Віорелія
Віорелівна не плакала. Здається, після сьогоднішньої ночі вона
остаточно отупіла. Чи збожеволіла? Адже ж на власні очі бачила, що в
кабінет до Тодора ніхто не заходив. Звідки ж ця сережка? Ці жіночі
прикраси... Звідки вони? Про те, що в Тодора хтось є, неважко було
здогадатись. Жінки липнуть до багатих чоловіків. До Тодора завжди липли.
Завжди він гуляв, але ж і її мав за жінку. Але тепер... невже якась
молода, дуже молода розлучниця намовляє його на вбивство?..
Вона йому ніколи не дорікала зрадами. Прощала лиш тому, що чоловіків
ідеальних не буває. Той – п’є, той – б’є, той – нероба, а той –
скупий... Тодорів недолік видавався їй найневиннішим. Бо хіба він винен
був у тому, що його, статечного, розумного, багатого голову колгоспу,
жінки любили? Але тепер...
Хтось тихо відчинив двері і став за спиною. Віоріка хутко сховала
сережку до кишені і злякано оберталась: їй так хотілося, щоб це був
Тодор, щоб він повернувся, загризений совістю... Щоб признався... або...
або показав їй, що то не його кроками ходила по дому вночі її смерть.
Однак перед нею стояла Жоржетта.
– Чому ви дозволяєте йому знущатись над собою? – тихо запитала
покоївка. – Ви ж така красива, достойна, добра... Як ви можете терпіти
його зради, його зневагу, його хамство, врешті-решт, садизм цього
страшного чоловіка, який сьогодні вночі лиш тому вас не прикінчив, що
йому завадили?!
В голосі Жоржетти бриніло співчуття, але Віоріка не вірила йому.
Вона не вірила цій всюдисущій, схожій на молоду чортицю, дівці. А тому
закричала, задихаючись обуренням, готова роздерти це нахабне дівчисько,
що так нагло ввірвалося в її тихе, затишне, благополучне життя і зробило
з нього криваву руїну:
– Хто ти така? Як ти смієш?! Таку... таку брехню зводити на мого чоловіка!
Але
та, замість того, щоб знітитись, покаятись, підібгати хвіст, раптом
зблиснула люто очима і пішло грудьми на хазяйку, карбуючи слова:
– Смію! Ще й як смію! Бо мені вас жаль. Мені соромно, що всі
сміються над вашою терпеливістю, що всі знають, як він вас принижує. Що
хоче вас позбутися, збути, як ... як ... якусь непотріб!
– А тобі що до того?!
– Бо сама таке пережила...
– Ти?
– Я! Дивлячись на
свою нещасну матір. Так мій батько знущався над нею, топтав, нищив,
доки... доки не знищив. Ви були вчора в нас? Ви бачили? Ви все бачили.
Хочете бути схожою на тих двох нещасних? Але ви не доживете до їхніх
літ. Він уб’є вас! Не сьогодні-завтра! А я не хочу, не хочу, щоб він
знищив вас!
– Твоя мама – та нещасна, прикута до ліжка жінка?
– Яке це має значення?! Вона чи не вона! Ви всі – нещасні, прикуті до його ліжка
ідіотки!
– Як ти смієш! Що ти мелеш?!
– Смію! Ще й як! Бо мені осточортіло дивитися на це... скотство!
– Жоржетто, вибач... Мені дуже жаль твою маму, але це не привід втручатись у моє... у наше з Тодором Йоновичем життя.
–
А я й не втручаюсь. Я бувала за кордоном – там жінки знають собі ціну.
Тому вони й живуть, як люди, а не як... скотина! Як моя мама прожила! Її
я не встигла врятувати... то хочу бодай вам допомогти.
– Як? Чим допомогти? Плітками?
– Не плітками – фактами!
– Невже? Теж мені адвокат знайшовся!
–
Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього
дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він
відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували
на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі – на
той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!
– Замовкни! Бо я викличу міліцію! – такого зухвальства Віорелія
Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили
крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти
своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як
правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім’ю, ніколи не слухай ані
пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії
люди.
Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б
це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті,
що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п’яничку, чи лайдака?
Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй гнівом:
– Геть з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було, паршивко!
Порадниця... молоко обітри на губах! Тепер я впевнена, на всі сто
відсотків впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спеціально
затіяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навіщо? Що
хочеш з того мати? Гроші?!
Жоржетта теж, певно, не сподівалась такої реакції від добросердої,
примороченої нічною пригодою Віо-Віо-Віорелі, бо, здавалось, подавилася
словами, аж гикати почала. А тоді задки-задки і – за двері. І вже за
порогом з лютим розпачем вилаялася:
– Та йдіть ви всі до дракули! Подавіться своїми грішми, нещасні!
І
тут якась сила протверезила Віорелію. Гнів як рукою зняло, натомість
з’явилась холодна і зла цікавість: а що ж то за факти такі знає це підле
дівчисько? І чому це я бідна? Земля, кажуть, чутками повниться, і не на
порожнім місці... І вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито
добігала хвіртки.
– Стій! Я кому сказала: стій! Ти живою звідси не вийдеш, доки мені все не розкажеш, як на духу!
Жоржетта
зупинилась, зло і спокійно спостерігаючи, як насувається на неї
озвіріла господиня. Підійшовши майже впритул, Віорелія раптом зів’яла і
втомлено сказала:
– Я хочу все знати. Все. Я більше не годна так жити... Якщо ти знаєш
правду, залишайся. Я тобі файно віддячу. А за... вибач. Ти мене дуже,
дуже вранила... Якщо це правда... Боже, яка я нещасна!..
– Вибачте, коли так... я не хотіла, – силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.
***
Жоржетта зосталася. Але розмови того
дня не вийшло. Віорелія, зачинившись у спальні, знову дзвонила дочці,
синові, але їх не було.
Жоржетта теж не лізла в очі, добряче
настрахана вибухом гніву. Сиділа у своїй кімнатці тихо, ніби
відчуваючи, що... треба чекати. І дочекалася.
Господиня покликала її під вечір. Наближалася ніч, і Віорелія потерпала, що візит нічного вбивці повториться.
Але покоївка заспокоїла її:
–Не
бійтеся! Цієї ночі він не прийде. Він робить собі алібі, чекає, доки ви
заспокоїтесь, забудете, втратите пильність, і тоді він... Кажуть, що
вбивці обов’язково повертаються за жертвою, яку проґавили за першим
разом. Але ваш чоловік помилки не повторить більше. Він вас замовить.
Кілеру з колишніх афганців або збіглих чеченців. Знаєте, скільки коштує
вбивство на замовлення в нашому райцентрі?
– Господь з тобою! Звідки мені знати! – знесамовитіла від такої інформації ґаздиня.
– Ну, такої пані, як ви – доларів двісті.
– Так мало?! – Не то здивувалась, не то обурилась Віорелія.
–
Як для кого, – продовжувала покоївка із завидним знанням справи: – Для
вас і Тодора Йоновича – мало, для безробітного колишнього
воїна-інтернаціоналіста – навіть забагато... А от, наприклад, за мене...
нічого не дадуть. Бо я – ніхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно
затрахати до смерті, а тоді пристрілити, щоб не псувала братві настрій
розтовченою мордою...
– Боже, які ти речі страшні говориш, дитино...
– Більше не
буду, а то у вас ще дах поїде... Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з
переляку за тою шафою. А ви мені дивуєтесь... А нема чому дивуватись –
жінка все витерпить, стряхнеться, як побита кішка, і – вперед! Але я не
про це. А про те, що ми можемо тепер спокійнісінько зайнятися нашим
дорогим Тодором Йоновичем і його подлой жизнью – чемоданом с двойным
дном... Та це буде завтра, а сьогодні – відпочивайте. Поводьтеся так,
ніби нічого не трапилось, або ви цілком дурна. Повідчиняйте вікна,
вилазьте на свій балкон, можете навіть співати... Тодор Йонович чоловік
хитрий і лукавий. Зате ми – мудріші, бо ми – жінки. Тож побачимо, хто
кого перехитрить.
Дивно, але інструктаж покоївки пролився бальзамом на душу здичавілої
за останні роки самотності і вдурілої за останні години життя Віорелії
Віорелівни. Вона навіть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд
дітей та онуків. Як би то їм усім разом було весело! Чому, чому Тодоріка
не збере їх докупи, не прилучить до свого бізнесу? Діти ж розумні,
кмітливі, виховані. Не якісь п’яниці чи шелихвости... Вона не розуміла,
як можна бути ворогом власним дітям?! Добре, нехай вона йому не мила,
але ж діти – рідна кров... Боже, що це робиться з людьми? Що зробилося з
Тодором? Може йому... пороблено? Стільки нині тої чортівні повилазило
зі шпар... Бо не міг же, не міг озвіріти звиклий до грошей Тодор від
нового багатства, і то так, щоб ради нього аж занапащати душу свою
тяжким гріхом убивства... Ой щось тут не те... Щось не так... І голова
її розколювалась від пекельних думок, а душа, сховавшись у серці,
тенькала жалібно, як підстрелена пташка.
Тривожний тупіт Віорелії у темній спальні глухо відлунював у
порожньому домі, як у бочці, дратуючи і без того знервовану покоївку.
Ніч
минула, як на вокзалі. Віорелія Віорелівна то засинала, ніби в темну
яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрізь тривогою. І
хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше, було їй видіння:
нібито Великдень і вони всією сім’єю йдуть до церкви паску святити. І
так гарно довкіл, такий світанок золотий, а людей із свічечками – море
світляне. І всі вони такі щасливі, такі веселі. Аж раптом знявся смерч,
як ніби торнадо, закрутив у чорну лійку Тодоріку і вже від землі
відриває, а той руку простягає до неї, а вона стоїть як укопана і не
хоче руки подати, лиш так спокійно дивиться, як смерч підіймає Тодоріку
над землею і несе-несе ще темним небом аж за обрій.
Вранці невиспана, змучена господиня покликала служницю на
кухню, аби, як колись Мілі, розказати дивний сон. І була вражена, коли
Жоржетта точнісінько, як Міля, вислухала її і сказала, що сон – не дуже
добрий: церква – до тюрми, а смерч... той смерч давно відірвав Тодора
Йоновича від сім’ї, так що журитися не варто...
Віорелія Віорелівна погодилась і по якійсь паузі наказала покоївці:
– А тепер – ти розказуй все що знаєш. Як обіцяла. Тільки... правду.
І знову холодний зблиск ненависті спалахнув і згас у гарячих очах Жоржетти. Дівчина смирно опустила очі і холодно сказала:
– Знаю те, що ваш чоловік давно має іншу сім’ю, молоду,
двадцятилітню коханку і восьмимісячного сина, на яких записані всі ваші
будинки, заводи і фабрики, всі його банківські рахунки... Знаю, що він
присягнувся любасці в тім, що вашого Даника чекають жданики. Дочку –
теж. Їх навіть в заповіті не згадано.
– Жоржетто, звідки тобі це відомо? – все ще не йняла віри Віорелія.
– Звідки? Коханка вашого чоловіка – моя подруга. Вона мені все й розповіла. Як на духу.
Схоже,
покоївка казала правду, принаймні витримала грізний погляд хазяйки, не
поблідла і не почервоніла, і голос не здригнувся. Але Віорелія не
давалася на віру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця.
Таким серйозним, що ламало все її узвичаєне життя. Якщо ця дівка думає,
що вона марновірна якась стара дурка, то гірко помиляється. В неї
досить, задосить глузду, аби самій в усьому розібратися, – думала
Віорелія, відвернувшись до вікна, аби покоївка не могла прочитати на її
лиці вагання. А потому спокійно підійшла до прислуги і спокійно спитала:
– Жоржетто, що б ти там не говорила, та все-таки признайся: навіщо
тобі було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти
добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може...
– Може, й
грошей... Але якщо вам байдуже, що вас із вашими дітьми обікрав власний
чоловік, то нічого. Нічого не хочу. Ані-чо-гі-сінь-ко! Моя справа вам...
повідомити... А ви вже робіть, як знаєте. А про гроші... що з того, що
хтось їх має... Чи він від того щасливіший, що сидить на модних дорогих
меблях, їсть балики та ікру, ходить в костюмах з Парижа? Я рік жила з
циганами, бродила по Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії...
Літо й зиму. В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед
щасливих людей.
"Господи, – вжахнулась Віорелія, – ця пройда таки хлебнула горя, і
від неї можна всього сподіватися... Та з усього видно, вона не ликом
шита, хоч і бандитка, коли каже, певно, щось-таки знає”.
Але
вголос сказала: - Я не вірю пліткам, за яку б правду вони не видавались.
Я волію доказів. Фактів, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу від тебе
фактів.
На разі прислуга аж повеселіла:
– Будуть вам "факти” і "кієвскіє вєдомості”! Хоч всі сто. Але попервах скажіть мені, пані, що то за машина у вашім гаражі?
– Моя. Але я не воджу, хоч і маю права. Боюсь. Та й реакція в мене вже не та. А що?
– А те, що нам машина дуже знадобилася б... До речі, в мене теж є
права. – І, помітивши подив Віорелії, уточнила. – Мусила закінчувати
курси водіїв. У Німеччині прислуга має вміти водити авто.
– То ти і в Німеччині була?
– Не доїхала. Але зате права маю. Тож із радістю відвезу вас
сьогодні вночі куди треба, щоб ви на власні очі переконались... А за
машину не переживайте – я нікуди від вас не втечу. Буду доти, доки... не
восторжествує справедливість...
– Жоржетто, ти така віддана мені чи...?
– Не бійтеся, пані,
зі мною все о’кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не
допоможу... Бодай ради моєї нещасної матері, – і дівчина враз схлипнула,
втираючи рясні щирі сльози.
Ці сльози ніби змили підозру з душі Віорелії. Розчулившись, вона
несподівано для себе пригорнула прислугу. Відчуваючи, як на її спонтанну
приязнь тіло дівчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно,
тій довелося сьорбнути гіркого в житті по самі вуха...
***
З тієї хвилини життя в просторому домі
Віорелії Віорелівни змінилося. Та й вона вже не ходила як сновида по
дому, не трусилася від страху. Тепер вона знала, що робити. Вірніше,
вони обидві знали, що робити.
Дізнавшись по телефону від секретарки Стефи, що чоловік знову у
відрядженні, Віорелія повеселіла, одягла свою найкращу сукню,
причепурилась і пішла до приватного нотаріуса завірити довіреність
Жоржетті на право користування машиною.
Потім, мов нічого не трапилось, ходила по магазинах, по базару,
розмовляла зі знайомими, пильно вдивляючись в їхні обличчя і шукаючи
підтвердження тому, про що розповіла їй покоївка. І справді (чи то їй
вже починало привиджуватись?) знайомі поводились якось дивно: то очі
ховали, то розмовляли обережно, ніби з дружиною важкохворої людини, але
всі до одного вдавали, що страшенно поспішають.
"Значить, Жоржетта права. Значить, про те все вже й люди знають”, –
думала, відчуваючи, як тривога, образа, страх перед підступністю
чоловіка поволі починають точити черв’яком стигле яблуко її душевної
рівноваги і впевненості у завтрашньому дні. Але десь на самісінькім
споді душі ще теплилась надія, що все це неправда, що це лиш злісні
наговори...
І, може, вперше пожаліла Віорелія, що не має подруги. Або хоч би
приятельки, з якою можна було б поговорити про життя жіноче, на
чоловіків поскаржитись і порадитись. І почути те, чого тобі ніколи ніхто
інший, крім подруги, в очі не скаже. Хай і від заздрості. Одруження з
Тодором позбавило її розкошів мати подруг, віддаливши її від ровесниць
на таку віддаль, матеріальну і станову, що важко було ту прірву подолати
навіть при найбільшому бажанні. А такого бажання Віоріка не мала, та й
часу замолоду не мала. Зоставалась лиш Міля. Але незаміжня Міля на
сімейні теми не любила розбалакувати, та й на Тодора дивилась, як чукча
на геолога... з таким рабським захватом і страхом, що Віорелії почасти
аж незручно було. А тепер і Міля її покинула. І підсунула (навмисне чи
по глупоті своїй?) цю жахливу скандальну дівку... яка переколотила все
її життя, і тепер Віоріка не відає, що з ним робити, із життям своїм. І
шукає якоїсь правди. І вірить покоївці, і не вірить. І чманіє від
передчуття біди.
Жоржетта чекала її біля вже накритого на веранді столу
підкреслено уважна, привітна і чемна. Лиш трішечки стривожена. Коли ж
Віорелія поклала перед нею на стіл довіреність на машину, полегшено
зітхнула.
На обід були квасоляна зупа, мітітей, перець, фарширований бринзою, і
плачинда з гарбузом – улюблені страви Віорелії, які зазвичай Міля
готувала раз на тиждень, коли хотіла догодити хазяйці. Видно, колишня
покоївка добре проінструктувала теперішню. Але їсти Віорелії самій не
хотілося. Радше не могла. Від нервів шлунок стискали спазми...
– Жоржетто! – звернулась лагідно до покоївки, що саме принесла з
холодильника мінералку. – Візьми прибор і сідай зі мною обідати. Міля зі
мною завжди обідала, вірніше, коли не було Тодора.
– Я це знаю. Домнул Чепрага ставився до Мілі як... до собаки, – примружилась на ґаздиню покоївка.
– Як це?.. Не розумію. Тодор Йонович поважав Мілю...
– Авжеж, як поважають вірного пса: то приласкає, то ногою копне...
– Це Міля тобі розказувала? – вражено спитала Віорелія.
–
Та ні. Міля ж німа. Ви ж її, до речі, і зробили німою... Просто... я
здогадуюсь. По ставленню до себе суджу. Ви ж обоє поводитесь із людьми,
як... плантатори з неграми. Бачили кіно по телевізору "Рабиня Ізаура”?
То це про Мілю... І про мене було б, якби я у вас залишилася на рік-два.
Але я стільки не витримаю. Та й вам мене на так довго не треба. Послужу
вам вірою і правдою трохи, а ви мені за це добре заплатите, та й
розійдемось. Ви ж бо знаєте, що я заміж виходжу? Пора й мені своє гніздо
звити...
– Жоржетто, я ніяк не можу звикнути до твоїх... вибриків і...
нетактовності. Але Бог з тобою, коли я вже вплуталась у твої авантюри,
то мушу терпіти і миритись. А поки що сідай, бо страви холонуть.
За
обідом Віорелія, покликавши на допомогу весь свій недовголітній
педагогічний досвід, намагалася знайти з покоївкою спільну мову:
розговорити Жоржетту, розпитуючи то про село, то про Італію. Спочатку
дівчина відповідала односкладно: так-ні; однак, коли Віорелія почала
цікавитись деталями, не церемонячись відрізала, пропалюючи хазяйку
гарячими циганськими очима:
– Пані, вибачте, але мені і там, і там було так хріново, що про те
не хочеться згадувати. Я була сирота. Сирота при живій матері і
виродкові батькові. Зрозумійте це! А що може доброго згадати сирота?! Як
її кожен сучий син не проминав ногою копнути?
Віорелія знітилась і вже більше ні про що не питала. Та, власне,
чого вона причепилась до дівчини? Видно ж і так, яке вона прожила собаче
життя... Така симпатична, навіть вродлива дівчина, а – суцільні
комплекси. Та й, врешті, не для того залишила вона Жоржетту, щоб слухати
її сповіді про нелегке сирітське життя. Хоча в кого те життя легке?
Коли отак-о роздивитись та попослухати по людях, то ще вийде, що в
сироти воно найлегше. Принаймні, не терпиш від родичів, а від чужих – не
так обидно. Правду сказав один мудрий єврей: "Мені добре. Я сирота...” І
взагалі, прислуга є прислуга, і вона сама про те Жоржетті нагадувала не
раз…
Отож, дообідали мовчки. Подякувавши та прибравши зі столу, Жоржетта
попросила хазяйку дозволити їй подивитись до машини, бо сьогодні ввечері
вони поїдуть у місто.
– Навіщо? – здивувалась Віорелія Віорелівна. – Тодор же у відрядженні…
– Так вам сказала вусата Стефа? – зневажливо запитала Жоржетта. – Та
стара верета* бреше, аж гай шумить. І все тому, що він їй добре за це
платить!
– А ти звідкіля знаєш Стефу? – насторожилась Віорелія.
– Що ви все: звідки та звідки? – образилась покоївка: – Я ж вам сказала,
що коханка вашого чоловіка – моя подруга. І я з нею часто бувала в
офісі.
– Так він… Тодор Йонович не криється?! Не приховує своїх… зв’язків?! І Стефа
це знає?!
Жалко було дивитися на бідолашну
Віоріку: обличчя побуряковіло, налилося кров’ю, от-от шляк трафить. І
Жоржетта злякалась. Ще б пак, це не входило в її благородні плани…
–
Та ви що, Віо-Віо-Віорелі? Заспокойтесь. Будьте мужньою, інакше я
нікуди вас не повезу. Мені тільки вашого інсульту бракувало! Та ви що!
Це він… він, – обличчя служниці аж перекосило від святої ненависті, –
він повинен страждати, мучитися, не ви…така благородна, добра, порядна…
Ради Бога, сядьте, заспокойтесь.
"Боже, – жахалася в думках Віоріка, вмощуючись при допомозі Жоржетти
у фотель, – яке ж він падло, який покидьок остатний, коли навіть ця
незнайома дівчина ненавидить його більше, аніж я. Який же він грішник і
мерзотник, коли обікрав власних дітей із якоюсь… якоюсь хвойдою? Який
він брехун! Він бреше, бреше мені все життя!”
Захлинаючись валер’янкою, якою заливала її завбачлива Жоржетта,
Віоріка ледве стримувала злі сльози обиди. Але справді, чого це вона
розкисла, як покинута наречена? Жоржетта права: це він, Тодор, має
ридати, цілуючи їй ноги, він землю має гризти, щоб вона простила. Він
мучитись має... за те все зло, що заподіяв рідним дітям... І так буде.
Так буде! Хай Бог її простить, але вона, добра, безобидна Віоріка, все
зробить, щоб так було! Врешті, вона має на це моральне право, як та
вовчиця, на очах якої божевільний самець хоче пожерти спільних дітей... І
Бог чи, Господи прости, хто вже там не є, дасть їй сили. Тільки треба
взяти себе в руки...
– Все. Я спокійна. Все гаразд, – Віорелія рішуче відвела руку
Жоржетти із склянкою, рвучко, мов не вона, встала, наказавши: - А ти йди
до машини. До неї ніхто не дивився з минулого літа, відколи Даник
поїхав.
І жінки розійшлись кожна у своїх справах: хазяйка – у спальню зібратись
із думками (хляками, – подумала Жоржетта), а покоївка – в гараж
(готувати техніку до війни, – подумала Віоріка).
Із двору виїхали, коли на містечко впали густі бузкові сутінки. Вулиці
були безлюдні, ще темні. От-от мали спалахнути ліхтарі. Синя,
підтоптана, як і її ґаздиня, "дачія”, легко злившись із сутінками,
набрала швидкість і вилетіла з центральної вулиці райцентру на трасу, що
вела до міста.
Жінки мовчали, хоч Віорелії хотілося бодай щось сказати, аби
розрядити напругу. Ну хоча б похвалити Жоржетту за те, що так хвацько
водить машину, чи застерегти, щоб їхала повільніше, а то ще чого
доброго… Зараз ніхто, надто крута базарна молодь, не дотримується
правил. Женуть, як подурілі, навіть на червоне світло. Але слова колом
стояли в горлі, зцементовані образою на Тодоріку і на цілий білий світ. І
Віорелія лиш слину ковтала, смішно витягуючи шию, мов курка, що
вдавилась кукурудзинкою.
Голосне кавкання Віорелії і це її куряче шарпання шиєю дратували
Жоржетту, але вона мусила, мусила все стерпіти ради благородної мети. І
дівчина міцніше стискала кермо, заціплювала зуби і дивилася вперед, щоб
лиш бачити дорогу, дорогу, дорогу, і більше нічого, крім дороги, що
наближала їх до міста.
За якусь годину вони добрались до околиці обласного центру, якраз в
тому районі, де розбудували місцеві "круті” своє власне "царське село”.
Віорелія давно не була в місті, тож із цікавістю обзирала залиті світлом
потужних ліхтарів дивоглядні вілли, розфарбовані в різні кольори,
вибудувані за такими фантастичними проектами, що ні в казці сказати, ні
пером описати. "Не те що мій похмурий, як танк, дім”, – подумала.
Жоржетта викрутила різко кермо, і машина звернула вліво, і в’їхала в
ледь помітний проїзд у посадці, що відділяла "село” від траси, і
поїхала вулицею в глибину масиву. Зупинилися в тіні мурованої огорожі,
за якою височів рожевий, як мрія Попелюшки, палац із колонами, баштами і
башточками, сяючий, мов ялинкова іграшка.
– Це той палац, який він... – Віорелії здалось, що в Жоржетти від
гніву перехопило подих, – подарував своїй коханці, Сніжані, так її
звати, в той день, коли ця… народила йому сина. Ублюдка такого ж, як
він.
– Авжеж! Ваш і тільки ваш вірний чоловік! – зневажливо пхикнула
Жоржетта. – І зараз ми в цьому переконаємось! І за яким він кордоном,
побачимо... Ви таки справді або свята, або… Але мовчіть. Бо він вже їде,
ваш дорогий чоловічок. – Жоржетта перейшла на шепіт: – Він повертається
рівно о дванадцятій ночі, і вона, ця корова, його чекає, вибігає на
терасу, як принцеса з фільму: пусі-мусі, ах яка любов, яка любов-ф-ф!
І справді рівно опівночі від траси до воріт котеджу під’їхала машина
з приглушеними фарами і зупинилась, ніби для того, щоб Віорелія
впізнала і Тодорів джип, і чоловіка свого дорогого, який вийшов із
машини відчиняти ворота. Далі Віорелії стемніло в очах, і прийшла вона
до тями від того, що хтось її термосив:
– Дивіться, та дивіться ж! Он вона, королева, мать..., та он же, на терасі другого поверху!
Віоріка
дивилася на жінку на терасі другого поверху казкового рожевого палацу,
мов крізь рожевий туман. А коли в цей рожевий туман заплив її Тодоріка,
знову знепритомніла.
***
На другий день Віорелія Віорелівна
злягла. Жоржетта задзвонила секретарці Стефі і, прикривши мембрану
слухавки рукою, прогугнявила прохання нібито від сусідки Наді повідомити
про лихо її чоловіка, бо вся прислуга кудись порозбігалась, в домі
нікогісінько і нікому бідній Віоріці води подати і лікаря викликати.
Жоржетта ще кудись бігала, ще комусь дзвонила, а потому радісно
сповістила Віорелію, що є ще шанс, оскільки Тодор Йонович тільки-но
збирається записати будинок і всю іншу нерухомість на коханку і малого. І
заповіт він ще теж не склав... Так що є ще шанс. Але чекати не треба.
Треба кликати Тодора Йоновича. І вона ще раз зателефонувала Стефі і
гугнявила про нещасну Віоріку і кляту прислугу, що її покинула.
Віорелія Віорелівна вже не питала покоївку, звідки та все знає.
Навіть про заповіт. Те, що вона вчора побачила в рожевому теремі, зняло з
Жоржетти будь-які підозри. Тепер Віорелії Віорелівні навіть совісно
було перед покоївкою, що так довго не йняла тій віри. Що взагалі була
така сліпа... Але від страху залишитись під тином прозріла. О, тепер
вона прозріла! Аж самій страшно! Тепер її не здурити, не збити з пуття,
не звернути з дороги! Тепер вона знає, що мусить робити! Не задля себе,
ні... Задля своїх дітей! Бо вона – мати! І Бог бачить це, і простить
їй!..
І чим більше Віорелія переконувала себе у власній правоті, тим чорніше, лютіше ставало на душі, тим більше вона прагла помсти.
Увечері
приїхав Тодор Йонович. Він застав дружину на дивані у вітальні, хвору і
всіма покинуту, навіть Жоржеттою. Звістка, що Жоржетта повіялась
невідомо куди, втішила Тодора Йоновича. Він повеселів, подобрів і
вирішив залишитися на ніч.
Хоч насправді Тодор Йонович вирішив залишитися на ніч, аби вияснити,
що тут відбувається. Бо з недавніх пір, власне, з того дня як покинула
дім Міля, у звичному спокійному плинові їхніх із Ритою подружньо-дружніх
стосунків почалися перебої. Рита, спокійна, врівноважена, ніколи не
втручалась у його чоловіче життя. І він шанував її за цю просту жіночу
мудрість, якої бракувало багатьом, може, й кращим і пристрастнішим
жінкам. А тому й не розлучався з нею, кожен раз повертаючись у дім після
чергового захоплення, як побитий пес зализувати рани. Рита ніколи його
ні про ще не питала, нічого не підозрювала, була звично затишна, мов
тиха заводь. Він так і досі не збагнув, прикидалася дружина чи й справді
жила в якомусь іншому, власноруч стуленому, світі, до якого не долітали
плітки про його походеньки. Але хай би там що, та це їх обох
влаштовувало.
Одначе зараз... Кілька днів тому застав у сльозах Сніжану, молоду
свою дружину, з якою жив, як кажуть, на віру. Та ридала, що вже
збиралася в міліцію дзвонити, казала, що вранці зателефонувала якась
жінка і сказала, що її полюбовника старого, себто Тодора Йоновича, вбила
власна дружина, порізала на кавалки і закопала в городі, під калиною. І
тепер її, Сніжану, з малим виблядком діти Тодора виженуть із будинку і
викинуть на смітник.
А вчора гугнявий (певно, що змінений) жіночий голос перелякав Стефу,
повідомивши, що джип Тодора Йоновича злетів з моста через річку і
поплив до Чорного моря. Отож треба негайно повідомляти міліцію і
водолазів, щоб виловили його.
І от сьогодні нібито якась сусідка подзвонила, що Рита занедужала, лежить мало що не при смерті всіма забута.
Грізно
наказавши Сніжані і Стефі не вірити жіночим голосам, не повідомляти в
міліцію і не шукати його, Тодор Йонович поїхав до старої дружини. І
застав її справді хворою. Але, достеменно, з нервів. Чи, бува, не
тероризувала і її та невідома телефонна хуліганка? Тодор Йонович
збирався серйозно поговорити з Ритою про нову покоївку, хоч вже й
натякнув їй, що не подобається йому Мілина родичка, дуже вже вона
агресивна і терта, що ліпше було б Риті знайти собі в помічниці жінку
свого віку. Чомусь йому здавалося, що всі ті дзвінки телефонні про його
смерть, то робота Ритиної служниці і потерпав, чи нова покоївка ще не
встигла накоїти більшого лиха.
Але Рита сказала, що Жоржетта пішла від неї ще позавчора, і Тодор
Йонович не став затівати бесіду на тему прислуги. Та й по привітному,
хоч і кислому, виду дружини зрозумів, що Жоржетта ще не встигла
наколобродити. І добре, інакше йому довелося б виловлювати ту кляту
сучку (де вона тільки взялось на його голову?!) і затуляти рота, але
так, щоб їй ніколи не свербіло його розтулити. Він не любив аферисток і
шантажисток. Із такими пройдами хіба що в ліжку було цікаво. О, там вони
вже давали перцю! Але поза ліжком з ними було марудно. Все норовили
урвати чим побільше і ні перед чим не зупинялись.
Жоржетту він упізнав з першого погляду. І це було не вельми приємно:
в нього в хаті оселилося те скажене дівчисько, яке так подряпало йому
фацу14, що мусив місяць переховуватись від людей. От сучка! Але тепер,
коли він почув, що вона ще й непота Мілі!.. Ну, твою мать, в нього
кендюх опустився! Він уперше не знав, що робити з жінкою! Небезпечною,
агресивною, ще й родичкою Мілі... У цих курваріях дійсно не знаєш, де
тебе що чекає! Звісно, він міг покоївку вигнати вже, однак побоювався,
що вона відомстить йому, розповівши все дружині...
В пам’яті Тодора Йоновича знову промайнули дикі сцени в сауні.
Драгош, масажист, який постачав хлопцям його віку і становища
молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Дві тьолки, що припали
Тодору Йоновичу, білява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно,
тільки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освіжившись в басейні після
парної і чарки, тільки-но став розмотувати на дівках простирадла, як
чорна кинулась на нього, мов пантера, а білявка заплакала, щоб її додому
відпустили. Чорняву охоронці викинули просто у сніг в чім мама
народила. А біляву, заспокоївшись і хильнувши для бадьорості, він відвіз
додому, але до свого, новозбудованого на околиці обласного центру. А
коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останні років з
двадцять на його кавалєрці такого ще не було: чи то цих дівок псують ще в
колисці, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди.
Вкусивши розкошів, сільське дівча прив’язалось до нього, безтямно
закохавшись... Після житейського бруду, ненависті, кровожерливості і
блуду йому було приємно повертатись до чистої наївної жінки-дитини, що
чимось нагадувала юну Віорелію. Вони були навіть трішки схожі, Сніжана і
Рита, обидві біляві, тихі і ласкаві. Як мати й дочка. І обидві глухі до
поговорів світу. І його це найбільше влаштовувало. Аж раптом ця чорна
бісиця-дракулиця! Вона буквально стала переслідувати його! Вривалася в
дім до Сніжани, каламутила тій душу... Він помічав зміни в настроях
коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки...
Він повернувся із закордонної поїздки на день раніше, ніж
запланував. Отож мав цілий день, аби спочити по марудних рахубах коло
молодої дружини, як він подумки почав називати коханку. А чому б ні?
Якось в одній, м’яко кажучи, нецензурній московській телепередачі почув
думку запрошеного на неї Жириновського, що для багатих людей не гріх
було б узаконити многожонство. А чого ж, подумав, як чоловік може і
хоче, то чому б ні? Тим більше що й жінки деякі, особливо юні й охочі до
дармівщини, не проти...
Та коли підійти серйозно, то що поганого в полігамії? Приміром,
іслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських країнах і порядку
більше, і жінки з дому не тікають по закордонах, як наші, і народ не
вимирає... Он їх скільки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, і
Європу, і крізь наші кордони просочуються, як вода...
Тодор Йонович не мав нічого проти мусульман, вірніше, проти жінок:
він їх любив. Але ще більше любив порядок з ними. Однак, коли він
повернувся на день раніше до свого рожевого палацу, до свого молодого
таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордості –
невеличкого басейну (аж із Іспанії фахівця з діл басейнових привозив, як
колись пічника із села), що голубів латкою неба посеред юного саду,
розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чім мати народила
його цнотлива Сніжана і та бісиця чорна – Жоржетта, до всього ще й
хлебчучи, як коні, вино з його французько-італійської колекції. Дівки
були такі п’яні, що не завважили, як він у дім зайшов. Знай хлебтали
винце і несли таку нецензурщину, що навіть у бувалого в бувальцях
домнула Чепраги вуха моментально почали в’янути, як обірване листя на
сонці. Отут-то і заграла зелен-вином його оспала кров і розбудила у
втомленім мозку солодку мрію гаремну... А чом би й ні?! У власній
фортеці, за високою кам’яною стіною, подалі від чужого заздрісного ока
він міг собі дозволити розслабон. Тим паче, що дівки самі провокували...
Особливо ця, чорна дракулиця... чогось-то вона лізла йому в очі? А він
все не міг допетрати, чого ж вона хоче від нього?.. Аж ось чого вона
хоче...
Гучний ляскіт опасистого Тодора Йоновича об голубі води басейну
нарешті привернув увагу добряче захмелілих красунь. Впізнавши в голому
чоловікові, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Сніжана з радісним
вереском кинулась і собі у збурунені Тодором Йоновичем хвилі. Але
Жоржетта, та клята Жоржетта не поспішала. Вона навмисно (він це відчув)
стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тілом, аби завести його,
аби звести з розуму агресивною непокорою і зухвалою недосяжністю.
– Поклич до гурту подругу, – ніби жартома запропонував Сніжані, пестячи її слизьке ніжно-рожеве тіло.
І здивувався, коли коханка п’яно загорлала:
– Жето! Стрибай! Стрибай до нас!
Але
та й далі сяяла проти сонця і лиш тоді, коли він спопелів від бажання,
стрибнула. Не відаючи, чого від тої дракулиці сподіятись, Тодор Йонович
мимоволі замилувався, як вільно, мов рибка золота, дівчина почувалась у
воді. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пірнала і виринала
просто перед ним, майже торкаючись своїм тілом його. Він бачив її чорні
шалені очі, повні вогню і... ненависті. І це його збуджувало ще більше. У
лагідній, ласкавій Сніжані, як і колись у Риті, не вистачало вогню,
отої справжньої жіночої – не родзинки, ні, а скаженинки, що розбуркує
пломінь пристрасті в єстві найледачіщого чоловіка! Ах, якби-то стиснути в
обіймах ніжну білу лілію й колючу палку троянду, – солодко тріпотів у
хитрому нардепові і цинічному бізнесменові щойно народжений поет.
Та тільки-но трепетний лірик, влучивши момент, пригорнув до грудей
грайливу русалку, як отримав... коліном у пах. Зловтішно зареготавши,
Жоржетта вилетіла, як рибка золота, з басейну, підхопила на льоту
барвисту сукенку і розтанула за межею володінь пана Чепраги.
Клята дракулиця! Навіщо вона дражнила його? Чого добивалася? Він не
міг збагнути. Не знала цього й Сніжана, недалекість якої спочатку вабила
його, як несподівана цнота, але тепер почала дратувати. Біда, але
Тодор Йонович все частіше ловив себе, як злодія на гарячому, на думці
про Жоржетту. Що за чортівня!
Лаявся, але це не допомагало: йому потрібна була та чорна вогненна дракулиця!
Скоро
почав помічати, що шукає її... Їдучи містом, обмацував поглядом усіх
перехожих дівчат. Одного разу навіть пригальмував біля стрункої
чорнявки... Серце мало з грудей не вискочило... але то була не вона... І
раптом, коли він вже втратив надію, побачив дівчину... у власному домі!
Але тепер уже ... поряд із його першою, його вірною старою жоною Ритою!
Радше, Рити тоді поряд не було. Вона спала у своїй спальні нагорі,
відгородившись від світу важкими шторами. А на ґанку, осяяна місячним
сріблом, зустрічала із далеких мандрів його, свого пана, юна
дракулиця... Спочатку він подумав, що йому привиділось, але вона тихо
розсипалась срібним сміхом, і... Шалене бажання охопила його втомлене
довгими переїздами тіло. Збудження затьмарило розум. Втративши
обачність, він спробував укоськати брикливу лошичку, але всі його
безумні спроби завершились ганебним провалом... Він мусив тікати. Із
власного дому! Але любовний вогонь згас. До цього безумного шалу
долучилась тривога: чого хоче від нього ця дівка? Навіщо вона його
переслідує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його
переслідує, але невідомо, з якою метою). І хто вона така, звідки взялася
на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа...
Ще більше занепокоїло Тодора Йоновича повідомлення Рити, що Жоржетта
– племінниця Мілі, відданої, німої його довголітньої наложниці Мілі!
Отої чорнявої солоденької молодички, що сама прибилася в його дім, сама
стала рабинею його жінки і дітей, роками перла замість лінивої Рити
хатню роботу, дітей доглядала, і роками, як тінь, безшелесно проникала
опівночі до нього в кабінет і безшелесно покидала його, сонного і
вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку*... Бідна
терпелива Міля... Де вона зараз? Чому пішла від Рити? Він ніколи не
питав її, де збирається віка доживати. А могла б вікувати у тому
великому домі, що став уже і її, старітись разом з Ритою, котра, звісно,
ні про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала,
боячись втратити і його, і Мілю...
За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де він. Кволий голос Рити повернув його до дійсності.
–
Приходила сусідка Надя, – сказала ледь чутно Віоріка, – вечерю
приготувала. У мікрохвилівці… ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з
печі… але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь
на тебе. Ти так рідко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти
виглядаєш. Бачу, зовсім посивів. І мішки під очима... Багато працюєш? А
здалося б і про здоров’я подумати: не двадцять уже...
"Завелася, старушенція: сивий, мішки під очима! Та шістнадцятки мене
ще за гайдука молодого мають, а вона... занила-завила, бля. Нема
гіршого, як стара хвора жінка! Сам коло такої одубієш навіки від
тоски-печалі”, – з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це
швидше відправити Віорелію до дітей, бо якщо та суча чорна бісиця вже
протоптала сюди стежку, то добра не сподійся...
Рити він не боявся. Скоріше... хотів мати фацу*, як кажуть у його
колишній вотчині – селі Буківці, і то не стільки перед дружиною, як
перед дітьми, для яких був завше взірцем порядної людини і доброго,
турботливого батька. Не хотілося б, аби вони дізнались від обдуреної й
обуреної матері про його... зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще
прийдеться голову прихилити на старість... В цьому житті все
скороминуще, а найбільше – гроші. Вони минають і обминають людину, а от
старість і смерть – ті не обминають, навіть царів не обминають.
Щось квилила хвора дружина, але він не чув, зайнятий невеселими
думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, і... і
ледь вловимим, як перший укол невиліковної болячки, передчуттям
смертельної небезпеки. Звідки це погане... незатишне... мульке
передчуття? Чи не дівка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старість
підкрадається підступна, якщо почав він молодих жінок побоюватись...
– Ходи поїж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який...
Прокинувшись від невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано
дивився на літню жінку, що, лежачи на дивані, намагалась по-дівочому
кокетувати з ним, але виходило це так жалюгідно, що йому самому було
незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому
плечу, встав і пішов на кухню, подалі від її невмілого кокетування,
жалюгідного загравання і... чогось незатишного, тривожного, що наразі
холодним вітерцем повіяло в душу.
Тодор Йонович вечеряв печенею на кухні,
і крізь відчинені двері Віоріка бачила, що їв зі смаком, видно, молода
не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жінкам не до хукання – їм
кохання подавай. І то щоночі. Он як змарнів, мішки під очима. Певно,
"віаґру” ковтає жменями... Бо звідки б то у його роки тій дитинці
взятися, як не від "віаґри”? Часто такі чоловіки, що лигаються з
молодими, вмирають від інфаркту, або їх інсульт розбиває... Їй навіть
жаль стало Тодоріку. Це вчора, переконавшись на власні очі в його тяжкій
зраді, вона проклинала і ненавиділа його. Хотіла вбити, на шматки
порізати... І зробила б це, не здригнувшись, якби він потрапив під руку.
Але зараз їй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грішми і
жінками.
Відчуваючи на собі уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз
здвигав плечима, ніби хотів скинути з себе вагу вини перед нею. Наразі
він позіхнув, відсунув горщечок і сказав, ні до кого не звертаючись:
– Щось мене на сон клонить. Піду подрімаю...
І, ледь ногами переставляючи, побрів у кабінет і зачинився. За хвилю
щось там глухо гупнуло, а із саду через чорний хід ввійшла у вітальню
Жоржетта.
– Пора, – сказала, звертаючись до враз посірілої
Віорелії. І та покірно встала під суворим поглядом покоївки, і обидві
жінки зайшли у кабінет. Тодор Йонович лежав на зеленій килимовій
долівці, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галяві
весняних кодрів*. Жінки деякий час мовчки дивились на нього, мов
зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потім схрестили, як шпаги, і
розвели погляди, побачивши в них тільки сірий сталевий блиск запеклої
рішучості.
Жоржетта присіла навпочіпки, розгорнула пакет із міцного поліетилену
і спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тісно скрутивши краї
під підборіддям... Той зашарпався, заклекотів, як лелека, замахав
руками, мов крильми, задихаючись та з усіх сил намагаючись зірвати з
голови пакет.
– Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього і тримайте за руки! –
зашипіла люто Жоржетта, відбиваючись від дужих Тодорових п’ястуків. Але
побачивши, що Віоріка стоїть скам’янівши, закричала. – Не стій! Не смій
його жаліти! Він тебе не жалів, він не думав про тебе, коли ґвалтував
мене під самим твоїм носом, ось на цьому дивані, на цьому килимі! А ти
знаходила мої шпильки, мої сережки і не вірила! На ось, подивись! – І
покоївка рвонула на собі куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у
фіолетових покусах і засосах. – Може, хоч тепер повіриш, що твій
чоловік – чудовисько, яке має здохнути! Бо я... я тебе сама вб’ю!
"Он воно що! – сахнулась Віорелія від страшного зізнання Жоржетти. –
От звідки ця ненависть! А я... А він... як він міг... у неї, дружини,
під боком...”
Чорна кров ненависті залила її розум, солод помсти
розіллявся тілом, і вона сліпою лютою совою кинулась на свого ворога, на
свого тирана, на свого кривдника...
Але Тодор Йонович виявився дужчим, аніж думали жінки. Треноване,
плекане тіло не здавалось. З усіх сил напружилось, рвонулось і вирвалось
із трясовини паралізуючого снодійного та "обіймів” дружини. Від
несподіванки Віорелія заверещала і, підхопившись, кинулась до дверей.
Тодор Йонович, побагровівши від натуги, перевернувся долічерева, став
навколішки, а далі – ривком – схопився на рівні. Похитуючись на
розкарячених неслухняних ногах, обвів налитими кров’ю очима кімнату,
якусь мить з тупим нерозумінням розглядав перестрашену Віорелію, що
обезуміло билася у зачинені у двері, і лише тоді побачив Жоржетту.
Блискавичний здогад прошив пана Чепрагу з голови до ніг... Розчепіривши
руки, він пішов на покоївку, як зомбі, повільно, нахиливши по-бичачому
вперед широколобу голову...
"Де вона взяла цю ключку для гольфа? Я ж її тільки вчора з Франції
привіз... для Сні...” – було останнє, що встиг подумати Тодор Йонович,
падаючи від пекельного болю у скроні.
І вже не чув, як страшно закричала Віорелія Віорелівна, не бачив, як вона кинулась до телефону, белькочучи:
– "Швидку”, "швидку”... лікаря...
Але тонка, в срібних перстнях рука вихопила в неї слухавку. Перед Віорікою виросла Жоржетта:
–
Не поспішайте, люба пані! Дайте чоловікові спокійно віддати Богові
душу! Йому вже все одно ніхто не допоможе. І заспокойтесь. Ви нічого
поганого не вчинили. Ви лише... захищалися від цього розлюченого звіра!
Так-так, захищали своє потоптане життя, своїх дітей і всіх тих жінок,
кого це страховище знищило.
– Тодоріко! То-до-орі-ко! – не слухаючи Жоржетту, голосила Віорелія,
від жаху б’ючись головою об одвірок. – Мій коханий, мій нещасний
Тодоріко, ради Бога, прокинься... Боже, Боже, що я наробила? Як мені
далі жити?! Що мені діти скажуть?!
–Заткнися, стара ідіотко! Бо я тебе навіки заткну! – зашипіла
Жоржетта, замахнувшись на хазяйку білою ключкою: – І не валуй, як сука в
сливах, бо ще люди почують. А мені б не хотілося відповідати за це
падло, як за щось... порядне. Та й тебе шкода... Як–не-як, а ми
все-таки друзі по нещастю і трохи... родичі.
Віорелія здавлено зойкнула і замовкла, відчуваючи, як земля тікає
з-під неї, як всмоктує її в себе чорна, задушлива лійка смерчу і
несе-несе за обрій...
Очумалась у Тодоровій постелі,
просячи в Бога, щоб це був тільки сон, страшний, та минущий кошмар.
Однак це був не сон. На зеленій підлозі лежав бездиханний, залитий
кров’ю її чоловік, її Тодоріка, а навпроти у кріслі сиділа Жоржетта,
виграючи ключкою та патякаючи, як божевільна маніячка:
– Скоро сюди приїде міліція... Звичайно, вони подумають, що пана
Чепрагу отруїли трутою для пацюків. Як у кіно. Але чого голова пробита
і... кров? Тепер вам, пані, ніхто не повірить, що він вмер від інфаркту
чи інсульту. Я знаю цю судову медекспертизу. Я там місяців три
санітаркою працювала. Ледь не зваріювала серед тих жмуриків. Ви не
уявляєте, як мруть люди! Як мухи. Коли спека – одні жертви
автокатастроф. Відкриття купального сезону – потопельники. Починаються
осінні дощі – самогубці, переважно вішальники… Всі як один – депресивні
інтелігенти. Крутих бачила лиш прострелених... А щоб задушених
целофановим мішком чи вбитих власною дружиною – таке бачу вперше!
– Замовкни, замовкни! – забилась в істериці Віорелія Віорелівна. –
Як ти можеш – він же… мертвий! Боже, він мертвий! Що буде? Що мені діти
скажуть? Що? Що мені робити? Боже, що мені робити?! Що дітям казати?!
–
Кажу вам, не валуйте! І запам’ятайте: всім – і дітям, і сусідам, і на
суді, якщо, звичайно, до цього дійде, кажіть, що ви – оборонялись. Він
на вас напав, хотів убити, а ви захищались, ось цією ключкою. І тоді –
вам нічого не буде. Анічогісінько. Бо ви – жертва... Вас виправдають. Бо
ви, захищаючись, покарали зло – от і все.
– Що ти верзеш?! Який суд?! Ти його вбила, а я маю... а мене
мають... Ти... Ти... катюго! – нарешті до Віорелії дійшов зміст
Жоржеттиних слів. Жінка схопилась на ноги, кинулась у двері і осіла, як
підкошена.
– Не кричіть на мене! – зло зблиснула очима покоївка. –
Мене тут не було і нема. І ніхто мене тут ніколи не бачив. Чуєте? Так
що мовчіть і слухайте. Викликати "швидку” не раджу. Вас запідозрять і
зразу ж посадять. А вам того треба? Думаю, що ні. Отож хай пропадає
безвісти.
– Але ж… Стефа… люди... Боже, помилуй! Спаси! – Віорелію трясло, як у пропасниці.
–
Стара вусата Стефа? Та вона не пам’ятає, що з нею хвилину тому було.
Тим більше коли це таке бувало, щоб він, оцей, що розвалився тут, –
знущалася Жоржетта, – до вас із першого поклику їхав?! Може, до когось
іншого і біг, лиш не до вас. І Стефа це теж знає. І взагалі, пішла вона
до біса, стара шмата, як вона мені обридла! А ви, пані, давайте
вставайте та ходімте чоловічка вашого запорпаємо, доки я ще тут. Бо
піду! От чесне слово, що піду. І залишу вас наодинці з дорогим трупом.
Ще й міліцію викличу, щоб в тюрягу вас запроторила. То як, встаєте?
Прекрасно. Тоді ходімо.
– Куди? Куди мені йти? – хлипала Віорелія, блудячи по кімнаті божевільним поглядом.
–
Ого, так у вас, пані, схоже, дах їде з переляку? Це мені не
подобається... Чуєте? Перестаньте ревіти! Він вартий того, що сталося!
Байдуже, вбили його ви, чи сам умер.
– Я... вбила?! Я – вбила?! Боже! Я?!– знову впала в транс Віорелія, до якої нарешті дійшов весь жах сподіяного.
–
А хто? Хто підсипав йому снодійного в печеню, бо вже не годен був
терпіти знущання? Хто підкупив покоївку, дурну, наївну дівку, щоб та
помагала душити? А коли придушити не вийшло, спокійнісінько бебехнув по
голові чоловіковій ключкою для гольфа, яку він щойно із самої Франції
привіз для своєї полюбовниці і ще навіть не встиг з машини вийняти?..
Хто? Чи не розлючена стара дружина, яку він збирався залишити
голою-босою? Бо, на жаль, прибрати її тихо з дороги або просто зарізати
не пощастило... Га? Хто? Але, пані, з мене доста! Бо я тепер теж пані.
Тепер я теж – багата. А чого це ви так дивитесь на мене? Ви ж зараз
самі, дорога моя вчителько, заплатите мені за мовчання як свідкові
вашого злочину. Це – по-перше. А по-друге, відстібнете кругленьку суму
за те, що зробила ваших дітей багатими спадкоємцями... Авжеж! І добре
заплатите. Отими доларами, що у вас у сейфі, в тому самому, що в
спальні, у стіні за картиною захований. Я, звісно, і без вас їх вигребла
б, та ключика не маю... І не робіть таких здивованих очей. І не
брешіть, бо мені нема що втрачати... давно нема що втрачати. З колиски.
Отож, люба пані, діставайте ключик... А я за це допоможу ще й вам
виплутатись із прикрої історії...
– Та я…Та ти що, клята дівко? Суко дика! Убивце!
– Ще одна
образа – і я йду, – попередила холодно Жоржетта, – тож вставайте,
діставайте гроші та притьмом замітайте сліди, доки за законом підлості
сюди не заявився "на вогник” з підрозділом ментів ваш кум Петро Олар.
Отож беріть за ноги, а я – за руки та й поїхали... А то скоро
розвиднятися почне...
– Ні, я не можу... – жалібно заскиглила Віорелія Віорелівна, все ще сидячи в порозі: – Не мо-о-ожу...
–
Уб’ю! – спокійно, але переконливо попередила покоївка, замахнувшись
закривавленою ключкою: – Мені свідки непотрібні. Тим більше, невдячні
суки, яких я врятувала від смерті і злиднів, а вони мене за це
збираються під трибунал підвести... Але, матушо, не вийде! Не на ту
напоролись. Тож або вставайте, або... відлетить ваша душечка,
Рито-Дрито, вслід за Тодоріковою...
Те, що було далі, залишилось в пам’яті Віорелії Віорелівни мішаниною
з уривків страшних кошмарів. Мов із потойбіччя. І вона серед тих
кошмарів, у тому пеклі пекельному щось робила, щось несла важке, страшну
якусь ношу, кудись ішла, шпортаючись та падаючи під тягарем, а потім...
потім – ніби поїхала...
Опівночі з воріт садиби Тодора Йоновича Чепраги виїхав його
джип і помчав у напрямку річки, що огинала районне містечко з
південного боку. За годину слідом за джипом, по-старечому чахкаючи,
виповзла на вулицю ледь освітлена "дачія” і почухикала у протилежний
бік, на далекі вогні обласного центру...
* * *
Позаяк
вільний бізнесмен і недоторканний нардеп Тодор Йонович Чепрага не мав
поганої звички посвячувати співробітників, колег і близьких у свої
справи і плани на майбутнє, то спохопилися за ним нескоро. Як згодом
виявилось, навіть найближча до покійного людина – його секретарка Стефа
думала, що він десь є: або у Верховній Раді, або за кордоном. Підозру в
міліції викликала конфіскована в ужгородських циган темно-синя "дачія”,
яку їм нібито, клялись цигани, віддала без документів, а тому за безцінь
дружина буковинського циганського барона Марія, що навідувалась в
Ужгород до своєї тітки по чоловікові. На цьому б розслідування, певно, і
завершилося б, оскільки баронесу Марію тиждень тому з великим понтом
поховали в розкішному саркофазі на новому цвинтарі в Чернівцях, якби
темно-синю "дачію” не впізнав кум Тодора Йоновича – начальник районного
відділу міліції Ілля Олар. Прояснити ситуацію з подарованою циганам
машиною дружина Тодора Йоновича Віорелія Віорелівна не могла, оскільки,
на думку сусідів, перебувала в даний час у дітей у Букурешті.
Інформація про те, що хазяйки давно немає вдома, змусила
правоохоронні органи почати розслідування за фактом пограбування будинку
народного депутата України Тодора Чепраги. Коли після довгих вагань і
пошуків самого Тодора Йоновича в присутності понятих міліція оглянула
садибу і дім, "дачії” не знайшли, зате знайшли сліди крові на підлозі у
кабінеті Тодора Йоновича. З огляду на свідчення Стефи і Сніжани, які
згадали про телефонні дзвінки якоїсь божевільної, в пошуках пана Чепраги
спочатку перекопали весь його сад і город, а далі почали скородити
річку. Через три дні джип з Тодором Йоновичем знайшли, але за кілька
кілометрів від мосту, що викликало немале здивування, як така важка
машина могла так далеко заплисти. До розшуку пані Чепрагової місцева
міліція збиралася залучити "Інтерпол”. Але не залучила, бо в області в
цей час об’явився серійний вбивця-збоченець, який полював тільки на
старих дружин бізнесменів, якщо зважити на те, що за останній тиждень
щезли невідомо куди аж три найбагатші жони краю. Отож охоронці порядку
всі сили кинули на пошуки озвірілого маніяка, першою жертвою якого,
вірогідно, і стала тиха, безневинна Віорелія Віорелівна.
* * *
Міжнародний потяг "Москва-Софія” безтурботно перетинав
буйно-зелені Карпати. Біля вікна в коридорі майже порожнього вагона
стояли дві жінки і сумно вдивлялися в миготливі гірські краєвиди з
полонинами, лісами й перелісками.
– Певно, на показ мод... Ви така гарна, така вся... певно, топ-моделька?
–
Дякую, пані, за комплімент. Але, на превеликий жаль, їду я до Парижа на
інші заробітки... Чула, що у Франції ще мало наших, тобто
заробітчан-нелегалів, то ж, кажуть, у великій ціні покоївки... Навіть у
більшій, аніж в Італії. А мені так потрібні гроші...
– Мабуть, на посаг? – спробувала вгадати старша.
– Ні, на ліки... Дорогі, закордонні ліки. Для мами. В неї... рак.
– Боже, яке горе! – щиро поспівчувала старша.
– Горе... Але хіба мені одній зараз горе? Всім горе...
– Ваша правда... До речі, – спохопилася старша, – ви чули ту страшну
новину, яку передало українське радіо?! Ні?! Та щойно ж передавали!
Нібито в містечку Н. загинув в автокатастрофі один з найбагатших людей
України, мільйонер і депутат парламенту якийсь Тодор… е-е, на жаль, далі
не розчула. Запам’ятала лиш це рідкісне в наш час ім’я. Нібито його
авто зірвалося з мосту в річку. Але ще цікавіше те, що в його кабінеті
знайшли цілу калюжу крові, а в ній – нібито невідому якусь отруту! А ще –
на шиї відбитки пальців дружини, яка нібито була теж в машині... Жах,
яка заплутана історія!.. Але дружини ще не знайшли. Тільки знайшли шарф,
прив’язаний до спинки сидіння... Отака страшна, заплутана історія...
Але я ніяк не збагну, як це таке може бути, щоб отруєний та ще й
задушений та в машині розбився і в річці утопився? Ніби йому, бідному,
одної смерті мало було?!
– Видно, що мало... – подумала вголос молодша. – Є такі люди, що їм
мало однієї жінки, однієї машини, однієї квартири, одного мільйона...
Мабуть, і смерті однієї замало...
– Воно то так, але щось не
віриться, щоб виною катастрофи була дружина... Вперше чую, аби на
старість доходили такого краю... Але чого в житті не буває...
– Боже, як нудно... – вдавано позіхнула молодша. – Нудно і бридко...
Між іншим, ваша правда, його вбила не дружина, а ... дочка. Отак!
– Рідна?!
–
Позашлюбна. За що? Хтозна... Може, за те, що звів її маму, котра робила
в нього покоївкою і так його кохала, так вірно служила, що про нагуляну
з ним дочку йому не призналась, аби... не вигнав з хати... Але, я
думаю, він усе добре знав... Не такий він чоловік був, щоб від нього
могло щось втаїтись чи сховатись... Просто він ту жінку мав за тварину,
за чорну рабиню, зрештою, як усіх людей... А може, тій дочці гірко було,
що ламаного гроша ніколи не дав, що росла, мов той лопух при дорозі,
котрого лиш лінивий не топче? А може, тому, що, коли вона виросла і теж
улаштувалась до нього покоївкою, він... хотів її... збезчестити, а потім
побив і викинув, як погане щеня, голу на сніг-г-х? – останнє слово
прозвучало, як схлип.
– Боже, яке... страховисько! – вжахнулась старша. – Невже таке буває?! Боже, невже таке буває?!
–
Буває ще й не таке, – гірко всміхнувшись, молодша продовжувала. – А
може, тому, що всі свої гроші і маєтки він хотів заповісти молодій
коханці, подрузі тої ж таки позашлюбної дочки?.. Хтозна, що там між ними
було?.. Кажуть, простити можна все, лиш не довічне приречення на злидні
і упослідження сирітством... і не ким-небудь, а рідними людьми... А
може, то був просто самозахист – те вбивство?.. Просто, вона
захищалася... від такого батька і всього свого життя паскудного... Та що
гадати! Смерті без причини не буває. Помсти – теж. Тільки от кому від
того легше?..
– Ви так говорите, ніби все те... бачили? – здивувалася старша.
–
Неважко уявити... Зате важко уявити, як після того, що сталося, їй
жити, тій дочці? Бо від того, що сталося, не втечеш ні за які кордони...
Не хотіла б я опинитись на її місці... Ні за які гроші не хотіла б...
– То правда, – погодилася старша, – хай Бог милує від такого! Але що
поробиш, світ страшний, і на віку – як на довгій ниві... таке може
приключитися, що й у страшному сні не присниться... Але не журіться.
Мені теж часом сниться казна-що...
І, печально зітхнувши, жінки розійшлись по своїх купе: потяг
наближався до кордону і треба було готуватись до перевірки паспортів.
– Слухай, ти, якщо ти й далі будеш мовчати, я
тебе згною. Ясно? – задихаючись від досади, спитав той, що сидів через
стіл навпроти. Майже її ровесник, молодий і гарний, зовсім красень, як
артист Домагаров, але дуже недобрий. Як фашист. Він аж зубами скреготів
від пасії, готовий убити її, але вона не розуміла, що він від неї хоче.
– Ти чуєш? Давай, розказуй! Не тягни резину. Попереджаю, моє
терпіння може лопнути! Так що давай... шуруй! Усе, як було. По
порядку. Ну? Як тебе сюди занесло? Якими вітрами? Я слухаю... Давай,
давай, виколупай із себе! Ну і чого ти мовчиш? Ти що – глухоніма? Тобі
ж гірше буде, дура! – починав скаженіти красень, зриваючись на крик. –
Ну, говори! Я слухаю! Як – усе– було?!
– Що – було?—хотіла запитати. Їй шкода було, що
красунчик так побивається, аж трясеться весь, але нічим не могла
зарадити. Щось давке, як грушка-дичка, застряло поперек горла, не давало
говорити. І вона мовчала, зіщулившись у тому мовчанні, як равлик у
своїй хатці, маленька, безпомічна перед нежданою бідою, що здоровенним
чоботом нависла над нею, готова з хрустом розчавити.
А на Великдень приїхала в село "столична”
шалапутна Алла, побачила Ясочку, яка маком одиноким цвіла біля церкви у
колі тіток і бабів, що зійшлися паску святити, і – все. І перевернула з
ніг на голову все життя Ясочки, котра маком сиділа після школи біля тата
з мамою. Так думала мама. Що шалапутна Алла (яку в селі звали, як
горілку, "столичною” через те, що першою виїхала до столиці і тепер дуже
гордилася тим) наговорила Ясочці, на що настренчила, мама не знала, але
на другий день Великодня Ясочка заявила, що їде в Київ шукати роботи,
бо, як вона бачить, вони ніколи не назбирають грошей на інститут, а як і
назбирають, то це буде через сто років, а вона не збирається посивіти у
цій глушині, а тому їде з Аллою сама собі дорогу пробивати. Почувши
таке від тихої, смирної Ясочки, мама вжахнулася, взялася за голову, а
тоді – в боки, бо чувала, якою "дорогою вибивається в люди” шалапутна
Алла, але Ясочка раптом розлилася сльозами, приказуючи, що через тупість
мами ( "Тупість! Тупість!” – ридала Ясочка, маючи на увазі мамину
любов), вона світа білого не бачить, тоді як її ровесниці давно всі по
закордонах і столицях, а вона тут, у цьому болоті, пропадає. Тож мамі не
зоставалося нічого іншого, як і собі заголосити, а на третій день по
Великодню, рукою махнувши, відпустити свою єдиначку разом із шалапутною
Аллою у білий світ, тобто, до Києва.
Не сподіваючись, що мама так легко погодиться, Ясочка
злякалася – і омріяних перемін, і Києва, який бачила всього кілька
разів, коли їх, сільських школярів, возили на екскурсію. Але від Алли
так гарно пахло розкішним столичним життям, так вилискував на сонці її
розмальований довжелезний, як у відьми, манікюр... Ясочка глянула на
свої обрізані при самих пучках нігті і... І страх перед невідомим білим
світом, якого вона не бачила, в селі сидячи, як рукою зняло.
Проводжаючи Ясочку до київського автобуса, який двічі на
тиждень заїжджав у їхнє село і вивозив із нього у світи все молоде й
здорове, а тепер-от ще й Ясочку, мама раз по раз приповідала:
– Боже ж мій, луче б устроїлась десь ближче: у Теплику чи
Війниці... Що ж ти там робити будеш, дочечко, у тому Києві?
На що замість Ясочки відповідала шалапутна Алла:
– Ой, тітко, які ви старорежимні! Наче телевізора не
дивитесь! Та в тому Києві, тітко, роботи – завались! Захоче – піде на
стройку: там таке строїтільство, як показилися! Людей треба – море! А
захоче – домработніцою устроїться, або собак у багатих вигулювати. Теж
добрі гроші.
Почувши про собак, мама, як риба у хватці, хапнула ротом повітря, на що шалапутна Алла перелякано замахала руками:
– Та не бійтеся, тітко, це ж, як вона схоче! А не схоче –
піде на базарі торгувати, чи ще луче – в барі десь офіціанткою... Чи в
"макдональді”. Ой, тітко, там тої роботи, як жуків на вашій бараболі!
Від такого вибору робіт мама вже й не знала, що казати. А
уявивши Ясочку в барі офіціанткою, втерла сльози, та шалапутна Алла й
далі розраювала бідну:
– Ви, тітко, тіштесь, що ваша
Ядя їде в Київ, а не за кордон. Бо то вобще – пиши пропало! Хоч я,
например, не знаю, чого це пертися у якусь Італію чи Португалію, коли
можна гроші заробити, недалеко від дому відбігши?! І вобще: чого це ви,
тітко, як затуркана якась сільська баба? Нічого з вашою Ядьою не
случиться в тому Києві, лиш те, що людиною стане. Заробить гроші, а,
може, і в інститут поступить, їх там теж, як собак нерізаних. Лиш,
конєшно, грошей тра! А може, заміж вийде. От із тих дівчат, з якими я
живу, вже добра половина познаходили собі молодиків і повіддавалися.
Сільські дівчата просто нарозхват у Києві. От побачите, ще та-ко-го вам
зятя привезе – з моб-біл-лою, на м-мерсссед-десі! А тут що? В цьому
селі? Одні діди повдовілі та Шківа-уголовнік!
Ясочці було жаль маму, але при згадці про вар’ята Шківу
стало шкода себе за те, що пропадала пропадом у цьому болоті. І
пропала б, якби не Алла... Отож затято не піддавалася на мамині сльози.
– З твою красою, – нашіптувала зубатенька й носатенька Алла,
– ти ще моделькою станеш. Там цих конкурсів усяких: твій шанс, цицьки
місяця, срака року – завались! А в тебе з усім цим усьо супер!..
Ясочка спершу не дуже вірила шалапутній Аллі, бо
перевірити свої чари в селі справді не було на кому, а єдиного парубка
Геника Шківу, який недавно повернувся з тюрми, де відсидів за те, що
крав по городах маковиння і перепродував циганам, вона боялася. Але
уважніше придивившись до себе у дзеркалі, справді побачила, що Алла не
бреше, що вона не гірша, а то й краща за тих дівчат, котрі усміхаються з
реклами телевізора та лискучих журналів на вітринах кіосків у Теплику.
То чого справді має пропадати у цьому болоті, коли такий великий світ і в
ньому стільки можливостей для гарної дівчини?
– Слухай, давай по-доброму.
Ти ж нормальна дівка, симпатична, не глупа... Молода. Тобі треба
виплутуватись із цього дєрьма. Ти понімаєш? Ну давай, розказуй, хто
тебе підставив? Спільники – хто? Ти ж, бичка сільська, лоханка немита,
сама ж не могла додуматись! Де ті, кого ти навела, га? Давай, згадуй!
Колись, сучко!
Але вона й далі не знала, що згадувати. Не розуміла й
половини слів, якими красунчик кидався в неї, наче грудками мерзлого
гною. Від них смерділо, як з нужника.
І вона затуляла обличчя
долонями, щоб не чути того смороду, але красунчик відривав її руки і,
бризкаючи слиною в обличчя, волав: – Кажи, хто вони! – і чекав із
перекошеним лицем, що вона скаже.
На зупинці край села чекало автобуса, окрім
них, ще кількоро сільських студентів, обліплених родичами, та кілька
чоловіків, які, погостивши на Великдень у сім’ях, поверталися до своїх
міських заробітків. Мама, побачивши їхні зацікавлені позирки,
демонстративно стала оддалік від гурту (стидалася, що її Ясочка
вибирається з дому разом із шалапутною Аллою) і тихо наказала:
– Менше говоріть та розказуйте... Чим менше знати будуть, тим луче... Вони з нами не діляться...
– Ой тітко, нада ми їм!.. – відмахнулась Алла з досадою.
– Нада, ще й як нада! – перейшла на голосний шепіт мама. – Якби ти знала, що кажуть...
Але, слава Богу, в ту мить, коли мама збиралася
повідати Аллі, щ-о-о про неї кажуть у селі, підійшов автобус і,
підхопивши торби, вони ринулись займати зручні місця, бо ж до Києва
півдня їхати.
Коли від’їжджали, Ясочка глянула крізь вікно
переповненого автобуса на заплакану маму і теж розплакалася – від жалю
за мамою і страху перед великим світом, що починався для неї зразу ж за
рідним селом.
– Ти, що, справді не в’їжджаєш, а
може, під недієздатну косиш? Слухай, марухо, через тебе у мене планка
падає. Прошу тебе, не іспитуй моє терпіння! Вишак, блін, зафугую, як
пить дать, або – у вічний культпохід на зону...
Тепер вже вона точно нічого не розуміла. Дивилася на
нього і думала, якими негарними, Боже, якими гидкими робить злість
начебто й вродливих людей. Невже він цього не розуміє?
– Заберіть її! – крикнув у двері, втрачаючи терпіння, Домагаров, а їй
прошипів: -- Колись, мала клізмо, а то я тобі твій тупий гарбуз надвоє
розколю. Ти вже мене дістала... Косиш під дурку? Даремно! Віддам на
експертизу і загудеш на довічне... Ти чула? До смерті у клітці будеш
сидити.
Зайшла Маріка, точніше, схожа на Горбатюкову Маріку з Бережків, тільки ще похмуріша, жінка, і сказала:
– Руки за спину! Виходь!
– Вона мене дістала! – пожалівся Домагаров Маріці.
– Дай пару п...лєй по-під ребра, – вживши погане
слово, гугняво порадила та, що була схожа на Маріку з Бережків. –
Спомнит враз... Це вони значала целок корчат, а як припреш – розкажут і
те, чого не було.
– Ладно... Не зараз... Забери її...
– Давай впірьод, покорітєльніца століци! – гигикнула Маріка і садонула важким, як у чоловіка, кулаком попід ребра.
Великий світ, чи то стольний Київ, зустрів Ясочку дощем,
людським стовпотворінням і всенародною байдужістю. Навіть важке,
загазоване повітря пахло безпросвітною байдужістю. З годину вони
добиралися до Аллиної, як вона казала, Солом’янки, переповненим метро,
тролейбусом та пішодрала, обриваючи руки наталованими провіантом
торбами.
– От і наш гадючник, – нарешті видихнула Алла перед
облупленою багатоповерхівкою. І вони з останніх сил поволоклися брудними
сходами на п’ятий поверх, бо не працював ліфт.
"Гадючник”, чи
то трикімнатна квартира, яку винаймала Алла разом із ще десятьма
дівчатами, що приїхали із різних областей шукати роботи і щастя у
столиці, скидалася водночас на палату в запущеній старій сільській
лікарні і безлюдну солдатську казарму: одні тапчани й розкладайки. Ще з
порога Ясочці вдарило в ніс мішаниною чужих запахів, дешевих
дезодорантів і ще дешевших супів "мівіна”, якими вже торгують і в
їхньому селі. Про те, що тут живуть жінки, нагадувала хіба що розвішена
на шворках по балконах і у ванні різнобарвна білизна. Та ще квітучі
фуксії-калачики на підвіконнях зігрівали цю нічліжку, цей табір
циганський пломінцями розгублених по провінціях домашніх вогнищ.
– Поки що будеш зі мною спати, – Алла показала на обдертий диван у
найменшій кімнаті. – А там видно буде... Тож будь як у дома,
розшнуровуйся, віддихай, а я красоту наведу – не можу ж я в такім виді
на люди вийти! – і зачинилася у ванній.
Не встигла Ясочка на диван сісти, як Алла стала перед нею у всій
своїй красі – вся в блискітках і "закльопках”, ще й у пупі сережка, а у
вухах – по чотири... Ясочка лиш очі витріщила, а задоволена реакцією
Алла гордо сказала:
– Учись, доки я жива!
А потім вони подалися на найближчий
речовий ринок, де реалізатором "секонд хенду” працювали Аллині знайомі і
їм нібито треба було продавщиць-напарниць. По дорозі Алла аж
захлиналась, "розписуючи”, яка то вигідна робота – продавати "секонд
хенд”.
– Платять не багато, зате ти всігда будеш одіта. Там такі-і-і
вє-єщі бувають, фірмові, новісінькі, які десь завалялись-залежалися по
складах паризьких супермаркетів, не відлічиш від тих, що по київських
бутіках пиляться. Сама провіряла. Всі дєвочки з нашого "гадючника”
одіваються з гуманітарки. От подивись на мене – чим не модель? І ти така
будеш!
Ясочка глянула на сяючо-оголену Аллу, але як не старалась, уявити себе такою не могла.
Привівши під двері, Маріка вперла її лицем у сіру стіну, і скрегочучи ключем у замку, прогугнявила над вухом:
– Ти, дєвочка секин-хенд, ти мені, канєшно, ні при чом, але послухай пораду: не зли його. Хуже буде!
І штовхнула через поріг. У спертий, важкий дух погреба і
громадських туалетів. На якусь мить вона затримала подих, заплющила очі,
намагаючись порятуватися від дійсності спогадами про той світ, що
зостався за стіною і тепер здавався таким святковим, яскравим і
веселим, як у дитинстві великодній ярмарок у сусідній Соболівці.
Поплутавши трохи поміж продуктових рядів та речових
палаток, вони випірнули серед копиць барвистого дрантя, в якому
енергійно порпалися люди, заохочувані веселими криками продавців:
– Налітай! Свіжий товар! По три штуки на гривню! Налітай!
Алла зареготала, і, на всі боки розкидаючи "прівєт-прівєт!”, шпарко,
як риба в річку, ринулась у глибину базару, поміж палаток, що
нагадували Ясочці завішаний шматтям критий тік у рідному селі. Тільки
там пахло устояним духом пашні, який не вивітрився навіть за останні
роки, відколи в селі перестали сіяти пашню всяку, а з даху порожнього
"піднавісу” навіть гнилу толь здерли. А тут тхнуло... наче дустом чи
дезинфекцією. Їдучі запахи хмарами піднімалися над розворушеними
кучугурами лахміття, лоскотали в носі і дерли в горлі. Ясочка
закашлялась. На що повеселіла Алла гукнувши: – Привикай до європейських
ароматів! – різко пригальмувала біля двох дівчат, що навперебій
закликали покупців:
– Джинси, куртки, футболки, юбки, блузки, купальники... На всі вкуси
і возрасти! Зі складів Європи. Сам Версаче від заздрості плаче! Дєшиво!
Не минайте – вибирайте!
– Дєвочки, прівєт! От я
Тані, як і домовлялися, знайшла тобі заміну. Подругу. – сказала Алла і
почала мотляти розвішане по брезентових стінах і вішалках шмаття, однак
нічого не знайшовши "новенького”, погнала з базару, кинувши на прощання:
– Не обіжайте дитину!
Дівчата, Таня і
Катя, теж з Вінниччини, тільки з інших районів, Ясочку не обижали, а
навпаки, оскільки в пообідню пору покупців мало було, стали дружно
уму-розуму научати та до звичаїв і порядків базарних привчати.
– Робота не важка, на свіжому повітрі, – заохочувала
Таня. – Головне, аби не крали і більше купляли. І сама нічого не бери,
бо на щот цього в хазяїв строго. А як щось понаравиться, то краще скажи,
що хочеш купити, і віддай ті нещасні копійки без скандалу.
– Да, з хазяями луче діла не мати, – додавала Катя. –
Наші пани ще нічого, головне, не мелочаться. Вони в нас – "круті”,
машинами торгують, і "секонд хенд” у них так, попутний бізнес. А он
дівчатам, – метнула очима на палатку навпроти, – не повезло. Їхня
павучиха слідкує за кожною ганчіркою.
– Та й наша добра, – не втерпіла Таня, яка, певно,
недаремно збиралася роботу покидати. Але тут же спохватилася: – Та ти не
бійся, головне тобі обтертися в Києві, а там і ти знайдеш роботу і
кращу, і дорожчу. Так усі роблять. Або кавалера...
До вечора Ясочка старанно "обтиралася”, а
ввечері, коли пакували у величезні торби лахміття, з’явилася хазяйка,
розмальована-розцяцькована дама середніх літ, розрахувала Таню, обмацала
Ясочку, як корову на ярмарку, оцінюючим пронизливо-принизливим поглядом
і, кинувши: "Что ж, работай!”, повихляла туди, звідки прийшла, – у той
сяючий, розкішний і багатий Київ, який ще вчора здавався Ясочці таким
привітним і близьким, а в цю мить так безжально віддалявся від неї
разом із лискучим задком хазяйки.
– Скотина, – просичала услід Таня, – вона мені недоплатила двісті гривень!
І Ясочці стало страшно, і захотілось додому, та ще страшніше
було від того, що і дома її нічого, крім нудьги, болота, важкої роботи і
зека Шківи, не чекало.
У палаті, як вона в думках називала
своє несподіване помешкання, на неї чекала нова подруга по нещастю. За
весь час, відколи її сюди привезли, їх було три і всі кудись дівалися.
Дівчата зникали саме тоді, коли її викликали до красеня, або возили на
колишню квартиру показувати, як усе було. Вона не знала, що показувати.
Стояла серед руїни свого колишнього раю, заціпенівши від жаху і горя...
Приходили якісь сусіди, колишні співмешканки... Але вона не дивилась на
них. Тепер ось нова з’явилась. Взагалі-то їй було байдуже: говорити все
одно ні з ким не хотілось, а думалось однаково, як з ними, так і без
них. От тільки Він не приходив тоді, коли в палаті хтось був. "Я не
хочу, щоб про тебе негарно говорили ", казав... А що б Він сказав, якби
послухав красунчика?.. Що б Він тоді сказав?!!
Микиту Платоновича Ясочка зустріла, з
роботи вертаючись. Стояв, зіпершись на ковіньку, біля під’їзду,
дивився на торбу з продуктами і наче не відав, що з нею робити. Але
Ясочка тоді ще не знала, що це Микита Платонович. Стоїть собі дідок
біля під’їзду – та й стоїть, маленький, щупленький, важко дихає, торби
не годний донести... Жаль Ясочці стало дідка, може тому, що в неї самої
ніколи не було діда. Всі діди, тати – мамин і татів, чогось рано
повмирали. Чогось!.. У селі чоловіки мруть, як мухи. І старіють скоро. А
от жінки живуть довше, видко, щоб коло землі було кому робити. Тож не
дивно, що Микита Платонович видався Ясочці старим, як світ, дідом. І
тому вона, як кожна сільська дитина, привчена шанувати старших, пожаліла
його: – Давайте, я вам поможу, дідусю, – а далі підхопила сумку,
понесла до ліфта і чекала, доки він, задихаючись та шкутильгаючи,
дожене її. Бачачи, що старий зовсім непотрібний, три чисниці до смерті,
добра Ясочка вирішила піднести сумку з продуктами аж до дверей його
квартири, що була поверхом вище, якраз над тією, в якій вона поселилася.
– Заходьте, – запросив зворушений до сліз Микита Платонович, і
Ясочка, на лихо, зайшла. І стала як укопана. Бо замість трикімнатного
гуртожитку з тапчанами, вазонами на вікнах і колготами-ліфчиками,
розвішеними на шворках, побачила таке, яке бачила лиш у кіно та раз у
музеї. Та де! Стільки картин, старовинних меблів, ваз, статуй і різних
інших фігур вона не бачила навіть в обласному музеї, куди їх возили ще в
школі. Ясочці здалося, що вона потрапила на триста років назад, бо й
запахи тут витали несьогоднішні, важкі від пилу, як темно-сині гардини
на вікнах, і сутінки стояли, як у музеї, якісь... підземельно- холодні,
хоч за вікном буяла весна.
Микита Платонович ввімкнув у коридорі тьмяне світло і запросив
ошелешену Ясочку "до майстерні”. У майстерні, як він величав найбільшу
кімнату, біля наполовину заштореного вікна стояла на ніжках перекидна,
як у школі, дошка з недомальованою картиною, а біля неї – столик із
фарбами у слоїках і тюбиках.
– Ой, – сплеснула руками Ясочка, – то ви художник?! – І
засоромилася, бо вперше бачила живого художника, і видко, знаменитого,
бо ж у Києві живуть тільки знамениті. А невідомі – живуть по селах, як
Микола Безкоровайний із сусідньої Петрашівки, про якого часом пише
їхня районна газета.
– Виходить, що так, – Микита Платонович від Ясиного наївного
захоплення зашарівся і аж помолодів. Почав метушитися, ґоґошитись, як
парубок, припрошуючи Ясочку то сісти, то встати, а врешті, йти за ним на
кухню кавою вгощатися.
То лиш одне звання було, що кухня. Бо тут теж всі стіни були
завішені, але тарілками – полив’яними і різьбленими з дерева,
розмальованими ложками та іншим святочним кухонним причандаллям, а в
сервантах та на полицях височіли гори небачених сервізів, стародавніх
глечиків-збаночків, горщечків-банячків, пляшечок і вазочок. Серед цього
розмаїття всілякого посуду Ясочка впізнала "близнята”, точнісінько
такі, як у баби Васьки у миснику колись стояли: два зліплені до купи
горщечки з ручкою, в яких давно колись сільські люди обід в поле
косарям чи полільникам носили. В одному горнятку – борщ, а в другому –
кашу.
– Такі, як у моєї бабусі, – показала Ясочка на "близнята”.
– Ці теж – від моєї бабусі... Єдина спадщина... – зітхнув Микита Платонович.
І Ясочка ахнула: – Такі старі?!
Микита Платонович знову зашарівся, знічено заусміхався:
– Такі старі... що поробиш... До речі, ми ще ж не познайомились... Як вас... величати? Бо мене – Микита Платонович.
– А мене – Ядвіга, – сказала Ясочка і подала Микиті Платоновичу руку, як це в кіно по телевізору бачила.
– Звідки, перепрошую за неделікатне запитання, таке... ім’я? –
здивувався Микита Платонович, поривно схопив її руку і припав до неї
сухими вустами. Він був зовсім близько і від нього теж пахло давністю,
дуже старою давністю.
– Від моєї прапрабабусі по мамі. Вона була польська пані і звалася
Ядвіга, але коли вийшла заміж за мого прапрадідуся – сільського коваля,
то стала... Явдохою. От що любов робить, каже мама... – відповіла
Ясочка, і собі здивувавшись перипетіям свого родоводу. – І всі забули,
що вона була пані. А моя мама нагадала і назвала мене Ядвігою. Хотіла,
щоб я теж була пані. Але в нас у селі будеш... Аякже! Коло свиней! –
Ясочка засміялася, не шкодуючи за тим, чого не могло бути. – Тому й
називають мене – хто як: молодші – Ядьою, старші – Явдонькою, а мама
часом Донькою, але більше – Ясочкою. А коли хто, не приведи Боже, назве
мене Явдохою, то стає люта, як меч. А мені – хоч і горщиком, аби лиш у
піч не засували...
Ясочка знов засміялася, але вже ніяковіючи від занадто довгого ручкоцілуваннячка цього дивно дідуся.
– Ви – чудо! – захоплено вигукнув Микита Платонович, відриваючись
нарешті від ручки Ясочки. – Ясочка... Прекрасне ім’я! Але я називатиму
вас – Ядзуня... Панна Ядзуня! Це так романтично... Так, певно, називали в
юності вашу бабуню-панну її шляхетні родичі. Ви не проти? – Микита
Платонович, розправивши плечі, гордо скинув сухеньку, ледь притрушену
сивим пушком голову, і зразу помолодів, і став схожий на... на якогось
знайомого, дуже поважного чоловіка...
– Микита Платонович? – перепитала вражена Ясочка.– А ви часом не поет? Так наче звався якийсь поет...
– Того поета, панно Ядзуню, звали Микола Платонович Бажан. А я художник – Микита Платонович Джамалія...
– Який я тобі Микита? Дівко, ти
що збренділа совсєм? – насторожено спитала зі свого тапчана неохайна,
патлата і беззуба жінка, та сама, яку вона застала в "палаті”. Від
жінки кепсько пахло... чимось брудним, ... глупосним...
– Гей, дівко, а ти часом не стратила дитину? Щось ти
дуже змахуєш на тих малолітніх сучок, за якими зразу тічка собацюр
бігає, а тоді міліція. Щось ти мені дуже їх напоминаєш... Надивилася я
на вас, шалав паскудних, хвойд-мокрушниць... Е-е-е, та ти що – зразу й
ласти відкинула?! Гей, начальник, ти шо мене до жмуриков подсажуєш, мнє
єшо етого ґавна не хватало! Я – нєрвная, пугаюсь!
Загрюкало, затупало, двері відчинились і зайшов
Микита Платонович, зовсім молодий, гарно вдягнений, в капелюсі. Вона
спочатку навіть не впізнала його.
Ясочці здалося, що він
от-от, як це у кіно показують, підійде до неї вихилясом, підставить
лікоть і запросить на якийсь... танець. Але Микита Платонович, ніби
отямившись, підступив до одного із сервантів, вибрав серед чудернацького
посуду найкращий – срібний із візерунками рондлик (як він сказав –
кавничок), а в другому – дві крихітних синьо-золотих чашечки з
блюдцями, і аж тоді почав варити каву за якимось там заморським рецептом
на старезній, як усе довкола, газовій плиті. Потім вони пили ту каву з
крихітних чашечок у захаращеній, пропахлій музеєм, старовинною і
старістю великій кімнаті-майстерні, при свічках (отаке замандюрилось
старому: зашторити вікна і свічки запалити серед літнього білого дня!).
Тож Ясочці часом видавалося, що вона кавує із одним із тих бородатих
святих, що дивилися грізно на неї з потемнілих, аж чорних, образів на
стінах. Одна різниця, що святі були грізні і... святі, а Микита
Платонович – добрий і земний, зовсім, як сільський старий вчитель.
Кава пахла гвоздикою і ще якимись прянощами, але вони так тісно
перепліталися з хатніми запахами, як польові квіти у скирті стухлої
соломи, що важко було їх вирізнити. А потім святий Микита, ляснувши себе
по лобі, зі словами "який же я забудько”, дістав із стародавньої
червоної шафи штофчик із золотистим напоєм, і вже по другому разу вони
пили каву з коньяком. Ясочці від незвички зразу ж у голові злегка
замакітрилося, стало весело і затишно серед усього цього старого
мотлоху, як бувало вдома на Великдень чи на Різдво. Тоді мама,
повернувшись із церкви, теж запалювала свічку...
– Все в порядку... жива. Просто нервове і фізичне
виснаження... Здалося б трохи підлікувати... Вивести з депресії. Ну от, і
пульс... слабенький... Анемія. Треба в лікарню.
Від чоловіка, що
це говорив, віяло теплом і ліками. Вона хотіла побачити його, але
заважав густий сивий туман і рої дрібненької мошви.
– Да вона, мнє кажется, нємного того... Бреділа... Микитою мене обзивала, – пожалівся прокурений жіночий голос.
– Засвітіть свічку, – попросила вона. – Тут так темно.
– Ще рано світити свічки, дівчинко, – лагідно сказав чоловік, від якого пахло теплом і ліками.
Микита Платонович про своє життя розповідав мало, і то
таємничими натяками. Усе більше Ясочку розпитував: звідки, де працює і
мешкає?.. А почувши, де живе, засмутився:
– Овва... Як же ж ви там, бідненька, напевно, мучитесь, у тому... кагалі...
– Чого ж? – заперечила повеселіла від кави й коньяку Ясочка. –
Зовсім ні! Нам весело, хоч і тіснувато, звичайно. Але дівчата добрі,
свойські...
Засиджуватись у старого Ясочці не хотілося, та й
балакати не було про що, тож заспішила додому. Микита Платонович,
прощаючись у дверях, сказав ніяково:
– Заходьте...
– Та згадавши, що Ясочці нема чого до нього заходити, запропонував:
– Мені незручно вас просити... але чи не могли б ви, панно
Ядзуню, допомагати мені по господарству?.. Ні, ні! Не задурно... Ради
Бога... Я вам платитиму, і непогано... Вам же ж треба... ну, на різні
дівочі дрібнички...
– Не знаю... – розгубилася Ясочка, – я подумаю...
–
Що тут думати! Ти що? Думати! – вирячилася на Ясочку шалапутна Алла,
почувши про Микиту Платоновича, його музей і каву з коньяком. – Чи ти
ненормальна? Думати! Щастя само в руки тобі пливе, а вона – думати!
Ясочка злякалася: яке таке щастя могло плисти їй у руки від
немічного дідка, що доживає віка у захаращеній старизною різною
квартирі?! Господи, та від нього, як у селі кажуть, цвинтарем пахне!
– От... тупа! – починала дратуватися Алла. Вона того
вечора чомусь рано з роботи прийшла. Вся зла така, колюча. Задиралася з
дівчатами, то ковбасу якусь не могла знайти в холодильнику, то ліфчик – у
ванній. Все курила і лютувала, пришіптуючи: "Кляті подонки... підлі
бандюги...”
– Ну подонки, бандюги подлі! Погублят дєвку!
Господі, шо ти, нещасная, такоє натворила, що тебе сюди запакували? Може
ти з тих – юних хіщніц, що божих одуванчіков на тот свєт отправляют,
собірая їх по квартірам городскім? Дідульок-бабульок всякіх…Но шо-то
мнє нє вєрится – нє тяніш ти на етіх подонков, хліпкая очень…Неопитная,
вот і попалась…Да, бандюков оні сюда не сажают... Кілєров усяких – теж.
Тє – на свободє. А ету замухришку мордуют... Ну-у-у дєла... Слушай, ти
би поєла... Баланда баландой, да хоть кишки не злипнуться... Когда кишки
злипнуться, всьо, хана... Нада хоть шо-то пити... Я чуть сама не
окочурилась... За першою ходкою. Не опитна була, как і ти... Да і
переживала – страшно... Как-ні-как – второє ліцо на предпріятії, і при
том – на всю страну предпріятії... І жила, как чєловєк... І вдруг –
ні-чє-го. Даже званія человєческого... Во, полюбуйся, во што
превратілась Е-лє-о-но-ра Едуардовна!
Але їй не хотілося бачити те, у що перетворилась Елеонора
Едуардівна. І заплющивши щосили очі, намагалася вирватися з цієї
смердючої затхлої душогубки – на світ білий.
– Ну шо ти, как риба лєдяная?..
Ясочка сиділа на обдертому дивані в нічній сорочці,
розгублена, і дивилася на люту Аллу круглими і невинними, як у рибоньки,
очима.
– От се-е-ло! Ну село! – пасіювала Алла, наче не було в
неї ворога лютішого за те село. – Та ж в нього квартира, багатство! Він –
одинокий, не знаєш? Розпитай, чи дітей нема. А як нема, тихенько
підлізь під бік... Ой, ой! Не хочеш – під бік, не нада!.. Тоді хай
удочеряє! Ще луче! А чого це ти маєш безплатно доглядати його?!
Інтересно: буде платити!.. Кому його слиняві гроші треба... З пенсії
мінімальної! Та ти, з твоїми прелєстями, не такі бабки можеш заробляти!
Не надриваючись, і з удовольствієм! Так що пошли діда нафіґ, або передай
мені. Я вже з ним знатиму, що робити!
Отака розмова з Аллою вийшла. Негарна, якась... брудна. Що мала на
увазі шалапутна подруга, Ясочка не зовсім втямила, однак геть зовсім
розстроїлась і вирішила викинути Микиту Платоновича з його пропозиціями з
голови, що й не так вже й важко було. Міське життя закрутило Ясочку,
завертіло і понесло-понесло... Щоранку, ні світ ні зоря вона
схоплювалася з дивана, перескакувала сонну Аллу, що відсипалася після
ночі, і бігла першою, доки дівчата не прокинулись, у ванну
вмиватися-збиратися. Далі чепурилася і вискакувала на вулицю не
снідавши.
– Хавать будеш? – знову спитав її хриплий,
прокурений, як у базарної алкоголічки Нюрки, голос. – І правільно...
Лучше с голоду сдохнуть, чем ето жрать! Один чай і то – тьху! Як бичья
моча!.. Вони самі етіх стяк не п’ют, сссуки... П’ют кофе бразільский із
коньяком. За наш счот! А нас – за скотов дєржат! "Ето тєбє нє Амєріка!” –
ти слишала, что ета стерва говорит, ета чухонка надзіратєльніца? Она
права! Ето там нашіх ворюг ікрой кормят у тєлєвізора!.. А нас тут –
перевосс-пітивают! Ти такоє слишала?! Воспітатєльніца нашлась, мать
твою! Я – чєловєк грамотний, газети читаю... Я свої права знаю і только
жду, когда отсюда вийду... Ані єщо постоят у мєня перед європєйськім
судом за іздівательства над невиннимі людьми! Но всьо-таки, випий чаю,
він хоч гарячий, кишки попариш.
Чаю Ясочка не вміла пити, бо в них
дома ніколи його зранку не пили – пили парне молоко. Тож снідала
морозивом, а обідала тим, що привезе у своїй "тачанці” Семенівна, яка
невтомно курсувала по базару, вигукуючи: "Борщ! Вареники! Пироги! Кому
борщ, вареники, пироги!”
Базарне життя починало подобатись Ясочці. Найважче було рано і
ввечері – розпакуй-запакуй, а далі робота – не бий лежачого: стій собі,
стережи лахи, продавай, дивись на покупців і слухай веселі балачки
реалізаторів. Недавно, коли розпаковували нову партію товару, що прийшла
з Німеччини, подружки по палатці повиловлювали з того мотлоху такі
класні фірмові речі!.. Ще кращі, як ті, що висять у вітринах дорогих
столичних магазинів. Одягнули Ясочку з ніг до голови, що й Алла не
впізнала. Ясочка все те спершу попрала-погладила і тепер – як нова
копійка.
– Долар! – поправила Алла. – Навіть цілих сто!
Отож викинула
Ясочка бідного Микиту Платоновича з голови з усім його музеєм, зате
Микита Платонович, як виявилося згодом, не викинув Ясочку із своєї душі.
Якось через тиждень він підчікував її, сидячи на лавочці біля темного
під’їзду. Було пізненько і Ясочка аж злякалася, почувши:
– Панно Ядвіго! Чи це ви? Та ж я до вас, до вас, дівчино!
Коли приступилася ближче і побачила Микиту Платонович, трохи
розгубилася: обіцяла ж йому подумати... Микита Платонович і собі – про
те ж саме.
– Чого ж це ви не заходите? Роботи багато чи забули старого?.. – почав здалеку.
–
Авжеж, роботи багато... колись зайду, – збрехнула Ясочка і спробувала
шаснути в під’їзд. Але хитрий Микита Платонович зупинив її проханням:
– Чи не допомогли б ви мені піднести сумку до ліфта?
"Ой
Божечку! Він що, з цею торбою зранку мене чекає?” – вжахнулася,
здогадавшись про хитрощі старого мудра жіноча душа наївної Ясочки. А
одвічне жіноче милосердя завернуло її від дверей, взяло торбу, не таку
вже й важку: хлібеня, пакет молока, якісь помідори, – і понесло до
ліфта. Ззаду катуляв, важко дихаючи, Микита Платонович.
– Шо ти панікуєш? Закрой пасть! – зашикав хтось, важко
дихаючи. – Нічого не случилось. Просто – отключилась. Тебе, страшіліще,
іспугалась. Так шо сиди й мовчи, дура! А то в гордом одіночествє всю
жізнь провєдьош! Разаралась, как варона...
Двері грюкнули. Стало тихо. Тіло здавалося невагомим, тільки важка
голова тягнула додолу. Розклепила мов склеєні повіки: неохайна жінка
сиділа на своїй койці, не зводячи з неї стривожених очей.
–
Ожила? Слава Богу, а то мені лиш не хватало, щоб тебе на мене повісили,
як дохлу собаку. Ще скажуть, гади, задушила. В припадкє тоски за жизнью
чєловєчєской... Ладно, лади! Більше я тебе ні про що не питаю. Мені
свого – во! По зав’язку! Я, бля, восєм лєт, от звонка до звонка отпахала
на зонє... Всю нєзавісімость! І чьо, ти думаєш? Через передок! Взяла,
мразь, на себя всю вину, всю -- за хахаля-директора! Как главний
бухгалтер! Тогда ворочали – все! Кому нє лєнь! Державу разворовалі! А я
попалась! Вєрнєє – наехалі і затрюмілі. Свої ж... Но я тоже харошая
блядь! Поетому баб – нє-на-ві-жу! І сєбя – в пєрвую очєредь! Так што
будєм знакоми – Елєонора Едуардовна! По фаміліі – ґавно! Хотя еще восєм
лєт тому назад я била пані Вєсєловськая! А тепер я – мадам ґавно. І мнє,
как рецедівісткє, за то, шо я украла бутилку водкі в маґазінє -
препаяют ещьо леть пять. І послє етого – мне уже свободушки нє
видать... Тє, коториє разворовалі державу – на свободє! І будут на
свободє. Всєгда! А я буду – в тю-ря-гє гнить, потому, што я – ґє!
Неохайна жінка сердито вмовкла, але слова її ще довго висіли важкою
чорною градовою тучею під сірою стелею, готові от-от обвалитися і
засипати їх обох жорстким мокрим гравієм. Вони гнітили, вичавлювали з
тіла останні сили, а з голови – останній розум. Щоб не збожеволіти,
вона стала думати про літо, яке залишилося за цими залізними дверима,
про довірливу дівчинку, що теж залишилась назавжди у сонячному літі, яке
не вернеться…
Після роботи, трохи половивши ґав на Хрещатику, Ясочці,
правду кажучи, не дуже хотілося вертатися у свій "гадючник", як казала
Алла; або палату № 6, як називала їхню квартиру № 46 Ліля-артистка з
Херсону, що начебто пробилася в модельний бізнес і тепер вишиває на
подіумах; чи тераріум, як підсмішкувалася найрозумніша з дівчат –
Настя-журналістка, що вже теж наче знайшла роботу в якійсь, казала,
престижній газеті, де добре платять, і от-от піде. А може, вже й
пішла... Їхній "гадючник”, як перевалочний пункт. Дівчата, які
приїжджають з областей у Київ, довго в тому циганському таборі не
затримуються. Поживуть-поживуть, придивляться, опіряться, знайдуть
роботу кращу чи багатенького буратіна і тікають з цеї, як вони кажуть,
довбаної діри, з цього клопівника. Зостаються лиш ті, що на будівництві
ішачать. Вони хоч і непогано заробляють, але, як каже Алла, лоханки і
бички, тіпа, безнадьожні в плані развітія. Однак Ясочці, навпаки,
дівчата-будівельниці найбільше з усіх співмешканок подобаються. Вони хоч
не красуні і не дуже грамотні чи просунуті, як дехто, зате добрі. З
ними легко і просто. Не насміхаються, коли щось не те зморозиш. Не
копилять ґембу, не міряють презирливо з ніг до голови ватерпасом тільки
за те, що тебе ніхто на тачці додому не підвозить. А не підвозить лиш
тому, що Ясочка не сідає, як вони, до першого, хто гукне...
Одно слово, Ясочці зовсім не хотілося повертатися у палату номер
сорок шість, бо хоч дівки розбігалися вечорами хто куди, але ж опівночі
вони верталися! Збуджені, часом п’яненькі, зчиняли рейвах, гармидер,
сікались одна до одної. Ну зовсім мішіґіни, як любить лаятись Маріка
Горбатючка, що живе одна, як вовк, на своїх Бережках – найдальшому кутку
їхнього села. Ясно, що згадуючи таке, Ясочці зовсім не хотілося
вертатися в той тераріум. Отож, несамохіть ноги несли її поверхом вище, а
руки мимоволі дзвонили у двері Микити Платоновича.
Він чекав її. А на столі у кухні серед стародавніх глечиків і
горшків – чекала скромна вечеря: бутерброди і кава. Повечерявши, Ясочка
змітала пухкою мітелочкою пил із експонатів-антикваріатів, як величав
свої ікони-портрети, шаблі-кинджали і черепки всілякі Микита Платонович,
а він розповідав історію кожного. Ясочці було цікаво слухати, бо кожна
історія була схожа на казку.
– А це, що це за чортисько? – питала Ясочка, і Микита Платонович, щасливий, що його слухають, охоче відповідав:
– Це, панно Ядзуню, дідько з Карпат, обрядова маска... Там з ним гуцули "Маланку водять”. Чули про Маланку?
– Ще б не чула! Та ж сама водила, правда, ще в школі. Бо тепер, не
знаю, як у Карпатах, а у нас точно вже нема кому водити: одні старі
баби лишилися, які не знаю, чи й кутю варять на святий вечір... Бо й
мама цих свят сумнівалася, тож півкутка наскликала до нас на кутю. А
цей... дідько?
– Цей – ритуальна африканська маска з чорного, ебенового, дерева...
Привіз я її із Зімбабве... ще... ого! Тоді ще вас і на світі не було...
– Звідки? – хотіла перепитати Ясочка, але посоромилась
своєї безграмотності, бо й так Микита Платонович нема-нема та й каже:
– Вам, панно Ядзуню, вчитися треба.
– Нема звідки, – зітхала
сумно Ясочка. – Тепер, щоб вчитися, треба гроші мати. А в моїх тата з
мамою нема. Хіба сама зароблю. Я того й у Київ приїхала.
– То на
юридичні й інші модні факультети грошей треба. А на такий як
мистецтвознавчий, наприклад, не треба. Там потрібен тільки талант –
відчувати мистецтво. Якщо хочете, я поговорю з керівництвом інституту,
вони мені не відмовлять.
– Не знаю... Я подумаю, – казала Ясочка на прощання і йшла сумна спати у свій гадючник.
–
Ой, що тут думати, – кривила ґембу Алла, збираючись на свою нічну
зміну. – Ти знаєш, яка в них зарплата, в тих мистец... ццтво... знавців?
П’ять років голову сушити, щоб від зарплати здохнути? Я тобі кажу, що
робити, але ж ти не понімаєш...
І розчинялась у нічній темені, вертячи, як хазяйка секонд-хенду, блискучим шкіряним задком.
–
Мала, кажуть, зарплата... в тих мистецтвознавців, – несміливо
заперечувала Микиті Платоновичу Ясочка на другий день, коли він знову
починав бесіду про навчання. – Алла каже, що й без навчання сьогодні
можна заробити непогано...
– Перепрошую, панно Ядзуню, але Ваша Алла – повія з Окружної! Не
думаю ж, щоби вас приваблювала така професія! – гнівався звично
лагідний і чемний Микита Платонович.
– А що це – повія з Окружної? – не розуміла Ясочка.
– Дитя моє! Ви не знаєте що таке – повія з Окружної? –
ледь не плакав від тупості Ясочки, як їй здавалося, Микита Платонович. І
Ясочка була готова провалитися від своєї тупості крізь землю. І треба ж
її було бовкнути таке... але ж вона не зовсім дурна, щось таки розуміє у
цьому світі!
Однак даремно Ясочка встидалася своєї невченості.
Микита Платонович після цієї розмови дивився на неї з таким
замилуванням, щоб не сказати закохано, що Ясочку в жар кидало. А якось
пізно ввечері, коли Ясочка, позмітавши пил із експонатів та наслухавшись
про них казок, зібралася у свій гадючник-тераріум, Микита Платонович
запропонував перейти до нього жити. "То вам не товариство”, – сказав,
маючи на увазі дівчат з квартири номер сорок шість, а найбільше Аллу,
яку на дух чогось не переносив.
– Але – де? Тут же місця нема? – розгубилась Ясочка.
– Є! Ради вас, панно Ядзуню, готовий викинути за вікно
найцінніші свої скарби. Бо ж ви, моя сердечне коханая, наймильшая,
найлюбезнішая Мотронько, найбільший мій скарб безцінний... "Бодай того
Бог з душею розлучив, хто нас розлучає. Знав би я, як над ворогами
помститися, тілько ти мені руки зв’язала”... Читали листи Івана Мазепи
до Мотрі Кочубеївни?
– Ні, – спантеличилась Ясочка. – А він теж був художником?
Микита Платонович глянув на Ясочку так, ніби вперше бачив, і журно зітхнув:
– Ой, ні! Був Іван Мазепа славним, хоч і нещасливим
гетьманом України, з трагічною і... незбагненною, як і в його країни,
долею... – і спохватившись, усміхнувся: – Та не лякайтеся так, ще
прочитаєте. Ви все прочитаєте... З вашою чистою душею, з вашою світлою
голівкою ми ще покажемо, на що ми здатні... Чи не так? – аж
розчервонівся від гордості за Ясочку Микита Платонович. – То
перебираєтесь?
– Не знаю, – відповіла розгублено Ясочка, – треба подумати...
– Що тут думати! – аж підскочила з досади на притолочену
Ясочку Алла. – Що тут думати, ти, Мотре дурна?! Переходь! Уже! Доки дід
не роздумав! Знаєш скільки ґерлів з нашого гадючника підповзали під
цього старого куркуля? Отож бо! Жодної не впустив, старий лис. А тебе
запрошує! Іди! І згоджуйся на все, щоб лиш хаза лишилася тобі... як...
старий того... ґиґне.
– Я боюсь, – призналась Ясочка, задумуючись над своїм
майбутнім із Микитою Платоновичем. – А як справді помре? Він такий
старий і слабий... Я боюся мерців.
– Та не бійся – не
вмре, хоч... нічого страшного... Усьо-усьо! Не буду. Ва-ау, які ми
нєжниє і порядочниє, аж протівно!
І розлючена Алла, вилетіла з квартири, як вихор, і так
швидко розтала у нічній темені, що Ясочка не встигла розпитати її, що це
значить – повія з Окружної.
Після цієї ночі Алла
справді, як розтала. Пропала десь. Ні слуху ні духу. На третій день
Ясочка зажурилася, що робити? Може її мамі написати, чи своїй
подзвонити.
– Не треба! – заборонили дівчата, які добре знали Аллу. –
І не переживай – таке з нею буває. Мабуть, десь робота підвернулася...
Яка-яка?! Виростеш, дізнаєшся.
Так у тривозі минув цілий тиждень, а шалапутна Алла не з’являлася.
А вранці забрали Елеонору. Знаючи, що скоро
прийдуть по неї, вона встала, і хоч тим щаслива, що ніхто не дивиться,
сходила до вітру. Їй припікало ще з досвітку, але вона боялася
сварливої Елеонори і тяжко терпіла. На душі зовсім полегшало, коли
сполоснула лице прохолодною водою з-під крана і пригладила мокрими
долонями розпатлану голову. Ну, от, вона готова. Хоч – на смерть... Хай
приходять... Тільки б усе це скоріше закінчилось... Готова вмерти хоч
уже, але ж вони не дають – ні жити ні померти! Позабирали усе, навіть
золотий тонюсінький ланцюжок, ніби на ньому можна повіситись... Навіть
шпильки для волосся, ніби ними можна заколотися... І мучать-мучать... Що
він хоче знати, що випитує, отой... гидко вродливий?
При згадці про злого красеня Домагарова вона
зіщулилась у малесеньку горошинку і тихенько заскімлила. Допити втомили
її, виснажили, і тепер вона боялася не так свого мучителя, як його
знущань, і цей страх був єдиним живим почуттям у її майже мертвій
душі.
Прийшла похмура Маріка, і знову повела її довгим глухим
коридором до глухої, як увесь світ, кімнатки, де на неї чекав Домагаров.
– Ну що, подумала? Усе згадала? Як прийшла... Сама чи
кликав? Запрошував, умовляв? – спитав наче лагідно, а насправді
стримуючи лють.
Минув тиждень – Алла не з’являлася.
Наляканій пропажею Ясочці було одиноко й незатишно у велелюдному
тераріумі – палаті № 46, а коли стало зовсім нестерпно, зібрала Ясочка
валізу і прийшла до Микити Платоновича.
Микита Платонович, хоч і запрошував, та не
сподівався, що вона прийде, тому так розгубився, що й не знав, що
сказати. Хоч від радості аж засвітився весь.
– Алла пропала! – пояснила просто і печально свій прихід Ясочка. – Вже тиждень, як нема...
– Не переживайте, знайдеться! Таке не пропадає, –
відповів точнісінько, як дівчата, на тривогу Ясочки Микита Платонович і
притьмом повів у маленьку кімнату, точнісінько таку, в якій жили вони з
Аллою, де й справді не було вже жодного горшка чи статуї, тільки диван,
стіл, крісло, а по стінах – рушники та картини: пишні квіти і розкішні
краєвиди.
– Ой, як у саду! – сплеснула руками Ясочка.
– Ну як? Подобається? – спитав, зазираючи Ясочці у вічі Микита
Платонович. – Це я для вас старався, панно. Щоб ви жили, як у квітучому
саду... А ви вмієте вишивати рушники?
– Як не вміти – у селі та ще сидячи зимою в хаті?.. Одна
розрада – рушники! Але кому то треба, в нас тих рушників – стін не
вистарчає! – згадала Ясочка своє вишивання щозими. Всі її ровесники
вже після восьмого класу пороз’їжджались хто-куди, а вона все...
вишивала: вранці до школи, де у класах по десяткові їх сиділо, а ввечері
– за обичайкою, бо в бібліотеці ще в п’ятому класі всі книжки
прочитала, і з тих пір жодної нової туди не прийшло. "Нема грошей”, –
казала бібліотекарка, що вже й забула, коли зарплату одержувала... Але,
слава Богу, того вже не буде... Все вже позаду: і вишивання, і школа, і
село… А попереду… Та хто його знає, що там попереду?!.
А потім вони вечеряли при свічках, що хоч і
гарно було, але й тривожно, бо при свічках Микола Платонович здавався ще
старшим і жовтішим, як святі на іконах. Удень і при світлі він ще не
так виглядав хворобливо, а при свічках!.. Як мрець! Проте Ясочка не
могла того йому сказати, щоб не обидити. Тому намагалася не дивитися на
Микиту Платоновича і не згадувати Аллині слова про те, що йому три
чисниці до смерті, бо їй тоді хоч світ за очі тікай... А куди?
– А куди моя панна хоче втекти? – Раптом спитав, ніби
прочитавши її думки, Микита Платонович. Ясочка аж сахнулася: чи це їй
причулося, чи дід чарівник? А Микита Платонович усміхається та перепитує
зовсім буденно: – Я про те, чи бувала панна Ядвіга десь крім села й
Києва?
– Ще в сусідніх селах Соболівці та Орлівці, в Теплику, і у Вінниці два рази – на екскурсії...
– Не густо... А хочете кудись... чкурнути?
– А куди?
– Куди хочете! Та хоча б в Іспанію, до мого давнього друга, старого чудила
Сальватора.
– Від чудила – до чудила... – подумала Ясочка, а вголос спитала: – А коли?
– Та хоч би й вже! Літак на Мадрид – через три хвилини. Але заплющте очі, щоб не страшно було летіти.
– А ми що – на помелі полетимо? – зрозумівши, що то гра, засміялась Ясочка.
– Авжеж! Тільки дайте мені свою руку, щоб вас вітром не віднесло в інший бік... Ну що – готові?
– Авжеж! – і Ясочка, міцно заплющивши очі, щосили стиснула
холодну, тонку руку Микити Платоновича. І раптом її немов і справді
відірвало від крісла, підхопило вітром і понесло-понесло...
– Тільки не відкривайте очей! – гукнув наче здалеку Микита Платонович. – Доки я не скажу!
Ясочка засміялася, підставляючи свіжому вітру обличчя. І тут Микита Платонович шепнув:
– Уже можна...
Ясочка відчула під ногами землю, відкрила очі і не повірила: вони з
Микитою Платоновичем стояли посеред дивного дикого саду, де водночас
цвіли і плодоносили покручені дерева-дивовижі, розливаючи в тремкому
гарячому повітрі дратівливі пахощі, височіли чудернацькі замки і
скульптури, блукали чудні триногі жирафи, клаповухі слони і ще якісь
невидані людо-звірі і квітко-птахи, а між тими чудовиськами походжав
діловито, як ветеринар Мартин по колгоспній фермі, якийсь старий дивак,
одягнений, наче клоун, і, смішно вибалушивши очі, ворушив, як тарган,
підкрученими дротяними вусами.
– Де ми? – Ясочка злякано вчепилась у рукав Микити Платоновича. Але той тільки тихенько засміявся:
– Не бійтеся. У задзеркаллі краси. У того самого старого
чудила Сальватора Далі, котрий усе своє життя земне намагався довести
відносність людських уявлень про такі поняття, як "краса і огидність”,
тобто ствердити істину, що у Бога нема прекрасного чи бридкого, адже
яким прекрасним може бути, на нашу думку, бридке! І яким відворотним –
здавалося б, красиве! А всі думали, що він епатує і куражиться...
Однак, схоже, ми невчасно з візитом... Точніше, ми нахабно вдерлися у
святая святих – найвищу мить натхнення... Безсмертний безумець – у
полоні фантазії! А це небезпечно! Можемо назавжди залишитись у цьому
саду якимсь деформованим мутантом його буйної уяви. Тож доки засліплений
екстазом дивогляд не помітив нас, заплющуймо очі і гайда звідси – назад
до Києва!
– Так, з мене хватить! Хай беруть на
експертизу! Може, вона бембнута, а я мучуся тут із нею! – пожалівся
похмурій Маріці зневірений до решти красень.
– Я вам
кажу, що треба робити... Зразу признається. А ви ще не опитний...
жалісний... – буркнула Маріка і боляче штурхнула під ребро замашним, як у
крепкого чолов’яги, кулачиськом. – Виходь! Якби моя воля, ти б у мене
скоро заговорила... Як миленька!
У палаті вже була Елеонора – ще розпатланіша і наче побита.
–
Дралась! – гордо тріпнула головою і порадила: – Слушай, королева
секунд-хенд, леді бомж! Ти з ними не шути. Я другоє дєло – стріляний
воробєй. А ти – калісь, то єсть, говори, що попало, що на губу полізе, а
то мандоліну відіб’ють!
– Хай відбивають, – відповіла подумки, лягла на тапчан
обличчям до стіни і почала рахувати до тисячі, щоб не чути прокуреного
Елеонориного голосу, або заснути...
Проспавши
до полудня, бо мала суботній вихідний, Ясочка прокинулась із відчуттям
приємних перемін. У залиту сонцем кімнату крізь шпарини у дверях
просочувалися запахи свіжої фарби і веселеньке мугикання. Накинувши
халатик, пішла на те мугикання і... оторопіла: у кімнаті-майстерні, біля
розчиненого навстіж вікна, на високому стільчику, сидів незнайомий
молодцюватий, осяяний сонцем чоловік і щось малював, мугикаючи, на
дошці. Помітивши Ясочку, сяйнув білими зубами:
– Наше вітання панні Ядзуні! Як спалося?!
По голосу Ясочка впізнала Микиту Платоновича. Але не ворухнулася, не
вірячи ані очам, ані вухам своїм. От така чудасія! То сон чудний, то...
Де й дівся немічний щупленький дідок...
– Питаю, як спалося, красна панно? – засміявся помолоділий за ніч Микита Платонович.
– Спасибі, може бути, – відповіла Ясочка, як у них в селі відповідають, і собі спитала: – А ви що робите?
– Ґрунт. Я роблю ґрунт, – молодо засміявся Микита
Платонович. І, відхилившись від мольберта, показав Ясочці, що несміло
підійшла ближче, помальований у жовтий колір шматок кропив’яного мішка,
натягнутий на дошці, як на квадратній обичайці.
– А що це буде? – поцікавилась Ясочка.
–
Ясочка буде. Наша панночка Ядз-з-зу-уня... – продзумів, наче той джміль,
зайнятий малюванням Микита Платонович. І враз, окинувши її уважним,
гострим поглядом, серйозно додав: – Я хочу намалювати ваш портрет, люба
панно Ядвіго.
– А нащо портрет малювати, як можна сфотографуватися? –
здивувалася Ясочка, оговтуючись від перемін з Микитою Платоновичем.
Микита Платонович щиро розсміявся:
– Дитя ХХІ століття!.. Издержки цивилизации... Чи міг почути
таке від своїх таїтянок безсмертний Гоген? Або великий Рембрандт від
своєї Саскії? Чи й навіть ваш вчорашній знайомий – чудило Сальватор від
хитрої, як змія, Ґали? Ні-ко-ли! Бо таке міг почути від своєї Музи
тільки я – давно і безповоротно забутий усіма постреаліст Микита
Джамалія.
Ясочка слухала і нічого не розуміла, хіба те, що так багато чого не знає і не розуміє в цьому світі.
– Ідіть перекусіть щось – там я приготував, та й будемо позувати.
– Я не хочу їсти, – сказала Ясочка, якій справді нічого
вже не хотілось через той сон дивний із чудилом Сальватором, і те, що з
Микитою Платоновичем коїться... Хотіла запитати, чи й справді вони
літали в ночі кудись, чи то їй просто приснилося. Але не посміла. Тому
лиш сказала:
– Я – потім...
– Бачу,
мою Музу теж підхопила висока хвиля натхнення... Тож, прошу, станьте
навпроти сонця, поверніть голівку... трохи замрії... погляд – у синю
даль... Ах, який погляд... який божественний погляд!.. Усміхніться...
Отак і – замріть, як прекрасна грецька статуя... А щоб вам не було
скучно, я розкажу сьогодні про того, про кого ви ніколи не чули...
Рафаеля і його муз – його мадонн... І про оголену Маху...
Ясочка зашарілася: вона й справді ніколи не чула про
Рафаеля і його мадонн, як і про якусь голу маху – хтозна, що то таке...
Інші імена просто вилетіли в Ясочки з голови... А звідки їй було чути?
Від вічно зайнятих роботою на городах сільських вчителів? Чи від мами,
яка, коли й дивилася телевізор, то серіали, і то – п’яте через десяте?
Чи від тата – теж не великого розуму, бо якби був великого, то не пив
би, як швець.
Але скоро невеселі спогади про рідне село перебив Микита Платонович:
–
Щось ви запечалились, моя панночко! А на полотні маєте постати не
хмарною, а сонячною. Може, звернемося до вчорашньої психотерапії?
Заплющимо оченята і-і-і-і... полетимо в Італію, у вічний Рим
п’ятсотлітньої давності! Ви побачите...
– Та що там бачити! – згадавши вчорашній сад чудовиськ,
запротивилась Ясочка. -- Он Світлана, ну жінка з нашого гадючника, три
роки була в тій Італії на заробітках, каже, що нема там що бачити! Каже,
Рим – одні розвалини, а у Венеції такі ті канали брудні та засмічені,
як у нас тротуари!
Микита Платонович від тих слів мало із свого високого стільчика не впав, а далі й каже:
–
Люба панно, люди бачать те, що хочуть бачити! Точніше, що їм дано
бачити. Звісно, в міру їхньої культури. Хоча, чи тій бідній Світлані,
тій нещасній остарбайтерці, що горбатилась по вельможних хоромах, було
до живопису італійського Ренесансу?.. Нічого, от знайдеться багатий
покупець, продамо ми тоді гамузом увесь цей антикваріат разом із
шедеврами Микити Джамалії і справді поїдемо до Італії. Як люди. І покажу
я вам, сердечне коханая Мотронько, кожен дорогий моєму серцю куточок,
кожну фреску, кожен барельєф... І побачите ви справжню Італію! А якщо
вам та Світлана відбила охоту до Італії, то майнемо в Париж! Просто на
Монмартр! І довго-довго будемо дивитися, ні, не на Ейфелеву вежу, а на
вершину людської геніальності – полотна експресіоністів... Між іншим,
рейс на Париж о тринадцятій... За три хвилини... Варто тільки заплющити
очі...
– Та ви що? – злякалася Ясочка, подумавши, що Микита Платонович здогадується про її сон. – Куди ж ви поїдете... такі... хворі?
–
Отож бо... – зітхнув, посмутнівши Микита Платонович. – А тому-то поки
що, як матимете бажання, погортаємо он ті томища: "Мистецтво
італійського Відродження”, "Французькі імпресіоністи”, "Рембрант”,
"Бойчукісти”... – і задоволено глянувши на полотно, додав: – Що ж,
перший сеанс пройшов плідно. Спасибі, панночко, "моє серденько, мій
цвіте рожаной”...
І почав злазити зі свого стільчика, знову перетворюючись на немічного діда.
Знову
зайшла Маріка і повела коридором, але в інший бік. Як виявилося, до
виходу. Лиш-но вона стала на поріг, як сліпуче літнє сонце різонуло по
очах. На мить вона зупинилася, і Маріка щосили штовхнула її у спину, а
два чоловіки у формі і кашкетах підхопили під руки і вкинули у
заґратовану і гарячу, як розпечена духовка, машину. Від чоловіків пахло
потом, розпареною одежею, асфальтом, загазованою вулицею – тим, що було
життям, звичайним, простим, але, на жаль, уже – не її життям...
Вона підійшла до маленького заґратованого віконця і припала до
нього лицем. Машина рушила. Перед очима замиготіли будинки, дерева,
вивіски, вітрини магазинів. Коли дивилася вниз, то бачила людей. Вони
йшли, бігли собі кудись без великої радості, заклопотані, не відаючи,
яке це щастя – просто йти вулицею, вільно йти вулицею!..
Згодом машина в’їхала у ворота і зупинилася перед схожим на лікарню
будинком. Двері відчинилися і двоє тих самих спітнілих чоловіків знову
взяли її попід руки і повели в будинок, повезли ліфтом і завели в
кабінет, який чимось нагадував лікарняну палату, тільки тут стояли
м’які крісла довкола скляного столика, росли крислаті фікуси і пальми.
Але трохи далі, за квадратним столом, справді сидів лікар. Коли вони всі
троє зайшли, він, кивнувши на привітання головою, подзвонив по телефону
і покликав якусь Інгу Модестівну.
Зайшла Інга Модестівна, схожа на лікарку з районної лікарні, яка їй
колись гланди рвала. Хоч це було дуже давно, але вона лікарку добре
запам’ятала: така сама білява, ясноока і лагідна... Тоді вона дуже
боялася операції, хапала лікарку за руки, а та замість того, щоб
сердитись, вговоряла:
– Ну-ну, лялечко, сонечко, кицунько, не бійся – це не боляче... Лиш кольне – і все...
І
раптом їй захотілося, щоб сталося чудо і невідома Інга Модестівна
повторила ті далекі, давно забуті ласкаві слова: "не бійся... лялечко,
кицуню, сонечко...”
Інга Модестівна ніби прочитала її думки і, посадивши у м’яке крісло і навпроти сівши, співчутливо спитала:
– Дівчинко моя, що вас болить?
І від цих слів, лагідного співчутливого погляду, вона судорожно
ковтнула, відчуваючи, як посунулася вниз по гортані, мов корок, давка
грушка-дичка, і весь її біль, розпач, відчай, страх ринули назовні...
Вона плакала, захлинаючись сльозами, які текли, здавалося, навіть із
брів, заслоняючи білий світ, кімнату і добру лікарку. І не могла
зупинитися. Єдине, що долетіло до її спустошеної свідомості крізь плач,
мов крізь шум дощу, слова лікарки:
– Добре, що плаче. Для такої надто субтильної психічної організації
це вихід із важкої депресії, яка ще трохи і перейшла б у реактивний
психоз. Слава Богу, гнійник прорвало! Але я одного не розумію: вони що
там, ті доморослі "коломбо”, людей не бачать?! До чого довели!
Подивіться на неї: її вина – невинність... Це ж видно і
неспеціалістові...
– І що будемо робити? – спитав лікар з-за столу.
– Не знаю... Але, якщо чесно, я б констатувала... неосудність. Адже ж пропаде дівка, ні за цапову душу пропаде...
–
Та все-таки – давайте не поспішати з висновками... Поки що залишимо на
обстеження... Покличте сестричку, хай зробить укольчик і – в палатку...
А тоді знову був вечір і вечеря при свічках. І все було б
романтично, як любив повторювати Микита Платонович, якби їхнє хистке
полум’я та не псувало вигляду Микити Платоновича...
"Ну дались
йому ті свічки!”, – з досадою думала Ясочка, дивлячись через стіл на
жовтого, як з воску, Микиту Платоновича. – Вже луче поночі...”
Подумала і бовкнула:
– А давайте погасимо свічки! Он як місячно...
Микита
Платонович зчудовано глянув на Ясочку і вмить задув усі три. Тепер
вони розмовляли в темряві. Тобто говорив один Микита Платонович. Про що
лиш не говорив... Про те, як пішки прийшов у Київ зі свого села, щоб
поступити в художній інститут, як таємно з благословення владики
малював ікони, за що його мало не вигнали з інституту, як спочатку
поїхав у Париж, до своїх імпресіоністів, а потім об’їздив увесь світ,
навіть в Африці побував, звідки он понавозив зразків
художньо-прикладного мистецтва різних племен...
Ясочка слухала молодий у темряві голос Микити Платоновича, уявляла
його молодим, ще молодшим, як той, яким бачила нині за мольбертом, і
десь у глибині душі жаліла, що Микита Платонович старий і що вони лиш
тепер зустрілися... Бо й так ясно, що нікуди вони не поїдуть з ним, ані в
який Париж...
– Жаль, що ми так пізно зустрілися, – раптом сказав Микита
Платонович, ніби читаючи її думки, і закашлявся. Ясочка теж зніяковіла і
не знала, що казати, а тому сказала перше, що в голову прийшло: що їй
пора спати, бо завтра зранку на роботу.
– Та що ви, панно Ядзуню? Та гріх великий спати у таку місячну міч,
таку чарівну ніч. У ніч таку літати треба... Дайте мені вашу руку... Та
не бійтеся... просто політаємо довкола місяця... Або, радше, заглянемо у
сад до старого Мане. Кажу ж: не бійтеся, то зовсім інший сад і він вам
сподобається, – засміявся невидимий у темряві Микита Платонович і Ясочка
слухняно простягнула руку, передчуваючи політ...
Вона й справді ніколи ще не бачила такого раю... Не те, що
той, за вікном. Заґратований... Сад-невільник, обчухраний, убогий, як і
ці люди, що байдуже спостерігають із вікон, як він в’яне, жухне і
облітає останнім листом... Печальний сад, як старе, почорніле,
потріскане дзеркало, в якому люди бачать себе, обчухраних, поточених
короїдами зла, подовбаних дятлами сумління, дуплавих, як мертві
дерева...
Але то був інший сад. Веселий, як мамин городчик весною. І квіти тут цвіли і пахли по-сільському – ясно і радісно...
–
Он він, найгеніальніший колорист позаминулого століття, квітникар із
Жіверні – великий і ніжний Клод Моне... – тихо сказав Микита Платонович,
і вона побачила в далині квітучої алеї на тлі золотистого панікадила
в’юнкої троянди напівпрозорі тіні бородатого чоловіка і жінки у білій
довгій сукні. – Основоположник імпресіонізму, парижанин, він знайшов
свій ідеал краси у тому, що інші вважали банальним – у квітах і
сільських пейзажах.
– Певно, він був багатим, що розводив одні тільки квіти... Бо в нас
по селах не дуже кохаються у квітах, все бараболю садять та буряки...
Все про свиней думають... Чогось людям не до краси...
– Я теж
мріяв про такий сад, але... але так і не спромігся... через вічну
сльоту у душі... Бо ж у нас, як жартували ще в часи моєї молодості,
навіть слово художник походить від "худо жить” та "идет дождик”...
Печальний сміх розбудив її. Елеонора стояла над нею, як гріх над душею, як завжди заспана, непричесана і страх здивована.
–
Ти так сміялася вві сні, шо з прокуратури позбігалися... Ти шо,
правда, того?.. Бідна-бідна... Хоч, може, це твоє щастя. Ну шо ж, спи
далі...
Вночі Ясочці снилася мама. Ясочка не дзвонила і не писала
їй відколи зникла Алла. Боялася казати, та й дівчата не дозволяли,
мовляв, знайдеться Алла, не вперше. І от мама сама приїхала. Ясочка
думала, що буде сварити, але мама не сварила. Вона була такою доброю,
ласкавою, гладила Ясочку по голові, приказуючи: "Моя Ясочко, моя
Ясочко...” І Ясочка, на бідну голівку якої впало стільки переживань: і
пропажа Алли, і Микита Платонович – солодко тулилася до мами, ніби та
могла її захистити від усього горя.
Але – мамочко, що це?.. Неждано замість мами Ясочка побачила просто
перед собою у темряві худе незнайоме лице із темними западинами очниць,
почула запах старечого тіла, і їй здалося, що вона в гробу з якимось
мерцем, і від жаху смертного Ясочка скинулась і заверещала так, наче її
різали. А тоді кинулась бігти, але хтось схопив її за ногу, затулив
рота, благаючи:
– Тихо... тихо... ради Бога, тихо...
– На
очну ставку! – прогугнявила перебутлілим голосом Маріка і замість
палати штовхнула її у тісну сіру комірчину. Слідом зайшла невідома,
ніколи не бачена жінка, і сказала, що вона – сусідка.
Красунчик спитав сусідку:
– Ви знаєте цю молоду особу?
– Раз чи два бачила, але чула, як вона співала...
– Співала?!!
– А може, то радіо, не знаю...
– А ще що ви чули?
– Крики. Якось серед ночі кричала якась жінка... Ніби її різали. А хто, не знаю...
Ясочка впізнала Микиту Платоновича. І ще більше злякалася.
Дрімучий жіночий інстинкт підказав її невинній душі, що сталося! Чому
тут, поряд з нею в ліжку, Микита Платонович! І від цього страшного
здогаду Ясочку знудило...
...Її рвало просто на простирадла, на ковдру, і Микита Платонович,
ввімкнувши світло, з перекошеним від болю обличчям мовчки дивився на неї
нещасними, як у побитого собаки, повними сліз очима.
Сусідка
зникла разом із комірчиною і красунчиком, а в палату зайшла Інга
Модестівна і ще одна жінка, теж у білому халаті, тільки не схожа на
лікарку. Перша примостилася на краю ліжка, друга – стала навпроти.
– Не хвилюйтеся, – лагідно сказала Інга Модестівна, – ми – ваші друзі. Прийшли просто поговорити. Ви не проти? Прекрасно!
–
Скажіть, у вас є тато-мама? – облесливо втрутилася в розмову друга. –
Є. Живуть у селі? Прекрасно... Ви любите свого тата? Любите. Ніколи він
вас не ображав, не чинив вам зла?.. Ні. Але ви сердились, що він...
Любить випити? Ага! А коли він випивав, він не... нічого собі такого не
дозволяв... ну, вам неприємного? Ні. Він – спав? Ага. А чоловік, у якого
ви жили, не пропонував вам, ну, наприклад, спати... з ним? Не
соромтеся. Ради Бога, ми ж дорослі жінки... і розуміємо, що це цілком
нормально, коли ми подобаємося чоловікам, навіть не дуже молодим. Тут
нічого нема... крамольного чи кримінального. Навпаки, часто молоді жінки
влаштовують своє життя... ну, дякуючи поважним поклонникам. От ви,
мабуть, бачили по телевізору весілля поп-зірки Каміли і її продюсера?..
досить таки... нну, не першої молодості Жаком Табакеркіним... Ні?
Добре. Тобто, ваш хазяїн нічого вам не пропонував? Не ліз, наприклад, із
поцілунками?.. Чого ж ви тоді пішли від нього серед ночі?.. І куди ж ви
пішли?..
– Не хочете розказувати – не треба...— заступилася Інга Модестівна. – Головне, заспокойтеся...
Дочекавшись
досвітку, Ясочка спакувала валізу, і хотіла нишком прошмигнути повз
кімнату Микити Платоновича, але він не спав. Сидів на ліжку, обіпершись
на ковіньочку, маленький, згорблений, нещасний. Помітивши Ясочку з
торбою, ще більше зіщулився-зіжмакався, ніби злякався, що вона вдарить
його. Але Ясочка вилетіла у двері, пролопотіла по сходах і вискочила на
вулицю. У дворі було сіро і порожньо, люди ще спали. Ясочка сіла на
лавочку, на якій її підчікував Микита Платонович, і вперше гірко
задумалась над тим, що звалося чоловіками. Ще донедавна Ясочка думала,
що клепки не мають молоді хлопці, як от той самий Шківа, перший парубок у
їхньому опустілому селі. Ясочка здригнулася, згадавши, як Шківа
намагався заволокти її у кущі під клубом. Бо-о-оже... які страшні були в
нього очі, як у божевільного! Вона ледве вирвалась, а вже так тікала,
так тікала... Здається, досі колом дух у грудях стоїть. Але було й
гірше, фу, ще бридкіше в її житті... Ясочка про те рідко згадувала, як
про страшний свій позор. Вона зовсім тоді мала була, як приїхав до бабці
в гості з Умані її двоюрідний брат Віталій. Вітась, як бабця називала
свого городського внука, вчився у якійсь воєнній академії, ходив у
кітелі і дуже Ясочці подобався. Вона бігала за Вітасем хвостиком, аж
доки одного разу, коли нікого не було в хаті, він посадив її собі на
коліна, підсмикнув спідничку і на стегенці вона відчула щось мокре,
слизьке і... огидне. Ясочка глянула на Вітася і, побачивши божевільні
очі, заверещала так, що збіглися сусіди. З тих пір вона десятою дорогою
обминає Вітася, коли той приїжджає в гості уже з жінкою і двома
дівчатками. А от тепер ще й Микита Платонович... Такий розумний...
(Ясочка пошукала слова) благородний... І от... таке горе... така
ганьба... бр-р-р, що вмерти хочеться! Просто втопитися у Дніпрі та й
годі!..
Ясочка чогось дуже важливого не могла зрозуміти в цьому житті. І не
мала кого спитати, чи й справді таке гидке те, що чоловіки роблять із
жінками, і як те можна терпіти – змиритися, чи що?.. Але ж чого жінки
такі щасливі, чого вони теж наче дуріють коло тих придурків? От і з
Аллою... наче щось робиться, як побачить чоловіка: вся аж ходором
ходить, як на шарнірах, та регоче, та бісики пускає на всі боки!
Але не було в кого спитати бідній Ясочці. Мами встидалася... А з
Аллою вони ще не дійшли до таких балачок... А тепер – от, щезла кудись
Алла, нічого не сказавши. Через неї Ясочка мамі не може подзвонити, щоб
зайвого шелесту не наробити, а то ж почне мама і за Аллу розпитувати. А
що вона скаже? Що пропала? Тоді вони всім селом сюди заявляться... А тут
– Микита Платонович!..
Але є таки Бог на світі, бо в ту мить, коли Ясочці дуже крепко дур
голови брався з розпачу, над самою її головою здивований Аллин голос
спитав:
– Ги? Подруга, це ти? Що ти тут робиш серед ночі?!
І Ясочка, побачивши Аллу живою і здоровою, знетямилась від щастя. Забувши про свою біду, радісно питала:
– Боже, Алла! Де ти була?! Де ти була?!
– Там була, де вже
мене нема, – як обрубала безцеремонна Алла. У сірій каламуті досвітку
вона здавалася теж сірою, змученою і якоюсь наче аж постарілою. –
Колись розкажу... Може пригодиться...
Ясочка нічого не второпала з тих слів, але згадала своє і,
захлинаючись сльозами, пошепки повідала Аллі всю правду, як батюшці на
сповіді. Жах і сором пережитого розривали їй серце. Але вона мусила,
мусила все це комусь вилити, бо – хоч у Дніпрі топись!..
– Вау!.. – перебила сповідь Алла. – Яка ж ти, дівко, дурна! Недурно
він тебе Мотрею називає! І де ти лиш така взялася в цьому світі
ідіотка?... Тобі вісімнадцять? Вісімнадцять! У твої роки вже... п’ятсот
чоловіків мають, а ти, як... Як прицюцяна Горбатючка, та, що на
Бережках, так і вмреш дівкою...
– Але ж?... – хапнула повітря, як рибонька у ятері, бідна Ясочка.
–
Що – але жжж?.. – починала поволі шаленіти сіра, як досвіток, Алла. А
далі спитала так, ніби от-от мала вбити недоумкувату Ясочку:
–
Ти відєла недавно по "Тіві” ету новою попу-пе... звезду Кармеліту, чи
як там її в біса?.. А мужа її і... пердюсера – бачила? Лєт на
п’ятдесят старше! Да єйо мать єму в дочки годиться! І ні-че-во! Всє
щасліви! І не встидаються. І по телевізору красуються, бляді! Бач, вони
артісти, їм всьо можна, а ти – проститутка з Окружної!..
– Алла! Ти?.. – зойкнула Ясочка, згадавши слова Микити Платоновича
про повію з Окружної. Так он воно що! Значить повія – це проститутка? А
що значить проститутка – Ясочка здогадувалась...
Зрозумівши, що
бовкнула зайве перед Ясочкою, яку ще смажений півень у задницю не
клюнув, Алла страшно, хоч і пошепки, роз’єрепенилась:
– Ідіотка, що – він – тобі – зробив?! Надкусив, з’їв? Що він уже
може? Та ти дівкою коло нього посивієш, як та сама прицюцьовата
Горбатючка з Бережків! Зате хату, ха-ту, дурко сільська, будеш мати у
самому Києві! І лю-ди-ну, людину нормальну коло себе, а не таку, як...
твій прибацаний тато, який лиш горілку жлуктити вміє, чи ще якийсь
урод! Та ти... ти ще, блін, згадувати будеш цього свого Микиту, как
єдінственно-го! Порядочно-го! Мужчину! У своєму паскудному бабському
житті! Ще сльози за ним будеш лити, надивившись на таких, яких я щоно...
щодня, блін, ...бачу!
Ясочка обімліла, слухаючи таке. Та це ще було не все.
– Так!
Нннадоїла! – раптом із досадою обірвала балачку Алла. – Бери чимайдан
свій і хиляй назад до цього святого чоловіка, який тебе, дурку, підібрав
на тротуарі! Якщо не хочеш із ним спати, скажи йому це, він нормальний
старик... Пойме! Тільки, правда, дуже слабий і запущений, давно сам
живе... але він пойме... я знаю. А як нє – то йди к чорту! Мені й без
тебе, блін, хоч... у Дніпрі топись!
Оце так поговорили! Алла, аж червона від люті, шуганула вихором у
під’їзд, а Ясочка зосталася сидіти причмеленим маком на лавочці. А
тоді...
– Я втомилася – сама питати і
відповідати.. – пожалілась не схожа на лікарку жінка. – По реакції
видно, що ліз... Ну от, знов заперечує, а в очах – відчай... Що?
Вірші?.. Які ще вірші? Скажіть, ви можете говорити... нормально?
Ре-че-ння-ми. Члєно-роздєльно, а не... звуками? Він читав вам вірші і
розказував... казки?!! К-ху-кху...
Жінка закашлялась, а прокашлявшись, здивовано запитала:
– А за що ж ви тоді..?
– Гаразд-гаразд, не плачте, ми знаємо, що то не ви... Вона ще не
готова, ще рано... Треба почекати. – заспокоювала усіх Інга Модестівна. І
жінки вийшли, несподівано, як і зайшли.
Микита Платонович не чекав. І, здалося Ясочці, був їй не дуже радий.
– Заходьте, – сказав, як чужій, і пошкутильгав у свою хату-майстерню. Ясочка обидилась.
– Ну от! – подумала гірко, – я ще й винна!
Але не йшла. Стояла в порозі, не знаючи, як повестися, справді, як...
– Чого ж ви не заходите, панно Ядзуню? – почувся колишній,
легкий і добрий, голос Микити Платоновича. І Ясочка зраділа, і їй
здалось, що та ніч кошмарна їй просто примарилась, і вона, кинувши
валізу, заспішила на клич.
Микита Платонович сидів на ліжку, звично обіпершись на свою
різьблену ковіньочку, весь у білому, як на смерть вбраний, і дивився на
Ясочку величезними на худенькому личку світло-сірими очима. Дивився
чисто, ясно, як... дитина. Як покинута напризволяще всіма сирота...
Тепер він був схожий на маленького, ясноокого сільського хлопчика, в
якого... тільки що поховали маму... і від жалю до якого хочеться самому
вмерти... І щось тонюсіньке, незнане досі, ще не пережите, щось
материнське, милосердне і всепрощаюче тихесенько забриніло в душі
Ясочки, все розростаючись і розростаючись...
– Чого ви такі сумні? – спитала збентежено, не знаючи, що казати, і
заплакала від того ще незвіданого, але такого... ой, такого – і важкого,
і легкого – усякого, що розросталося в її душі.
– Не плачте,
Ясочко, не треба, – попросив Микита Платонович. – Усе гаразд. Просто я
допіру попрощався з останньою своєю ілюзією. Зате, здається, зустрів і
останню свою Музу... А це – більше, набагато більше, як усі разом взяті
втрачені ілюзії...
І хоч Ясочка нічого не зрозуміла з тих слів, та серцем відчула, що між ними знову світлий мир і Божа благодать.
Нарешті
вона роздивилася... Це була справжня палата, простора, біла і чиста,
зовсім не схожа на ту, смердючу, сіру комірчину, яку вона вперто
називала "палатою”, ніби хотіла бодай в такий спосіб скрасити своє
існування в ній. А тут навіть вікна були великі, високі, правда,
заґратовані. Але все одно через них вливалося в палату стільки світла,
що сліпнули очі. І хворі скидались на справжніх хворих. Тобто
звичайних жінок. Їх було три. Одна – постійно спала. Правда, друга,
найстарша, ночами схлипувала і кликала якусь Олечку. А якось розбудила
всіх криком: – Не падай, дитиночко, не падай!
На крик прибіг черговий – здоровенний медбрат – і втихомирив жінку
уколом. І коли та, похлипавши трохи, заснула, а здоровенний медбрат
вийшов, вимкнувши світло, третя, з косою до пояса, яку вона то
розплітала, то заплітала, раптом скочила, мов кішка, зі свого ліжка і в
кілька стрибків опинила поряд, голосно шепочучи:
– У неї внучка розбилася... Випала з десятого поверху в неї на
очах... Дочка в суд подала. Вона ж з горя... того... А тобі що шиють? Бо
мені... ніби я... свого... – жінка стривожено оглянулась, – вилами... А
я не помню... Я саме від корови вичищала, як він прийшов – п’яний в
дупель... А тут кум... Слово за словом, а далі й битися поліз. Кум –
розбороняти. За вила і... А на мене звалив... Отак! А в мене діти.
П’ятеро. Як пальців на руках. Мал мала менше... І мама, як оця, виє...
Каже: в’яжіть мене! А Варку... я – Варка... відпустіть до дітей. Як ти
думаєш, вони послухають? Вони б послухали... якби не люди... сільські.
Оббрехали мене з ніг до голови. Ніби я з кумом злигалася... Ти таке
чула?.. Як їм не позаціплює таке брехавши – я не знаю! Але ж ці... –
жінка кивнула на двері, – вірять! Дурним сільським бабам вірять!
При світлі місяця жінка була схожа на відьму: очі горіли, волосся іскрилося...
У коридорі почулися сквапні кроки, сердиті голоси. Жінка злякано відскочила до свого ліжка і пірнула під ковдру.
– Отаке життя! –тихо зойкнула і прикинулася сплячою.
Життя знову потекло звичним плином. Ясочка щоранку бігла до
свого секонд-хендівського ганчір’я, пірнала з головою у базарний
шарварок, а ввечері, вивітривши його дух на дніпровських пляжах,
поверталася, свіжа і чиста, як рибонька, у "свій музей”, де не міг її
дочекатися з вечерею добрий і лагідний, мов святий з ікони, Микита
Платонович.
Знудженого за цілий день в самотині, Микиту Платоновича тягнуло на
балачки, але втомлена базаром і пляжем Ясочка, починала куняти в
кріслі на третім його слові і Микита Платонович милосердно відпускав її
спати. Зате у вихідні, прихиливши Ясочку до розчахнутої віконної рами,
малював із неї портрет, засипаючи байками про художників і їхніх муз.
Тепер Ясочка знала, що музи – це кохані жінки художників, яких вони,
роздягнувши, перемальовували на свої картини, і боялася, щоб Микиті
Платоновичу теж чогось такого не замандюрилось. Але він казав їй одягати
жовту блузочку, бо жовтий колір, казав, вигідно відтінював її засмаглу
золотаву шкіру і карі очі. Портрет мав називатися "Золота дівчина”.
Ясочка хотіла хоч краєм ока глянути на ту дівчину, але Микита Платонович
строго заборонив їй це робити, мовляв у нього такий забобон, а то
нічого не вийде геніального.
Тож отерплій коло вікна Ясочці нічого не залишалося, як годинами
слухати байки, силячись уявити те, про що розказував Микита Платонович.
Та хоч як він не старався, аж голос тремтів від захоплення, нічого
доброго Ясочці не уявлялося. Всі художники були або старі, або навіжені,
а усім голим музам болів поперек і нила спина. Врешті не витримавши
лихої долі музи, Ясочка жалібно питала:
– Ще довго?
Микита Платонович просив:
– Ще секунда,
одна мить! – і продовжував заговорювати їй зуби, здавалося теж уже
отерплі. – А ви знаєте, моя Мотронько, як писав свою Офелію прерафаеліт
Джон Еверетт Міллес? Він наряджав натурницю Ліззі Сіддаль у парчеву
старовинну сукню і примушував годинами непорушно лежати у позі
утоплениці в наповненій водою ванні у його майстерні... Так що мистецтво
вимагає жертв, і не тільки від художників, а передовсім – від їхніх
муз... Зате ця жертовність воздається нікому не відомим красуням –
безсмертям. Тепер, дякуючи художникам, їхня краса не підвладна часові.
Минають століття, а ними захоплюються, їх боготворять... А ви, ви
відчуваєте доторки вічності, панно Ядзуню?
– Ще довго? – відчуваючи тільки ниючий біль у шиї і спині, ще жалібніше питала Ясочка, і Микита Платонович сахався:
–
Ах, уже півтори години!.. Простіть, дитя моє, я й не зогледівся!.. Мені
так радісно працювати з вами, панно Ядзуню, ви навіть не уявляєте!
Перекособочена Ясочка, потягуючись на всі боки, розминала затерпле
тіло, а Микита Платонович, все ще збуджений, помолоділий, ахкав зі свого
стільчика:
– Ах, яка ви божественно граційна! Істинне чудо
природи! Без спортзалів, балетних студій – така грація! Я мушу вас
обезсмертити... мушу ліпити...
Під останні слова Ясочка вилітала з пропахлого безсмертям "музею” на
сонячну літню вулицю, мов камінчик з рогатки. Вскочила в метро і
помчала до Гідропарку, де на центральному пляжі вже смажилась після
нічної зміни воскресла з мертвих Алла.
Не схожа на лікарку жінка зачастила у гості. Але вже одна,
без Інги Модестівни. Тепер вона не церемонилась, як і той красень
Домагаров. Тепер питала про Аллу. Цікаво, звідки вона знає про Аллу? І
про Мусу?
Це насторожувало. Особливо після того, як її перепинила біля туалету
жінка, виглядом і голосом схожа на Елеонору, а може й, сама Елеонора...
Скоріше за все, то була Елеонора, бо нащо зовсім незнайомій людині було
б попереджати її про небезпеку:
– До тебе занадилась одна... прокурорша... под відом врача... Але
ти, дивись, не проболтайся ... будь розумна, коси під дурку і всьо! А
луче всього – мовчи! Хай що хочуть, те думають! А то згниєш у кар’єрах!
– Ваша подруга Алла вас не відвідує? Хіба вона не знає, де ви? Того дня
коли... вибачте... ви, здається, бачились з Аллою на пляжі?.. –
допитувалась та, не схожа на лікарку.
Але вона мовчала, налякана кар’єрами. Шківа з тих кар’єрів вар’ятом вернувся...
Алла лежала долічерева на рожевому рушникові в
рожевому купальнику, якщо можна назвати купальником дві тонюні смужечки
на спині і крижах, чорна, як негр, а біля неї сидів ще чорніший,
хирлявий чоловік. Лиця його Ясочка не бачила, бо сидів до неї спиною.
Вони про щось сперечалися і це Ясочку насторожило. Аллиних кавалерів
Ясочка ніколи не бачила, але цей говорив з нею так, наче був їй
чоловіком, із гуком і притиском. Ясочка завмерла з босоніжками в руках,
не знаючи, що їй робити: чи підходити, чи перечекати суперечку.
– Я тобі сказала – не трогай! Вона з мого села – ти
понімаєш?! І це я її сюда приволокла. – Ясочці здалось, що Алла говорила
про неї, бо ж більше нікого вона сюди із села не волокла.
– А мнє нужни бабкі! Много! Іначе – каюк! Ти понімаєш, ... твою ...! – грубо, як вуркаган, матюкався хирлявий.
– Подожді! Муса, нє б... (Алла лайнулась). Я устрою її на другу квартіру – і тоді дєлай, шо хочеш!
– Нєт, тьолка, не получится! Ти что хочеш меня на
пожизненную? Она мне нужна, как Лєніну шалаш, для... отвода глаз... Так
што нє вєрті, шалава, мандоліной... іли гоні бабкі...
– Гдє я тєбє возьму? Ти ж знаєш, как мєня ... еті суки, бандюги... до нітки!
– Тогда не мешай! – вилаявся хирлявий і в ту мить, коли він
мав озирнутися, хтось наче підказав Ясочці гукнути "привіт!” і, ніби
вона нічого не чула, потюпати радісно до дивної парочки.
Хирлявий нечемно відвернув від неї худу злу пику і, не прощаючись, пішов уздовж берега до мосту Метро.
– Хто це? – спитала Ясочка, нічого не второпавши з підслуханої балачки.
– Один урод контужений, – буркнула Алла, не піднімаючи з
рушника голови. Більше вони про хирлявого не згадували, хоч Ясочці
кортіло знати, звідки в такого, видно, що вурка, таке ім’я – Муса...
Однак Алла, зазвичай балакуча, цього дня була мовчазна. І похмура.
Мабуть, на роботі неприємності, думала делікатна Ясочка, і не лізла
подрузі в душу. Тим більше, що день був такий чудовий, вода, як літепло,
люди довкола веселі, що зважати на "фокуси” шалапутної Алли не
хотілося. Тож Ясочка скоро відбилася від неї і сама собі бовталась у
Дніпрі та сушилася на сонечку. Навіть бігала до кіоску по морозиво,
частувала Аллу, але й морозиво не розвеселило подругу. Тільки аж коли
сонце сіло за печерські пагорби, Алла трохи повеселіла, стала зачіпатися
з хлопцями, що грали недалеко у волейбол. А потім вони поїхали на
Хрещатик і ще там гуляли, а повечерявши в "макдоналдсі” смаженою сухою
картоплею з пакетиків, пиріжками з вишнями та запивши колою,
роз’їхались: Ясочка – на свою Солом’янку, Алла ж – на нічну зміну.
Прощаючись, Алла раптом обняла Ясочку із незвичною для
їхнього сільського виховання телячою ніжністю і сказала, ніби навіки
прощалася:
– Ти... того... тримайся. Щоб не було – тримай хвіст морковкою. І всьо буде харашо в нашей жизні проклятой!
Вночі
снилася мама. Стояла на горі, на яку вона дряпалась, і не хотіла подати
руку. Аж коли вона зовсім вибилась із сил і от-от мала зірватися в
прірву, мама кинула їй кінець великої чорної, ще бабиної, хустки. Вона
вчепилася з усіх сил обома руками за хустку, відчуваючи, як тріщить під
її вагою перетлілий турецький шовк.
Розбудило неприємне виття. Та, що раніше спала, тепер качалася по ліжку, скиглячи:
– Ну пожалуста, ну пожалуста... мнє плохо... очень плохо... я уміраю...
– Наркоманка! -- тривожним шепотом сповістила відьма,
тереблячи свою русу косу. – Бачиш, як ломить її? Це ще гірше, як
горілка!.. Мій, коли випити хотів – то ставав, як скажений, а цю – ще й
болить! О-о, тепер я вірю, як отак-о скрутить – про все забудеш... Але
ж... все одно – не про дитину. Дитина – вона ж іще більше болить, ніж
рана в серці... Он в мене – п’ятеро, як пальців на руці, і кожен
болить... А вона... Чи це є такі жінки, чи Бог розум відбирає?.. Може й
так... Але ж діти – це діти! Ти ж знаєш, що в неї дитина чи то з голоду
вмерла, чи від передозіровки?.. Воно, сучисько, дитя своє замість молока
маком поїло, щоб те не плакало...
Тут рипнули двері і відьма, маючи косою, стрибонула
під свою ковдру. Зайшла медсестра зі шприцом – до наркоманки і несхожа
на лікарку жінка – до неї. Поклала на тумбочку целофановий мішечок з
абрикосами. Зразу запахло ранковим садом, білим світом і дитинством.
Правда, у селі такі великі жовтогарячі абрикоси не росли. Росли морелі,
дрібненькі, волокнисті – по лісосмугах, і трошки більші – коло хат. Біля
їхньої теж цвіла щовесни рожевою хмаркою мореля. Першою зацвітала. Але
ніколи не дозрівала. Сусідські діти, доки ще були на кутку, зеленцем
обносили. А тепер – не знати...
– Ну як настрій? –Запитала жінка привітно, присівши
обережно поряд на синю ковдру. – Бачу, непоганий. Думаю, скоро вас
випишуть. Поїдете додому... Так я щось не зрозуміла: в той день ви
повернулися додому одна? Пізно увечері... Десь біля дванадцятої? І що?
Що ви побачили, коли зайшли у квартиру?
І враз свіжі пахощі ранкового саду поглинув важкий дух біди і... смерті.
– Вам не хочеться про це згадувати? – здогадалась жінка, втупившись в неї враз скрижанілими очима.
Жінка вгадала. Найбільше у світі їй не хотілося
згадувати той вечір. І жінка не наполягала. Залишивши в поліетиленовому
кульку абрикоси, пішла. І знову запахло, але вже ранньою осінню,
фруктами, впереміж із ліками...
Після прощання з Аллою легка тривога трохи
зіпсувала Ясочці гарний настрій. Невже Алла знову збирається щезнути? –
журилася. Бо все-таки, якою б Алла не була шалапутною, а таки єдиною
близькою людиною Ясочці в цьому величезному, чужому, а тому безлюдному
місті. То тільки звіддалеки, із села, здається, що в цьому Києві рай. А
насправді, гірше, як у лісі. Нікому до тебе діла нема. Можна впасти на
вулиці, вмерти – ніхто не підійде. Будуть іти собі, як попри того дідка,
що раптом зів’яв і сів хрящем просто під ноги перехожим... Кількоро
навіть перечепилися через діда, і – хоч би що... як через колоду. А
дідок же акуратненький, видно, що не п’яниця і не бомж. Якби це в селі
сталося, Ясочка зняла б крик. Але тут... як у лісі... Кричи не кричи,
хіба поглядом ковзнуть. Як дерев’яні, одна різниця, що рухаються. І хоч
би тобі міліціонер якийсь завалящий... Лиш охорона в магазинах. Ясочка
кинулась до тих бевків, але вони лиш тупо бовкнули: "ето нє наша
тіріторія”, і відвернулись. Одна добра душа знайшлася – молодичка, що
морозивом недалечко торгувала: викликала по мобільнику "швидку”, і, доки
та приїхала, Ясочка трусилася злякано коло діда і просила Бога, щоб
дід не вмер.
Але чого це вона про того старого згадала? А того, що
скоро по тому занедужав тяжко Микита Платонович. Це було вранці.
Прокинувшись, Ясочка здивувалася, що він не озивається до неї зі своєї
кімнати і тихенько зазирнула у відчинені двері. На неї війнуло запахом
ліків, хвороби і старості. Микита Платонович лежав на своєму плюшевому
дивані і ледве зіпав. Він знову здавався старим, як світ, і смертельно
хворим. Побачивши Ясочку, якось аж наче винувато сказав:
– Ну, от – розклеївся... Та – то пусте, мине... Не
лякайтеся – не вмру... Принаймні, сьогодні, – намагався жартувати, щоб
розвеселити перелякану Ясочку. – А вас би просив викликати лікаря, – і
начитав по пам’яті номер. – І ще... чи не могли б ви, панно Ядзуню,
сьогодні відпроситися з роботи – маємо обговорити з вами одну важливу
справу...
– Як скажете... – І Ясочка кинулась викликати лікаря,
просячи Бога, щоб Микита Платонович не вмер. А потім хотіла заварити
чай, але Микита Платонович попросив сісти біля нього. Ясочка слухняно
сіла, задихаючись від важкого духу ліків, хвороби і старості. Її знову
лякав цей чужий старий чоловік. Хотілося схопитися, втекти... геть з
цього музею, з його антикваріатом, з експонатами і схожого на музейний
експонат чудного господаря!
Але його очі, чисті, небесно-безневинні, величезні на
худенькому восковому личку... очі покинутої дитини – не пускали Ясочку.
Вона знову відчула, цей благальний, сирітський погляд пробуджував у її
дитячій душі щось сильне, зворушливо милосердне, наче материнське... Їй
хотілося захистити цього безпомічного хворого чоловіка, але не так, як
дідка на Хрещатику, а наче свою власну дитину. Ясочка не розуміла, що з
нею діється, але коли Микита Платонович раптом жалібно попросив,
зазираючи їй у самісіньку душу невинними дитячими очима: – Погладь мене,
Ясочко, – і підставив голову, обтягнуту туго жовтою шкірою, порослою
ріденьким сивим пушком, вона без огиди провела долонькою по маківці,
мало не плачучи від щемного жалю і нежданої ніжності до Микити
Платоновича.
– Тебе стережуть, як королеву... – наче зверхньо, а
насправді заздро сказала Елеонора. – Видать, сподіваються на сарма,
ну, коли тебе виколупувати з трюму родня твоя завалить... Ілі хахаль...
Ілі он в бєґах? Нєвменяємость, дорогая, здєсь стоїт бабкі... І вобше,
мнє кажеться, к нам скоро шестьору подсадять. Так што – гоні дальше
туфту.
Вона мало що зрозуміла з цеї балачки, хіба те, що до
них у палату ще когось підселять. І справді, того ж дня привели дебелу
жінку середніх років, яка говорила, наче радіо. Ставала біля вікна як
укопана, стовпом, і говорила, наче репродуктор біля сільради.
Безперестанку, про все на світі і наче й до толку. Спочатку були новини
з Верховної Ради. Там не хотіли приймати якусь реформу і закон про
підвищення пенсії в другому читані. Прокоментувавши досить дошкульно
бездіяльність брехунів-живолупів, обранців-бусурманців, жінка з великим
піднесенням переключилася на тему президентських виборів.
–Гражданє слов’янє! – з почуттям звернулася до ворон, що
діловито порпалися на смітнику в кінці двору, наче городяни на секонд
хенді, – только в союзє трьох братскіх народов ми достігнєм росцвєта
нашіх государств. – І враз посуворівши, відкарбувала, як з трибуни: –
Наш вибір – Янукович! Тому що – діловий, надійний, працьовитий,
красивий, симпатичний, крепкий, тому що -- патріот! І все може!
А далі піднесено-проникливо: – Не вірте аморальній владі!
Не слухайте її прихвоснів – московських політтехнологів! Наш президент –
Ющенко. Ющенко – так! Антинародну владу – геть!!! Злодіїв – на нари!
Студентів – на пари! Дітям -- безкоштовну освіту! Молоді – безпроцентні
кредити! Старим і хворим – безплатні ліки!
Раптом голос її неприємно заскрипів: – Пане Ющенко! Будьте
обережні! Ваші жінка і діти – громадяни Америки! Вони...
Під дверима почулися кроки, клацнув замок і жінка злякано вмовкла.
У двері подзвонили: прийшов лікар.
Точніше – лікарка. Стара, сердита, як всі дільничні лікарі, з колючими
чіпкими очками. Побачивши розчервонілу Ясочку, осудливо хмикнула, і,
нюшкуючи на всі боки, як голодна лисиця, що заскочила на чуже обійсті,
почухикала у кімнату до Микити Платоновича.
– Хох-хох, а чого ж це ви так, Платоновичу, розхворілися,
коли коло вас, як я бачу, такі гарні дівчата крутяться? – тикаючи у
вутлі груди Микити Платоновича стетоскопом та позираючи осудливо на
Ясочку, бідкалася лікарка.
– Це моя племінниця, – строго обірвав бідкання хитрої лікарки Микита Платонович.
– Ну що ж, – зібрала лікарка в курячу гузку напомаджені
губи, – та ж історія: серце. Бережіть серце, Платоновичу. Поїдете у
Феофанію чи вдома будемо лікуватися? Але я би радила – в лікарню, бо з
такими... сестричками...
– Раїсо Марківно, я ж уже, здається, вас познайомив: це моя племінниця Ядвіга.
– З Польщі? Чи в нас такі водяться ... панянки? – ущипливо
поцікавилась лікарка, згортаючи своє причандалля та неохоче висотуючись
із квартири. Але в порозі таки встигла ощиритись на знічену Ясочку:
– У! Хіщніци! Так і рискают, так і рискают!..
– Раїсо Марківно, спасибі... і до побачення. Як надумаю
перебиратися до Феофанії, повідомлю, – закрив лікарці чорну пельку
задиханий голос Микити Платоновича.
Коли за лікаркою зачинилися двері, Микита Платонович сумно сказав:
– Від нині і для всіх: ви – моя племінниця. По сестрі
Варварі. Усім так і кажіть. Невинна брехня іноді захищає ліпше зброї. А
тепер – до справи. Відпросіться з роботи на пару днів. Скажіть, що
додому край треба з’їздити. Про мене – нікому ні слова. Ради вашого ж
добра... Тим паче, що я збираюся викликати нотаріуса. Не знаю, коли в
них там виїзні дні... Щоб завірити заповіт... На вас, Ядвіго. Звичайно, я
не поспішаю на той світ, але... путі господні несповідимі, а людина –
смертна. Дещо зі свого скарбу, звичайно, віддам у музеї, галереї, щоб
вам менше клопоту було. А квартиру і все, що для життя необхідне, вам
заповім. З однією умовою... я хочу... хотів би... щоб ви мене провели в
останню дорогу... Якщо вам це не важко буде...
Кинув швидкий погляд на Ясочку, що враз побіліла, як смерть, і замовк, мов задихнувся. А віддихавшись, продовжував:
– Ради Бога, не жахайтесь так... Це тільки пропозиція.
Подумайте... Зважте. Самі. Можете з батьками порадитись... Більше ні з
ким радитись не варто... Світ – страшний. І люди є всілякі. А тепер
ідіть, відпросіться з роботи і вертайтеся.
– Ходімо зі мною, – сказала несхожа
на лікарку лікарка, строго зиркнувши на онімілу враз жінку-радіо. За
вікном сяяло розграфлене у клітинку ніжно-волошкове небо і вона
подумала, що воно, це волошкове небо скоро мине. Все хороше скоро
минає. І чому це так, ніхто не знає. Може, так робить Бог, щоб люди не
дуже задавалися... Як невідомо за що відбирає в одних розум, а в других –
совість людську... Як у цих жінок у палаті...
У кабінеті, куди вони прийшли, її вразила не блискуча
апаратура, не заґратоване вікно, заслонене білими густими смугами (вона
згадала: жалюзі), а свіжий, як у лісі, сутінковий холодок. Навіть травою
пахло. Кількоро строгих небалакучих чоловіків і жінок у білому зразу ж
взялися за неї: укладали на кушетку, садовили у крісла, обплутували
дротами, підключали до комп’ютерів, міряли тиск, водили пальцем перед
носом, стукали по колінах і задавали дурні запитання, наприклад, чи
вірить вона в інопланетян, чи любить дивитися фільми жахів і детективи?
Чи Гаррі Поттера читала, чи вийшла б заміж за старого мільйонера? Чи
хотіла б жити у Києві і побачити рідних?
На всі запитання вона відповіла одним словом: Ні! – А
найбільше на останнє, бо й справді не хотіла нікого бачити. А якщо
чесно, боялася зустрічі з мамою, бо що вона тій бідній мамі скаже?!!
Мама ж буде тільки плакати і дорікати ганьбою. Краще вже шалапутна
подруга...
Ясочка і не думала переступати наказ Микити
Платоновича і розповідати все Аллі. Але так вийшло. Так вийшло, що
примчавши на свій секонд хенд, геть зовсім заморочена розмовою з Микитою
Платоновичем, Ясочка наткнулася там на Аллу, що якраз перебирала,
фиркаючи, розвішене гуманітарне дрантя з таким виглядом, наче якась пані
у якомусь паризькому будинку моди. Ясно, що не почути, як Ясочка
відпрошується на тиждень, Алла не могла. Отож одразу ж і вчепилася в неї
кліщем: кажи, що сталось, і годі.
І Ясочка розповіла. Все. І про заповіт. Наказавши, правда, нікому-нікому ні слова.
– Да ти шо... Могила... – А далі, трохи оговтавшись від щастя подруги, порадила:
– А ти там теж – не хлапай вухами. Все прочитай. Приміть, де
покладе документи, ну, щоб ... він же ж сам каже, як що... то, щоб
знала де. Ну-ну, не вмлівай, твого діда ще довбнею не доб’єш! Ну,
покєдива!
І пішла собі, хтозна-куди, виписуючи кренделі майже голими
сідницями. А Ясочка повернулася додому, так і не знаючи, журитися їй чи
радіти з усієї тої пригоди.
– Або вона симулює, або це справді катастрофічний стрес... порушення адаптивної поведінки... шоковий стан...
– Однак цей шок міг бути реакцією як на сам факт
убивства, так і на якийсь негідний вчинок убитого. Можливо, він
намагався її... ну... згвалтувати... образив... і в стані афекту вона
і...
– Тетяно Олександрівно! Ми не слідчі. Я не знаю,
чи була вона в стані афекту тоді, але те, в якому вона стані нині –
бачу. І один лиш необачний крок – і ця нещасна залишиться нашою
пацієнткою навіки... Це я вам заявляю як спеціаліст. А я цього не хочу.
Я християнка і боюся гріха.
– Дорога Інго Модестівно! Ваше завдання як спеціаліста –
грамотний діагноз, який і визначить: осудна вона чи ні. Отож – Ваш
вердикт.
– Я тої ж думки, що й шановний Михайло
Іванович: тут явний реактивний психоз депресивного типу, викликаний
трагічною стресовою ситуацією... з галюцинаціями і суїцидними
настроями... Отже, як спеціаліст заявляю: вона не дієздатна і взагалі не
здатна, навіть у стані афекту, на жорстокий вчинок.
– Люди добрі, я вас прошу... при хворій... на ходу... Треба ж порадитись.
Розмова обірвалася. Вона підняла голову: просто перед нею
стояла Інга Модестівна і усміхалася добрими очима. Вона згадала інші
очі, дитинно-чисті, допіру ще сяючі любов’ю очі, які дивилися на неї...
холодними мутними скельцями. І з жахом охопивши голову рукам,
застогнала, загойдалася, як "іван-покиван”, ніби хотіла
заколисати-приспати пам’ять свою, щоб та нічого не згадувала.
– Ну от бачите, – сказав докірливо чоловічий голос, – тепер буде отак гойдатися
тиждень...
Але тижня в неї не було. На другий день приїхала та сама будка і забрала її туди, звідки привезла.
То були найкращі дні її життя. Майже тиждень.
Правду казала Алла: "Ти ще цього Микиту все життя будеш згадувати”. Хоч
яка подруга шалапутна, а часом скаже, як зав’яже. Щоправда, понеділок не
дуже вдався: заслаб Микита Платонович, зіпсувала настрій колюча баба
лікарка, а потім – нехотячи підслухана суперечка Алли з тим
контуженим... Ясочка й подумати не могла, що Алла може з такими...
страшними бандюганами дружбу водити! І хоч той Муса нічого поганого
Ясочці не зробив, лиш зиркнув скоса, але її душечка відчула: ой не з
тими, не з тими Алла водиться! Та й сама вона добре це знає, он яка люта
була, навіть згадувати про того вурка не хотіла. А про хлопців Алла
полялякати любить... Особливо про те, які вони козли, але добре, що й
такі є, бо як же без них...
Так що понеділок справді був важким. Вівторок теж. Микита
Платонович лежав пластом, пив тільки ліки і чайок, лиш під вечір
пригубив "рідкої бараболі”, як у них в селі кажуть на суп. Скоріше від
вдячності Ясочці, котра той суп скалапуцяла. Хоч Ясочка змалечку була
привчена куховарити, але по-простому, по-сільському. А Микити Платонович
– чоловік городський, до всяких пундиків звик. Як Алла. Вже загодувала
Ясочку своїми "хот-догами” і чіпсами.
У середу, слава Богу, трохи розвиднілося. Микита Платонович
повеселів. Попросив подати йому перше-ліпше томище про художників,
гортав його і, як малій дитині, пояснював Ясочці кожну картину. Ясочка
довго розглядала ті, де були намальовані квіти чи краєвиди, а ті, де
голі жінки, швидко перегортала. Микита Платонович тихенько підсміювався,
казав:
– Та помилуйтесь собою, погляньте, які ви, жінки,
прекрасні! Нічого у світі нема досконалішого, прекраснішого – як жіноче
тіло! Скількох чоловіків воно надихало, скільки геніальних живописців
намагалися відтворити його божественну красу. Розгадати його таємницю...
Кожен по-своєму... Рубенс, конгеніальний Рубенс! Модільяні... Едуар
Мане – його прекрасна "Олімпія”!..
– У нашому селі одна баба теж звалась Олімпія, але про
те ніхто не знав, доки не вмерла, а як вмерла, то виявилось, що вона
ніяка не Лампія, а – Олімпія. Батюшка виявив. На похороні. А я стою і
думаю, яку це він Олімпію замість баби Лампії відспівує? – щоб не
дивитись на голу "Олімпію”, вставила своїх п’ять копійок Ясочка,
міркуючи собі, чи розляглася б отак-о їхня сільська Олімпія, хай навіть і
замолоду, отак-о голою перед художником, як та з Франції, з бантиком на
шиї?.. Навряд...
Бідний Микита Платонович аж закашлявся від сміху. Ясочка
стривожилася: лиш очапувати став, а тут... ще, не дай Боже, погано
стане! І що вона таке смішне сказала? Сказала, як у житті буває. А в
Микити Платоновича аж сльози на очах.
– Панно Ядзуню, Ясочко моя, цвіте рожаний, ви мене на
світі тримаєте! Невже ця спаскуджена, поґвалтована, нещасна земля ще
здатна народжувати такі світлі, такі непорочні, небесні створіння, як
ви? – вхопивши її руку, лепече та обціловує кожен її пальчик сухими з
гарячки вустами.
І все це так несподівано, що Ясочка й руку не встигла
відсмикнути. Отож сидить, як тумак, і не знає, що робити. І встидно, і
дивно Ясочці, бо ще ніхто їй ніколи рук не цілував. Та й хто мав
цілувати? Вар’ят тюремний Шківа?
Усе ще тримаючи долоньку Ясочки у своїй руці, Микита
Платонович втомлено відхилився на подушку, блідий, задиханий, заплющив
очі і ніяково попросив:
– Погладь мене по голові, Ясочко...
І Ясочка зовсім не здивувалась і не образилася. Вона
ніжно гладила Микиту Платоновича по голові, думаючи здивовано про те, що
всі у цьому світі хочуть ласки і доброго слова, і що всі чоловіки – то
лиш великі діти...
Вона чекала, коли Микита Платонович скаже: а тепер подай
мені рученьку – та й полетимо. Але Микита Платонович сумно усміхнувся на
її думки:
– Щось сьогодні не літається... У старого лелеченька крилонька зомліли...
І знову, припавши лицем до ґратчастого віконця у машині-будці, поглядом вбирала
таке дороге і таке недосяжне звичайне міське життя. Здивувалася,
побачивши, що на каштанах пожовкло листя, а на стіні якогось старого
будинку побагрянів розкішний плющ чи виноград... Невже осінь? Як швидко
біжить час!.. Хоч, здається, він стоїть, як вода у копанці...
І знову її ведуть майже попід руки у сірий похмурий будинок
і похмура гугнява Маріка заводить у похмуру кімнату, розділену
залізним тином. Вона сідає і чекає, здогадуючись – кого... Однак, ледве
впізнає у зчорнілій на вугіль жінці, що злякано підступає до огорожі,
маму. Вони плачуть. Одночасно.
– Це – неправда! Страшна неправда! Правда, доню? – питає
мама затято. І вона тільки головою киває. Але цього досить, щоб у мами
висохли сльози. – Ми тебе не покинемо. Ми будемо добиватися... А все
вона... вона... ця проститутка... ця сука... чує моє серце... вона
думає, що втече, що сховається... – захлинається прокльонами мама. І
вона здогадується – на кого. Вона хоче заперечити, але її нещасний мозок
прошиває блискавкою спогад! Авжеж! Вона з ним, з тим худющим бандюком,
зіткнулася в під’їзді. Було темно (постійно хтось лампочку викручував),
але вона розгледіла чорне, зле лице і "завірений”, жорстокий позирк.
Наче у вовкулаки... Боже! Що йому було робити того пізнього вечора у
їхньому будинку?! Алла ж була на своїй нічній зміні...
... Мама пішла. Згорбившись, чорна та темна... Зайшла
Маріка і знову кудись повела. Як виявилось – на старе місце. В ту саму
камеру-комірчину з тою самою Елеонорою. Кого ж тоді вона бачила на
експертизі? – думала, але не питала – не могла чути прокуреного голосу
Елеонори, брудних слів, що лились з неї, як помиї з цебра... Однак
Елеонора сама почала.
– Назад наші, – хмикнула. – Ну шо ж, королева секунд
хенд, тепер тобі хана. Прийдеться отвєчать по всім статтям
кримінального кодекса! Кончилась, голубушка, жізнь блядская вольготная,
дєньочкі беззаботниє...
А в четвер... Прокинувшись вранці, Ясочка не
застала Микити Платоновича. Випарувався! Тільки на дивані халат,
розшитий золотими драконами, лежить. Купочкою, ніби й справді Микита
Платонович з нього випарувався...
Ясочка всі кімнати і балкони обійшла, за вікно зазирнула
– нема! А Боже! Лиш цього не вистачало! Аж тут дзвінок у двері, Ясочка –
до дверей відчиняти, а за ними... ой, ґвалт! Микита Платонович із
оберемком білих троянд!
– Ви ж вмирали вчора! – дорікнула Ясочка, і хотіла вже,
як каже мама, "висповідати” неслухняного Микиту Платоновича, але він
затулив їй білий світ ще білішими і такими запахущими трояндами, що й
злість пройшла...
А Микита Платонович уже розкладав на столі у майстерні
"Шампанське”, цукерки, а її з букетом вмощував на диван – то так, то
сяк, придивлявся, відхилявся, відходив до мольберту і звідти оглядав її.
– Дівчина з білими трояндами... Ні. Банально. Вже було...
Дівчина на червоному дивані... Чудово! – і знову повертав на всі боки
Ясочку, і тулив до неї з усіх боків букет.
– Ви ще ж той не домалювали, – здивувалась Ясочка, показуючи очима на мольберт.
– Він майже завершений... Ще кілька штришків – і портрет моєї Психеї готовий...
– Отакої! Вже – Психея! Ким ви лиш мене не обзивали... – надулася кокетливо Ясочка.
– Не ображайтеся, дитя моє! У моєї Музи – сто імен, і
кожне я хочу оспівати. Увічнити! Я напишу з вас сто портретів, моя
панно! Явлю світові сто граней мого діаманту, мого скарбу безцінного!
Перед вашою красою довершеною, моя Мотронько, оніміє світ...
– Вставай! Розляглась, як корова! Я б таких... душила, як мокриць!
Перед нею стояла Маріка, похмура, з міцно зціпленим ротом.
Вона слухняно встала і побачила, що за ґратчастим віконцем –
уже сіре небо і в ньому пролітає сніжок. Боже, як летить час! Хоча,
хіба це він летить? Це минаємося ми. А він стоїть, як вода в копанці.
Тільки хтось на берегах декорації міняє...
"Тільки хтось на берегах декорації
міняє...” Ці слова Микита Платонович сказав у п’ятницю. Після того, як у
четвер Ясочка цілий день просиділа з букетом на дивані, а Микита
Платонович – навпроти за мольбертом. Ясочка вся затерпла, а йому – хоч
би й що...
– Я мушу поспішати... Мушу змалювати мій квіт рожаной,
мою білу троянду, доки роса не спала! І доки я сам не відлетів, як
лелека, у далекий вирій. І не залишив вас саму наодинці з Часом, що
застиг, як мертве море, тільки хтось на берегах декорації міняє...
Знаєте, панно Ядзуню, я ж колись писав вірші, і от – знову... прорвало...
Моя королево!
Трояндо моя світанна...
Евтерпо прекрасна!
Чому ми зустрілись так пізно?
Чи, може, зарано?
А може...ми стрілись – невчасно,
і ніжно, і грізно –
як серце і рана?..
Отакий песимістичний вийшов вірш...
Зате, які оптимістичні портрети я з вас напишу! Я писатиму вас, панно,
день і ніч...
– А хто на роботу ходитиме? – невинно
поцікавилась Ясочка. Але й на це буденне запитання щасливий Микита
Платонович мав відповідь:
– Якось проживемо! Тобто, не якось, а добре проживемо!
Панно Ядзуню, та ми ж з вами сидимо на купі грошей! Та лиш продавши один
отой кавничок, що ви в нім каву варите, місяць жити можна! А ці
безцінні ікони... живопис... бронза... реліквії і раритети... Рідкісний
антикваріат! Ними не лиш божевільні колекціонери – ними світові музеї
марять, а я... як той скупий рицар чахну на купі злота, а краса ваша
в’яне над купою недоносків європейських на тому триклятому базарі! Хоч,
врешті, ми усі пропадаємо за ні за що на тому пекельному торговиську, в
яке перетворили різні фарисеї і содоміти наше життя! І державу! Але
–досить! Ніяких більше робіт, тільки – творчість. До речі, я вже
домовився зі своїм другом, ректором одного з мистецьких вузів – будете
ходити на лекції, поки що вільною слухачкою, а потім – і на стаціонар...
За навчання я заплачу. Вам, панно Ядзуню, треба вчитися, просто-таки
необхідно вчитися...
– Мама хотіла, щоб я вивчилась на бухгалтера, – закинула
Ясочка, лякаючись неждано напророченого Микитою Платоновичем свого
блискучого мистецького майбутнього.
– Господь з вами,
Ясочко! – вжахнувся запальний Микита Платонович. – Який бухгалтер! З
такою душею і вродою! Та ви ж просто не огранений у діамант алмаз! А
тепер давайте пити шампанське! За ваше майбутнє! А завтра прийде
нотаріус і ви станете повноправною королевою мого маленького
царства-государства...
А потім вони пили шампанське. Із старовинних
кришталевих чар. Шипучий кислуватий напій не дуже смакував Ясочці, а
тому вона заїдала його шоколадними цукерками "Вечірній Київ”, п’яніла і
сміялася, коли Микита Платонович цілував їй пальчики, а вона гладила
його ніжно по м’якому ріденькому пушку на жовтому тім’ячку.
Як малу дитину. Жалість до Микити Платоновича, такого доброго,
розумного і такого хворого і самотнього, робила Ясочку старшою і
мудрішою. От і зараз Ясочка сміялася, а в
голову лізли всілякі
невеселі думки, як от: чого це така несправедливість буває, як тільки
людина людяна, совісна ще й здібна – так бідована або стара? А якесь і
на людину не схоже, отаке залудовате, дурноверхе ще й самошедше, як
тюремник Шківа, так воно –молоде й здорове? Боже, яка
несправедливість!..
– Подай рученьку, моє серденько... Та й полетимо... може
востаннє... – сказав Микита Платонович. І вони полетіли... І крізь
примружені повіки вона бачила, як пропливають внизу темні кучугури
лісів, срібні від роси луги по берегах рік і річечок, блискучих у
місячному сяйві, як атласні стрічки... Далі пішло одне море, від краю до
краю, по його синьому безмежжі блискотіли білі іскри, пробігали
баранчиками хвилі, сірими бурунами шторми, гойдалися качечками
кораблі... Ясочка від страху міцніше склепила повіки і відчула босими
ногами гарячу, як черінь, твердь. А роззирнувшись, побачила не схожу ні
на що місцину, точніше, схожу на картину: долину – не долину, сад – не
сад, гори – не гори... Тут стояли, сиділи, лежали люди, зовсім голі й
одягнені, тварини і птахи, кожен зайнятий своїм, кожен ніби сам по собі,
а водночас чимось невидимим тісно поєднані...
– Це що – рай?! – спитала Ясочка, бо й справді місцина мало була схожа на рай.
– Ні, це не рай. Це Таїті Поля Гогена, точніше, спроба
великого бунтаря і неприкаяного пілігрима знайти відповідь на вічні
запитання: "Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?” В пошуках
абсолюту краси і причин людської деградації художник об’їздив увесь
світ. Бідував і поневірявся, і тільки перед смертю, у 55 неповних років,
розгадав загадку, себто зрозумів, що відповідь проста, як все у Бога:
удосконалюй себе стражданнями за прекрасним... І Бог тобі подарує рай.
– Я хотіла б тут жити, – сказала Ясочка.
– Ну что, хорошо тебе было с ним? Или плохо? Плохо! Гадко!
Старый, вонючий казел, больной, мерзкий доходяга, он приставал... Да? Он
приставал, говори!
За спогадами вона не помітила, коли зайшов
красунчик-слідчий. І не зрозуміла, до кого він звертається. Навіть
озирнулася. Але в камері були тільки вони двоє. І більше нікого. Але про
кого він питає, хто мав до неї приставати? І де? Хіба лікарі... Вона
зовсім розгубилася, невинно кліпаючи очима, і це ще більше розлютило
красеня. Звіріючи, він зірвався з-за столу, притиснув її до стіни, хтиво
лоскочучи подихом вухо, сичав:
– Ну, покажи, что он с тобой делал? Как целовал твои
ноги... чавкая, повизгивая, как старый пес... И тогда ты не видержала
и... схватив... с ненавистью... со всей злостью...
І
вона раптом зрозуміла, про що він! І про кого – зрозуміла. Задихаючись
від перегару, яким дихав на неї цей мерзотник, від кінського його поту і
псячого духу розпаленої хіті, від огиди до цього спотвореного підлістю
вродливого обличчя, від обиди, страшної, смертної, від горя, що
звалилося на її бідну голову, від приниження і любові до Микити
Платоновича, якого хотів спаскудити цей молодий покидьок... – вона
скинулася всім тілом, ударила коліном у відстовбурчений пах красунчика і
вчепилась нігтями йому в горло. Від болю того зігнуло у три погибелі і,
падаючи, він потягнув за собою і її, безсилий перед її ненавистю, перед
її великою образою на весь білий світ. Перед її невинністю перед цим
світом...
А потім Ясочку били. Той бридкий, смердючий
красунчик так хрипів, що почула охорона. Вони відірвали Ясочку від
посинілого мучителя, кинули під стіну і стали бити. Як тоді, коли вона
повернулася з вокзалу... Але тоді били кийками, а тепер, не
церемонячись, – ногами. Найбільше ввихалася Маріка. Аж захекалась.
Пожізнєнная
каталажка... По мордє только не біть! Ладно, хватіт! -- нарешті
зупинив розпалених охоронців. – А то нєкого будет судить... Віділі?! Она
же, мразь, только что свой почерк показала, ммєтод, как мужіков
давіть! Наконєц. Два мєсяца, дрянь ета, хіщніца грязная, дурочку
невінную строіла, і, наконец, не видєржала – раскололась. Как устріца!
Убєрітє єйо!
І Ясочку поволокли коридором і шпурнули, як мішок з половою, у камеру.
– Мать моя родіна... – вжахнувся прокурений голос Елеонори. –
Во што оні, дєвка, тєбя прєвратілі?.. Сволочі... Трєбуй, штоб отвєзлі в
больницу...
Але Ясочка нічого не вимагала, і її нікуди не
відправляли. Раз на день приходив ще похмуріший за Маріку лікар,
прикладав до спини вухо, слухав, як клекотіли в її грудях відбиті
печінки, зітхав, тикав до рота якусь таблетку і йшов собі. Ясочка
ковтала таблетку і біль у тілі трохи стихав. Вона засинала. Спочатку, а
далі ніби провалювалася у чорну, моторошну яму, натоптану кошмарами...
Потім її всі забули. Навіть Елеонору кудись перевели. Лиш їсти
приносили. І так тягнулося безконечно довго. День змінювався ніччю і
навпаки. Маленьке ґратчасте віконечко то сіріло, то біліло, то синіло,
то чорніло... Часом за ним сяяло сонечко, але частіше пролітав сніжок,
або висів пасмурний туман. Ясочка не могла ні про що думати, ані
згадувати, ніби їй і в голові все відбили. Тільки дивилася у вікно,
сидячи на койці. Частіше так і спала. Обхопивши руками коліна. І чекала
Микиту Платоновича. І він приходив. Не часто, але приходив. Часом такий,
як був, марненький і дуже сумний. Дивився на неї безпомічно, як дитина,
і дуже тоскно, ніби питав, хто його в останню дорогу проведе. Але
частіше приходив набагато молодшим, як насправді був, веселим, гарно
вдягненим, як пани на картинах імпресіоністів. Ніби з неба спускався і,
знімаючи капелюха, дивувався:
– Панно Ядзуню, що ви робите в цьому казематі, королево
моя? Я ж вас у Парижі чекаю... А ви ще тут. Літак на Париж о
тринадцятій... Але не переживайте, полетимо, коли схочемо. Ми ж можемо
летіти, коли схочемо. Тим паче, що я уже віддав цьому світові
жорстокому усе, що мав, крім вас, моя Мотронько... Тож нас уже нічого
тут не тримає. Хіба людський поговір...
І кожного разу Ясочка щасливо зітхала, радіючи, що,
нарешті, все скінчилося, як страшний сон... Але не могла зрушити з
місця і не мала сили сказати про це. Тож не дочекавшись її, Микита
Платонович смутнів і, не прощаючись, тихо виходив.
Вона боялася, що її приведуть до красунчика,
але на зустріч піднялася коротко стрижена дівчина, майже ровесниця, і
сказала, ніби давній подрузі:
– Не бійся, я твоя
захисниця. Мені про тебе розповіла Настя, знаєш яка – з вашого
тераріуму. Вона працює в одному юридичному журналі. Учора я
зустрічалася з уповноваженим з прав людини, а щойно – з твоєю мамою, і
ми радились, як тобі допомогти. Але – з твоєю допомогою. Розумієш?
Тільки ти можеш собі допомогти. Розказати все, як було. Учися себе
захищати. Те, що ти мовчиш, погано. Ти шкодиш собі. Дуже. Я розумію: у
тебе стрес... шок... Важка депресія. Але ти повинна перебороти це.
Знайти в собі сили перебороти це. Чуєш? А тому мусиш мені все
розповісти, інакше понесеш покару за чужу вину. А так не має бути. Має
торжествувати справедливість і закон. Тому я тут. Ти мене розумієш?
Вона розуміла, але не знала з чого почати. А тому спитала:
– З чого почати?
Захисниця, втішена, що вона нарешті заговорила і то цілком
осмислено, і боячись злякати її необачним словом чи жестом, майже
благально прошепотіла: – З чого хочеш...
– Тоді я почну з кінця...
– Будь-ласка, будь-ласка...
– З п’ятниці. Тоді була п’ятниця... Чи навіть субота...
Прокинувшись Ясочка здивувалась, побачивши, що на дворі уже
давно білий день, і Микита Платонович здоровісінький, ніби не вмирав
позавчора і не пив шампанського вчора, сидить на своєму високому
стільчику перед мольбертом і щось там малює.
– А от і наш сплюшок-капелюшок! Що, баришня, загуляли
вчора з гусарами? – пожартував, побачивши кислу і набулькатілу, як
вчорашнє шампанське, Ясочку. – Освіжайтеся, снідайте і – до праці. А я
тим часом нанесу останній марафет на ваше божественне личко, моя
Мотронько!
Ясочка капризно закопилила губоньку:
– Я не Мотря, а – Ясочка...
– Ой, ви ж моя ясочко, єдина і не зрівняна, а ходіть-но сюди
та погляньте на цю юну богиню, на цю Венеру, народжену не з піни
морської, а із сонячного проміння виткану... – і повернув до неї
мольберт, з якого на Ясочку справді сипонуло сонячним солом’яним
сяєвом, а серед того сяєва побачила вона справді, мов із проміння
зіткану золотоволосу, золотооку красуню у ясно-жовтій блузці. – Дівчина в
золотавому... Золота дівчина... я ще не придумав вам ім’я...
– Га-а-арно, – сподобалася сама собі Ясочка. – Я й не думала, що так гарно вийде...
– А воно вийшло! Моя Ясочко, ви навіть не уявляєте, що це
найкращий жіночий портрет усіх часів і народів. Він стане
хрестоматійним. Як Гогенівське, пригадуєте, "Золото їхніх тіл”... Ви теж
– моя золота таїтянка... Репродукціями ваших портретів буде обклеєний
увесь світ... Тільки дав би Бог сили та продовжив дні...
– Таке скажете... У нас в селі кажуть, що Бог дає віка
доти, доки людина має що робити на цій землі. А ви маєте... – Як стара,
сказала Ясочка, аж Микита Платонович видивився на неї.
– Ради Бога, не дивись на мене так зашугано! Розправ
плечі, підніми голову. Он твої ровесники на Майдан вийшли – революцію
роблять! Нову державу виборюють, а ти за себе не можеш постояти! Так що
давай, розправляй крильця!
– І полетимо в Париж... Ні, луче на Таїті... Звісно,
на Таїті... – ніби порадившись із кимсь невидимим, сказала задумливо
дівчина.
Захисниця стривожено видивилася на чудну підопічну:
– Обов’язково... полетимо...
Після сніданку (бутерброд із сиром і молоком) Ясочка знов
повеселіла і вже сама зі знанням справи вмостилася на дивані, "прийняла
позу”, притиснувши до грудей оберемок вологих (цілу ніч у ванні
освіжалися) білосніжних троянд.
– Розумниця! – похвалив Микита Платонович! Як ви,
королево моя, все швидко схоплюєте!.. Нічого! Ось станете студенткою...
До речі, сьогодні до мене обіцяв прийти той чоловік, що вами
клопочеться...
– А можна, після сеансу я збігаю на Дніпро? Покупаюсь...
Микита Платонович враз посмутнів, але зразу ж отямився:
– Та звичайно! Чого вам тут із двома дідами нидіти...
Звичайно, ідіть на пляж, погуляйте, а то ви й так цілий тиждень, як у
тюрмі...
Щаслива Ясочка змилася на Дніпро ще до приходу
старого друга, який мав її в інститут влаштовувати. Тай нотаріус, що
збирався завітати під вечір, не дуже її цікавив. А от від радості, що
нарешті стане студенткою, хотілося літати.
–Уявляєш, – лепетатиме лютій, аж зеленій після сварки з
Мусою Аллі, – Микита Платонович готовий продати все своє багатство,
аби лиш я вчилася!
– Во жизнь! – скаже їй Алла, ще більше зеленіючи. – Одного вона і в хвіст і в
гриву трахає, а другому тече щастям і багатством у руки, хоч той і пальцем не кивне...
– А пізно ввечері, прощаючись, докине похмуро: – Бережи свого Микиту, бо не
все коту масниця...
А тоді обніме, ніби прощаючись...
– Так що вона тобі сказала, та подруга? Вона
нікому не дзвонила? Дзвонила. Кілька разів, але ти не чули кому? Отож
ви попрощалися, сіли в метро і роз’їхались? І це було о котрій годині?
Десь в одинадцять? А опів на дванадцяту схожий на Мусу чоловік вискочив
із темного під’їзду. Із сумкою?.. А потім ніби машина від’їхала... Але
ти точно не пам’ятаєш... Пам’ятаєш тільки, що двері були відчинені... І
ти зайшла. Думала, що ще не пішли гості, або щойно пішли і Микита
Платонович не встиг зачинити двері... Але в хаті був страшний рейвах,
вірніше – пустка... голі стіни... порожні полиці і серванти. А на
підлозі у майстерні...
Микита Платонович лежав долілиць, притулившися
лицем до портрета "золотої дівчини”. І вона все зрозуміла. Боже: вона
все зрозуміла! І жах, дикий жах, як вихор відірвав її від землі, і
викинув на вулицю. Вона бігла, не тямлячись, не знаючи куди. Від неї
кидалися врозтіч пізні перехожі, сторонились злякано пасажири в метро...
У темному вікні вагона вона бачила своє розпірхане, перелякане
відображення, але нічого не могла вдіяти: жах, відчай гнав її далі, як
скажений пес... "Станція метро Вокзальна” – пролунало над головою і вона
вискочила і погнала до виходу, перескакуючи через сходинки
ескалатора... Потім бігла поряд із поїздом, який то підтакував: втек-ти,
втек-ти, втек-ти... то питав: ку-ди, ку-ди?.. Справді – куди?! Та світ
за очі! Геть! Геть з цього страшного, як ліс опівночі, міста! Так-так,
так-так, – піджухував поїзд. І раптом зупинився. І Ясочка зупинилася. А
тоді кинулась до каси... І тільки коло каси зрозуміла, що в неї нема ні
грошей, ні документів... Але не це... не це вжахнуло її! А думка, що він
зараз сам... сам... може ще живий... лежить у розтрощеній хаті... може
кличе її... а вона... як остання падлюка, хоче втекти від нього,
нещасного, покаліченого... Ноги підкосилися і вона сповзла ганчіркою по
стіні... Двоє міліціонерів, що перемовлялися неподалік, знічев’я
помахуючи кийками, повернули до неї голови, і рушили... Але вона не
стала їх дочікуватись. Наскакуючи на людей, кинулась на вулицю, а далі –
у метро...
... Коли вони прийшли, Ясочка сиділа навпочіпки коло Микити Платоновича і гладила його по голові.
– Ти повинна все це, слово у слово, повторити слідчому. Ти чуєш?
Ясочка здригнулася.
– Не бійся – іншому!
Того покидька вже нема. Тепер – жінка. Та, що в лікарню приходила. Вона
теж хоче тобі добра... Домовились?
– Невже весна? – здивувалася і гірко, безпросвітно
затужила-затужила за Микитою Платоновичем, наче він був їй і татом, і
мамою, і цілим білим світом, і їй захотілось до зойку-лементу назад, у
той четвер, коли...
...вони пили
шампанське. Із старовинних кришталевих чар. Булькастий кислуватий
напій... І Ясочка раділа, що все скінчилося, і нарешті вони поїдуть у
Париж, геть від усього цього, що звалилося на них неждано-негадано, і
так несправедливо... І вони говорили про це...
Тримаючи Ясочку за руку,
захисниця щось говорила про права людини... дискримінацію жінок...
правовий нігілізм, судові безчинства, знущання над в’язнями... про
міжнародні організації, які хочуть, нарешті, покінчити з усім цим
"бєспрєдєлом”... І, взагалі, Ядвіга не повинна впадати у відчай, бо
навіть у найгіршому випадку вони подаватимуть на апеляцію... Врешті...
доб’ються амністії...
Незнайомі слова застрявали у мозку, як осколки
розбитого дзеркала, і не було Микити Платоновича, щоб повисмикував їх з
голови, пояснивши, що й до чого... І Ясочка ще більше затужила за ним,
гірше, як за мамою рідною. І щоб не заголосити, витягнула шийку,
закинула голову і завмерла, як пташка, що вдавилася зеренцем. Але
все-таки тонесеньке голосіння ледь чутно виривалося з її змученої душі, і
вона захиталася на ньому, як рибонька на волосіні.
А коли посиніле-почорніле віконце знову побіліло, прийшла Маріка і сказала:
– Виходь! На суд!
А потім двоє міліціонерів заводили її попід руки у холодну
залізну машину-будку, кудись везли, потім виводили і привели у велику
кімнату, де вже були люди, і посадили в клітку, де вже була Алла. Ясочка
і зраділа, і здивувалася, і хотіла заговорити, але не знала, як, бо
Алла, схиливши низько голову, плакала. Прямо перед кліткою за столом,
боком до Ясочки сиділа захисниця, а через стіл – дівчина, схожа на
Настю-журналістку з їхнього тераріуму. Вони обидві заклопотано
перемовлялися, часто повторюючи: "... дискримінація... порушення
прав... вердикт... апеляція...” – та по черзі підбадьорливо усміхалися
Ясочці. Потім захисниця встала, підійшла до клітки і лагідно попросила:
– Я тебе прошу говорити все, як було.
Та Ясочка й головою не встигла кивнути, як хтось тихо покликав її.
Пошукала очима Микиту Платоновича: бо іноді бувало, що він, розважаючи
її, розмовляв різними голосами. Тим більше, що знала: він має бути тут.
Не міг же він її покинути напризволяще, на поталу... у цій клітці...
Але то була мама. Вона плакала, витираючи очі кінчиком хустки. Ясочка
усміхнулась мамі підбадьорливо, як їй – захисниця. Але мама не
підбадьорилась, а навпаки, аж залилась тихими слізьми. Ясочка знову
пошукала очима Микиту Платоновича і, не знайшовши, затужила-затужила за
ним, одна серед свого великого горя, як у бурю серед моря...
Тут відчинилися ще одні двері, справа, хтось сказав: –
Встати! Суд іде! – І Суд зайшов: три вродливих молодих жінки в чорних
мантіях. І четвертий чоловік, прокурор, як представила його та, що в
центрі, певно, головна суддя. А слідом, Ясочка аж стенулась із радості,
зайшов Микита Платонович і сів поряд із Судом. Ясочка вдячно
усміхнулася, хоч знала: він не міг не прийти. Не міг покинути її ... на
такому позорищі... у цій клітці, наче якусь нещасну мавпу... І Ясочка
помахала Микиті Платоновичу рукою. Але він приклав пальця до вуст,
показуючи, щоб сиділа тихо. І Ясочка притихла, бо вже й головна суддя на
неї грізно зиркнула, розпочинаючи суд. Пояснивши всім, чого вони тут
зібралися, суддя стала питати чи є всі свідки і, по одному
начитуючи, викликати їх до трибуни в центрі кімнати.
Першою вийшла Настя і, поклявшись свідчити правдиво,
сказала, що вона знає обох тільки з найкращого боку: "Ядвіга – проста,
але добре вихована, чесна дівчина, яких зараз рідко зустрінеш. А пан
Джамалія – відомий художник і колекціонер, теж людина дуже порядна. Про
нього я навіть збиралася робити матеріал... Але, на жаль... пізно”.
– Чому ж пізно? – не погодився Микита Платонович. –
Навпаки, самий раз сказати добре, не упереджене житейською суєтою,
слово...
Але Настя не почула, бо, сівши на своє
місце, уважно слухала маму, яка теж вийшла і, схлипуючи, стала
розказувати, як не хотіла відпускати Ясочку з дому та ще з Аллою. Більше
вона нічого не знає, але знає, що її дитина не винна.
За мамою виступала сусідка, та сама, що вже раз
розказувала красунчику, що по ночах із квартири художника доносилися
страшні жіночі крики, ніби там когось різали, і співи. А може, звідкись
інше, може, з телевізора, бо художник був усе життя чоловіком
культурним, жив тихо, скритно, не без того, щоб хто зайшов до нього, але
компаній не водив, жінок – теж не пам’ятає, щоб бачила... Раніше часто
десь їздив, тоді в нього жила старша жінка, казала, що сестра, а
останнім часом, видать, дуже хворів, бо рідко з хати виходив, а як
виходив, то ледве ногами переставляв і дуже задихався. Коли з’явилася ця
дівчина – не помітила, видать, недавно. А коли спитала, якось
передибавши Микиту Платоновича, який він саме з квартири кудись виходив,
хто це в нього живе, то сказав, що племінниця по сестрі Катерині чи
Василині... Племінниця так племінниця... І слава Богу, що поміч є, а то
все переживала, бо хоч і сусід, але ж – жива людина. І хороша. Ніколи не
сварились... Бо ж усі знають, що сусіди всякі бувають, і такі, що не
приведи Господи... Але ще одне вона забула, це те, що того дня, як це
сталося, до сусіда якийсь чоловік приходив. Під вечір... Лиця вона не
бачила, лиш плечі і потилицю... Але те, що це був чоловік пожилий,
інтелігентний, було видно і ззаду...
Після сусідки суддя, та що в центрі, запросила з
коридору якогось потерпілого свідка. А зайшов Домагаров. Побачивши
красунчика, Ясочка зіщулилась. Але він і не глянув на неї, а став перед
трибуною показувати усім шию і розказувати, як нібито Ясочка його
душила. "Що він таке каже?” – здивувалась Ясочка і безпорадно
озирнулася на Микиту Платоновича, але він, приставивши пальця до вуст,
показав їй мовчати.
– Це ж треба було так дістати цього янгола, щоб вона... –
схопилася з місця захисниця. – Ви... ви змушували її до неправдивого
зізнання!
– Протестую! – перебив строго прокурор.
– Приймаю протест! – ще суворіше сказала суддя, і,
спрямувавши крижаний погляд на клітку з Ясочкою, додала: – Не забувайте,
пані адвокат, що ваш підзахисний янгол звинувачується у тяжких
злочинах: замахові на вбивство з метою заволодіння чужим майном у змові
з групою співучасників та посяганні на життя посадової особи –
слідчого... оперуповноваженого...
– Ось її почерк... цієї хижачки, – відчувши підтримку,
красунчик знову завертів шиєю, як гусак. – Я молодий – викрутився. А
старику менше повезло...
– А я таких гнав би з
міліції у три гусячі шиї, – обурився Микита Платонович, а суддя
спохмурнівши, сказала красунчику: – Спасибі, можете йти.
І тут де не взялася стара лікарка, що навідувала Микиту Платоновича, і відкрила зібраний у курячу гузку рот:
– Хижачка! Слідчий правий: вона – хижачка! Я надивилася на
таких!.. Вони, ці сільські дівахи, так і рискають так і рискають по
Києву! Так і вишукують наївних старичків!
– Сідайте! – холодно наказала суддя і назвала Аллине прізвище.
Алла втерла сльози і, плутаючись та шморгаючи розпухлим
носом, почала довго й нудно розповідати про всеньке коротеньке життя
Ясочки в Києві, а про своє – ні слова. А далі призналася, що справді
розказала Мусі (справжнього імені не знає), який спитав про Ясочку: "хто
ця дівчина”, – що живе Ясочка у багатого сусіда, в якого хата завалена
всякими вєщами, ну цим ... як його... антикваріатом. І, видко, дорогим,
дуже цінним, коли, як похвалилася Ясочка, за один чайник можна цілий
місяць жити.
Вона винувато глянула на Микиту
Платоновича, соромлячись своєї балакучості, але він зневажливо махнувши
на Аллу рукою, показав на годинник:
– Літак Таїті-Париж о тринадцятій... Якраз встигаємо.
І вона вдячно усміхнулася і притиснула до грудей кулачки, благаючи повними сліз очима швидше тікати звідси...
– Оце і все, що я сказала Мусі, – плуталась Алла. – Просто так
вибовтала. Бо не знала, як його задобрити, того контуженого чечена, бо
він погрожував і вимагав грошей. Нє, не було стосунків з ним. Просто він
кришує дівчат приїжджих, зразу помагає, а потім ставить на Окружну і
доїть, ну, вимагає... бабки... Де він, не знаю. І не знаю, чи це він
зробив...
Ясочка згадала контуженого Мусу, чорного і злого, і
подивувалася, що він такого зробив, щоб аж Аллу разом із нею посадили у
клітку? Подивилася на Микиту Платоновича... і похолола: він уже не сидів
за столом поряд із Судом, а лежав посеред зали, як тоді, притулившись
лицем до її портрета. Він умирав... Умирав на очах у всіх, але всім
було байдуже! Вони ніби не бачили, як він лежить, умираючи на підлозі,
зайняті своєю пустою суперечкою невідомо про що... Наче всім пороблено,
наче їх посліплено! Сидять і не бачать! І Бог не бачить! А її зачинили,
наче навмисно, наче навмисно зачинили, щоб нічим не помогла, щоб він
умер і все почалось спочатку. Цей жах, ці страждання і ця страшна, як
прірва, одинокість... це безлюддя при людях... І Ясочка, охоплена
відчаєм, як полум’я, кинулась відчиняти клітку, але клітка не
відчинялася. І тоді Ясочка, вчепившись у ґрати, щосили затрясла ними,
благаючи:
– Не вмирай! Боже! Я прошу тебе – тільки не вмирай! Божжже...
Люди в залі заметушились, мама заголосила, хтось закричав: – Міліцію!
– На вас не міліції, на вас – Суду Божого треба! – сказав
Микита Платонович (мов нічого не сталося, мов не вмирав щойно долі),
випускаючи Ясочку на волю. Але люди не чули його. За метушнею і
криками ніхто не помітив, як вони з Микитою Платоновичем, взявшись за
руки, проходили крізь них, мов крізь густий колючий чагарник,
розгойданий бурею. Навіть мама дивилася на Ясочку, мов на скляну, та
все побивалася тяжко:
– Убили... дитиночку вбили... вра-ча... – і не чула, як Ясочка її кличе йти з ними.
– Єдиний рятунок від недосконалості світу – створити свій,
ідеальний, світ, –дивлячись на ту шуру-буру, сказав Микита Платонович. –
І жити там!
– Куди ми йдемо? – запитала Вона.
– Туди, звідки прийшли, – відповів Він.
– А що це було? Боже, що це було?— стривожилась Вона, справді, не розуміючи, що це з ними було.
– Це було – життя... Просто – життя, – сумовито зітхнув
Він, ніжно стинувши її руку, і вони вийшли на квітучу, як садки весною, і
сліпучу, як сніги у дитинстві, вулицю.
"А це що?!
Невже Париж?.. Чи Таїті?!. Так скоро?..” – зраділа Вона, але Він лишень
таємниче усміхнувся і, приклавши палець до вуст, наказав їй мовчати.
Вийшовши
з автобуса, Юрій роззирнувся, прислухався. До Кривого, чи Кривавого
Болота якраз від цього місця, де він стояв, вела колись просіка, яка
непомітно переходила у стежку, що губилася в густому підліску. Авжеж,
він добре пам’ятає, що саме за цим виярком, від цього старезного дуба
починалася дорога, вузенька, на ширину селянського воза, у дві
темні, втоптані колесами колії, між якими росла ріденька, невисока
травичка. Тією просікою вони часто ходили в пущу: однією колією – тато, а
другою – він, малий Юрко. Коли ж траплялося, що навстріч їхали фури з
буреломом і сухим хмизом, вони з татом відступали на обочину і чекали,
доки проїде повз них довга й височенна купа дров, запряжена кіньми, в
передку якої сидів дядьком із батогом...Того злощасного Першого травня
вісімдесят шостого року вони теж бігли у ліс просікою... Але тепер, як
Юрко не придивлявся, не те що просіки, навіть натяку на неї не було!
Заросла! Воно й не дивно: стільки часу минуло...
Тож, не знайшовши ні просіки, ні стежки, вирішив іти навмання,
орієнтуючись на захід сонця. При нормальній ході – завидна можна й
дістатися.
– Щоб не заблудитися – наслухай. Його чути. Удень
буслами клекоче. А ввечері – жабами галасує. І вогкістю тягне, – научав
тато. – І йди строго на захід.
Та не встиг хлопець і кроку ступити, як почув за спиною тихе
лиховісне шипіння. Злякано оглянувся і – здивувався: за кілька кроків
перед ним зупинився... чорний «майбах»! Так, не що інше як чорний
«майбах»! Юрій не вірив власним очам, бо зустріти на цій глухий лісовій
дорозі іномарку, та ще й таку дорогу, було все одно, що побачити
космічний корабель або... килим-самоліт! А розкішне авто й справді
сяяло-виблискувало у мерехтливому промінні призахідного сонця, що
сіялось крізь густі лісові хащі, мов прекрасна казка... Авжеж, сучасна
казка-мрія про сучасного Коника-горбоконика для молодих і небагатих
сучасних парубків. Звісно, що Юрій як один із таких молодих і незаможних
теж марив подібним чудом техніки і дизайну і то так палко, що скоро
незбутня мрія про власний автомобіль переросла у манію. Не маючи
можливості колекціонувати оригінали, він збирав їхні рекламні
світлини, ходив по шикарних автосалонах і скромніших «беушних» ринках,
грав у авто-лото та інші всілякі теле-розваги, сподіваючись врешті-решт
виграти омріяний приз.
Тож тепер стояв і зачаровано дивився на це диво, що невідомо яким
чином і з якої притичини опинилося в його рідній глушині. Наразі
тоноване вікно «майбаха» повільно опустилося, і з нього виткнувся
голомозий молодик приблизно одного з Юрієм віку у чорних окулярах і
чорному костюмі.
«Цей крутелик або на похорон їде, або великий чиновник, якщо в таку
спеку запакувався у все чорне та ще й у рукавицях шкіряних», – не встиг
подумати Юрій, як чорний крутелик спитав мовою високих чиновників,
олігархів і тої «золотої молодьожі», кучеряве життя яких показують
таким, як Юрій, по телевізору:
– Слышь, парень, ты случайно не знаешь, как проехать к Чертовому болоту?
–
Не знаю, – зовсім розгубився Юрій. – Я не знаю такого болота. У цьому
лісі є болото, але воно зветься по-місцевому – Кривим, а по-історичному –
Кривавим...
– Что, в принципе, один и тот же черт! – засміявся представник
«золотої молоді». – Поэтому болото и называется – Чертово. А ты разве
не туда намылился?
– Та ніби туди... – зам’явся Юрій, здивований догадливістю «крутелика».
– От і добре, – перейшов той на мову народу. – Тоді сідай і показуй
дорогу. Бо ми теж туди... з візитом. Чи не так, хлопці? – кинув позад
себе.
Із присмерку салону почулося схвальне гигикання, від якого
Юркові сипнуло по спині легким морозцем: «Оце влип! Братки, блін!..
Треба тікати, доки не пізно...».
– Та я сам не знаю дороги... Пам’ятаю з дитинства, що тут десь була
вона. Від дуба, он того, просіка починалася, далі стежка... коли йти на
захід сонця – через годину дійдеш... А як проїхати?.. Не знаю... Та й
мені не зовсім туди... Я до села добираюся... На автобус не встиг...
– Ладно, не ври! – добродушно перебив Юрія водій «майбаха». – Валяй садись! И поехали! Гы-гы… на захід сонця.
У
цю ж мить відчинилися передні дверцята справа, і Юрію нічого не
зоставалось, як сісти поряд із нахабним братком. Коли залазив у салон,
помітив: позаду водія, майже непомітні в сутінках салону, сиділи ще двоє
молодиків теж у чорних похоронних костюмах і в сонцезахисних окулярах –
«мінімум за 300 баксів», – відзначив подумки Юрій, кивком голови
привітавшись із пасажирами. Але ті не відповіли. Сиділи, як мертві. Така
безтактність неприємно кольнула і ще більше насторожила Юрія, але
виходити з авто було пізно: він ще й двері не встиг зачинити, як важкий
«майбах» раптом відірвався від землі і, мов пір’їна, легко й плавно
полетів... Авжеж! Полетів! Спочатку просікою, тою самою, з його
дитинства, але яка, і в цьому Юрій щойно переконався на власні очі,
заросла самосійним підліском ще років з десять тому! Та знову ж таки –
не встиг він здивуватися, як авто м’яко приземлилося в густих лісових
хащах.
– Приїхали! – сказав впевнено «чорний крутелик», ніби то не він ще
хвилину тому питав дороги в Юрія!.. І справді, як попереджав тато, у
відчинені вікна салону повіяло болотною вільгістю, долинуло ліниве
поодиноке кумкання розімлілих від спеки жаб. Лінивий вітерець хитнув
підліском, крізь гущавину в промінні призахідного сонця щось сліпучо
зблиснуло, і браток, мов ошпарений, чортихнувся, затулився рукою в
чорних пальчатках, і натиснув на газ. «Майбах» ревнув і відскочив у
глибину гущавини... Від різкого ривка Юрко ледь шию не зламав. Але
навіть не це його стурбувало, і не увесь цей маскарад з окулярами,
рукавичками, похоронно чорними прикидами, гробовим мовчанням, а
реакція водія на... Юрій міг поклястися, що крізь гущавину зблиснуло не
що інше як золота маківка величного собору... Але – звідки?! Те, куди
вони добиралися, як він пам’ятав, схоже на звичайну селянську хату...
Чи, може, тут, на цьому болоті, відбулися якісь зміни?!
«Сахнувся, як чорт від ладану... Атеїст, іновірець чи взагалі
сатанист якийсь... Тоді... чого він сюди приїхав?» – губився в здогадах.
–
Того, чого й ти! – обізвався дивний попутник, ніби вони щойно
обговорювали в голос це питання, насмішкувато позиркуючи на бідного
Юрія, який не знав уже, що думати, якщо ці круті пацани навіть думки
його читають... І про плани його потаємні, про які навіть мама не знає,
знають... Та й ведуть себе так, ніби вони – найбільші пани в цьому
світі... Щось недобре, зловісне було в цій впевненості... Ба! Навіть не
чесне, підле! І взагалі – хто вони? І чого причепилися саме до нього?!
Може вони – з міліції чи служби безпеки? Вичислили його... Точніше...
засікли... прочитали думки? Але як? Хоч тепер у них така техніка, що
говориш в себе на городі, а в Америці чути!.. І от тепер його хочуть
змусити силою на те... що він задумав, і взяти «на гарячому»... А якщо
він передумає? Якщо вже передумав? А тому от просто зараз встане і
спокійно вийде, подякує за товариство і піде собі назад... чи в ліс по
гриби, чи ще куди схоче... А, може, вони збоченці–садисти, чи
вбивці–маніяки, і хочуть його вбити?.. Втопити у цих болотах, в яких
згинула вже не одна тисяча люду? Але – нащо? І за що? Він-бо нічого
поганого не скоїв, і вже точно, що не вчинить!.. Хоч би вони в нього
стріляли!
– Прошу виходити! – обірвав нагло Юркові тривоги «похоронний»
молодик, але таким привітним тоном, ніби запрошував на пікнік до
накритої «галявини». Вийшов сам, обійшов машину, відчинив перед Юрієм
дверці і чекав, доки той вийде. Двоє на задньому сидінні навіть не
поворухнулися.
– Краса ж яка! А повітря! Як на планеті Тенебріс у сузір’ї Водолія.
Навіть повірити важко, що зовсім поряд димить сіркою Чорнобиль, –
безтурботно пожартував чорний браток, із насолодою вдихаючи на повні
груди напоєне пахощами розквітлого лісового зілля повітря.
«По його блідому, як у воді вимоченому, фейсі видно, що він
насправді з тої планети... – невесело подумав Юрій і раптом аж
стрепенувся, пронизаний страшною підозрою. – Авжеж, на представника
"золотої молоді” він не схожий! На хлопців з міліції – теж... Значить –
зек! Мокрушник, що відсидів років з десять у камері-одиночці...
Йо-ма-йо! Куди я попав і де мої вєщі? Мамо рідна!».
Від думки, що потрапив у лапи рецидивістів, або (ще гірше!) цілого
бандитського чи терористичного угруповання, білий світ в очах Юрія
потемнів, захотілося чкурнути щодуху в хащі, доки не пізно. Але якась
сила ніби прицвяшкувала його ноги до землі. «Хоча… – губився в здогадах,
замість того, щоб тікати, – як на бандита, то крутелик задуже
грамотний… Ні, ці хлопці або із органів безпеки, або ще з якої служби,
але так вміло маскуються, що й не розбереш одразу?! Он про якусь
планету ляпнув… На інопланетян натякає, чортів вилупок! Щоб до решти
заплутати…Ходять же чутки, що це вони підірвали Чорнобильську атомну та й
нібито зараз щоночі висять вони над нею у своїх НЛО… Інші кажуть
навпаки, що нібито четвертий блок підірвали свої, а прибульці з неба
стежать, щоб не вибухнули решта. Бо тоді вже буде всій планеті капець!
Але зараз головне – самому зостатися живим».
– Не бійся, друже, будеш жити! – зареготав таємничий попутник, ніби
знову прочитавши Юркові думки, і, підійшовши майже впритул, поплескав
по-братськи по плечу важкенькою правицею-рукавицею.
«По руці чути
– спецназ! – похолов Юрій, схиляючись до думки про земне походження
незнайомця. – Або ще гірше – «бригада»! Братки з якогось угруповання!
Вони всі – у спортзалах качаються! «Качки» кляті! А що їм – мають
гроші, живуть на всю губу!».
– І ти будеш так жити, – «заспокоїв» тривожні внутрішні переживання
Юрія попутник і перейшов на діловий тон. – Точніше, у тисячу разів
краща, ніж зараз, буде житуха твоя, браток, але тільки тоді, коли
підпишеш з нами угоду… про співпрацю. Та ти не лякайся! Нічого
страшного! Тим більше, як нам відомо, нас із тобою сюди привела спільна
мета. Чи не так? Ну от… І ти знаєш – яка. Та не будемо озвучувати свої
мрії заповітні, бо й ліс має вуха. Але твій план… дєйствий… нам
підходить. Є тільки маленькі поправочки: не варто тобі взагалі говорити
із Жорою, ну, попом, про… гм... назвемо об’єкт нашого спільного
зацікавлення, приміром – «медальйон»... Не поняв, чому не варто? Та ще
чортзна-що запідозрить. Зчинить хай. Викличе міліцію. Або ще гірше –
острів підірве, як четвертий блок... Він це вміє! Ще той... вчений – рак
печений! – засміявся, оглядаючись на «братків», що скам’яніло бовваніли
у присмерку «майбаха». Ті ліниво гигикнули.
– А це ідея – висадити нафіґ у повітря все це болото! До бісової
мами! Разом з тою хібарою і Жорою! Оце був би феєрверк! Жаби аж до
Хрещатика летіли б! Класссс! Сссупер-клас! А що, хлопці, спробуємо?!
Нагадаємо Жорі його молодість Чорнобильську? Давно мы не
куражились-куролесились, а, пацаны?! – заохочений гигиканням, розходився
не на жарт старший.
Братки на задньому сидінні знову схвально гигикнули, але не
поворухнулись. Зате їхній бригадир, раптово спохмурнівши, рвучко
підійшов майже впритул до розгубленого Юрія і, війнувши болотним
холодком, стишеним голосом жорстко наказав, спеціально, як здалося
хлопцеві, імітуючи мову братви:
– Так, без базару: чекаємо ночі, переправляємо тебе на острів. Жора
там один. Зазвичай спить у... будемо називати це – «хижа», як місцевий
народ, отож спить Жора у хижі при відчинених дверях, зліва, біля столика
з дрібничками всілякими. На розкладайці. Ти заходиш і ось цією
штуковиною – ось вона! (пограв ломиком, який хтозна-звідки взявся в його
руках) – тюк! Щоб не заважав. Легенько. Не до смерті. Хай живе. Нам ще
такі бійці-підривники суспільного спокою знадобляться. Далі дивишся
просто перед собою: на стіні якраз навпроти вхідних дверей, вгорі –
«медальйон». Ну, той, за яким ти теж прийшов. Ти його побачиш. Він
світиться в темряві. Принаймні, так кажуть. Ось цим ломиком –
підважуєш дошку, спокійно відриваєш і виходиш. А ми – тут як тут: за
порогом! Вручаємо тобі 500 тисяч баксів чи євро... Якою валютою
бажаєш? Байдуже? О’кей! Тоді доларами, ось вони! (відчинив, вщерть
натоптаний грішми, кейс, який невідомо звідки взявся в його руках і
тої ж миті невідомо куди щез). І ми – розходимось, як в морі кораблі.
По руках?
–
А тому, що я йшов не на ваш базар і не за вашими грішми! – обурився
Юрко, несподівано для себе згадавши справжню мету свого походу на
болото. – А заради батька! І не дозволю вам втручатися у мої плани!
Ясно?! Хто б ти не був, навіть сам диявол!
– Вау-у! – оскалився вовком браток, але в мент змінив тон:
–
Екск’юз мі. І міль пардон, серррр! Гарррразд! Вибачте! Проїхали...
Оскільки я вельми шаную твої, хлопче, благородні синівські почуття, то
почнемо спочатку. Значить, так: ти виносиш «медальйон», ми їдемо з ним у
«дурдом», чи куди там запакували твого предка, знаходимо його, ти
прикладаєш «медальйон» до нього... Чи, навпаки, його до «медальйона»,
тримаєш... Скільки треба тримати? Не знаєш? Думаю, що кілька хвилин
вистачить, звісно, якщо він, тобто та штуковина, справді діє, і ми всі
змиваємось. За хвірткою богодільні: тобі – бабло, нам – «медальйон»! І –
розбігаємось в різні боки. О’кей?
У лісі стало тихо. Якимсь десятим чуттям Юрій несподівано відчув, що
саме зараз, у цю хвилину, вирішується не тільки його доля і доля
батька, а щось більше, щось дуже важливе, дуже непросте, щось неосяжне,
дуже значне, чого йому поки що не дано збагнути своєю бідною головою.
Водночас, те рішення залежить від нього, Юрія, від його... совісті. Так,
він це відчував – від його совісті. І братки теж відчули, яка боротьба
йде в його душі… Тому й насторожились, тому з такою садистською
насолодою, прикрившись темними окулярами, їхній начальник спостерігає за
тим, як на вогні спокуси… авжеж, тими проклятими доларами… корчиться
нещасна Юркова душа.
Невідомо, чи потішалися ті незворушні «мертвяки», котрі сиділи
скам’яніло в салоні, але їхній начальник аж ногами сукав від радості.
Тим паче, що всі муки душевні відбивалися, як у дзеркалі, на
простуватому, ще дитячому обличчі бідного Юрка.
– Бідний Йорик, – процитував театрально «вчений» рецидивіст
Шекспіра, демонструючи свою освіченість, але це не справило на Юрій –
середньостатистичного безробітного із середньою освітою і вовняною
кашею в голові – ніякісінького враження.
«Сам ти... Йорик!» – хотів лайнутися хлопець, але натомість знову запанікував:
«Вони
знають моє ім’я! Але – звідки?! На мені ж не написано, що я – Юрик! А
може... може, вони побували в тата?! Бандити? Вони ж на все здатні! І
тато проговорився?! Він же ж хворий! Звичайно! Або розповів лікареві чи
медсестрі про ікону... А ті – міліції? Або самі найняли цих бандитів!
За такі «бабки» рідну маму продають! Так, на всі сто – так! Тепер все
ясно й зрозуміло: ці хлопці послані йому вслід... Бандити... У тих
психлікарнях не лікарі, а безсовісні бандити! Квартирна мафія!
Спеціально шукають одиноких стариків, алкоголіків, запроторюють у
дурдом, а самі квартири присвоюють. Про це вже відкрито пишуть і
говорять у пресі... А от, виходить, вже й за церкви взялися!».
Останнє відкриття зовсім розчавило Юрія. Однак рятівна інтуїція
підказувала, що йому нічого мудрішого не зостається, як погодитись. На
все. А потім – видно буде!
– Молодець! – похвалив Юрка бандюга тоном патріарха, але стримано,
мабуть, зрозумів вовкулака, що не на лоха натрапив. – Що ж, є нагода
випити – як-не-як одного лоха безробітного перевиховали. А ну, пацани,
подать!
Братки схвально гигикнули із черева «майбаха», скло піднялося і на
дзеркальний капот виповзла на таці скатерть-самобранка, або
по-нинішньому, по-крутому – бар, з дорогими напоями і різними
делікатесами, які Юрко навряд чи бачив навіть у вітринах магазинів.
– Я не п’ю, – категорично заявив хлопець, з останніх сил відстоюючи своє право на самовизначення, врешті, на свободу вибору!
–
Прекрасно! – похвалив старший браток, але вже тоном задоволеного
екзаменатора, і в змиг ока «згорнув» бар. – «Перевірочка на дорогах». А
тепер – ходімо! Уже стемніло, так що – пора!
У лісі справді посутеніло. З машини вийшли і ті двоє «кам’яних», але
через болото на острівець перейшли тільки вони з «Йориком», як
зневажливо «охрестив» Юрій свого крутого поплічника. Хоча, як вони
здолали болото, що, за розповідями тата, замкнутою в кільце бездонною
трясовиною оточувало острівець із церковцею, Юрій не міг чітко
пригадати. Десь в глибині пам’яті йому мерещилось, нібито зненацька
зірвався вихор, схожий на чорну лійку, або на торнадо, яке часто
показують по телевізору, підхопив його разом з братком і переніс через
болото. На березі чорна повітряна лійка обм’якла, розсоталася і пасмом
чорних водяних гадючок сповзла в болото. Але й це не здивувало
втомленого пригодами Юрка. Навпаки, ще більше переконало, що хлопці, з
якими його звела доля, можуть усе і, тим паче, здатні на все і навіть
більше... І потверджувало цей здогад мерехтливе, зловісно-нетутешнє
сизо-голубе світіння «майбаха» у лісовій гущавині.
– Іди і бери! То – гроші, ціла купа грошей! – наказав Йорик і, спалахнувши на мить сизим полум’ям, розчинився в темряві.
Тої ж хвилини на острів упала важка, мов розпарене в окропі сукно, задушлива і безпросвітна ніч.
...І раптом шалений брязкіт сталі
впереміш із грізним риком бойових команд, переможними вигуками і
зойком-стогоном смертельно зранених людей розпанахав нічну тишу, розтяв
навпіл душу отця Георгія. Не тямлячись від наглої тривоги, кинувся бігти
і впав... наткнувшись на темну глуху стіну тиші. Господи, воля Твоя...
Знову! Усе повторилося знову – всоте, в тисячне! Знову його обступили
козаки. Їх було ще більше, ніж минулого разу. Поміж них, чорних від
запеченої крові і баговиння, біліли домотканими сорочицями кілька
бородатих, схожих на святих, дідів, стояли з пониклими головами з
десяток зовсім юних хлопчаків у солдатських гімнастерках часів Другої
світової, цілий гурт по-сільському вдягнених «лісових хлопців»...
Постояли довкола нього, розпростертого на землі, і розійшлися... Тоді
прийшли Ходись, Дятлов і Сквирський. Але не помітили його: по жестах
було видно, що вони сперечаються. За мить – теж злилися з темрявою...
Запала мертва, як у гробу, тиша.
Знесилений, лежав у темній високій траві і шукав очима у темному
низькому небі архангелів, які мали би звільнити його тлінне тіло від
сум’яття духу. Зв’язати його уривчасті фрагментарні спогади в один
логічний ряд. Але архангели не являлися... Вони явилися йому, це він
добре пам’ятає, тільки двічі: перший раз – у той серпневий день (про те,
що тоді було Спаса, він дізнається згодом, через роки), коли він
прочитав собі вирок в заплаканих, винуватих очах дружини. Ніби Таня
почувалася винною в тому, що він тут, в цій стерильно– білій палаті,
пропахлій ліками, на цьому твердому ліжку, в цьому незручному,
пронизаному невимовним, нелюдським болем тілі... Намагався пригадати те,
що було раніше... Але те «РАНІШЕ» зливалося в суцільне чорно-багряне
полум’я, з якого час від часу зринало холодне байдуже обличчя дружини,
зовсім не схоже на те стражденне, що біліло крізь сірі тумани в його
узголов’ї...
– Ради Бога, не вини себе. Ти ні в чому не винна. Це я... – казав
навмання, аби заспокоїти Таню, і побачив, як заходять у палату двоє
вродливих юнаків у сяючій білизною одежі. Подумав, що то
студенти-медики, які практикуються в цій лікарні, а тому не
заперечував, коли вони, не спитавши в Тані дозволу, взяли його попід
руки і повели з палати. Думав – на обстеження. Але вони повели, чи то
радше понесли його спочатку довгим лунким і ніби дзеркальним коридором,
потім вниз – довгими крутими сходами, далі алеєю доглянутого
розквітлого саду, обнесеного високою білою стіною, в якій темніла ледь
помітною рискою вузенька, мов щілина, хвіртка, така вузенька, що він
здивувався, як же ж це через неї люди проходять?
Та тільки подумав, як відчув, що сам проходить крізь неї, наче нитка
крізь вушко голки, і падає – з квітучої оранжереї – у безпросвітну й
смердючу, як вигрібна яма, темінь! Боже, чому?! А слідом сиплються на
голову клубком зміїним неправедні його дороги і купою важезного каміння
– його гріхи... І саме тоді, коли серце ось-ось мало розірватися,
вибухнути від жаху, почув над головою лагідний голос:
– Іди! Там благодать...
І він, над силу винирнувши зі
в’язкої смердючої ковбані, побачив далеко і високо над безмежним темним
морем багнюки – три золоті маківочки...
Один Бог знає, скільки
тривав цей жахливий сон, шлях випробування чи термін одужання?
Здавалося, минуло тисячоліття, а він усе борсався, брьохався у багні,
раз по раз провалювався з головою, захлинався смердючою тванню, однак
щоразу – за міліметр, за хвилину до скону, встигав схопитися за
очеретинку, за корч, за жменьку моху і виповзти, видертись на ослизлу
купину моху, вихаркуючи з грудей груддя кривавого гною разом зі шматками
легень... Та тільки здіймав голову над трясовиною, щоби передихнути,
вхопити ковток свіжого повітря, як бридкі болотні почвари знову стрибали
йому на голову, тручали назад, тягли за ноги в безодню. І так – день у
день, рік у рік, бозна скільки століть... Врешті, коли його покинули
останні сили і надії побачити золоті маківки, коли він втомився
боротися і з розпачу був готовий сам перетворитися на багно, знову
з’явилися ті двоє в білому, підхопили його під руки, висмикнули з
трясовини, підняли в небо і...
І ось він тут... у Храмі на болоті, і не відає, чи це кінець чи
середина шляху на Голгофу, чи, може, тільки початок нових випробувань?
Але знає одне: навіть смертельно втомившись від нічних видінь, від
щоденних страждань, він мусив розгадати таємницю свого воскресіння. Але
спершу йому треба розібратись у самому собі, у своїй душі, у своєму
житті. Спокутати свої смертні гріхи, свою власну провину перед
Богом...
Впевнившись, що більше не засне, отець Георгій сів на похилену до
самої землі стару вільху і задивився на мерехтливі тіні, що ткалися по
болоті у голубуватому сяйві місяця. Наразі насторожився: гострим,
відточеним довголітнім життям на безлюдді, слухом вловив тихий шерхіт
скрадливих кроків, ледь чутний тріск сухої гілки, хруст розчавленого
зілля. Зовсім поряд. Різко встав, роззирнувся: нікого. Ані лялечки. Зате
крізь відчинені двері церкви чувся звичний, як на цю опівнічну пору,
шум, гам, з якого вирізнилися суворі чоловічі голоси, уривки фраз... То
полковник Джалалій робив свою звичну перекличку тим трьомстам
відчайдухів, що ганьбу поразки під Берестечком відмивали з козацьких
знамен власною кров’ю, зоставшись в обороні Кривого болота... Полковник
чітко називав прізвища, а козаки йому відповідали, є такий чи нема:
– Нечай?
– Є!
– Бабилюлька?
– Є!
– Дармограй!
– Є!
– Семистяга?
– Є!
– Чоломбитько?
– Є...
– Ходись?
– Я тут...
– Бунчужний?
Кілька разів стривожений голос полковника перепитав:
– Бунчужний? Є – Бунчужний?
Але ніхто полковнику не
відповів. І отець Георгій теж не обізвався. Йому знову, як і тієї
трагічно–чорної чорнобильської ночі, мов заціпило. У церкві запала
глибока похоронна тиша: чи то запорожці запечалились його долею, чи,
може, долею якогось іншого Бунчужного, або ж мовчанням поминали
загиблих побратимів...
– А гетьманські клейноди?! Де гетьманські клейноди?! Невже в ляських
руках? Чи татарва погана разом з Хмелем прихопила?! – розколов
зненацька тишу молодий гарячий голос.
– Клейноди... клейноди...
Де клейноди? Де Бунчужний? Шукайте Бунчужного! – загуло розтривожене
козацтво, роззираючись по церкві, шукаючи якогось Бунчужного з
клейнодами.
Хоча ця фантасмагорична сцена повторювалась в його уяві (а може, й
наяву?) від звуку власного прізвища отець Георгій щоразу ціпенів,
намагаючись збагнути, який зв’язок між ним, його прізвищем – Бунчужний, і
гетьманськими клейнодами? І чи це не його далекий якийсь предок у січі
з поляками та в шарпанині з татарами – не зберіг символи козацької
слави і Української військової держави? Невже боягузтво, як родове
прокляття, разом з прізвищем переходить з покоління в покоління?!
– В Богуна! Клейноди – в Богуна! – долинуло луною… Чи з глибини
болота, чи з далини століть. І козацьке коло звільна зітхнуло. Та по
зітханню знову вибухнуло тривогою: чи рятуватися, оголивши тили, а чи
всипати ляхам по саму зав’язку, щоб тим часом полки Богуна, ними
прикриті, з найменшими втратами вибралися з цього розпроклятого болота
?!.
А з темних рублених стін (чи крізь них?) все сходили і сходились на
раду-пораду козаки, закривавлені, заляпані баговинням, в посічених
шаблями кривавих сорочках...
– А чи готові пани-брати кістьми
лягти за честь козацьку й віру християнську? – накрив басюрою
розтривожений рій голосів хоробрий полковник Джалалій.
– Тоді – з Богом, пани-товариші! За рідну землю і волю!
– З нами Матір Божа! – задзвеніло стотисячною надією воскресле для перемоги пошарпане козацьке військо.
Щоразу після цих слів: «З нами Матір Божа!» – отцю Георгію
легшало на душі і світлішало в голові, і відступив страх перед
безумством, яким був загрожений його кволий убогий дух. Щоразу зривався
на рівні, готовий стати в козацьке коло, і разом із їхніми
розтривоженими, заблукалими у цих болотах душами благати Матір Божу дати
змогу козакам завершити з честю цю нескінченну тяженну війну і вийти
незаплямованими з цього Кривого, вже – Кривавого болота. Але – не мав
права, бо не годен був їм допомогти... Хоч молився денно й нощно, і
тримав суворий піст, і ще суворіші єпитимії, служив молебні і панахиди,
благаючи Бога і Сина, І Богородицю почути його, простити йому гріхи
власні і послати Благодать на відпущення чужих гріхів, але… – у Вишніх
його не чули... І не відспівані ним, бунтівні, неупокоєні душі трьохсот
українських спартанців знову і знову виходили з болота, і збиралися
у своїй козацькій церкві на вічну свою раду, викликаючи мимоволі на
спит і душу Георгія Бунчужного.
Гул у церкві і в голові поволі стихав. Із бездонного неба опускалася
на землю така трепетна небесна тиша, яка буває тільки після
немилосердного побоїща, а може, то Господь, почувши, нарешті, запізнілі
молитви негідного Його Благодаті самозваного козацького попа, думав, що
ж робити Йому з цими мучениками за Україну, загубленими в тисячолітній
земній твані, замішаній на крові, славі, гріхах, зраді та геройстві?
«Господи, Отче всемогутній і милостивий, почуй мене, пошли на душу
роз’ятрену раба твого негідного супокій, мир і благодать», – молив Небо
отець Георгій, і відповіддю йому була тиша. Мовчали навіть болотяні
жаби, а пташки лісові, причаївшись у листі, з подивом спостерігали, як
безшелесно-перламутрово осипаються росою у рогозу їхні співи-щебети.
Нарешті душа отця Георгія зовсім втихомирилась, і він повернувся в
церкву. Там теж було тихо. Перехрестившись до чомусь невидимої сьогодні
в темряві ікони Пресвятої Богородиці над вівтарем, намацав на свічнику
сірники, запалив погаслу свічечку. Світло розійшлось по церкві
золотавими колами, відтісняючи темряву, осяяло святий скорботний лик і
добрі, як у його рідної матері Федори Никонівни, очі. Погляд Богородиці
був спокійний і трохи жалісний. Певно, Вона жаліла його, хотіла
зарадити його мукам, відвернути від нього нічні змори, але... чомусь не
могла. Чому, Мати Божа?!
І він здогадувався: чому?.. Певно, ноша гріхів його минулого життя
була така важка, що Син Жінки, Яка дивилася на нього, отця Георгія,
очима рідної матері, у гніві праведному просто не бажав перекладати їх
ні Собі, ні Матері на плечі... І це пекельне знаття, цей Страх Божий
отець Георгій носив у собі, як русич – стрілу половецьку, як останній
гетьман України – тавро каторжанське... Він лякався самого себе,
схоплювався серед ночі і міряв, міряв у важких роздумах церковне
подвір’я, свою неопалиму купину, свій довічний чернечий притвор.
Страшними зусиллями волі намагався примусити мозок відновити в матриці
пам’яті усі події, що відбулися понад двадцять років тому, до найменших
подробиць, хвилина до хвилини... Іноді йому здавалося, що хтось зітер в
його пам’яті всю інформацію про причини і наслідки катастрофи, яка
переламали світ навпіл... Але – хто і для чого?! Можливо, відбулося це в
наслідок шоку... А може, тому, що тільки безпам’ятство могло врятувала
його від... божевілля або ще жахливішого – самогубства? Жахливішого –
перед Богом, але не в порівнянні з цими пекельними муками, що терзають
його душу уже котрий рік поспіль!
Часом у мороці свідомості спалахували сяючо-білі постаті його
несподіваних рятівників. І знову його мозок, просякнутий отрутою
зневір’я і сумнівів, корчився над розгадкою дилеми: хто були ті двоє в
білому – посланці позаземних цивілізацій чи цілком земної наукової
інституції? І ради чого або задля якого експерименту принесли його на
цей острівець посеред бездни, про який він ніколи не чув і не
здогадувався?! До якої істини і благодаті він ішов і продовжує йти,
тупаючи на одному місці – на цьому крихітному, з долоньку дитячу,
поміченому Богом острівці, на цій п’яді земної тверді посеред
трясовини, під Омофором Богородиці, але й перед її недремними очима?
А душа його зверталася до господа: «Отче наш, спаси й помилуй...
Мати Божа, Пресвятая Богородице, моли Сина Свого за мене грішного...».
І
раптом йому знову почулися людські кроки. Але вже під самою церквою.
Ніби хтось, тупцюючи, переминався з ноги на ногу, не наважуючись
переступити її поріг.
Так часом люди не наважуються переступити закон Божий чи людський...
КАЗКА ПРО СТРОНЦІЄВОГО ХЛОПЧИКА
Не
зважаючи на грізний наказ і силу, яка вперто, навіть зло штовхала його в
спину, Юрій так і не наважився переступити поріг церковці, хоча й
двері були відчинені, і золотавий пломінець свічечки обіцяв заблудлій у
темряві ночі душі подорожнього спасенний притулок. Стримував який
несосвітенний жах. Здавалося: переступить поріг і... відлетить назад –
у чорну прірву трясовини... У прірву гріха! Так! Гріха... Він згадав
слово, яким називається ця страшна безодня, яка допіру, щойно він
стрівся з «чорними хлопцями», дихнула йому в обличчя цвинтарним
холодом. І відчув на собі погляд... Хтось дивився йому в душу і – не
пускав через поріг! Хлопцеві стало незатишно. Охопило непереборне
бажання заховатися від тих… всевидящих очей… Втекти! Але – не міг. За
спиною ще чорнішою прірвою дихало болото, сопів невидимий у темряві
браток, зловісно поблимував з пущі «майбах»...
Двічі Юрій підходив до дверей і двічі – відступав. А коли, нарешті,
таки наважився, почув глухе, як стогін, зітхання: піп не спав! Потім –
скрип, зойк, якийсь гармидер, і... з дверей церковці, ледь не збивши
Юрка з ніг, вилетів чоловік у чорній довгій сорочці і впав, як
підстрелений, у траву.
– Вперед! – грубо штовхнув у спину Юрія нетерплячий голос братка. – Не проґав момент!
І
Юрій переступив поріг, і… полегшено зітхнув, відчувши під ногами не
провалля, а тверду дощату підлогу. Роззирнувся – нікого. Лиш у лівому
кутку, біля столика з іконками і хрестиками, виднілося щось схоже на
порожню розкладайку. Пошукав очима по стінах – голі! Жодної ікони. Чи
він... осліп? Боже, невже він осліп?!! І знову страх кари Божої
паралізував ноги. Вони стали… як дерев’яні! А мозок обпік спогад: якось
тато розповідав йому, малому, нібито всі ті, хто колись руйнував
церкви, здіймав з них хрести і палив образи, – або сліпнули або
калічились!
Перехрестився тремтячою, як оловом налитою, рукою, благаючи:
– Прости Господи, а ж я – не зо зла! І не з користі! Я ж – з добрими намірами, заради тих, хто не може сюди прийти!
І в очах прояснилося, ніби полуда спала: при світлі єдиної тоненької,
як соломинка, воскової свічечки, побачив ті самі стіни, але вже
прикрашені звичайними, як для кожної сільської церковці, дешевими
іконами у біленьких вишитих рушниках. І все тут було скромне і
звичайне, і нічого, жодна з цих іконок, не світилася. Але від серця
відлягло: слава Богу, він – не осліп! Він бачить! Переляк минав,
натомість душу охоплювала тривога: що з ним відбувається? Чого він весь
тремтить, як перед стрибком у прірву? І хто за ним… авжеж, постійно
стежить?! Підняв погляд вгору і… побачив – просто перед собою... очі!
Такі знайомі, мигдалево-золотаві очі... Вони дивилися на нього
стривожено, скорботно, як тоді… Коли? Коли це «тоді» – було? Дай Боже,
пам’ять... Так, це було дуже давно, двадцять років тому… Першого травня,
в день, коли йому виповнилося шість рочків і коли… несподівано з його
голови почало осипатися волоссячко… Як білий пух з рано посивілої
кульбабки…
…Того дня хлопчикові було дуже весело, бо в нього ще ніколи не було…
такого веселого дня народження. Мама вперше взяла його із собою до
лісу на маївку. Тато не пускав, казав стривожено, що його душа чує щось
недобре. Але мама сердилась і казала, що через татові постійні страхи
вони живуть, як відлюдьки, що їх уже в селі вовками прозивають, що він –
як собі хоче, а вона таки піде з дитиною на маївку, хай дитина побуде
між людьми, подихає цілющим лісовим повітрям!..
Між людьми дитині справді було цікаво. На галявині, де вони маювали,
грала музика, люди танцювали, співали, їли й пили, повсідавшись – хто
просто на траві, а хто, підстеливши газету чи коцика. Вони з мамою теж
сиділи на килимку у траві, дивилися на людей і їли морозиво, куплене у
буфеті, який, як говорили люди, привезли на машині аж «з району». Над
галявиною літали метелики – різних кольорів і розмірів, поодинокі
бджоли та цілі рої кусючої липучої мошви. Хлопчикові раптом здалося, що
один рій сів йому просто на голову. Хлопчик розсердився, провів рукою по
чубчику і... волоссячко посипався долі золотими остючками. Якраз на той
час на галявину з лісу вийшов тато. Хлопчик засміявся і побіг,
петляючи, мов зайчик, поміж дерев і кущів, та гукаючи весело:
– Тату, подивись на цю чудасію! Сиплеться, як остючки!
Тато зупинився, присів перед хлопчиком, легенько погладив по голівці і
волоссячко, справді, як казав хлопчик, посипалося долі, мов остючки з
пересохлого колосочка. І враз татове засмагле, обрамлене русявою
бородою, обличчя стало жовте, як віск. Нічого не сказавши мамі, він
схопив хлопчика на руки, пригорнув до грудей і швидко пішов просікою, а
потім стежкою – у пущу.
– Тату, а чо’ люди – з пущі, а ми – в пущу? – здивувався хлопчик,
проводжаючи поглядом зустрічну фуру з дровами та хмизом, запряжену
втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в
картатому кашкеті.
– Так треба, – відповів батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице.
–
Тату, чому ти плачеш? Сьогодні так весело, а ти плачеш? – стривожився
хлопчик, міцніше обіймаючи тата за шию. – І чого ти несеш мене в хащі?
Там вовки! Мені страшно, тату! Я хочу до мами!
– Не бійся, синку! Вовки не страшні. Страшні люди, які втратили
совість... Страшні безумці, що не чують Бога... Ми йдемо не до лісу,
синку, ми йдемо до Матері Божої... рятуватися, синку... – заспокоював
тато, обома руками затуляючи тільце хлопчика від смалкої і дряпучої
гущавини, крізь яку вони продиралися.
– Від кого? – не зрозумів хлопчик.
– Від біди...
Хлопчик притулився личком до татового обличчя – воно було сухе. І він заспокоївся, заховав голову на татових грудях і заснув.
Прокинувся
від татового голосного шепоту. Було темно. Нічого не видно, навіть
обличчя тата, тільки м’яка шовкова борода лоскотала щічки. Наляканий
темрявою і татовим стривоженим шепотінням, хлопчик нашорошив вушка і
почув, як невидимий у темряві тато просив когось, теж невидимого:
– Поможи моїй дитині, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика,
Милосердна. Він уражений радіацією… Він тліє, згорає, як свічечка.
Подивись на нього, він світиться!.. Зціли його, прошу тебе, Мати Божа,
уздоров. Бо я – безсилий. Усі – безсилі перед цією бідою... Люди
вмиратимуть, як мухи…Поможи. Ця дитина нічого не винна. Я – винен. Бо я
ходив, добивався, попереджав – як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все
робив, як Ти веліла, Мамо Божа… Але вони сміялися з мене… Вони
величалися своїм розумом, а мене робили дурнем. І я… я не зумів їх
переконати… Не зумів! Прости! Може й справді, не вистачило в мене
розуму? Чи переконливості? А може, й віри? Я… винен. Мене карай, але
прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину… Мати Божа. На Тебе,
заступнице наша, одна надія...
Тато заплакав. А хлопчик від страху міцно зажмурив очі, але замість
темряви крізь склеплені повіки побачив рожеве світло. Боязко
розмружився: з густої темені на нього дивилися лагідні золотаві очі
невідомої жінки. Очі усміхалися, хоч із них, здавалося, котилися
сльози. Та все одно страх минув. Хлопчикові стало легко і затишно, і він
знову заснув.
Прокинувся першим і здивувався, що… не коло мами в теплому
ліжку, а на вкритій осокою і листям папоротника холодній підлозі, і не в
своїй, а в чужій дерев’яній хаті з високою стелею. Поряд спав,
скрутившись смішно калачиком, тато. Крізь відчинені двері було видно
очерет, ріденькі кущі, над якими клубочився білий туман. Хлопчик згадав
вчорашню пригоду, сутінковий ліс, по якому вони бігли, не розбираючи
дороги, татову молитву і лагідні очі жінки... Він роззирнувся по
дивній, не схожій хату, хаті і… побачив ті самі очі! Вони дивилися на
нього з портрета, що висів на стіні. Хоч жінка на портреті була
намальована, але очі її світилися, як у живої! Хлопчик ще ніколи
такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрі очі жінки усміхнулися, і
страх минув, і хлопчик заспокоївся, і почав з цікавістю розглядати
портрет. Жінка вже не плакала, як уночі, але в кутиках її очей досі
блищали прозорі золотаві сльозинки.
Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони.
– У Храмі на болоті, – відповів тато. – І ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб.
– А це хто? – спитав хлопчик, показуючи на портрет жінки з живими очима.
– Це – Мати Божа.
– У Бога є мама?! – здивувався хлопчик.
– Є… – усміхнувся тато.
Хлопчик щось довго собі думав, а відтак прошепотів татові на вухо, щоб ніхто не чув:
– Значить, вона ще сильніша і розумніша за Бога?..
– Вона просто ЙОГО МАМА, яку Він любить і слухає. Зрозумів?
– Ага! – сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою.
То
було прегарне життя на острові. Найкраще у світі, якби, правда, не
голодні, аж скажені комарі та рої мошви, що густими хмарами дзуменіли
над вечірнім болотом, готові випити з хлопчика всю кров. Але у їхню
хатку-церквицю, встелену лепехою, м’якою осокою – волоснем, вереском і
полином, ті кровопивці не залітали. Бувало, висіли тучами у дверях, а
поріг перелетіти – не наважувалися… Розбійники!
Хлопчикові все здавалося, ніби вони з татом граються у
«війнушку-партизанку». Йому було весло й гарно. Вдень острівець їхній
нагадував справжній рай. Висока, нетоптана ніким цілюща трава на
острівці і смарагдово-сиві мохи на болоті були всипані різнокольоровими
ягодами, які хлопчик дзьобав, як пташка, і грибами, які тато,
настромивши на патички, пік на маленькому багатті, і пригощав ними
хлопчика, приказуючи:
– Їж, сміливо їж, на них нема ні краплі радіації... Крім того, вони
цілющі і виводять з організму радіоактивні елементи. Це диво! Чудо, що в
цьому напівмертвому, опаленому Чорнобилем лісі цей острівець, і, як
не дивно, болото – єдине чисте, незаражене радіацією місце! Ніби над
ним Мати Божа тримала свої священні Покрова! От бачиш, у тебе вже й
волоссячко почало відростати, і щічки порожевіли... Скоро ми, з Божою
поміччю, зовсім поправимось і будемо рости собі здорові, великі й
щасливі.
Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.
Але
з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося,
споночіле болото оживало таємничими приглушеними звуками, схожими на
далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і
згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і
світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові
дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і
фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно,
все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь
чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав:
наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові – теж, бо його
береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з
добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до
батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим
чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком
біля татових теплих грудей у гніздечку із запахущого м’якого сіна. І
спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий
був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припадати
до чудотворної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й
гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати,
куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.
І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку,
доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і
шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок
чи цвіточок і казав:
– Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка
на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься,
а цей – буркуном, їж, а це – Іванкове зілля, або глекопар, а це –
копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і
малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це
перстач – від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від
смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я... А воронець-баранець –
усі хвороби прожене і в болото їх зажене...
Потім тато напував хлопчика березовим соком із слоїчка, прив’язаного
до стовбура найбільшого на острові білокорого дерева, і вони йшли
тільки татові видимими стежками – через трясовину – у пущу, де,
здавалося, не ступала ніколи людська нога.
Того літа у цих краях зародило так рясно грибів і ягід, що
вистачило б, як жартував тато, армію нагодувати. І армія, мабуть,
почула, бо не забарилася приторохкати в ліс на «всюдиході» і оточити
їхній з татом болотяний рай. Але перейти на острівець «армії» сміливості
забракло, тому вона з берега кричала у гучномовці:
– Гражданин с ребенком! Выходите! Вы слышите?! На болоте очень
высокая радиация! Смертельная для жизни! Оставаться здесь опасно! Тем
более – для ребенка! Не прячтесь! Пожалейте малыша! Рядом с нами – его
мать! Ваша жена! Она вас умоляет: выходите!
Але хлопчик з татом і не думали покидати свою церкву-фортецю. Хлопчикові було водночас і весело, і страшно.
–
Не бійся, – заспокоював тато, притискаючи хлопчика до грудей. – Вони
сюди не доберуться. Не знайдуть стежку. Ніхто в цілому світі, крім нас
із тобою, ніколи не знайде сюди стежки, якщо його не переведе через
болото Матка Божа.
– Навіть мама? Тоді попроси, тату, Маткубожку, хай переведе через
болото маму, – просив хлопчик. Він тужив за мамою, яка не знала, де вони
поділися, а тепер не розуміла, чому вони з татом ховаються тут, на
болоті. А тому стоїть там, на березі, серед чужої страшної армії і плаче
за ним, своїм Юрчиком. Хлопчик хотів гукнути мамі, щоб не плакала, але
тато наказав сидіти тихо, як церковні миші, ніби їх взагалі тут нема і
ніколи не було. Та, очевидно, армію важко обдурити. Бо, хоч вони з
татом і не показувалися, міліція, як називав армію тато, все одно не
розходилась і погрожувала, що буде стріляти і «взорве хібару».
…Вночі хлопчика розбудила розмова тата із іконою Матері
Божої. Тато дякував Богородиці за те, що врятувала йому сина. А на
світанку, перехрестившись, взяв хлопчика на руки, в останній раз
притулив його чолом до вуст Богородиці, вийшов із церкви і пішов через
болото – здаватися армії-міліції. Коли ж тато з хлопчиком на руках
вийшов із густого туману, що клубочився над болотом, як біла пара над
киплячим казанком, всі на березі вражено оніміли. Мама розказувала, що
їй самій здалося, ніби то сам Бог виносить її сина на руках із страшної,
зараженої радіацією, драговини.
Тато віддав хлопчика мамі, але пояснити нічого е встиг, бо його
схопили солдати з автоматами, заштовхали в машину і кудись повезли.
Тільки через двадцять років, коли хлопчик стане зовсім дорослим, він
дізнається, куди повезли солдати його тата того тихого, сонячного ранку.
Через майже двадцять років він дізнається гірку правду від мами і,
вражений, ображений на неї і на весь світ, у відповідь розкаже мамі всю
гірку правду про хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, і
про волоссячко, що сипалося з його голови золотими остючками, і про
татові сльози, і намальовану на стіні у «Храмі на болоті» жінку з живими
добрими очима, яка щовечора і щоранку цілувала його в чоло, спиваючи
страшну радіацію.
Мама заридає, заголосить, і скаже: «Їдьмо!». І вони поїдуть
автобусом у знамениту «Глеваху», про яку дорослий хлопчик чув, та не
уявляв, що воно таке…
– Аби лиш він живий був, аби тільки був
живий, – шепотітиме мама дорогою, дізнавшись правду. І буде тяжко
каятись, нібито думала, що тато зовсім з розуму зійшов після того, як
йому явилась уві сні Богородиця і просила їхати до начальства
Чорнобильської станції, щоб попередити про небезпеку аварії, і він
поїхав, але там його не послухали, а навпаки побили і здали в «дурдом», і
тримали там аж до аварії, а потім випустили і наказали нікому нічого
не розповідати… Отож тато, думала мама, від обиди і безпомічності
зарадити біді помішався, заслаб на голову і викрав у неї дитину, його,
малого Юрчика, і заховався з ним у тій хижі серед болота, бо тоді ще
ніхто не знав, що то – не хижа, а церква… І про аварію взнали теж
набагато пізніше, а тато, виходить, все зрозумів ще Першого травня...
Здогадався, чого в нього, Юрчика, волоссячко осипалось… Тато був таки
розумний чоловік, дуже грамотний, все читав і все знав, і чесно про все
говорив людям, просвіщав, через що його й не любило начальство: з
вчителювання вигнали, і дурним зробили... Але, Матінко Божа, чого ж це
вона, мама, та не побачила, що волоссячко з дитячої голівки
осипається?.. Та ще все життя тримала зло на чоловіка... А виходить, що
не він, а вона винна у всьому... А тепер... Що вже тепер?! Мати Божа,
хоч би живий він був, хоч би живий...
Дорослий хлопчик теж просив Матку Божу з далекого дитинства, щоби
тато його був живим. І щоб Вона простила йому, невдячному синові, вперту
дитячу образу на маму, що віддала тата міліції, і на самого тата,
який, як вона казала, нібито десь поїхав і їх покинув, і забув,
осиротивши обох… І це тоді, коли тато сидів у... у… богодільні, зовсім
поряд, а він, дорослий чоловік, нічого не хотів знати, затаївши на всіх
образу... І от тепер – він усе знає, і просить Матку Божу, аби ЙОГО ТАТО
БУВ ЖИВИЙ...
Тато був живий. Однак дорослий хлопчик не хотів вірити, що
цей старий, сивий, беззубий, немічний дід на убогій койці в убогій
палаті серед таких самих убогих калік – його тато, отой – молодий,
відважний, розумний, поважний і такий… високодуховний, що розмовляв із
самою Богородицею.
Але чужий старий і немічний чоловік впізнав свого хлопчика, свого
Юрчика. Його каламутні (колись ясно голубі) очі зблиснули радістю.
Шамкаючи беззубим ротом, оброслим сірою скуйовдженою бородою, тато
попросив підійти ближче і Юрій підійшов… І несподівано для самого себе
впав перед татом на коліна, і притиснувся головою до худеньких, таких
рідних грудей свого втраченого і віднайденого батька.
... І ось той дорослий хлопчик знову стоїть уже перед іконою Матері
Божої, шукає очима її лагідний погляд, але Богородиця дивиться на нього
скорботними очима і – не впізнає... Чи не воліє впізнавати в цьому
дорослому чоловікові, в цьому блудному і блудливому синові людському –
того хлопчика, який світився від радіоактивного стронцію, як свічечка, і
якого вона цілувала щовечора й щоранку у палаюче чоло?..
ПРИТЧА ПРО ПОВЕРЖЕНУ ГОРДИНЮ
«Не спалося, а ніч – як море…», – згадалося Шевченкове.
Ніч,
справді, здавалася безкінечною. Отець Георгій лежав, вткнувшись лицем у
вогку від сліз подушку, вишиту парафіянкою Храму Покрови Пресвятої
Богородиці Ольгою Михайлівною і набиту ним власноручно цьогорічним
свіжим сіном. Приглушені пахощі чебрецю, полину, м’яти та всілякого
різнотрав’я поволі повертали його розтерзану нічними кошмарами душу до
реальності, яка… була, на жаль, не легшою: перед судомно заплющеними
очима починала «прокручуватись» інша ніч і битва інша – новочасна...
Але тихо, беззвучно, як у німому кіно...
Окремі уривки цього «кіна» він уже бачив. Вони вривалися в його сон,
робили співучасником якоїсь... він відчував це... апокаліптичної битви
добра зі злом... І кожного разу він бачив себе серед тих, хто був…
Господи, спаси й помилуй, на боці зла! А іноді і... призвідцею,
винуватцем страшної, вселюдської біди, сучасним Понтієм Пілатом! І… о,
Боже!.. він про це здогадувався! Одначе замість того, щоб покаятись,
умивав, як Понтій Пілат, руки, свято переконаний, що ніхто ніколи не
покличе його на суд – ні Божий, ні тим більше – людський... Страшною
людиною він був у тих своїх страшних снах. Нелюдом! Обезумілим від
гордині і вседозволеності нелюдом...
Та все-таки, як не прикро було все ЦЕ згадувати, отець Георгій
просив Господа повернути йому пам’ять, щоб він зміг повністю осягнути
свою вину і спокутувати її, хай навіть ціною життя. Але... очевидно, не
висока та ціна… Бо й справді – чого варте життя священика, позбавленого
Божої Благодаті? І хіба не найтяжча покара для нього, коли Господь не
приймає з його осквернених вуст молитви?!!
Отець Георгій беззвучно заплакав... І знову йому почулося, ніби
хтось ходить довкола храму, важко сопе, хихикає та порикує люто... Але
то була не людина. Пахло звіром. Пахло гріхом, як тієї ночі, криваві
осколки якої він носив у собі...
І враз його розпростерте тіло, все його єство затріпотіло в
передчутті... звільнення! Отець Георгій різко схопився на рівні. Так,
він усе згадав! Не фрагментарні картини Апокаліпсису, не уривки
напівздогадів, зморів-сновидінь – перед внутрішнім зором раптом постало
все, до найменших дрібниць, його минуле життя, вся його кручена-мучена
доля-фортуна... Але чому аж через двадцять років?! Невже така велика
його вина? Боже Милостивий, хто він насправді – цей чоловік, облаченний
Тобою у священичі ризи, якого ти так довго терпів і так довго прощав,
Господи?!.
Отець Георгій упав на коліна і дякував Богові за просвітлення і за
звільнення з багатолітнього «єгипетського полону» безпам’ятства.
...
Тепер він пригадав, як тієї страшної квітневої ночі двадцять років тому
не міг заснути, втомлений нервовою обстановкою і відповідальністю за
експеримент, яким керівництво станції вирішило водночас
ознаменовувати десятиріччя з початку будівництва ЧАЕС і Перше травня –
міжнародний День солідарності трудящих. Але особливо був роздратований
перепалкою з Ходисем, який наполягав «не ризикувати» і негайно припинити
експеримент. Ідіот! Ніби він, Жора Бунчужний, всього-на-всього
гвинтик-шпинтик в утробі цього гігантського Молоха, що звався атомною
енергетикою, щось міг змінити? Відмінити? Тим більше – зупинити? Тим
більше – випробування, серед апологетів якого був сам?! А що було робити
йому – заступникові головного енергетика станції? Не виконувати наказ
партії: довести всьому світові, що СРСР – могутня ядерна держава? Та й –
навіщо? Тільки тому, що в цьому є ризик? А в чому його нема, того
ризику?! Та ж по вулиці ходити небезпечно! І запросто може вбити людину
безневинна електропраска! Тож якщо всього боятися, то взагалі – нащо
тоді жити?
Перевертався в постелі з боку на бік, намагався абстрагуватися від
дійсності, рахував до ста, але сон – не йшов. Врешті, збагнувши, що так і
не засне, тихенько, щоб не розбудити дружину, вийшов на балкон, намацав
на підвіконні цигарки, сірники, запалив. Нічна свіжість трохи
заспокоїла, але з голови, хоч трісни, не йшла безглузда дискусія з
Ходисем...
Ходись завжди його дратував. Взагалі-то, Ходись дратував усіх.
Увесь колектив. Серед самовпевнених фізиків-ядерників, які в той час
вважали себе вершками наукової еліти і господарями життя, серед
категоричних молодих безбожників, Ходись був єдиний, якщо можна так
сказати, «homo somnitikus». Людиною, яка сумнівалася. Ходись не вірив у
науку так безоглядно, як інші, тим паче не довіряв ані їй, ані, як він
висловлювався безапеляційно, «її рабам», тобто – своїм колегам. Така
одвертість, звісно, ображала колег. Аналогічно колеги дратувалися і не
довіряли Ходисю. Питали:
– Якого ж ти... чорта лисого прийшов у ядерну фізику, якщо не віриш у силу людського розуму?
Або радили спересердя:
– Тоді займайся тим, у що віриш! Як кажуть мудрі люди, міняй хазяїна: йди в попи або в штунди!
Це легковажне, навіть цинічне: «міняй хазяїна» – доводило Ходися до відчаю. Він бліднув, хапався за голову, обурювався:
– Як ви можете таке... казати?!
Колеги обурювалися ще більше і посилали Ходися по-чоловічому:
– Слухай, ти… Іди… лікуйся! І не заважай, …, працювати!
За
те, що в лексиконі Ходися частенько проскакували такі архаїчні слівця,
як гріх, Бог, кара Божа, Страшний Суд, його прозивали: «сектантом»,
«человеком не отсюда», «не от мира сего», хоча, по правді, вважали
просто «сдвинутым по фазе», «шандарахнутым», що буває часто серед надто
совісних, «завчених» і відповідальних людей з комплексом «відмінника».
Коротше – «тихо-помешанным», а тому – «безвредным».
Але в той день «тихо схиблений» Ходись несподівано став «буйним»:
запанікував, забігав, переконуючи всіх, що вся ця затія з експериментом
– небезпечна. Що треба припинити...
– Ходись, що з
тобою?! Ти що, того... збрендил? Що це – перший експеримент для нас? Іди
спати! Не заважай! – дратувалися оператори.
Але Ходись не йшов. Шукав однодумців. Підійшов до нього, Бунчужного,
сказав тихим, глухим від хвилювання голосом, озираючись на
парткомівців, що «бдили» и «блюли чистоту эксперимента»:
–
Слухай, Жоро, ти ж не дурний чоловік, ти ж – справді першокласний
спеціаліст, ти ж розумієш, що це все – великий ризик?! І в мене... дуже
погані передчуття... і я нічого не можу з собою вдіяти…
Отець Георгій так ясно почув голос Ходися, ніби той стояв поруч. Почув і власний, чужий, безпечний:
–
Ну чого ти, вибач, розкаркався?! Все буде добре! Справді, іди проспись,
а завтра вранці – заступай на зміну. А то ще договоришся... Виженуть і
з партії, і з роботи… Тобі цього треба?!
– Жоро, повір, душа моя чує: не варто ризикувати, тільки тому, що
комусь хочеться до першого ювілею чи Першого травня нового ордена або
підвищення по службі, – захвилювався Ходись ще більше.
–А тобі не
хочеться? – перед ними мов з-під землі виріс Дятлов, як завше, єхидний,
самовпевнений... Убивчий антипод усіх ходисів, яскравий представник
незнищенного племені, яке само себе величає «лицарями без страху і
докорів сумління», а народ його називає просто: кар’єристами.
– Такою ціною – не хочеться. Мені – жити хочеться... – відповів Ходись без пафосу і пішов до виходу.
Як
порядна людина заступник головного енергетика ЧАЕС і один з керівників
експерименту Георгій Павлович Бунчужний співчував бідному Ходисю, але
як чесний комуніст – принципово був на боці секретаря парткому, який
збирався, відсвяткувавши десятиріччя ЧАЕС – гордості радянської атомної
енергетики, Перше Травня та успішне завершення експерименту на їх
честь, добряче «пропісочити» панікера Ходися за саботаж і спроби зірвати
важливі, більше того – епохальні для економіки і енергетики країни
досліди. А може, й із партії вигнати, на пострах іншим».
Не встигли Ходися з партії вигнати... Не до Ходися було партії,
авторитет якої безповоротно підірвали ті рокові вибухи на четвертому
блоці... Та й всі пам’ятала, що саме Ходись попереджав про можливу біду,
про яку нібито попереджав начальство станції якийсь Волхв чи Вовк,
коротше, знахар із місцевих, але його не послухали...
Тільки тепер отець Георгій згадав, що експеримент мали завершити 25
квітня, знизивши потужність реактора до 500 МВт, але диспетчер київської
електромережі попросив оператора реактора продовжити виробництво
електроенергії для потреб передсвяткової столиці. Тому о 23 год. 10 хв.
(він тоді машинально подивився на годинник) вони, «йдучи на зустріч
побажанням трудящих столиці», і вирішили колегіально потужність
реактора зупинити на 1600 МВт, а експеримент продовжити ще на добу.
Чергування Георгія Бунчужного закінчувалось. А рівно о
24:00 прийшов Дятлов. Як завше, безтурботний, нахабнуватий,
самовпевнений:
– Так, все по домам! Нечего тут создавать лишнее напряжение! Сами справимся!
– Смотри, ниже 700 мегаВат не опускай! Иначе «пустотный» коэффициент
реактора станет положительным, а безопасное управление реактором в
такой ситуации почти невозможно…
– Да, что ты, как Ходись, все
учиш, предупреждаеш, пугаеш! Давай, спокойной ночи! Без тебя разберемся,
и все будет, как в лучших домах Лондона и Парижа!
Отець Георгій скривився: була тоді така тупа примовка, хоча, як
насправді в тих парижах-лондонах, «невиїзні» атомники-ядерники могли
тільки уявляти, наскільки їм дозволяла їхня фізико-математична фантазія.
Та Бог з нею, з фантазією... Хоча, якби її було більше в точних мозках
його колег, то можливо й цієї жахливої, ганебної аварії не сталося б...
Треба було просто уявити, скільки безумних джинів причаїлося в
пекельному череві кожного реактора... І – все! Справді, нема нічого
страшнішого, як позбавлена уяви людина за пультом управляння атомною
станцією. До речі, за кермом держави – теж...
Усі варіанти можливих прорахунків і помилок знову, як тієї ночі,
крутилися в його голові. Найімовірніший – недогляд начальника зміни
Дятлова. Або оператор не подав сигналу утримати реактор на заданій
потужності, або система не відреагувала на цей сигнал... Теоретично
він міг припустити, що з різних причин пароутворення досягло критичної
точки, коли той самий власний позитивний «пустотний» коефіцієнт і
призвів до неконтрольованого утворення пари в активній зоні... в
внаслідок чого потужність реактора у сотні разів перевищила проектну...
високий тиск зруйнував паливні канали і...
... Це сталося о 1 годині 24 хвилини за московським часом.
Він стояв на балконі і палив… І несподівано для себе відчув, як у світі
враз стало тихо, ніби перед грозою. І темно. Дуже темно. Наче якась
зловісна сила погасила зорі, махнувши над землею чорним крилом. Війнуло
неприємним гострим холодком. І сліпучий спалах розірвав темінь, як
чорний брезент. Як у німому кіно! За ним – другий, ще сліпучіший зблиск.
Буквально за хвилину він дізнається, що першим вибухом знесло дах
четвертого блоку, а від другого – загорілося покриття машинного залу,
виготовлене з легкозаймистого матеріалу... Але в цю мить з балкону його
багатоповерхівки четвертий блок атомної станції здавався поставленою
сторч палаючою сірниковою коробкою... О, той пекельний німий вогонь, та
диявольська заграва над мурашником метушливим отупілих з переляку,
безпомічних, таких дрібнесеньких людей... таких злочинно самовпевнених
щойно людей!
Спочатку Бунчужний нічого не зрозумів. Думав, привиділось від
безсоння... Або він спить. Але різкий телефонний дзвінок «прямого
зв’язку» повернув його у страшну дійсність. Хоча тоді він ще не
усвідомлював, наскільки та дійсність справді страшна. Та пригадалися
спонтанно слова Ходися: «Я жити хочу», сказані кілька годин тому. Допіру
ще безпідставно і злочинно панікерські, вони буквально розірвали
безтурботно зухвалий розум заступника головного енергетика, як вибухи –
четвертий реактор.
...Палючий біль затуманив свідомість отця Георгія, здавалося, його
тіло вкинули в багаття: перед очима заскакали криваві язики веселого
вогню. Вогонь реготав, гоготав, лизав його лице, пропікав наскрізь,
перетворюючи на чорну головешку... Настоятель застогнав, заметався,
заволав до Неба, благаючи в Господа прощення... за те, що тієї пекельної
ночі його, майже головного винуватця, не було на горі Армагеддон...
– Бунчужний! Де Бунчужний? – кричали хлопці, метаючись по охопленій
полум’ям операторській, забувши, що він цієї ночі взяв відгул...