Зозулине яйце)

ДИВНИЙ ПОЛІГЛОТ

Загадка

Що не скажеш їй — повторить
з гарною вимовою.
І не вчила, а говорить
будь-якою мовою.

Що це таке?

(Луна)

ВИМОВ СКОРО СКОРОМОВКУ

Вимов скоро: тітка, квітка,
крига, кринка, бровка,
скроня, скриня, сковорідка
буде скоромовка!

БАБИНЕ ЛІТО

Стала осінь луками ходити,
наснувала з павутин антен... [7]
Літо, літо бабине, куди ти
захурчало в триста веретен?

Ох, бабусям, дідусям до серця
ця теплінь (підмічено давно)!
Чом же літо бабиним зоветься
і чому не дідове воно?

Кажуть люди: то літає в ступі
баба вітрогониста Яга:
всі шляхи, усі стежини любі
скоро біла замете юга.

Може, то на бабиних маршрутах
прядива тонкого ниточки?
Ні, летять на срібних парашутах
на нові домівки павучки.

І Яга тут, мабуть, ні при чому,
бо тоді від бабиного зла
у ясному небі голубому
павутина б чорною була…

Пригріває сонечко потрішки,
і сьогодні здогадались ми:
то бабусі Осені усмішки
в передодень білої зими.

ВІД МАЛОГО
ДО ВЕЛИКОГО

Загадка

Я суцвіття злаків, де плоди на мливо
достигають жовті, наче віск.
З наголосом іншим — велетенське диво,
статуя, колона, обеліск.

Хто я?

(Колос)

ТІПУН ТОБІ НА ЯЗИК!

Дідусь вируша в кожусі,
онук подає башлик:
— Простудитесь ви, дідусю...
—Тіпун тобі на язик!..

Недавно читав я нарис,
дізнався наприкінці:
тіпун — хрящуватий наріст
у птаха на язиці

І на язиці в людини
вискакує прищ — тіпун.
Звичайно, не без причини,
коли людина — брехун.

Поводься завжди зразково.
Якщо ж, пустий балакун,
сказав ти брехливе слово —
то й сів на язик тіпун!..

Коли щось лихе віщуєш,
галдикнеш, як той індик, —
одразу ж на це почуєш:
— Тіпун тобі на язик!

ЧОМУ ДЕСНА?

Люблю я завзятих хлоп'ят і дівчат
за те, що до знань вони ласі;
люблю завітати й розмову почать
з кмітливими в класі:

— А що, коли, друзі, спитаю я вас:
що значить, приміром, десниця —
І весело й дружно гукає весь клас:
— Правиця! Правиця!

—Десниця, — кажу, — знає й бабця стара, —
є правою дійсно рукою.
Чому ж тоді ліва притока Дніпра
зоветься Десною!

— Колись я по радіо чула одне
пояснення, — каже Марічка, —
Десна — це від скіфських словечок спо, сне —
вода, тобто річка.

— Чудово! Міркуйте, шпаркі, молодь…
дітей заохочую знову.
Принишкли, мовчать. І я далі тоді
веду свою мову:

— Є ще одна версія, друзі мої,
що теж нам цікавою буде:
угору ішли по Дніпра течії
селитися люди.

Дорога на північ була нелегка,
немало зазнали клопоту.
А назва Десна — бо була їм ріка
праворуч по ходу.

НАВЧИЛА

Жарт

Ох ці шпаки-витівники!
їм пишуть слово ворон,
вони читають навпаки,
виходить слово норов.

Сороко, ти не скрекоти
даремно коло хати.
У гай за вчительку лети,
навчи шпаків читати.

Сорока вчить, усе як слід
шпачки на вус мотають.
Черкнула їм: потоп і дід,
дід і потоп читають.

Дай ще урок шпачкам своїм,
сороко-білобоко!
Черкнула слово око їм,
вони читають: око!

Про неї слава навсебіч —
недарма скре-ке-чила.
— О, — кажуть, — зовсім інша річ,
як правильно навчила!

* * *

Читать слова звичайно і навспак
цікаво так, що не списать пером.
У нас це зветься літеральний рак,
а греки називають паліндром.

ХТО Я?

Загадка

Річкою красивою я взяла розгін,
раптом перша літера попливла в затоку,
а коли поставили іншу навзамін —
стала несподівано я… порою року.

Хто я?

(Десна, весна)

"КОЗАЦЬКІЇ КОНИ
НЕ ТОПЧУТЬ БАРВІНКУ"

Т. Сергійчуку

Є речі на світі суціль загадкові:
звідкіль срібні цоки в звичайній підкові?

Поляже козак, повний сили і моці, —
звідкіль людські сльози в коневому оці?

Головоньку клонить... Жалобна година...
Казав було батько: «Не кінь, а людина».

Недарма в народі говориться, синку:
«Козацькії коні не топчуть барвінку...»

А я не спитав, хоч ішли тоді поряд:
«Скажіть мені, тату, чому так говорять?»

МОРОЧИТЬ ГОЛОВУ

Не буду зайвого торочить,
щоб не сказали: чув десь дзвін...
Є вираз: голову морочить.
Але звідкіль походить він?

На це знавець лінгвіст-історик
відкаже (сумніву нема):

"Морочить — це від слова морок,
а морок — це туман, пітьма».

Тоді й синоніми нам стануть
ясніші — що вже говорить —
такі слова, як затуманить,
як спантеличить, одурить.

Отож коли підкреслить хочуть,
що водить хтось когось за ніс —
«От, — кажуть, — голову морочить,
ошукує, як сущий біс!»

ДІСТАНЬ ІЗ ПІД ЗЕМЛІ

До мене запитання
в листівках і листах.
Питає Шендрик Таня,
питає Ваня Стах:

«Відкіль походить вислів
із-під землі дістать?»
Подумав я, помислив —
доводилось читать,

що в люду, хай і бідність,
лиш дрантя та торби, —
буває необхідність
ховать якісь скарби.

Крадіжки. І стихії.
Й навали ворогів.
Які ж були надії
не втратити скарбів?

Тоді ж не те, що нині,
у наш новітній час —
таж не було в помині
ніяких ощадкас.

Був спосіб для людини
свої скарби сховать
надійний і єдиний —
у землю закопать.

До слушного їх часу
і клали всі туди,
в підземну «ощадкасу»,
подалі від біди.

Пан накладав податки,
а не внесеш — тюрма.
Бідак стогнав: нестатки,
бо грошей же нема,

А посіпака строго,
здиравши з бідних дань:
«Мені то що до того —
хоч з-під землі дістань!»

В країні лад змінився,
старе розтало в млі
А вислів залишився:
дістань хоч з-під землі!

ПОТРІЙНЕ ЗНАЧЕННЯ

Загадка

Ану прикиньте розумом:
яке словечко воднораз
республіка, і озеро,
й задушливий отруйний газ?

(Чад)

Є ТАКА КРАЇНА В БІЛІМ СВІТІ

Шарада

Ось країни назва. В ній — п'ять літер;
ви їх розділіть на три і дві —
в листі зашумить одразу вітер,
застрибають коники в траві,
бо оті три літери одні —
невеликий ліс у множині,
другі дві — зазначу при нагоді —
вказівний займенник з ними в згоді.
Є така країна в білім світі
й називається вона

(Гаї-ті))

ЩОБ УЗНАЛИ УКРАЇНКУ

Не було імення в пресі
Білозерської Олесі,
хоча твори з її рук
вже давно ішли у друк.

В неї прізвище — озерне:
в ньому — білки гострий зір,
і пшениця білозерна,
й тихий місяць-білозір.

Мала жінка свій ужинок,
власним іменем красна.
Чом же Ганною Барвінок
нарекла себе вона?

Крига тиснула імперська,
і прибрала Білозерська
барвінковий псевдонім
(скільки рідного у нім!).

Підказала ймення «Хата» [8]
чи котрийсь порадив брат? [9]
Там, де хата — рута-м'ята,
барвінковий зелен-сад.

І взяла з того барвінку
барви, віно і вінок,
щоб узнали українку
з-поміж тисячі жінок.

МОВЧАЗНІ НАВЧАТЕЛІ

Загадка

Хоч в усній мові нас немає,
а на папері мовчимо,
та все, що ти читаєш, друже,
сприймати правильно вчимо.

Хто ми?

(Розділові знаки)

КРАЇНА Й… ГОЛОВНИЙ УБІР

Загадка

— Ой, цікаве слово! — каже Ніна.
В словнику, як хочеш, перевір:
напиши з великої — країна,
а з малої — головний убір.

Що це за слово?

(Панама)

ІВAН НОСИТЬ ПЛАХТУ,
А НАСТЯ—БУЛАВУ?

Ви чули примовку,
і досі ще живу:
Івaн носить плахту,
а Настя булаву?

Так люди говорять
(і правильно цілком)
тоді, коли в Насті
Іван під каблуком.

А факт історичний
в основі тут лежить.
Загляньмо в минуле —
побачим вочевидь.

На Лівобережжі
у той прадавній час
Іван Скоропадський
став гетьманом у нас.

Любив надмір жінку —
отож не дивина,
що правила Настя,
вродливиця-жона.

Вона і в державні
втручалася діла.
Тож Настина влада
безмежною була.

Й пішло поміж людом
(бо видно ж наяву):
lван носить плахту,
а Настя булаву!

ТАЄМНИЦЯ
ЗВИЧАЙНОГО СЛОВА

Я запитую учнів,
чом рослина будяк,
красень гордий колючий,
називається так?

Запитально дивлюся,
раптом чую:— Будяк? —
обізвалась Ганнуся, —
Бо росте він будь-як!

— Молодець ти, що маєш
власну думку про це.
Але зараз узнаєш,
звідки дивне слівце.

У Франка є це слово
в написанні бодяк.
Може, це випадково?
Ні, не просто це так!

В слові кожна карлючка
мов підказка, мов код.
Я згадав, що колючка
по-болгарському — бод.

А рогами колоти —
по-російськи — бодать
(не лише поліглоти
можуть щось розгадать!).

Мови дивний разочок
нам підказує, як
слів сукавсь мотузочок:
бод, бодяк і - будяк!

ЯК ЗАЧЕПИТЕ — ПОКОЛЕ

Загадка

Свитка сива, аж біляста.
На одній нозі стоїть.
І, здається, ніби хваста,
знаний протягом століть.

Малинова на все поле
шапка сяє, мов корона.
Як зачепите — поколе.
Й це не напад — оборона!

Що це таке?

(Будяк)

ОТ ТАК ШТУКА!

Метаграма

Для всіх була я люба-мила
вгорі всередині кімнати.
Як першу літеру згубила —
на лузі почала брикати.
Ще згодом літеру згубила —
зробилась іменем дівчати.
Та — що за лихо? — ще згубила
і стала нотою звучати.
Передостання ж утекла —
лишилось я.

Хто ж я була?

(Стеля, теля, Еля, ля, я)

БАРВІНОК НЕЗНИЩЕННИЙ

Скільки є на світі квітів,
стільки є на світі мов.
«Дивне розмаїття»

Скажіте, чому це повинно так бути,
щоб стільки зела і барвистих суцвіть —
і раптом не стало барвінка чи рути, —
чому це повинно так бути, скажіть?

А скільки ж було ворогів знавіснілих,
жорстоко топтали барвінковий цвіт;
топтали на схилах, батьківських могилах,
а він кучерявивсь, дивуючи світ.

Чи то закодовано, може, чи звикнув,
але незнищенний таки, далебі
Бо скільки не никнув, зі світу не зникнув,
зоріють очиці його голубі

І хай там найтяжча біда а чи скрута,
все рідне ми будем плекать і любить.
Не зникне уже ні барвінок, ні рута,
покіль є земля і небесна блакить.

ЯМ КРАЇНИ І СТОЛИЦІ?

Загадка

Ану, філологи натхненні,
з допитливими лицями:
які країни однойменні
із їхніми столицями?

(Алжир, Туніс, Люксембург,
Мехіко, Бразилія та ін.)

ПЕРЕКЛАДАЦЬКИЙ ГОРІШОК

В редакційній кімнатці
видавництва «Дніпро»
метикують завзятці,
кожен гострить перо.

А поетом же хвацьким
був із них не один.
Та сидять над Словацьким
кілька добрих годин.

Б'ються ентузіасти,
спільний в них інтерес:
як рядок перекласти —
ці то пес, ці то бес?

Так на так — зникне рима:
чи то пес, чи то біс —
втрата неприпустима, —
хто по дрова, хто в ліс.

Варіант: «нечистяка
чи собака?» — не те.
Де таланту ознака?
Діло наче й просте?

Й мова наша спроможна
відтворити вповні
Чи по-польському можна,
а по-нашому — ні?

Вже і сум, і зажура,
й пошук знову і знов...
Аж тут раптом Сосюра
до кімнати зайшов.

Пера всі відіклали,
гурт — до нього увесь.
— Як би ви переклали —
ці то пес, ці то бєс?

— Як? — І тут же розв'язка
поетичний рекорд, —
Дуже просто: будь ласка,
чи то хорт, чи то чорт?

БІЛУГОЮ РЕВІТИ

Тепер, звичайно, весь народ —
дорослі, навіть діти
прекрасно знають цей зворот:
білугою ревіти.

Та звідки помилка така
в східнослов'янських мовах?
Адже рибина це морська
з родини осетрових!

Лінгвісти свідчать недарма,
що тут у мові хиба:
«В білуги голосу нема —
вона німа... як риба!»

Ох, ці таїни, хай їм грець!
Тут нашорошуй вуха:
у морі є такий ссавець
з дельфінових — білуха!

Він справді із морських глибин
реве, немов корова.
І дивно, як цих двох тварин
змогла поплутать мова? .

Подібність винна звукова!
Та знають навіть діти
і розуміють ці слова —
білугою ревіти!

ЩО МОЖЕ ЛІТЕРА

Загадка

Букву З поставим між складами —
буде любий нам фольклорний твір,
С поставим — матимемо з вами
металевий головний убір.

Що це таке?

(Казка, каска)

БЕРЕЗОВА КАША

Син одбивається од рук.
Ракетки. Самокати.
Батьківським правом до наук
почав я спонукати:

— Щось ти уроки занедбав, —
все ігрища ті вражі
Гляди, щоб ти не скуштував
березової каші!

На це всміхається не зле
синок довготелесий:
— Я знаю, — каже, — сік, але
щоб каша із берези?

А я йому: — Того, хто вчивсь,
любили предки наші
й несли за те, що не лінивсь,
до школи горщик каші

Хто ж не обтяжувавсь нічим,
суворі предки наші
всипали добрих різок тим —
березової «каші».

А знав би ти, які були
з берези пруття голі,
що ними дітвору сікли
в старій церковній школі.

О, там старались що не крок
«підвищувати» бали
і за невивчений урок
безжалісно стьобали.

Тож батько наш і нам казав
за витребеньки наші:
— Гляди, щоб ти не скуштував
березової каші!

ЛОХВИЦЯ

Коли ми їдем Київ — Суми,
побіля Лохвиці — місток.
Обабіч — зарості. Внизу ми
аж відчуваєм холодок.

Вже й Лохвиця. Чи не рослина
дала їй назву отаку?
Адже росли тут лох, лохина,
що є в Грінченка в словнику.

Та головне, що річка в'ється
повз давні насипи, вали.
Сухою Лохвицею зветься
і є притокою Сули.

Снігами живиться й дощами,
й, буває, так пересиха,
що, мов калюжка між кущами,
стає воістину суха.

Та назва не дає спокою:
що ж Лохвиця в собі таїть,
що може бути і сухою —
як тайну слова зрозуміть?

Щоб дивну назву розтлумачить,
нас може виручить слівце —
слов'янське локва. Що це значить?
А означає слово це —

калюжа, рудочка, болітце
(а зменшувальне — локвица).
І докажіть ви, що не звідси
походить назва Лохвиця!

ДУМАЙТЕ, ЧИТАЙТЕ

Слова рідні, питимії
ще раз пригадайте:
«Учітеся, брати мої,
думайте, читайте...»

А чи геній випадково
в час важкої стуми
повторяв пекуче слово:
«Думи мої, думи»?..

«В Україну, — мовив сумно, —
ідіть, думи-діти».
Щоб розумно, не бездумно
ми жили на світі

Тож не нидіть нам, не скніти —
йти, не знавши втоми.
Розуміть, чиї ми діти,
пам'ятати, хто ми.

«ДІДУ МІЙ, ДУДАРИКУ»

У селі з давнім другом
в тиху пору теплісіньку
над Сулою, над лугом
рідну слухаю пісеньку:

«Діду мій, дударику,
ти ж, було, селом ходиш,
ти ж, було, в дуду граєш,
тепер тебе немає,
дуда твоя гуляє...»

А Сашко мені: — Друже,
в співах — рідні бувальщини.
І пісні не байдужі
до духовної спадщини:

«...і пищики зостаються,
казна-кому дістаються»...

Хай звучить і не модно
сопілчина небіжчика,
не для кого завгодно
зоставалися пищики.

Як сказати Сашкові,
чим я пісні завдячую?
Полюбив її змалку
я душею дитячою:

«Діду мій, дударику,
ти ж, було, селом ходиш...»

Виклика кожним звуком
почуття в нас незвідані,
що дідами онукам
з правіків заповідані…

ЗНАЧЕННЯ ПОБІЛЬШИТЬСЯ

Метаграма

Це слово часто стрінете:
три літери у нім;
та першу з них заміните
в цім слові чарівнім —

і значення побільшиться
одразу в сто разів.
І будете ви тішиться
з двох зовсім різних слів.

Які це слова?

(Рік, вік)

ЛИСИЙ І БОСИЙ

Загадка

Ану, хто з вас відгадає
(може, хто й не вчеше):
згори лисий поглядає,
знизу — босий бреше.

Що це таке?

(Місяць і собака)

НЕ ЛИШЕ ЗАПЕРЕЧУВАЛЬНА

Загадка

А хто порадує мене —
скажіть мені, будь ласка:
в якому слові частка не —
підсилювальна частка?

(Нехай)

І ТАКЕ БУВАЄ

Загадка

Хто жіноче ймення відгадає,
дуже миле у своїй природності,
що в пестливій формі означає
представницю іншої народності?

(Марійка, марійка)

ПТИЦЯ Й ПАРАСОЛІ

Загадка

Летить птиця на роздоллі,
випускає парасоль

Що це таке?

(Літак і парашути)

МЕТАЛЕВА ЖИРАФА

Загадка

Хоч не слон я і не робот,
а жирафа металева,
вантажі беру у хобот —
цеглу, рейки і дерева...

Хто я?

(Підйомний кран)

158

ДИВЛЯТЬСЯ СЕСТРИЧКИ

Загадка

Дивляться сестрички
так, немов живії:
жовті в них очички,
білі у них вії.

Хто вони?

(Ромашки)

ЖИТИ ПА ШИРОКУ НОГУ

Прислухаємось до слів потроху.
Часом кажуть про якихсь друзяк:
«Звикли жити па широку ногу,
розкошує так тепер не всяк!»

Що то за нога така широка?
Де у нашім вислові взялась?
Дошукатись — немала морока,
а бува, і встановити зась.

Треба знать середньовічну моду
і тодішніх багачів буття:
у Європі моді на догоду
величезне шилося взуття.

Це взуття носили і слов'яни,
козиряла в нім усяка знать:
що ботинки довші — більше шани,
можна багача по них пізнать.

Як, бувало, йде цабе велике —
зразу видно, що воно «з панських»:
ледве не з півметра черевики,
широко ступати треба в них!

Щоб ходить зручніше — неодмінно
мали щось робити мудраки:
в носаках тримать набите сіно
або ще загнути носаки.

У Парижі про панів великих
і сьогодні можна ще почуть:
«О, ці мають сіно в черевиках!»,
тобто добре, в розкоші живуть.

Тож і ми простежить маєм змогу
і потвердити для читачів:
вислів жити на широку ногу
породила мода багачів.

Є вона й сьогодні, рать не боса,
правда, вгору носака не пне.
Але глянь: іде, задерши носа,
або, ще як кажуть, кирпу гне.

ПИЛИП ІЗ КОНОПЕЛЬ

Перш ніж лізти, люди важать,
на який ступить щабель.
Щось невлад зморозиш, кажуть:
як Пилип із конопель.

Хто такий Пилип той дивний
і чого він там сидів? —
Інтерес уже спортивний
до таких крилатих слів.

Жив пан Філіп (з книг я знаю).
Шляхтич, з польських був земель
з Сандомирського десь краю,
із містечка Конопель.

Якось він прибув на раду
(сеймик саме скликав їх),
щось там бевкнув не до ладу —
у присутніх подив, сміх:

— Хто то? — всі питають.—Пробі! -
Та на нього оком стрель.
— То пан Філіп із Конопі!
(пан Пилип із Конопель).

І піїпов Пилип у люди
аж за тридев'ять земель.
І пішов гулять усюди
той Пилип із конопель.

А можливо, що й не в цьому
слів крилатих справжня суть.
Бо Пилипом, як відомо,
у народі зайця звуть.

Може, істина так близько,
не за тридев'ять земель:
просто вискочив зайчисько
із звичайних конопель.

Вам цікаво, — тема, звідки?
Із Міцкевича узята.
Придивіться до примітки —
"Пан Тадеуш". Пісня п'ята.

РОБИ, ЩОБ НЕ ПЕРЕРОБЛЯТЬ

Казав татусь — робити треба,
не виглядать, що зробить хтось.
«Роби, та так, щоб після тебе
перероблять не довелось».

Бо всі пра-пра і дід, і баба —
в калюжу ще ніхто не сів.
А виросте якась незграба,
то підведе Білоусів.

Іще навчаючись у школі,
запраг, щоб діло йшло на лад.
Я колоски збирав у полі,
я прислухався до порад.

А радили вставати зрання,
порада ж ця — великий плюс.
І я збагнув: секрет — старання,
і нині з іншими ділюсь:

«Роби, і не зважай на втому,
і не чекай, що зробить хтось.
Коли ж зробив, то щоб нікому
перероблять не довелось!»

І ЧОГО ВОНО ТАК?

Наяву чи вві сні десь верба чи смерека,
чи з лататтям ставок чи болітце грузьке,
але раптом побачиш — на хаті лелека —
щось таке українське, щось рідне, близьке.

Наяву чи вві сні десь тополі над шляхом,
чи село, повз яке проїжджав разів сто, —
а приліплене десь у куточку під дахом
так оселю теплить ластів'яче гніздо.

І чого воно так, що на рідній стежині
чи на довгих шляхах неймовірно трудних,
так бентежать серця нам ключі журавлині,-
може, предківські душі вселилися в них?

МОЄ СЕЛО

Моє село — ні гір, ні круч, —
рівнина, рівнина.
Пусти — покотиться обруч
до самого Ромна.

І від стрімких роменських круч
дорога вздовж ланів:
пусти — покотиться обруч
до самих Курманів.

Чому обруч? Як атрибут
він, може, й застарів.
Та я — і це підкреслю тут —
із роду бондарів.

— Ми не якісь, — казав мій дід, —
заблуди-пришелепки.
У тих, хто забува свій рід,
не вистачає клепки.

СЛОВО НАШЕ РІДНИ

Акростих

Роде наш красний, роде наш прекрасний,
Іншого в світі не шукаєм ми;
Дух український, вольний, незагасний,
Не подолати силам зла і тьми:
Ери нової вже гримлять громи.

Слово погідне, слово наше рідне,
Любим тебе ми, будем вік любить,
Обрій відкрився, всім світам ти видне,
Видне як сонце, як ясна блакить;
О рідне слово, хай тобі щастить!

Категория: 11 | Просмотров: 1537 | Добавил: drakor | Дата: 09.04.2011

Білецький Олександр

ТВОРЧІСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО

П’ятдесят років творчої діяльності Максима Тадейовича Рильського — це достатнє випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цілковитою підставою можемо назвати класиком радянської — не тільки української, а й всесоюзної — літератури.
Класиками ми звемо видатних письменників минулого. Але за сорок з лишком років наша радянська література достатньою мірою уже сформувалась і виросла для того, щоб заявити про своїх класиків, тобто письменників зразкових, письменників, які, досконало володіючи технікою свого мистецтва, висловлювали і висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в їх русі до висот комунізму. Цих наших класиків уже не можна замовчувати; це розуміють не тільки наші зарубіжні друзі, а й ті, хто схильний будь-що, заплющивши очі, заперечувати факт існування радянської культури.
Максим Рильський — поет, учений, громадський діяч — один із невід'ємних елементів цієї культури. Радість творчої праці, глибокий патріотизм, що поєднує палку любов до Батьківщини з живим відчуттям дружби народів, інтернаціональної єдності трудящих усього світу, ясне світосприймання, вільне від темних пережитків психології, що виникла в умовах експлуатації людини людиною, — усі ці риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соціалістичною революцією, цілком притаманні поетові М. Рильському.
Довгий час літературно-критичні роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: «Відомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощів досягнув такого високого і почесного місця одного з провідних поетів Радянської України, яке він тепер по праву займає», або: «Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди». Безперечна істинність цих висловлювань тепер просто-таки зворушує. Цікаво було б знати: а хто взагалі, проживши понад півсторіччя, лишився таким, яким «був завжди»? І чи багато хто з українських радянських письменників старшого покоління зразу, з перших років революції, і без труднощів зайняв провідне місце в літературі? Шлях до висот ніколи не буває простим і легким. Для тих, хто народився і почав творити ще до найвеличнішого в історії людства перевороту, обов'язково потрібно було перегоріти, переплавитися, переродитися — не «пристосуватися», а саме, скинувши з своєї психіки «ветхого Адама», почати інакше, по-новому сприймати життя і відбивати його у своїй, свідомості. Можливо, для одних це було простіше, для інших — складніше. Але рух уперед завжди буває суперечливим. Бувають випадки самовідданої любові з першого погляду, але чи не найстійкішою і найміцнішою є та любов, що поступово, але глибоко вростає в серце. Критикам наших днів навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирістю сказав сам поет:
Життєву путь свою
Нерівно і хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокі до самого себе слова Пушкіна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...
М. Рильський ще в 1929 році у поезії «Пам'ятник» — своєрідній антитезі прославлених пушкінських рядків («Я памятник себе воздвиг нерукотворный») — закінчував сумну самооцінку справедливим твердженням:
Зате в житті ні разу
Неправді не служиві
Щирість — це одна з найхарактерніших рис його поезії і всієї його діяльності взагалі. Він міг помилятися: помилятися, як відомо, властиво людині, але він ніколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителів, Іван Франко, він — «semper tiro» («завжди учень»), і ніхто не наважиться не повірити його автобіографічному визнанню:
«Розумна й строга школа життя і голоси великих учителів — народу. Партії, Леніна — зробили з мене те, ким я є нині: літератора, який вважає себе передусім слугою народу, людину, яка в дні великої, священної боротьби з гітлерівськими звірами вступила до лав Комуністичної партії, твердо пообіцявши звання комуніста своєю роботою виправдати...».

Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Києві, в дрібнопоміщицькій родині. Його батько, відомий український етнограф, громадський діяч і публіцист, належав до ліберально-народницької інтелігенції. Мати — селянка села Романівки, колишньої Київської губернії Перші дитячі враження поета пов'язані з Романівкою, з її природою і людьми, а життя в заможній сім ї до певної міри сприяло ідилічному сприйманню навколишнього оточення. Однак усі ці ідилії, як пізніше визнавав поет, не закривали від нього того, чим було тодішнє село, а тяжкі злидні знайомих селян викликали далеко не ідилічні думки і почуття, яким розвинутися дано було згодом.
Про своє дитинство та юність, про пору навчання в гімназії та університеті, про зовнішні умови життя в перше десятиріччя Жовтня поет сам досить докладно розповів у своїй ліриці, в поемі «Мандрівка в молодість», надрукованій у 1944 році і згодом докорінно переробленій, в прозовому етюді «Із спогадів», і нам тут немає потреби переказувати своїми словами все, ним повідане, наводити біо-бібліографічні дані, багато разів повторювані в кожній статті про М. Рильського. Звернімося просто до його творчої біографії, яка починається ще на порозі юності збіркою 1910 року «На білих островах» і поки що доходить до книжок віршів, виданих у 1957 — 1959 роках. За підрахунком одного з критиків М. Рильського, у цілому це складає більше 25 збірок оригінальних поезій і понад 250 тисяч рядків поетичних перекладів, а до того слід додати ще численні статті і дослідження з історії літератури, народної творчості, театру, багато публіцистичних виступів.
Початкове формування таланту М. Рильського припадає на роки 1907 — 1917.
На Україні в 1913 році не стало М. Коцюбинського і Лесі Українки. Останні роки доживав титан українського слова і діла Іван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 році. В літературі дедалі відчутнішим стає засилля буржуазних націоналістів, які прибрали до своїх рук періодичну пресу — від «Літературно-наукового вістника», редагованого М. Грушевським, до «Української хати» — органу українських «модерністів». Недавній «трибун» революції 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишній «революціонер» Винниченко, ставши улюбленцем буржуазної інтелігенції, у романах і драмах проповідував «чесність з собою», тобто цілковите право на всяку підлоту в ім'я вимог «сильної» індивідуальності, що усвідомлює лише свободу, незалежність від будь-яких суспільних норм. Критика журналу «Українська хата» одверто жадала розриву з демократичними традиціями української літератури XIX століття і відмови від її заповітів «служіння народові» — несвідомому і нездатному творити історію «натовпові». Зрікаючися революції, впадаючи то в містику, то в безвихідний песимізм, то в еротику на межі з порнографією, то в так зване «чисте мистецтво», то в зоологічний націоналізм, реакційна література потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, і понурий хор літераторів намагався заглушити голоси [..:] представників демократичного табору — таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших — А. Шабленко. Треба сказати, що передові ідеї, не заглушені і в ці тяжкі часи, найменший вираз знаходили собі у ліричній поезії.
Рильський згодом не передруковував першої своєї книги цілком, хоч і не знищив її, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему «Ганц Кюхельгартен»). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як «Мечты и звуки» Некрасова, до збірок творів цих великих російських письменників. І про молодечі поезії Рильського варт згадати не тільки заради «бібліографічної повноти».
Книга «На білих островах» цікава, по-перше, як контраст більшій частині дальших книг поета. Для Рильського доби творчої зрілості характерна викінченість форми, конкретність словника, пластичність образів. Ранні поезії, навпаки, частіше схожі на незавершену імпровізацію. Це лірика «настроїв». Ліричний герой книги — мрійник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподіленим), як Гейне у «Книзі пісень». Його лякає життя, страхає ніч, розчавлюють «грізні стіни», відокремлюючи його від людства. Його мучать жахливі сновиддя, — якісь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблі надії. Живих людей він бачить здалека; це — «безсилії раби»: вони щось ненавидять, щось кохають, і гинуть, мов зірвані квітки. Поміж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетові інколи хочеться вдарити в звучні струни, розбудити сплячих і кликати їх — але куди? «У даль», поки що для самого поета невиразну.
На «білих островах» поет знаходить те заспокоєння, якого не почуває на землі. «Білі острови» — це хмари на синьому морі неба. Але й на них не лишає поета болісне самоспоглядання і самоаналіз. Іноді автор сам дивується:
«За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю...» І тоді ми розуміємо, що, читаючи такі рядки п'ятнадцятилітнього поета, як:
Годі! Скінчилася пісня моя,
Годі! Розстроїлись струни,
Привиди бачу кругом себе я,
Бачу — несуть якісь труни, —
можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запізнілий «романтизм» — той самий, що про нього писав в «Євгенії Онєгіні» Пушкін, малюючи образ Ленського. Ленський також у своїх елегіях
Співав, що в'яне серця цвіт,
Не мавши й вісімнадцять літ
(Переклад М. Рильського).
А крім того, декілька поезій у книжечці давали підставу думати, що автор — здібний поет з перспективами розвитку і що мотиви скорботи і розчарування в нього — неорганічні, навіяні літературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнакові, хоч поряд із цими впливами він починає літературне життя під враженням від діяльності таких діячів української демократичної культури, як Леся Українка і М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко і Я. Степовий, артисти М. Заньковецька і П. Саксаганський. їх приклад, їхні художні принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Міцкевича, Пушкіна і народної творчості, допомогли поетові, хоч і не одразу, побороти впливи занепадницької літератури, якою ще скута була його творча індивідуальність.
У деяких віршах уже починають бриніти мотиви почуття любові поета до трударів, які «хліба не мають» і «волі на мент лиш єдиний бажають». У «Пісні», присвяченій М. Лисенкові, поет звертається до жайворонка-співця із закликом:
Подивись: женці схилились,
Потомились,
І від праці од тяжкої
Потом вкрились...
Найчуйніші з старших і молодих читачів помітили це тоді ж. Є згадка, що Леся Українка, ознайомившися з збіркою «На білих островах», сказала: «От хто повинен був би написати «Ізольду Білоруку» (одну з поем самої Лесі Українки). Юний тоді чернігівський семінарист, а нині також один із найвидатніших поетів Радянської України, Павло Тичина в поезії 1940 року згадував, як йому відчувся у тоненькій книжці молодого побратима протест проти нудної і сірої дійсності, як, зачитавшись його віршами під час лекції з богослов'я, він піднісся духом й пройнявся ясними, хоч і невиразними сподіваннями на майбутнє.
«Дитинство показує, яка буде людина, так само, як ранок показує, який буде день», — говорив автор «Загубленого раю» Мільтон. Але це вірно тільки почасти. Нерідко похмурий сльотавий ранок стає початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привів до світосприймання, зовсім протилежного тому, яке панувало (не цілком) на зорі його творчості.
Між першою і другою книжками минуло вісім років. Поет встиг закінчити середню школу і, вступивши до університету, змінити медичний факультет на історико-філологічний. Протягом 1919 — 1929 років він учителював, спочатку по селах, потім у залізничній школі в Києві і викладав українську мову на робітфаці Київського університету. За цей час вийшли його збірки «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де сходяться дороги» (1929) та «Гомін і відгомін» (1929).
Усе це — кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу літературних вражень, владу «книги», що її Анатоль Франс називав «опіумом Заходу». І, звичайна річ, не тільки самого Заходу. Серед радянських українських поетів Рильський і тепер відзначається літературною ерудицією. Ерудиція — велика справа; але, як і все інше, — вона діалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо єдиним справжнім джерелом його є стикання з живим життям. Але в збірці «Під осінніми зорями», як і у надрукованій того ж, 1918 року «ідилії» «На узліссі», написаній класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Ліричний герой Рильського (гадаємо, що його не слід, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) відгородився від сучасності й життя книжковими полицями і, йдучи на «безлюдні узлісся», намагається жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменників минулого поки що становлять для нього не так засіб пізнання життя і зброю в боротьбі за передові ідеали, як предмет пасивної естетичної насолоди. Для нього однакову цінність мають усі майстри слова, хоч би які ідеали вони проповідували, хоч би з якими класами вони себе не пов'язували:
Софокл і Гамсун, Едгар По і Гете,
Толстой глибокий і Гюго буйний,
Петрарчині шліфовані сонети
І Достоєвський грішний і святий —
Усі книжки, усі земні поети,
Усі зрідні душі його живій...
Поетові ніби не спадає на думку, що такий «універсалізм» межує з чистісіньким еклектизмом. «Усе зрозуміти і все пробачити» — ця думка здавна здавалася високою, але на практиці вона може привести до індиферентизму в ділах життя, як і в ділі народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтів власної творчості, до загибелі таланту, до обернення письменника-творця на «читача, який взявся за перо», до найнуднішого епігонства.
«Мудрі книги» тимчасово навалилися всім тягарем на поета, і ще рідко йому щастить визволитися з-під них і заговорити власним голосом. Саму назву книги «Під осінніми зорями» взято, як вказує поет у Кнута Гамсуна. З трагедії Гете виходять Фауст і Мефістофель і, стоячи серед площі, знову дивляться на вікно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедія кохання — вічна, поет зараз же згадує Лорелею з відомої поезії Гейне. Він порівнює себе з Одіссеєм, натомленим блуканнями, але блукає він поки що тільки по світу, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропічних країн, піратських фрегатів, коралових островів приходять до його віршів із згадок про романи Жюля Верна або Луї Жаколіо. Задумавшись про Європу, він зараз же згадує «співучий Лангедок» провансальського поета Містраля, Францію Рабле і Рембо, Англію Шекспіра і Діккенса. Імена Гомера, Сафо, Пушкіна, Лєрмонтова, Тютчева, Іннокентія Анненського досить часто зустрічаються в його поезіях. Так писали в XIX столітті французькі «парнасці», в XX — російські акмеїсти; після Жовтневої революції на Україні цієї давньої традиції дотримувалась невеличка група поетів, що назвали себе «неокласиками». Вони не змогли знайти широкого відгомону у нових, радянських читачів, Яких дедалі більшало й більшало. А письменник без читача — це птах без повітря.
Ще «парнасці» у Франції другої половини XIX століття створили образ «башти з слонової кості», де, недосяжний для бур сучасності, повинен жити й творити поет. Але в «башті з слонової кості» Рильський не всидів, та й, сидячи в ній, весь час мучився. У збірках 1918 — 1926 років ліричні теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе і читачів, що в своїй естетській келії він знайшов крижаний, бездонний спокій, піднісшись над земне кохання і земні страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровільно накладений на себе тягар, і він гірко нарікає на самотність, на внутрішню порожнечу — нарікає в іншій, досконалішій технічно формі, аніж зойки його першої книжки. Він шукає виходу і знаходить його поки що в природі.
Уявну «довічність» прекрасних вигадок змінює справжня, як йому здається, незмінність основ буття, що відкривається спогляданням природи. У першій книзі поезій у нього ще не було своїх власних слів для відтворення цього споглядання. І «білі острови», і квіти, і птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замість квітів взагалі тепер з'являються біла гречка, покошені проса, яблука; пейзажі, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне проміння, пройшовши по землі, примусило її вигравати різноманітними барвами. Світ оживає, стає «веселим», і з вуст поета злітають незвичайні раніше для нього слова:
Клянусь тобі, веселий світе,
Клянусь тобі, моє дитя,
Що буду жити, поки жити
Мені дозволить дух життя.
Правда, цей «дух життя» — поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак — незмінність. Літо, гаряче, дрімає старий дім, замислений собака вухом відганяє надокучних мух, а над усім цим ніби зупинився час; зелений літній день розлігся на землі, наче на вічні віки, завше бродитимуть у тіні дерев півсонні кури, завше тремтітиме в небі шуляк.
Це майже фетівське світовідчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традиціях селянчиного сина? Хоч би скільки він твердив про свій «крижаний спокій», до його спокійної споглядальності весь час вриваються дисонанси, що наростають від книги до книги, хоч поет і намагається показати, нібито його «солодкий світ» — непорушний і недоторканий. «Не хочу гніватись, любити чи коритись», — запевняє він. Єдине нібито його бажання —
У тиші над удками
Своє життя непроданим донести.
Завдання мистецтва він хоче бачити у доброзичливому нейтралітеті, порівнюючи поезію з просвітом блакитного неба у темних лісових хащах.
Але дедалі частіше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дійсність, розходиться, показуючи життя в усіх його змінах і суперечностях. І зараз же змінюються самі принципи поезії, «законы, писателем над самим собой признанные» (вислів Пушкіна). Перша ж поезія збірки «Крізь бурю й сніг» — вже ніяк не програма «чистого мистецтва». Як мисливець, прислухаючись, прилягає вухом до землі,
Так і ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Нові ритми уловляй,
І розбіжні, вільні хвилі,
Хаос ліній, дим шукання
В панцир мислі одягни.
Так, як лікар мудру руку
Покладе на пульс дитині
І в бурханні хворих жил
Бачить нам усім незримий
Поєдинок невловимий
Поміж смертю та життям, —
Так і ти, поете, слухай,
Голоси і лживі, й праві,
Темний гріх і світлий сміх.
І клади не як Феміда,
А з розкритими очима
На спокійні терези.
Цікаво відзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав і перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революції, інакше звертався до поета: «Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор». У Рильського не те: свідок, але не холодний. І не тільки свідок, а й суддя, і судить він не як древня Феміда, богиня правосуддя — з мечем і зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити зміст і сенс навколишнього життя. Світ розколовся на «біле» і «червоне», на так і ні, і поет раптом виразно побачив і прокляв представників старого світу — панів, які ще докурюють сигари, допивають каву, тоді як прийшла година помсти і по сходах загули залізні кроки месників, від яких нікуди не сховатися.
Цікаво, що ще в 1927 році деякі українські критики називали Рильського поетом статики, спокою, констатації. Але в Рильського були самі тільки мріяння про спокій при безперервному неспокої сумління, при безперервних муках від усвідомлення самотності, при втомі від «екзотики, од хитро вигаданих слів», і ці муки переходили у відчай, коли поетові здавалося, що його найглибше бажання —
...в безодні віщого розмаху
Кинутись наосліп, без доріг
І себе, розчавлену комаху,
Не жаліти — о, коли б я міг!
Знову згадуємо (не встановлюючи якийсь там «вплив»!) подібне бажання Брюсова:
О, если б было вновь возможно
На мир, каким он есть, взглянуть
И безраздумно, бестревожно
В мгновеньях жизни потонуть!
І знову треба підкреслити відміну. Те, про що говорить Рильський, — трагічне. Це — саме усвідомлення неможливості жити далі в стані безтривожному і безроздумному, неможливості не зійти з позицій «парнасця», жерця «чистого мистецтва». Чи міг Рильський, природжений демократ і реаліст, вихований «соками землі», лишатися «парнасцем», коли він із жахом згадував зустрічі з голодним, завошивленим хлопчиком на фастівському вокзалі або матір-селянку, яка вмирає в нетопленій хаті, марно сподіваючись побачити сина, що пішов на війну; коли він розумів, скільки червоточини було в старому світі, усвідомлював, що вже будується мускулистими руками пролетаріату нове життя, новий дім, що дім цей — «наш, не твій, не мій», і що він
...для нас росте, і спіє,
І в вікнах золотом горить —
З каміння, дерева та мрії
Міцної, як співуча мідь.
(«Ганнуся»)
Отак поступово, але невпинно поет визволяється з добровільного ув'язнення в естетичній тюрмі, починає усвідомлювати свій зв'язок з масою («лише гуртом і пущі, і пустині з піснями, з гуком можна перейти»), розуміє велич своєї історичної епохи. Думаючи про майбутнє, він уже іронізує з переляканих революцією інтелігентиків і чуттям митця стверджує красу нового світу:
Ні, ні!
Прийдешнє — не казарма,
Не цементовий коридорі
Сіяє в небі нам недарма
Золотоокий метеор.
Уся творчість Рильського двадцятих років — повчальний приклад «перевиховування особи», поступового процесу засвоювання матеріалістичного світогляду. Щиро бажаючи служити правді і народові, поет побачив, що найвищий вияв гуманізму — у торжестві ленінських ідей, що щастя мільйонів добувається лише в жорстокій класовій боротьбі.
Засвоєння цих істин поет іноді починає справді «із абетки». Він так і називає одну із своїх поезій, стверджуючи в ній запроваджуваний у нашому суспільстві справедливий принцип: «Хто робить, той і їсть».
Можна — каже поет — вільно обирати для естетичної насолоди будь-яку з минулих епох (ми з цим не погоджуємося, як не погоджується тепер з цим і сам М.Т. Рильський), а проте не можна ігнорувати свій час:
Але любить чи не любити те,
Що вколо нас і в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самі ми, —
Лише сліпець, що замість крові в нім
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.
Цими видатними словами, що вийшли з глибини душі, визначено весь дальший шлях Рильського. У збірках «Гомін і відгомін» (1929), «Де сходяться дороги» (1929) здорові оптимістичні мотиви любові до життя, захоплення творчою працею ми бачимо все частіше. «Яке це щастя — в радощах земних трудів і днів спивати кубок повний», — говорить поет.
Небагато хто з поетів, які розпочали свою діяльність до Жовтня, одразу і без вагань увійшли до лав письменників радянських не самою лише назвою, а суттю своєї творчості. Для одних це було справою нескладною: «Моя революція», — говорив Маяковський. Інші пройшли шлях перевиховування. Але в результаті дороги перших і других зійшлися і не могли не зійтися тому, що все талановите в нашій країні не могло не бути втягнуте в орбіту великого Жовтня.
У пору, коли з'являлися в світ вищеназвані збірки Рильського, виходили такі основоположні книги українських радянських поетів, як «Плуг» (1920) Павла Тичини, «Червона зима» (1922) Володимира Сосюри, «17-й патруль» (1926) Миколи Бажана. Поряд із ними книги Рильського двадцятих років можуть здатися не такими показовими і менш «актуальними» для свого часу. Але це вірно лише почасти. Насправді ж вони — цінні свідчення того, як вплив революції перетворював свідомість тих талановитих людей, що намагалися стати осторонь від подій. Поворот Рильського до живого життя був сповільненим, а проте неухильним.
А коли придивитися до його творчості 1918—1925 років на фоні усієї української поезії тих часів, [...] позитивне значення його творчості тієї пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, після того, як продукція двадцятих років просіялася крізь сито історії, ми представниками того часу вважаємо названих вище видатних поетів. Але поряд із ними — скільки інших проголошувало нове мистецтво як «синтез деформованого мистецтва зі спортом», зрікалося, найкращих традицій минулого, робило з деструкції принцип, видавало грубий натуралізм і фізіологізм за риси світогляду, а анархізм — аж до межі, за якою починалося звичайне хуліганство, — за революційність! По сторінках журналів і збірок розсипалися «драбинкою» рядки без ритму і рими, а часто й без глузду. Мистецтво справді деформувалось, перетворювалося на блазенство, дуже близьке до того, яке в наші дні у капіталістичних країнах видається за «творчі дерзання», за сміливе «новаторство». На щастя для нашої літератури, здорові підвалини швидко взяли гору над цими перекрученнями, і завдяки керівництву партії і уряду, завдяки впливові живого життя цей накип на чистому джерелі радянської поезії було знято весь.
М. Рильський 1918 — 1925 років лишався осторонь від цих деструктивних тенденцій, зберігаючи класичні традиції ставлення до поетичного слова, художнього образу, майстерної композиції. І, звичайно, це не означає, що він був консерватором у галузі мистецтва. Справжнє новаторство ніколи не приголомшує, не впадає одразу у вічі. Використовуючи успадковані від класики розміри і строфічні будови, Рильський звертався до форм сонетів, октав, терцин тощо і в пору панування сумнівного верлібру писав ямбами і хореями. Дивує не це, а те, що навіть деякі висококваліфіковані критики іноді ставили йому в провину це звертання до старих строфічних форм. Найкращою відповіддю цим критикам є збірка «Троянди й виноград» (1957) не тільки з низкою чудових сонетів, а й з дружньою реплікою талановитому побратимові поету Андрію Малишку, який випадково кинув слова: «Сонети куці — ні к чому». Рильський категорично заперечує, посилаючись на приклади Петрарки, Міцкевича і Пушкіна:
Сувора простота,
Що слова зайвого в свої рядки не прийме,
Струнка гармонія, що з думки вироста,
Не псевдокласика, а класика — і їй ми
Повинні вдячні буть.
Не іграшка пуста
Та форма, що віки розкрили їй обійми!
Рильський міг би посилатися в українській поезії на приклад Івана Франка, а із сучасників — на одного з найидатніших поетів демократичної Німеччини Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на речах, очевидних і без історичних довідок та аргументів.
Так поступово, від збірки до збірки, в поезії Рильського зростала кількість життєво цінних елементів, і нарешті, перехід їх у нову якість став неминучим. Радянська дійсність допомогла Рильському вийти за межі свого «малого світу» у великий світ боротьби за нове соціалістичне суспільство.
Важливим стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 року. Про значення цієї події сам поет незабаром писав:
«23 квітня 1932 р. — історична дата не тільки в літературі, а й у громадському житті. Не тільки в громадському, а й в особистому житті кожного письменника, що заслуговує на почесне ім'я радянського чи щиро прагне його заслужити. Лірично кажучи, це один з тих моментів, що окриляють, що скеровують свідомість, що примушують напружувати творчі мускули...
...Це він, той квітень торішній, поміг мені восени здати збірку «Знак терезів», таку далеку від збірок попередніх — і «по-хорошому», здається мені, далеку. Цей бадьорий вітер навіяв мені гнівне закінчення «Марини», він стеле передо мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в сонячну країну комуністичного суспільства».
«Декларація обов'язків поета й громадянина», що відкриває збірку «Знак терезів» (1932), свідчила про рішучий перелом, який відбувся в свідомості поета в роки першої п'ятирічки, про рішуче його бажання бути активним будівником і співцем безкласового соціалістичного суспільства. Декларація проголошує розуміння мистецтва як зброї робітничого класу в його боротьбі за нове життя:
Мусиш ти знати, з ким
Виступаєш у лаві,
Мусиш віддати їм
Образи й тони яскраві,
Мусиш своє ім'я
Там написати ясно,
Де мільйонне сіяє:
Клас.
Дальший творчий свій шлях Рильський пов'язує з долею народу, і саме цей зв'язок дає його поезії нові сили, нові теми й образи, розкриває перед ним широкі обрії майбутнього. Він вірить у перемогу нового світу над старим, соціалізму над капіталізмом, світла над темрявою. Терези життя хиляться на сторону робітника з важким молотом, що владно ставить його на шалю:
Знак терезів — доби нової знак...
Бійці, єднайтесь! Не дрімай, стороже!
Безкрилу тьму навіки переможе
Визвольник людства, вільний пролетар.
(«Знак терезів»)
Цикл «На тому березі» показує капіталістичний Захід — світ визиску й гніту. Пишне панство зібралося на бенкет, щоб у вині, танцях та розпусті втопити свій божевільний жах перед неминучою загибеллю. Але грізний спів «Інтернаціонала» нагадує йому про неминучість розплати («Бенкет»).
У збірці «Знак терезів» вміщено і цикл портретів «Постаті», які також є свідченням творчої перебудови поета. Перед його духовним зором постають Прометей, Бетховен, Ленін, Франко, Шевченко як борці за краще життя людства. їх гуманність, а разом із тим непримиренність до ворогів ставить М. Рильський за зразок для себе і своїх читачів. Поки що постать Леніна він сприймає скоріше зовні, в плакатному зображенні:
Всім злидарям він і гнаним
Кинув потужне: боріться!
Тим же й горить, як зоря, нам
Жест огняної правиці.
(«Ленін»)
Поет рішуче відмежовується від тих, хто досі не бачить нового в житті, хто захоплюється абстрактною романтикою в дусі Уеллса і не бачить Дніпробуду — цього справжнього чуда, створеного людьми країни соціалізму.
Проти ідеалізації минулого спрямовує він і поему «Марина», надруковану в 1933 році, прагнучи подати в ній правдиву картину життя народу за часів кріпацтва.
В обдаруванні М. Рильського в однаковій мірі виявляється і ліричний, і епічний струмінь. До епічних творів у М. Рильського був нахил віддавна. Вже в збірці «Крізь бурю й сніг» з'явилися поеми «Чумаки» і «Крізь бурю й сніг», а в збірці «Де сходяться дороги» — поема «Сашко».
Новим кроком у розвитку епічного таланту Рильського була поема «Марина», що писалась водночас із поезіями збірки «Знак терезів».
Про ідею цього твору автор писав у передмові так:
«Ідея — фальшивість усякого «панського народолюбства», чи то «балагульсько-романтичного», чи навіть забарвленого кольорами найлівіших політичних течій, що на ті часи існували». У пролозі, звертаючись до радянської жінки-трудівниці, поет говорить, що він написав цю поему «не для плачу та ніжного ниття», а для того, щоб радянська жінка, востаннє подивившись на «сон важкий», сміливо йшла в ясне майбутнє.
Дійсно, як важкий сон, постає перед нами з давнини життя Марини. Красуню кріпачку розшукав панський попихач Кутернога і привів до пана Пшемисловського в його «гарем». Марина ж любить машталіра Марка Небабу і втікає з ним, але їх наздоганяють, і панич Генріх вбиває Марка. Знову Марина у ненависному дворі Пшемисловського, але тепер вже нею цікавляться не лише старий пан Людвіг, а й молодий Генріх і сусідський панич Мар'ян.
Мар'ян викрадає Марину, а коли вона перестає цікавити його, програє в карти шляхтичеві Замітальському. Марина стає акторкою кріпацького театру Замітальського. Почуття ненависті до панства все більш зростає в її серці. Однієї ночі вона підпалює будинок Замітальського, і в полум'ї пожежі, під караючою рукою селян, гинуть Мар'ян Мединський і його дружина.
Стоїть вона, заціпивши уста,
Струнка, вродлива, та уже не та,
Не злякана, заплакана дитина, —
Грім! гнів! покара! — месниця Марина.
Хоч у центрі твору стоїть образ Марини, але поема охоплює значно ширше коло постатей, дає яскраву картину життя польського панства у першій половині XIX ст. Панночки зітхають та розчулюються від ніжної музики і б’ють покоївок, паничі чемно вклоняються дамам і виголошують гучні фрази про народолюбство, в той час як на конюшні за їх наказом шмагають кріпаків, — і всі вони викликають гнів і огиду.
Свої наступні збірки поет присвячує оспівуванню ясного сучасного і майбутнього Радянської Батьківщини. В творчості М. Рильського цих років особливо значне місце займає тема дружби народів. Новими мотивами пройнята і вся його особиста лірика.
Збірки «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940) пройняті молодечим запалом, бадьорим оптимістичним поглядом на світ, пристрасною любов'ю до нашого сучасного життя, до нашого народу і його вождя — Комуністичної партії.
Основний настрій лірики М. Рильського тепер визначається почуттям радості, що переповнює людину, юнацькою закоханістю в «нову весну людства», в якій так високо піднесено ім'я людини, дано всі умови для розвитку її здібностей.
У збірці «Київ» вміщено вірші, присвячені столиці квітучої України — Києву. Більшість віршів збірки написано октавами, однією з найулюбленіших строф М. Рильського. Цей класичний розмір він зумів наповнити новим актуальним змістом.
Поет добре знає історію Києва, і, може, через це йому особливо впадають в око ті зміни, які сталися у місті за роки п'ятирічок. Поет розуміє, що «зелений Київ наш» став таким тому, що «він червоний», що лише Радянська влада принесла на київські пагорби справжню весну. М. Рильський малює Київ не тільки як місто красивих будівель і парків, але як місто промислове, місто, в якому буяє кипуче творче життя:
І вже на березі Дніпра-ріки
Не днів минулих туга і скорбота,
Ні, — у прийдешнє золоті ворота!
Хто ж це зробив?
— Їх звуть більшовики.
Збірка «Київ» вперше в нашій поезії давала багатогранний образ столиці Радянської України, міста, так невпізнанне перетвореного більшовиками. Оспівуючи радісні будні соціалістичного Києва, його невпинне будування й розширення, з любов'ю нотуючи в своєму вірші такі деталі, як «чорно-сизий дим над весняним Подолом», «дух фарби свіжої», поет пишається тим, що Київ — рідний брат Москви та інших радянських міст — разом з ними будує новий радісний світ:
Цей світ, обведений небесною стягою
І переламаний крізь безліч людських призм,
Приплив одним шляхом з Батумі і з Москвою
В розлогий океан, що звуть соціалізм.
(«На березі»)
В строфах, де відчутні інтонації пушкінського «Мідного вершника» («Люблю тебя, Петра творенье»), поет висловлює любов до всього того, що приніс у життя Києва радянський лад:
Люблю мінливість рухів та облич,
Люблю знайомих бачить в незнайомих,
Люблю дитячу щебетливу річ,
Сім'ю трудящих в ледарських хоромах.
Електрикою перевиту ніч,
Денну бадьорість по нічних утомах,
І одностайних радощів зусиль,
І в синьому димку автомобіль.
(«Октави»)
Збірка «Літо» (1936) становить дальший крок у творчому зростанні М. Рильського. Далеко раніше поет мріяв про «пишне творче літо», і сама назва його нової книги тепер розкриває основну ідею її: це літо настало і для всього народу, і для самого поета.
Ніколи життя не було ще таким прекрасним і багатим, ніколи ще не становила такої високої цінності людина, ніколи не відкривалися перед нею такі широкі творчі можливості, ніколи не бушувала ще і в людях, і в самому поеті така жадоба творчості, така воля до активного втручання В життя своїм художнім словом.
Багаті і повнокровні поетичні враження від радянської дійсності М. Рильський втілював у конкретні реалістичні малюнки, серед яких особливо помітне місце займають портретні зарисовки нових людей.
Ось хлопчик-пастушок махає рукою поїздові, що проходить мимо. Так бувало й раніше; повз багатьох таких селянських хлопчиків мчали поїзди, лишаючи за собою хмари диму і невиразні мрії про якесь інше, краще життя. Але тепер цей хлопчик, підрісши, має всі можливості здійснити свої мрії — він сам водитиме поїзди або стане інженером, буде прокладати нові шляхи.
Ось на палубі пароплава старий винахідник, що немало зазнавав колись глузувань із своїх винаходів, ділиться з поетом своєю радістю: його вислухали, зрозуміли, йому вдається перевірити на практиці свій винахід («Чотири поезії»).
Ось прекрасна українська селянка:
Глянула — аж засвітився сніг,
І здалося — він розтане враз.
Пластівень їй на плече приліг,
І здалося, ніби то алмаз.
Це голова сільради. В пам'яті поета за контрастом постає знана з дитинства мерзенна постать «волосного старшини» дореволюційного села з емблемою влади — палицею — в руках. Нічого спільного не має з цією постаттю образ жінки, представниці нової народної влади:
Ти — ялина, сповнена жаги,
Що росте на вітрі й сонці гінко...
Гей, веселі наші береги,
Горда, смілива радянська жінкої
(«Голова сільради»)
Все це — окремі приклади перетворення країни, людей. Правдивий художник, ім'я якого ВКП(б), творить такі чудеса щоденно. Незліченні перемоги здобули наші люди. Вони завойовують Арктику, літають у стратосферу — і все це тільки початок комуністичного перетворення світу, остаточної перемоги над природою.
Природа, як і раніш, близька і люба поетові. Він уважно читає її книгу і знаходить на кожній її сторінці образи-символи, що зміцнюють його віру в наше прекрасне сучасне, в якому проростає вже зерно великого майбутнього.
Ось картина весняного перельоту журавлів, за якими поет стежить з однієї з київських вулиць. У стрункому льоті журавлиного ключа він вбачає алегорію, що відбиває творчі прагнення людей нашої Батьківщини:
Міркую так: коли б мені схотілось
Подати образ нашої доби
У простій алегорії, — я взяв би
Отой сталевий журавлиний ключ,
Міцну напругу, силу непохитну,
Його жадобу обріїв, його
Непереможну волю, мудрий лад
У побудові, де до того все
Скероване, щоб легше розтинати
Грудьми повітря, де в вершині кута
Летить одважний, мудрий проводир,
І всі рівняють літ свій по ньому,
І знає всяк мету свою й дорогу.
(«Журавлі»)

Категория: 10 | Просмотров: 838 | Добавил: drakor | Дата: 09.04.2011

« 1 2 ... 15 16 17 18 19 20 »

» Поиск

» Календарь

» Архив записей

» Друзья сайта

» Поиск