Блог - Zn0

» Меню сайта

» Наш опрос

» Статистика

Онлайн всего: 1

Гостей: 1

Пользователей: 0

» Форма входа

СПОКУСА

Вони понуро сиділи, обхопивши голови руками, на порозі церковці і мовчали, вражені тим, що сталося.

– Боже, в переддень такого величного празника!.. Такого свята! І – така біда... – бубонів сам до себе отець Георгій. – Але, слава Тобі, Господи, що Ти не допустив гріха... І Тобі, Царице небесна, Славо дів і матерів, чесніша за Херувимів, світліша незрівнянно за Серафимів, що заховала під своїм покровом від Сатани цю нещасну, нещасну душу...

А нещасна душа, що сиділа пліч-о-пліч з настоятелем, теж не могла второпати, що ж трапилось? Уривки думок, спогадів, якихось планів, ідей так за цей день переколотилися в Юрієвій бідній голові, що ледь в’язалися в логічний ряд...

… Виходить, що думка тихцем винести з церкви чудотворну ікону закралася в його голову ще біля лікарняної койки батька. Неймовірна, жалісна любов до цього... майже незнайомого, немічного, причинного чоловіка, як блискавка, висвітлила в пам’яті Юрія темні травнево-чорнобильські ночі у малесенькій церковці на Кривавому Болоті, величезні очі Богородиці і тонкі вуста, до яких тато прикладав чолом його, шестилітнього хлопчика, щоб вони гасили пекельний атомний вогонь у його враженому радіацією тільці. А заодно – викресала й божевільну ідею... Але спочатку було бажання взяти батька на руки, пригорнути до грудей і понести лісом, нічним, весняним лісом, через вільшаники і багна, до спасенного острівця з маленькою, дитинно-іграшковою церковцею, до Матері Божої, впасти, як тато колись, перед нею на коліна і повторити майже дослівно те, про що він колись благав:

– Мати Боже, зціли цього безпомічного і невинного, як дитина чоловіка, мого батька, як Ти колись зцілила мене.

І все. Більше нічого у світі не казати і не просити... Ніколи і нічого. Бо нема нічого більшого, вищого, дорожчого, як щастя – мати тата. Бо врятований Тобою, Діво Пречиста, хлопчик після тих чорнобильських ночей під Твоїм Покровом, батька втратив. І думав, що назавжди. Тому й ріс ображеним на цілий світ сиротою, бо мама, щоб не ранити синову душу, казала, нібито тато поїхав на заробітки… Мама не хотіла, щоб син знав те, чого не знали навіть люди. Вважала: хай син ліпше думає, що батько – безвідповідальний заволока, аніж знає, що він – безпорадний каліка, божевільний, пацієнт лікарні для душевнохворих... Так думала мама, бо не могла пробачити татові те незрозуміле, несподіване викрадення його, малого Юрчика, і переховування у хижі на острові посеред малярійного болота. А поговорити батькам про це не дала міліція, завданням якої, звісно, було правдами й неправдами виманити з трясовини, зараженої радіацією, божевільного чоловіка з малолітнім хлопчиком.

...Бог бачить, що Юрій хотів того ж таки дня забрати батька з богодільні, але батько, ніби прочитавши в очах свого дорослого хлопчика це бажання, сказав, звичайно, маючи на увазі ікону Богородиці:

– Не треба Її турбувати заради такого нікчемного черва земного, як я... А тим більше, я й так перед Нею в боргу. Бо наобіцяв багато... Поклявся довіку бути в обороні Її слави, в охороні Її храму. А не зміг... Не зумів дотримати слова. А Вона ж... Вона ж таки випросила в Бога і Свого Сина життя для мого сина, мого хлопчика...

І тато опустив голову, аби ЙОГО ХЛОПЧИК не бачив, як він плаче. Але хлопчик бачив, як непрохані батькові сльози котилися росою по його сивій бороді, скапували на запрану лікарняну сорочку.

Жаль до батька, біль, гнів на свою безпомічність потрясали душу Юрка. Щоб не розридатися, він невміло обняв батька і вибіг з лікарні. Зупинився аж за брамою богодільні, прихилився до дерева, і бив-гатив по стовбурі кулаком, ніби хотів достукатись до глухого, здерев’янілого світу...

Повертаючись після відвідин батька разом з мамою в село переповненим автобусом, Юрко мовчав. Думав. Коли ж проїжджали через Козячий, чи то Козачий ліс, сказав мамі:

– Я тут вийду! Трохи пройдусь.

Юрій вийшов. Маршрутка із стривоженою мамою від’їхала. Дорога і ліс знову стали безлюдними. Знову ожило, защебетало сполохане гуркотом автобуса, птаство, зашуміли у верховітті лагідні літні леготи.

Раптом з боку болота вітерець доніс приглушене вовче виття. Юрій здригнувся: він уже колись чув це тривожне виття. І тихий срібний передзвін – за ним... Такий знайомий з дитинства, тихий передзвін, наче подзвін лісових дзвіночків чи брязкіт шабель... Благовіст покотився лісом гучніше, і Юрій пригадав мамину розповідь дорогою з лікарні до автобусної станції, ніби в тій хижці, де вони з татом «ховалися від Чорнобиля», зараз церква, і править у ній якийсь чудний піп – такий же відлюдник, як колись був його тато... Люди подейкують, що то не простий піп, а якийсь великий колишній начальник, з вини якого ота велика біда й приключилася в Чорнобилі, що нібито його мали судити, та він утік у це баговиння непролазне і тепер ось уже двадцять років гріхи спокутує. Інші ж кажуть навпаки, нібито він ні в чому не винен, а, як і всі ліквідатори аварії, дуже постраждав, і мав померти, але чудом втік з лікарні, чудом прибився у наші болотисті ліси, оселився на Кривавому болоті і – вижив. А як той бідний піп вижив, коли всі ліквідатори вже давно повмирали, ніхто, навіть він сам – не відає. Розказували, нібито спочатку, ще за радянської влади, він був самозваним попом, але коли прийшла Незалежність, начебто сам патріарх з Києва приїздив його висвячувати на священика, бо нібито так захотіла сама Матір Божа, чудотворний образ якої, кажуть, є в церкві на болоті, і сотворила диво. Казали ще, нібито у перший же рік Незалежності в ніч перед Покровою церковця, про яку думали, що то проста хижа, яку нібито злабудав Юрків тато-лісник, раптом запалала таким високим і ясним сяйвом, така стояла над лісом у небі заграва, що було видно аж до Житомира, Луцька і навіть до Києва. Народ сполошився, злякався, думав, що то знову вибухнув Чорнобиль. Зняли тривогу. Літаки в небі літали, танки лісами шугали. Пожежні машини вили. Коли ж дісталися болота, світло довкіл церковці спалахнуло з новою силою, а потім померехтіло-померехтіло й опало на трясовину, як цвіт водяної лілії...

І тоді з церковці вийшов чоловік і заговорив до тих, хто там був, а були не лиш прості люди, а й велике начальство, так складно і мудро, що після того всі говорили, і газети писали, що, якби у нас такі люди державою керували, як той піп, то був би толк... Розказували, нібито попові пропонували високу посаду, але він відмовився, і зостався простим настоятелем ХРАМУ НА БОЛОТІ. А ще казали, чого тільки люди не накажуть, начебто піп так, бідний, каявся та гріхи спокутував, що став святим. Про це, як розповідали жінки із сусіднього села, які ходять до церкви на болоті, звістувала парафіянам ікона Пресвятої Богородиці, несподівано на їхніх очах замироточивши. Тож тепер нібито за ліком до чудотворного образу Матері Божої з’їжджаються люди з цілого світу. І всі кажуть – нібито помагає Вона усім, уздоровлює нібито від усіх слабостей і немочі.

Признатися, Юрія неприємно покоробила мамина недовіра до чудотворності ікони Богородиці, особливо, оте її «нібито». Хотів сказати: «Ось він, мамо, перед тобою – один із тих, кому Вона повернула життя…», – але щось стримувало. Певно, той самий намір, який виник сам собою біля татової лікарняної койки, і план, який зрів у Юрковій голові, і, здається, під впливом маминої розповіді, визрів… Тим паче, що з маминого переказу людських пліток про попа вимальовувався приємний образ людини, яка сама багато пережила, тому здатна іншого зрозуміти, а, може, й зарадити... Допомогти. Так, допомогти.

Тож зробивши такий висновок, Юрій вирішив, що не відкладаючи, по дорозі додому зійде з автобуса, піде до того чудного попа на болоті і попросить чудотворну ікону на кілька днів. І, якщо той піп, справді, Божий чоловік, то він сам віднесе образ у ту страшну богодільню і сам проситиме Матір Божу зцілити усіх в ній ув’язнених...

Передзвін стих раптово, як і почався. І знову вітер доніс вовче виття, але вже зблизька. По спині Юрка пробігли холодні мурашки. Оглянувся – ніде нікого. Лісова дорога безлюдна. Чомусь пригадалися загадкові слова батька: «Той, з чиєї вини я тут, зайняв моє місце біля Богородиці. Він тепер там, де ми з тобою були, а я тут, де він мав би бути...».

– Про кого... ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього... діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк... І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

– Великий начальник був... на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з... божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», – сказав. І з того дня я тут. А він – там…

– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…

Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

– Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто... що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов... поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав, далі заговорив через силу:

– Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь?
Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется... Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»... Но надо успокоить, пока приедет милиция...

Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по... одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним... візитером... Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

– Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

– Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас... – притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

– Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ».

– Н-да... дела... Тяжелый случай... – зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає... – Гаразд, щось будемо робити... Дякую за... попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.

– Вибачте... і не бійтеся, я прийшов з миром... – знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?

– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито... як ви сказали, експеримент?

– А хіба я казав про... експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор... Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю... – чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це – у ваших можливостях.

– Зачекайте, не лякайте мене Страшним Судом... Мене цікавить: хто вас послав?!

– Я ж сказав: Мати Божа!

– Отак просто прийшла до вас і... вибачайте, послала?..

– Як би це вам пояснити... – замислився посланець, знову не завваживши у словах Бунчужного одвертого глуму.

– Та вже якось... поясніть мені, темному... і недосконалому, – зіронізував, діткнутий за гонор Бунчужний.

– Та не в тому річ... А в тому, що ви все одно не повірите. Мене послала до вас... ікона Пресвятої Богородиці. Давня... Ще козацька. На дереві написана. На самий Великдень вона заплакала... тобто, замироточила... кривавими сльозами. А відтак я почув ЇЇ голос...

– А чому вона вас послала саме до мене? А не, приміром, до найвищого начальства – директора ЧАЕС? А коли брати по великому рахунку, то чому не до самого Щербицького чи навіть Горбачова? Атож, чому не до Горбачова? Він – як істинний демократ-реформатор – повірив би і відмінив всі експерименти, чи що вам там примарилось!

– ВОНА не пояснила, чому саме до вас, але я думаю тому, що розум тих, про кого ви кажете, вражений непомірною гординею, і не просто глухий, а й не готовий до сприйняття такої інформації.

«Чорт задери цього ненормально! Мені ще не вистачало оголосити ідіотами усе Політбюро», – подумав, не на жарт стривожившись, Бунчужний, але вголос іронічно уточнив:

– А мій, значся, готовий!

– Так! І не покрився лепрою зарозумілості. Потім, хоч це й прикро, ви чи не єдиний справді порядний і висококласний спеціаліст, який здатний тверезо оцінити ситуацію. До всього – ще й мужня людина...

– Гаразд, – подобрів від дещо завищених оцінок його фахового рівня Бунчужний, – Тоді чому... ну, скажімо, Богородиця явилася, чи як там відбувалося, не мені особисто, коли я такий мудрий, а вам, людині, далекій не тільки від науки, а й... якби це сказати, не образивши вас... людині, як то кажуть, не вхожій у високі владні двері? Ви над цим не задумувалися?

– Чому ж? І не тільки думав, а й точно знаю: тому, що я ще здатний чути голос Бога, або як ви... припускаєте – Вищого Розуму, й адекватно сприймати Його сигнали. Ви ж бо, перепрошую, уже – ні, не здатні. Нігілізм, щоб не сказати – цинізм і безвір’я заблокували вам усі канали зв’язку з Творцем. Ви ж… не вірите в Бога? Ні. Тоді зрозуміло, чому не чуєте Його?

– Резонно! – усміхнувся Бунчужний, пильно придивляючись до співрозмовника. Авжеж, ображене самолюбство, вражена гординя Бунчужного, шукали в цьому... божевільному крамольникові, що посмів учити йо-го (!) одного із творців,
зодчих (!) вітчизняної атомної енергетики уму-розуму, м’яко кажучи, підтвердження його неадекватності. Почувався прикро, але мусив виплутуватися з цієї халепи. Тож, поки не прийшла міліція, спробував завершити цю нікому не потрібну дискусію:

– Дуже слушно... як кажуть: даремно стукати у наглухо забиті двері... Гаразд! Припустимо, що ви – достукались... Тоді конкретніше – що маю робити?

– Зупинити, те, що ви назвали, експериментом!

– Я?!! – правдиво обурився Бунчужний. – Та я нічого вам не називав!

– Гаразд! Не називали! Але зупинити мусите. Негайно! Бо Мати сказала: «І станеться все з вини Сатани». До речі, про вовка річ, а він навстріч! Точніше, його вірні слуги, – посланець показав очима в напрямку прохідної. Бунчужний швидко оглянувся, в надії врешті побачити зловісну постать головного «злочинця сього світу» і – щиро розреготався, побачивши пташину фігуру Дятлова.

– Та ви що, чоловіче?! То просто гівнюк і дрібний паскудник! Хоч ви, в якійсь мірі, вгадали! Але до Вельзевула він точно не дотягує. Ладно, спасибі за попередження, мені – пора.

– Зачекайте. Ще одне: Творець направду розчарований в людині. В нього вже готовий проект нової земної цивілізації: це будуть істоти, позбавлені грубої матеріальної залежності, ненаситності, якої перетворює нас, людей, на вічно голодного звіра. Їх живитиме Божий дух та енергія Божественного Космосу… хоч і будуть вони народжені людьми, себто земними жінками.

– Добре, добре, я вас зрозумів! Я сам це десь читав… Цікава гіпотеза! Але, думаю, то буде не скоро… А зі свого боку обіцяю вам, що все буде добре, – намагався якнайшвидше спекатися «контактера з космосом» Бунчужний. Правду кажучи, йому було щиро жаль цього дивака, певно, колишнього невдаху аспіранта, звередженого на високих ідеалах, та ще більше на різних псевдонаукових теоріях про космічний розум, бідаху, якому просто забракло олії в голові, щоб видертися на вершини науки. Але прощатися треба було, якщо, звичайно, він, Бунчужний, не хотів мати неприємності від «чортів» «покруче» Дятлова. Авжеж, тих самих, котрі засіли в парткомі та в службі безпеки. Тож, глянувши заклопотано на годинник, по-приятельськи поплескав місіонера по плечу і... несподівано для самого себе сердито порадив:

– А вам, чоловіче, не завадило б усе-таки підлікувати нерви. Наприклад, у… «Глевасі», чи у «Павлівці», – і з діловим виглядом закрокував до «пропускної». За «вертушкою» наткнувся на голос Дятлова. Той саме в каптерці чергового щось комусь наказував по телефону. Бунчужний, ще перебуваючи під враженням від спілкування з «божим посланником», підколов:

– Що? Чортів із пекла викликаєш?

– Их самых, – з неприхованою погрозою парирував Дятлов. – А вот и они!

Бунчужний оглянувся: за двадцять кроків від КПП стояла патрульна машина і двоє дебелих ментів вели до неї попід руки… посланця! Той не противився. Йшов спокійно, з гідністю, як людина, яка з честю виконала свою місію.

– Зачем же ты его так?! Сразу – в каталажку? – обурився Бунчужний, відчуваючи вину перед чудним чоловіком. – Он же... просто немного того... не в себе.

– То-то же и оно, что не в себе! Ану, подожди.... А ты откуда знаешь: в себе – не в себе? А может, он диверсант? И задание у него – взорвать объект. А? То-то же! А ты с ним якшаешся! Разговоры разговариваеш! Защищаеш: «не в себе»… Не волнуйся, разберутся: в себе – не в себе? А если действительно он – больной, пусть лечится. В «Глевахе»! Или ты уже с ним... того... снюхался? Смотри мне, сердобольный, – єхидно втішаючись безсилою люттю Бунчужного і «собственной бдительностью», «втер носа» вічному своєму супернику Дятлов.

Тож Бунчужному, присоромленому цілком слушними аргументами зразкового комуніста Дятлова, нічого не зоставалась, як похвалити його:

– Вы, дорогой коллега, как всегда – правы!

– То-то же… бери пример! – порадив Дятлов, задоволений спочатку вдало ініційованою, а відтак і проведеною операцією під кодовою назвою – «смерть шпионам».

АРМАГЕДДОН

– Значить, той дивний посланець був Вашим батьком... – зітхнув отець Георгій. – Мені соромно, мені, повірте, дуже прикро за себе колишнього... І прошу прощення.... хоча – яке прощення! Нема мені прощення! Та все-таки не надивуюся мудрості Учителя... Воістину путі Господні несповідимі... Чи ж думав той черствий, уражений гординею чорнобильський інженер, той Хома Недовірливий, той фізик – богохульник, що піде слідами зрадженого ним істинно Божого посланника? Ви чуєте мене, Юрію?

Юрій не відповів. Ходив у задумі церковним подвір’ям, не знаючи, що... думати. Почуте про батька не те щоби здивувало – прибило його, перемішало в душі почуття, в голові – думки. З одного боку, хлопець був радий, що батько його виявився не божевільним, однак з іншого – лякала його справді, як виявилось, вибраність... Вищими Силами... Бо, коли сьогодні уважно поглянути на минулі події, то виникає цілком слушне запитання: звідки батькові, простому чоловікові, хай навіть з головою на плечах, було відомо про засекречений експеримент, тим паче – про ймовірність аварії? Невже тато справді був... контактером із Космосом. У що він, Юрій, теж не дуже вірить. Разом з тим – цей містичний поворот подій і... обмін долями чи ролями цих двох таких різних і таких однаково нещасних через свою совісність, людську порядність – чоловіків: батька і колишнього, хай і не головного керівника, та все ж начальничка ЧАЕС. За логікою речей, він, Юрій, мав би ненавидіти цього попа, який зробив його сиротою при живому батькові, однак в тій же мірі завинив перед ним, Юрком, і його рідний батько, якому вистачило розуму у ті тоталітарні часи лізти на рожен зі своїми пророцтвами, І, врешті, сам Бог, чи Мати Божа, звичайно, якщо вони, звичайно, є і насправді посилали батька на ЧАЕС з попередження про можливу трагедію, замість того, щоб втокмачити цю інформацію в голови її головних керівників… Де правда, де вигадка, а де й справжня брехня – бідний Юрій не міг розібратися. Врешті, зовсім заплутавшись, згадав про попа, запитав похмуро:

– А це правда, що Чорнобиль могли зірвати інопланетяни? Чи, як виходить із того, що ви розказали, Бог покарав?

– Були такі версії – про інопланетян. Але це – абсурд. Цю плітку пустили ті, хто насправді був винний. Бо це ж найлегше – сперти вину за власну халатність, безвідповідальність і безграмотність – на космічні сили, тим паче на Бога.... Хоча... у ті часи комуністичні відкрито звинувачувати у всіх своїх бідах Господа, нарікати на Того, Кого ми всі, атеїсти, заперечували, ба навіть висміювали, було би великим ідеологічним ляпом. Нонсенсом! Погодьтеся! Однак… Однак, якась інформація все-таки просочувалась у мозок… Приміром, мені, тогочасному, здалося дивним, що першим словом, яке промайнуло в голові після сповіщення про трагедію було: Армагеддон! А я тоді, признатися, навіть не знав, що воно точно означає. Тільки потому прочитав у словнику, що означає воно назву місцевості, де в час, коли настане кінець світу, відбудеться остання битва Господа із Сатаною. Але, не думаю, що чорнобильська трагедія – це остання битва...

Отець Георгій раптом знітившись, замовк. Лице його спалахнуло від сорому, а йому здавалося, що горіла навіть земля, на якій він сидів, навіть трава – зеленим полум’ям: він збрехав! Мимоволі, забувшись, мимохіть… байдуже чому, але збрехав, бо насправді першою реакцією на жахливе повідомлення Дятлова про аварію на четвертому енергоблоці, було слово: КІНЕЦЬ! І... десятиповерховий мат...

…Перед очима знову «вибухнула» зловісна картина трагічної ночі... Із спальні, розбуджена його богохульними прокляттями, вибігла перелякана дружина. Він рідко лаявся, дуже рідко, тільки в екстремальних ситуаціях, і це Таня знала.

– Що таке?! Що сталося?! – зіпала побілілими вустами. – Мама?!! Щось з мамою?!

– Яка мама в чорта!! Аварія на станції! Пожежа у четвертому блоці!

– А-а... А я думала – щось із мамою... – дружина позіхнула, заспокоїла:

– Та не нервуй так... Що це – з твоєї вини та аварія? Ні. Так чого ти психуєш?

Він очмарів, вражений олімпійським спокоєм Тані. Не здивувався б такій реакції дружини, якби вона була звичайною собі касиркою чи офіціанткою. Але ж вона – сек-ре-тар з і-де-о-ло-гі-ї райкому партії!

– Таню, ти що?! При чому тут я? Ти розумієш, що ти говориш?.. Там же, – кивнув головою на зловісну чорно-вогненну хмару за вікном, що клубочилася над станцією, розповзаючись по світанковому небу, – заховано тисячі Хіросім! Ти розумієш? Там – Армагеддон...

– Гаразд, заспокойся, – підняла Таня руки у білих крилах ажурних рукавів нічної сорочки і стала схожа водночас на білого янгола і голуба миру. Дружина не любила сваритися, а ще більше – коли її намагалися повчати. Таня любила вчити сама. Усіх. Така була її партійна місія.

– Але якби там справді був... цей твій… – як істинний комуніст-атеїст, дружина принципово пропустила «антирадянське» слово «Армагеддон», – то мені б уже давно подзвонили.

І демонстративно спокійно пішла додивлятися свої райдужні сни.

Згодом, ридаючи біля нього, напівживого трупа, Таня буде гірко каятись, і дивуватися, якою вона була «забитою, затовченою, зашореною... тією… тією…», не наважуючись вимовити, як колись – «Армагеддон», слово – «ідеологія», а може, «партія»...

– Як ми вірили тим... тому… – буде хлипати ще вчора незворушний секретар з ідеології райкому партії, закочуючи очі на стелю, звичайно, маючи на увазі не Господа Бога, а Політбюро і великого демократа-реформатора Михайла Горбачова.

Де вона зараз, його «твердокаменная» Таня? Про долю дружини після того, як колишній інженер-енергетик ЧАЕС Георгій Бунчужний покинув ТОЙ СВІТ, новоявлений отець Георгій нічого не знав. І не виясняв. Адже був переконаний: Таня з її пристрастю до лідерства не пропаде. Сьогодні вона, напевно, що в якійсь партії, в парламенті, а може й радником самого президента чи прем’єра прилаштувалась. Отож бо… Саме з огляду на ту вдачу «лідерсько–вождистську», на її непохитну переконаність у власній правоті, він і не турбував Таню. Їм і тоді, у вісімдесяті минулого століття, не зовсім було затишно удвох... Але тепер не було такого дня, аби він не молився за здоров’я і благополуччя жінки, яку колись кохав...

Вогонь сорому згас, стало холодно... Отця Георгія завжди при спогадах про перші дні трагедії на ЧАЕС кидало то в жар, то в холод... Бо хіба одна Таня була зомбована впевненістю, що доля держави і народу – в надійних руках комуністичної партії і радянського уряду? Таж йому самому, теоретикові і практикові, не могла прийти в голову навіть думка про можливість аварії, як і всім іншим: і «світилам науки», і сотням дрібнішої вченої челяді разом із проектантами електростанції, зодчими і тисячам рядових будівельників, які з бадьорими піснями і лозунгами радісно й дружно копали могилу, чи то пак – зводили самі собі... саркофаг…

Інша справа, що сьогодні, як довідався отець Георгій з тих газет, що час від часу приносила йому Ольга Михайлівна, тай з розмов з іншими парафіянами, багато хто з поважних людей відкрито заявляє, що споруджувати атомного монстра під самим Києвом, майже у центрі Європи та ще й у животворящому серці України, звідки починаються усі її ріки – наземні й підземні, усі її млаки земні і води небесні, – було не просто безумством, а злочином проти власного народу і людства взагалі. Але чому ж тоді вони, нові господарі життя, патріоти і керівники держави заявляють, ніби спорудження могильників для відходів ядерного палива з усієї Європи в Чорнобильській зоні, у самозаймистих торф’яниках, які стоять на плавунах і підземних водних запасах України, розрахованих на тисячоліття, – безпечне і вигідне? Кому – вигідне?! Господи, врозуми! Помилуй нас, Господи, бо жодного оправдання не змігши дати, ми, грішні, приносимо Тобі, Милосердний, цю молитву: «Спаси нас і помилуй, Господи!».

– Щось трапилось? Вам погано? – стривожився Юрій, помітивши, що з попом справді щось коїться: то він білів на лиці, то багровів, то завмирав у позі комахи-богомола, то починав марширувати, як солдат на плацу, бурмочучи молитви.

– Ні-ні! Нічого не сталося... Просто згадалася... Згадалася ніч з 25-го на 26-е квітня... Почувши від Дятлова про аварію, я зрозумів, що це... не жарт, і не розіграш... Дятлов не вмів жартувати... В нього взагалі було відсутнє почуття гумору. Не пам’ятаю, як вибіг з квартири, як сів у машину. Пригадую тільки, що до станції добрався буквально за лічені хвилини: гнав машину, як божевільний. Насторожило безлюддя на території. І тиша. Як після смертельного нічного бою. Тільки біля четвертого, охопленого вогнем і димом, блоку – метушня-біготня. Яка здавалася радше кадрами якогось фантастичного фільму часів німого кіно. Беззвучно під’їжджали пожежні машини, беззвучно віддавали команди військові, беззвучно дерлися на стіни пожежники, беззвучно били по стінах зі шлангів тугі водяні струмені, солдати, яких невідомо хто невідь-звідки вже встиг пригнати на місце аварії, беззвучно згрібали руками розкидані вибухом уламки залізобетону й арматури... І я вжахнувся! Точніше, я з жахом дивився на молоденьких солдатиків, які згрібали голими руками уламки, і… розумів, що це… ще не Армагеддон, але вже… Апокаліпсис…

Отець Георгій зупинився, прихилився до стіни храму. З-перед очей не йшла та безумна картина… той злочин… Так, тоді його, Бунчужного, просто убило те, що усі рятувальники, крім пожежників, працювали, як потім писатимуть газети, без індивідуальних засобів захисту. Але він тоді не міг подумати, що жоден із цих хлоп’ят, які знали про атомну енергію хіба що зі шкільного підручника фізики, жоден із цих мимовільних героїв, котрі в ту ніч першими «взяли на себе вогонь» пекельного реактора, не виживе...

Але, як і всі свідки тієї ночі, надіявся, що мине страшна ніч, а з нею і страшні кошмари, і настане знову день, як і раніше, мирний, звичайний білий день…

І день настав – і перший, і другий, і третій і шостий, але як один – схожий на останній день Помпеїв, а чи світу, коли перед кожним розкриється Книга Буття на тій сторінці, що під грифом – «секретно»...

– Ви знаєте, що мене в ті трагічні дні найбільше шокувало? – ніби опам’ятавшись, спитав Юрія отець Георгій. – А те, що за межею атомної станції, чи то пак за кілька кроків від «розверзлої преісподні» йшло звичне життя! Люди пили, їли, йшли заквітчаними колонами на першотравневих демонстрація, вітаючи керівників партії і держави усіх рівнів, не відаючи, що буквально завтра їх зжене із цієї землі, з міст і сіл, як птахів з насиджених гнізд, невидима, нечутна, і тим жахлива атомна війна... Навіть тоді, коли, нарешті, оголосили примусову евакуацію, люди не розуміли масштабів катастрофи...

Отець Георгій зітхнув. Усвідомлюючи не тільки масштаби, а й наслідки аварії, особливо на генетичному рівні, він просив дружину ради їхніх ще ненароджених дітей поїхати до мами на Черкащину. Але Таня не посміла порушити наказ «свыше»: усім партійним і радянським працівникам не панікувати і до останнього залишатися на зараженій території, демонструючи народові цілковиту безпеку оскаженілого «мирного атома».

Безумці... Бунчужний по своїй наївності думав, що після цього страшного атомного суду, почнеться суд людський. Чекав трибуналів. Але, як звично, усе зам’яли, загладили, затемнили... Винних не знайшлось...

– Але ви не відповіли на моє запитання...– нагадав про себе знову забутий настоятелем Юрій.

– Ах так... звичайно! Але, вибачте, про що… запитання?

– Чи могли підірвати четвертий енергоблок інопланетяни?

– Авжеж! Спробували було списати усе на ворогів народу чи то пак, перепрошую, комунізму, навіть на інопланетян, але й на це не вистачило розуму... Не знаю про інопланетян... Що ж стосується колись мудрого і вченого інженера, бундючного фізика-атомника Георгія Бунчужного, а нині смиренного ченця-схимника, то він все ж таки вірить, як і вірив, що Чорнобильська трагедія не обійшлася без втручання вищих сил, інакше... інакше не зосталося б на землі ні цього лісу, ні цього болота, а ні храму Божого на ньому. А нас із вами, Юрію, й поготів... Того страшного чорного дня Господь врятував світ від Диявола, що сидить у нас...

І обидва чоловіки, не змовляючись, важко зітхнули.

Категория: 48 | Просмотров: 690 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ЖИТІЄ ВОСКРЕСЛОГО ЛАЗАРЯ

Якби хтось запитав отця Георгія, як він, Жора Бунчужний, опинився у Храмі на болоті, він не відповів би, не відповів би й на Страшному Суді перед Богом. Бо поки що це зоставалося таємницею і для нього самого. Таємницею, покритою пеленою безуму.

...Біль опаленого радіацією тіла був такий нестерпний, що він іноді годинами лежав непритомний, аж доки не впав зовсім у безпам’ятство, схоже на величезний, підвішений до неба і наповнений рваними жмутами жовтуватої скловати, мішок. Скловата огидно прилипла до шкіри, запорошувала очі, набивалася до рота, від чого усе його тіло, навіть нутрощі, навіть кістки – пекли і свербіли. І від тої пекельної фізичної муки не було спасіння, не було ради. Здавалось, він перетворився на колючий жмут використаної брудної скловати, глухий і сліпий. Лише часом крізь сіру мішковину страждань мерещились білі халати лікарів і заплакане обличчя Тані. Чув її обурений голос:

– Чому ви його не відправите літаком у Москву, як інших? В опіковий центр? Ви що, хочете, щоб я дзвонила самому...

– Дзвоніть хоч самому Богові. А не відправили, бо він не долетить. Він помре від больового шоку раніше, аніж ми його донесемо в простирадлі до дверей палати. Хіба ви не бачите, в якому він стані?! – відповідав Тані терпляче один і той же чоловічий голос.

А одного разу, коли не було біля нього ні дружини, ні лікарів, зайшли в палату двоє молодих, схожих на студентів-практикантів, юнаків. Нахилилися над мішком, виловили Жору Бунчужного з пекучого хаосу, взяли попід руки і... майже понесли – спочатку коридором, лунким, довгим і ніби дзеркальним, що плавно переходив у сонячну алеєю розкішного саду, сповненого пахощами квітів і щебетом пташок та обнесеного високою білою стіною. Спершу він побачив стіну, а потім хвірточку в ній, таку вузеньку і маленьку, що крізь неї міг протиснутися хіба що людський палець. Та не встиг здивуватися цим, як відчув, що сам вільно проходить крізь неї, мов нитка крізь вушко голки. І… скрикнув, провалившись по шию у смердючу, як вигрібна яма, темряву! Та в ту ж мить хтось знову нахилився над ним, але не рятував, лиш промовив лагідним голосом:

– Он бачиш – світло? Йди туди. Там – благодать.

– Боже, спаси! – заридав–заборсався в темному болоті Георгій Бунчужний, зрозумівши, ЧИЙ то Голос. Але відповіддю йому було безпросвітне безмов’я.

Скільки він брьохався, борсався, брів і плив по тій трясовині, провалюючись із головою, захлинаючись огидною тванню? Рік? десять? Століття? Втомлений, знищений, смертельно знесилений… Та коли, здавалось, останні сили покидали його і жадібна бездонна драговина ось-ось мала проковтнути його, перед очима спливала соломинка-очеретинка, купина або корч, і він хапався за них, виповзав, щоб глитнути ковток свіжого повітря. Однак за мить бридкі болотяні тварюки стручували його з рятівної купини, виривали з рук спасенну соломинку, і, втелющившись смердючими задами на голову, запихали назад у багно, а бувало, що й тягнули за ноги на дно. І так – до безкінечності... Але, мабуть, усьому людському, доброму і злому, колись настає кінець, бо, нарешті, скінчились і Жорині страждання. Неждано. Раптово. В той самий момент, коли вирішив змиритися із долею і розчинитись у своїх брудних бридких муках, щось зблиснуло в його закаляній душі, в осліплих очах, і той самий лагідний Голос сказав:

– Це тільки половина дороги. Другу мусиш пройти по землі...

Коли Григорій Бунчужний прийшов до тями, то побачив себе розпростертого на підлозі якоїсь майже порожньої, якщо не рахувати високого столика посередині, дерев’яної хатки, або радше старої сільської церковці з потемнілою від часу єдиною дерев’яною іконою над вівтарем. Хотів пригадати, що було перед цим, але нічого, окрім болю, страждань, мішка зі скловатою і смердючого болота, не міг пригадати. Тому здивувався, що зараз, саме в цю мить його нічого не болить! Навпаки! Відчував таку полегкість, таку невагомість в душі і тілі, ніби щойно випав із вікна палаючого будинку у чисту прохолодну річку.

«Мабуть, я вмер і потрапив у чистилище… Чи куди там ще потрапляють душі грішників? – подумав. – Цікаво, як виглядає безтілесна душа?».

Боячись поворухнутися, щоб, бува, не розсипатись, почав з жадібною цікавістю обдивлятися себе. Спочатку побачив руки в рукавах брудно-сірої сорочки, тіло, прикрите якимсь дрантям. Значить: живий і тілесний! Спробував піднятися, встати на ноги, але тіло не підкорялося, мов паралізоване. І цей факт стривожив воскреслого Лазаря, як подумав про себе Бунчужний, але не приголомшив. Навпаки, відчув пристрасне бажання – вижити, жити! Тож, зібравшись на силі, поповз до відчинених дверей, перекинув неслухняне, обважніле, як мішок з піском, тіло через поріжок і скотився з невисокого дощатого ганочку (чи то паперті?) в густу траву. Довго лежав, перевертаючись то горілиць, то долічерева, водив очима по голубому небу, по білому світу, по деревах і кущах, що росли на ньому. Зупинився на хижці, з якої щойно викотився. Вона справді була схожа на капличку, або на мініатюрну старовинну церковцю, які ще де-не-де зустрічаються у глухих селах Полісся... Злегка піднявся на лікоть, далі сів, і здивувався, побачивши, що стоїть вона... на теж крихітному острівці серед, здавалося, безмежного болота! Але не смердючого, страшного, через яке він брьохався, а порослого зеленими кущами верболозів, вільшини, куртинами лепехи, осоки-рогози і ще якогось незнаного квітучого зілля. Згадався Робінзон Крузо... Відкриття засмутило, однак згадка про Робінзона втішила – значить, він не зовсім втратив пам’ять, якщо згадав улюбленого літературного героя зі свого дитинства. Дасть Бог, пригадає, як він сюди потрапив... І зрозуміє – куди? Де він? Та не це важливо! Важливо, що він, Жора Бунчужний, живий! І при розумі! Що бачить таке синє, таке дороге небо над головою, чує шум лісу, відчуває прісний запах трави, тонкі пахощі дрібненьких квіточок, і... втому, від якої хочеться просто спати.

Невідомо, скільки він спав… Чи марив, час від часу прокидаючись: у гарну погоду – просто неба на траві, в негоду – в церкві на підлозі, крізь щілини якої теж пробивалася молоденька травичка. Потім знову провалювався в небуття, переконаний, що таки вмер, однак те, куди він потрапив після смерті, і не рай, і не пекло, а інший, якийсь паралельний, матеріальний чи віртуальний, але дуже схожий на земний – світ. Проте – для чого він сюди потрапив і дякуючи кому – знову ж таки не міг ані пригадати, ані уявити.

І тут раптом він прокинувся від гострого відчуття голоду! Так! Саме – голоду. Майже звірячого голоду! Він хотів їсти! Жерти! Як звичайний живий чоловік! Значить… Він, Жора Бунчужний, таки живий! Матеріальний! У звичному своєму фізичному тілі! А не просто душа, прикрита фантомною оболонкою і недотлілим лікарняним лахміттям!

Трохи дико звучить, але якраз голод примусив Бунчужного остаточно ожити. А згодом у дурній від голоду його голові з хаосу думок, з плутанини химерних уявлень, нарешті, виплуталася перша розумна думка: «єдиний вихід не вмерти остаточно – почати… пастися. Так, пастися! Слава Богу, що трави на острові, грибів та ягід у ній – їж не хочу».

Так Бунчужний почав повертатися до «людського життя»: скубав листя трави, шпортав корінчики, дзьобав суниці-чорниці. Спрагу тамував росою та соком м’ясистих стебел, які смоктав, мов льодяники. Але його шлунок люто вимагав м’яса. У такі хвилини в лісах за болотом чулося голодне вовче виття, і чоловік лякався, і ховався в церкву. На ноги ще не міг стати, але по-пластунськи і на чотирьох пересувався спритно.

А якось вночі його розбудив страшний кошмар – приснилося, що став вовком, чи то пак перекинувся у вовкулаку, і тепер бігає пущею, спраглий людської крові. Непогамований рослинним їдлом голод, що зжирав його із середини, тільки посилив страх перед імовірністю різних генетичних мутацій та духовних деформацій від здичавіння. Тільки тепер Бунчужний зрозумів, як легко перетворитися у звіра, якщо нічого в тобі не зосталося людського, крім плоті.

І тоді його охопив відчай... На щастя, не страх, а – відчай. Бо саме відчай шукає дорогу до... Бога. Отож відчай нагадав Жорі Бунчужному про Бога, Голос якого чув, але не розумів, а сам – відступив. І душа чоловіка наповнилась торжествуючою радістю, ніби він допіру стрибонув на високе дерево, рятуючись від зграї вовків, і тепер переможно дивився на них згори. Охоплений цим щастям, почав молитися, як вмів, простими словами просити Бога, в якого раніше вперто принципово не вірив, аби повернув йому пам’ять, здоров’я, допоміг знову стати людиною і повернутися до людей.

Стомившись волати до Неба, затих, припавши чолом до прохолодних старих мостин церковної підлоги. І раптом відчув на собі, майже фізично відчув чийсь... погляд! Так! На нього хтось дивився, пильно, пронизливо, ніби зазирав у саму душу. Але це не лякало... Радий був стріти навіть убивцю, злодія, каторжника, аби лише – людину!

Георгій Павлович Бунчужний ніколи раніше, живучи серед людей, усіляких людей, яких іноді зневажав, а часом і ненавидів, не думав, що можна так смертельно тужити за ними. Так солодко марити зустріччю з ними. Отож, не знайшовши того, хто на нього так... пильно дивився, виповз на подвір’я, облазив кущі, позаглядав у зарості аїру, за край трясовини, та не примітив навіть слідів людських. Тільки в намулі при березі побачив відбитки величезних вовчих лап...

Розчарований, повернувся в церкву, аби спитати Бога, де той, хто дивився на нього. Та тільки відкрив рота, як... побачив... очі! Він упізнав їх. Бо не міг не впізнати добрі, скорботні очі своєї матері... Вони сяяли до нього зі стіни над царськими вратами вівтаря і плакали, уздрівши його, безвісти пропалого і пропащого, живим, але таким одиноким, нещасним, здичавілим і всіма забутим калікою.

– Не плачте, мамо! Все буде добре. Я виживу, обов’язково виживу і обов’язково приїду до вас на борщ. Ми ще побачимося, мамо! – заспокоював маму з такою щирістю, що вона повірила і заусміхалася до нього золотими своїми очима. І він теж усміхнувся і прийшов до пам’яті: Господи! З іконостасу дивилася на нього очима його матері – Матір Божа! І він все зрозумів, і подякував Богові за все, а найбільше за те, що тепер уже не самотній...

А вночі йому було видіння: Богородиця зійшла зі стіни, поклала йому руку на чоло і сказала, просто, як би сказала небіжка мама:

– Будеш, Георгію, першим священиком цього храму, першим настоятелем його і пастором пастви, яка скоро сама прийде до тебе. Ти ж бо чекаєш людей? Чекай. Вони вже в дорозі.

...Коли відцвів вереск, багно та іван-чай на болотах, пожовкло на осокорах, побагровіло на вільхах і посивіло на верболозах листя, у довколишніх лісах, окрім вовчого виття, почулися, нарешті, й людські голоси. Він вийшов їм навстріч і побачив, що то сільські жінки прийшли з козубцями по гриби та ягоди. Щоб їх не злякати своєю появою, назвався батюшкою Храму на Болоті, оскільки не відав сам, ані як церковця називається, ані як називається піп, який би мав у ній службу правити.

Оскільки то була свята правда, жінки радо повірили, не звернувши уваги, що батюшка облачений не в ризи золоті, а у вицвілий, запраний лікарняний халат, пішли слідом за ним помолитися у церкві, яку мали досі за звичайну хижку, бо в ній колись, не дуже давно, жив лісник на прізвисько Вовк, але той лісник «після Чорнобиля» десь пропав, може і вмер від радіації, якої тут повно, бо зона, а може евакуювався разом з іншими чорнобильцями в інші області, і там прижився, бо вони теж виїжджали в інші краї, хто в Херсон, хто на Полтавщину, хто під Вінницю, але там не прижилися, бо там – степ, а вони виросли в лісі, звикли до своїх пісків, мохів і мочарів, і вже не можуть без них жити, бо так воно й має бути: хто де родився, охрестився, оженився – там і віка мусить доживати...

Жінки, помолившись та перехрестившись на єдину ікону на іконостасі, вгостили священика, який чи то з неба впав, чи з-під земля виріс, грибами і ягодами, і рушили додому, статечно та врочисто, як колись, бозна ще коли, верталися додому після служби Божої їхні баби. Бо вже мами церкви обминали, такі часи були, але тепер часи інші, але от церков мало, тож слава Богу, що ця з’явилася, чи з неба впала, чи з-під землі виросла, в тепер вони всім розкажуть, хто ще зостався по селах і хуторах, і будуть щонеділі приходити, бо в будень нема часу з тими городами та господарством...

Так за приязною балачкою незчулися жіночки, як перейшли вслід за дивним попом підступну багву-мокву, і тільки, ступивши на берег, злякалися не на жарт: як же ж це вони... двічі перейшли Криваве болото, те саме, про яке всі у цих краях говорять, що воно... непрохідне?! І з подивом видивилися на дивного попа, на якому й підрясника не було, лише халат якийсь, мов тюремний! Та й сам піп, втямивши, ЩО тільки-но вичворив, стояв перед ними скам’янілий, блідий, наче блискавкою вражений.

Правду кажучи, Георгій Бунчужний був не просто вражений, а – шокований тим подвійним, ба! потрійним чудом, яке сьогодні з ним сталося. Адже ж він не тільки став на ноги, а й невідомо як – двічі! – перевів через бездонну трясовину людей! Двічі!

І в колись самовпевненій, а нині надломленій каліцтвом душі фізика-атомника завирувала буря почуттів: подиву, страху і щастя! Але й цікавості: як це сталося, як відбувалося, адже ж іще вчора не мав снаги кроку ступити! Повзав, мов полоз, пасся у траві, як скалічений браконьєрами дикий вепр! А тепер – от! Стоїть! Як людина – стоїть! І стоїть перед людьми, і… і негоден пригадати, як же ж УСЕ ЦЕ сталося? Пам’ятав тільки, що почув людські голоси і пішов їм навстріч. І тепер от стоїть перед теж наляканими дивом жінками, його паствою, і не знає, що казати?! Але – мусить щось сказати, інакше втратить цих довгожданих людей назавше! Перелякані, вони обминатимуть «Храм на болоті» десятою дорогою й іншим заказуватимуть, аж доки не зітреться у їхній душі останній спогад про Козацьку церкву і не заросте чортополохом, чи то пак, не розчиниться в багнюці єдина до неї стежка...

І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна, звів його руки до неба і промовив його голосом:

– Господи, спаси і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!

Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної нагоди, аби порснути в різні боки – від цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завівся божевільний піп, який спочатку водить їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога напоумити його!

Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпнулися тікати, самозваний піп піднявся з колін, і як нормальний розповів жінкам, не вдаючись у подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходитимуть на Службу Божу.

Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заусміхались і, дрібно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов відважно – слід у слід за самозваним священиком – багну, зачудовано обдивився церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба Божого Георгія на рукопокладення у Київ, як той зрозумів, до самого Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запрошено, з якоїсь нагоди зібрався весь священний клір на чолі із Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки велична урочистість прийому, я те, що його, самозваного «козацького» попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними: здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких тоді, після розвалу СРСР, ставало послушниками у відроджених монастирях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли Бунчужний представився «колишнім заступником головного енергетика сумнозвісної Чорнобильської атомної електростанції», в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного енергетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося... щось схоже на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді дивовижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну – про грішника, врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.

– Без Господнього чуда, – делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.

– Так ви мені… вірите? – спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо – почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди прийде його паства, що й сталося – прийшли жінки і він, один лиш Бог відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ... Ось і вся його історія, точніше – те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог знає.

Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом, бо їм треба про щось порадитись.

Зоставшись на одинці з Богом у малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знамениті фрески великого російського художника Васнецова...

На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква – як церква, фрески – як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена вечеря.

Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі успішний кар’єрист Георгій Бунчужний, що прийде такий день і час, коли йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС) доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..

Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький сан був простим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.

...Повернувся Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком, обдарованим прихильністю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та найголовніше – незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник – сам Творець», але практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.

Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх наставників не турбував, а вони – його. Люди ж місцеві, бозна-як і звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на справжнього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.

Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолів... хоча майже всі його апостоли, крім старого Петра Поліщука, жінки...

Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…

– Дуже люди нашіє стали мерти, – журилася перед Різдвом Ліда Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну межу...

– Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє... Ой, казали ж мої баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці пити, овоч із зіємлі їсти... І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди... От були старіє люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива...

Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди – не тільки і не просто його паства. Вони – його родина, його журба і радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли, розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.

Він сповідав, причащав і мирив цих старих самотніх дітей із їхніми дорослими дітьми, які не хотіли навіть у гості приїздити у рідні села та на хутори, що опинилися на межі зони відчуження. Писав листи внукам своїх парафіян, які росли без них по тісних міських квартирах, де, звісно, було місця вредним бабам і дідам, що вперто не бажали уриватися рідного кореня. Вічні проблеми і клопоти цих людей перетворили його з ченця-відлюдника на, Господи прости, на громадського діяча, їхнього оборонця-охоронця. Так виходило, що він захищав їхні інтереси перед місцевими посадниками, писав запити і звернення в різні інстанції, управління і міністерства, і таки добився, щоб їм орали безплатно городи і привозили під ворота свіжий хліб, а Оксаниних дітей відвозили автобусом у школу в сусіднє село, правда, тільки взимку, бо за тепла вони самі собі давали раду.

– О-о, той вічний клопіт – Оксанин виводок... Майже щороку маю радість хрестити новонароджену Оксанину дитину, і мрію дожити до тої неділі, коли обвінчаю котрусь із них... На жаль, у цих краях так давно, принаймні років із двадцять уже не гуляли весіль, а вінчалися... хіба що зразу після Другої світової війни... Отож мрію про вінчання, веселе, урочисте, бо втомився від скорботи, втомився відспівувати тих, хто, як писала Леся Українка, теж «втомившись життям щоденним», поспішив до Бога на спочинок. Молюся за упокій їхніх душ, а сам прошу Господа не забирати їх дочасно з цих, хоч і стражденних, але й благословенних Ним, глухих, болотистих пущ, – зітхнув отець Георгій, завершивши притчу про самого себе.

Юрій мовчав, вражений незвичайними перипетіями непростої судьби козацького попа. Та ще більше тим, що цей, справді, Божий чоловік так безоглядно відкрив перед ним, хлопчаком, свою стражденну душу. Таке з Юрком сталося вперше, і тому він не знав, як повестися, що казати, щоб не поранити і так зраненого життям отця Георгія.

ЛЕГЕНДИ КРИВАВОГО БОЛОТА

– Сьогодні, як я вже казав, Троїцька поминальна субота... А вчора, в п’ятницю, за давнім ще дохристиянським звичаєм, як ви знаєте, бо ж місцевий, у цих краях поминали Дієдів... Себто, дідів, пращурів. Може, й зараз поминають там, де є кому... – першим озвався отець Георгій. – Тож мусимо відслужити Всеношну і Літію по убієнних у всіх битвах і війнах, і по тих трьохстах козаках, які при такій страшній поразці війська Богдана Хмельницького під Берестечком, ось тут, у цім болоті все-таки здобули перемогу над завойовниками. На спомин про ту перемогу і зведений наш храм Покрови Пресвятої Богородиці, який в народі ще зветься козацькою церквою. Ви ж бо з уроків історії в школі знаєте про ту битву, тай читали, певно, книжку Ліни Костенко «Берестечко»? Навіть трохи дивно, що відбувалися ті історичні події хоч і давно, але зовсім поряд, чи не так? Якби моя воля, я б зобов’язав людей бодай раз в житті побувати на місці Полтавської битви, під Пилявою, Берестечком, Конотопом, Хотином, врешті, під Крутами…. відвідати Батурин, Чигирин, Холодний Яр, та й Гуляйполе не завадило б… А ви бували десь з того, що я перерахував? Нічого, ви молодий – ще побуваєте… А от я… навряд чи надолужу прогаяне… – отець Георгій скрушно зітхнув, посмутнів, задумався.

Юрко, щоб вивести попа з печальної задуми, кашлянув. І той справді пробудився, спохватився, винувато усміхаючись:

– Правду кажучи, я радий, що, дякувати Богові, перед Службою Божою маємо час поговорити про давнє і новочасне... Признатися, я скучив за таким молодим і уважним співбесідником, як ви. Правда-правда, не заперечуйте! Знаєте, я завжди мріяв про сина... Але, на жаль, не збулося... Мені здається, він мав би бути чимось схожий на вас, Юрію... Але... я не про те хотів... Вибачте! А про цей клапоть землі, на якому ми з вами стоїмо... Чи, може, ви не цікавитесь історією?

– Я ж казав, що цікавлюсь... – почервонів Юрій, згадавши, що назвався настоятелю краєзнавцем, і осікся: з того боку лісу, де причаївся бандитський «майбах», почулося тихе вовче виття, а відтак – гарчання.

Отець Георгій теж насторожився, але нічого не сказавши, мовчки перехрестився і перехрестив пущу, і гарчання стихло, і він продовжив, походжаючи подвір’ям і запрошуючи до погулянки Юрія:

– Тоді ви маєте знати, що цей болотистий закутень Полісся справіку звався Кровним, себто, рідним, а пуща довкола – Волхвиною, але у сімнадцятому столітті, після битви під Берестечком ліс був перейменований місцевим людом на Козачий, а болото – на Криваве. Та мінялися часи, пролітали над лісом вогненними смерчами війни, гриміли на поліських млаках-багнах битви, одна біда іншу заступала, одна перемога іншу затіняла. А бездонна пащека трясовини все ковтала і ковтала нові жертви, не розбираючи: переможці вони чи переможені, герої чи зрадники. Авжеж, юначе, ми з вами стоїмо на тисячодавній братській могилі, на некрополі-пантеоні, а точніше сказати, на самопохованні. Тож не дивно, що поліщуки десятою дорогою обходили це пропаще місце, цю ненаситну трясовицю. А згодом, взагалі забувши про золотий благовіст слави, пам’ятаючи тільки тужливі голосіння свої від неслави та горя, перелицювали назву лісу з Козачого – на Козячий, а Криваве Болото – на Криве. Така природа виродження: пониження героїчного, поглум святинь…Та все-таки, ніби на перекір цьому самознищенню справжні, пращурівські назви не зітерлися з пам’яті народної, а просто заховалися у казки, легенди та перекази, які передавалися з покоління в покоління, від діда до внука, і дійшли аж до нас… понівечені, вихолощені, майже забуті і ледь живі, як і ці, скалічені людьми, хащі і болота…

Авжеж, якою б довгою не була ніч безпам’ятства, якими затяжними і нещадними – епідемії і людомори, кривавими та нищівними – війни і революції, вони минали, народ оживав, приходив до пам’яті, знову згадував про ДЕРЕВО РОДУ, про своє КОРІННЯ і КРОНУ, побиту громами, обпалену блискавицями, пошарпану буревіями… Знову вишпортував із генної пам’яті казку, висотував пісню, в яких сурми та литаври грали та величалася слава. І знову всі згадували, нібито колись тут, на цім місті, що нині позначене на карті України як Полісся, квітувала легендарна – Атлантида. Нібито серед вічнозелених лісів красувалися пишні, розкішні міста з білого мармуру, в яких жили атланти – люди-велети, такі мудрі, талановиті, все можні й самовпевнені, що не бажали визнавати самого Творця. А одного разу, коли вожді атлантів, зібравшись на таємну раду, вирішили убити Того, Хто спородив їх і самим заволодіти Світом, потемніло завжди погідне Небо, спалахнуло гнівним вогнем, а земна твердь, задвигтівши, розверзлася і поглинула райські сади і пишні міста, і замість раю розкішного – проступила з глибин земних прірва, наповнена по вінця чорною тванню.

У другому варіанті легенди розповідається, нібито атланти з невідомих причин сіли в космічні кораблі і полетіли у космос, а міста свої опустили під землю до пори, до часу, і от-от мали повернутися, та завадила їм аварія на ЧАЕС.

Інша, пізніша легенда повістує не менш романтичну історію, начебто за часів Київської Русі в цих лісах жило плем’я волхвів. Жило мирно, просто, за своїми дивними законами, в гармонії з природою, у дерев’яних хижах, ані городів кам’яних не будуючи, ані племен інших не воюючи. Єдиною пишною спорудою було в них дивної краси капище, в якому волхви воздавали хвалу своєму доброму, веселому і щедрому Богові, виспівуючи та пританцьовуючи. Та не сподобалось це веселе і мирне плем’я лісове котромусь із київських князів. І не тільки безтурботним норовом, а більше тим, що збирачам податей не було чим в них поживитися. На позір були волхви нібито багатими, а здерти не було чого: хіба останню сорочку лляну чи шубу з горностая. Пояснювали таку безпечну вбогість і байдужість багатства земного волхви тим, що відають наперед судьбу свою, тому й не копичать тлінного.

Тож розгніваний князь свиснув свою дружину варязьку, дочекався ночі і рушив на непокірних, аби заскочити їх зненацька. Та волхви тому й відунами звалися, що про все наперед відали і чекали на князя. Нічний ліс, яким він продирався до осідку волхвів, зустрів його сяючим від смолоскипів капищем, веселим полум’ям кострищ та радісними співами щасливих красивих людей, одягнених у білі строї та пишні вінки з лугового різноквіття. Однак не зрозумів розгніваний князь такої гостинності. Думав, що то так волхви перед ним величаються, незалежністю своєю й силою похваляються. Розлютився ще дужче, махнув рукою, до брані лютої закликаючи. Натягнули дружинники тятиву на своїх луках, та не встигли стріли випустити, як волхвине плем’я, від старого до малого, перекинулося на стадо оленів і зникло у пущі. А розлючена княжа дружина – кинулася слідом. Невідомо, скільки тривала та жорстока погоня, але завершилась вона там, звідки й почалась. Вражені дружинники раптом побачили, що тупцюють вони на одному місці, притім так завзято, що вже застрягли по коліна в землю. Кинулися рятуватися, та було пізно: земля провалилася земля і брудна хвиля твані накрила і князя і дружину його. А стадо оленів спурхнуло в небо ключем журавлиним і полетіло у свій Ірій.

З тих пір і називають люди це болото – погоня... А церкву нібито спорудила жона князя, яка після страшної смерті мужа і дружини прийняла християнську віру.

Є й іще одна версія легенди: нібито цю капличку спорудила княгиня Ольга на тому самому місці, де був убитий древлянами князь Ігор... Але це вигадка, бо всі історичні джерела стверджують, що князь загинув під Коростенем. До речі, Ігорю, ви бували в Коростені – історичному Іскоростені?

Юрій, що вже й звик до причуд попа-самітника, який сам плутав грішне з праведним, і все ніяк не годен був запам’ятати його імені, приречено зітхнув:

– Якщо Ігор, до якого ви звертаєтесь, це я, то не був…

– Перепрошую, сину мій, перепрошую, Юрію… Хоча я не збирався вас ображати, просто імена – Ігор, Єгор – транслітеровано з Георгія. Чи, може, вам надокучили мої казки?

– Та ні, мені справді цікаво… Розказуйте, будь-ласка…. Мені справді дуже цікаво…

– Чудово! Бог свідок, вам мої оповідки ще стануть колись в пригоді… як краєзнавцеві. Отож, знову стали обминати це пропаще болото і свої, і чужі. Хоча розказують, що все ж деякі сміливці спеціально пробиралися до болота в ніч на Івана Купала, щоб побачити, як опівночі посеред болота спалахує вогнями ясними щось схоже і на капище язичеське і на церковцю православну… Не знаю, щодо капища, але думаю, що то церква Покрови Пресвятої Богородиці звістувала чудом про себе місцевому людові. Тож даремно сільські вчителі, ці атеїсти з принуки, спростовували вигадку, показуючи з-поміж десятків різновидів папороті – так звану страусову, молоді спорофіли якої темної ночі фосфорують голубуватим сяйвом. Народ, особливо молодь, не хотіли прощатися з прекрасною легендою. І таємницями – теж, бо без них ці тінисті пущі і багви-погоні, мохи-вільшаники, мочарі-гала, млаки-трясовиці були би просто нудними піщаними лісами і зловісними комарино-жабуриними болотами.

Так, Юрію, людям хочеться таємниць… Отож одним привиджувалися у досвіткових туманах над трясовиною білі розкішні палаци, з вікон яких, осяяних рівним спокійним світлом, лилася ледь чутна небесна музика. Другі клялись, що бачили ціле місто, населене людьми-велетами. А третім… Вірніше, третьому ввижається страшний відгомін козацького бою… Хоч було їх тут, тих боїв кривавих, і в Другу світову: і радянських регулярних військ – з німцями, і партизан – з оунівцями, і оунівців з партизанами – з німцями...

– А де правда, де вигадка? – й собі задумався Юрій. – Але якби не було, ви праві, усе треба знати про свій край…

– Де правда, а де – вигадка? То лиш один Бог знає. Але те, що Криве чи Криваве болото захищене якоюсь невіданою надприродною силою, засвідчував цілком реальний факт недавнього «матеріалістичного» життя народу, зокрема, і нашого з вами, Юрію, – усміхнувся отець Георгій. – Овіяна легендами трясовина уціліла навіть перед нашестям радянських меліораторів, що заповзялися перетворювати по всьому Поліссі вічнозелені торф’яники на сірі пустелі, якими тепер гуляють справжні пилові бурі... Не підпустило болото до себе, але перед тим, як мені розказували, проковтнувши кілька бульдозерів і «бобик» головного меліоратора Української Радянської Соціалістичної Республіки разом із планом його осушення.

– Я теж це чув. Від батька... – підтвердив Юрій.

– Може й справді таке було... Та попри все – болото собі жило і творило про себе легенди, дуже схожі на історичну правду, якою, здавалося, ХТОСЬ нетутешній, вищий за нас, минущих і тлінних, нагадує нам ЩОСЬ дуже важливе... про нас самих, – продовжував замріяно отець Георгій. – Бо інакше, як і звідки могла постати в самісінькому серці болота посивіла від давності дерев’яна козацька рублена церковця? І яким чудом-дивом тримається досі на притрушеній зіллям хисткій купині над безоднею? І коли вона постала?! У часи княжі, чи козацькі? А може, як наразі мала впасти на ці ліси і води гірка і чорна зоря Полин? І чому до чорнобильської трагедії ніхто її не помічав, окрім хіба що вашого, Юрію, батька?

– Може тому, що не всім дано бачити й чути? – згадав Юрій батькові слова.

– Саме про це говорив мені і ваш, Юрію, батько... Коли приходив під КаПеПе в день запуску того лиховісного експерименту…

Знову запала мовчанка. Кожен з чоловіків думав про своє, водночас майже про одне і теж, зокрема згадуючи, що дехто з тутешніх старих людей і місцевих краєзнавців, стверджували, що церковця здавен бовваніла собі на болоті, але всі думали, що то мисливська хижка чи курінь дивакуватого лісника, прозваного за похмуру відлюдькуватість Вовком.

– Отож ще одна, вже наших часів легенда – про вашого батька, – по хвилі озвучив роздуми священик. – Працюючи лісником, він у розмовах із грибниками та мисливцями місцевими, називав себе, як я зрозумів, насправді Волхвом, а ті, такого слова зроду не чуючи, перекрутили на Вовка. Так принаймні я уявляю собі цю історію тепер, з вами, Юрію, познайомившись, – провадив отець Георгій, радий, що є кому його слухати. – Та все ж згадували того лісника-самітника, що проміняв жінку, сина і родинний затишок на ліс і болото, добрим словом. Казали, що не простим був чоловіком, знався на травах, переказував біблійне пророцтво про зорю Полин, що має от-от упасти на ці ліси, пояснював, що насправді назва тої міфічної зорі не Полин, а Чорнобиль... Є такий бур’ян – різновид полину, в якого листя якого зверху темно-зелене, а зі споду – біле…

– Та ж он він – на міцному патикові, і корінь має довгий – не просто вирвати… – показав Юрій очима на високу лапату рослину. – У нас ще його називають – «підбіл». А є ще полин з дуже різким і духмяним запахом. Він росте в гарячих південних степах і в Криму – «євшан» зветься. Тато казав, що це той самий євшан, запах якого змусив якогось князя руського, здається, Ігоря, тікати з полону…

– Так, було таке… Розумний чоловік – ваш батько, Юрію… Наговорив я вам багато, та ще не всі легенди розказав, – засміявся отець Георгій. – Є ще у цій неписаній книзі – козацька сторінка. Але її ми прочитаємо потім, якщо, звичайно, ви, Юрію, захочете. А тепер, пробачте, мені треба до Вечірнього Богослужіння готуватися, оскільки за грішними ділами ми з вами Утреню пропустили.

Втомлений пережитим, Юрій лиш знічено крекнув. Сів у траві, задивився на осяяний сонцем ліс і намагався ні про що не думати. І так бідна його голова мало не тріскала від почутої інформації.

Отець Георгій, притуливши дашком до чола долоню, теж задивився на болото, яке у промінні полуденного сонця, здавалося багряним, наче кров’ю залитим. Хоча знав, що тої кривавості трясовині надають водорості-хамелеони, які під дією сонячного проміння змінюють зелену барву на калинову, а під вечір – і на темно-багряну, та все ж на серці ставало тривожно, бо тільки один Бог знав, чому ті водорості червоніють тільки у Кривавому болоті... Потім, провів долонею по очах, ніби стирав з них червоний відсвіт історії, і щось згадавши, вигукнув з досадою:

– Отакої! За розмовами ми знову забули про лілії для Богородиці! А скоро ж парафіяни прибудуть. А ось і вони!

Наразі з правого берега болота долинули людські голоси, здалося, ніби хтось когось кликав. Отець Георгій спішно вхопив якусь лозину чи вудлище і заспішив на клич. Але з півдороги повернувся, підійшов до дзвінички з п’ятьма дзвіночками, яку Юрій в суєті і не завважив, взявся за мотузочки і... сонна лісова околиця ожила, задзвеніла радісним благовістом. Ожила і возрадувалася піднесеною любов’ю до світу білого та всього на нім сущого і душа отця Георгій. Він засміявся, зізнаючись собі, що найбільше в церковному богослужінні любив передзвін благовісту. Отож, виконавши таку милу серцю частину Служби Божої, щасливий, мов би дитина, знову вхопивши свій «посох», заспішив до своєї пастви.

ЯНГОЛ-МУТАНТ

Хоча сонце вже краєчком ока визирнуло з-за лісу, пускаючи світляні зайчики по дрібних озерцях західної частини болота, на затіненій пущею східній стороні його, по якій пролягала невидима поміж купинами стежка до берега, ще клубочився туманець. Отець Георгій глянув у той бік, де на березі уже чекала його паства, перехрестився і, як святий Петро у бурхливі хвилі моря, ступив відважно в рідке і хитке моховиння трясовини. Правду кажучи, для настоятеля Свято-Покровського храму кожен перехід через болото по ледь видимих купинах був серйозним випробуванням, адже він ніколи напевно не знав, чи саме тут, де наразі ступила його нога, починається стежка. Так що, вела отця не мужність, а віра, що Господь не дасть йому оступитися. І Господь не дозволив йому жодного разу оступитися. Та все ж часом настоятелю здавалося, ніби вся нечиста сила сповзлася до стежки через бездну, обсіла кожен горбочок земної тверді. Аби не дати йому ступити, пручалась під ногами, хапала за підрясник, за палицю, спокушала страхом посковзнутися на слизькій купині, рахувала кожен його крок – від першого до останнього – тисяча двісті двадцять сьомого, коли він, нарешті, з Божою поміччю, ступав на берег. Тому мусив отець Георгій пильнувати не так стежки, як віри в те, що вона є, що проведе його з паствою крізь найгустіший туман і найчорнішу темінь, за будь-якої погоди – до Храму. І щоразу собі на підмогу моральну згадував притчу про апостола Петра, який зневірившись у могутності Христа, ледь не втонув у морі Галилейському, і – о диво! – одразу ж міцнішав у вірі, і міцнішала хода його, і твердішала під ногами стезя.

Ближче до берега туман рідшав, і в густій осоці проступала рівненько, як проділ у волоссі, протоптана стежечка. Уздрівши в білястих оболонках туману тонку і високу постать свого панотця, парафіяни поштиво закивали головами, стримано заусміхалися, шикуючись один за одним у живу вервечку, щоб за хвилину й собі відважно ступити услід за пастором у підступну багну.

Отець Георгій з правдивою радістю привітався, тим часом з прихованою тривогою оглядаючи свою нечисленну паству. Слава Богу, ніби всі дванадцятеро. Авжеж, як учеників... Прости, Господи, зухвале порівняння, але для цих людей добиратися щонеділі і щосвята десять-двадцять кілометрів по лісовому бездоріжжю до Храму Покрови Пресвятої Богородиці було не меншим вчинком, аніж для перших християн ПОЧУТИ Христа і ПІТИ вслід за ним іудейською пустелею.

Здалеку гурт людей, озброєних довгими палицями скидався на казкове допотопне військо, що вийшло на прю, не приведи Господи, з якоюсь бідою. А ближче – на подорожніх, що, блукаючи пущею, вийшли на берег моря, за яким має бути земля обітована, і не знають, як до неї дістатися. Підсилювали враження вузлики та кошики, які кожен мав при собі. Скромні панахидки, якими прочани прийшли пом’янути своїх небіжчиків.

Однак придивившись пильніше, отець Георгій помітив, що сьогодні пастви його побільшало аж на... так, на дві душі. Поряд із вчителькою на пенсії Ольгою Михайлівною, тієї самої, що постачала йому книжки з історії України і новини зі всього світу, стояла незнайома юнка у білій сукенці. Струнка постава і світле, розпущене по плечах волосся, робили її схожою на тоненьку берізку.

– А це моя внучка Леся, – зашарівшись від гордості, сповістила вчителька. – З Києва приїхала бабуню провідати. Леся в нас розумниця, студентка фізико-математичного факультету. А вірші пише, як Леся Українка!

Дівчина теж зашарілася від бабиної похвали, але не потупилася сором’язливо, а, навпаки, подивилася на отця Георгія з такою шляхетною гідністю, що отець Георгій аж здивувався: за роки свого священичого служіння у Храмі на болоті він не стрічався очима з таким чистим, відкритим і... «свобідним» поглядом. Тай у його власної юності, вихованої радянським режимом, був інший погляд, у прямому і в переносному значенні цього слова… Так ось вони які, діти Незалежності! Покоління, яке виросло… Боже мій! Так… виросло з тих немовлят, з тих нещасних діточок, над життям і долею яких заніс свій убивчий меч, виплеканий такими, як він, Георгій Бунчужний, хвалений «мирний» атом! Радше, безвідповідальне безголов’я таких як він, безбожників! Але ж, дивлячись на це чисте досконале створіння, не скажеш, що виросло в обіймах монстра… Що ж воно виходить?! Невже, справді, не такий страшний чорт… чи то пак, Чорнобиль, як його малюють у своїй уяві схожі на Георгія Бунчужного люди? Але, Господи, що він плете? Що ти плетеш, грішнику, забувши, що крапля Божого милосердя сильніша за вселенську ненависть Сатани! Вседержителю, Чоловіколюбне, Слава Тобі, Боже Всемогутній, що бережеш дітей людський… яких ми, батьки, не бережемо…

Перед очима священика постав нерозгаданий трагічний образ нежданого гостя нічного – Юрка, в очах якого було стільки… образи й недовіри… І болю – майже синівського – як до непутящого батька. І знову серце попа-затворника пронизав різкий біль за ненародженим сином… Жаль, не встигли вони до Чорнобильської трагедії стати батьками: Таня – зайнята партійною роботою, а він – кар’єрою і дисертацією про безмежні можливості мирного атому.

Згадка про дружину, про минуле, потрачене на несусвітні ідеї і неварті доброго слова ідеали, тільки поглибила печаль: чому він так бездарно промарнотратив, розтринькав свою молодість? Своє життя?! О-о, як йому хотілося, щоб діти, народжені Незалежністю, не повторили помилки своїх батьків? Дай Боже, щоби було так... Та вже є! Як би там не було, а розкрилений погляд цієї дівчинки-берізки звістує, що у тому білому світі, який він, Георгій Бунчужний, покинув понад двадцять років тому, не все так і погано. Головне, що Господь Милостивий вберіг популяцію від генетичних мутацій і духовних деформацій!

Принишкла паства з благоговінням спостерігала, з якою любов’ю пастор вітає кожного з них. Тим часом отець Георгій з трепетом душевним перевів погляд на другу, незнайому ще йому душечку. І – тільки глянув, як хитнувся під ним берег, а душа обімліла і заволала до Неба:

«Господи, Отче, Творче і Заступнику наш, усе з волі Твоєї і в руках Твоїх! Не покидай дітей людських, не покидай!».

Але на обличчі священика, осяяному усмішкою, навіть тінь не промайнула. Приязно усміхаючись, отець Георгій підійшов до «сердешної Оксани», як він називав подумки наймолодшу свою мирянку – багатодітну маму, що жила на глухому лісовому хуторі Бобрик разом з гризотами, злиднями та своїм численним виводком, який поповнювала бозна від кого в цій глухомані ледь не щороку, спитав:

– А що це за янголятко до нас прилетіло, сестро?

Скорботне обличчя «сердешної Оксани» перекосила вимучена усмішка.

– Це мій найменшенький… – видавила з себе. – Я ж вам розказувала, що він народився… якийсь… не такий, як усі діти.

Дитя справді було, Господи, спаси й помилуй, мало схоже на людське: одні кості та шкіра. Яйцеподібна, рахітична голова, до якої ніби… приклеєне бліденьке, аж зеленкувате личко з розкосими, якимись світло-темними, ніби дзеркальними, очищами...

І знову трепет Страху Господнього пронизав усе єство священика: Господи, спаси й помилуй, маля нагадувало... інопланетянина... чи то пак – тих зелененьких головатих гуманоїдів, відзнятих радянськими спецслужбами на кіноплівки, які їм, фізикам-ядерникам, працівникам засекречених об’єктів, спеціально показували ще в 70–8-х роках минулого вже століття для загального розвитку. Але передовсім – «ради бдительности», про той випадок, якщо інопланетянам «стукне» у їхні гостроверхі голови розпочати свої «зоряні війни» проти Радянського Союзу. Адже ж, як попереджав за кадром сталевий голос диктора, «першими об’єктами агресії позаземних цивілізацій найімовірніше стануть радянські військові бази, космодроми та атомні станції».

«Та певно! Тим інопланетянам нічого більше робити, як лиш підривати наші станції, поїзди і космодроми, – думав тоді з досадою. – От кручкотворці! Уже в космосі шукають ворогів, щоб на них сперти власні «недоработки» та головотяпство!».

Так і вийшло, як він передбачав: винних у чорнобильській трагедії теж шукали на небі... хоч і не в Господніх чертогах. Але він сам, провідний спеціаліст і науковець Георгій Бунчужний, і на Страшнім суді засвідчить, що тоді, в ту страшну апокаліптичну ніч, у квітневому небі над четвертим блоком висіли тільки великі, як волоські горіхи, рідні українські зорі... Як і те, що без втручання Вищих Сил, пожежу на четвертому блоці ЧАЕС не вдалося б погасити… І це підтвердять усі, хто там був тієї квітневої ночі, – і живі, і мертві…

Зусиллям волі отець Георгій вгамував бурю почуттів, думок, спогадів, що звихрились у його душі, погладив хлопчика по голівці, попросив маму:

– Давайте, Оксано, синочка – я понесу. Так буде безпечніше... І ходімо! Ставайте один за одним і – крок у крок – ступайте за мною, підстраховуючись палицями. Але – не бійтесь: стежка надійна, ви її бачите перед собою, тож нею й рушаймо.

Взяв на руки покірну дитину і розгубився – не відчув її ваги! Здавалося, несе на зігнутій в лікті лівиці один дух безтілесний... Стало не по собі. Згадалися пророцтва японських вчених, які першими прибули на зруйновану ЧАЕС. Тоді він обурився, почувши, що через 20 років на територіях, уражених радіацією, жінки народжуватимуть мутантів. Він не хотів вірити цим... бридням. І не тому, що й досі вірив у безпечність мирного атому, а тому, що вже… якоюсь частиною душі чи центрами в мозку… повірив у милість Божу і Його любов до людини… У те, що Господь (чи Вищий Розум) не допустить виродження тих, кого створив по власному образу і подобі.

І от – дожив: він тримає на руках дитину-мутанта, яка нічого не споживає, як скаржилась Оксана, крім підсолодженої цукром води, лісових ягід та грибів. Почувши про такий «раціон» малюка, він навіть обурився:

– Як? Ви годуєте малу дитину радіоактивними грибами? Оксано, хай врозумить вас Господь, бо тільки Він один знає, скільки рентген у тих ягодах і грибах, що ростуть у наших пущах!

– Та він нічого більше не хоче! – виправдовувалася перелякана жінка.

По цій розмові отець Георгій тяжко катувався, не міг простити собі недозволену його саном глухоту, неувагу до життя своїх парафіян. Адже ж по сердешній Оксані було видно, які в неї статки, як тяжко жінці виживати зі своїми дітьми серед злиднів і безробіття! Може в них тільки й того на столі, що гриби лісові та ягоди, що аж світяться тими мільйонами кюрі, які виригнув зі свого черева четвертий блок Чорнобильської атомної десятки років тому і – продовжує вивергати!.. В тому ж то увесь жах, що потривожена преісподня продовжує дихати нам в обличчя смертоносною сіркою! А слуги її нахабно брешуть, нібито розлюченого Змія приборкано! Що все в порядку! Що саркофаг – надійно захищає народ України від подиху атомного монстра! Але це дитя... воно – сама правда, страшна, трагічна... І від неї – нема ради!

Та все ж… та все ж сьогодні, сповідаючи Оксану, він скаже те, що давно збирався сказати як... ну, можливо, не як духівник, а просто як людина, обізнана з можливими наслідками планетарної катастрофи:

– Сестро, не народжуйте більше!

Так! Хай простить йому Господь, але він, отець Георгій, скаже ці слова…

І раптом… нога настоятеля послизнулася на купині і він ледве втратив рівновагу! Зляканий, міцніше пригорнув до грудей Оксанине дитя, звів очі до Неба, попросив подумки:

«Господи, прости грішного, бо чи маю право давати ці недостойні поради нещасній матері, якби навіть була вона найбільшою блудницею на землі? Чи маю право, знаючи, що всі, навіть у гріху зачаті діти, народжуються янголами! А може, Господи мій, я одного із них несу? Янгола-мутанта? Чи мутанта-дитину? Все одно… Але, Творче Милосердний, Твій раб Божий, ще не готовий осягнути цю Твою таємницю».

Наразі відчув легке поколювання в руку, якою притискав до грудей дитину. Ніби від електричного струму низької напруги... Скосив погляд на хлопчика: маля майже впритул дивилося на нього уважними дзеркальними очищами, в глибині яких, здавалося, проскакували голубуваті іскорки.

І тої ж миті отець Георгій згадав жалібну скаргу Оксани:

– Отче, він світиться вночі!

Здалося, в очах дитини промайнуло щось схоже на іронічний усміх, але на блідому, аж зеленому личку не тріпнулася жодна рисочка. Не здригнувся і міцно стиснутий у ниточку ротик.

– Отче, ця дитина така розумна, що я часом її боюся. Він знає все наперед і розраює мене, коли плачу. Каже, що забере мене на... Небо... Певно, панотче, ми скоро обоє помремо! То ж прошу вас, отче, потурбуватися про решту моїх дітей, – лебеділа сердешна Оксана минулої неділі. Тоді він, заспокоївши жінку, здивувався:

– Але ж ти казала, дочко, що дитя не говорить?!

– Він, отче, не говорить словами чи ротиком, як люди, а лиш самими очима! Дивиться на мене мовчки, а я чую, що говорить... І все розумію.

Тоді він, грішний, подумав, що свідомість бідної жінки не витримує випробувань, посланих Богом, і цілу ніч молився, просив Його змилостивитись над нею, зберегти їй розум задля тих дрібнесеньких діточок... Однак… щойно сам переконався, що жінка не вигадувала – дитина справді розмовляє очима! Чи то пак, подумки… А ще точніше, встановивши так званий… телепатичний зв’язок... О! От і зараз...

Отець Георгій знітився, відчувши якимсь сьомим чуттям, що дитина… ніби читає його думки і реагує на емоції, але… не наважується заговорити. Бережи, Господи, і це створіння Своє...

Жалість до Оксани, до її дитяти – перейшла у тиху ніжність до горстки людей, які мовчки, крок у крок, йшли слідом за ним, пастором своїм. Та все ж – не ним покликані до Бога, а – Богородицею. Матір’ю Божою, яка одна може зараяти і цій дитині… Ось, у день ЇЇ величного свята він покаже Матері це дитя і спитає: «Як нам бути, Мамо? Як нам жити далі, Всеблагая?».

Обережно, наче коштовну тендітну іграшку, притискав отець Георгій до грудей невагоме тілечко дитини, і воно у відповідь ледь поколювало його в руку теплом, схожим на те, яким колись його лікували... електро...

От тобі й маєш! Він забув, як зветься той популярний пристрій, яким лікували в радянські часи всі хвороби й недуги!!

– Електрофорез, – підказало хлопченя, не розтуливши вуст.

Отець Георгій вдячно усміхнувся, і знову відчув легке, як від батарейки, поколювання в руку. Очевидно, дитя в такий спосіб засвідчувало своє вдоволення бесідою. Але, Господи, звідки воно, народжене навіть не в пологовому будинку, а на копиці сіна, чи, в кращому випадку, на полу в якоїсь баби-повитухи, знає такі терміни, якщо на їхньому хуторі, скаржилась Оксана, і світла нема?!

Ох, ще одна Оксанина біда: якийсь заблудлий зек, з тих короткочасних розрадників, які бозна-якими вовчими стежками, приплутувався час від часу до воріт цієї лиходолиці, вже років зо два, як відрізав дроти електромережі, що вели до її хати, і разом із трансформатором відволік у найближчий пункт прийому металевого брухту…

Отець Георгій зітхнув і… Чи це йому причулося? Та ні, хлопчик теж зітхнув, мовби співчуваючи отцю Георгію, і зазирнув йому в очі своїми печальними світанково-присмерковими очима-свічадами. Настоятель спаленів від сорому, ніби допіру брутально облаяв, обізвав жінку при її дитині, яка сама страждає від сорому за свою матір, але навіть під страхом смерті не віддасть її на поталу людському осуду…

Над болотом стояла тиша, тільки час від часу почавкувала під ногами парафіян драговина. Уся увага людей була зосереджена на стежці. Страхуючи себе довгими палицями, люди намагалися ступати слід у слід за своїм поводирем. Не менш зосередженим і уважним був і сам пастор, відповідальний перед Богом за життя цих людей, яким він потрібний, і які потрібні йому, з якими він поєднаний цією стежкою, і поріднений Храмом, до якого вона веде.

Уже котрий десяток літ триває ця нелегка дорога, цей Хресний путь... Досить часу, аби пізнати кожного, хто ступав за ним, краще, аніж самого себе. Так, він знав кожного з них – до найпотаємнішого закамарка душі... Може тому, коли вони сповідалися йому у своїх нехитрих, майже безгрішних гріхах, душа його корчилася від сорому – і за себе, і за всіх тих, всеможних і маєтних, власть імущих, але похряслих у таких гріхах, що на них нема де хреста класти, а він, священик, мусить просити Бога за їхнє здравіє...

Грішний, він не міг піднятися до заповідано Богом у Його заповідях! Ця незрівнянна ні з чим доброта Всевишнього до кожної тварі своєї… Ця сувора настанова – вимолювати для кожного черва земного право на помилування, на благодать Божу…

Раніше, ЦЕ якось... муляло душу грішного папа, а гризти почало, коли сердешна Оксана раптом посеред Богослужіння вийшла з церкви і простояла за дверима аж до сповіді. А на сповіді зізналася, що не може чути, коли отець Георгій починає просити Бога за тих, що при владі. Бо їм Бог і так помагає з усіх боків, замість того, щоб помагати таким, як вона, котрі гниють у цьому радіаційному болоті разом з дітьми, забуті і Богом, і тими, про кого він дбає. Жінка ридала від страху перед Божою карою, а ще більше – від обиди, від гніву, що не покидав, палив її душу навіть під час сповіді.

– Не за їхнє благоденствіє я Господа прошу, – сказав тоді отець Георгій, – а за те, щоб Всевишній давав їм совість і розум бути добрими керівниками, дбати про державу і нас, народ... І щоб вони, керівники наші, поміняли господаря свого – на Світлого посланника Божого.

– То чого Бог не робить так? А я знаю чому! Бо вони, ті олігархи з депутатами, обікравши нас, церкви йому строять?!! – Захлинулася жінка риданням. І він нічого не зміг їй відповісти, окрім того, що відпустити гріх справедливого гніву.

І ось тепер Оксана принесла свою хвору дитину, щоб прикласти її чолом до чудотворної ікони Матері Божої, яка від Різдва несподівано для самого настоятеля оновилася фарбами, а за тим і замироточила. Якби він не був сам тому свідком, то не повірив би. Матеріалістичний світогляд, виявляється, сидить в ньому набряклим фурункулом... як і казки про волхвів, і байки про інопланетян, посланців позаземних цивілізацій, як оце нещасне пост-чорнобильське дитя, що дивиться на нього очима старого мудреця... чи святого мученика... А, може, й справді – посланця Божого, який розуміє і знає більше про людей, аніж вони самі...

Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.

Категория: 48 | Просмотров: 695 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ

Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.

– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння... І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.

Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!

– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то...

– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані... – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.

Крутелик, видно було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все... Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це... Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покараних... Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.

– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!

– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!

По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»

– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне...

Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.

«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:

– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то... та ікона ніби приросла до стіни.

– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.

– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…

– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.

Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де... Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче... Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..

– А-а! То ти вже пробував... винести її... – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.

– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?

«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.

Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі... Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…

За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.

Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов... Серп!

– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.

Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань... Іноді здавався собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів...

– Мати Божа, дай мені розум... – заблагав до чудотворної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:

– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці...

– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!

Юрій остовпів. Оце то... фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.

Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.

Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…

«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця Георгія, а позаду... за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…

Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!

Якась незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді... світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.

– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.

У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.

Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.

Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.

ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА

Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».

Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла... Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало... Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя... не витримав... Не пережив...

Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло... Хоча... він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним... якого вважав порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема... І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь... чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг...

Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів... Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися... Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим. Був такий гріх... був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!

Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія... мов кара Божа. І смерть Жені... І це вічне, не минуще почуття вини...

Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці...

За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…

Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.

Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика... теж гріховними, бо язичеськими.

Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнською вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.

Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохристиянського багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.

Але, Боже, який жаль, що тисячоліття переживши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьблених людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогоднішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде...

Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились... А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..

Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко... Синичка, як любовно її всі вони називають... І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію... Вимирає село... Висихають джерела... Гаснуть самоцвіти... Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намагалася поминати "Дідів”, як було колись: приготувала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був... Ой був, душечка, здавалося, тріпотить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді... раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»

І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.

Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.

ЛІТІЯ

Ще рано бити в тулумбас

й скликати ворогів на тризну,

бо сходить Божа благодать на мій народ,

і на Вітчизну...

«Де він чув ці слова? І чому вони так запам’ятались йому? Він бо навіть у школі не міг вивчити на пам’ять жодного вірша, навіть, здавалось би такого простого і доступного Шевченка... А тут... цілий стовпчик!» – дивувався сам собі Юрій, повторюючи, мов зачарований, здавалось би недоречні у церкві рядки. Бо в церкві доречні молитви, яких він теж, як і віршів, не знав, бо теж ніколи не вчив. І не було кому його вчити. Коли він ріс, тата, який усе знав, уже не було. А мама за роботою не мала часу. У школі, де він вчився, хоч на той час, особливо після Незалежності, вчителі і почали згадувати про Бога, але якось ніяково, з оглядкою. Отож всі його молитви: «Боже, поможи» та «Господи, помилуй!»

Щоправда, з того їхнього з татом короткого перебування у церковці після Чорнобильської аварії, зосталися у пам’яті незвичні урочисті слова, навіть згадуючи які, хотілося встати: престол, олтар, аналой, царські врата, іконостас, образи, клирос...

Поволі суєта у церкві вщухла, притихли урочисто на клиросі півчі – семеро жінок з дідом на чолі. Інші ж баби, жінка з рахітичною дитинкою, міська дівчина та він, Юрко, які представляли простих парафіян, побожно схилили голови. Раптом в глибині вівтаря високий тенор отця Георгія проспівав першу хвалу Богові і літня жінка, схожа на сільську вчительку, урочисто почала читати святе письмо, а решта мирян їй підспівувати. Юрій нашорошив вуха, намагаючись запам’ятати текс, але вчителька читала так швидко, що він мало що зрозумів. Тому приступив ближче і опинився перед самим престолом.

Коли ж царські врата розчинилися і вийшов отець Георгій, вбраний у святочні ризи, співаючи та обкурюючи кадилом православних, Юрій попервах навіть не впізнав у цьому величному священикові буденного, затривоженого пригодами з ним, Юрієм, настоятеля Храму на болоті. Навіть погляд, який панотець іноді зупиняв на Юрієві, був зовсім інший… Так дивляться хіба що маленькі діти та святі з ікон…

...Тричі славили вони Триєдиного Бога, тричі молили Отця Небесного за здоров’я земних святих отців, за благополуччя України, її влади ї народу, кожного тут присутнього. Жінки, підспівуючи, втирали сльози, єдиний дід молився із заплющеними очима, а відсторонено-байдужий хлопчик на руках у худенької замученої жіночки, здавалося, усміхався...

– Нині, брати і сестри, – голос отця Георгія злегка тремтів, – ми маємо день скорботний, але й світлий і Богом благословенний, Троїцьку Поминальну Суботу. У цей день справіку, ще з часів християнської Русі, в нашого народу заведено поминати своїх пращурів, своїх праотців, тих, що були корінням, з якого постав на цій, дарованій нам Богом, украєній від раю землі, український народ. Тобто ми з вами, нині сущі. Тож не відступимо від настанов церкви, християнського звичаю і покону батьків, і помолимося за кожну рідну душу, що ходила по цій землі, обробляла цю землю, квітчала її злаком і квітом, шанувала ці ліси, ріки й озера, захищала їх від наруги і винищення. Помолимося за полеглих у всіх війнах, січах і боях, і за тих, хто життям своїм заступив нас із вами в останній, будемо просити про це Бога, битві Розуму з Безумом, Світла з Темрявою, Творця Небесного з князем преісподні. Ми всі пережили ті страшні дні і ночі, ті жахливі години, коли наша земля, увесь світ здригнувся від Чорнобильської трагедії. Багато з нас були безпосередніми учасниками тих подій, не задумуючись, не усвідомлюючи, на чийому вони боці: Творця Вседержителя і Чоловіколюбця, чи – на боці руйнівника і людиноненависника Сатани, того самого поверженого Господом янгола, що вибрав собі шлях темряви і смертоносної духовної чорноти, і досі розсіває той безум серед людей і народів, провокуючи братовбивство, війни, геноциди, ненависть і ненасить, підриваючи віру в Господа. Це він спокушає нас розкошами надмірними, негідним багатством, лукавою славою і незаслуженими почестями і посадами запродатися йому душу, щоб потім, вселившись у наші безбожні, осліплені гординею і самовпевненістю душі, нашими ж руками творити зло! І ми піддаємося! І творимо самі собі зло. Собі і своїм дітям! Зло за злом! Чорнобиль – за Чорнобилем... Чорний біль. Гіркий біль. І не чуємо Бога, не чуємо його засторог і пророцтв його апостолів про Звізду Полин, яка впаде на землю і згіркнуть води у ріках… згіркне солодка кров нашої землі. І не каємось… не робимо висновків для себе. Тверезих, розумних висновків. Адже, брати мої і сестри, Чорнобиль – це не лиш горе, і наука тим, хто забув, що світло не там, де горить електрична лампочка, а де жевріє лампадка любові до Бога, а отже до того, що Він сотворив, оживив і нам заповідав. А заповідав Господь нам – цю землю і щастя жити на ній – багатство, яке ми так підступно занапащаємо, забувши уроки Чорнобиля, і сьогодні. Усі: від великих світу цього – до малих, таких, як ми з вами, переступаючи щохвилі закони Божі.

Але дні поминальні не лише для скорботи, а й во славу тих мучнів і лицарів, яких було більше серед українського народу, і чий дух незборимий досі тримає цю землю і небо над нею. Тож нині настала найвища пора згадати і вознести соборно до Бога і Богородиці, Пресвятої Діви, молитву і за тих героїв, що полягли за нас з вами ще понад триста літ тому, у ці дні, у цих болотах. Мужніх оборонців України, на честь яких зведений Божою милістю наш Свято-Покровський Храм. Молімося, брати і сестри, благаймо Бога відпустити їм, витязям, лицарям нашим, свідомі й мимовільні прогрішення та відкрити їм врата до царства Божого, і прийняти їх до воїнства небесного.

Та перед тим, як звершити Літію по убієнних героях, послухайте цю славну, хоч і трагічну історію про прадідів наших – козаків і ополченців війська гетьмана Богдана Хмельницького.

Отець Георгій враз міцно заплющив очі, ніби боявся осліпнути від блискавки небесної, і безгучно спитав:

– Господи, невже Ти простив мені, Господи, гріхи мої тяжкі? Невже послав мені Благодать говорити людям істини Твої?! Невже дав мені дозвіл на відпущення чужих гріхів? Спасибі Тобі, Господи…

Миряни, завваживши, що їхній священник раптово замовк, стривожено принишкли. Але отець Георгій тої ж миті розплющив очі, і, заспокоївши паству своїм «тихим» усміхом, почав казання:

– Ви, всі присутні у Храмі, вчилися в школі, і знаєте, що недалеко від нас, під печально знаменитим селом Берестечком, саме у цю пору понад триста літ тому сталася велика битва українського народу за свою свободу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. У кривавій, не вкритій славою війні загинули сотні, тисячі козаків, та не згинула Україна... І не згинула тому, що на оборону її стали триста українських спартанців. Стали ось тут, у цих болотах, на цьому місці, де стоїть Храм Покрови Пресвятої Богородиці...Тож, дорогі мої браття і сестри, прошу вас оглянутися разом зі мною у ті далекі часи і пригадати собі і дітям своїм, як це було і як це записано в нашу історію.

А записано так: 28-30 червня 1651 року під Берестечком відбувся генеральний бій козацького війська Богдана Хмельницького з поляками, який скінчився перемогою польської армії. Про перебіг битви збереглося багато свідчень, але всі вони настільки розбіжні, стільки в них дивовижного і легендарного, що тяжко скласти собі ясну картину тих жорстоких триденних боїв. Панує думка, що саме в час битви, як і перед тим під містечком Зборовом, зрадив козаків татарський хан. Він не тільки сам кинувся тікати, відкривши ворогові лівий фланг козацького фронту, але ще й захопив силоміць із собою самого гетьмана Богдана Хмельницького у той час, коли той кинувся було його перепиняти. Однак тепер історики доводять, що причиною польської перемоги над козаками під Берестечком була не зрада хана, а перевага польської артилерії, значна підмога двадцятитисячної німецької піхоти, добре вишколеної в Тридцятилітній війні, високі бойові прикмети польської кінноти, а головно — перевага польського плану бою, виробленого німецькими генералами. В результаті чого татари справді не витримали згубного гарматного вогню, сконцентрованого проти їх позицій, і почали в паніці відступати. Цим вони відкрили козацькі позиції з флангу. Та все ж козацький табір устиг «замкнутися», і цілих десять днів відбивав завзяті штурми й витримував облогу. І це тоді, коли самого Хмельницького в таборі вже не було, бо він, визволившись нарешті з ганебного полону зрадливого татарського хана, кинувся збирати нові сили на оборону краю, а команду над табором передав вінницькому полковнику Іванові Богунові.

Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.

Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»...

Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.

– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.

Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку...

Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?

І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.

Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».

Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.

Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.

29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.

Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?

«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».

Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:

– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.

– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності...

Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала!

Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…

Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:

– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.

Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок... Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…

– ... Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..

… Помолимось за упокій душ померлих... Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..

– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.

Малиновим дзвоном-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.

Отець Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю, спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь... сакральній тиші, наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев, драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані, що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до світу і всесвіту…

Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити. Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття народних обрядів, звичаїв з християнськими.

На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній фізик-ядерник, ані як теперішній церковнослужитель… Тай чи треба?

Категория: 48 | Просмотров: 731 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ПІД ОМОФОРОМ

Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття...

...Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.

«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться...».

Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.

– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте... – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.

– Як під омофором Богородиці... – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.

– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.

– А як прізвище вашого чоловіка? – несподівано запитав отець Георгій, не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали, працював на ЧАЕС?

– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.

– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.

– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».

– Будьте певні, там, де зараз... наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога... – сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.

– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.

– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!

– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.

– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.

Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».

І раптом отець Георгій аж сахнувся. Виявляється, не один він цієї ночі не спав: над темною травою світляною кулькою «зависла» непорушно голівка Оксаниного хлопчика, а очі… очі – блискучо-темні, як люстерка в пітьмі, дивилися в небо, всіяне міріадами різнобарвних зір, з такою зосередженістю, ніби хотіли щось там розгледіти, або когось побачити.

Отець Георгій перехрестився: свят-свят, що це йому, грішному, таке погане мерещиться?! Дивиться собі дитя на небо, то й дивиться… А йому, схимникові, який тих дітей і близько не бачив, мерещиться казна-що!

Сердитий на себе, священик перевів очі на болото. Відсвіти самоцвітних небесних розсипів відбивалися у його темних водах, зливалися із роями блукаючих світлячків, творячи феєричне і прекрасне світляне видовище. Пахло аїром, дикою гвоздикою, вереском, чебрецем, м’ятою... У цьому медово-пряному коктейлі приємно гірчив запах полину. У верховітті дерев солодко зітхали натомлені за день пустощами молоденькі вітерці-леготи, здували з листя росу і вона, перламутрово подзвонюючи, осипалась у сонні трави...

Велично і розкішно сходили на сонну землю Зелені свята.

БИТВА

Мимоволі отець Георгій зіщулився – з болота різко війнуло холодною запліснявілою вільгістю. Ніби раптовий протяг зненацька відчинив заржавілу браму в потойбіччя, погасивши і зорі у вишині, і світлячки на болоті. Стало темно й глухо, як погребі. Отець Георгій глянув угору і не побачив неба. Глянув униз і не побачив землі і людей на ній. Одна темінь. І тиша. Та за якусь мить цю глуху, мов залізобетонну, тьму розколола з тріском і ляскотом сліпуча блискавка. Ударив грім, рвонув вітер, затріщала земля, захиталося болото, розпліскуючи по берегах брезклу віковічну твань. Закричали перелякано невидимі в пітьмі парафіяни.

Отець Георгій, злякавшись, щоб вони в паніці, не дай Боже, не втопились у трясовині, схопився і, перекрикуючи бурю, заволав, рвучи голосниці:

– До церкви! Усі – до церкви! Негайно! Тримайтесь за руки!... За мною! Де дитина?! Хто бачив дитину?

І вражено вмовк: на рівні власних очей побачив... дзеркальні очища Оксаниного хлопчика. Дитина... (ні, це йому не ввижалося!) дитина мовби висіла в повітрі! І... просилася на руки! Але дивуватися не було коли, тож отець Георгій підхопив маля, прихилив до грудей, і рушив до храму. Острів, залитий каламутною дощівкою, гойдався, як дірявий човен. Сильний ураганний вітер з дощем і градом буквально збивав із ніг, виривав з рук дитя, яке, на диво, не плакало, а тільки міцніше чіплялося ручками за шию настоятеля, який все намагався перекричати бурю:

– До церкви! Усі – до церкви!

І перелякані на смерть люди, заскочені зненацька дикою стихією, почувши крізь ревіння бурі голос отця Георгія, отямилися й собі вслід за ним стали виборсуватися з водяного варива і гребти щосили на рятівний вогник єдиної свічечки, що одиноко догоряла на свічнику біля престолу.

Благополучно діставшись до церкви, отець Георгій переніс хлопчика через поріг, посадив на встелену зіллям долівку, а сам кинувся назад у темне ревище негоди – рятувати старших жінок. І зіткнувся з Юрієм, обвішаним знесиленими пенсіонерками. Десь поряд у буряній темені метався розпачливий лемент сердешної Оксани:

– Де дитина?!.. Боже, де дитина?!

– Дитина у храмі! Жива-здорова! Дайте руку! – прокричав панотець, намагаючись допомогти жінці вибратись із водяного виру. – А де Ольга Михайлівна з внучкою? Де Поліщук?

Але мокра з голови до ніг Оксана не знала, де вони, ридаючи, але вже від щастя, що дитина знайшлась і жива. І тут отець Георгій побачив, як у глибині темряви мутна злива ніби полоще білу сукенку дівчини Лесі. Почув приглушений буревієм крик-стогін:

– О-о-ой!.. Бо-о-оже... О-о-ой, лю-ю-юди... Хто живи-ий, ряту-у-уйте! Оо-ой... спаса-а-айте!

І тут спалах блискавки вихопив з буремної водоверті страшну картину: вчепившись за кущі однією рукою, Ольга Михайлівна намагалася другою втримати за руку внучку, яку каламутний потік затягував у трясовину, що теж вирувала-клекотала розбурханим морем. Допомогти їм намагався старий Поліщук, що теж невідомо яким чудом зачепився за кущ верболозу над самим болотом.

Мокре волосся на голові панотця заворушилося. Не питаючи броду, кинувся у вир і в ту саму хвилину, коли всіх трьох нещасних мала поглинути безодня, висмикнув дівчину за поділ сукні із водяної пастки, а з нею – й Ольгу Михайлівну з Поліщуком. І тут гримонуло з такою силою, що панотець оглух. Бачив тільки, як за крок від нього ввійшла у воду блискавка, мов палаюча стріла, тільки задиміло і... І стало тихо! Буря так же нагло вщухла, як і почалася! Спішно, мов перелякане гаддя, стекли-сповзли у болото з острова каламутні ручаї дощової води. З неба махом спала чорна пелена грозової тучі, і знову весело заяскріли, наче вмиті, чисті і високі зорі.

Отець Георгій зітхнув з такою полегкістю, ніби йому три гори спало з пліч. Звів очі до неба, шукаючи архангелів. Бо якби йому хтось розказав про те, що тільки-но відбулося, він не повірив би. Не повірив би й самому собі, якби не свідки.

Мокрі, настрашені, ще не вірячи, що живі, не кажучи ні слова, пішли вони всі четверо на вогник свічечки, де їх під Омофором Богородиці чекали решта парафіян, слава Богу, живих і неушкоджених. Не змовляючись, без команди отця Георгія, усі впали на коліна перед чудотворним образом Богородиці і вперше побачили на піднятих вгору її руках – Покрову. Вона сяяла, як різдвяний сніг!

За дверима церкви починало сіріти, а небо над ще темним лісом – рожевіти. На болоті теж розвиднялося. Густий білий туман клубочився, як небесні оболонки. На тиху після бурі землю сходило з небес величне свято Трійці.

Треба було готуватися до Священної Літургії.

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Священна Літургія почалася з величальної молитви: «Величаємо Тебе, Життядавче Христе, і шануємо святого Духа Твого, що Його від Отця послав Ти божественним ученикам Твоїм...», – і завершилась словом отця Георгія до пастви:

– Дорогі брати і сестри! Ви знаєте, що підчас тайної вечері обіцяв Ісус Христос Апостолам, що після Вознесіння Свого на небо зішле на них Пресвятого Духа, який навчить їх всякої правди і додасть їм відваги йти проповідувати святе Євангеліє. Чи не пережили ми з вами цієї ночі щось подібне: коли вже втратили були й надію зостатися живими, десниця Господа нашого вгамувала бурю, спинила зливу, і витягла нас із пащі Звіра, а Богородиця молитвами до Сина Божого простелила перед нами свій Покров білий, як перед тими козаками, про яких ми вчора згадували на Літії, а народ їх у пісні увічнив: «тут їх триста, як скло, товариства, лягло»…А Святий Дух додав нам сили і мужності в нерівній битві з негодою, і зміцнив в одностайному бажанні допомогти один одному в біді. Так явив нам Всевишній Свою Триєдність: Бога-отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого! Тож хай дасть нам Трійця Свята сміливості чесно розказати про пережите Чудо Господнє іншим, не боячись бути осміяними чи зневаженими...

– Во ім’я отця і сина, і святого Духа, амінь! – повторили дружним хором парафіяни, тільки Юрій, почервонівши, опустив очі.

Нещасний парубок боявся, що хтось іще, крім нього, бачив, як казився, скакав-реготав у нічній веремії вчорашній його «поплічник» – отой чорний браток з «майбаха». То дробився-ділився на тисячі чорних рогатих чоловічків, то виростав у стоголового велетня, то клубочився чорним шипучим гаддям, то розлітався воронням, та все норовив заволокти Юрія у круговерть бурі… І тільки один Бог знає, як того не сталося…

– Вузькі й крем’янисті стежки до Тебе, Господи, – зітхнув отець Георгій, помітивши замішання хлопця.

Завершивши Священну Троїцьку Літургію отець Георгій святив на подвір’ї зілля, за яким не треба було далеко ходити: крок наліво, крок направо – і до твоїх послуг розкішні, вмиті росою (ніби й бурі не було) зарості розквітлого аїру, м’яти, папороті, кущі вільшини та верболозів, молоді клени та берези з осиками...

Парафіяни, як діти, підставляли під бризки святої води зелені оберемки і ще бліді від пережитого обличчя. Потім один за одним поверталися в церкву, по черзі прихиляли чола до чудотворної ікони. Останньою піднесла до вуст Матері Божої своє дитя сердешна Оксана.

«Так точнісінько колись батько підіймав мене, малого, до Чудотворної», – згадав Юрій і боязко підняв очі на Богородицю. По лагідному блиску ЇЇ очей, зрозумів: цього разу ВОНА впізнала його... І, може, й простила... Але чому в кутиках її очей зблиснули сльози? Чи здалося?..

Пора було розходитись по домівках. Попрощавшись із парафіянами, отець Георгій підійшов до Юрія. Був схвильований, навіть розчулений.

– Дякую Божому промислу, що привів, вас, сину мій, сюди. Ваша з’ява і все те, що ми пережили, просвітлила мою пам’ять, висвітлила гріхи, які мучили мене... А головне, що ми всі разом перемогли зло, яке не давало нам жити по-християнськи… Можливо, ви теж, сину мій, причетні до того, що Бог відпустив мої гріхи і послав Благодать відпускати іншим. Тож я і відпускаю вам всі ваші гріхи, хоч ви й не прийняли сьогодні таїнство євхаристії. Зате перед цим ми з вами в щирій бесіді один одному висповідались. Чи не так? Так. Спасибі вам і за те, що разом з громадою соборно молили Господа, аби жодна стражденна душа християнська – чи козацька, чи батрацька, чи вояцька – не блукала більше неприкаєно цими болотами, а приєднувалась до небесного воїнства, що там, на Небі, стоїть в обороні України…

І хоч Юрій мало що зрозумів із одкровення чудного попа, зате відчув серцем, що після того, що вони разом пережили, вони, нарешті, врятують і батька. А може, вже врятували? Може, Богородиця і перед ним простелила свій білосніжний Омофор і вивела з лікарні страшної і з недуги ще страшнішої? Бо на душі було незвично легко і світло.

– Отче Георгію, він хоче щось вам сказати, – до них підійшла сердешна Оксана з дитиною на руках.

– Я слухаю тебе, дитя моє, – лагідно звернувся до німого хлопчика отець Георгій, теж уже нічому не дивуючись.

Однак хлопчик мовчав. На його личку не ворухнулася жодна рисочка, не розтулився міцно стиснутий ротик. Тільки в глибині «дзеркальних» очей ніби іскорки проскочили, і в гулкій, аж ніби космічній тиші, що враз запанувала над болотом, чітко прозвучали два слова:

– Спаси Бог.

– Він дякує вам, – зашарілася сердешна Оксана від гордості за своє незвичайне мудре дитя.

«І заселять землю інші, духовні істоти, не залежні від ненаситної і гріховної своєї матеріальної оболонки, які насищатимуться Духом Божим», – чомусь пригадалися отцю Георгію останні слова, почуті від Волхва біля КПП ЧАЕС за тиждень до аварії 26 квітня 1986 року.

– Хай Бог береже тебе, дитино, і матір твою! – поблагословив отець Георгій.

– Отче! Отче, допоможіть нам переправитись! – покликали парафіяни з південного краю острівця, де починалася стежка через болото. Але отець Георгій не ступив, як бувало, з берега у багну, а, пропустивши наперед сердешну Оксану з хлопчиком, сказав:

– Ідіть самі. На що я вас і благословляю. Тепер ви краще мене знаєте стежку, яку стелить перед нами щодень над цією безоднею Богородиця.

… А потім стояв і дивився, як його паства спокійно, як битим путівцем, переходить трясовину: попереду процесії – Оксана з дитям, а позаду всіх – внучка вчительки на пенсії – Леся.

– А ви чого ще тут? – здивовано спитав Юрія, котрий нерішуче тупав на березі. – Доганяйте! Дивіться, як озирається на вас ота юна Мавка лісова. Та й батько зачекався: його сьогодні виписали з лікарні. Ідіть! Передавайте вітання від… його доброго знайомого – Георгія Бунчужного і… повертайтеся сюди. Я чекатиму вас. Обох.

Юрко аж рота роззявив від здивування, хотів щось спитати, але чудний піп суворо наказав:

– Ідіть! Батько чекає вас уже три години!

І збентежений Юрко не ступив – скочив у болото. Кілька хвилин отець Георгій для певності «тримав» поглядом постать парубка, але, побачивши, як той впевнено кинувся доганяти вервечку прочан, перехрестив і пішов до церкви. Кликало його туди щось схоже на відчуття дискомфорту, вини… чи сорому за невиконаний обов’язок. Тривожний туск в душі не минав, навпаки, переростав у гостре передчуття небезпеки... Так, він ясно бачив, як, поцілувавши Оксанину дитину в чоло, Богородиця заплакала. Але – чому? Невже та буряна, грозова ніч була тільки черговим випробуванням, а не остаточною перемогою над силами зла, що терзали цю землю і його душу? Невже, Господи?

В сум’ятті глянув на північний схід, туди, звідки прийшов і куди ось уже двадцять років поглядав з тривогою: у ясно-голубому небі над тим місцем, де за лісами мав бути Чорнобиль, висіла зловісна сизо-лілова хмара... І все зрозумів: битва триває!

З тривогою переступив поріг і скам’янів: Богородиця плакала кривавими сльозами!.. Хотів упасти на коліна, але почув тихий, наче мамин голос:

– Мерщій вставай і йди! Там, куди прийдеш, спитай кожного з царів людських:

«Ви що, не відаєте, що трапиться завтра, яким стане ваше життя?»

Скажи:

– Дихає сіркою пекло і не за горами день, коли буде відкинутий навіть від гробу свого кожен, хто землю свою руйнував і свій народ убивав! І прийде цей день, і понижиться гордість людини, і високість людей, і буде високим Сам тільки Господь того дня, і божки срібні, й божки золоті і божища – усі минуться!

– Вони не повірять, Мати Божа! Подумають, що я божевільний! Гірше! Вони не пустять мене й на поріг!

– Не говори про всіх. Кажи про себе і свою віру. Хіба ти не знаєш, що кожному буде по вірі його?

– Але ж я молився... Я за всіх них молився, але вони не вважали за потрібне пізнати Бога, то чи захочуть почути мене! І що я скажу їм таке, чого вони ще не чули?!

– І сказав Ісус: «Коли до царів і правителів поведуть вас за мене, не журіться, як або що говорити – тієї ж години буде вам дане, як маєте говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого у вас промовлятиме».

Від цих слів отець Георгій заспокоївся: якщо це було Об’явлення, що Бог відкриває йому Знання, до цього закриті, то він готовий сповняти Його Волю. Піднявся з колін, підійшов до чудотворного образу Богородиці, зняв його, загорнув у вишитий Ольгою Михайлівною рушник, пригорнув до грудей, замкнув церкву і пішов через трясовину не питаючи броду туди, де за лісами-болотами сяяв невидимими золотими церковними банями Київ.

«Повертаються вітри на кола свої», – подумав, згадавши середину квітня 1986 року, контрольно-пропускний пост ЧАЕС і бліде обличчя Божого посланця, якого прийняв за божевільного... А що чекає його, раба Божого Георгія, у тому світі, з якого він втік?

Тим часом, на протилежному боці болота, миряни, нарешті, діставшись живими-здоровими берега, збуджено обговорювали нічні події-чудесії. Нікому не вірилося, що таке пережили, але те, що допіру, ось-ось, тільки-но перейшли самостійно трясовину, і ніхто не втопився, а деякі навіть ніг не забруднили (!), свідчило, що минула горобина ніч не приснилась, а була насправді!

Юрій останнім ступив із хисткої купини у м’яку лугову траву, і з полегкістю зітхнув, відчувши під ногами надійну твердь. Мимоволі глянув туди, де ще недавно мерехтів зловісним пульсуючим світлом бандитський «майбах» і… помітив (чи привиділось?) як упала на те місце в гущавині густа тінь, далі різко зірвався вихор, сколихнув підлісок, шугнув у верховіття старезних осик і хляпнув разом із збитим воронячим гніздом у багну!

«Так, значить, мені не примарилось! Он хто буянив цілу ніч на острові!.. Да-а-а, не з простими хлопцями я мав справу!», – подумав Юрій і озирнувся, сподіваючись побачити на тім боці трясовини одиноку постать отця Георгія. І... не повірив власним очам: там, де ще мить тому було Криваве болото – зеленів невисокий пагорб, а на вершині його сяяв маківками та хрестами золотими старовинний, дивної краси, дерев’яний храм.

– Неопалима купина. Кажуть, її бачать тільки посвячені, – сказав хтось зовсім поряд. Юрій озирнувся: дівчина на ймення Леся.

– Ви теж її бачите?! – спитав пошепки, ніби боявся пробудитися зі сну чи сполохати міраж.

– Бачу! – луною озвалася дівчина.

Категория: 48 | Просмотров: 688 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

Гаспид і Маргарита

Віртуальний роман

НАРОД

В О Н И знову прийшли. Ті самі, що й учора і позавчора. І три, і чотири роки тому назад. Ті самі, хіба що ще більше вихудлі, виморені, неначе вимочені у воді. Одна шкіра та кості. Замість очей – налиті ненавистю темні впадини. Беззубі, розтерзані криком чорні роти... Вони насувались. Як морок, як Божа кара – лавиною. Сунули від озера, змітаючи дорогою білосніжні вілли, казкові дачі-замки, прикрашені середньовічними бійницями... Вони наближались усе ближче і ближче, невблаганні, як стихія, і, як стихія, безумні.

От уже впала і захрустіла під їхніми ногами, мов шкаралупа яйця, броньована брама. От уже їхні перекошені люттю обличчя поповзли, як зелені мухи, по тонованому склі веранди... Страшні людські тіні, що, здається, виповзли з давно забутих більшовицьких братських могильників, фашистських газових камер, жахітливих утроб усіх геноцидів.

З гучним дзвоном і тріском розлітаються бризками шиби, і людська хвиля, як смердюча каналізаційна вода, валом валить через пороги, заливаючи брудом лискучий паркет, пухнасті смарагдово-вишневі килими. Озвіріла повінь піднімається все вище і вище сходами, ламаючи ажурні, різьблені найкращими гуцульськими майстрами, поруччя. Ще мить – і цей смердючий людський паводок, від якого за кілометр тхне гниллю, тваринною злобою, захлисне другий поверх, Кирилів кабінет, спальню, дитячу! Боже мій, Боже мій, там же ж дитина... Дариночка... Де ти, Кири...?! Клич! Клич міліцію... Охорону... Де ж та, в біса, охорона?! Охххррр...

Безумний жах перехопив, лещатами стиснув горлянку, ще трохи, і я задихнуся давким передсмертним хрипом... Боже, спаси... Але крижана, поросла густою шорсткою шерстю лапа ще міцніше чавить крихку дихавку, а лукавий, єхидний смішок колючими остючками набивається у вуха, лоскоче мозок... Очі от-от вилізуть з орбіт... Смішок наростає, переростає в огидний ляскіт... Чорний, бридкий писок скаче м’ячиком перед самим носом... Чорррт забирай! Відпусти, сучий сину... "Отак би й давно!” – знущається пекельна личина, але шорстка лапа розтискається, відпускаючи горло, і я катапультую з ліжка.

Кири!.. Але Кирила немає. Тільки розпатлана зеленовида жінка з божевільними від жаху очима біжить поряд зі мною до дверей. Нічна сорочка мішком висить на її брезклому тлустому тілі... Чорт забирай, в о н и вже тут! Ця жінка, ця страшна розпатлана відьма, чого їй треба, цій безумній? Кири... Кири-лееее!..

Двері – навстіж. На порозі – Кирило: чупер – дибом, борода – сторч, краватка теліпається на плечі, як... петля! Петля... Нелюди! Що вони з тобою зробили, Кириле?!

Ридаючи, кидаюсь, мов дівка, Кирилові на шию. Але він, осатаніло відштовхнувши мене, кричить, бризкаючи слиною:

– І-ді-о-тка! Ти вже дістала мене своєю маячнею! Тобі, твою мать, лікуватися треба! І то негайно! В дурці!

Кирилова лють, мов крижана вода, приводить мене до тями. У золочених дзеркалах спальні зніченою юрбою збожеволілих від жаху жінок застигло моє розмножене віддзеркалення. І тут до мене доходить: сто чортів, знову цей сон! Знову цей сон... Але слава Богу, що це був тільки с о н... Я полегшено зітхаю, кладу руку на серце, готове вискочити з грудей, і винувато витискаю із себе майже по складах:

– Про-бач... цей сон... цей жах-ли...

На чоловікові лиця нема. Знаю, що це значить, хочу стриматися, змовчати, перепросити, але... не годна. Бридка мармиза пекельного Гаспида вже зависла, як павук на ниточці, під різьбленим сволоком еркера. Я ще хапаю ротом повітря, нутро моє вже клекотить, як чан із розпеченою смолою, досадою на саму себе, злістю на цілий світ, і не-на-виссс–тю, не-на-ви-стю до цього розпатланого виродка з петлею на шиї... Ненависть скручує мене, як перевесло, аж хребет тріщить, і від болю я хриплю низьким, не своїм голосом:

– Ти... жжживолупе... це – не со-о-н! Не може одне і те ж снитися роками... Це – попередження...

Бридка гаспидська мармиза чорним німбом осідлала Кирилову голову і аж заходиться дрібненьким остючковим сміхом. Поволі Кирило теж починає сатаніти. Голос його зривається, і він верещить, мов базарна перекупка:

– Яке ще попередження, вар’ятко?! Яке ще по-пе-ред-же-ння?..

– Кири.., ВОНИ вже йдуть! І не сьогодні-завтра ВОНИ прийдуть і сюди і візьмуть нас на вила... Кириле, прокинься, бо спиш ти, а не я. Оглянься, що діється... Народ озвірів. Це попередження, знак...

Я хочу сказати: "Боже провидіння”, але слова стають колом у горлі, і страшний біль знову перекошує мене, як розсохлу віконну раму.

Сіра Кирилова борода трясеться, зуби цокотять:

– Ти права. Це... це – по-по-передження, що тебе давно треба було спровадити в психарню, ще сім років тому!

СІМ’Я

Від цих слів, від задавненої образи я втрачаю рештки самовладання. Лють закипає, бурлить в мені, як магма:

– Ах ти ж мерзотник! Ах ти ж гад повзучий! Он чого ти хочеш: в "дурку” мене! А може, в монастир?! Як відпровадив свою законну, але, на жаль, підстаркувату жону твій поплічник парламентський Петько Кряк? Щоб не заважала з молодими масажистками!.. І це – за моє добро?! За те, що я, я тебе ось цими руками зробила... З лайна кулю виліпила! Тебе ж ніхто ні за що ніколи не мав! Я, я тебе в політику привела! І депутатом зробила – теж я. І це всі знають. Всі!

Мене аж трясе від бажання спопелити словами це вічно непричесане створіння... І тоді, коли я вергаю на його голову розпечене каміння зневажливих, нищівних звинувачень, Кирило несподівано заспокоюється. Лице його зливається з бридкою мармизою пекельного Гаспида, єхидна усмішечка розтинає щілинкою зарослу фізіономію, крізь яку сиплеться сухе сичання:

– Сссука... Зззате тебе вже ма-а-ли! Ото мали – кому не лінь було... А я, дурень, підібрав... Ссстріпав, як сстолочену підссстилку, відмив, шлюбною жінкою зробив таке сссобі просссти Господи...

Від такої чорної брехні мені перехоплює подих, а гаспидська мармиза аж розсипається підленьким сміхом, і від тих чортячих веселощів лайка пре з мене, як чорна кров горлом:

– Ах ти ж невдячна тварюко! Хто кого підібрав?! А ти забув, як по вокзалах спав?! Як заробляв вечерю у самотніх столичних курвів? Жиґоло! Сутенер! Сибарит! Тоді ти торгував своїм... обмилком, тепер – совістю!

Єхидна усмішечка злущується з Кирилового писка разом зі здивованою гаспидською мармизою, як штукатурка зі старої повії. Він ошаліло смикає краватку – погана ознака. І юрба розпатланих жінок у дзеркалах запопадливо хапає по китайській вазі і стає в позу метальника ядра. Осліплий від люті Кирило шкірою відчуває небезпеку, але ненависть ніби пришпилила його до порога.

– Ні, ти не просто хвора! Ти – підла! Це я совість продаю? А ти – непорочна! А чи не твоя ненажерливість змушує мене кривити душею? Чи не тому я душу чортові продав, щоб ти, хвойдо світова, жила в шикарній квартирі, мала дачу, машину, смажила свій товстий зад на дорогих курортах? Щоб мала своє видавництво, газети, підприємства! Думаєш, не знаю, що навіть цю дачу ти змусила мене збудувати отут, щоб бути ближче до свого колишнього х...? Він викинув тебе, як ганчірку, а ти... що ти хочеш йому довести? Що знайшовся йолоп, який тебе, сучку, зробив порядною жінкою?!.

– На себе подивись! Думаєш, мені невідомо, як ви... обранці народні... паритесь по саунах з доларовими повіями?!

– Защепи свою брудну пельку, істеричко: дитина слухає!

Кирило люто затягує на шиї вузол краватки і кидається сходами униз. Краєм ока помічаю у дверях дитячої перелякане личко Даруні. Але злість затьмарює розум, і я щосили жбурляю услід чоловікові дорогу посудину. Пречудова порцелянова ваза тонкої ручної роботи, подарована китайським послом, розлітається з божественним дзвоном хмаркою барвистих метеликів перед самим Кириловим носом.

КИРИЛО

Кирило нагло сахається і, затуливши долонями рожеве безволосе тім’ячко, дріботить лискучим паркетом передпокою, як переляканий щур. Ні, радше, карлик! Із висоти другого поверху Кирило здається коротконогим горбатим карликом, увінчаним величезною сивою головою. Карлик навіжено б’ється у двері, вискакує на терасу, далі – на залите вранішнім сонцем подвір’я.

– Карлик Кирик – он ти хто, покидьку! – кричу услід і заливаюся дурнуватим реготом, як циган сироваткою.

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна, і новісінький вороний "мерс” понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців зі свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка... Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою "битвою під Ватерлоо”, як укопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Кирилом із чергової поїздки до Латинської Америки, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом причинного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?

ІДЕЯ

Причинний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий самий сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий самий дрібний і незахищений перед убивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся, як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п’яничку, до офісу Міжнародної ліги "Народна ідея” прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю у шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалася безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав "Народну ідею”. Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом’якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба його, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить у кабінеті на другому поверсі, по сходах угору.

На відміну від "Народної ідеї”, її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. "Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла”, – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа, але поки що з іспитовим строком, отож робити і жити він буде на дачі. Звісно, жити скромно і тихо. Не пити і не лінуватися. А не дай Боже що... І так промовисто подивилася на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика відвезли старенькою "газелькою” "Народної ідеї” в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких бомжів, як бездомний Кібчик, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або вже в раю: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в трущобах Борщагівки потомственому пролетаріату, здавалося, що рай тим-то й рай, що там усі живуть по одному у казкових персональних дачах-теремах, у яких десять кімнат і в кожній по здоровенному білому холодильнику, напханому всякою смакотою, у тім числі – на три чверті горілкою.

РАЙ

Але в тому раю, куди привезли голодного Кібчика, призначеної йому персональної дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Але холодильник, який Хазяйка раз на тиждень напихала продуктами для робітників, був. У гаражі. І хоч Кібчик до нього не мав персонального доступу, оскільки не був начальником, а лиш "підсобачником” у гуцулів, тобто підсобним робочим, однак не бідував. Їв з горянами кулешу з одного котла, спав разом з ними покотом у гаражі, слухав їхні патріотичні бесіди, підспівував і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу, від’їхали у свої гори, подзенькуючи символічними копійками у святкових тайстрах, але щасливі, що прислужилися народній ідеї, вирізьбивши для її Провідника затишну хатинку-колибу, Кібчик готовий був умерти не лиш за ідею, а й за своїх нових хазяїв. Тож скоро він перетворився на вірного і пильного сторожового пса, покоївку, садівника, вантажника, головного спеца у справах шашличних, сантехніка, а головне – на святого Петра, в якого ключі від брами до раю. Точніше, до воріт, які гуцули теж хотіли робити сосновими-смерековими, різьбленими та з дашком, як у їхній Гуцулії, але Хазяйка не піддалася на вмовляння, забоялася, що "підпалять, гади”, і замовила у патріотичних ковалів заводу "Запоріжсталь” броньовану браму, глуху, без національних орнаментів, зате надійну і з трьома замками.

Ключі від брами Кібчик носив на поясі при боці, подзенькуючи ними з великою гордістю. Через ті ключі Кібчик споважнів, обріс самоповагою і сальцем. Навіть ходив помістям не так, як колись, пролетаріатом, вічно згорбленим і "під мухою”, а – розправивши плечі та випнувши живіт. Але, звісно, як нікого не було поблизу. Коли ж Кібчикова душечка вчувала за верству безшумний хід хазяйчиної "хонди”, то миттю забивалася в п’яти, тягнучи за собою у штиблети і скарлюченого, тремтячого Кібчика.

ХАЗЯЙКА

...Хазяйка дивилася на тремтячого Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило... внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик прихистила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнювалась, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискували вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить! І цей... Заздрить, певно, пияцька морда, на її статки, на її становище... І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Кирилом скандалами, ще й підслуховує, черва болотна... Спостерігає за нею, вистежує... Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватися на свободу і рознести сморід по всій околиці... Підлий раб!

І це ж треба, щоб вона, та, що теж горло дерла за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а навпаки, наймит пана – паном.

Яка рівність?! Рівні тільки дурні, яким не вистачає розуму вирватися з рівних уперед. А мудрі – кожен сам по собі вищий і ще вищий. Зрівнює – бідність. Багатство – вивищує. Робить недосяжним для плебсу... ось для таких кібчиків, запрограмованих природою на роль рабів, прислуги, черні! Та ти йому хоч сто демократій дай, тисячу свобод, посади за один стіл із самим... президентом Америки, а воно – раб рабом.

– Ви мене кликали, пані? – перепитує переляканий раб на прізвисько Кібчик розпалену сімейним скандалом Хазяйку, що дивиться на нього з-за балюстради другого поверху, як тигриця з відчиненої клітки, з такою ненавистю, ніби от-от стрибне!

Хазяйка й справді аж гине зігнати злість на мимовільному свідкові її постійних принижень... методичного знищення її... як жінки, врешті, як людини – саме так! – підлим Кириком! Лють бухкотить у ній, як смола кипляча, як запечена кров, але стримує підсвідомий страх... убити Кібчика, і вона, зціпивши зуби, натискає на гальма, з такою силою, що зуби кришаться й іскри з очей сипляться.

"Господи, нащо мені таке горе?” – волає до Неба затюканий раб на прізвисько Кібчик і чує, як чиясь волохата лапа стискає йому горлянку.

БАБА АРЕХТА

– Зззамовкни... тварь дрожащая! Холоп! Смерд! – зневажливо цідить жовч Хазяйка, спускаючись царствено сходами. Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти:

"Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!..”

Цілющі, як гірське повітря, спогади напливають хвилями, заспокоюють роз’ятрену душу, відвертають думки від... огидної реальності. Хазяйка згадує, як у п’ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, у глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Пригадує, як, побачивши вперше внучку, баба Арехта довго вдивлялася в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала:

– Кум те кяме?

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за ім’я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби Арехти будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де цигани табором стають…

При цих словах чорне, пооране зморшками бабине лице на мить посвітліло, ніби на нього впали відсвіти вогню, що гуготів у печі, і знову потемніло. За все їхнє спільне життя бабине лице ясніло тільки тричі: вдруге, коли стара Арехта вела Маргаритку до Князя, і втретє – в останню свою ніч...

Хазяйка зітхає, задумливо і безцільно тиняючись широкою вітальнею, як колись циганськими толоками...

Придумане бабою ім’я дівчинці сподобалось. Мар-га-рит-ка... Марга-ритка... Дівчинка повторювала і повторювала чудне слово, перекочуючи в роті дзвінкі склади, мов солодкі камінчики "лампас’є”, що їх баба купувала їй часто в лавці, яку теж називала незвично й страшнувато – склепом. Але іноді від її нового імені в роті ставало солоно, як після вирваного зуба. Дівчинка спльовувала на долоньку червону слину, відчуваючи спиною холодний протяг, ніби з підземелля. Здавалося, нове ім’я відчиняло перед нею браму до чогось незвіданого, грізно-таємничого, перед яким вона ставала чужа сама собі, зовсім іншою дівчинкою, не схожою на ту, що звалася Людця.

З переляку дівчинка бігла за село шукати золотооку біло-рожеву квіточку, що всипала кожної весни дрібним цвітом зелені толоки. Коли ж на толоках осідали табором цигани, баба зачиняла її в хаті й не підпускала до циганських каруц, як називала їхні вози із шатрами, і на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. А Маргаритка – не слухала і не боялася бабиного крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Усе село бабу боялося, а Маргаритка – ні. Відчувала, що баба Арехта її любить, усе прощає, крім цікавості до циган. Отож, видершись на черешню, здалеку спостерігала вільне життя цих диких людей просто неба, ловила спрагло ніздрями солодкий дим багать, вухами – гортанні голоси, мріючи до сліз про барвисту рясну спідницю, в яких збивали пил селом молоді циганки.

Поволі баба з Маргариткою стали забувати про Людцю, доки зовсім не забули. І ніколи більше про неї не згадували. Тепер, коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їхніх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встигав заховатися за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому).

Боялося бабу село, але, коли яка біда – до неї бігло, озираючись встидливо навсібіч, із вузликами круп, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем перепуд-переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Маргаритка стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Маргаритка зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

Хазяйка згадує про Кібчика. Нещасний, ніби приклеївся до одвірка: боїться ворухнутися, зруйнувати свою долю... раб... точніше – народжений рабом.

ТАЄМНИЦЯ

Хазяйка добрішає до Кібчика, як до приреченого на каліцтво, бо й справді, проти долі не попреш. Вона теж росла у злиднях, в глухому селі коло, здавалося б, темної, вдурілої від мракобісся, старої відьми, а стала – культурною самодостатньою особистістю, більше того – сильною і мудрою!

Ще б пак! Якраз у закуреній селянській хаті їй, безвинній дитині, відкрилося знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), "доїти”, поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Але найдужче її дивувало те, що причиною всіх людських трагедій і комедій були не якісь там казкові богатирі чи недосяжні красені-лицарі, а прості, як правда, неохайні, часто п’яні сільські вуйки і парубки, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з’їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір’я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом "малу циганичку”, як її поза очі обзивало село, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік кігті дерти.

Маргаритка швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи курячка... І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п’яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.

Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з’являлися цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.

Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Маргаритці це починало подобатись. Усе більше прихилялася вона своєю неприголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Маргаритку і, світячи з темряви жовтими вовчими очима, спитала:

– Хочеш панувати?

Жоден м’яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої солоної темряви крові пролунало гортанне: "г-ххочу!”

ГАСПИД

Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки зі сливку-дичку кульку і сказала:

– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити...

Шість тижнів носила Маргаритка ліву руку на перев’язі. Не стрибала, на толоці не гралася, ходила лиш оборою та городом, оповита, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку: вона буде вчитися панувати.

Якось серед ночі дівчинка прокинулася від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитися, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі просто перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:

– Не плач... не бійся... така радість... він вилупився... тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-хоронителя, має заступника... На, візьми його...

І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.

Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього і провалилась в нудотну темряву.

Три дні пролежала Маргаритка в гарячці, а павучок висів на ниточці біля сволока і розповідав їй різними людськими голосами усілякі небилиці... Ну чисто радіо! З хвороби Маргаритка вийшла іншою. Ніби її підмінили. Вона більше не волоклася хвостом за бабою, вчепившись у її рясну спідницю та похмуро зиркаючи навсібіч. Тепер Маргаритка ходила горда та незалежна, як старша дівка, зиркаючи зневажливо на дітей та не до речі регочучи та приказуючи щось, а то враз зривалася і з вереском бігла в гори, гейби за нею гналися. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама із собою, лише скрушно зітхали. А дітваки почали побоюватися Людці-циганки, як вони й досі її називали, бо запримітили, що варто лиш їй з’явитися поблизу, як творилося щось несусвітне: або вівці зачинали ґзитися-казитися та кидатися врозтіч, або пастушків якась сила невидима то в урвище штовхала, то насипала їм за ковнір кусючих мурахів, то садовила новими споднями просто на гарячий коров’ячий плєцок...

Тим часом вдоволена циганичка, зловтішно регочучи, зникала у лісі, як щезник, і несподівано з’являлася аж на тому боці Черемоша. Найсміливіші кілька разів збиралися відомстити відьмачці, але щоразу затія закінчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф’юкового довелося всім селом здіймати зі старої смереки у зворі, Парасчиного Митра – в зимному Черемоші виловлювати, а Бовгарового Михайла вертати з міліцією аж через місяць і аж із Румунії, куди він невідомо як і чого забрів, перетнувши непомітно державний кордон.

ВЛАДА

...Раптом Кібчик перестає тремтіти при одвірку, мов осиковий лист, і каже зневажливо:

– Ой, над ким панувати?! Над тими кількома нещасними, які разом з тобою вдають, що вергають нагору народну ідею, а насправді – з ненавистю спостерігають, як ти зі своїм Кириком продаєте її, мов цигани крадених коней?

– Що-о-о? – сатаніє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо світова, ти ще смієш на мене пащеку відкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти мені служив вірою-правдою, а ти що робиш, покидьку?

Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Кирила в парламенті:

– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам’яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак... відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.

А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги "Народна ідея” посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалася штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким "КАМАЗом”, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?

– Гаспиде триклятий, анцифире підлий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!

Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер кущем на белебні, перекривлюючи:

– Чого тобі треба, чого тобі треба? Чого – чого?.. – і наразі, викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого! Її!

І тицяє кігтем кудись під стелю.

Категория: 47 | Просмотров: 718 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ДАРУНЕЧКА

Лиш тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду перестрашену Даруню. Дівчинка стоїть, як скам’яніла на соляний стовп Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:

– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна... Мені її дав Бог...

– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…

– Замовкни, бо я роздеру тебе!

Даруня з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.

– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруня, збігає сходами, чіпляється за маму; та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.

– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид із досадою махає хвостиськом і йде собі трохи розважитися – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір’ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.

– Мамо, що з тобою? Заспокойся, прошу тебе…

Справді, що це зі мною діється? Якесь помутніння свідомості, огидна маячня впереміш з диким чортовинням… Бідна дитина… Вона так і не звикла до наших із Кирилом брутальних сварок, істеричного вияснення стосунків.

– Нічого, доцю, нічого… Вже все о’кей! Все нормально…Не бери так до серця… У кожній сім’ї сваряться… Таке життя… Іди поспи… Ще рано… Іди. А я пройдуся… Мені треба трохи заспокоїтись… і подумати… Іди.

Дочка слухняно піднімається сходами до своєї спаленьки. По-старечому неповоротка, якась загальмована, згорблена…Боже мій, чого вона така нещасна, ця моя дитина? Чого така затюкана, до всього байдужа? Чого її не тішить ні ця шикарна, для неї збудована, казкова вілла, ані авта, ні рахунки в банках? Якби мені в її роки та її можливості, я б світ перевернула, я б уже не знати де і ким була… Принаймні, з нічних клубів не вилазила б, та видивляла б пильненько у табунцях золотої молоді принца з батечком-олігархом та дванадцятизначними рахунками у банку. А вона!.. Ніби я за неї і відгуляла, і віджила, – лиш світом нудить! Їй байдуже, скільки задля того всього, що вона має, мені довелося дряпатись, принижуватись, а потім – брехати, лукавити, видирати з пащек, штовхати в урвище, і при тому самій балансувати, мов на канаті над прірвою… Скільки разів могла зірватись і полетіти сторч головою, як та нещасна Ярка? Як подумаю – жити не хочеться!

ЯРОСЛАВА

Згадка про Ярославу витісняє з голови гризоту про долю Дари, сповнює душу мульким сум’яттям: а й справді, як на здоровий глузд, то не могла ж непитуща, здорова дівка ні з того ні з сього випасти з балкона своєї квартири просто на клумбу чорнобривців! Маловірогідно й те, що популярні й везучі телеведучі просто так, ні сіло ні впало шандарахаються об асфальт, повернувшись із урядового прийому, де їм цілують ручки власть імущі і роблять багатообіцяючі пропозиції елітарні мужі і володарі цього світу.

Потьмарення від сварки з Кирилом ніби й не було. В голові чітко і ясно сплітались у логічний ланцюг події недалекого минулого. Все почалося з мимоволі підслуханих Кирилових телефонних розмов:

– Згоден, ця пташка забула, з чиєї руки золоте пшінце ще недавно клювала... Варто б натякнути... злегка... Або відправити... в Чечню... Хай дрочить по гарячих точка...

Тоді в нас виник невеличкий конфлікт.

– Не чіпай Ярки, – дала зрозуміти чоловікові, що все знаю і не погоджуюсь на жодні радикальні дії проти неї.

– Гаразд, – легко, без звичних для нього еківоків, згодився добрий Кирик. – Але, коли твоя подружка насмілиться оприлюднити своє так зване журналістське розслідування, нам, дорогенька, прийдеться розпрощатись не тільки з нашим першим мільйоном, а й з єдиним, першим і останнім своїм життям. Отож, вибирай.

– А до чого тут я? Чому завжди, при будь-яких ситуаціях, маю вибирати я?

– А тому, що ти хочеш золоту рибку зловити і сраки не замочити. А так, дорогенька, не буває. Пора змиритись і зарубати собі на носі, що великих і водночас чесних грошей не існує в природі. Отож або змирись, або йди в монастир.

Кирило явно ставив мене на місце, натякаючи, що, коли не перестану грати вар’ятку, відправить мене або в подружню відставку, або ще далі, наприклад, в монастир, психлікарню, чи просто відстріляє і оком не моргне. І я причинила піддувало, не тому, що боялася стати жертвою репресій, які влаштовували на початку Незалежності осоружним старим жонам новоспечені, незалежні від совісті, провідники нації. Мені іноді задля розваги хотілося помилуватися самодурством і наївним самочванством свого чоловіка. Дивись, дивись, як красується-малюється, хвіст і пальці віялом, воло роздув, мов пелікан... Якби ж я не жила в цій дикій країні, серед цих примітивних гуманоїдів з їх середньовічною пристрастю до перманентних полювань на відьом, а, наприклад, в З’єднаних Стейтах, то давно була б сенатором... В Америці точно вже була б світовою знаменитість. Там соціально активні жінки круто стоять. А головне – затребувані. Тому й порядок у державі. Хоча – ненавиджу феміністок, звісно, доморослих, із їхніми гендерами і паритетами. З істеричним лементом про рівні можливості... З їхньою позою незалежної жінки... А коли розібратись, то все це лиш гормональні рефлексії, викликані тугою за двома суто жіночими позами – на спині і на колінах. Отакий маленький парадокс моєї, перепрошую, ментальності. І большая правда малєнькой жізні... Бо поки ті недотіпані амазонки по гуртожитках та запльованих малосімейках утинають собі цицьки, аби стріляти з лука по хлопах було зручніше, ті хлопи преспокійно діляться благами, славою, преміями і владними кріслами із податливими, згідливими, веселенькими-м’якенькими молодичками. Звісно, з природи я не була подібною зручною підстилкою, але вдавати таку доводилось не раз. Допоки не накидала на шию жеребчикові чи старому волові збрую та не брала міцно в руки шовкові віжки... і гарапника.

Але... про що це я? Чого понесла на феміністок, навіжених від гормонального отруєння? Наскільки мені відомо, Ярослава до них не належала. Хто-хто, а вона добре знала, з ким спати. Однак часом любила вдавати із себе таку собі Діву Орлеанську – слава жити не давала. Отож при тій розмові з мудрим Кириком мене і розібрала справедлива злість: а й справді, чому це я маю жертвувати власним добробутом ради примх та забаганок голодної на славу, нарваної дурепи? Скільки того життя, щоб його жбурляти під колеса боротьби за якусь там вигадану схибнутими на голову ідею? Тим паче, коли можна цю ідею перетворити в бездонне корито.

ГАСПИД

– І хлебтати, хлебтати, хлебтати з нього, жерти, як не в себе, в три горла, щоб аж через вуха перло, з очей бризкало, і щоб нікому крихти не дісталося, отак-о – отак-о... – Гаспидська личина, роздувшись, як жаба на болоті, огидними жестами ілюструє мої думки, запихаючись моєю шиншиловою шубою, Кириловими мокасинами (і де воно лиш діп’яло їх?), при тому бридко гикаючи та пукаючи.

– Воня в ґачах, – кажу незлобливо, зневажливо спостерігаючи за кривлянням цього смороду сірчаного у штанях, – глянув би ти на свою гидко-капосну мармизу...

– А так естетичніше? – питає мармиза, перевтілюючись, як Ступка в гетьманів, то в Кирила з виряченими очима, то в мене – з набитим доларами писком. До компанії не вистачало ще несамовитої фізії Петра Першого та мумії Мазепи, прип’ятої до коня, або ще чогось із вбивчого арсеналу "естетики патріотичного відродження”. Однак на чортяче мавпування я реагую спокійно-саркастично, як українська публіка на жалюгідне збоченство вітчизняного кіномистецтва.

– Браво! Ґеніально! Якби всі наші мистці були такими талановитими, як ти, дідьчий сину, Голівуд від заздрості перевішався б.

Дивно, але часом цей бісівський недоносок розважає мене, як блазень французьку королеву. Радше, як колись у дитинстві, заспокоює дурноверхими вибриками мою розтривожену душу. Отож якомога величніше розвертаю свою царствену парсуну і прямую до дверей, що ведуть у позолочений першим сонячним промінням сад. Уже в порозі різко озираюсь і – сто чортів! – бачу, як пекельний виродок, смішно викаблучуючись та підстрибуючи на кривеньких ніжках, крадеться сходами за Дарусенькою.

– О сссуте дрррач! – ричу ледь чутно улюблену лайку моєї улюбленої дорогесенької бабці.

– Ти кого маєш на увазі? – кокетує Гаспид, наче гей-телеведучий.

– Я маю на увазі тих сто чортів, які тебе, клятий вилупку, клянусь бабою Арехтою, сьогодні ж, на очах у Князя, поріжуть, як макулатуру, на дрібні смужечки або підсмажать на сніданок для політичних повій...

Гаспид кам’яніє, а далі починає дрібно тремтіти, мов Кібчик при одвірку, блазнюючи та півкаючи: "Йой боюсь, йой страшно!..”

Але вкліп ока розтає в повітрі, наче мильна бульбашка. Я ж переможно сміюся, злегка вальсуючи, виходжу просто під зливу сонячного сяйва і вклякаю, осліплена красою ранкового світу.

РАЙ!

Рай... Мій земний рукотворний рай... Як я марила ним! Як мріяла про власну манюпуню латочку з хатинкою ось тут, саме тут, на недосяжній для простого смертного території багатих і вибраних! Боже, як я мріяла... Як заздрила жонам партійних бонз і придворних класиків, особливо посеред тих безсонних, незатишних, тих крадених ночей на чужій дачі, під боком якогось сановитого старпера, котрий тим часом давав хропака, попукуючи від щастя, що збагрив свою законну в санаторій на Кавказ і може вволю покобеляжить.

Як це було давно! У зовсім іншому житті, яке хочеться зітерти з пам’яті, а найбільше, з чужої – злої, ох і зло-о-ої!.. Все пам’ятають, покидьки! Надто друзі і подруги, що так і зосталися навіки у тому злиденному, давно мною забутому, творчому горінні-животінні. І там їх, невдах, чорти деруть від заздрості, як і давно струпішалих партжон і письменницьких вдів... Не згасав би вічний вогонь під тими котлами у пеклі, в яких, сподіваюся, шкваряться їхні мужі...

Тьху! Чого це я лютую серед такої неземної краси? Бо й справді зло бере, ніби вони не знають, що одними молитвами у Бога можна випросити хіба що рай на тім світі. А на цім, на жаль, дорогесенькі, треба самому рукави закотити... Отак, як ми з Кирилом... Аби втерти носа Фекалюку, на городі якого горбатилась уся столична ”ботанічка”, премудрий Кирик сам себе переплюнув: не поскупився – спеціально виписав із Англії королівського садівника, а з Голландії модного квітникаря, під керівництвом яких (через перекладача) вітчизняні "ботаніки” та муніципальні "озеленювачі” перетворили "дебр-пустиню неполитую” у квітучий Едем. І от я стою серед цього раю, милуюся розкішним буянням природи, вдихаю запаморочливі пахощі розвеснених кущів і квітів... Важкі кетяги бузку, ажурні грона гліцинії, золоті фонтани традесканції... Азалії... флокси... тюльпани... нарциси... гіацинти... гігантські фіалки, братки, в’юнки, анемони, матіола... рідні і заморські, презентовані зарубіжними ботанічними садами. Квіти всюди: на клумбах, у вазах, у вазонах, в горщечках... на карнизах, підвіконнях... Навіть у фонтанах і басейні – ніжно-рожеві, кремові, жовті й білі водяні лілії, подаровані німецькими інвесторами. Квіти пнуться, стеляться, в’ються, плавають. І розливають божественні пахощі. Так пахне рай... Добре, що Гаспид десь завіявся, а то б засмердів мій Едем паленою сіркою.

А в молоденькому саду серед рідних яблунь і калин, тропічних екзотів, обсипаних пуп’янками та самоцвітними росами, витьохкують невидимі щасливі соловейки і ще якісь незнанні пташки-щебеташки... Так звучить рай.

Примружую очі і, здається, чую, як шовковою травою шелестять кроки юної голісінької прародительки Єви... Здається, бачу, як, заховавшись за яблунею, стежить за нею закоханий Адам, не відаючись про суперника Змія, що причаївся зовсім поряд, прикинувшись гіллякою, у густій яблуневій кроні... Так невинно ходить солодка, мов гріх, любов. Жаль тільки, що ходить вона чужими стежками, обминаючи мене і мій рай десятою дорогою...

Однак, щось минає, а щось і зостається... Минає химера, мрія-забаганка. Зостається матеріальне – цей дім, цей сад, цей зільник-квітник... Хоч і це не вічне, (а що вічне?!) та принаймні на моє життя вистачить і ще й внукам зостанеться... Сподіваюся, 1917-й більше не повториться...

Ні, хто б там що не балакав про святе і найсвятіше, скільки б чесні м?чні "за Україну, за її волю і народ” не нудили своїми наївними ідеями, я знаю одне: за такий рай варто не лиш ту ідею, а й душу продати...

ЛАБІРИНТ

Гордо, з гідністю людини, яка немарно живе на цім світі, виходжу за браму. Перед очима – безлюдна вуличка дачного селища, схожа на один відтинок-закавулок міфічного лабіринту. Лишень зелені кучері дерев над суцільними сірими огорожами нагадують, що за ними живуть люди... Але все одно – лабіринт. Влади... Найжахливіший, найлюбострасніший, найжаданіший, найомріяніший на землі храм-душогубка, до якого рвуться смертні, а дорвавшись, гинуть під копитами, під золотими копитами кровожерливого Мінотавра брехні, підступів, запроданства. Правдивіше, гинули. Колись. Нині ж наловчились і консенсус із Мінотавром знаходити, і один з одним розминатися, і в лабіринті орієнтуватися ліпше, як у своєму заміському маєтку.

Машинально оглядаюся: над високою металевою огорожею гордо й неприступно височить моя фортеця! Мій Едем! Страшно подумати, яким коштом вона мені далася! Якими героїчними зусиллями!..

– Ой умру! Люди, людоньки, подивіться на цю героїню! Ви вже чували про те, як вона заробила свій перший мільйон, тепер послухайте, як мужньо вона вкрала свою першу тисячу долярів... правда, не зовсім тисячу, а цілих десять!.. Ойо-йой... – У повітрі нагло запахло сіркою. Гаспид! Чорти б його побрали! Очевидячки, бісовій личині обридло курей полохати, тож, заламавши лаписька (з мене збиткується), шкандибає попереду і волає в три горла. І хоч я знаю, що ніхто, крім мене, його не чує і не бачить, перелякано озираюся навсібіч, хапаюся за серце і шукаю оком, чим би це пожбурити в проклятуще ісчадіє.

– Заткнись! А хоча... про мене, кричи, хоч лопни! До речі, дурибале рогатий, супроти оцих, що ще хропуть за броньованими брамами, я – свята! А та якась тисяча, що я, як ти кажеш, украла, ламаний гріш жебрака проти тих мільйонів, на які вони обчистили рідний народ.

– Але ж ті десятки тисяч долярів, які зібрали добрі люди по цілому світу на відродження потоптаної большевиками української культури... Або братні рублики, якими вам дехто щедро платив, аби першого не сталося...

– А ми й відродили... що треба й кого треба... І чесно розподілили...

– Ще б пак! Глянувши на маєтки тих, з ким ви разом відроджувались, жодного сумніву щодо чесного розподілу! – регоче антихрист. – Пригадую цей перший ваш з Кириком благодійний фарс... Всеукраїнська акція на підтримку інтелігенції. Фуршет: дешеве шампанське і вбогий десерт. Патріотичні промови, лукаві фаци благодійників, розгублені фейси мистців... У спітнілих мозольних п’ястуках останніх – конверти з десятьма долярами... На відродження. Цих копійок на сподні секондхендівські не стачить, а на відродження мусить стачити. Бо перед благодійниками-меценатами соромно.
Люди подають, а нам не хватає! Ловко придумано? Авжеж! А хто перевірить? А ніхто. Нема у державі такої перевірки, щоб власть, народом обрану, перевіряла. Не придумали. Тим паче, що жодному з ощасливлених лохів у голову не прийде за пару баксів рейвах зчиняти: скаржитись – совість не дозволить, дякувати – гордість... Не бидло все ж таки.

– Слухай, май совість! Ти ж, люципере поганий, знаєш, що решта грошей пішла на організацію та обладнання фонду "Народна поміч”. На фестивалі творчої молоді "Надія народу”, на сиротинці народні – дитячі та старечі, на...

– Слухай, мамцю, ти теж май совість і не заливай... Я – не КРУ, не податкова, не УБОЗ... Але оскільки нема нам з тобою чим зайнятися, то не гріх з нудьги і подискутувати трохи. Отож, припустимо, що офісну техніку і повні кишені зелених на святе діло ви приволокли після першої своєї візити в Америку... Чи з Москви? Бр-р-р! У ваших блудах з векторами і орієнтаціями патріотичними то на схід, то на захід, голубонько, сам Князь ногу зломить, куди вже там бідному чортові! Та весь пекельний синедріон дивується, як же це ви з Кириком у тих цеерушно-феесбешних патріотичних змагах за вільну Україну раду собі даєте? На останньому засіданні, сам чув, Перший Поплічник Князя відкрито лобіював інтереси Кирика, бр-р-р, пардон, мамцю, за лексику тутешньо-парламентську, коротше, пропонував підвищити його у званні до генерала КПБ (комітету пекельної безпеки) та нагородити почесним тавром Князя "За особливі заслуги”.

– Бля-я-я... Я ж то думаю, часом спостерігаючи, як цей покидьок крадучись вертається зі свого чергового відрядження, що це в нього за пляма багровіє на лобі... А це орден! За особливі заслуги... Нічого собі! А я? Я що – в Князя... вовка з’їла? Чого мене ні за що не мають? Та за одного тебе, мерзо хвостата, мені... не те що орден...

– Мамцю, диявол з тобою, який орден? Та на тобі вже нема де печать ставити! Так, не збивай з мислі. Я не з нагородного комітету, не чіпляйся! Я просто ваш з Кириком скромний біограф і тихий літописець вашого паскудного житія на цій землі.

– У-у-у... гаде підколодний...

– Мамцю, шануйся, бо віддам Мінотавру, – улесливо усміхається ісчадіє, і я з вереском деруся на бетонну стіну лабіринту: просто на мене по тісному коридору вулиці мчить рогате страховисько бичачого вигляду. В мент згадую колгоспного бугая-осімінітєля Онуфрія, розстріляного міліцією за те, що затоптав на смерть свого доглядача дядька Микиту.

Та не тільки бугай з Микитою – усе моє життя в секунду пролітає перед очима, але, Господи, таке чорне, як морда звірини, що мчить на мене! Фу, промчала...

– Ну що, заробила? – регоче Гаспид, знімаючи мене з огорожі лідера аграрно-промислової партії, – Тепер знатимеш, що старших – треба слухати. Навіть тоді, коли вони кажуть не зовсім... як це... а, ліцепріятниє вєщі. Отож, добре знаєш: крім грошей, що ріками текли на відродження "народної ідеї”, презентували вам з Кириком ще й обладнання для друкарні, і для телестудії, і навіть для стоматологічного кабінету, певно, як умільцям заговорювати зуби народові. От лиш хто і з яких країв ті наївні і довірливі, не відаю. Знаю тільки напевно те, дрантя секондхендівське для сиротинців – точно не з Росії... Там добру річ не викинуть у сміття... та й своїх сіротушек хоч гать гати. Але у кожному випадку – вистачило вам із Кириком не лиш на відродження народної ідеї, а й на власний ренесанс...

До речі, за ідею "народної ідеї” мали би-м мені ручки цілювати... ”Народна ідея”... таке кругленьке, хитреньке назвисько хитренької організації... І вашим, і нашим. І очі нікому не коле, бо всі – за народ, і патріотично, бо всі патріоти, і гуманно, бо всі гуманісти, що тим народом денно й нощно в поті чола переймаються, та гризуться ним, та голови мудрі сушать, як його, нещасного, ощасливити, себе не забувши... А як же інакше?

Так отож бо й воно, що це я шепнув декому у вушко волохате, мовляв, хочете уникнути всіляких там громадянських непокор, націоналістичних рухів та протестних акцій, барикад і кровопролиття, благословіть "Народну ідею” на чолі з досвідченим і неперевершеним бійцем невидимого фронту Кириком Стукачевським-Трясогузенком. Цей словоблуд і підлороб так уже затуманить розгорнутою метафорою мізки пробудженим масам, що замість барикад підуть вони строєм рядами монолітними під "Інтернаціонал” чи то пак – "Червону калину” йому барабульку садити, або ж з лементом патріотичним: "Ідею вбивають!” – поженуть розсипом по селах гроші збирати на новий піджачок панові чоловому, бо цей уже засмальцьований та штопаний-перештопаний, або пані чоловій на плахту бірюзову чи сарафан кубовий, залежить, куди вони в цей час дивляться – на схід чи на захід... До речі, мамцю, де це ти так файно-ловко штопати навчилася?

– Не твоє псяче діло! І на Кирила не пащекуй! Іродове поріддя! І закарбуй собі на рийці: якби Кирило був таким мерзотником, його б люди вкотре до парламенту не вибрали.

Звісно, я лукавлю, і вража личина аж підскакує, готова політикувати хоч до вечора. Нахапалося грамоти, свинське рило, гасаючи лискучими паркетами на Банковій та Грушевського, от і вдає з себе профі з політики та чорного піару. Куди тим політологам та політтехнологам! Хай поховаються по шпарах і звідти вчаться, як світом колотити, доки я цього виродка диявольського при собі тримаю. Хоча, щось мені ся здає – після того, як надивилася на інших, особливо на високих прийомах – що не лишень я одна дідька ховаю за пазухою... Нема-нема та й виткнуться ріжки з-під якоїсь депутатської краватки від Драколуччі, або китичка хвоста – з кишені якогось міністерського піджака від де Дьябло чи з декольте вечірньої сукні котроїсь партійної кокотки от кутюр місцевих, в недалекому минулому швачок-мотористок фабрики "Індпошив”. А деякі VIP-women і part-dames не соромляться з чортами не просто піаритись, а й вінчатися! Останній писк моди... І вони праві, бо хоч влада і від Бога, але раду з нею можуть дати тільки чорти Князя.

На цій думці з жахом вклякаю: просто переді мною з асфальту виростає здоровенна кобра і, дивлячись мені в очі своїми мацюнькими очками та майже лоскочучи носа жалом роздвоєним, сичить:

– Сссслухай, мамцю, як ти ще хоч раз погано подумаєш про воїнство Князя, жаба тобі вмент цицьки дасть... Абись знала! А тепер – до політики... – перебиваючи мій внутрішній полум’яний монолог, вставляє своїх п’ять копійок Гаспид-гад і, вмент перекинувшись ручним соколом, сідає мені на плече. – Не люди, дорогенька, твого Кирика вибрали, не люди... А в’їхав наш герой у парламент у партійному списку, як блоха на собаці. А про що це свідчить? А про те, що "питомий патріот” ще не виконав до кінця свою добре оплачувану місію, не вичерпав себе, як інші, не відслужив до кінця рідному народові, не розбудив до решти його невичерпний енергетичний потенціал...

До речі, чи не знаєш, хто йому на місце у тому списку гроші приніс на золотій тарілочці? Ги-ги, вгадала з першого разу: ваш покірний слуга! До речі, справедлива наша, я тебе теж лоскотав щотемненької нічки грандіозними планами. Сама ж бо ти навряд чи дотумкала, хоч ти в нас достобіса серомудра. Особливо там, де грішми пахне.

ГРОШІ

– Гроші, вилупку, не пахнуть. І киш мені! Чуєш: дуте ла дракулє! Як казала бабця моя Арехта. Йди до Диявола і не дряпай мені кігтями душу, дідчий сину! – намагаюся зігнати з плеча клятого Гаспида. Але він ще глибше встромлює в тіло кігті та вороною каркає у самісіньке вухо:

– Не заспокоюй себе намарне, мамусю: пахнуть! Ще й як пахнуть! Лайном і кров’ю. І той запах чують... і знаєш хто? Ті, що до тебе щоночі з вилами приходять. – І щойно ще така серйозна гаспидська почвара аж закашлялася від сміху.

– Так це твоя робота, демоне?! – від несподіваного прозріння мене починає дрібно трусити. Як у пропасниці. – Так це ти мене щоночі кошмарами лякаєш?

– А ти як думала, брільянтова? Що я тільки на паскудства твої здатний, і ні на що добре? Між іншим, я не лякаю, а, як ти сама щойно верещала Кирикові з переляку, попереджаю. Ти ж бо добре знаєш, що нам нічого не коштує зворохобити народ, а повести на палаци й поготів... Тим паче, що дехто, а серед них і й ти, мамусю, зажерся, а це не дуже подобається декому в пеклі...

– По-перше, бісова личино, я тобі не мамуся...

– Невже? А хто ж тоді мене вилупив із того світу? Хто виколупав із рідного теплого і веселого пекла і пожбурив, мов непотріб яку, у брехливий, злий, мстивий людський світ? Чи ж не ти, моя мамусько? Коли б не ти, я б собі там жив-поживав, лою на пупі наживав, аж доти, доки б мене, вгодованого, плечистого, красивого до якогось порядного президента або прем’єра, або канцлера сік’юрітом не приставили! Щоб я собі при поважних людях людиною почувався, достойником, а нє – з дурною бабою воловодився та вислуховував дурню різну! Ой, як ти мені остогидла, мамцю, якби ти знала! День і ніч Князя теменного прошу не допрошуся, абись забрав мене до всіх чортів від тебе, як же ж ти мені оприкріла, мамцю, коби лиш ти зна-а-а-га-ла-а-а-га-гала...

– Заклямч ротяку, шляк ті трафит! Люди чують!

– От! Ще один доказ твоєї, мамцю, м’яко кажучи, непрофесійності! Дискваліфікую, стара відьмо, вкліп ока: які люди?! Де ти їх бачиш?! Це раз! По-друге, якби я луснув кричав, ніхто не почує, бо я, моя люба, тільки з тобою бесіду веду. Я твій... ги-ги... внутрішній голос. Твоє еgo diablо, чортяча сутність, по-нашому! А по-третє, прийшла пора твої карби-грішки рахувати. І, як ти здогадуєшся, мамцю, в цім – фе! – гівні бабратися татко Князь, як на біду, мені доручили. Так що...

– Курва мама твоя була, демоне, то ти мені погрожуєш?! – ляскаю щосили себе по плечу, аж в очах темніє, а Гаспиду хоч би й що: уже всівся на моїй голові, як на пам’ятникові, і в тім’я подзьобує:

– Не згадуй всує Тата нашого, бо... накличеш на свою біду! І я – не погрожую! Я вам, шановна курво мамцю моя, рахунки пред’являю і попереджаю, що час розплати не за горами. Борги ростуть, ціни підвищуються... Та вже й золотце для відплати підросло, як нагадували Тато наші, от-от шістнадцять стукне. Так що – готуйтеся, мамусю!

– Але я ж сказала, що не віддам її вам! І Князю перекажи, недоноску поганий!

– Даремно базар розводиш, а ще даремніше по церквах бігаєш, прощення у того, що вгорі, просиш... Чого очі вирячила, мамусько? Ми все знаємо, все бачимо, ми – скрізь і всюди – таємні агенти Пекла... Тож дарма попів за ризи шарпаєш та в руки цілуєш... Хтозна, може, той, що в оболоках, і простить тебе, грішну, але той, що у бездні – ніколи! Дворушництво, дорогенька, у наших краях пекельних не прощається.

СУСІДИ

Мені темніє в очах від диявольських одкровень Гаспида, який до того ще й мавпується переді мною: то вдає знахабнілого Кібчика, то кривить щосили бандитську морду Фекалюка, то виписує кренделі, випнувши груди, червонохвостим півнем з Кириловою головою.

Гаспид веселиться, а мені кров крижаніє... Вони все знають. Ці пекельні агенти, ці жорстокі воїни Князя... Вони контролюють кожен мій крок, кожен прокол, кожен грішок... Гаспид правий: виходу немає... Але я не здамся... Я заподію собі смерть... Я... я ж просила бабу Арехту, я ж заклинала Князя, я ж – ду-у-ушу запродала, аби лиш вона, дитина моя, прожила в мирі з собою, під Богом, як більшість людей...

– Я... я... я уб’ю тебе, сатанинський недоноску, донощику диявольський!.. Я переверну догори дном ваше кляте пекло, але не віддам, не віддам її!... Не-е-ві-і-дд-а-а-ам!..

– Бідна жінка, не витримала випробування достатком... Н-да, не просто: з болота та – до злота... – Співчутливо-зневажливі слова долітають із вотчини розбухлого на розпродажі карпатського лісу вождя однієї з тих дрібненьких партійок, які прикривають свою голу злодійську суть поетично-гуманістичними назвами. Звісно, вони – про мене, божевільну, що репетує вдосвіта під чужими ворітьми та чесним людям спати не дає. І хоч достеменно я не знаю чи то справді так, чи то в мене слухові галюцинації, чи наслання Гаспида, про всяк випадок імітую кашель і прискорюю крок. Швидше б до озера! У ліс!!! Подалі від цих пластикових мішків, під зав’язку натоптаних грішми, від цих силіконових душ, напханих гріхами, від самої себе, наскрізь фальшивої... і нещасної, такої нещасної і самотньої... Жаль мій такий великий, що навіть Гаспид не сміє над ним збиткуватися. І лиш хекає здивовано при нозі, як вірний псяюра.

ЯРОСЛАВА

До озера й назад... До озера й назад... "До смерті й назад” – так, здається, називався останній телерепортаж Ярослави Бойчук на каналі незалежної телекомпанії "Ренесанс”, президентом якої вона збиралась незабаром стати? Про це призначення говорили всі. По-різному, але одностайні в одному: це крісло – Ярославине. На початку 90-х Ярослава прийшла на ще державне телебачення просто з мітингів і барикад нашої так званої оксамитової революції. Гарна, запальна і, як вона говорила про себе, національно віруюча, Ярослава, певно, впала в око тодішньому міністру інформації, теж націонал-демократу, оскільки в ті роки належати до національно свідомих було престижно і дуже вигідно. Ще б пак! Зріла сорокарічна красуня з важким вузлом вороного волосся над високою шиєю, з палаючими карими очима на блідому лиці відповідала всім уявленням про ідеальний образ українки і повинна була стати символом пробудженої і вже вільної неньки України. Міністр був романтиком, але знав що робить. У той ворохобний, революційний час ошалілий від свободи народ спраглий був героїв і героїнь, харизматичних особистостей, за якими можна було кинутись у вогонь і воду. Народ, в пам’яті якого зі шкільної лави ясно сяяв легендарний образ Ярославни, всім серцем прикипів до колоритного, такого телегенічного образу Ярослави. Столицею шелестіли чутки, нібито телепередачі Ярослави побили популярністю навіть латиноамериканське "мило”, нібито по цілій Україні, а надто по селах і надто жінки кидали роботу в полі, забували про негодовану худобу і дітей і вклякали перед телевізорами. Правдоподібно, кожне її слово падало в онімілі маси, як краплі довгожданого дощу в суху землю, пробуджували в них приспану або залякану національну свідомість, а з нею і надію на кращу долю.

Що ж до мене, то я не дуже заздрила Ярославі. На той час, коли всі, наслухавшись Ярослави, бігли синьо-жовті прапори піднімати на ґанках сільрад і фронтонах обкомів компартії, я реалізовувалась у не менш почесному, але прибутковішому бізнесі – на благодатній благодійній ниві національного відродження.

БІГ

Я майже біжу дачною вуличкою, мов крізь стрій і свист шпіцрутенів. Поряд хекає і гупотить старою чорно-рябою коровою (от чортисько невгамовний!) невидимий простими смертними Гаспид, але курява за ним здіймається цілком видима і така густа, нібито ми біжимо не асфальтом, а степовою дорогою. Я стишую ходу, і вдячна тварина набирає приємні обриси приємного моєму єству вождя приємної партії центристського ухилу з приємно-національним ПІПом (прізвище, ім’я, по батькові) Богдана Тарасовича Українського, знаного серед стукачів і ґебістів як майор Отто Брех. Ходять легенди, що сам шеф кеґебе придумав Українському таке псевдо. Почувши інформацію Богдана Тарасовича про націоналістичну загрозу СРСР з боку працівників ЖЕКу № І3, де той уже півроку ніяк не міг знайти сантехніка, вигукнув: – Ото брех! Так і підписуйся, щоб я знав, звідки ноги ростуть і згарячу не пересадив увесь народ!

Отож бісова чортяка, отілившись образом Отто Бреха, продовжує мої думки таким тоном, ніби ми не женемо алюром у хмарі пилу, а виступаємо співдоповідачами на міжнародній конференції з питань українського національного відродження, що відбувається десь у братній Канаді чи дружніх Штатах:

– Але пора відродження, радісної ейфорії виявилась короткою, як сон, або як весела дружна весна, що перейшла небавом у понуру літню засуху. В духовний затяжний, задушливий мор. На арену життя виповзали з тіні великі гроші і дрібні душі. Серед них і перелякана ще змінами партійна та комсомольська номенклатура, яка під шумок пробудженого плебсу прихопила спритно партійно-комсомольські гроші, не цураючись і людських заощаджень.

Розбагатівши за одну ніч, нові герої зачали активно виконувати закон президента "Про приватизацію”. Кому не вистачало готівки, ті розбирали на кредити банки.

– Ось вона вся тут, нова знать, всі ці комсомольсько-олігархічні принци і принцеси, яких ні совість не мучить, ні чорти не деруть! – з пафосом вигукує майор Отто Брех, сиріч Гаспид, описуючи десницею у повітрі досконалий еліпс.

– Бездарно і надто поверхово!.. – кажу зневажливо: вражий покидьок, він таки зведе мене з розуму. – Хоча зачекай, диявольський вишкребку, відповідай, за що це мене розплата жде? Може, за те, що не гасала з тим ошалілим плебсом, що знай втішався свободою і незалежністю, дефілював вулицями під синьо-жовтими знаменами, не відаючи, що вже голий-голісінький, до нитки обібраний вчорашніми вождями і вождиками? А торувала доріжечку до парламенту? Звісно, Кирикові... Бо самій мені як жінці не світили жодні світлі перспективи. Я ж тоді не мала за плечима ані партії (з комуністичної тихо вислизнула, ніби й не була), ні зелених діаспори, як деякі, щоб щедро віддячувати виборцям. Я просто знала, що мушу мати багатого чоловіка, чином не нижче міністра, що мушу жити в престижному районі столиці, мати дачку і тачку, наймитів... Одно слово, не бідувати, а нормально жити, чи то пак, панувати, як намріяла собі бідна моя бабця Арехта з благословення Самого. Чим же ж я провинилась перед Князем? Чим не вгодила?

На якийсь мент Гаспид шлангується. Видно, вже й сам Диявол не відає, на що здалася була вся ця колотнеча з референдумами, роз’єднаннями та відродженнями? Правдоподібно, розігнав Князь "Імперію зла” (читай СРСР) просто тому, що йому остобісіли комуністи-безбожники, які після своєї сімдесятилітньої дияволіади ні з того ні з сього, а найшвидше, з бодуна, взялися було хреститися та гратися у святенників, праведників, а врешті затіяли "перестройку”. Або ж Князя скучняк у пеклі дістав від вселенського гріхопадіння та планетарного сатанинства, і захотілося злегка розважитись і подискутувати з Богом на вічні теми людської роздвоєності та дворушництва?.. Отже, Сам усе сам затіяв, наколобродив із воїнством своїм чорним, а прості смертні винні. А тепер – ще й розплачуйся. За що?!

НАРОД

Але майор Отто Брех виручає Гаспида, як старший молодшого колегу:

– За що? А за те, що запороли свою роль. Ви переграєте! Ви гендлюєте народною ідеєю! Народною довірою! Вам перестають вірити! А скоро і зневажати почнуть, як тих самих комуняк, а точніше, як зрадників-христопродавців. Вловлюєш хід думок? Авжеж, дивлячись на вас, народ все частіше піднімає очі до неба і щось там шукає. А кого народ шукає в тому небі? Звісно ж, Бога! Народ шукає Бога, щоб спитати: чому ми все боремось і боремось, а пуття нема? Чому ті, яких ми вважали поводирями і пророками, насправді виявилися крадіями і дурисвітами! Чому янголи стали чортами лиш тільки дорвалися до влади і грошей? Чому ти це допустив, Господи? Ми ж на тебе уповали! А Бог каже: вперше чую! Але я розберуся. І починає розбиратися, що й до чого! І починає робити такий шмон, що непереливки не лиш нам, чорним воїнам пекла, а й самому Князю! Вже починає! Пригадуєш Марту Усату?

Ще б пак не пам’ятати! Це з після візиту цієї суперактивної (в плані національного відродження) галичанки, в ніч із четверга на п’ятницю мені повторився той нічний кошмар... Радше, після її презенту, який трохи розчарував, адже замість узвичаєного дарунка сільськогосподарською продукцією від вдячної провінції президенту Ліги "Народна ідея”, чільному національно-визвольних змагів, себто Кирилові, патріотка приволокла шовкографічну репродукцію "Тайної вечері”. І просто в мій кабінет. Коли ж я сахнулася, вдала, підступна, що розглядає розвішані на стінах картини, подаровані периферійними малярами в надії, що їм колись за це воздасться сторицею.

– Авжеж, пригадуєш... Народ починає поволеньки прозрівати і питати, а чи не дякуючи таким, як ви з Кириком, чільним боротьби за національне відродження непомітно закрило рот оплот демократії – радіо, поміняло теми разом з ідеалами – телебачення. Ідеї національного відродження і розбудови держави витіснилися матюччям, як виявилося, більш "актуальними” проблемами розгнузданої похоті, мужеложства та іншого збоченства. З телеекранів не вилазать пахани, мафіозі, прослизлі в нардепи бандюги та вчорашні номенклатурні повійки, недорікуваті злодюжки і крадії в законі... Здавалося, що в цій країні ніколи не було ні письменників, ні філософів, одні тільки озвірілі від влади і вседозволеності параноїки... Яких уже й з парламенту відкликати не можна, бо вони не тільки там, а – скрізь... Так думає народ. А це дуже і дуже симптоматично і погано, як думає мудрий Кирик, але сказати вголос боїться, аби Режим, як ви фігурально називаєте той бедлам, який самі ж сотворили, за одне місце не підвішав до сволока і не витрусив з нього банківські рахунки разом із рештками клепок, тих, що в голові.

Дідчий син Гаспид! Усе він бачить, усе знає! Виплодила на свою голову персонального стукача! Та ще якого ідейного та морального! Спасибі вам, бабцю мої солоденькі Арехто, за турботу! Але коби ви були такі добрі та виповзли зі свого запічка в Пеклі, та відкликали мого дідька-охоронця назад в преісподню , най би там повій випасав по багнах смолистих, а не точив крівцю з мене праведними прокламаціями... А мені прислали-бим щось мудріше і не таке пискате і смердюче!

А Гаспид на ті мої німі волання лишень задоволено похихикує та посіпує хвостом, під костюмчиком імпортним захованим: нема-нема та й вигляне китичка пухнаста з-під штанини та ще натхненніше товче, чисто, як з амвона:

– Тим часом ті, на кого ми надіялись, – думає собі народ, – кого висували, посіли собі хлібні посади, жирують по закордонах, приймають антинародні закони, відчинили ворота перед нарко- і порнобізнесом, лукаво виправдовуючись, що від світу не відгородишся, проповідують свободу вибору одним жити задля свого задоволення, іншим – задоволення від свободи вибору вмерти на голці у підворітні. До речі, скільки ваш чоловік – нардеп отримав за лобіювання отієї поправочки майже непомітної до закону про ввіз на територію України закордонної кіно- і телепродукції, яка, себто поправочка, перетворила бідних емігрантів братів Маркшейдерів у багатих Крезів, а український телепростір – у сміттєзвалище морально-естетичних відходів іноземної субкультури? Чи не ту, укомплектовану за останнім словом техніки, телестудію, яку він обачно притримує до ліпших часів, як мародер-любитель здерті з мертвого вояка чоботи – до перемир’я? А тим часом ви, шановна маркітантко, пишете всілякі відозви, в яких нібито шпетите москальсько-жидівські канали за неповагу до нашої ідеї, вдаючи із себе чесних і бідних, як той пес, що виперся на копицю сіна... Замість того, щоб просто відкрити свій канал і просвіщати непросвіщенних. Ан нєт, пока што нє вєлєно, пока што вєлєно дурака Ваньку валять, покєдова не отупєєт проклятий хохол до состоянія сібірского валєнка....

– Чого ти колупаєш мене, Гаспиде підлий? Я що – найголовніша в цій державі? Іди до президента! А, ти вже там був?.. Я ж бачу, що ціни підскочили... Я все, Гаспиде, бачу і знаю. Без тебе. Але справді – такий світ! До речі, це ж ви, ангели падші, його таким зробили! Ви ж перепаскудили усе на цій землі і нас своїм паскудством заразили! Скупили наші душі, а тепер ще й знущаєтесь і дорікаєте нам нашою непорядністю, захланністю і продажністю... Ну даєш! От чесне піонерське, піду до преподобного Авакума, ти ж знаєш цього алкоголіка, щоб вигнав з мене бісів, себто тебе. От як не заткнешся, чесне піонерське, піду – най обкурить тебе ладаном і воску гарячого накапає під хвіст, бо ти вже мене дістав! От завтра ж поїду...

ГЕРОЇ

Як сказав колись один старий єврей: давно вже ніхто нікуди не їде і не йде. Давно сиджу в реп’яхах під китайською стіною чиєїсь вілли (здається, якогось прокурора) і слухаю полум’яні інвективи ошалілого Гаспида, що вже вимахує перед моїм носом білими рукавами вишиванки, як буревісник крилами...

– Не лякай ладаном – ляканий. А от чи ти знаєш, що ми не чіпаємо тих, хто нас не потребує? Такий закон неписаний Самого: тягти в пекло тих, хто туди шукає дорогу. Та знаєш напевно, як і те, що повіями стають не лиш від біди, а й з охоти до цієї нелегкої роботи, мамусько.

– Що я чую, Гаспиде? Чи це світ перевернувся і пекло вже на небі? Чи ти в попа висвятився? Чи мітиш у безсмертний мартиролог м?чнів за неньку Україну? Вона ж, здається, була під покровом Богородиці, а не полою Князя? Чи він знов щось затіває? Невже революцію?! Та ми ж іще від Жовтневої не відійшли... От чорт! Дай хоч зорієнтуватися... А то я тут варнякаю з тобою, нелюдом, а там, може, вже бідота "Телеком” і банки взяла?.. – жартую, а на душі – насрано...

Та Гаспид так ввійшов у роль обличителя, що не чує нічого, крім голосу Отто Бреха чи то пак Богдана Тарасовича Українського – вже й не втямлю, кого мавпує пекельний виплодок.

– Чи ж не ваша заслуга в тому, що народ поволі звикав до нав’язаної йому віртуальної реальності і скоро "вишитий червоними та чорними нитками” образ Ярослави разом з її культурно-мистецько-літературними передачами збляк і розтанув печально за відгодованими спинами "рятівників” України. Телесимвол відродженої неньки України пережив себе. В умовах політично-економічної кризи він уже не збуджував у голодного, враз збайдужілого народу жодних патріотичних імпульсів. І в цьому найбільша заслуга такої шароварно-калинової, такої освітницько-просвітницької балди-шараги, як очолювана вами Ліга "Народна ідея”. І твоя теж, мамусю...

– Так думає Князь, чи ти гониш відсебеньку, підло перебріхуючи його? Кажи, мені це важливо.

– Будь певна, що він думає саме так. Інакше – чи тратив би я час на тебе, солоденька? Але повернемося до Ярослави. Тож, дякуючи націонал-мовчунам, мало хто з громадян помітив, як зник з телеекранів чорнобривий символ незалежної України. Сама ж учорашня сліпуча телезірка ще відчайдушно борсалась у комерційній трясовині телеефіру, намагаючись пристосуватися до нових вимог нових господарів. Але ці потуги були жалюгідними. І не без вашого сприяння-мовчання всі її проекти зазнавали нищівного остракізму, как нєсостоятєльниє. Чужорідним богам українського ефіру до фені був народ з усіма його клопотами. Яка біда, які проблеми?! Купи прокладки і будеш захищений аж до вечора! – глумились із голодних пенсіонерок телеекранні дівулі. А молодики з перфектно розвиненими хліборізками щодень переконували беззубих шахтарів, що головна загроза для них – це карієс.

– Боже, який ти розумний! Який патріот! Куди тим усім верховнорадівським

злотовустам-краснобаям!

– Тьху! Тьху! Пипоть тобі на язик, дурна курко! – заскакав-завертівся, мов кнурячий шкварок на пательні, Гаспид. – Не згадуй Його при мені!

– Будеш діставати проповідями – буду! Бо що ж це виходить – що я страшніша за самого чорта?! Коли чорт мене виховувати на добре взявся?!

Категория: 47 | Просмотров: 729 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ЛАБІРИНТ

Бісова личина кривиться, спадає з лиця і тіла і всідається поряд невинним білим-пухнастим котеням: – Няв!

Мимоволі хочеться взяти те пухнасте біле чудо на руки, але воно, знаючи мою вдачу, з шипінням відскакує, і я даю дідькові спокій.

Дачна вуличка здається безконечною, як витягнуті в нитку ходи міфічного Лабіринту. Доки пан Український чи то пак – Отто Брех, чи то сам Князь в особі Гаспида розводить антимонії про наші з Кирилом "злочини” перед рідним народом, помічаю, що на місці старого приземкуватого будиночка давно забутого радянського кінорежисера, де в останні роки проживала його шоста вдова із сином-парубком, просто-таки як із води виріс модерний котедж у п’яти рівнях: якийсь бідний слуга народу хатинку собі злабудав, та таку, проти якої моя фортеця – собача халабуда. А ти, вишкварку з пательні пекельної, ще смієш пельку на мене відкривати та звинувачувати у всіх смертних гріхах! Ой-йо-йой! "Ярослава не вписувалась у жодний крутий віраж рідної студії! Єдиним її шансом став проект телерепортажів про самоселів у Чорнобильській зоні!.. Вона вхопилася за цю тему, як потопельник за соломинку. І – випливла!”

– Знаю! Без тебе знаю: босам студії проект сподобався. Їй дали "добро” і відрядження в зону. Разом з тим її дружком-оператором. Він, до речі, теж десь пропав. А він, бува, не...

– Ти, мамусю, добре знаєш, що – "не”: не вбивав, не тручав, не замішаний. І що його "випадково” збила машина біля під’їзду студії. Інформація про це промелькнула тільки на одному з приватних телеканалів.

– Журналісти самі провокують свій відстріл. Я теж ризикую. Щодня, коли підписую до друку якусь гостру статтю. Теж мені геройство! Буденна робота, та й годі... А щодо Ярослави, то вона теж із власної волі стала сталкером. І прибилася до покинутого села, населення якого складалося з молодої сім’ї біженців із Чечні з трьома дітьми, баби Палажки та причинного її мужа Федора, з однією метою – зняти фільм, який би її реабілітував в очах начальства. От і весь героїзм.

– Воно то так, мамусько, але біда в тому, що ти на цей примітивний, звісно, на твою думку, героїзм не здатна...

– Не твого розуму діло, дідьку, – відмахуюсь від осоружного Гаспида, як від мухи –та він і справді дзижчить круг мене огидною зеленою мухою! – але спогади вже затягують мене назад у минуле.

ЗЛОЧИН

Ярослава стільки разів переповідала цю детективну історію, що мені здається, ніби все відбувалося зі мною.

...Приютила Ярославу баба Палажка, щаслива, що буде з ким бодай словом перемовитись. Від балакучої баби і дізналась Ярослава про свєтопреставлєніє, що останнім часом почало творитися у нічних чорнобильських нетрях. Палажчина чортівня не забарилася. Десь на третю ніч свого побиту в зоні, намагаючись прилаштувати звикле до м’яких диванів тіло до твердого бабиного тапчана, Ярослава почула знадвору приглушений жіночий зойк: ”Облава! Ховайся!”

Ярослава, в чім була, кинулася з хати, мало не збивши з ніг у темних сінях перелякану Палажку. Тільки за тином, де починалися чорнобильські джунглі, схаменулась: "Господи, та ж не війна! Хай вже баба облави боїться, а мені чого страхатися з посвідкою телерепортера одного з найпрестижніших каналів?”

Оговтавшись, прислухалась: віддалений гул наростав, заповнюючи темний безмір здичавілої тиші глухою тривогою. Скоро між деревами замиготіло пригашене світло фар. Машини були, либонь, важкі, бо заледве повзли по зарослій травостоєм лісовій дорозі. Вантажівки їхали в напрямку Чорнобильської АЕС… Чого вони туди їхали під покровом ночі? Чуття мисливця за сенсаціями підказувало: тут щось нечисто. І Ярослава, перемагаючи страх, побігла назирці, намагаючись бути невидимою і нечутною у темені лісу. Бігти довелося недовго. Фури – закриті рефрижератори, зупинилися зразу ж за селом. З них вискочили темні тіні, мовчки почали вивантажувати контейнери і тут таки прикопувати у готових шанцях. Чувся тільки скрегіт лопат і шурхіт землі.

Через тиждень Ярослава повернеться сюди з оператором, а ще через тиждень її репортаж із Чорнобильської зони про незаконні захоронення там радіоактивних відходів атомних електростанцій Європи, санкціоновані невідомо ким із державних зверхників, дивом з’явиться в ефірі і потрясе всю країну. А за кілька днів усі опозиційні газети заволають: ”Україна – світове радіоактивне сміттєзвалище!”, "Нас усіх хочуть поховати в Чорнобильській зоні!”, ”Хто заробляє на знищенні українців?”

Ім’я Ярослави знову на вустах народу. Але щаслива зоря її як зблисла миттєво, так і згасла. На цей раз – назавжди. Газети покричали-покричали і переключилися на нові події нашого стражденного, щедрого на підлість життя, народ поремствував–поремствував та й забув, депутати та прокурори пововтузились і, не знайшовши винних, благополучно заспокоїлись. А Ярославі тихо порадили шукати собі роботу деінде.

Отака казочка про мужню журналістку, що не продалася ні владі, ні олігархам і поповнила список мучнів свободи слова. Як на мене ж, бідна Ярка просто не знала, кому якнайдорожче продати свою політичну цноту. Купця тоді просто не знаходилось. Та й кого, в якій такій Америці цікавить наш Мозамбік? Хіба що як ринок збуту промислового та культурного непотребу, смертоносних ліків та ядерних відходів... і з цим треба змиритися. І мати з цього зиск. Вірніше, бодай з цього, як не годні дати собі іншу раду.

Гаспид, очевидячки, стомився від політичної дискусії, як стомився б кожен аматор, бо, не прощаючись, щез, залишивши мене одну на півдорозі до Озера. Певно, пекельний кедебешник полетів збирати солодкий пилок інформації із медоточивих уст якогось серомудрого Фекалюка. Князь нє дрємлєт! Пильно відстежує блуд на політичному Олімпі! Нічим не гидує! Понатикував своїх чортів по кабінетах та сесійних залах, часом котрийсь як глипне з-під митри чи кокарди, або як заверещить із трибуни відьмою конотопською – аж моторош бере – така преісподня! А мене Гаспидом, стукачем персональним, вимордовує, ніби я чорт знає яка акула або праведниця!

МАРГАРИТА

Сонце от-от викотиться на верхівки лісів. Скоро й олімпійці прокинуться, завештаються, зашмигають автами. Треба змиватися...

Час від часу намагаюся бути об’єктивною. І коли в мене це виходить, уїдлива бісота дає мені чистий спокій. От і зараз – залишив мене дідько сам-на-сам зі своїми муками совісті, лиш-но зачув мою благородну здравицю на честь покійної колеги. Втішився, гад яблучний, і, достеменно, забіг на радощах, козел безмозкий, аж на Банкову – п’яти владі лоскотати, або, як та бджілка-трудівниця, попер у саме Пекло взяток інформаційний! Хоч навряд... дуже вже воно розбестилось коло мене: знає, лукавий, що не побіжу наввипередки з ним Князеві жалітися... І взагалі, щось мені підказує, а чи не служить Гаспид ще парі-трійці таких, як я... Бо чого б то таке нахабне було та веселе?! А! Най біситься! Доки не напореться на якогось дебелого агента служби безпеки самого Князя... А САМ, як мені відомо, вольностей чортячих не полюбляє, хвости відкручує враз і то при самій сраці.

Але – повернемось до Ярослави. Отже, попри все, її репортаж "До смерті і назад”, звичайно, потрясав. Але він був побудований не стільки на фактах, як на здогадках, припущеннях і святому гніві. Я ж знала все про цю, не скажу, що гуманну, але, що поробиш, безвихідну справу, яка заварювалося на моїх очах і варилася на моїй кухні з моєї мовчазної згоди. А що робити? Ми, як придумав один сатирик – Мозамбік. Країна третього сорту. Наші зверхники нічого не вирішують на світовому рівні. Вони тільки слухають, вухами мовчки хлапають і слухняно виконують дружні поради. Часом – просять. Народ теж поки що німує... попереджений планетарною кампанією боротьби проти тероризму. А що? Спробуй-но тепер підняти свій національно-визвольний хвіст, як тобі його одним махом відрубають американським "томагавком”... Американці не дурні – знають, як тримати світову злидоту на віддалі. Але ця страшилка – не для нас. В нас – ніколи нічого не вгадаєш: тут воно тобі зад лиже, а тут – горло ріже. Країна вічних експропріаторів, перманентної революції і безкінечної громадянської війни...

Тому кажу мудрому своєму Кирикові: треба міняти політику "Народної ідеї”. І то – негайно! Як казав Володимир Ілліч: зволікання – смерті рівня. На що нам, кажу, це відродження довбане, однаково з нього ніякого толку. Певно, ці хохли відродяться тоді, коли й мамонти заморожені. Тож давай... перероджуватися. З націоналістів – у глобалісти. Ту народну ідею підтримували бідні українці, а за цю схопляться – багаті американці.

Лозунги хоч сьогодні вивішуй на фасаді офісу: "Ганьба терористам!”, або "Слава Америці – колисці демократії!”, або "Українці й американці – народи-брати!”. З такими гаслами, дивись, ще й до Стейтів приєднаємося, коли Європа в хату не впустить...

За цими планетарними думками незчулася, як майже вибралась із дачного лабіринту: зліва починався ліс, праворуч – щойно зведені вілло-палаццо чергуються з огородженими ділянками під нові забудови: зрубані дерева, купи свіжого яскраво-жовтого суглинку. Як на цвинтарі…Тьху! Аж ніби морозом за комір сипнуло… Справді, розростається наш владно-дачний лабіринт зі швидкістю сучасного міського цвинтаря – невблаганно. "«Царські села» і громадські кладовища – дві ударних будови епохи Незалежності.” Щось приблизно таке зовсім недавно написала юна послідовниця Ярослави Бойчук у статті до моєї газети "Народне слово”. Фразу я залишила: імідж опозиційної газети треба підтримувати, але тонко, щоб не переступити дозволену грань...

СТОМЕТРІВКА

…Ах, який пречистий, пресвітлий ранок! Але треба чим скоріше подолати царствену "стометрівку”, доки не повиповзала на світ Божий вся ця, пардон, еліта: міністр давно здохлого якогось там господарства – пса прогулювати, який, як хвастав недавно, ще древнішої за піраміди єгипетські породи, вирощеної спеціально, щоб рабів-утікачів ловити; голова сто-якоїсь-там екологічної партії – кривуляти на подарованому "Грін пісом” ровері, а "друг-паскуда” Фекалюк у сімейних трусах – розтрушувати попідтинню наїджені за кошти міжнародних фондів українського розвитку зайві кілограми... От якраз найбільше не хотілося б бачити цього слизького гада-спокусника та його скуйовджену половину, панунцю Мартуньку, що викручувала слова в бесіді вже так на манір галичанський, що годі було щось второпати...

Із Фекалюка, власне, все й почалось... Радше, на цього Лиса Фарбованого, професора шарової академії і вийшли спочатку впливові чини однієї з європейських країн із пропозицією таємно лобіювати ідею перетворення Чорнобильської зони на кладовище радіоактивних відходів. Звісно, за великі, дуже великі винагороди, які просто-таки могли спокусити святого. І Кирило, якого щойно випхали на голову комітету Верховної Ради з питань екології і Чорнобиля, хоч і родився в день мудрих книжників, під тиском таких грошей здався. Або, як потім дорікне Ярка, продався. І я не перечила. Навпаки! Переживала, аби не передумав, не злякався… Що поробиш, дуже, дуже вже були великі гроші… А ми були поки що найчеснішими, а тому найбіднішими серед народних обранців. Випадкові винагороди олігархів за лобіювання їхніх інтересів були принизливо мізерними копійками супроти тих мільярдів, якими забиті закордонні банківські рахунки колег.

Господи, прости мене грішну, але перспектива мати солідний рахунок у швейцарському банку чи в якійсь офшорній зоні затьмарила мені розум. Не те, щоб я не відала, ЩО стоїть за цим бізнесом: остаточна екологічна катастрофа, повільне вимирання населення, з’ява мутантів… Усвідомлювала, що від біди не убезпечена ні сама, ані моя дитина… Але… вже надто привабливою була солідна сума! Вона мене спокушала, як змій Єву… Цілу ніч, перевертаючись з боку на бік у своїй "не м’ятій-не клятій” "дівоцькій” постелі (Кирило давно спав окремо, як істинний державний муж), прикидала, що можна придбати доброго за ці гроші. Звичайно, віллу на якихось Канарах або гарний будиночок у центрі Відня (ніколи там не була, але завжди мріяла жити у цьому дивовижному місті, либонь ще з тих часів, як по сільських клубах мого дитинства крутили кіно про Штрауса, його віденський вальс і віденське кохання). Або десь у Каліфорнії…Тільки не в Канаді, бо там, чого доброго, бабці-дрипці з діаспори вистежать і рознесуть по цілому світу здивування про несподівані статки такого-то народного обранця. Або ще ліпше – старовинний замок десь у Англії, для Даруні. Не тримати ж дитину в цій запаскудженій дірі, на цій світовій сміттярці!!! Не скніти ж їй у цьому Києві, чорному від заздрості вчорашніх друзів! Їй треба жити, як усі нормальні люди. Жити, поки є час! Поки є час!

ГАСПИД

– Ну-ну, розкажи, розкажи, як ти мучилась, як страждала твоя душа... Брехуха! Стара брехуха! Ти ж мордувала того бевзя Кирика вашими злиднями до того, що він готовий був маму рідну продати, аби нарешті запхати твою чорну пельку грішми. А ти все поміж нардепівок та міністерш винюхувала, та випитувала, та любов-дружбу зав’язувала, та на порядність чоловіка скаржилась... Аж доки не клюнула на твій гачок Фекалючка, ота правдива патріотка, що готова маму рідну була продати, аби зайвий крейцер у панчоху, чи то пак власний банк "Мартіфек”(ну й бренд!) упхати...

– Клятий Гаспидисько! Ти знову тут, всюдисуща підла тварюко?! Приклеївся, як тінь моя, і волочешся слідом?.. Чортове поріддя, ти таки справді зібрався зі світу мене зігнати! – роззираюся за каменюкою чи дрючком, аби пожбурити в Гаспида у ту мить, коли він, забувши про обачність, зматеріалізується під самим моїм носом. Але під руки нічого не потрапляє, а віддалений гул авто лякає мене і я шугаю в придорожні кущі. Пругке гілля цьвохкає по обличчю, обліпленому павутинням, чіпка трава хапається спідниці, а… шляк ті трафить! Чого це я останнім часом усього сахаюся? Що за манія переслідування, манія постійного страху?! Звідки ці фобії?!!

Не встигаю додумати останнє слово, а Гаспид – тут як тут! Радше, його мерзкий, манірний та тягучий, як мій голос по радіо, нявкіт:

– Безлична дівка, вона ще питає?! До речі, коротке повідомлення не для слабонєрвних: син загиблого на передвиборчих перегонах під колесами неповороткого КАМАЗу Кирикового опонента у вчорашньому інтерв’ю незалежному телеканалу "3 х 3” натякнув на вірогідну причетність до вбивства його батенька безпосередньо зацікавлених осіб... Вловлюєш?..

– А до чого тут Кирило?

– Ну от! Сама сказала – я тебе за язик не тягнув... Отож-бо! На злодієві...

– Що ти мелеш! Що ти, гаде яблучний, нам шиєш? Та Кирилового духу там не було!

– Духу не було, а от рукавицю його я нехотячи впустив на місці аварії.

– Мерзотник! Який же ж ти... покидьок, і чого ти мене терзаєш? Чого тобі треба?

– Не мені треба, а Князеві! І ти знаєш – що!

СУДНИЙ ДЕНЬ

І раптом стало тихо, тихо, як перед бурею.

Так тихо, ніби це олімпійське поселення вимерло. Така сама тиша стояла тут, коли захворіла Дара. Така мертва тиша, що крізь неї не міг пробитися мій крик пораненого звіра. Все почалось несподівано: дитина раптом зблідла і почала падати. Моя дитина вмирала, і нікого не було поруч. Не було ні рятунку, ні рятівників. Ніби світ і люди в цю мить відвернулися від нас. У відчаї водила очима, шукаючи запропалий кудись телефон, і бачила круг себе суцільну чорну стіну людських спин, непробивних, як бронежилети "Беркута”. І тоді... ніби блискавкою мене шибануло-розчахнуло навпіл, і я згадала все: і змову на моїй кухні, і репортаж Ярослави "До смерті і назад”… Яка все-таки легковажна здуру людина! Коли все добре, важко уявити, що сам живеш за кілька кроків від смерті; варто лише комусь (вгорі чи внизу) ворухнути всеможним пальцем – і ти зависнеш над бездонною прірвою трагічної безповоротності.

У той судний день до смерті було кілька кроків… Я майже бачила її, відчувала холод і несамовиту жорстоку байдужість. Невже так швидко прийшла розплата?! Так непритомніють, так бліднуть діти, хворі на лейкемію. Я бачила їх, тих нещасних, коли, аби продемонструвати бурхливу доброчинність "Народної ідеї”, возила гуманітарку до шпиталю, де лікувалися діти-чорнобильці, хворі на лейкемію. До речі, до мене тоді вперше дійшов весь кошмар сподіяного Кирилом под моїм чуткім руководством... Тим безневинним лобіюванням... Але – чи ж ми з Кирилом одні такі?.. Та й не знала, не відала я про справжні масштаби цієї спецоперації з похованням радіоактивних відходів. Думала: пара оцинкованих, безпечних контейнерів... Європа ж браку не робить. Там усе надійно, добротно, на віки… Навряд чи, упаковані за останнім передовим слово екобезпеки, вони додадуть рентгенів у пересичену радіонуклідами землю Чорнобиля...

Тоді я виправдовувалася перед Богом і людьми, як на Страшнім суді. Каялась, проклинала Князя і просила в Бога помилування, а дитині – порятунку…

О, що я тільки не пережила в той жахливий судний день! Але, слава Богу, все обійшлося. Просто того дня моя дівчинка стала дорослою. А я з переляку такий рейвах здійняла! Отож, виходить, що наша провина з Кирилом не така вже й велика, а страх має великі очі і ще більші вуха. Хоч іноді й закрадалась думка: ой, Марго, бережись, бо може бути, що Бог попервах просто налякав тебе, або ж попередив, що востаннє повірив… Ой, Боже-Боже, помилуй мя грішну…Ти ж сам бачиш, що не з добра-жиру я підбила Кирила на ту… досить таки ризиковану справу… Бо ж, як згодом виявили світила вітчизняної імунології, у Даруні знижений, як у всіх її київських ровесників, імунітет, і гемоглобін низький, і щитовидна залоза збільшена. Ясно, що дитину треба лікувати, і то – вже! І то не тут, не в цій державі, розкраденій, пограбованій, де медицина знищена, а лікарі від безхліб’я або озвіріли, або перекваліфікувалися на базарних лоточників… Господи, та й Ти… Не такий уже... щоб мені, бідній, дорікати... Чи не з Твоєї ласки пішов димами гіркими Чорнобиль? А коли ні, то принаймні – чому ж Ти не зупинив, не відвернув цю трагедію, якщо такий всеможний?! А міг. Але, видно, не бажав, або карав… Але за що вже карати цей недобитий, недочавлений народ? Вже ж прополов його так, що одна мерва і мерза зосталася! То ж, вибачай, чи така вже й велика моя провина перед цими людьми, вартими ще й не таких чорнобилів?!

Боже милий, що це я варнякаю! З ким дискусію розвожу! Свят, свят, свят! Господи, не карай безумну!.. А поможи, поможи моїй дитині покинути цю державу, вона хвора… І дитина, і держава хвора… Ми так довго шукали клініку, так довго вибирали тихе містечко у Каліфорнії, де можна було б прикупити будиночок… Господи, не карай, грішну…

Зіщулившись, вклякаю на місці, чекаю кари Того, про Кого згадує у хвилини тривоги запропаща моя душа. Але замість спопелити мене гнівом своїм, Він... прощає, певно, співчуває болісній роздвоєності, що ріже навпіл мою душу, ділить на чорну й білу половинки, на цих лютих ворогів, що не вміщаються в одному тілі, виштурхують одна одну з моєї шкіри, спливаючи чорною кров’ю непримиренності...

От і цього разу не розкололося блискавкою небо, не провалилася піді мною, грішною, земля...

Земля-то не провалилася... Але дачна вуличка, бля! враз стала диба і лупонула мене межи очі... О-о-й... їй... їй...й!

СПОКУСА

– Я ж просив, мамусько, не спокушай! І не згадуй всує ім’я мого ворога небесного! Про це ж і книжка пише, дівчино-комсомолко! І я прошу на кожнім кроці: не ріж ножем ніжний слух Князя світу цього, Татка нашого дорогого! Бо біда буде! Скільки тобі втовкмачувати у твою серомудру головешку, що, коли прощає той, що десь там в оболонках витає, то не прощає той, що з пекла за ноги тримає! Га? Ну що ти за стерво таке: вранці – Чортові кочергу, а ввечері – богові свічку? Може, хочеш, щоб із тебе Сам зробив дві одноногих шолудивих старих циганки, і щоб вони билися костурами перед Володимирським чи Михайлівським... брр!... соборами? І верещали твоїм гидким голосом: – "Уже вкотре я переконалась, що Бог – добрий, всепрощаючий! Але люди… Ці заздрісні, злі, вічно неситі істоти не прощають ближньому ані слави, ані багатства, ані… торби жебрацької. Чує моя душечка: це бидло інфіковане бацилою рівності і скоро, ой скоро, візьметься за експропріацію. Забере в мене парапет і торбу!” Що, не бажаєш такого світлого майбутнього? По квасному писку видно, що не до шмиґи перспектива. Тож вставай, обтрушуйся, а то розляглася, як корова! А ще хоч раз почую, що на Татка клевещиш перед... сама-знаєш-ким, пришелемоню!

– Ну, бісове поріддя, клянуся Пеклом, що здам тебе Самому... Яке ти маєш право збиткуватися... підслуховувати, стукачу сучий? – сичу, зводячись, як змія на гримучий хвіст, обтрушуюсь та обзираюся крадьки чи, бува, не зорять крізь жалюзі цікаві очі сусідів по Лабіринту.

Ніби – ні. Тиша, як на безлюдному острові. Сплять!

"Коли грішники сплять сном праведників, знай, Князя світу цього царствіє настало”, – казала баба Арехта.

Тоді чого ж нема мені спокою?! Чого радості нема?! Тільки ненависть, ненависть, ненависть...

– Облиш, мене, Хрис... – хочу сказати: "Христом Богом молю”, – але вчасно прикушую язик.

Гаспид вдоволено регоче.

– Дай зібратися з думками, – прошу теменного і лукавого під милий бік, на що той примирливо згоджується:

– Отак би давно! А то... розвела тут... Добре-добре – зникаю!

І, насмердівши сіркою, щезає.

МАЙСТЕР

... До траси метрів п’ятсот рівненькою заасфальтованою вуличкою, обабіч якої за високими глухими огорожами ховаються розкішні дачі сильних світу цього. Ці відзіґорні, збудовані за індивідуальними проектами вілли – радше, символи, аніж помешкання. Символи влади і розкоші. Як матеріалізовані рахунки в закордонних банках, якими не заведено поки що хвалитись на нашім "дикім Заході” у благословенний час первісного накопичення капіталів.

"Символи недосяжної для простого смертного висоти”... Так вона думала раніше, коли ще була бідною, як церковна миша, коли їхала цими дорогами попри чужі дачі у чужій "Волзі” з чужим чоловіком на чужу віллу... Молоденька актрисочка, солоденька красунечка, яка, на диво всім, замість того, щоб читати чужі тексти, почала шкрябати власні. О, ті її невправні, багатослівні драми про кохання в радянському суспільстві, пісне і прісне, аж глевке. Адже про нормальні, чи то пак реальні, стосунки між людьми в усій їхній багатогранності розказувати, а тим більше показувати на сцені було просто непристойно. Та й чи мали будівники комунізму моральне право гаяти час на якусь там дурню, вздохи на скамейке, якщо головним у їхньому житті було виконання і перевиконання п’ятирічних планів?! Зате... Що робилося за лаштунками-кулісами! По темних задвірках, куди подвійна партійна мораль цинічно загонила людські пристрасті! Содом і Гоморра! Але про ті узаконені неписаними законами кабінетно-катакомбні вакханалії, які процвітали, слава богу, на всіх рівнях, зась було говорити, не те що в книжках писати. Ото ж бо цнотливі інженери людських душ, які в гульбищах не відставали від своїх розпусних вождів-узурпаторів Неронів та Каліґул, годували народ виробничими романами механічних трудоголіків та платонічними любвами виписаних під копірку ідейних героїв-кастратів на чолі із сімейним союзом двох безстатевих соратників-більшовиків Леніна і Крупської. Звичайно, народ ті приклади святі мав на увазі, пив-гуляв та розмножався собі на втіху, та все ж, коли у роки Перестройки відкрилися секретні матеріали про інтимне життя канонізованої пари, бідний люд пережив шок... Почути таке про Ілліча?!. Та це навіть для безпартійних галушок було страшніше, аніж нині запідозрити Ісуса Христа у перелюбі!..

Але це було згодом, через "сто” років після тих щасливих днів юності, коли вона ще вірила наївно у свій талант... і талан. Отож, коли вона все-таки спробувала щось там нашкрябати, як на неї, правдиве і зворушливе на тему кохання, Майстер, пробігши очима наївну нєтлєнку, сказав ніжно:

– Ти, моя ягідко, моя небесна оленичко, не Шекспір – тож не драматизуй. А пиши, як пишуть усі радянські письменники: про виробничі процеси, про передовиків праці. І пиши просто, без емоцій та викрутасів: от вам чорне, а ось – біле. Цей – цяця, а той – кака, а любити палко радянська людина, тим паче – наш сучасник, може тільки партію і Батьківщину.

"Але ж – чому?” – в душі вона противилась і заперечувала. Душа її клекотіла циганськими пристрастями, сподіванням великого, спопеляючого кохання, можливо, і до нього, такого... недосяжного. Його повчання здавалися їй блюзнірством, навіть цинізмом, адже, якщо він не визнає кохання, то чого везе її на ту розкішну дачу, де з-під кожного куща, з кожного кутка віє на неї ворожістю і ... присутністю іншої, законної, жінки? Але молоденька актрисочка вдавала із себе слухняну ученицю: за місяць закінчувалась її дипломна практика в столичному театрі, за півроку – навчання в театральному інституті. І дівчинка з жахом думала про провінційні театри, в одному з яких їй доведеться вікувати, граючи передових доярок та ланкових у вбогих спектаклях за п’єсами місцевих класиків. І дівчинці страшенно хотілося зачепитися бодай нігтиком у золотоверхій столиці. І дівчинка хапалася за кожну соломинку, за будь-який шанс і з цього відчаю вчепилася за Майстра. Однак поки що не відала, як йому признатись, як розповісти про свої проблеми. Від розпачу дівчинка ставала меланхолійною, а її іконні, із золотавинкою очиці – такими трагічно-знадливими, що Майстер шаленів від нежданої юної пристрасті, розпалюючи цей чортів вогонь цинічним моралізаторством і лукавим святенництвом.

Дівчинка сиділа, скулившись (аби менше хто бачив її) на заднім сидінні білої "Волги”, що мчала вечірнім шосе попри високочиновні дачі, дивилася в широку спину Майстра з тупою нудьгою, адже знала все наперед. І чим закінчиться ця подорож – теж знала: порожнечею, глухою відразою до себе, цього підлого життя і немолодого вже, чужого, розбещеного чоловіка.

Але дівчинка не знала тоді, причаївшись на задку "Волги”, що навіть найогидніша і наймерзенніша сука-судьба іноді робить людині маленькі дарунки.

Майстер не заливав її дешевим коньяком, не ліз до неї з ніжностями і не ґвалтував, замкнувши двері. Вони мирно сиділи в затишній вітальні розкішної, але запущеної дачі, на шкіряному дивані і розмовляли про життя-буття. Було тихо і гарно від зеленкуватого абажура, темно-лілового присмерку за відчиненим вікном і шемроту старого саду. Темним бордо переливалося в келихах чудове густе вино, і легкий хміль блудив кров’ю, віддаляючи їх одне від одного передчуттям чогось зовсім неочікуваного. Непередбаченого… І дівчинку не покидало відчуття, ніби вони тихо перемовляються з протилежних берегів тихої лісової річечки.

Але це ще більше гнітило. Вона ще тоді не розуміла, що Майстрові, розбещеному увагою жінок, непотрібне було її тіло, тим паче душа, перепуджена, принижена, як спіймана пташина. Майстер спраглий був натхнення, цього давно забутого шалу крові, цього божевілля давно зужитої уяви, несамовитої працездатності втомленого мозку. І він говорив про натхнення, тихо, зі смаком, як голодний про хліб, як загнаний у кут бідою говорить про Бога. Тільки згодом, прочитавши всі його п’єси і романи, вона здогадалась, що в той бузково-зеленавий вечір він збуджував у своїй вичавленій душі її присутністю шаленство натхнення, він насильно закохувався в неї, надіючись на крилах нового почуття злетіти над трясовиною життя, що засмоктувало його, мов ситого селезня, у теплу, затишну, сановиту твань. Як це не цинічно звучить, але тоді Майстер демонстрував один з різновидів збочення, притаманного творчим людям – вампіричний еґоцентризм.

Тепер вона розуміє, чому за десять років, які Майстер мордував її своїм витонченим садо-мазохізмом, його дружина, що, безсумнівно, знала все про їхній зв’язок, не влаштувала бодай раз скандалу. Дружини респектних чоловіків воліють терпіти бозна-які приниження заради добробуту, квартири на Хрещатику і решти привілеїв, якими відплачувала держава своєму співцеві.

Точнісінько так сьогодні вона терпить зальоти Кирила, його "відрядження” до виборців, одверту іґнорацію її як жінки. А де дінешся? Вона, звісно, могла б розлучитися. І що? Як жити і за що? П’єси її, видані й перевидані тисячними накладами у "Видавничому домі” Ліги "Народна ідея”, давно ніхто не ставить, бо нема кому, бо давно захиріли всі театри, а якби й поставив якийсь погорілий, то самому ще треба доплачувати до спектаклю, принаймні фуршетом для голодних артистів. А нові – не пишуться. Немає... стимулу до писання. Жодного. Бо й без цієї каторжної муки вона має все, чого прагла її душа: і гроші, і славу, і почесті. Весь політичний і мистецько-літературний бомонд перед нею капелюхи, кепки і шапки-вушанки скидає, а дорога встелена прохачами, готовими за копійку, кинуту на видання якоїсь задрипаної поеми чи симфонії, ноги цілувати. Правда, була в неї думка створити при "Народній ідеї” театр, який би, нарешті, оприлюднив її нечитані п’єси, але той дрантивий режисерчик із українським прізвищем і семітським профілем, що виманював у неї гроші на якісь там химерні конгеніальні супер-проекти, прочитавши запропоноване, скваснів і щез у невідомому напрямку. Однак у його вибалушених від втрачених мрій очах вона ще встигла прочитати рядок із живого класика, адресований, безперечно, їй: "Душа наїлася та й бреше...” Проте їй було наплювати на його враження... І на славу ефемерну наплювати! І на творчість. Бісило інше: усвідомлення того, що талант і гроші – поняття несумісні і... різного походження. Кому Бог дає талант, тому Сатана шкодує грошей... І навспак... І запопасти одночасно і сповна ці багатства ще нікому не вдалося, бо за кожне з них треба віддати надто високу ціну – неподільну душу.

Смішно, але майже надцять років тому дівчинка з іконними очима, не відаючи того, була впевнена, що з обома Деміургами можна фліртувати, як із підтоптаними класиками, паралельно і безкарно експлуатуючи їхню прихильність собі на користь. Отаке мале сучисько! Про колосальний потенціал ділових можливостей Майстра вона чувала від людей, а от як перетворити його на чарівну паличку-виручалочку – сама здогадалася. Хитре жіноче нутро підказало, що він хоче від неї не вірності, не чистоти стосунків, а цинічної зради, хтивості, диявольських пристрастей, які б розворушили його ожирілу душу. Він бажав жінки, яку треба щохвилини завойовувати, повертати, купляти за царство-государство. Він волів цариці і повії водночас, жадав продажного кохання – і він його отримав. Вона як з цепу зірвалася. Вона кинулася сторч головою у вир розпусти спочатку лиш для того, щоб утримати Майстра біля себе на цуґундері, але згодом увійшла у смак і азарт. Вона знущалася над ним: то зникала, то падала, як сніг на голову, то освідчувалася в коханні, то в ненависті. Майстер шаленів, казився, але писав роман за романом, експлуатуючи тугу за нею, люту ревність, у перервах осипаючи свою Маргариту царськими дарунками. Вона ті дари згортала у ковані скрині і гуляла-буяла далі. Передихнула від своїх витівок, своїх штучок-дрючок, аж коли стала ведучою на державному телеканалі і отримала як перспективний драматург квартиру на Березняках. Звісно, з волохатої руки Майстра. Але він так ніколи і не переступив порогу гніздечка, яке сам подарував їй. Продовжував її возити зимою на дачу, а влітку, коли там оселялося його сімейство, на свою ж квартиру, кайфуючи не стільки від любові, як від адреналіну, який

шугав їм обом у кров від однієї думки, що їх можуть побачити сусіди, або застати в постелі хтось із домашніх. Маргарита лютилася на Майстра за цей екстрим, бо над усе любила шалені любощі місячної ночі у київських парках, у травах похилих, як жартував Майстер, на Дніпрових пагорбах, біля коліс його "Волги”. Бо тоді, у магічному сяєві голубого місяця ошалілий від похоті Майстер їй нагадував Князя... купальської ночі у Карпатах...

ПОМСТА

В обличчя повіяло прохолодою – від озера, ще схованого за густим переліском. Десь тут скоро має відгалужуватися від дачної вулиці неширока доріжка. Біжить вона спочатку крізь прозорий сосновий ліс, далі – густим листяником просто до воріт ЙОГО дачі, що довго була її другим домом, а вона – його другою господинею. Довгі роки вони з його дружиною приїздили сюди порізно. І обидві знали про це…

Як давно це було! Але чого так занило, затріпалося серце? Не від страху, як би хто не побачив, ні… Хоч і було, було це паскудне, принизливе відчуття. А було! І вона божеволіла від нього і… нічого не могла вдіяти із собою. Вона любила цього чоловіка, цього геніального збоченця, цього цинічного ката, цього всенародного улюбленця, цього затюканого власною працездатністю раба… Може, єдиного у світі й у своєму житті – любила. Коли вони врешті розійшлися, коли вийшла заміж за Кирила, навіть тоді, коли, здавалося, забула Майстра, теж любила, тужила дикою тугою за ним. Вона і Кирила підбила придбати саме тут, біля озера, шмат землі для дачі. Навіщо? Щоб довести йому, Майстрові, що не пропала без нього, що тепер сама їде у власній іномарці на власну дачу як порядна шлюбна, забезпечена жінка, а не вічна жебрачка на паперті храму його святості? А може, може, просто надіялась бодай випадково, краєм ока час від часу бачити його ще кремезну по-молодечому підтягнуту постать… Кажуть, тепер Майстрові не з медом, нібито здає київську квартиру під якийсь офіс і за ці гроші живе з дружиною на дачі. А ще – на пенсію. Книги його давно не друкують, вони тепер нікому не потрібні, вони, як тодішні дешеві плакати про щасливе радянське життя, зосталися у тій, минулій епосі, як і його слава… "СЬОГОДНІ” належить іншим, молодшим, таким, як вона, котрі примусили час працювати на себе... Певно, Майстер постарів, певно… Отак би взяти і просто піти лісовою, добре знайомою доріжкою, відчинити хвіртку, зайти. Що було – то було…

Вже ніхто нікому нічого давно не винен. Час усіх розсудив, і вилікував, і зробив трагічно самотніми. І його, і її… і...

СУПЕРНИЦІ

Зліва, в хащах, тріснула гілочка. Господи, кого це носить нечиста сила лісом у таку рань! Легкий шелест, і на узбіччя вийшла висока літня жінка, ще ставна і вродлива. Вороне, фарбоване волосся гладенько зачесане, темні очі з моложавого лиця дивляться привітно і ніби трішки насмішкувато. Мадам... Так юна Марґо подумки називала суперницю, завидуючи на її статус доброчесної забезпеченої дружини класика. У ті далекі часи жони заслужених діячів літератури і мистецтва, надто спілчанських функціонерів, за звичай не працювали, займаючись головно домашнім затишком та плітками про "молоденьких сучок”, які намагалися пролізти до слави через ліжка їх благовірних. Ох і не одну таку Маргариту розтерли на порох їхні щелепи...

Якусь мить, заскочені нежданою зустріччю, жінки мовчки вивчали одна одну і, очевидно, залишилися задоволені своїми враженнями, бо старша царствено, але миролюбно сказала:

– Я, здається, вас упізнала… Гуляєте? Чула, недалеко побудувалися?

Бліде, невиспане обличчя молодшої спалахнуло марнославним вдоволенням (ага, "побудувалися... недалеко” – цікавиться!), а в жовтих похмурих очах зблисло сяйво нелегкої перемоги і згасло. І вся її розповніла важкувата постать враз ніби зів’яла, осіла лантухом. Голос теж був млявий, наче в’ялений:

– Я вас, здається, теж упізнала. Так, ми живемо недалеко, і я – гуляю.

Прикидатися було смішно. Вони обидві це розуміли: не той вік у них, не той час та й місце непідходяще для влаштування спектаклів. А потім… все давно зосталося в минулому, такому далекому, мов сон. Як би ти не ворушив його, а воно давно – потеруха...

– Може, зайдете? Він радий буде вас бачити. До нас тепер рідко хто заходить, і ми майже не буваємо на людях. Сидимо в лісі, як пара старих вовків… Не те що ви – в епіцентрі життя. При владі, при славі… Ми лиш по телевізору милуємося вами і вашим чоловіком…

Обличчя молодшої знову порожевіло і, щоб перервати небажану розмову, жінка вдавано безтурботно пролепетала:

– Та так, як уже є… Дякую… Вітайте… колись загляну… А наразі мушу йти, вже, певно, дочка прокинулась…

І рушила спроквола в бік озера. По напруженій потилиці молодшої видно, скільки їй сил коштує, аби не зірватися, не побігти геть, або… не обернутися і не ляснути з розмаху по ненависному обличчі тієї, яка не віддала їй, молодшій і зухвалішій, можливо, єдине в житті велике кохання… І старша спостерігала це з великим задоволенням. Тож, коли за молодшою от-от мали зійтися лісові хащі, несподівано спитала:

– Перепрошую, а ваша дочка?..

І задихнулась: із густих кущів, у яких щойно розчинилася барвиста сукня молодшої, зі страшним риком вирвалася жовтоока сіра вовчиця і вихором пролетіла за п’ядь від її обличчя.

– Ссссука! Дай спокій моїй дочці! Вона – не вашого сучого роду, – почула Мадам, від жаху осідаючи хрящем на прілу торішню хвою.

МАРГАРИТА

Що за день, як ворог лютий! Напасть за напастю! Спочатку нічний жах, потому огидний скандал із дурним Кириком і, на тобі, ще й ця зустріч! Чого це мадам бродить вдосвіта лісом? Хмиз для сімейного вогнища збирає, гриби на вбогу юшку чи стереже благовірного? Дарма. Він тепер нікому й за гроші не потрібен. Хіба що… ритуальному бюро… А ця…с-с-сука! Нахабна стара сука! Видно, її досі пече... Стільки років проминуло, а пече, пече… "А ваша дочка?” Її пече моя дочка! Кляті пліткарі, вони таки донесли до вух цієї нещасної брехні, нібито Даруня не Кирилова, а Майстрова дочка!.. Падлюки! Невже вона думає, що я, молода, гарна, бажана, могла б опустилася до... долі чи ролі покритки Катерини? Ридати чи шантажувати бідною дочкою Майстра? Та ніколи! Принаймні, мала вибір біологічного батька і серед молодших... Але не могла навіть ради найбільшого кохання допустити, аби моя дитина росла сиротою-безбатченком! А ця швабра ще сміє сумніаватися! Топтати мою гідність! Я що – заволока яка, щоб не спромоглась на законного чоловіка?! А я, ненормальна, мало не розквасилася перед нею, мало не цілувалися… Тьху!

Сто чортів, як мені зле, як гидко! Жах перед плітками (а раніше вони майже не обходили мене), неприємний осад від зустрічі з мадам знову збудили в душі передчуття тривоги, гнали додому. Прокляття! Ніде, ніде немає спокою. Навіть у лісі. Це карма. Розплата. І сон – в руку. Бо не треба, щоб ВОНИ приходили… Тебе підніме на вила власний страх, земля горітиме під ногами від колишніх гріхів і грішків… Ти думала, що за плечима в тебе торба з грішми, а виявилось – із грішками, як з пекельною рінню, розжареним вугіллям…

Де той чортів Гаспид запропастився! Знов курей класикових ганяє, придурок?! Поганяв би ліпше лісом обчухрану мадам та полякав добряче, абись знала, як пащеку роззявляти до поважних пань, луб’я старе!

Спрага помсти, негайної, аж клекотить у мені, як смола в пекельнім казані, але якась сила стримує люте поривання, як вузда оскаженілу кобилу... якась сила... Може, сила божественної лісової краси? Може, влада ранкової тиші? Може, притлумлене бажання спокою і рівноваги? А натомість – натомість дискомфорт, від якого хочеться вити, як вовчиця на повний місяць...

Полівуруч крізь дерева заблискотіло сонячними зайчиками озеро. Але що мені до нього! Мені хоч океан, хоч калюжа – на душі, як на смітнику: один сморід!

Куди ж це я лечу? Жінко добра, зупинися, передихни, озирнися на дивну красу довкіл!.. Ах, яке повітря цілюще, які прекрасні зарошені лісові дзвіночки! Нахились до цього дива…

Нарешті дерева розступаються, і зір мій тоне у сяєві води, сонця і молодої зелені. Сідаю просто біля зграйки лісових дзвіночків. Отак би сидіти, дивитись на лілові дрібненькі квіточки і думати тільки про них… Але, на жаль превеликий, у голову лізе чортзна-що…

ВИБІР

Ти знову і знову згадуєш, як після чергового збайдужіння Майстра, що засів за нову п’єсу чи повість, нудила світом, комплексувала і, радше, від невлаштованості, аніж з любові спровокувала ще виснажливіший затяжний зв’язок із Кирилом. Свіжак не тягнув не лише на Майстра, а й на підмайстра чи майстерчука. Але був молодий і неодружений, і це інтригувало. А потім ти завагітніла. Несподівано. Неждано. Ти розгубилася, бо, коли чесно, то палко бажала дитини від Майстра... А не від цього хамуватого сибарита Тулумбаса-Баляндраса, від якого половина київських актрис і чверть поетес аборти робили. Але все одно ти вирішила народжувати, принаймні, після того, як, вислухавши радісну звістку, цей хам запитав, не моргнувши:

– А ти певна, що то моя дитина? Брешуть, ніби в тебе не я один – друг сердечний. Отож добре вирахуй, хто з нас тобі вигідніший в ролі татуся майбутньої крихітки?

І вийшов з хати. Повернувся перед народженням Даруні. Але батьківської радості не проявляв. Жив, як ворон – на краю гнізда, час від часу відлітаючи в невідомому напрямку у своїх таємничих козлячих справах.

Хамство цього бидлюка почало тебе добряче діставати. І тоді ти, рятуючись від депресії, відвезла Дарочку до батьків, як вони колись тебе до баби Арехти, і забігла аж на барикади оксамитової революції. Тоді, коли теперішні провідники нації м’яли по норах свої партквитки, винюхуючи, куди подме вітер, ти знімала внесення синьо-жовтого прапора до Верховної Ради, грудневий Референдум, ланцюг Злуки і "масолівське” студентське голодування на Хрещатику. Знайомилася з незнаною досі діаспорою, що наводнила столичні вулиці, і почувалася на гребені часу, інтуїтивно відчуваючи: крига скресла, вороття назад не буде. Після поразки ҐКЧП це зрозуміли й обережні. І почали виповзати, випурхувати з комуністичних коконів розпрекрасними націонал-демократичними метеликами. Ти знала, що то одноденки, але й знала, що день їх може бути дуже довгим. Так і сталося.

Революція котиться землею хвилями. Друга хвиля змиває першу. Так змили разом з барикадами опритомнілі компартійці романтиків Відродження. Викинули геть, на узбіччя життя. Що ж, вони мали досвід бути зверху, при будь-якій владі… А ще ти зрозуміла, що прорватися до верхів тобі заважає твоя трагічна приналежність до жіночого роду. І тоді тебе осінило, і ти негайно взялася підбирати гідного соратника у боротьбі за виживання. Та, на жаль, на цю посаду не підходили ні старпери, які слинили услід, зачаровані твоїми розкішними формами, ні самозакоханий молодняк, готовий їхати на тобі за півлітру на край світу. І тоді ти розшукала в якоїсь... леді Бе Кирила, виклала йому свій наполеонівський план і стала чекати. На його щастя, Кирило виявився мудрішим, аніж вважала, і твій сумний висновок моменту: чия влада, того й гроші – прудко зробив своїм кредо. Першим його кроком у велику політику був уступ у ряди (ще ріденькі) Демократичного руху. Другим – балотування до першого українського парламенту.

Вільний художник, анархіст і вічний сибарит, Кирило поняття зеленого не мав про ситуацію в Україні. Революція його не обходила. Його цікавила тільки власна особа, якій хотілося єдиного: не перенапружуючись, котитись світом, як перекотиполе, час від часу зачіплюючись за якусь спідницю, щоб від’їстися і вгамувати свою жереб’ячу хіть. Отож, застовпивши невловимого громадського бугая, мусила днями, тижнями, втовкмачувати в його лису голову своє бачення моменту. До честі Кирила, він швидко зорієнтувався: можливість вискочити на поверхню суспільно-політичної піни, утвердитися безглуздо-легким способом активізувала його ліниву натуру любителя дармівщини.

Отож, на початок ви вибрали округ у західному регіоні, де легше можна було пройти, експлуатуючи національну ідею, що, як виявилося, дрімала всі ці роки в анархічній душі відомого вузькому колу шанувальників вільного художника Кирила Тулумбаса. І не помилились. Кирило виграв вибори, залишивши позаду зо два десятки скомпрометованих партійним минулим претендентів на депутатський мандат. Попервах ти їздила в його обозі, зачаровуючи електорат читанням маловідомих поезій Стуса, Маланюка, Руденка... Та згодом збагнула, що твоя присутність у виборчій кампанії, м’яко кажучи, зайва. Кирило відшліфував свій дар словоблуда-жінколюба в таке довершене ораторське мистецтво, що жіноцтво – ця суперактивна більшість пробудженого електорату – просто-таки конала, пісяючи від захвату кип’ятком та вишіптуючи, закотивши очі, учора ще бидляче, а сьогодні – таке неповторно національно-колоритне прізвище: Ту-лум-бас! Тулум-бас!

Оскільки твоя персона в образі жони могла запросто збити цей шал довір’я до майбутнього народного обранця, ти намагалася керувати процесом із запілля: через колег-журналістів організовувала зустрічі на місцях і рекламу на всю Україну на всіх тодішніх телеканалах. Про нікому невідомого кандидата у народні депутати з чудним, неаристократичним прізвищем Тулумбас ще не зіпсована корупцією пострадянська преса писала охоче, але, переважно, як про дивака, що й близько не складав конкуренції полум’яним націонал-патріотам, "червоним директорам” і поважним професорам, які тісними лавами сунули до першого демократичного Парламенту. І це було їхньою помилкою, а Кириловим щастям: він переміг! О! То був нелегкий, але вельми романтичний час. Та й ви були молоді, самовпевнені і йшли напролом...

ГАСПИД

– Як же красиво ти навчилася все перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом...

– Слухай, чортяко, замість того, щоб мене перебаранчати, ти б ліпше стерігся, бо лісом бродять старі вовчиці: загризти не загризуть, але обслинять...

– Не переймайся – вже не бродять. Вже лежать, як дрова.

– Ти що?!.

– Та не бійся – налякав трохи, он чуєш – пошкутильгала. Буде знати, як нашою княжною цікавитись.

– Гассспиде!

– Та я жартую! Але ти, мамусько, все одно встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай сама з собою. І признайся, що рвалася до влади, як дурний до мила. Готова була душу продати... І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, і Князя, якого ти забула разом із бабою у своєму первісному гірському світі. Забула – як маячню, як дитячий жах нічний, навіяний бабиною страшною казкою про всіляку чортівню, яка не вписувалася у столичну сувору реальність, у твоє інтелектуально-богемне життя. Тим паче, що на той час з усіх шпарин зачала виповзати на світ білий теменна бісівщина в образах різномастих екстрасенсів, ясновидющих, контактерів із космосом, медіумів з потойбіччя. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше... Але поголовний ажіотаж, усенародне захоплення раніше забороненою містикою вразило тебе настільки, що ти, мамцю, згадала і виплодка свого дідчого, свого Гаспида нещасного, свого домовичка-лицаря, друга у дитячих забавках, розрадника й порадника, що сиротою ріс у сільській глушині, на печі у баби Арехти... Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, доки ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю... З майстрами всякими старими та кириками дурними.

– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи завидки беруть? Чого б то я мала нидіти, як ті неписьменні відьми, по безлюдних горах та ще з дідьком лабонатим на пару?! Не сміши мене! Правду кажуть: коня кують, а чорт ногу підставляє... Я самому Князю відмовила! Кня-зю! Ти чуєш, смороде сірчаний: Кня-зю!

– Не згадуй Князя всує, мамусько, бо він не такий всепрощаючий, добрий та милосердний, як Той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш даремно та ще так нахабно: відмо-о-о-вила! Дуже ти йому треба, стара клячо! Он скільки юних оленичок штрикає по кучерах та полонинах! І-і-йой, який цимес! Отож зашпиль ґембу, а то до старих відунок Татко не дуже добрі...

– Сам ти старий пень! І брехун! Насправді покликала мене тоді баба Арехта сама, як лиш зачула свій час останній. Наказала: їдь! Бо вже кличе мене Князь, душу вириває, а вона до сволока прилипла, не одірвати, і нема кому стелю зірвати! Ти ж був при тім, Гаспиде! Ти ж бачив ті муки! І ще смієш перекручувати факти?! От чесне відьмацьке, поскаржуся Князеві! Тож не бреши во ім’я моєї бабці, що викохала тебе в запічку з отакенької блохи на отакенного бицюру! Бо біда буде! Затям собі це до кінця світу, або закарбуй на рилі немитому, коли не годен запам’ятати!

ВЛАДА

– І-і-ій-йой! Як страшно! Але більше нудно! Піду-но я подивлюся, що там твій Майстер поробляє, Маргарито. Чи, може, удвох підемо?

– Іди, не псуй сіркою це повітря цілюще, але й не лякай більше мадам. Мені її шкода. Бідна жінка... І ні в чому не винна... Як і я.

Гаспида аж скрутило від бажання... скаламбурити, але я демонстративно затулила вуха, і він, перекинувшись зайцем, весело пострибав світ за очі, залишивши мене на одинці зі спогадами про Оксамитову революцію дев’яностих.

...Перемога на виборах змінила Кирила до невпізнанності. За лічені дні зі спритністю Гаспида він перелицювався з бурлаки-альфонса, пустобреха і гультіпаки на сповненого гідності державного мужа і добропорядного сім’янина. На той час я зовсім охолола до Майстра і з причин фізіологічних, і політичних: як продукт здихаючої радянської епохи і гвинтик комуністичного пропагандистського "брехунця” – він не сприймав суспільно-політичних перемін. Вони його лякали апокаліпсичними катаклізмами і перспективою розправи...

Я так думаю... Був у нього цей страх: розправи за... розправи. І небезпідставно. Тільки згодом із випадкових публікацій дізнаюся, скільки мимовільної підлості він заподіяв людям у часи сталінізму і брєжнєвізму своєю непохитною вірою у справедливість рішень компартії і любов’ю до кар’єри. Особливо непереливки йому стало, коли почали повертатися із заслання дисиденти – м?чні сумління. І хоч ніхто з реабілітованих не мав до Майстра особистих претензій, він нервував, відчував небезпеку та приниження. Часом по старій пам’яті дзвонив мені на роботу, не підозрюючи про Кирила і Даруню, кликав проїхатись, де трави похилі, і я, по старій пам’яті, радше, з обов’язку, їхала, покинувши лоском роботу, наражаючись на небезпеку людських пліток і сімейних скандалів. Можливо, і знав, але вперто не визнавав мого права на особисте життя... А може, старий збоченець просто вимагав зустрічей, бо присутність у моєму житті Кирила його заводила, збуджувала до творчості, як колись невидима присутність дружини? Не знаю. І так ніколи і не дізналася, бо ніколи не говорив на цю тему, зайнятий тільки собою, своєю тривогою і страхом перед тим, що відбувалося. І зневагою до тих, хто це робив, весь цей бедлам, дурдом, руїну! Говорив про це дорогою до якогось найближчого за містом ліска, говорив, метаючись лісовою галявинкою, як тигр кліткою, говорив дорогою назад, говорив, не дивлячись на мене, так, ніби я була манекеном або якоюсь торбою бездиханною. Але я не ображалася – розуміла, що йому треба виговоритися близькій людині, яка його не зрадить, не продасть. І навіть трохи пишалася його довірою, але все одно ці зустрічі були обтяжливими, надто ризикованими... А я не бажала більше ризикувати намарне, тому одного разу, коли він приїхав і чекав мене біля брами телецентру, не криючись, як завжди, сердитий, я не втрималась і розповіла про Кирила, і дитину, і своє нове життя. Майстер слухав уважно, дивлячись попереду себе крізь вітрове скло, спокійний, надто спокійний, а коли я висповідалась, узяв мою руку, поцілував, і дивлячись в очі сумно-сумно, спитав:

– А дочка... чия?

– Не твоя, – сказала я і, не прощаючись, вийшла з машини. А він, не прощаючись, тихо від’їхав. Назавжди.

Так із почуттям звільненого в’язня сумління, повернулася на свою кухню, де разом з борщем готувалися Кирилові виступи перед народом, у парламенті, а згодом і всі поправки до законів, що були першою статтею доходів до нашого бюджету. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком надруковані) ми постригли після того, як я зрозуміла, що бути нардепом – це не лише грати вар’ята перед електоратом, зображуючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – "червоним директором” однієї з найбільших шахт, порадила Кирилові потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки і таким чином пригасити заворушення. Це був на той час порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Та найбільше виграли ми. Новий міністр виявився не лише заможним, але й вдячним. Тож щойно отримана нардепівська квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими з карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на земельну ділянку у Кончі та на будівництво і облаштування на ній заміського маєтку...

Нарешті, здавалося, всі мої мрії сирітські здійснилася. Устократ. Збулося навіть те, про що й не наважувалася мріяти – про свій маленький Едем, свій райочок на цій грішній землі... А серце ниє, ниє... як у дитинстві, за такою дрібничкою, як надійне чоловіче плече, незрадлива віддана душа. Та, либонь, серед людей такі наївні дурнички людські дав-а-авно перевелися... Доводиться серед нечисті шукати.

... Сонце припікає. Пахне гостро смолою. Сосновою, на щастя. І хочеться думати про щастя, бодай про його сурогат, чи замінник... Коротше, про сяку-таку втіху від цього життя.

Категория: 47 | Просмотров: 790 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ПАТРІОТИ

То був тільки початок. Далі добро само попливло до нашого дому, радше, притупало під сюртучками заможних представників діаспори другої, політичної хвилі, колись ображених тяжко радянською владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких і білозубих дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН-УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось марив українським громадянством, хтось мріяв придбати квартиру в центрі Києва, або на тій вулиці, де народився, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось горів бажанням критикою та порадами навести, нарешті, порядок на своїй стражденній історичній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні чи штаті Юта і він жадав української сироти, а хтось і по жінку приїхав…

Але цих благ вони не сподівалися задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто запоміг би здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цих оборудок, звісно, на їхню думку, були народні обранці.

Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже в ті далекі дев’яності ці переважно дуже чесні і порядні люди у благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього "незалежника”, себто вчорашнього голодного "совка”, який в очі ніколи не бачив "зелених”, ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенським дворушництвом.

Звичайно, патріоти місцеві все-таки щось робили для патріотів з екзилю. Не без того. Але головно підпасалися, ініціюючи за гроші діаспори вселенські асамблеї українського пробудження, конгреси національного відродження взагалі і реанімацію громадських організацій сторічної давності зокрема, розвій сучасного жіночого руху, незалежну пресу, видавничу справу, будівництво храмів… Тільки лінивий не намив собі торбу золотого піску на тих, здавалося, невичерпних благодійних клондайках. А дехто й досі відмиває... Отож-бо й виходило, що грубі гроші роздували приватні капшуки, а дрібні центи йшли на галас довкола суспільних потреб, святих ідей та розбудови держави, що все бідніла й бідніла разом із наївним електоратом, перетворюючись на скирту прілої полови, на вершечку якої красуються та давляться багатством народним різні пелікани.

Що поробиш – така діалектика… Виживає сильніший…

– Мамусько, з тебе будуть люди! – трубить лосем над самим моїм вухом оглашенний Гаспид. От почвара пекельна, хвилини побути на самоті не дасть!

– Авжеж, не дам, – тішиться Гаспид, мов йойлик китичкою. – Од тебе лиш одвернись – не знатимеш, на якім світі шукати! В паралельному чи пер-пер-пердикулярному! Але, мамусько, який прогрес! Нарешті ти зрозуміла, що одвертий цинізм – благородніший, аніж хитродупе лукавство і всіляка словесна мімікрія. Віват! Браво! Ур-ра! Будемо тебе просувати на президента. Завтра ж таки, не відкладаючи, дзенькну Жлобі, аби у своїх жлобальних прогнозах на всіх телеканалах і у всіх газетах пустив чутку про майбутню жінку-президента. І гіпотетичний портрет накидав, ну, типу, середнього віку, брюнетка... Чи перефарбуємо тебе на платинову білявку? Ні, краще вже на помірковану шатенку. Ще й русу косу причепимо до твоєї стриженої солдатської потилиці і викладемо на маківці царською короною. Не треба?! Вау? Чому се? – не дає рота відкрити Гаспид. – Правда твоя: не будемо повторюватись. Придумаємо щось оригінальне. Ну, таку собі пазухату-ротату Одарку Карасиху... Або цнотливу роботягу Наталку Полтавку... Або меланхолійну таємничу чарівницю Марусину Чураївну, від якої не знати чого чекати: трути в борщ чи пісні в скарбницю духовності... Ні... Жоден образ не підходить... То що робити накажеш? На мудру Роксолану ти не тягнеш, хіба що хитрістю, але цього мало, сама розумієш... А на Марусю Богуславку – мужності не стачає... Доведеться шукати копил для твого президентського іміджу десь за готарем, себто кордоном, у чужих краях-країнах, коли тутешній народ за всю історію не спромігся бодай на одну королеву. Н-да, мамусько, доведеться попотіти над твоїм іміджем добряче, щоб його народ прийняв і полюбив, і пішов за ним у вогонь і воду...

– Ти був там? – обриваю дідькову бовтологію. – Бачив?..

– Бачив! Чорти його не взяли!

– Я питаю про неї...

– Відходить після переляку.

– Любий мій дідичку, більше так не роби. Гаразд? Та жінка справді ні в чому не винна... Винні радше наші преславні майстри... Але ходімо ближче до озера...

ЗРАДНИКИ

Гаспид, часом трапляється, буває сповна розуму, і тоді йому навіть можна подумки висповідатись, і поговорити душевно, і пофілософствувати, і пожалітися, ба, навіть пофліртувати... Що поробиш: на безлюдді і чорт чоловік. От і зараз, прочитавши мої світлі думи, вмент перевтілюється в бородатого пана в окулярах і піджачку-анцуґу початку минулого століття.

– Давайте знайомитись, – підігрую дідькові.

– Грушевський, – відповідає з гідністю Гаспид. – Перший державець, учений, поступовець-популіст... Той, на чиїй вулиці майже вся ваша власть незалежна (розуміється – від народу) товчеться...

– Що поробиш: що заслужили, те й маємо. Хай мені вибачать усі пани популісти, але що поробиш, коли, як довели численні наукові спостереження, дослідження та уроки історії, у переважній більшості своїй наш рідний народ – це народ-люмпен-чорнороб, хлоп-холоп, смерд-робучич, не спроможний ані владу собі вибрати, ані народити свою патріотичну аристократію, свою національну еліту. Усе поспіль, що народжувалося в його надрах і вискакувало нагору – було зрадливе, ненажерливе, недалеке, з колиски – зденаціоналізоване і продажне. Ото лиш на ноги зіпнеться, лиш в колодочки вб’ється – об’їсть народ, як коза липку, обкраде, капшук – в зуби і у табір ворожий: з порога виблядок турчиться, польщиться, волощиться, какає-штокає, прізвище батькове міняє на сусідське. А народу, що здивовано дивиться тій еліті сраній услід, псячий перекинчик з-за чужого тину кричить: зрадник, запроданець, мазепинець, бандерівець!..

– Та що дивуватися, пані, – зітхає пан Грушевський, – коли суть зрадництва проста, як правда: зраджують тільки себе... От і виходить, що всю свою історію чільні українці зраджували тільки себе, залишаючи народ без голови, без еліти, без ідеї.

– То, перепрошую, якщо ті батькопродавці – голова, то виходить, що народ, вибачайте, язик не повертається вимовити?!

Лже-Грушевський аж зашпортався від сміху: окуляри в траві шукає, із анцуґа-піджачка випадає...

ЕЛІТА

– Ой мамусю, до чого ти ведеш, лукава, ой лукава?! –питає.

– До озера, – сміюся. – А паралельно – до істини, себто до того, що, як не крути, а в певній мірі саме незалежність дала шанс українцям нарешті сформувати свою національну еліту. Свою проукраїнську аристократію. Слава Богу, вчасно підоспіли гроші діаспори, хоч комусь та помогли вискочити нагору. А нам із Кирилом – зорганізувати Ліґу "Народна ідея”, обзавестися газетою, видавництвом із друкарнею, парою магазинів, акціями кількох підприємств.

– А! – розчаровано квасніє антихрист. – Ти знову своєї... Ти, мамцю, як та стара повія, що після смерті у рай преться... Але нічого – говори, а я тим часом в озеро беркицьнусь, рибки наловлю або раків і пришпилю тобі до...

– Щезни, маро! Тьху! Перебив на самому злеті мислі!

Дідок в окулярах підскакує і, перетворившись у кульбіті на золоту рибку, летить метрів двісті в повітрі і з плюскотом пірнає у небесну воду, що сліпить очі густими білими іскрами.

Я зітхаю услід капризному слухачеві і сумно повертаюся до свого внутрішнього монологу:

– Зрозуміло, що мене дивують, ба навіть ображають оті плачі з-за океану: "Ми збирали свої криваві центи на розбудову України, а вони збудували собі хороми...”

Але, дорогі панове, що ж то за держава буде, коли її депутати чи там міністри перебиватимуться з хліба на воду по клопівниках та їздитимуть у метро на службу! Самі ж то ви, хоч не видно серед вас ні сенатора, ні міністра, з карів не вилазите і квартири собі на Хрещатику прикупили...

Та й чи не ви нас вчили жити? Чи не ви провокували захланність своєю житейською філософією: коли він мешкає в такій псячій халабуді, не має штанів про свято, то він того вартий. Водночас декому в капіталістичнім екзилі так хотілося, аби совіти нас тут усіх видушили, аби було за ким плакати та ганьбити режими. А чи самі бодай погляд спинили на якомусь неімущому, злиденному, рядовому, а тому безправному правдоборцеві? Ай-я! Бажали справу мати лише з відомими, чільними, посадовими. Закриваючи очі на те, що всі ті колишні чільні та посадові виростали не лиш під зорею радянської влади, а ще й під полою шинелі Дзержинського... Ви ж бо про те знали! Але ж кажу: прощали, бо з чесними дурнями нічого не збудуєш. Ви хотіли руками таких, як Кирило, збудувати прихильну до себе Україну, і разом з тим – аби той Кирило нічого за те не мав! Ну, вибачайте...

Але – все те ще можна пережити. Гірше, що під нас, себто національну еліту, почали косити й інші... антиподи... Особливо перед виборами. Той, дивись, заговорив українською. Той розказує небилиці про козацьке коріння своє, що веде від самого Хмельницького. А інший, приватизувавши всі енергосистеми, прихопив заодно у родичі славного гетьмана Полуботка разом із його англійським золотом, третій "вдідовив” великого страдника Івана Сірка, змінивши йому... національність. Тож по всьому виходить на те, що на Січі одні греки, московіти та гебреї тусувалися! Агій, безличні, – як казали мої бабця солодкі Арехта. Було, правда, поміж них ще пару волохів і татарська кіннота... І хто це, скажіть, таке може витерпіти?! Коли б не ми з Кириком, то й України давно б уже не було, не те що ідеї української! А вам цента щербатого шкода!..

Он уже всі міністри та депутати через одного б’ються за право на славнозвісного предка... Всі "рідною” балакають. Коли треба, звісно... А партії? Що лиш не витворяють... Порозбирали собі в духовні поводирі письменників-класиків, поприкривалися ними, щасливі, що великі покійники не годні встати та до суду подати, або по писку надавати. А живі майстри слова, сіль землі, цвіт нації, совість епохи і т.д. – мовчать!.. Хоча, де ви їх бачили?.. Де стрічали? Хіба що на фуршетах з нагоди презентації якоїсь або в приймальній Ліги "Народна ідея” – у черзі за фінансовою підтримкою! Дайте! Видайте мій опус вєка! Авжеж! Розбіглася! Біжу, аж зашпортаюсь, розтицяти свою кривавицю по простягнутих липких долонях! Беріть, видавайте свої недолугі шедеври та обпльовуйте мене, безталанну! А дзуськи! От без книжок доведіть, що ви талановиті. Не вийде. Бо без книжок вас – нема. А я є! І скоро, дуже скоро можу залишитись єдиною драматургесою України, національною гордістю, як Кирило Тулумбас – народним заступником. Хоча... я добра! І мені не шкода ламаного цента для істинної еліти, для правдивих митців...

А ось і озеро! А де істина? Де істина, пане Грушевський? – роззираюся за співбесідником навсібіч і бачу, як іде він по сліпучій воді у свою історію, весь осяяний сонцем, і не тоне...

– Камо грядеши? – тихенько гукаю услід, та він не озирається і не відповідає. Але мені байдуже. Лягаю горілиць на теплий, густо зазеленений зіллям, пісок, під розлогою вільхою і заплющую очі.

ГРІХ

– От і вір жінці! Не встигнеш відійти, тіло освіжити, як вона вже з іншим грішить, за іншим тужить, лукава...

Над жінкою загусає темна кошлата тінь, схожа на тінь від стіжка сіна на двох тоненьких жердинках.

Але жінка, що звільна розкинулась на прим’ятих, приємно прохолодних пачісках лугової трави, не реагує. Вона спить на правому боку, тихо і солодко, підклавши під чорняву голову повну білу руку, і в цьому молодому безжурному сні здається теж молодою. Гола нога звабливо біліє з-під подолу барвистого сарафана, біліє, викотившись із пазухи, біла пишна грудь. Жінка спить і не чує, як чорна волохата рука гладить її шию, руки, груди, лоскоче під сарафаном стегно. Жінка не ворушиться, лиш солодко зітхає, заохочуючи до любовної гри.

– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?

– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.

– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.

– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.

– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитися в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю нібито сільських хлопів, а відробляти мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…

– То це ти був, мармизо гаспидська?!

– А ніби ти не знала?

– Та здогадувалась, – усміхається жінка. – А тобі не здається, що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід... Пора вже вбивати... – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ... Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її не приголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом із батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки... Істерика знову повторилася... Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людця тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються недитячою жагою її блискучі ясно-жовті, наче цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалася, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:

– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.

Баба Арехта Фройда не читала, як не читала і трагедій Софокла, але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п’ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий...

Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватися. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. "Поїхав на заробітки”, – відказувала баба на її німі запитання. А впередвечір Івана Купала скупала її баба у діжці з дощівкою, настояною на любистку, наказала одягнути святкову, цятками бісерними вишиту сорочку і повела високо в гори на дику полонину зілля збирати...

ШАБАШ

Жінка на прим’ятому луговому зіллі зітхнула глибоко й солодко, провалюючись чи то в сон, чи то у транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо-п’янкі шерехи, зітхання та ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і п’янко закипала кров...

– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулася, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не самі. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись у біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав, поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світилися до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.

– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш...

І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві, і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий і незвично, до запаморочення, до безуму – жаданий. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що аж вогнем попалило вуста:

– Князю, бери мене! Візьми мене, Князю претемний...

І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп’ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх розтанули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль...

Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби засвітилося рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лишень на поклик ОДНОГО ЄДИНОГО ГОЛОСУ.

ВІДЬМА

Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.

– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, – казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників – на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих... Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив’язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів... Лиш за них він вдячний буває. А клятому, заздрому жіноцтву, що тобі, квіточко моя, ой як дозоляти буде, намагайся бути повірницею, аби знати, що воно думає... Будь мудра, як змія гірська, хитра, як лисиця, обережна, наче ящірка, вертка, як вивірка, солодка начальству, як мід, а на ворогів – гостра і замашна, як бартка. Сповняй, дівче, бабині накази і давай у тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, а в найтяжчу годину – Князя... Він любить тебе, Маргаритко!

Вона давала собі раду. Лиш за село виїхала, поміняла, як тепер кажуть, імідж: розправила плечі, розпустила по них чорну косу, а в жовті очі напустила золотого туманцю, крізь який час від часу зіниці її зблискували гостро, у рисі на полюванні. Хоч у паспорті була записана Людмилою, усім чоловікам представлялася Маргаритою. Спостерігаючи, яке невідпорне враження на незнайомців справляє її романтичне ім’я, була вдячна бабі Арешті, тим більше, що з кожною хвилиною відчувала, як їй стає з ним затишно і зручно, ба! навіть... безкарно і привільно, як у циганському таборі.

Маргаритою зійшла з поїзда на київському вокзалі, Маргаритою зайшла до театрального інституту, Маргаритою почала нове своє життя в столиці. Від старого, темного сільського прихопила тільки тайстру відьомських чарунків: шнурок, яким були зв’язані у трунві ноги покійного діда, недопалок свічки-громівниці, пір’я чорної курки, жаб’ячі кісточки, сушені котячі мізки і ще цілу купу всілякої чортівні про всі випадки життя; а також звичку носити зашите зліва у ліфчику приворотне зілля – для хлопів, сіль – ворогам в очі, цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці – на всіх решту, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою. Аби таланило у всіх намірах і оборудках, за порадою баби Арехти переступала високі столичні пороги лише правою ногою, подумки наказуючи:

– Усі вороги в кут, бо я ґаздиня тут!

І вороги тушувалися, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але щойно виходили з поля впливу відунських чар, як знову перекидалися, мов ті вовкулаки, у лютих ворогів, надто жінки. І тоді кабінети й курилки аж шкваркотіли їхньою ненавистю: "Ти бачила цю смердючку? Цю проблядь табірну? Що вона витворяє з нашим начальством! Воно аж дуріє! А вона, шльондра бездарна, не те що написати свого – чужого тексту не може прочитати! – А нащо? Як вона, вибачайте, п...звєзда! А ето в нашей жізні, дєушка, главноє! Так що переймай, доки не пізно, передовий досвід! – Ти права! Головне – передок! – То хай ті козли і показують його по телевізору! І не питають: де інтелектуальні державно значимі передачі! – Е! Та що ти хочеш: у нашій професії часом і голови потрібні, не лиш... пз...пз.. звізди!”

І дружне – ги-ги-ги...

А в коридорах!.. Зміїне сичання... Гаддя, як весною в горах, – кублами-кублами! Бр-р-р! Заходиш – а вони врозтіч з-під ніг! А яке не встигло випорснути – чавиш, чавиш, чавиш... Ф-фе! Але ж усіх не перечавиш! А спокійно споглядати цей тераріум, якого й дуст не брав, терпіння не напасешся?! Отже, хоч-не хоч, а мус було маком-самосієм морити та зіллям приворотним хмелити, аби вони, усі ці курви незатребувані, як вівці до потічка, знову бігли до любої Марґусі зі своїми таємницями потаємними та печалями невтоленними, а хлопи – за матні хапалися та водно начальство злодійське шпетили за розбазарювання державних коштів. Тьху! Але ґав не ловила, а складала все те "у досьє” – про всяк випадок, а тих випадків, як ми знаємо, в житті – ого! І скоро, дуже скоро вже тримала кого треба у своєму чіпкому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як, ненавидячи, дружити з нею і всупереч власній волі творити довкола її гівничності, як вони, прочумавшись, лаялись, дружну челядь.

Організаторські здібності Марґо вперше були гідно поціновані в інституті (обранням незмінним комсоргом курсу), вдруге – на телестудії (призначенням її, зелепухи, редактором літературно-мистецьких передач), а пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі (визнанням неперевершеним бійцем невидимого фронту – пожиттєво). О, це була ще одна гріховна грань її щедро талановитої душі! Що не кажіть, а немає більшого морального задоволення, як служити батьківщині, розправляючись зі своїми недругами – доносами на них, та ще підписуючи ці доленосні інформації незвичним, ба, навіть дикуватим для комуністичної доби символічним псевдо – Княгиня!

Тож баба Арехта могла спокійно й далі колотити своє відьомське трійло та обпоювати ним перелюбників усього підгір’я: її Маргаритка у далеких світах давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили освєдомітєлєм до Майстра. Вона злякалася: така людина... та як... та він...

Щоб зняти її переляк, куратор інституту, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі головного корпусу, де такий самий сірокостюмний, але старший роками і чином ґебіст проінструктував Маргариту детально, як узяти голими руками недоступного Майстра. О! Той сіроштанний був великий спец, або, як тепер кажуть, профі! Радив не цуратися жодних засобів, особливо... інтимних. Навіть проілюстрував інструктаж яскравими картинками із власного досвіду, коли йому доводилося ради державної безпеки, скромно кажучи, трахати жон високих партійців, сановників та воєначальників, аби вивідати, чи не затівають у цей час їхні муж’я заколотів.

– Незабутні враження! – цинічно скалився, обмацуючи масним поглядом принади Маргарити. – Так що – вперьод грудью! І нікакой осєчкі! Тим більше, що один із найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П’янчук. Тобі, дорогенька Марґусю (від цього звертання, схожого на "дурненька Марусю”, її покоробило), тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде... Але дивись мені, на цього покидька не розмінюйся, бо він частенько любить дорогою на дачу першим знімати пробу... Хай вдовольняється тими, на кому вже нема де ставити клейма! І– грай! Більше грай! Ти ж – актриса!

Що ж, це вона любила – грати! Подобалось уживатися в нові ролі, які придумували для неї сценаристи та режисери з органів. О, це була не просто гра... Це було диявольське ловіння душ!

Категория: 47 | Просмотров: 756 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

КОРОНАЦІЯ

Жінка ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап’ясті: о пів на сьому вечора... Проминула якась мить, а здалося – половина життя...

Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. Гостро пахло розігрітою сосновою смолою. У прибережних вербах оживало потомлене спекою птаство. Як у тому далекому сні, що наснився їй після смерті Ярослави, коли до неї прийшла сірою жовтоокою вовчицею баба Арехта і сказала:

– Не бійся, моя квіточко, пекло не таке страшне, як його малюють...

Наразі розтроюдженій ворохобними спогадами циганкуватій жінці до скрежету зубовного захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світу, навіть до цієї набридливої пекельної личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту живою...

...Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев’яному тапчані, застеленому прив’ялим зіллям і старим облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлося щось несусвітне – то в комині крізь ніч вовком вило, то ревло худобою, то гупотіло невидимим кінським табуном, то підіймало дранковий верх, як гуцул крисаню для добридня. А коли сільська фельдшерка наважилась поріг переступити, то так турнуло її в груди, що бідна ногами вкрилася. Не помагали ні молитви, ні служба Божа, яку панотець Валерій правив третю добу поспіль у старенькій сільській церковці. Князь бушував. Князь люто боровся за бабину запропащу душу: каламутив, ворохобив буревіями оболоки, ламав ліси, збивав хвилю на Черемоші, трусив горами, як торбами. Небеса на те сатанинство відповідали громом і блискавкою, панотець Валерій – церковним передзвоном.

Третій день над селом бушувала гроза, під селом двигтіла земля, а радіо передавало про шестибальні циклічні землетруси у румунських Карпатах.

Під вечір на третій день, коли приїхала Маргарита, стихія несподівано вгамувалася. Перелякані сусіди здалеку спостерігали, чи впустить її в хату нечиста сила. Нечиста сила впустила Маргариту. Сусіди полегшено зітхнули, а баба Арехта, втомлена, ніби вона щойно косу з рук випустила, сказала, світячи з темного смертного одра жовтими очима:

– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно... Сідай і слухай, бо час мій стікає... А твій – сили набирає. Тож – слухай бабу: не журися, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Чоловіка будеш мати і не мати. І не одного... Але то – пусте... Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров’ям. Не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь та мордувати тіло. Але – терпи. Бо все втратиш. Будеш мати дитину – дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, але, як прийде пора найвища, віддай її Князеві, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду... А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю – знаття відьомське переймай...

Маргарита, хоч і чекала цієї миті, здрейфила. Боялася Князя, але найбільше лякали віщування про дочку.

"Але ж чому... Князеві, коли Бог дає дітей?!” – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збилися в горлі. Тож стояла слупом і дивилася на чорну худу бабину руку, що тягнулася до неї, здавалося, з темної трясовини лісової багни-трясовини, аби потягнути за собою, і з жахом розуміла: пізно противитись, вороття назад нема. Відчувала шкурою – за спиною провалля пекла, на смердючих задвірках якого вона й зогниє. І... стиснула холодну, як смерть, бабину долоню...

І в цю мить у комині заухкала, зареготала упирем сова.

– А тепер, – зітхнула полегшено баба Арехта, – я можу йти. І ти йди. Не тривож християнськими погребальними обрядами моє тлінне тіло, бо воно належить не цій земля. За поконом мого племені мала би збудувати мені усипальню золоту, але я сама, межу переступивши, про себе поклопочусь. Іди. І не оглядайся. Віддайся на волю того, в чиїй власті від нині.

Маргарита хотіла заперечити, але бабин лагідний погляд виштовхав її в груди із хати, освітленої тільки блідим місяцем, що царював над втихомиреними сонними горами. Востаннє окинувши оком рідне подвір’я, Маргарита пішла, майже побігла за дорогою, що вела до залізничної станції. Крадьки. Майже тікала, намагаючись не думати про бабу Арехту, що бездиханно спочивала після мук пекельних на битій, як циганські дороги, долівці. За селом її розпалене бігом тіло раптом підхопив зимний, як протяг із підземелля, вихор, і підкорившись йому, як течії Черемоша, вона забулася, загойдалася у солодкій напівдрімоті.

Коли ж на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з їхнім минулим. І сліду не лишилося. У пам’яті односельців – теж. Ніхто ніколи більше не згадав ні стару відьмачку циганку, ні молоденьку відьмочку. Ніби їх ніколи й на світі не було.

Може й не було. Бо через ніч на столичний перон замість Маргарити ступила прекрасна незнайомка з іконними золотими очима.

МАРГАРИТА

Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці – від долоні до ліктя – повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитися на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.

Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то проклинаєш.

Жінка заплющує очі, зосереджується, подумки вертається у свій маєток. Кирила нема. На подвір’ї пахне смаженою картоплею і шашликами. Біля мангалу – зосереджений Кібчик зглитує просто з шампура золотисті кавалки м’яса. Твар ненаситна!.. Замість того, щоб посуд на кухні помити. На другому поверсі у своїй спальні на зім’ятих простирадлах валяється Дара. Жінка пильно роззирається: на щастя, Гаспида не видно. Певно, накручує Майстра, лукавий. Жінка підозрює, що останнім часом чортисько часто зазирає до Майстра погалакати на політичні теми, але не розуміє – з якою метою. Невже Князеві бракує ще одного вірного пса в особі цього геніального циніка? Та й узагалі цікаво: на які подвиги гуртує Сатана своє воїнство? Десь читала вона, що у невизначеному і неоглядному майбутньому Україна має стати полем останньої битви Добра зі Злом... Невже це майбутнє уже настало?!

Жінка зосереджує всі свої сили, сконцентровує увагу, аби зазирнути в лісову барлогу Майстра, але в очах – непроглядна темінь.

"Дракуле! – шаленіє жінка, збагнувши, що Князь не бажає відкривати перед нею, нікчемною, свої карти. Тьма з ним! Стільки б горя було у неї! А тому вертається у вітальню, вмощується у м’якому кріслі, вмикає телевізор. Поклапавши пультом дистанційного управління, погулявши телеканалами, з огидою вимикає. Жах, ні на чім око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності перетворилася на звалище не тільки радіоактивних відходів, а й отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. А мовчать! А не бачать! Як повилазило! Не знають!

Зате вона знає всіх поіменно. Але не буде начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, та й вас не зачеплять... Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі. А по-третє, чорт з ними!

– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива й одинока... Може, пустиш до середини...

– На тебе, нахабо бісова, вже й злости не стачає... Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:

Я полощу в гірському потічку,

як у пінних, у білих молоках,

свою чорну зів’ялу чічку,

що чекає сто років на хлопа.

– Овва! Так ти, мамусько, ця, як її... Ахматова!

– Я – Шекспір, ідіоте!

– А... Вибач, то ця гормональна драма... автобіографічна?

– Як тобі відомо, мармизо гаспидська, я хлопа – маю.

– Авжеж, маєш…А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?

– Що-що?

– А те, що чуєш. А коли заплющиш вирли свої ясні, то ще й побачиш.

– Ну-ну, давай, – вдаючи, що їй байдуже, жінка грайливо примружує очі і враз зривається криком:

– Неправда! Цього не може бути! Вона моя подруга…

– І не тільки! Ще й посестра... Точніше, кхи-кхи... двійник-замінник... Ади, як ввихається коло Кирика, справді, як коло рідного...

– Сука, я ж їх уб’ю! Де вони? Кажи, рогатий, де зараз цей упиряка і ця...сука?!

– Та ж в управі! Народну ідею вергають на верховини сонячні!

Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.

– Я хочу, щоб була п’ятниця, тринадцяте! – кричить жінка. – Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – в лютій сліпоті топче землю, дряпає її пещеними пальцями, трощить зілля, ніби хоче продертися в самі тартарари.

ПАДІННЯ

І раптом... світ темніє. Просто перед жінкою з-під землі чорною рухливою лійкою виривається піщаний смерч. Він росте, розростається увись, розтікається лісом, ламає, вириває з корінням кущі і дерева, і хтось питає її утробним, здавленим голосом:

– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?

– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п’яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?! Кажи, гаде теменний!

– Прикуси язик, відьмо! Доки я не розізлився і ще чую тебе, замовкни! Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п’яниці? Гірше – ще й заздриш?! Маргарито, я не впізнаю тебе! Невже щастя – не в багатстві, не в спокусах і розкошах цього світу? Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!

Жінка не встигає заперечити, як уже летить сторч головою кудись вниз, залишаючи високо вгорі осяяне неонами місто, дорогу з автами, схожу на довжелезні разки ялинкових гірлянд, сміх людей, переривчастий гул електропотягів. Невже – в тартарари?! Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, прихилившись до "бика”, що підпирає міст "Метро”, і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці навдивовижу гарно. Вона трішки п’яненька і трішки щаслива. Поряд... О, кого вона бачить! Невловимий бабій і волоцюга – Кирик! Термоядерний самогон, яким розрахувався за видраєну яхту нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається тілом, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але бідний Кирик, збитий із ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на коліна нечесану і немиту голову. У збитому, як лямець, липкому, всіяному гнидами, пушку весело побрикують жирні блощиці. Жінка, вловивши котрусь на льоту, зі смаком потріскує чорними нігтями. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Кириковим ребристим боком, тягне на сон, повіки злипаються-злипаються... Але – наче хтось гукає її. Жінка лупає закислими очима і розтягує в усмішці чорний беззубий рот. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої, щойно видраєної Кириком яхти нардепа Фекалюка. Вона така струнка, гарна й бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи дорогами країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої яхти, всім своїм респектабельним виглядом демонструючи предкам під мостом, що Фекалюк платить за рейс більше, ніж оті смердючі перевізники.

Дашуня посилає останній повітряний поцілунок і зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:

– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те й маєш. Іди і слухай.

Чорний піщаний вихор грубо вириває її з обіймів з-під боку ще, слава Богу, теплого Кирика і хряпає об асфальт перед офісом "Народної ідеї”, над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.

Категория: 47 | Просмотров: 684 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

ПОХОРОН

– Ідіот! – лайнулася бомжиха і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його построїти, але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився зав. оргвідділом "Народної ідеї” Кость Поливаха.

– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але, не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене... не видно?! Значить –нема!.. Я вмерла, і тільки душа ще побивається на цім світі! Чортів Вельзевуле, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, п’яні б чорти б тебе дерли, клятий Князю! Як ти міг?!. А це ще що: на столі – мої книжечки, видані "Народним видавництвом” (як їх мало і які вони тоненькі!), опертий на стіну мій портрет, перев’язаний навскіс чорною биндою (могли б і кращий знайти). Віялом останні примірники часопису "Народне слово”, теж із моїм портретом і некрологом...

Що-що?!! Ме-не... в-би-ли?! Скинули з мосту Метро? Автомобільна катастрофа? І з якої причини? Що вони тут пишуть? У "Народному слові”, ясно, одні дифірамби! Йо-ма-йо! А це хто припер сюди цю паршиву жовту газетку?! Ну й сучий син... "Дружина відомого політичного діяча, народного депутата України всіх скликань Кирила Тулумбаса була знайдена позавчора мертвою під мостом Метро. За даними судмедекспертизи, її зґвалтували, а потім задушили. Такий кінець важко назвати несподіваним, оскільки покійна відзначалася, м’яко кажучи, буйним норовом, схильністю до ризикованих пригод і звичкою носити при собі чималі суми готівкою. Де вона їх брала, встановить слідство. У наближених до цієї сімейки колах подейкують, що леді Марґо мала тісні зв’язки з міжнародною наркомафією, торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розпусти, які іменувала "салонами краси”, це окрім видавництва, газет, які працювали під "дахом” громадської організації "Народна ідея”.

О дракулє!.. Сто чортів тобі в бік, триклятий брехуне!

Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало в карти не грають на животі в покійниці.

– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет Кирика – президента ліги "Народна ідея” – зачинені. Видно, тужить. В приймальні – три кумасі: секретарка чоловіка і дві моїх заступниці – з газети і видавництва. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.

– Кажуть, вона була п’яна в дим...

– А я чула, що вона часто платила зекам... покидькам всіляким, щоб її... той...

– Я знала, що вона добром не закінчить... Ви ж бачили, як вона казилася останнім часом, як біснувалася... Мов перед смертю...

– Ой, не згадуй! Що ми тоді пережили! Все їй – не так, не те, не туди!.. Слава Богу, що прибрав...

– Ти що? Як і прибрав хтось, то не... Той, що ти кажеш... Богові такої відьми не

тра... А вдівець що поробляють?

– Як у тому анекдоті... самі не знають, що з горя виробляють уже другу добу з Наталкою...

І заляскали злостивим сміхом, як долонями по голій дупі.

Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.

– Протяг, – хихочуть кумасі, і аж лобами б’ються, так хочуть зазирнути у щілину.

Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Кирила, у два скоки опиняється біля дверей і, хряпнувши ними, сичить:

– Ссуки, у дірку замка підглядають... Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати...

– Ти права! Не хотілося б, щоб дитина чула весь цей бруд... про свою маму-шизофренічку...

– Нехай чує, менше рота буде відкривати... і на спадщину теж... До речі, найкраще для нас усіх буде, якщо ти відправиш Дарку зразу ж після похорону десь за кордон. Що їй тут робити? Хай світа побачить... А то сидить маком на дачі, наче...

– Треба подумати...

– Думати треба, як присвоєні твоєю покійною... гроші повернути...

Ах ти ж мародерка! Стерв’ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Власне, мій удівець міг би захомутати і молодшу мені на заміну, і достойнішу, як ця стара шльондра! Хоч би в постелі шлюбній не жаль було програвати...

Але жінку більше ці двоє не цікавлять. Тьху і ще тричі тьху на них, покидьків! Та й на весь цей диявольський спектакль. Її пече інше: завіщо її позбавлено... можливості насолоджуватися тим, що вона з таким трудом напташила? Чому так рано... так безглуздо?..

Доконав жінку убогий сосновий, оббитий синьо-жовтою тканиною гріб, що сумно самував у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і... а тут ще й кіт не валявся. Чи не збираються вони мене поночі загребти на якомусь цвинтарі на околиці, як останню...?! От бля..! А вигляд у мене! Вай! Морда синя... як в алкоголічки... Ганебище! Хоч би підмалювали! От злочинці! І що робити? З кого питати? Якби була жива, чи бодай воскресла, повбивала б! А Кирика поганого б... за яйця до люстри підвішала... Але нічого, як не вдасться випросити в Князя відстрочку, то в пеклі Кирика почекаю...

– Багатому легко жити, та важко вмирати: з собою ж нічого не візьмеш на той світ, доводиться на цьому все залишати... А це, певно, таки дуже нелегко... – покійниця аж перечепилася через ту філософію, що долинала з коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна... Ну, дають!

І раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, за такою, здавалось би, нікчемною дурничкою, як просто... перекинутися слівцем із бідною коректоркою, дати ляпаса Кирикові, звільнити з роботи підступну заступницю-подругу, врешті – не бачити себе в цій убогій труні... що вона завила совою, лякаючи розслаблену її наглою кончиною челядь.

Гаспид, певно, добряче настраханий жорстоким вчинком Князя – передчасною відправкою Маргарити в тартарари, вискочив радісно зі щілини в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву чортівню. Наразі "Народна ідея” заходила ходором, із зали засідань вилетіла, як торпеда, домовина, але чомусь уже оббита червоним оксамитом, і пішла – колами-колами! – по управі, а за нею – барвистою зграйкою – дешеві паперові віночки, а за ними залопотіли некрологами, як гуси-лебеді крильми, газети. Обезуміла челядь кинулася врозтіч, хрестячись та волаючи до Бога...

Та враз усе стихло. Трунва з покійною загуркотіла додолу з-під самої стелі. Із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Кирило.

– Лікаря! Попа! – зарепетувала сука-подруга Наталка. На першому поверсі запахло ладаном – привезли панотця. На другому – повіяло сіркою, і глухий утробний голос сказав, звертаючись до видимої лиш йому душі Маргарити:

– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін... сама знаєш на що...

І бліда, як сама смерть, Маргарита відповіла:

– Я згодна.

ПОЛІТ

Саме в цей час, коли бліда, як мертвецький місяць, душа Маргарити сказала Князеві, що згодна, панотець Юрій вийшов за двері ліги "Народна ідея”, дивуючись, що він тут робить о такій пізній порі та ще на Купала. Але ще більшим було його здивування, коли побачив, як тої ж миті з вікна другого поверху вилетіла стоячи у здоровенних ночвах (чи то, Господи прости, в домовині) розпатлана мара з місяцем замість обличчя і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то... свят-свят!.. чорт рогатий...

Панотець, осіняючи себе хресним знаменням, кинувся бігти нічним Києвом, і біг доти, доки не розвиднілось йому перед вратами Михайлівського Собору.

Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над безлюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила, як долоні, свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.

Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.

Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького... Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок... Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись усе вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було, як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню і, як сомнамбула, пішла туди, де в потойбічнім сяєві місяця чекав на неї Князь.

КНЯЗЬ

Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорному капелюсі, широченні лискучі криси якого затіняли його обличчя, височів, як на сизій хмарі, на троні з переплетених у сороміцькій похоті людських тіл, що двигтіли і колихалися, як човен в нічному морі, в оточені сильних світу цього, схожих у своїх чорних смокінгах, накинутих на голе тіло, на пузатих пінгвінів, і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче.

Завдовжки у три життя здалася Маргариті та коротка дорога до Князя. Бридке холодне гаддя цупким мотуззям в’язало ноги, сплутувало крок, волохаті лаписька хапали за голі груди і стегна, огидні мармизи тикалися в обличчя, намагаючись збити її з ніг, повалити у високу, холодну, як повінь весняна, траву. Навсібіч відбиваючись від п’яної нечисті, Маргарита шукала очима порятунку, ковзаючи поглядом по знаних із газет і телебачення обличчях перших людей планети, впізнаючи серед них і декого зі своїх знайомих – наших – вождів та урядників, але всі вони холодно відводили очі, або похітливо обзирали її, почухуючись у сороміцьких місцях.

Нарешті Маргарита підійшла і, звівши на Князя очі, стала – як скам’яніла. Чи то Князь був уже не той, чи вона була вже не та, що колись, бо в її змертвілому серці не ворухнулася жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.

Чорна крисаня над нею ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:

– Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. А от чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй здалося, що зовсім поряд лякливо прошмигнула схожа на Кирилову бліда гола тінь). До речі, попри твої слізні прохання... Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй грандіозній супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак... ти знаєш, за яку плату.

– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула підлим Іудою Кирилова перелякана тінь.

– Приведіть її, – наказав Князь.

Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Однак, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов... колись вона, юна Маргаритка:

– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу...

– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.

І Маргарита дивилася сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Кирило в сауні малолітню київську повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить... свою сучу долю.

РОЗПЛАТА

Жінка розплющує очі, довго-довго дивиться в нічне небо, на якому гойдається величеньким зеленим яблуком місяць. Жінка хоче поворухнутися і скрикує від болю: все тіло її ниє і болить, ніби на нім сто чортів горох молотили. Жінка згадує сатанинський шабаш, Князя, а далі питає:

– Гаспиде, де я?

– Там, де й була вчора, – в лісі біля озера.

– Гаспиде, чому я така безнадійно самотня? Чому нехтує мною останній дідько, Гаспиде? – жінка починає тихенько, жалібно скімлити.

– Не скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останній – далебі що ні. Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя, забавлялися, як веселі песята, коли Князь у пеклі ковбасив по-чорному, або на конгресах всіляких в Гаазі сидів чи ще в яких пентагонах-вашингтонах. Чого ж зараз гидуєш своїм вірним-незрадливим любчиком?

– Не до дурощів...

– Йой, не кажи! Перепуджена стала задуже... З хлопами заходити – Кирила страшно, з чортами – Князя. От і постиш, як черниця, і казишся від чорної крові... І по лікарях діагнозів шукаєш, коли в тебе, солоденька, казяться гормони.

Але жінка ніби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над її дочкою.

– Гаспиде, – схлипує жінка, – як мені жити, коли я, мов остання повія за півлітра, проміняла на багатство власну дочку?

– Слухай, мамусю, тільки не драматизуй. Нічого ж не сталося. Ніц нічого. Всі живі, здорові, відтягнулись, постирчали за рахунок Князя – від пуза... Я давно так не квасив... і не ґзився. Та й Князь, хвала йому, шарпнувся!.. Яку полонину накрив! Хоч – що йому?! Лиш свисне, а олігархи вже тут як тут, і банкіри всіх зон офшорних... і нафтові королі, і газові принцеси! Ти ж бачила, як бігав довкіл Татка та хвостами крутив весь світовий істеблішмент? А спробуй не покрути – вкліп ока алькайду якусь нашле на банки чи нафту від свердловин відведе аж на Північний полюс. Чи газ випустить в океан – хай собі булькає там. Кллллас! Я аж лускав від гордості за наше плем’я чортяче! До речі, і Кирик там шастав, але серед дрібноти, заздро позираючи на диявольський почет із голопузих сильних світу цього.

– Не нагадуй, прошу тебе, мені про того покидька. Сама бачила! Замість того, щоб захистити дитину, щоб мене рятувати...

– Чи ти дурна, мамцю? Від кого – захищати-рятувати?! Від єдиного достойного чоловіка на цій загидженій гнидюками чоловічої статі землі? Та якби тебе Князь не пожалів, то уже б красу твою у пеклі упиряки спивали, а душечку п’яні вовкулаки натягали! Згадай-згадай... А дочку твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Фекалюк, або той кримінальний авторитет, з яким Кирик ще й досі не розрахувався за прибраного з дороги опонента...

– Але ж ти казав, що то – ти!

– Мало що я казав... Мало що каже твій премудрий Кирик на трибунах... а він все-таки, який не є, а народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нікому не відомий чорт... Але про що ми, мамусю?! Минає така ніжна, така солодка відьомська ніч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисій горі молодюсінькі відьмочки, соковиті молодиці і навіть старезні відмища з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та світом нудиш – а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слізоньки та пускай швидше досередини!

Категория: 47 | Просмотров: 824 | Добавил: admin | Дата: 30.10.2011

« 1 2 ... 4 5 6 7 8 ... 19 20 »

» Поиск

» Календарь

» Архив записей

» Друзья сайта

» Поиск